Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Роберт Белентайн
КОРАЛОВИЙ ОСТРІВ

_{Скорочений переклад з англійської Олександра Тереха}

_{Малюнки Євгена Гончаренка}

_{Перекладено з видання: Robert Michael Ballantyne. The Coral Island. London, Edinburgh and New York, 1901.}

РОЗДІЛ I

_{Початок. – Моє дитинство та вдача. – Мені кортить зажити пригод у чужих землях, і я стаю моряком}

Мандри завжди були – та й досі є – моя пристрасть, радість серця, світло життя мого. І в дитинстві, і хлопцем, і в дорослому віці Я любив мандрувати: не тільки блукати лісами, ярами й горами рідного краю, а мандрувати по всіх усюдах широкого білого світу. Я народився страшної темної ночі, під несамовите завивання бурі, на запінених хвилях безмежного Атлантичного океану. Батько мій був капітан, дід мій був капітан, мій прадід був моряк. Ніхто не відав напевне, хто був його батько, проте моя люба матінка запевняла, що він служив у флоті і мав звання гардемарина, а його батько був адмірал. Принаймні ми знали, що, скільки сягала пам'ять, увесь наш рід знався з неозорим водяним обширом. Це стосується не тільки моїх предків по чоловічій лінії: мати завжди супроводила батька в його тривалих морських мандрівках і більше ніж половину життя провела на воді.

Отож гадаю, саме предкам я маю завдячувати свій нахил до мандрів.

Коли я народився, мій батько доходив уже похилих років, тому він попрощався з своїм капітанством, купив хатину в рибальському селищі на західному березі Англії і поклав собі доживати віку край моря, що стільки років було йому за домівку. Минуло небагато часу, і я почав виявляти свою мандрівницьку вдачу. Правда, мої ноги ще не зміцніли, тож мені довелося потерпати, повзаючи на чотирьох і збиваючи собі пухкі колінця. Не один раз я силкувався зіпнутися на рівні й піти, як личить чоловікові, та всі мої зусилля сходили нанівець: я раз по раз гепався на підлогу. Одного дня я скористався з того, що моя люба матінка вийшла з хати, і зробив ще одну спробу. На превелику свою втіху, я таки дістався порога, перечепився через нього і впав просто в брудну калюжу перед дверима батьківської хати. Я чудово пам'ятаю, як жахнулася матінка, побачивши, що я борсаюся в калюжі серед галасливого гурту качок, і як ніжно вона скинула мою мокру, наче хлюща, одежину й почала змивати з мене грязюку! Відтоді я мандрував дедалі частіше, а коли трохи підріс, то завзявся блукати берегом моря й лісами, що оточували нашу вбогу оселю. Я не знав ані спокою, ані втоми, тож зрештою мій батько таки відпустив мене в море і влаштував юнгою на каботажне судно.

Кілька років я почувався дуже щасливим, буваючи в різних портах і плаваючи понад рідними берегами. Ім'я моє Релф, а за незмінну пристрасть до мандрів товариші прозвали мене Ровером. [1]1
  Ровер– англійською мовою «галайда».


[Закрыть]Зрештою я звик до того прізвиська й почав відгукуватися на нього так, наче то було моє справжнє прізвище. Вважаючи, що в ньому нема нічого ганебного, я маю всі підстави відрекомендуватися читачеві Релфом Ровером. Команда наша складалася з добрячих зичливих хлопців, і я з ними щиро заприязнився. Щоправда, вони частенько з мене жартували, але без лихого наміру. Іноді я чував, як вони балакали про мене між собою: мовляв, Релф Ровер – старосвітський дивак. Признаюся, це дуже мене бентежило, і я довгенько міркував над їхніми словами, але ніяк не міг збагнути, що ж у мені такого старосвітського. Ніде правди діти: я був хлопець мовчкуватий і рідко розпочинав розмову перший. Та ще й зовсім не розумів матроських дотепів, навіть як друзі їх розтлумачували. Мені було дуже прикро, що я вдався такий нетямущий, отож я силкувався приховати це і всміхався, коли хлопці реготалися з якого-небудь жарту, що його сенс було годі збагнути. До того ж я вельми полюбляв міркувати про всілякі речі та явища і, заглибившись у думки, часто забував про все на світі. Та це здавалося мені цілком природним, і я ніяк не міг зрозуміти, чому товариші називали мене старосвітським диваком.

Плаваючи на купецькому судні, я спізнався з багатьма моряками, що побували в найвіддаленіших куточках земної кулі. Признаюся, я завмирав із захвату, слухаючи про їхні незвичайні пригоди в далеких краях: про люті шторми, страшні небезпеки, чудні створіння, яких вони бачили на суходолі й на морі, про чужі землі, про їхніх дивних мешканців. Та найбільше полонили мою уяву коралові острови південних морів. Моряки розповіли мені про тисячі зелених родючих островів, створених дрібненькими істотами, що звуться корали. На тих островах панує вічне літо, дерева цілісінький рік рясніють соковитими плодами, майже завжди стоїть чудове підсоння, але, хоч як то дивно, мешканці їхні й досі живуть у темряві дикунства.

Ті розповіді так розпалили мою уяву, що коли мені минуло п'ятнадцять років, я твердо поклав вирушити в мандри до південних морів.

Немало довелося докласти зусиль, щоб переконати моїх любих батьків відпустити мене в далеку подорож; та коли я сказав батькові, що він би ніколи не став справжнім капітаном, аби довіку плавав у прибережних водах, батько признав мені слушність і дав згоду. Моя люба матінка, бачивши, що батько схилився на мій бік, більше не опиралася.

– Релфе, синку мій милий, – сказала вона тільки на прощання, – вертайся до нас якомога швидше, хлопчику, бо ми з батьком старіємо, і, мабуть, нам недовго вже лишилося жити на цім світі.

Не хочу забирати читачів час, оповідаючи в подробицях, як я прощався з батьками. Скажу тільки, що тато доручив мене своєму давньому приятелеві, капітанові, який відпливав у південні моря на власному кораблі «Стріла». Мати благословила мене й дала невеличку біблію, прохаючи, щоб я не забував читати кожного дня по розділові й проказувати молитви. Я ж зі сльозами на очах обіцяв сповнити її волю.

Незабаром я ступив на борт «Стріли», ладного великого корабля, і вирушив у подорож до островів Тихого океану.

РОЗДІЛ II

_{Ми відпливаємо. – Море. – Мої друзі. – Кілька слів про незабутнє видовисько, що його ми побачили в морській глибині. – Лютий шторм і жахлива катастрофа}

Прегарної теплої днини наш корабель підставив вітрові свої вітрила і поплив до південних країв. Як радісно забилося моє серце, коли матроси, витягаючи кітву, завели веселої пісні! Капітан гучно давав команди, а хлопці притьмом їх виконували; красень корабель слухняно посунув за вітром, і невдовзі берег розтанув у далечині. Я роздивлявся довкола, і мені здавалося, що це не дійсність, а чудовий сон.

Перш за все мене вразило, що кітву витягли на палубу й міцно прив'язали линвою, ніби ми назавжди попрощалися з землею і більше нам її не треба. Такого мені ще не доводилося бачити за той короткий час, коли я плавав у прибережних водах.

– Ну, друзяко, – вигукнув кремезний матрос, поплескуючи лапу кітви, після того, як її припнули, – можеш тепер міцно спати, бо не скоро тобі доведеться поцілуватися з мулом!

Так воно й вийшло. Нашій кітві не скоро довелося «поцілуватися з мулом», а коли вона зрештою поцілувалася, то вже на віки вічні!

На кораблі було чимало хлопців, та особливо я заприязнився з двома. Джек Мартін, ставний широкоплечий вісімнадцятирічний юнак, був гарний з лиця, мав веселу і тверду вдачу. Він дістав добру освіту, був розумний, щирий, сміливий, як лев, але поводився лагідно й спокійно. Джека любила вся команда, до мене ж він ставився особливо прихильно. Мій другий товариш, Пітер Гей, маленький, верткий, кумедний хлопець, мав років чотирнадцять і дуже полюбляв пустувати. Та пустощі його завжди були невинні, інакше б він не тішився на кораблі такою прихильністю.

Коли я вперше прийшов на корабель, Джек Мартін ляснув мене по плечі й вигукнув:

– Здоров, малий! Ходи-но вниз, я покажу твою койку. Ми з тобою сусіди і, гадаю, станемо друзями, бо ти мені подобаєшся.

Слова його виявилися пророчі. Згодом він, я і Пітер стали найближчими, найвірнішими друзями з усіх, кому довелося змагатися з бурхливою морською стихією.

Не буду докладно розповідати про початок нашого плавання. Як то звичайно водиться, зазнали ми й негоди, й погоди, бачили в морі всіляких чудернацьких риб. Одного дня я був страшенно потішений, зауваживши зграю летючих риб, що виплигували з води й шугали в повітрі, здіймаючись на фут над поверхнею моря. Вони тікали від дельфінів, які на них полюють, і одна летюча рибина з великого жаху спробувала перелетіти через корабель, зачепилася за снасть і впала на палубу. За крила їй правили довгі плавці. Виявилось, що та риба далеко літати не вміє і ніколи не пурхає в повітрі, як птахи, а тільки шугає над поверхнею моря. Ми з Джеком засмажили рибину собі на обід. Вона була дуже смачна.

Коли ми підпливли до мису Горн, найпівденнішого виступу Америки, надворі похолоднішало, знявся шторм, і матроси почали розповідати про несамовиті бурі й страшні небезпеки, які чигають на мореплавців біля того горезвісного мису.

– Такого страхітливого місця, як мис Горн, мені не доводилося ніде більше бачити, – казав один. – Я огинав його двічі, і щоразу вітер замалим не здіймав корабель у повітря.

– Я пропливав тут один раз, – розповідав другий, – і наші вітрила порвалися, а линви попримерзали до баранців, отож ми думали, що настала наша остання година.

– А я огинав його аж п'ять разів! – вигукнув третій. – І за кожним разом потерпав дужче й дужче, такий був страшний ураган!

– А я не огинав його жодного разу, – озвався Пітер, лукаво підморгнувши. – І того разу дув такий вітер, що мене вивернуло, як рукавичку!

Однак ми минули сумної слави мис без особливих пригод, і за кілька тижнів наші вітрила вже надимав теплий тропічний бриз. Далі й далі ми пливли, краючи хвилі Тихого океану, часом линули навперегони з веселим вітром, а іноді ледь посувалися гладенькою, як скло, водяною поверхнею й ловили чудернацьких істот, що мешкають у морських глибинах. Матросам було до них байдуже, але мені вони здавалися дуже цікаві, і я зачудовано придивлявся до кожної такої дивовижі.

Нарешті ми досягли коралових островів. Ніколи не забуду, як захоплено дивився я на білі, осяйні піщані береги і ясно-зелене листя пальм, що вилискувало під тропічним сонцем. Як часто ми втрьох мріяли опинитися на такому острові, гадаючи, що зазнаємо цілковитого щастя! Наша мрія справдилася раніше ніж ми сподівалися.

Скоро перетнули ми тропік Козерога, як одної ночі знявся несамовитий ураган. Перший же порив борвію зламав дві наші щогли – залишився тільки фок. Та навіть однієї щогли було задосить, бо ми не зважилися розпустити жодного вітрила. П'ять день скаженіла люта буря. Хвилі позмивали з палуби геть усе, крім невеличкого човна. Стернового прив'язували до керма мотузками, щоб і його не змило, і ми вже втратили всяку надію.

Капітан сказав, що не уявляє собі, де ми опинилися, бо нас однесло далеко від курсу; корабель міг попасти між небезпечні коралові рифи, яких рясно в Тихому океані.

На світанку шостого дня ми побачили попереду землю. То був острів, оточений кільцем коралових рифів, на які люто кидалися хвилі. За рифами була спокійна вода, але туди вела тільки одна вузька протока. Ми скерували корабель до тієї протоки, та в корму нам ударила величезна хвиля і зовсім одірвала стерно, полишивши нас на ласку вітру й моря.

– Тепер нам, хлопці, капут! – сказав капітан. – Готуйтеся спускати човна. Не мине й півгодини, як нас викине на риф.

Спохмурнілі матроси мовчки заходилися біля човна: вони знали, що він навряд чи здолає розбурхане море.

Ми з Джеком Мартіном і Пітером стояли на юті, чекаючи своєї долі.

– Ну, хлоп'ята, – сказав нам поважно Джек Мартін, – давайте триматися вкупі. Ви самі бачите: якщо в той човник налізе повно людей, то йому нізащо не допливти до берега. Певна річ, він перекинеться. Я б радше спробував урятуватися, вчепившись за велике весло. Крізь прозорну трубу я побачив, що корабель несе до того кінця рифів, де хвилі перекочуються в спокійну затоку, отож коли ми втримаємося, поки весло перенесе через буруни, то, може, й досягнемо берега. Ну то як, пристаєте на моє слово?

Натхнені надією, ми радо погодилися зробити так, як казав Джек, хоч з його сумного тону я відчув, що він не дуже вірить у рятунок. Та й справді, коли я подивився на піняві хвилі, що люто бурхали об ті скелясті рифи, то зрозумів: ми на одну волосину від смерті. В грудях мені похололо, але ту мить думки мої звернулися до любої матусі, я згадав її прощальне благословення і відчув неабияку полегкість.

Корабель уже був біля самісіньких рифів. Матроси наладнали човна, і капітан стояв біля них, віддаючи останні накази, коли на корабель насунула величезна хвиля. Ми втрьох побігли на ніс до свого весла і ще не встигли за нього вхопитися, як хвиля гунула на палубу. Тієї ж миті корабель наскочив на рифи, фок-щогла зламалася прикро біля палуби і впала на борт, потягнувши за собою і човна, і людей. Наше весло заплуталося в снастях, Джек схопив сокиру, щоб його вивільнити, але корабель гойднувся, і він, не влучивши, засадив сокиру глибоко у весло. Інша хвиля, проте, випручала його з мотуззя. Ми схопилися за весло і наступної миті опинилися в розбурханому морі. Я ще встиг побачити човна, що крутився серед бурунів, та всіх наших матросів, які борюкалися між запінених хвиль. Потім я враз утратив свідомість.

Опритомнів я вже на березі, лежачи під скелею на м'якенькій травичці. Поряд стояв навколішки Пітер; він дбайливо мочив мені скроні водою і силкувався спинити кров, що плющила з рани на лобі.

РОЗДІЛ III

_{Кораловий острів. – Як ми радили нашу першу раду і що ухвалили}

Дивне, незвичайне почуття огортає людину, коли вона, непритомна бувши, приходить до пам'яті. Почуття те майже неможливо описати словами: думка мляво ворушиться, наче в тумані, ти ніби прокидаєшся з глибокого сну, тіло налите втомою, яка, проте, видається майже приємною.

Коли я зрештою прочумався трохи й почув Пітерів голос, який питав, чи я почуваю себе краще, то мені здалося, що я заспав і тепер мене покарають за лінощі: примусять видряпатися на вершечок щогли. Та не встиг я скочити на ноги, як у голові мені враз запаморочилося, і я подумав, що, мабуть, заслаб. Ту ж мить по щоці мені війнув духмяний вітрець, нагадавши рідний дім та сад за батьковою хатою, де пишно цвіли квіти, і запашну жимолость, яку моя люба матінка так дбайливо плекала на загородженому шпалерами ґанку. Але гуркіт прибою розвіяв ті милі серцю спогади, і я опинився знову на морі, споглядаючи дельфінів і летючих риб, беручи рифи марселів біля страшного буремного мису Горн. Гуркіт прибою долинав усе гучніше й виразніше. Я згадав, що корабель наш розбито і я опинився далеко-далеко від рідної землі. Спроквола розплющив я очі й стрівся очима з Джеком – мій товариш стривожено вдивлявся мені в обличчя.

– Озвися ж бо, любий Релфе, – благально прошепотів Джек. – Тобі вже краще?

Я всміхнувся й сказав:

– Краще? Отакої, Джеку! Я почуваю себе чудово.

– То чого ж ти приставляєшся? Хочеш нас налякати? – мовив Пітер, усміхаючись крізь сльози: бідолашний хлопець і справді думав, що я вмираю.

Я сперся на лікоть і, приклавши до чола руку, пересвідчився, що поранений таки добре і стратив чимало крові.

– Ну ж бо, Релфе, – мовив Джек, обережно силкуючись мене покласти, – спочинь, голубе, ти ще не зовсім оклигав. Скуштуй водиці – вона холодна й чиста, як кришталь. Тут поряд є джерело. Прошу тебе, помовч, не кажи ані слова, – додав він, побачивши, що я хочу заговорити. – Я тобі все розповім, тільки полеж тихенько, доки спочинеш і наберешся сили.

– Та нічого, Джеку! Хай говорить, – озвався Пітер. Пересвідчившись, що я не помираю, він заходився споруджувати навколо мене із галузок захисток од вітру, хоч то була майже зайва робота: скеля, під якою мене поклали, цілком боронила нас від урагану. – Хай говорить, Джеку. Хіба тобі не любо чути його голос по тому, як він цілісіньку годину пролежав колодою, блідий і змертвілий, наче та єгипетська мумія. Ну й штукар ти, Релфе, – такого ще світ не бачив. Ти замалим не повибивав мені зуби, ледве не задушив мене та ще й прикинувся мертвим! Негарно ти поводишся, небоже, дуже негарно.

Поки я слухав Пітерову балаканину, в голові мені зовсім проясніло, і я почав розуміти, що зі мною сталося.

– Що це ти, Пітере, кажеш, буцімто я тебе ледве не задушив? – запитав я.

– Що я кажу? Хіба англійська мова тобі не рідна? Може, переповісти по-французькому, аби ти зрозумів краще? Невже ти не пам'ятаєш?..

– Нічого не пам'ятаю, – перебив я його, – відколи нас змило в море.

– Цить, Пітере! – втрутився Джек. – Навіщо морочити Релфові голову? Я йому все поясню. Пригадуєш, як корабель наскочив на риф і ми втрьох плигнули в море? Ту ж мить весло вдарило тебе по голові, розкраяло чоло й забило памороки. Отож ти безтямно схопив Пітера за шию і притиснув прозорну трубу – за яку ти вчепився, наче за рідну маму, – йому до рота.

– Яке там притиснув до рота! – урвав його Пітер. – Скажи краще: встромив у горлянку. Та в моєму горлі й досі є слід мідного обідка тієї труби!

– Гаразд, хай там як було, – провадив Джек, – але ти, Релфе, вчепився за Пітера так, що замалим його не задушив. Побачивши, що він міцно тримається за весло, я щосили заходився штовхати тебе до берега. Зрештою ми щасливо випливли на мілке, бо вода за рифами гладенька, як дзеркало.

– А капітан з командою? Що з ними? – запитав я стурбовано.

Джек похитав головою.

– Вони загинули?

– Ні, мабуть, ще не загинули, але й навряд чи врятуються. Корабель наскочив на рифи там, де острів виступає в океан. Коли човен упав у море, він, на щастя, не перекинувся, хоч і набрав води, і всі наші спромоглися в нього влізти. Та не встигли вони спустити весла, як їх понесло повз мис, і човен опинився з підвітряного боку острова. Коли ми вийшли на берег, я побачив, що вони силкуються гребти до нас, та в них була тільки одна пара весел, замість восьми, і вітер дув якраз назустріч, – отож їх поступово відносило в море. Небавом вони змінили курс і підняли вітрило – мабуть, з ковдри, бо воно було замале для човна, – а через півгодини їх не стало видно.

– Бідолахи! – промимрив я сумно.

– Але що більше я про них думаю, то більше сподіваюся на краще, – провадив бадьорішим тоном Джек. – Я, Релфе, перечитав силу книжок про острови південних морів і знаю, що в багатьох місцях їх тут цілі тисячі. Отож наші майже напевне мають натрапити па один такий острів.

– Сподіваюся, що так воно й буде, – щиро мовив Пітер. – Але що сталося з нашим кораблем, Джеку? Доки я глядів Релфа, ти, здається, видерся на скелю. Невже його розбило на друзки?

– Ні, на друзки його не розбило, але він пішов на дно, – відповів Джек. – Як я вже казав, корабель ударився об рифи там, де острів виступає в океан, і йому проламало біля носа днище. Другий вал змив корабля з рифу, і його понесло до підвітряного боку острова. Ті бідолахи в човні відчайдушно гребли, силкуючись його наздогнати, та ба! – вони були ще далеко, як корабель набрався води й потонув. А потім уже вони спробували досягти острова.

Коли Джек розповів нам, що він бачив, запала довга мовчанка. Без сумніву, кожен з нас трьох обмірковував наше незвичайне становище. Щодо мене, то мої роздуми були не дуже веселі. Я знав, що ми опинилися на острові, —про це повідомив нас Джек, – але чи був він залюднений, чи ні? Якщо залюднений, то нас засмажать живцем і з'їдять, я був певен того, бо доволі наслухався страшних розповідей про остров'ян південних морів. Якщо ж безлюдний, то нам загрожує голодна смерть. «От якби наш корабель застряв на рифах, – думав я, – тоді б нам повелося краще: ми забрали б харчі та знаряддя і вибудували б собі яке-небудь житло. А так – ой леле, ми загинули!» Останні слова я з великого розпачу вимовив уголос.

– Загинули? Та що ти, Релфе! – вигукнув Джек, і на його лагідному обличчі заграла усмішка. – Скажи краще – врятовані. Думки твої звернули не в той бік, і ти дійшов неправильних висновків.

– А знаєш, яких висновків дійшов я? – запитав Пітер. – Я вважаю, що це просто чудово, що ми ще зроду не мали такої лепської нагоди і що перед нами відкриваються такі можливості, про які годі навіть мріяти іншим молодим матросам. У нашому розпорядженні цілий острів. Ми проголосимо його власністю корони й запропонуємо тубільцям свої послуги. І, звісно, зробимо блискучу кар'єру. Ти, Джеку, станеш королем, Релф обійме посаду прем'єр-міністра, а я буду…

– Придворним блазнем, – підказав Джек.

– Ні, – відповів Пітер. – Я обійдуся без звання. Я буду орудувати особливо важливими державними справами. Розумієш, Джеку, мені дуже кортить одержувати велику платню і нічого не робити.

– А якщо на острові немає тубільців?

– Тоді ми збудуємо прегарну віллу, насадимо навколо чудовий садок, що ряснітиме найпишнішими тропічними квітами, будемо обробляти землю, садити, сіяти, жати, їсти, спати й розважатися.

– Годі нам жартувати, – споважнів Джек. Як я спостеріг, це завжди спиняло легкодумного Пітера, що полюбляв стругати дотепи з кожнісінького приводу. – Ми й справді вскочили в халепу. Якщо острів безлюдний, нам доведеться жити, як тим диким звірам, бо в нас немає жодного знаряддя – навіть ножа.

– Е ні, ніж у нас є, – мовив Пітер, застромивши руку в кишеню і витягаючи складаного ножика з одним лезом, та й то зламаним.

– Ну що ж, краще такий, аніж ніякого, – сказав Джек, зводячись на рівні ноги. – Та слухайте-но, хлопці: ми гайнуємо час на розмови, замість того, щоб узятися до діла. Ти, Релфе, здається, вже очуняв і зможеш так-сяк ходити. Тож подивімося, що в нас є в кишенях, та вилізьмо на який-небудь горб – позирнемо, куди нас закинула доля, бо чи добрий наш острів, чи поганий, а він, очевидячки, довгенько нам за оселю правитиме.