Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XXV

_{По сандалове дерево. – Дитячі ігри мене трохи дивують. – Сумний кінець веселих розваг. – Я впізнаю давнього приятеля. – Новина. – Ромата шаленіє}

Назавтра наші матроси знову вирушили рубати сандалове дерево, і я приєднався до них. Коли вони сіли обідати, я подався в ліс, бо мені ще не хотілося їсти. Пройшов я трохи і раптом опинився на березі моря, перетнувши вузький пересип, що відокремлював тубільне селище від великої затоки. Там я побачив гурт остров'ян, які поралися біля воєнного каное, що було майже зовсім споряджене до плавання. Довго я стояв, зацікавлено придивляючись до їхньої роботи, і спостеріг, що вони зв'язують докупи шпангоути й дошки майже в такий самий спосіб, як і Джек, коли він будував нашого човника. Але найбільше здивувала мене довжина каное; я приглянувся до нього дуже пильно й пересвідчився, що воно завдовжки досягає ста футів і може вмістити триста чоловік. Каное те мало неоковирний утлегар і височезний ахтерштевень, який я бачив на каное, що припливло було до Коралового острова.

Зауваживши хлопців, що гралися неподалік, я вирішив піти на них подивитися. Тубільці бадьоро робили далі своє діло, і мені й на думку не спадало, що їх очікує страшна пригода.

Дітей там зібралася сила-силенна, і я подумав, що це місце править сільській малечі за майданчик до ігор. Я сів на траві в затінку індійської смоківниці й почав їх спостерігати. Веселішого й галасливішого гурту мені зроду не доводилося бачити. Їх було щонайменше дві сотні, і хлопців, і дівчат; за вбрання їм правила власна чорна блискуча шкіра та ще маро, тобто настегнова пов'язка, у хлопців і коротенька спідничка в дівчат. Гралися вони не в одну гру – кожен гурт розважався по-своєму.

Одні захопилися грою, що дуже скидалася на нашу куці-бабу. Інші ходили на хідлях, що сягали трьох футів заввишки. Ходаки з них були дуже вправні – вони майже не спотикалися. В іншому місці я спостеріг дівчат, що зібралися докупи й, очевидячки, дуже тішилися. Я підійшов до них ближче й побачив, що вони чимдуж розкривають пальцями повіки, а потім вставляють між ними соломинки, аби вони не заплющувалися! Та гра здалася мені безглуздою та ще й небезпечною. Одначе діти страшенно веселилися, дивлячись на спотворені обличчя з вибалушеними очима. Мабуть, аби дівчата знали, які дурні видаються їхні забавки дорослим, то вони б їх не влаштовували.

В іншому місці хлопці пускали зміїв, і я подумав, що багато ігор малих тубільців на диво схожі на ігри наших дітей, хоч вони одні одних ніколи не бачили. Проте їхні змії трохи відрізнялись од наших і були геть усякої форми. Хлопці робили їх з дуже тоненької тканини і піднімали надзвичайно високо, попускаючи шворку з кокосового волокна. Але більшість і хлопців, і дівчат найдужче любили плавати та пірнати в морі, і то на диво вправно. Гралися вони там у дві гри.

Перша була така: діти пірнали з помосту, спорудженого біля глибокого, і ганялися у воді одне за одним. Деякі поринали страшенно глибоко, інші пливли попід поверхнею, або перекидалися, наче морські черепахи, чи то пірнали один під одного, хапаючи за ноги та за руки. Вони, здавалося, не знали втоми, вода-бо в морі була така тепла, що купайся хоч увесь день – все одно не змерзнеш. Серед дітей було багато малят, що ледве на ноги спиналися; сяк-так чимчикуючи до води, темношкірі опецьки безстрашно пірнали в глибину і плавали, мов каченята.

В іншу гру вони гралися на бурунах. А що цією грою захоплюються всі тубільці від десятирічних дітей до шістдесятирічних сивоголових дідів і наступного дня я мав нагоду до неї пильно придивитися, то змалюю її докладніше.

Мабуть, те змагання тубільці влаштували на честь гостей, бо Ромата завітав до нас і попередив капітана, прохаючи його «бути присутнім».

– Що воно таке, теє катання на бурунах? – запитав я Біла, коли ми вдвох ішли до берега, де вже юрмилися тисячі тубільців.

– Це улюблене їхнє грище, – відповів Біл, жуючи тютюн, що його він завжди тримав за лівою щокою. – Бачиш, Релфе, тубільці починають плавати, ледве зіп'явшись на ноги, отож у морі вони почувають себе так само вільно, як і на землі. Мабуть, їм уже не цікаво запливати на багато миль від берега та пірнати на багато фатомів у глибочінь, і вони винайшли собі нову розвагу. Як бачиш, кожен чоловік і хлопець там має коротку дошку, з якою він випливає в море на милю або й далі, а потім, утрапивши на вершечок здорового буруна, мчить до берега, горлаючи й репетуючи щодуху. Не можу збагнути, як вони не розбиваються вдрузки об кораловий риф, бо аби ми спробували таке зробити, то пропали б ані за цапову душу. О, вони вже рушили!

Тієї миті кілька сотень тубільців, серед яких ми стояли, ревнули в один голос, кинулись до берега, стрибнули в прибій, і запінена хвиля, відступаючи од берега, понесла їх у море.

Саме в тому місці коралові рифи прилучалися до острова, і величезні буруни, які від дужого бризу здіймалися вище ніж звичайно, спадали, гуркочучи, біля самих ніг юрби, що обступила берег. Тим часом плавці змагалися з морем, підплигуючи на хвилях, мов сотні чорних тюленів.

По тому вони всі повернулися і, коли насунула велика хвиля, осідлали її запінену вершину, полягали грудьми на короткі дошки й помчали до берега. І плавці, й глядачі щосили горлали з великої втіхи. Коли височезна хвиля велично нахилила вершину, перед тим як упасти усім своїм тілом на берег, більшість плавців сковзнули у жолоб, що утворився позад неї, інші, зіскочивши з дощок, попливли назад, щоб іще раз покататися, а кілька чоловік, очевидячки, найвідчайдушніші, мчали й далі, аж поки хвиля жбурнула їх на берег серед піни та бризок. Один з них тримався на гребені до останнього і гепнувся майже біля наших з Білом ніг. З його головного вбору я побачив, що це той самий вождь, який прибув у гості до тутешнього племені. Морська вода змила майже всю фарбу з його обличчя, і коли він звівся, задиханий, на ноги, я несподівано впізнав Тараро, свого давнього приятеля з Коралового острова!

Тараро теж одразу впізнав мене, швидко підступив, обійняв мене за шию і потерся зі мною носом, так що мокра фарба перейшла з його носа на мій. По тому, пригадавши, що білі люди вітаються іншим маніром, він схопив мене за руку й потиснув її щосили.

– Гей, Релфе! – вигукнув здивовано Біл. – Чого це він тебе так раптово вподобав? Чи, може, він твій давній знайомий?

– Ти вгадав, Біле, – відповів я. – Він справді мій давній знайомий. – І я пояснив кількома словами, що це ватажок тубільців, яких ми з Джеком та Пітером урятували від певної смерті.

Тараро відкинув свою дошку й заходився жваво джеркотіти до Біла, раз по раз показуючи на мене, з. чого я зрозумів, що він, мабуть, розповідає про те пам'ятне бойовище і про роль, яку ми в ньому відіграли. Коли він змовк, я попросив Біла запитати про Аватею, сподіваючися, що вона теж приїхала з Тараро в гостину.

– І запитай, – додав я, – хто вона така, бо я переконаний, що вона не фіджійка і походить з іншого племені.

Почувши її ймення, вождь насупився, як та хмара, і заговорив дуже гнівно.

– Маєш рацію, Релфе, – сказав Біл, коли вождь вибалакався. – Вона чужинка, з острова Самоа. Як саме вона сюди попала, він пояснює не дуже зрозуміло; я збагнув тільки, що вона бранка і ось уже три роки він має її за доньку. Бідоласі пощастило, бо інакше її б уже давно вбили і з'їли.

– А чому Тараро так супиться?

– Тому що вона норовиста, як то звичайно бувають дівчата, і не згодна віддатися за кого він хоче. Один вождь приплив до Тараро в гості і вподобав ту дівчину, а вона не бажає на нього навіть дивитися, бо заручилася з молодим вождем, якого Тараро ненавидить, і ніяким робом її не можна уговкати. Отож, вирушаючи в морський похід, він її попередив, щоб вона тим часом подумала, він, мовляв, повернеться місяців через шість і сподівається, що вона за цей час стане злагідливіша. Це було тиждень тому, і Тараро каже, що, коли вона не послухається його, то з неї зроблять «довгу свиню».

– Довгу свиню! – вигукнув я здивовано. – Що це означає?

– Це страшна погроза, – відповів Біл. – Місцеві остров'яни їдять людей так само охоче, як і свиней. Отож вони й називають людину «довгою свинею». Якщо з Аватеї зроблять довгу свиню, це означає, що бідоласі буде капут.

– А вона тепер на цьому острові? – запитав я.

– Ні, вона залишилась на острові Тараро.

– А де він, той острів?

– Миль за п'ятдесят чи шістдесят на південь, – відповів Біл, – алея…

Тієї миті пролунав крик: «Мао! Мао!», тобто «Акула! Акула!». Відразу по тому розлягся страшний зойк, який заглушив лемент і тих, що пливли у морі, і тих, що стояли на березі. Ми враз повернулися і вгледіли, що один плавець розпачливо здійняв угору руки. Наступної миті він зник під водою. З берега враз спустили човна, і бідолаху вхопили за руку, але потвора вже його розполовинила. Вона пливла слідом за човном аж до мілкого. Коли на берег бурхнула нова хвиля, її гребінь почервонів од крові.

В інших краях той трагічний випадок справив би на глядачів глибоке враження, але остров'яни відгукнулися на нього лише тим, що чимдуж попливли до берега, аби й собі не зазнати такої ж долі. Життя людське вони мали ні за що і не припинили своїх розваг бодай на хвилину. Щоправда, кататися на бурунах вони перестали, але відразу взялися до інших ігрищ. Біл розповів мені, що акули рідко коли зважуються напасти на плавців, які на бурунах катаються: їх-бо полохає великий гурт людей, їхній галас та плюскіт.

– Але така пригода тубільців не дуже лякає, – додав він. – Завтра або післязавтра вони знову почнуть кататися, наче в усьому океані від Фіджі до Нової Землі немає жодної акули.

По тому тубільці заходились боротися й битися навкулачки, а що були вони дуже тілисті й м'язисті, то добре один одного нівечили, надто кулаками. Кулачилися не тільки прості люди, а також і вожді, і жерці. Кожний двобій закінчувався дуже швидко: боксерського мистецтва вони не знали і, не вдаючись ні до яких маневрів, гамселили щосили один одного по голові. Часто вони збивали супротивника першим же ударом, а один здоровань так почастував свого ворога, що зовсім зідрав йому з лоба шкіру. Втішені глядачі привітали його бурхливими оплесками.

Хоч як було неприємно дивитися на ті змагання, я був уражений красою тіла бійців і малюнками та візерунками, що їх витатуювали собі вожді й інші значні особи. Один малюнок видався мені вельми елегантський: на нозі була витатуйована пальма, її корені спиналися з-під п'яти, утворюючи над кісточкою стовбур, а пишна крона розлягалася по литці. Згодом я довідався, що татуювання дуже болюче і довге; його починають робити, коли хлопцеві минає десятий рік, і з перервами провадять аж до тридцяти років. Для цього вживають кістяне приладдя, що має багато гострих зубців, якими проколюють шкіру. По тому в дірочки втирають масть із зернят свічкових горіхів, змішаних з кокосовою олією, і малюнок той уже нічим не змиєш. Цю операцію виконують фахівці, які з того живуть, і вони за один раз виколюють стільки візерунків, скільки людина може витримати, а витримує вона небагато через страшний біль і запалення, що часом призводить її до смерті. Деяким вождям ноги потатуйовані візерунками згори донизу, так що здається, ніби вони носять вузькі штани, інші поцяцькували собі кісточки й ступні, наче взулися в елегантські тісні черевики. Обличчя їхні теж потатуйовані, а на грудях густо виписані всілякі речі й створіння: мушкети, собаки, птахи, свині, кийки й піроги, а між ними ромби, квадрати, кола та інші фігури.

Жінки були помережані менше, і то лише на руках та ногах. Хоч який негожий той дивний звичай, а проте він дає один добрий наслідок, вельми скрашаючи наготу тубільців.

Наступного дня, повертаючися з лісу до своєї шхуни, ми вгледіли Ромату, що бігав коло своєї хати, певне, оскаженілий з люті.

– Чи ти ба! – звернувся до мене Біл. – Він знову взявся за своє. Ото він завжди такий, коли уп'ється. Тутешня людність уміє робити якусь брагу, і Ромата наливається нею до безтями, але від горілки він стає лютий, як тигр. Мабуть, капітан, як завжди, дав йому пляшку, аби він почувався в доброму гуморі. Випивши її, Ромата завжди засинає, і остров'яни обминають його десятою дорогою, щоб не збудити. Навіть дітей вони забирають якомога далі, бо, розбурканий, він шаленіє і кидається зі списом чи кийком на першого ж, кого зустріне.

Очевидячки, цього разу розлютований вождь не захопив ніякої смертельної зброї, бо гасав голіруч. Нараз він помітив якогось бідолаху, що причаївся за деревом. Підскочивши до нього, Ромата заходився гамселити його по голові і зрештою вибив йому око. Сердешний підданець не чинив ніякого опору, навіть не затулявся. Певне, він дякував долі, що виніс живою душу, бо якби вождь мав при собі кийка, то навряд чи вона б утрималася в його тілі.

– Невже в них немає ніякого закону, що перепинив би таке свавілля? – запитав я.

– Немає аніякісінького, – відповів Біл. – Вождеве слово у них закон. Щодня він може замордувати на свій розсуд десяток підданців, і ніхто й слова не посміє сказати.

Це сталося в нас на очах, але весь наш гурт споглядав криваву розправу цілком байдуже і незворушно. Невже, думав я, люди можуть дійти до такої нечулості й безсердечності? А проте я зауважив, що, постійно споглядаючи криваве насильство, до нього звикаю. І коли я подумав, що теж стаю нечулий, то аж затремтів.

Я багато про це міркував, міряючи кроками палубу під час нічної вахти, і дійшов висновку, що коли вже навіть я, кому всяке кровопролиття було ненависне й осоружне, дивлюся на нього спокійніше, то бідолашним темним дикунам, котрі звикли до нього змалечку, немає ніякого дива; вони сприймають його байдуже і зовсім не цінують людського життя.

РОЗДІЛ XXVI

_{Лихий задум. – Кров холоне мені в жилах. – Рада нечестивих і підступні наміри. – Кривавий Біл силкується зробити добре діло, та йому не щастить. – Напад. – Страшна бійня. – Втеча. – Рятунок}

Коли я прокинувся зранку, голова моя пашіла, наче в полум'ї, а на серці лежав важкий камінь, і що більше я думав про свою лиху долю, то дужче мене обсідала печаль і туга.

З усіх боків я був оточений людьми, які пролити кров свого ближнього мали за іграшку. На березі були тубільці: вони дотримувалися таких жахливих звичаїв, що від самої думки про них мені дрижаки в душі скакали. На кораблі хазяйнували запеклі пірати – хоч і не людожери, але душогуби, що заслуговували більшого осуду, аніж дикуни, бо все ж таки були за них освіченіші. Навіть Біл, з яким я потоваришував за досить дивних обставин, через свою вдачу заслужив од своїх ницих товаришів прізвисько «Кривавий». Що більше я думав про своє становище, то тяжче мені ставало на душі, бо ж, здавалося, я ще довго не матиму змоги вирватися з піратських лабет.

Коли капітан вийшов на палубу, я попросив у нього дозволу залишитись того дня на кораблі: я, мовляв, трохи занедужав. Але він поглянув на мене зизом і наказав іти з усіма в ліс, як звичайно. Річ у тім, що капітан останнього часу перебував у кепському гуморі. Вони з Роматою погризлися й налаяли один одного, і вождь нахвалявся наслати всі свої воєнні каное з тисяччю вояків і спалили нашу шхуну. У відповідь на це капітан посміхнувся саркастично, підступив до вождя, пильно позирнув йому в очі й сказав:

– Варто мені ворухнути мізинцем, і за п'ять хвилин моя велика гармата справить як небиту усе ваше селище!

Хоча вождь був не з боязких, він одразу ж зіщулився й нічого не відповів. Але вони знову відчули один до одного неприязнь і пригадали давні чвари.

Отож мені довелося того дня йти з лісорубами. Та передньо капітан погукав мене до себе в каюту й сказав:

– Слухай-но, Релфе, я хочу дати тобі доручення. Той негідник Ромата на мене дметься, і треба власкавити його подарунком. Тож зайди до його хати й передай йому цей китовий вус, а також моє вітання. Візьми з собою кого-небудь, хто вміє по-їхньому балакати.

Я здивовано позирнув на подарунок: шестеро білих платівок китового вуса і двоє пофарбованих у ясно-червоний колір. Як на мій погляд, то були нікчемні речі, проте я взяв їх, не вагаючись і не допитуючись, вийшов з каюти і невдовзі прямував разом з Білом до вождевої хати. Коли я сказав Білові свою думку про подарунок, він зауважив:

– На твій або мій погляд, Релфе, вони нікчемні, але тубільці вважають їх за дуже коштовні. Ті вуса правлять їм за гроші. Найвище цінуються червоні, кожен з них дорівнює двом десяткам білих. Цінують їх, мабуть, тому, що вони рідкісні, і їх важко дістати. Ромата сидів на маті, а навколо нього лежали купи одягу та інших речей, що їх принесли в подарунок підлеглі вожді. Він подивився на нас згорда, проте коли Біл розповів, у якій справі ми прийшли, можновладець став дуже ласкавий, а коли я віддав йому китовий вус, його очі аж заяскріли з утіхи, хоч він і відклав той дарунок з удаваною царською байдужістю.

– Ідіть, – сказав Ромата, махнувши рукою, – ідіть і скажіть своєму капітанові, що сьогодні я дозволяю рубати дерево, а завтра ні. Нехай зійде на берег: я хочу з ним побалакати.

Надворі Біл похитав головою і мовив:

– Негідник задумав щось лихе. Я його знаю, як облупленого. О, а це що?

З лісу долинув регіт, галас, і незабаром звідти висунув гурт дикунів. Багато їх щось несли. Спершу мені здалося, що то вони тарганили по двоє чимось обмотані жердини, поклавши їхні кінці собі на плечі, але, придивившись зблизька, я побачив, що то зв'язані й приторочені до жердин люди. Я налічив їх двадцять.

– Знову буде смертовбивство! – озвався Біл голосом, що більше скидався на стогін.

– Та невже вони їх повбивають? – запитав я схвильовано.

– Не знаю, Релфе, що з ними зроблять, але, думаю, їх зв'язали в такий спосіб не з добрими намірами.

Ми рушили далі, однак Біл раз у раз позирав неспокійно через плече в той бік, куди подалися тубільці. Зрештою він спинився, повернув круто й мовив:

– Слухай-но, Релфе, треба це діло з'ясувати. Ходімо за тими негідниками та побачимо, що вони надумали.

Правду казати, мені не дуже хотілося досліджувати їхні криваві справи, та коли Біл так завзявся, то я пішов разом з ним. Ми швидко продерлися крізь кущі, прямуючи туди, звідки долинав гамір. Раптом запала мертва тиша, і ми з Білом мимоволі побігли через вузький пересип, що про нього я вже розповідав читачеві. Коли ж ми вискочили на узлісся, з берега пролунав страшний передсмертний крик. Я поточився, застогнав і впав на траву, але Біл схопив мене за руку, підвів, наче дитину, й крикнув:

– Ходімо звідціля, хлопче! Мерщій ходімо! – І ми, затинаючись, чимдуж подалися крізь чагарі далі від страшного місця.

Решту дня я перебув наче в жаскому сні. Коли до мене зверталися, я нічого не чув і не розумів, і матроси весь час картали мене за те, що я, мовляв, б'ю байдики. Нарешті настав час вертатися, і я вперше, зійшовши на борт шхуни, відчув полегкість.

Увечері я підслухав розмову між капітаном і першим помічником, яка мене дуже вразила. Вони тишкувалися в каюті, але що люк був відчинений, то я чув усе до слова.

– Мені це не вельми подобається, – сказав помічник. – Схоже на те, що ми за всі свої хворості дістанемо на два шаги користі.

– На два шаги користі! – повторив капітан, насилу стримуючи гнів. – Ти вважаєш, що цей дармовий крам дасть нам на два шаги користі?

– Твоя правда, – відмовив помічник, – але ж крам у нас на борту. Чого нам не дати звідси драла? Якого біса заводитися з тими поганцями?

– Знаєш, голубе, – озвався стиха капітан, – ти балакаєш, наче гречкосій. Може, ти став такий боязкий через те, що тобі розум затуманило, бо я не годен повірити, – сказав він ледь глузливим тоном, – я не годен повірити, що ти підібгав хвоста! До того ж ти дарма кажеш, що товар у нас на борту: добра четвертина дерева ще й досі лежить у лісі, гаспидський вождь любенько те знає і не дозволить мені його забрати. Учора він уже нас під'юджував: чи, мовляв, ми посміємо по нього піти.

– Під'юджував нас? Та невже? – гірко засміявся помічник. – Ото ще тюхтій недотепний!

– А проте він, очевидячки, не такий уже й тюхтій, коли ти боїшся на нього напасти.

– Хто сказав, що я боюся? – гарикнув помічник. – Я готовий стати до бою, як і кожнісінький наш матрос. Але скажи, капітане, що ти збираєшся вчинити?

– Збираюся замотати ганчірками весла і тихенько підвести шхуну до гирла струмка, звідки ми триматимемо стос сандалового дерева під обстрілом нашої гармати. По тому я висаджуся з усією командою, залишивши на шхуні двох чоловік, щоб вони в потрібний мент пригнали човна до берега. Ми прокрадемося лісом під самісіньке село, до того місця, де ті людожери справляють свої вечірні гулі, і якщо наші матроси понабивають карабіни великим шротом, ми з першого пострілу покладемо чоловік сорок-п'ятдесят. А далі все піде легко. Дикуни повтікають у гори, ми ж заберемо, що нам треба, піднімемо кітву і гайнемо звідси.

Зрештою помічник пристав на той план. Коли він виходив з каюти, капітан йому сказав:

– Дайте команді ще по склянці грогу та не забудьте про великий шріт.

Читач може уявити, що я почував, слухаючи розмову тих душогубців. Не гаючись, я переказав її Білові. Він, очевидячки, непомалу збентежився і, поміркувавши, мовив:

– Знаєш, Релфе, що я зроблю? Коли стемніє, я попливу на берег і прив'яжу мушкет до дерева поблизу того місця, де ми маємо висісти, а до курка припну довгу шворку, отож коли наші її зачеплять, мушкет вистрелить, і тубільці встигнуть приготуватися до відсічі, але не встигнуть перетнути нам дорогу до човна. – На його обличчі вперше заграла весела добра усмішка, і він додав – Ну, шановний капітане, Кривавий Біл хоч раз, а таки вставить тобі палицю в колеса.

Коли посутеніло, Біл здійснив свій намір. Тримаючи в лівій руці мушкета, він плигнув за борт, досяг берега, гребучи правою, і зник у лісі. Зробивши своє діло, він скоро вернувся. Бачити його ніхто не бачив, бо, крім мене, на борту не було жодної живої душі.

Десь опівночі всю команду викликали на палубу, перерізали кодолу від кітвиці і спустили на воду великі завинені ганчірками весла. До кожного весла стало по двоє матросів. Хвилини за дві ми сягнули гирла струмка – виявилось, що то справжня невелика річка. Хоч те місце, де ми мали висісти, було від гирла не більше як за шістсот ярдів, але ми пливли до нього добрі півгодини: нам сповільнювала хід супротивна течія і зарослі ризофори, що подекуди заважали гребти. Місце поросло крислатими деревами, і темно було так, що власного носа не вгледиш. Ми тихенько спустили з корми невелику кітву, приторочену до тонкої линви.

– Ну ж бо, хлопці, – пошепки наказав капітан, обходячи шерегу озброєних до зубів матросів, – не поспішайте, ціляйте нижче, та дивіться, не схибте за першим пострілом.

По тому він дав знак сідати в човен, і всі мовчки посідали. Гребти було ніяк, але весел ми й не потребували: легенько відштовхнулись од борту шхуни, і човен полинув до берега.

– Залишати двох у човні немає потреби, – прошепотів помічник, коли всі повиходили на берег. – У нас не вистачає людей. Нехай Релф вартує сам.

Капітан погодився і наказав мені пильнувати: коли вони повернуться, враз підтягти гаком човен до берега, а як часом наскочать дикуни, відштовхнути його далі. По тому він затиснув під пахвою карабін і нечутно рушив крізь чагарі, а за ним подалися й інші.

Серце моє колотилося: я ж бо чекав, чи станеться так, як ми з Білом задумали. Я знав, де саме встановлено той мушкет, і нашорошив у той бік вуха. Та скрізь було тихо, і я вже почав боятися, що або вони пішли в інший бік, або Біл не туго натягнув шворку. Нараз у кущах тихо клацнуло, і блимнули зо дві іскри. Серце мені зайшлося, я ж бо відразу зметикував, що курок спустився, але запал не зайнявся. Отже, план наш полетів шкереберть. Мене опанувало жахливе передчуття. Я стояв у човні, сповитий мороком і тишею, чекаючи, чим скінчиться той убійницький похід. Я подивився на воду, що плинула повз мене, наче чорна змія, і здригнувся; озирнувся на шхуну, але її корпус ледь маячів у темряві, а тонкі щогли губилися серед розлогих дерев. Нижні вітрила були розгорнені, та їх щільно запинала густа темрява.

Нараз луснув постріл. За мить у селі почувся гук тисячі голосів; минув деякий час, і нічну тишу знову розітнув крик, на нього відповіли з різних боків: очевидячки, до лісу прямували кілька загонів. По тому я почув голос зблизька: то капітан лаяв матроса, що вистрілив передчасно. Пролунав наказ: «Уперед!», і наші кинулися на дикунів, ревнувши «Ура!» Затріскотіли постріли, потім пролунав залп. Тубільці дико заверещали, але той вереск потонув у вигуках «Ура!» З усього було знати, що наші матроси гнали ворогів до моря.

Дослухаючись до різноголосого гамору, я почув, як зашелестіло листя. Спочатку я подумав, що то дикуни вгледіли шхуну, та за мент побачив у непевному світлі численний загін – сотень, мабуть, кілька, – який продирався через гущавину, прямуючи до бойовиська. Я відразу збагнув, що цей загін заскочить наших іззаду. Так воно й сталося: за хвилину-другу зчинився страшний лемент, залунали передсмертні зойки, і серед них мені вчулися знайомі голоси.

Зрештою битва вщухла, і дикуни радісно зарепетували. Отже, наших переможено. Я заціпенів із жаху. Що тепер діяти? Про полон мені було страшно навіть думати; тікати в гори – справа безнадійна: мене-бо хутко знайдуть; а вивести шхуну з річки в море сам один, без нічиєї допомоги, я не міг аж ніяк. Та це була моя єдина надія на рятунок, і я вирішив спробувати. Щойно я намірився відштовхнути човна, як рука моя завмерла: пролунав страшний зойк, від якого кров мені похолола в жилах: я впізнав голос нашого матроса. Дикуни заревіли. По тому я почув ще один і ще один передсмертний зойк; у вухах мені задзвеніло. Ясна річ, тубільці безжально вбивали своїх бранців-піратів. Серце моє ледве не вискочило з грудей, голова палала; я схопив гак і хотів був відштовхнути човен од берега, аж раптом з кущів вискочила людина.

– Стривай, Релфе! Стривай!.. Тепер відштовхуй, – гукнув він і вскочив у човен, ледве його не перекинувши. То був Біл! За мить ми опинилися на шхуні, припнули човна, перерізали кодолу, лишивши на дні кітвицю, й налягли на весла. Дужий Біл так гребнув, що шхуна замалим не вискочила на берег: поспішаючи, він забув, що я ледве міг зрушити здоровезне весло. Тоді він скочив до керма й поставив стерно під кутом, отож наші зусилля майже зрівноважувалися. Шхуна прудко посунула за водою; та перш ніж ми досягли гирла, на березі розлягся тисячоголосий крик: дикуни нас помітили. Вони кинулись у воду й попливли до шхуни, але ніяк не могли її наздогнати. Проте один дужчий чолов'яга таки вхопив кінець линви, що звисала з корми, й видряпався на облавок. Біл помітив напасника, як тільки його голова вигулькнула з-за гакаборту, але й знаку не дав, а веслував собі далі, аж поки той підкрався до нього майже впритул; по тому, кинувши весло, він луснув його кулаком по лобі, й дикун гепнув на палубу. Біл кинув його за облавок і знову взявся до весла. Та на нас чигала більша небезпека: дикуни-бо випередили шхуну й стояли на березі, збираючись перейняти її плавом. Аби їм пощастило свій намір виконати, нам був би капут. Хвилину Біл стояв вагаючись. По тому вихопив з-за пояса пістоля, скочив до гармати, притулив кремінь до запалу й вистрілив. Запал ураз зашипів, із цівки вирвався сліпучий спалах, і гримнув такий оглушливий постріл, що, здавалося, повалилися гори.

Цього було досить. Перелякані дикуни на мить остовпіли й завагались, а ми тим часом їх минули.

Наші вітрила нап'яв бриз, якого ми досі не відчували за густим листом, шхуна полинула вперед, і крик обдурених дикунів завмер удалині. Ми випливли в море.