Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XXXII

_{Несподіване відкриття, відважний учинок та його наслідки. – Плани втечі та геройська ухвала}

Коли ми повернулися на берег і розповіли своєму другові все, що бачили, він вражений був до глибини душі. Та побалакати як слід ми не встигли, бо на берег завітав Тараро у супроводі підданців, що несли на головах кошики з городиною та садовиною.

Ми вийшли йому назустріч, і він через нашого тлумача висловив свою велику радість, що знову нас бачить.

– Що саме мої друзі хочуть мені сказати? – запитав він.

Учитель пояснив, що ми просимо його не займати Аватеї.

– Перекажіть йому, – мовив Джек, – що я маю право на таке прохання, бо ж урятував життя не тільки дівчині, але й йому та його людям. Нехай її відпустить, щоб дівчина побралася з ким сама схоче.

Почувши все те в перекладі, ватажок насупився, і ми ясно побачили, що наше прохання не зустріло прихильного відгуку. Він говорив запально й досить довго.

– Що він каже? – запитав Джек.

– На жаль, він і слухати про таке не хоче, бо, мовляв, дав слово своєму приятелеві, що пришле до нього дівчину, і на острів саме прибув посланець, який чекає, доки він, Тараро, виконає свою обіцянку.

Джек прикусив губу, тамуючи гнів. Очі в нього заблищали, і він вигукнув:

– Скажіть Тараро, що йому ж буде гірше, коли він не виконає моєї вимоги! Скажіть, що на борту шхуни я маю здорову гармату, яка змете все його селище в море, коли він не віддасть дівчину.

– Е ні, друже, – лагідно відмовив учитель. – Цього я казати не буду. Зі злом ми повинні боротися добром.

– Що каже мій друг? – запитав ватажок, очевидячки, роздратований Джековим запальним тоном.

– Він невдоволений, – відповів учитель.

Зневажливо посміхнувшись, Тараро одвернувся й пішов до носіїв, які тим часом висипали овочі на величезну купу.

– Що вони там роблять? – запитав я.

– Мабуть, готують комусь дарунок, – відмовив учитель.

Тієї миті двоє чоловіків привели молоду дівчину й поставили її на купі. Ми здригнулися з подиву й жаху, впізнавши юну самоанку Аватею.

– Друже мій любий, – прошепотів схвильовано вчитель і схопив Джека за руку, – її мають принести в жертву зараз же!

– Справді? – вигукнув Джек. Він одтрутив учителя, збив з ніг двох тубільців, що стояли на дорозі, стрибнув на купу й схопив Аватею за руку. Не встиг ніхто й отямитись, як він стяг її додолу, поставив спиною до великого стовбура, вихопив кийка з рук одного оторопілого тубільця, розмахнувся ним і, почервонілий з люті, швидше зарепетував, аніж закричав:

– Ану спробуйте підступитись усі, скільки вас тут є! Я вас хіба ж так кийком почастую!

Здавалося, що дикуни сприйняли виклик слово в слово, бо всі до одного кинулись на Джека з кийками та списами; певна річ, не минуло б і хвилини, як уже з сміливця кров би цебеніла, але вчитель став поміж ними й закричав що було сили:

– Стривайте, вояки! Не вам це діло вирішувати. Нехай Тараро, ватажок ваш, скаже, чи цей юнак жити має, чи має померти.

Тубільці спинилися; не знаю, що вплинуло на Тараро: чи він був улещений, що вчитель визнав його зверхність, чи відчував якусь удячність до Джека за те, що той допоміг йому скрутної хвилини, але він ступив наперед, махнув рукою і сказав:

– Зачекайте. Життя цього юнака належить мені. – І, повернувшись до Джека, мовив: – Твоя воля і життя твоє в моїх руках. Здавайся, бо нас тут більше, аніж піску на березі моря, а ти сам один. Навіщо тобі вмирати?

– Мерзотнику! – вигукнув збурений Джек. – Може, я й помру, але життя своє продам дорогою ціною. Я не здамся, доки ти пообіцяєш, що цій дівчині не заподіють ніякої шкоди.

– Ти хлопець сміливий, – зневажливо відповів ватажок, – але надто дурний. Проте я даю слово, що Аватеї ми не займемо принаймні три дні.

– Приставайте на цю умову, – благально прошепотів учитель. – Якщо ви впиратиметесь, вас уб'ють, і Аватея зазнає біди. Три дні – час довгий.

Джек повагався хвилину, потім опустив свого кийка, кинув його похмуро додолу, схрестив на грудях руки й понурив мовчки голову.

Тараро, напевне, був утішений з його покори і загадав учителеві сказати, що він не забув його колишньої послуги і що Джека залишать на волі, але шхуну він затримає, аж доки справа буде вирішена.

Учитель переклав це й, підступивши до Аватеї якомога ближче й непомітніше, прошепотів їй кілька слів тубільною мовою. Аватея, що весь час стояла, безвільно спершись об дерево, наче вся та справа її зовсім не цікавила, відповіла, швидко підвівши темні очі й знову опустивши їх додолу.

Тараро підійшов до дівчини, взяв її за руку й повів геть, а ми з Джеком, Пітером і вчителем повернулися на шхуну.

Джек зайшов у каюту й кинувся в цілковитому розпачі на канапу, але вчитель сів поряд, поклав йому на плече руку й сказав:

– Не гнівайтеся, любий друже. Ми маємо три дні й мусимо вжити всіх заходів, щоб звільнити бідолашну дівчину з рабства. Не можна сидіти склавши руки й нарікаючи на долю. Треба діяти…

– Діяти! – вигукнув Джек, устаючи й струшуючи чуприною. – Смішно говорити про дії, коли нам зв'язано руки й ноги. Як мені діяти? Я не можу битися сам проти цілого дикунського племені. Ні, – додав він, гірко посміхнувшись, – битись я з ними можу, але не зможу їх ані звоювати, ані Аватею визволити.

– Потерпіть, друже мій. Ви дуже підупали духом. Я розповім вам про свої задуми, якщо ви мене вислухаєте.

– Якщо вислухаю! – скрикнув Джек. – Звичайно, я вас вислухаю. Я ж бо не знав, що у вас є задуми. Може, порадите, як доправити сюди дівчину. Скоро вона опиниться на борту шхуни, я, не гаючи ані хвилини, підніму кітву й дам звідціля дьору. Тож розказуйте, що ви задумали.

Учитель сумно всміхнувся.

– Ой друже мій, хай би ви тільки брязнули ланцюгом, пробуючи підняти кітву, зараз же тисяча вояків опиняться на цій палубі! Ні, ні, це річ неможлива. Якби Тараро не відчував, що він вам зобов'язаний, то вже корабель у вас би забрали. Я добре знаю Тараро. Він людина ненадійна. Той ватажок, якому він пообіцяв дівчину, має велику силу, і Тараро мусить будь-що виконати свою обіцянку. Він сказав, що три дні не займатиме дівчину, бо посланці, які мають її відвезти, лаштуються вирушити аж через три дні. Проте він міг вас тим часом ув'язнити, тому я вважаю ці три дні за дар божий.

– Але що ви пропонуєте? – нетерпляче спитав Пітер.

– Задум мій дуже ризикований, але я не бачу іншого способу визволити Аватею, та й відваги вам, мабуть, не забракне. За п'ятдесят миль на південь лежить острів, де правує Аватеїн коханий. Там вона була б у цілковитій безпеці. Пропоную вам покинути шхуну. Ви згодні піти на таку пожертву?

– Друже мій, – відмовив Джек, – коли я беруся довершити важливу справу, то згоден піти на будь-яку пожертву.

Вчитель усміхнувся:

– Адже дикуни вважатимуть за неможливе, щоб ви задля дівчини відмовились од свого чудового вітрильника. Отож доки він тут стоятиме, вони вважатимуть, що ви в руках у них. А ми тим часом виберемо на березі відлюдну місцину, понаносимо туди припасів, дістанемо невеличкого човна, посадимо Аватею, і ви троє чимдуж повеслуєте до того острова.

– Слава! – скрикнув Пітер, скочивши на рівні ноги і схопивши вчителя за руку. – Ну й зух же ви, вчителю! Не думав я, що у вас така мудра голова.

– А я залишуся на шхуні, —провадив учитель, – аж доки виявиться, що ви втекли. Мене, звичайно, спитають, де ви ділися, але я не скажу.

– І що ж тоді? – запитав Джек.

– Не знаю. Може, мене вб'ють, але, – додав він, значуще всміхаючись до Джека, – я теж не боюся вмерти за добре діло!

– Але як нам забрати Аватею? – спитав Джек.

– Я домовився, що вона стрінеться з нами на одному місці; я поведу вас туди вночі. Там усе й улагодимо. Вона легко вислизне з-під нагляду, бо стережуть її не дуже пильно, вважаючи, що втекти з острова неможливо. Я певен, що їм і на думку таке не спаде. Але, кажу вам знову, ризик дуже великий. П'ятдесят миль чистим морем у невеличкому човні – то неблизька дорога. Ви можете пропливти повз острів, іншого ж у тому напрямі немає миль на сто, а може й більше; коли ж ви заблукаєте і втрапите до інших дикунів, то самі знаєте закон, що панує на островах Фіджі: кожен зайда приречений на смерть. Тож зважте все, мій юний друже.

– Я все зважив, – відповів Джек. – Якщо Аватея не побоїться ризикнути, то я теж не побоюсь, і мої друзі також.

Ми заходились готуватися до подорожі: зібрали необхідні речі й винесли на палубу харчі, що їх стало б нам на кілька тижнів. Ми хотіли навантажити човен як тільки можна – аби пливти швидко й безпечно. Речі ми накрили брезентом, збираючись перенести їх у човен за кілька годин перед тим як відпливати. Коли ніч накрила весь обшир чорною киреєю, ми тихенько повеслували до берега й пішли слідом за своїм проводарем, який повів нас далеко поза селом до місця зустрічі. Спинилися ми в затінку під крислатими деревами, і не більше як за п'ять хвилин до нас нечутно підійшла темна постать.

– Ага, це ви, – мовив Джек, упізнавши Аватею. – Ну, то не гаймо часу, скажіть їй, чого ми прийшли.

– Я трохи розумію англійську мову, – озвалась тихо Аватея.

– А де ж ви тієї мови навчилися? – здивувався Джек. – Ви ж бо й слова не вміли сказати, коли я вас бачив востаннє.

– То вона від мене навчилася, відколи прибула на острів.

Ми розповіли Аватеї про свій задум у всіх подробицях, не приховуючи, яка небезпека могла нас спіткати. Як ми й чекали, її так урадувала нагода врятуватися, що вона готова була знехтувати небезпеку.

– То ви згодні попливти з нами? – запитав Джек.

– Авжеж згодна.

– А не боїтеся такої далекої мандрівки?

– Ні, не боюся.

Ми заходились обговорювати план утечі, але небавом учитель нагадав, що час уже вертатися. Тож ми віддали Аватеї на добраніч і, домовившись зустрітися завтра ввечері біля скелі, розійшлися: ми четверо повеслували тишком до шхуни, Аватея ж нечутно подалася до своєї в'язниці.

РОЗДІЛ XXXIII

_{Втеча. – Гонитва. – Розпач, і до чого він доводить. – Знову в лев'ячому барлозі. – Страшна небезпека й чудесний рятунок. – Жахливий шторм}

Наближався час утечі, тож ми, природно, дуже потерпали, щоб дикуни не здогадалися про наш намір, і цілісінький наступний день нерви нам були напружені до краю. Ми вирішили піти на берег і повештатися селищем, буцімто вивчаючи місцеві звичаї й роздивляючись хати; нам-бо гадалося, що коли ми вдамо, наче зовсім байдужі до вчорашніх подій, то це потамує підозру тубільців. Учитель тим часом залишився на шхуні разом з командою.

Нарешті довгий стомливий день закінчився, сонце поринуло в море, і короткі сутінки раптом змінилися темною ніччю. Хутко кинувши декілька ковдр у човник, ми пошепки попрощалися з нашими тубільцями й тихо повеслували лагуною, тримаючись якомога ближче до берега. Весла ми обмотали ганчірками й пливли, ані звуку не видавши.

Аби хтось нас побачив за кілька ярдів, то, мабуть, подумав би, що то або привид, або тінь на темній воді. Вітер зовсім ущух, але, на щастя, тихеньке хлюпотіння хвиль, що набігали на берег, а також віддалений рев бурунів біля рифу приглушували ледь чутний плескіт наших весел.

За чверть години ми дісталися навислої над морем скелі. В затінку під нею лежало носом у воді невеличке каное – готове до плавби. Більша половина вантажу вже була складена. Коли наш човен зашарудів кілем по піску, чиясь рука схопила його за прову, і в темряві замаячіла постать.

– Агов! – пошепки озвався Пітер, ступаючи на берег. – Це ви, Аватеє?

– Так, це я, – долинула відповідь.

– Все гаразд! Обережно. Допоможіть мені спустити каное, – прошепотів Джек учителеві. – А ти, Пітере, вже переклав ковдри? Нам вони можуть скоро згодитися. Аватеє, сідайте посередині – отак.

– Усе вже готове? – пошепки запитав учитель.

– Не зовсім, – відповів Пітер. – Візьми, Релфе, цю пару весел та сховай їх десь у каное, якщо можеш. Не люблю я гребків. Ось хай ми відпливемо далі від острова, я змайструю кочети.

– Сідай-но мерщій, та будемо відпливати.

Ще один дружній потиск учителевої руки; він благословив нас пошепки, і ми помчали стрілою від берега, перетяли гладеньку лагуну і чимдуж – скільки стало сили в руках та волі в серцях – повеслували, змагаючись з довжелезними океанськими хвилями.

Усю ніч і весь другий день ми орудували гребками, майже не розмовляючи й не відпочиваючи; лише двічі трохи підживилися й ковтнули води. З самого початку Джек визначив, у якому напрямі лежить острів, і, поставивши перед собою невеличкий кишеньковий компас, стежив, щоб ми пливли на південь: чи ми попадемо на острів, чи його минемо, залежало від стернового, який мав безупинно спрямовувати наш крихітний кораблик потрібним курсом. Ми з Пітером веслували на носі, а Аватея посередині.

Аж коли сонце торкнулося позолоченого краю моря, Джек кинув гребок і дозволив спочити.

– Годі! – вигукнув він, широко позіхаючи. – Від тих мерзотників нас тепер відокремлює широкий водяний простір, тож нумо всмак повечеряємо та поспимо.

– Я згоден! – крикнув Пітер. – Твоїми б устами, Джеку, мед пити. Подай-но мені води, Релфе. Що це з вами, дівчино? Ви блимаєте очима, наче сова на сонці.

– Хочу спати, – всміхнулась Аватея і, наче доводячи, що каже правду, поклала голову на облавок каное і враз заснула.

– Спить, як після маківки, – мовив Пітер, весело осміхаючись. – Чи не збудити її, щоб вона спершу попоїла? Або, може, – додав він поважно й замислено, – спробуймо класти їжу їй до рота, що саме так гарно роззявлений. Нехай спить і ковтає. Ходи-но сюди, Релфе, та нагодуй її тихенько, поки ми з

Джеком наїмося по саму зав'язку. От і виграємо багато часу.

Я мимоволі всміхнувся, бо в теорії Пітерова ідея видавалася дуже вигідною: проте я не зважився спробувати її на практиці, побоюючись, щоб страва часом не попала не в те горло. Та коли я сказав теє Пітерові, він вигукнув:

– Балакаєш чортзна-що! Навіть заплішеному дурневі ясно, що коли покласти страву до рота Аватеї, то вона попаде в її ж таки горло. Чи, може, ти так себе любиш, що вважаєш, буцімто всі горла в світі не ті, крім твого власного? Та годі вже тобі балакати, краще подай печеню, бо Джек її доїсть і нічого мені не залишить. Адже я маю право хоч маленький кусник скуштувати.

– Ти, Пітере, негідник, ниций негідник, – озвався Джек, кидаючи йому поросяче стегенце разом з хвостом. – Мені знову доводиться пожалкувати, що обставини звели нас докупи і я змушений терпіти твоє товариство. Якби ти вмів ходити по воді, я б тебе негайно випровадив з каное.

– От бач, ти таки збудив Аватею своєю балаканиною, – відмовив, насупившись, Пітер, коли дівчина глибоко зітхнула. – Е ні, то вона хропе. Може, їй сниться її темношкірий Аполон. Слухай-но, Релфе, залиш мені хоч шматочок ямсу. Ви з Джеком такі ненажери, що мені доведеться жити надголодь, коли не…

На цьому слові Пітер так смачно позіхнув, що Джек порадив йому довечеряти завтра вранці; і він так швидко послухався Джекової поради, що я мимоволі згадав ту маківку, після якої, за його словами, заснула Аватея.

Читачі мої вже, мабуть, спостерегли, що я вельми схильний до роздумів; тож вони не здивуються, що я глибоко замислився над таким явищем, як сон, і міркував про нього аж до ночі, а по тому, не спочиваючи ані хвилини, аж до ранку. Та я не зовсім певен, що міркував про те у яві, зрештою, мабуть, і на мене сон наліг.

Отож ми спочивали на лоні спокійного океану під ковдрою ночі, а навколо панували морок і тиша.

Коли на сході засіріло, нас розбудив тривожний Пітерів крик.

– Що там таке? – вигукнув, прокинувшись, Джек.

На відповідь зляканий Пітер показав на обрій. З першого ж погляду ми переконалися, що за нами женеться одна з найбільших воєнних каное!

Застогнавши з відчаю й гніву, Джек схопив свого гребка, глянув на компас і придушеним голосом звелів нам налягти на весла. Та підганяти нас було нічого. Наші чотири гребки вже занурились у воду, і каное прудко, наче дельфін, шугнуло вперед, розрізаючи гладеньку, як скло, поверхню моря. До нас долинув крик переслідувачів: отож вони помітили, що ми втікаємо.

– Здається, я бачу землю, – мовив Джек з надією в голосі. – Навряд, щоб ми вже досягли острова; але якщо це справді він, то ми допливемо до нього, перш ніж тії харцизи нас переймуть, бо каное наше легеньке і ми добре відпочили.

Ніхто йому не відповів: казати правду, ми розуміли, що нам далеко не втекти від каное, де веслувала майже сотня вояків. Проте ми поклали із шкури вилузатися, а таки спробувати втекти; тож ми налягали на гребки, не жалкуючи сили, і нам щастило утримувати переслідувачів далеко позаду. Вороже каное видавалося дрібненькою цяткою на поверхні моря, а коли вояки час від часу вигукували, то ті вигуки ледь-ледь долинали до нас з ранковим вітерцем. Ми сподівалися, що годину-другу вони нас не наздоженуть, а ми тим часом, може, досягнемо землі. Але надії наші враз розвіялися, коли те, що ми вважали за землю, піднялося й полинуло вгору: то був клапоть туману!

Серця наші сповнилися гірким розчаруванням, обличчя видовжилися. Але ми не мали часу плакатися: на нас-бо чигала страшна небезпека. Надія вже не надихала наші серця; та хоч як дивно, а розпач додав нам сили й напоїв таким завзяттям, що дикуни наздогнали нас аж через кілька годин. Коли ми побачили, що аніяк не втечемо і, веслуючи далі, тільки виснажимося даремне, то повернули каное боком до ворога й поклали гребки.

Мовчки, рішуче Джек узяв одне весло, поклав його на плече, випростався й безстрашно зміряв ворогів очима. Пітер узяв друге весло й теж устав, але дивився він ані злісно, ані гнівно. Коли обличчя йому не осявала весела усмішка, воно враз набувало сумного виразу, а надто цього разу, коли він глянув на Аватею. Дівчина сиділа, схиливши голову на коліна й сховавши лице в долоні. Не знаючи до ладу, що буду робити, я теж устав і схопив обіруч свій гребок.

Здорове каное мчало на нас, мов бойовий кінь; з-під гострої прови шумувала піна, гостряки списів виблискували у променях ранішнього сонця. І ми, й вони мов поніміли; було чути, як шумить вода, і видно насуплені брови вояків. Коли між нами лишилося ярдів двадцять, чоловік шестеро дикунів, що сиділи на носі, встали, поклали гребки і взяли списи. Джек із Пітером підняли свої весла; мені в голові запаморочилося, я стиснув гребок, щоб дати відсіч напасникам. Але не встигли ми вдарити, як гостра прова воєнного каное стукнула з розгону нас в облавок, і ми попадали в море.

Не знаю, що сталося по тому, бо я ледве не захлинувся; опритомнів я, лежачи горілиць із зв'язаними руками й ногами між Джеком і Пітером на дні великого каное.

В такому стані ми пролежали увесь день, а дикуни веслували невтомно, спочивши лиш одну годину. Коли запала ніч, вони знову спочили годину – здається, спали сидячи. Але нас не розв'язали й до кінця подорожі не дозволяли розмовляти між собою, до того ж не дали ані крихти їжі, ані ковтка води. До їжі нам було байдуже, але ми б чим завгодно пожертвували задля краплини води, щоб змочити засмаглі губи; також ми були б раді, аби хто ослабив мотузи, бо їх зав'язали туго, і нам дуже боліло. Стояла незвичайна задуха, тож я дійшов висновку, що заходиться на шторм. Від задухи нам довелося страждати ще гірше. Та зрештою ми прибули назад на острів.

Коли нас виводили на берег, ми вгледіли Аватею, що сиділа в каное позаду. Її нічим не зв'язали. Сторожа погнала нас поперед себе до хатини Тараро. Вигляд ватажка не віщував нічого доброго. Поряд з ним стояв наш друг учитель, стурбований і стривожений.

– Як сталося, що ці юнаки зловжили нашою гостинністю? – запитав він, звертаючись до вчителя.

– Скажи йому, – відповів Джек, – що ми не зловжили його гостинністю, бо він її нам не виявив. Я приплив на острів звільнити Аватею і шкодую за одним: що не звільнив її. Коли матиму нагоду, то ще спробую її врятувати.

– Е ні, мій юний друже, – похитав головою вчитель, – я йому такого не скажу: він-бо тільки розсердиться та й годі.

– А мені байдуже, – відповів Джек. – Якщо ви не скажете йому цього, то не скажете нічого, бо приємнішого він од мене чорта з два дочекається.

Почувши Джекові слова, Тараро насупився, і очі йому заблисли гнівом.

– Іди, нахабний хлопчиську, – мовив він. – Ми з тобою квити. Ти з своїми товаришами помреш.

Він устав і дав знак своїм прислужникам. Ті зразу до нас підскочили, схопили за коміри, витягли з вожакової хатини й повели через ліс до скелі, де була печера. Вкинувши мене з Джеком і Пітером у тую печеру, вони заклали війстя й залишили нас у цілковитій темряві.

Походивши навпомацки – ноги нам розв'язали, хоч руки й досі були зв'язані сирицею, – ми знайшли під однією стіною низенький прискалок. Примостилися ми на ньому й довго сиділи мовчки.

Зрештою я не витримав і озвався:

– Ой леле, Джеку й Пітере! Що з нами буде? Мабуть, нам судилося вмерти.

– Не знаю, – відповів тремтячим голосом Джек. – Не знаю, Релфе. Я щиро жалкую, що дав волю своїй нестримній вдачі, бо через неї ми й ускочили в біду. Може, вчитель щось для нас зробить. Але я на те не дуже сподіваюся.

– Ой ні, – тяжко зітхнув Пітер. – Де вже йому допомогти нам. Тараро зважає на нього не більше, аніж на свого пса.

– Твоя правда, – мовив я. – Рятунку сподіватися нізвідки – хіба що від самого бога. Проте я, друзі, не втрачаю надії, бо ми попали в цю в'язницю не з своєї вини, коли не вважати виною те, що ми силкувалися вирятувати з біди дівчину.

Тієї миті мову мені перебив тупіт біля війстя печери. Загородку враз розібрали, і всередину зайшли троє дикунів. Вони схопили нас за коміри й повели лісом. В селі зчинився галас, загупали барабани. Спочатку ми думали, що нас знову ведуть до хатини Тараро. Але помилилися. Барабани гупали дужче й дужче, і незабаром ми побачили похід тубільців, що рухався в наш бік. Нас поставили на чолі походу, і натовп попрямував до храму, де приносили в жертву людей!

Серце моє стислося, коли я пригадав страшну сцену, яку мені довелося бачити в тому жахливому місці.

Рятунок прийшов звідти, звідкіля ми його зовсім не сподівалися. Увесь той день панувала страшенна задуха, і небо зблякло й спохмурніло, віщуючи грозу. Коли ми підходили до храму, над нами загуркотів грім і впали перші краплі дощу.

Ті, кому не довелося бачити тропічну грозу, навряд чи зможуть уявити той страшний гурган, що налетів тоді на острів Манго. Перш ніж ми дійшли до храму, несамовито завив борвій, і тубільці, що добре знали, якого він лиха наробить, чимдуж гайнули в село рятувати свою мізерію. Ми залишились самі серед бурі. Дерева навколо гнулись од вітру, наче очерет, і ми вже хотіли були тікати в який-небудь захисток, аж раптом до нас прибіг учитель. У руці в нього був ніж.

– Дяка богові, – сказав він, перерізавши пута. – Я не запізнився! А тепер гайда до найближчої скелі.

Ми не вагалися жодної хвилини, бо гурган, що ревів, наче грім, виривав дерева з корінням і шпурляв додолу. Дощ лив, як з луба, блискавки звивалися в небі, мов змії, а високо над ревом і свистом бурі бухкав, грюкав і рокотав страшний у своїй величі грім. Що творилося в селі, важко навіть уявити. Вітер позривав з багатьох осель дахи, а деякі хати зруйнував дощенту. Тубільці гасали, як несамовиті, рятуючи своє добро, а дехто тікав світ за очі, аби сховатися від лютої бурі. Та хоч яка страшна вона була на суходолі, а на морі видавалася ще жахливішою. З океанських глибин випиналися велетенські вали, вітер куйовдив їм гребені, розсіюючи їх на білий туман, і хвилі падали на берег з таким гуркотом, що здавалося, острів ось-ось розколеться. Та це ще не все. З кожною хвилею море насувалося далі й далі, аж поки жадібно лизнуло дерева й кущі; зрештою запінена хвиля бурхнула в село й повалила, змила або зруйнувала цілий ряд хатів. Страшне то було видовисько!

Усю ніч і весь наступний день, поки лютувала буря, ми ховалися в печері. Другої ночі буря почала вщухати, і зранку ми подалися в село на пошуки їжі, бо так зголодніли, що вже не думали ані про небезпеку, ані про рятунок. Та скоро ми дістали їжу й задовольнили природні потреби, як одразу ж пошкодували, що не втекли в гори. По тому ми вирішили таки втекти, але тубільці вже оговталися, і коли ми спробували тишком-нишком вибратися з села й гайнути до гір, нас перестріли три вояки, що знову пов'язали нам руки й запроторили в ту ж саму в'язницю.

Правда, Джек вчинив їм опір і так почастував кулаком першого напасника, що той ногами вкрився, але інші його швидко подолали. Отож ми знову стали в'язнями. Нас чекали тортури й смерть.