Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

– Але це справа дуже небезпечна, – сказав Джек по довгій розмові. – Чи ви, хлопці, згодні ризикнути разом зі мною?

– Ризикнути з тобою? – повторили ми в один голос.

– Невже ти сумніваєшся? – спитав я.

– Хоч одну мить? – докинув Пітер.

Само собою зрозуміло, що, зважившись вирушити в той похід, ми негайно почали готуватися до нього; на шхуні була сила-силенна всіляких запасів, тож нам довелося взяти тільки кокосових горіхів, плодів хлібного дерева, таро, ямсів, слив і картоплі – головним чином задля того, аби якнайдовше вдихати пахощі нашого любого острова.

Наготувавши все потрібне, ми попрощалися зі знайомими місцями, де здебільшого бавили свій час. Ми видерлися на вершину гори і востаннє помилувалися буйною зеленню долин, білим піщаним берегом, тихою лагуною і кільцем коралових рифів, облямованих гребенястими бурунами. По тому ми зійшли вниз до Водограйної скелі й поглянули на блідо-зелене чудовисько, яке ми марно силкувалися колись прошити списом. Далі поспішили до підводного саду, востаннє пірнули в його чисті води і востаннє побавилися серед його коралових гаїв. Я виліз із води перший, швиденько вдягнувся й мерщій побіг до саджавки, яку щиросердий Пітер доглядав надзвичайно пильно – не тому, що кохався в природознавстві, а тому, що вважав її живою згадкою про мене. Вона була в чудовому стані: вода кришталево чиста, червоні й зелені водорості вигравали осяйними барвами; червоні, пурпурові, жовті, зелені й смугасті актинії широко порозкривались і порозставляли свої руки, наче вітали свого колишнього господаря; морські зірки, зоофіти, морські пера та незліченні інші водяні істоти виглядали чудово й вабили очі красою; а краби, як зауважив Пітер, мали свій звичайний – насторожений, зухвалий, лютий і войовничий вигляд. Дивитися на той світ було так приємно й цікаво, що друзям ледве не довелося тягти мене від саджавки силоміць.

Зрештою ми вернулися в курінь і забрали нечисленні свої речі: сокиру, пенал, несправну прозорну трубу, складаний ніж і голку латати вітрила, – з якими нам довелося попасти на острів, а також чоботи й пістоль разом з деякою путящою одежиною, яку ми спромоглися були пошити за цей час.

Усе те ми перенесли до свого човна, але спершу викарбували свої ймення на трісці залізного дерева:

ДЖЕК МАРТІН,

РЕЛФ РОВЕР,

ПІТЕР ГЕЙ.

Тріску ту ми поклали в курені. Тоді витягли човен на облавок і підняли кітву, витративши на те чимало часу й зусиль: кітва була така важка, що ми не могли її зрушити без допомоги складної машинерії з моїх блоків і коловоротів. Ми розпустили вітрила якраз перед заходом сонця. З берега подував свіжий бриз; він хутко погнав шхуну протокою поміж рифами у відкрите море. Вітер мчав наш кліпер через хвилі, наче ту пушинку, і з кожною хвилиною берег щезав, поринаючи у вечірні тіні. Вершина гори швидко ховалася за обрієм, незабаром вона перетворилась на ледь помітну цятку. Ще мить – і сонце разом з Кораловим островом пірнули в безодню неозорого Тихого океану.

РОЗДІЛ XXX

_{Подорож. – Острів. – Нарада, на якій вирішено, що не слід зважати на небезпеку. – Пацюки й коти. – Тубільний учитель. – Страхітливе відкриття}

Ми пливли два тижні, і подорож наша була цікава й легка. Майже ввесь час подував ходовий вітер, і ми спромоглися дотримувати курсу, бо, як я вже згадував, піратська шхуна, збудована на зразок кліпера, пливла майже рівно за вітром і майже не відхилялась у навітряний бік. Ми правували вітрилами без особливих труднощів, бо Джек був здоровий і дужий, а Пітер спритний, як кіт. Одначе такий корабель потребував більшої команди, і якби хто-небудь спробував підбити нас на цю подорож раніше, коли нам ще не довелося зазнати стількох труднощів, ми вважали б його за божевільного. Я багато про це міркував і зрештою дійшов висновку, що людина не відає всіх своїх можливостей і що ніколи не слід впадати у відчай, хоч які нездоланні здаються перепони, – звичайно, в тому разі, коли людина та бореться за справедливе діло.

Тепер ми й самі могли легко дати раду вітрилам, до того ж виявилося, що й мої пристрої подеколи ставали нам у пригоді, хоча Пітер і реготався, споглядаючи незграбне, як на моряцьке око, сполучення мотузів і блоків. Та не буду докучати читачеві подробицями нашої подорожі. Досить сказати, що після приємного плавання, яке тривало тижнів зо три, ми досягли острова Манго. Біл якось розказав був його прикмети, тож я впізнав острів зразу.

Угледівши його на обрії, ми поклали судно в дрейф і зібралися на військову раду.

– Ну, хлопці, – почав Джек, коли ми посідали рядком на світлому люкові каюти, – перш ніж устряти в цеє діло, нам слід гарненько поміркувати, що з того вийти може. Хоч ви шляхетно й зголосилися або перемогу зі мною добути, або дома не бути, все ж таки годилося б мені вас попередити, що небезпека нас чекає неабияка.

– До дідька небезпеку! – вигукнув Пітер. – Дивно мені, Джеку, що ти про неї торочиш. Коли людина починає товкти про небезпеку, то вона зростає вдесятеро в її очах, а коли та небезпека й справді наближається, людина з ляку стає безпорадна, як немовля, і вже не годна з нею боротися.

– Е ні, Пітере, – поважно відмовив Джек. – Жартами мене ти не переконаєш. Будь певен: якщо ми зважимося на це діло і виробимо план, то про небезпеку й думати забудемо. Але передньо треба подивитися їй у лице, вивчити її, розглянути з усіх боків, бо коли ми завагаємося нині, то, зустрівши її віч-на-віч, певна річ, схарапудимось і втечемо. Ти, Релфе, здається, казав, що острів залюднений запеклими людожерами, які дотримуються правила: «Хто дужчий, той ліпший».

– Атож, – відмовив я. – Так мені казав Біл. Проте він розповідав, що на південному березі серед невеличкого племені здобули вплив місіонери. Вони прислали тубільного вчителя, і той навернув вождя на християнську віру. Та це нам аніскілечки не допоможе, навіть навпаки – стане на заваді: Тараро – переконаний поганин і гнобить християн, яких на острові обмаль, а всіх білих вважає за агентів, що прагнуть навернути остров'ян на нову віру.

– Шкода, що те християнське плем'я нечисленне, нам, очевидячки, годі сподіватися на його захист. Якщо Тараро забагнеться захопити наш корабель або нас повбивати, він зможе його пересилити. Ти кажеш, що той учитель уміє розмовляти по-англійському?

– Гадаю, що вміє.

– Тоді я пропоную зробити так. Ми попливемо до південного берега й кинемо кітву біля того селища. Шхуна так далеко від острова, що ніхто з тубільців не може нас укмітити, тож ми дістанемося туди непомітно й матимемо час виробити план дій, перш ніж Тараро довідається, що ми на острові. Але ми ризикуємо попасти у ворожі руки; тоді нам буде непереливки, а може, нас і…

– Живцем засмажать і з'їдять, – підказав Пітер. – Чого ж ти замовк, Джеку? Ти ж запевняв, що треба сміливо дивитися небезпеці в обличчя!

– Атож, може статись і так. Чи ти зважишся піти на такий ризик?

– Я вже давно на все зважився й підготувався до найгіршого! – вигукнув Пітер, засунувши руки в кишені штанів і міряючи палубу кроками. – Казати правду, мені не віриться, що Тараро такий невдячний. Невже він може нас з'їсти? Я певен, що він залюбки вдовольнить будь-яке наше прохання. Отож що швидше ми почнемо свого домагатися, то краще.

Проте, як показало майбутнє, Пітер аж надто переоцінив дикунову вдячність.

Шхуна повернулася проти вітру, і, виписавши широку дугу, ми підпливли перед заходом сонця до південного берега Манго й стали в дрейф за кораловим рифом. Тут ми зачекали пірогу, яку тубільці негайно спустили на воду. За мить вона підійшла до шхуни, на борт завітав лагідної вдачі тубілець, років десь сорока, і, скинувши солом'яного бриля, низько вклонився. На ньому було пристойне вбрання європейського крою; він підступив до Джека, потиснув йому руку й мовив:

– Добридень, джентльмени. Ми раді бачити вас у Манго. Ласкаво просимо.

Джек привітався з ним і сказав:

– То це ви, мабуть, той тубільний учитель, про якого мені довелося чувати?

– Так, я маю щастя бути тутешнім учителем.

– Саме вас я й хотів бачити, – відмовив Джек. – Отож мені поталанило. Ходімте, друже, в каюту та вип'ємо по склянці вина. Мені конче треба з вами побалакати. Мої підлеглі, – додав він, показуючи на нас із Пітером, – привітають ваших людей.

– Дякую, – мовив учитель, простуючи за Джеком у каюту, – але я не вживаю ані вина, ані інших міцних напоїв.

– Ну що ж, тоді у нас є доволі води, а може, галет скуштуєте?

– Слово честі, це вже нахабство! – вигукнув Пітер. – Які ми в біса підлеглі? Та коли він охрестив нас підлеглими, то давай якнайпривітніше зустрінемо темношкірих гостей. Агов, хлопці! – крикнув він до півдесятка тубільців, що стояли на палубі, здивовано озираючись довкола. – Ось призволяйтеся.

І Пітер подав їм тацю потрошених галет та цеберко води. По тому він застромив руки в кишені й почав походжати палубою, задерши носа й гучно насвистуючи.

Десь за півгодини Джек з учителем вийшли на палубу; учитель попрощався з нами, сів у пірогу, й тубільці повеслували до берега. Коли вони відпливли, Пітер підступив до Джека, віддав честь і запитав:

– Ну, капітане, чи ви скажете що-небудь своїм підлеглим?

– Атож, – сказав Джек. – Поверніть шхуну, пильнуйте стерна й припніть язики, доки я проведу її крізь пролам у рифі. Учитель – а він видається мені гарним хлопцем – каже, Що там досить глибоко, і в лагуні біля самісінького берега є зручне місце, де можна кинути кітву.

Поки легенький бриз поволі гнав шхуну до стоянки, Джек пояснив нам, що Аватея й досі живе на острові і Тараро тримає її в ув'язненні.

– До того ж, – провадив Джек, – учитель розповів мені, що бідолашна дівчина закохалася в одного вождя, котрий живе на острові за п'ятдесят миль на південь, і що вона хоче будь-що втекти звідціля. Як бачите, ми прибули саме вчасно. Гадаю, про того вождя ти, Релфе, чував на острові Емо. Крім того, тубільці-погани саме воюють між собою, і післязавтра має бути бойовисько, а Тараро в них за воєводу; отож ми зможемо розпочати з ним переговори тільки наступного дня по тому.

Селище, що біля нього ми об'якорилися, було розташоване в дуже гарному місці, понад невеличкою затокою, за якою починався розкішний ліс, де росли дерева різних південних порід. Ліс той здіймався аж до вершини кряжа, що правив за кордон між цим племенем і володіннями сусіднього вождя-поганина.

Селище розляглося на широкому пологому схилі. Хати стояли за кількасот ярдів од берега й були відокремлені од сліпучого моря пишним листям здорових барінгтоній та інших дерев, що облямовували узбережжя в кілька рядів. Завдовжки селище було десь із милю, і збудовано його по рівній лінії: посередині проходила широка дорога, а обабіч неї росли пишноверхі дерева, що їхні гожі ніжні квіти милували очі й надавали ще більших чарів навколишньому краєвидові. Хатки тубільців стояли під цими деревами, скрізь панував лад, перед кожною хаткою зеленів дбайливо доглянутий садок, а доріжки були посипані білою й чорною рінню.

Двері й рами вікон були пофарбовані чорною фарбою, яку добували з свічкових горіхів, а подекуди червінькою, що дуже гарно вирізнялася на тлі стін із яскраво-білого коралового каменю. Увесь той куточок дихав спокоєм і щастям; тож коли ми кинули кітву неподалік од коралової пристані, я мимоволі порівняв його з убогим селищем на острові Емо, де мені довелося бути свідком жахливих подій.

Невдовзі ми підпливли човном до берега, де нас щиро привітав учитель із своєю дружиною. Вона була теж тубілка, вбрана у просту сукню й солом'яний брилик. На березі скупчилися сотні тубільців. Деякі чоловіки мали семиряги, схожі на пончо, [12]12
  Пончо (ісп.) – індіянський плащ з чотирикутного шматка тканини, в якому посередині зроблено виріз на голову.


[Закрыть]а ноги їм були голі, інші вдягли тільки недоладно зшиті штани, а на голови нап'яли брилі з краму й соломи. І чоловічий, і жіночий одяг здебільшого був смішний, бо тубільці дуже невдало наслідували європейський крій, але всі вони мали хоч і поганеньке, але пристойне вбрання. Вочевидь, вони щиро нам зраділи і, коли вчитель повів нас до своєї господи, пішли слідом юрбою. Нас пригостили якнайдобрішими стравами: смаженим поросям і всілякими овочами, що росли на цьому острові. Проте нам вельми заважали пацюки: вони ганяли по хаті, наче в себе вдома. Коли ми сиділи за столом, один пацюк видерся по скатертині біля Пітерового ліктя, Пітер скинув його додолу, затопив йому ножем у писок і вигукнув:

– Слухайте-но, містере вчителю! Чому ви не наставите на них пасток? Навряд чи вони вам дуже подобаються!

– Авжеж ні, – усміхнувся вчитель. – Ми б і раді їх спекатися, але якби завзялися всіх виловити, то, напевне, не мали б часу на інші справи.

– Невже їх так багато? – запитав Джек.

– Скрізь аж кишить. Бідолашні дикуни на північному березі їдять їх і вважають, що вони дуже смачні. Свого часу тутешній люд теж залюбки споживав їхнє м'ясо, але тепер їсть їх значно менше, бо наше плем'я дізналося, що деінде ними гидують.

Не пробувши й години в нашого гостинного господаря, ми переконалися, що він казав правду: пацюків тут була сила-силенна; вони бігали по долівці десятками, і під час обіду двоє чоловіків стояли біля столу, щоб їх відганяти!

– От шкода, що у вас немає котів! – вигукнув Пітер, ціляючи в одного нахабу і схибивши.

– Та ми б і раді дістати хоч кілька, – відповів учитель, – але де їх узяти? Свині теж добре ловлять пацюків, однак вони не здатні їх винищити. А я чував, що котам до свиней годі рівнятися.

Коли вчитель це мовив, його темношкіре обличчя розпливлось у веселій усмішці. Помітивши, що я її спостеріг, він сказав:

– Я всміхнувся, бо згадав, яка доля спіткала першого кота на Раротонзі. Острів той, так само як і наш, страшенно потерпав од пацюків. Кіт був чорний, здоровий. Коли його випустили, він знехтував людське товариство, подався в гори й оселився там на волі, час від часу навідуючись уночі до осель тубільців, що мешкали віддалік од селища; нічого не відаючи про нову тварину, вони до смерті перелякалися й прозвали її «морською потворою». Однієї ночі кіт, мабуть, скучив за людьми й подався до хати вождя, який, навернувшись до християнства, саме вчився грамоти. Вождева жінка ще не спала. Вона жахнулася, вгледівши на порозі два яскраві вогники й почувши загадкові звуки. Ледве не скам'янівши зі страху, вона збудила чоловіка й заходилася його шпетити за те, що він одкинувся від дідівської віри й спалив свого бога, а той, мовляв, нині прийшов помститися. «Вставай та молися! Вставай та молися!» – кричала вона. Вождь підвівся, розплющив очі й теж угледів ті самі яскраві вогники й почув ті самі зловісні звуки, (утерявшись від такої нагальної небезпеки, бідолаха почав якнайшвидше проказувати абетку, вважаючи її за молитву, яка примусить бога звільнити його від мстивого сатани! Почувши те, кіт перелякався не менше за них і дременув геть, а вождь із дружиною страшенно зраділи, що їхня молитва так швидко дійшла до бога.

Той анекдот нас дуже насмішив. Учитель розказав його такою чистою англійською мовою, що, аби не вимова та колір шкіри, ніхто б його не взяв за тубільця. Наступного дня ми вирядилися з ним на прогулянку й жадібно слухали його цікаві й повчальні розповіді, ходячи тінистими банановими й цитриновими гаями та між хатами тубільців і спостерігаючи, як добре вони обробляють свої городи, плетуть мати та тчуть. За вчителевою допомогою Джек їх розпитував про всяку всячину й отримував на диво доладні й розумні відповіді. Як правдиво зауважив Пітер, «вони, мабуть, знають набагато більше, аніж сам Джек!»

Між іншим, почули ми й цікаву гадку про те, як утворилися коралові острови.

– Тихоокеанські острови, – пояснив наш приятель, – розподіляються на три різновиди чи класи. До першого класу належать острови вулканічні, горяні й стрімкі. Їхні скелясті бескиди часом здіймаються аж до хмар, сягаючи десяти-п'ятнадцяти тисяч футів заввишки. До другого класу належать острови з кристалічного пісковика, заввишки вони бувають од ста до п'ятисот футів. Гори на них не такі стрімкі й скелясті, зате вкриті розкішною зеленню і дуже мальовничі. Певна річ, Кораловий острів, на який вас закинула доля, належить саме до цього класу. Вважають, що вони підвелися з дна морського внаслідок вулканічної діяльності, але за своєю природою не є ані вулканічні, ані коралові. До третього класу належать низькі острови коралової будови, що, як звикле, мають посередині лагуну; таких островів дуже багато.

Існує чимало гадок про походження коралових островів та рифів. Розповім вам про найімовірнішу, на мій погляд, теорію, що її дотримуються, повинен зауважити, деякі розумні й тямущі люди. Відомо, що в морській воді є багато вапна, а також, що й корали складаються з вапна. Вважають, що поліпи, тобто коралові комахи, мають здібність вбирати те вапно; з нього вони й будують свої чарунки або житла. Вони оселяються на вершині вулкана чи іншої підводної гори, бо не можуть жити на великих глибинах. Поліпи, що оселилися на гірських вершинах, сягають поверхні моря перші; далі випинаються поліпи з навколишніх відлог, утворюючи кораловий риф, що оточує лагуну й центральний острів; по тому комахи в лагуні перестають працювати. Сягнувши морської поверхні, ті міріади чудодійних істот помирають. На острів прилітають птахи, заносячи різне насіння, і небавом він починає буяти пишною зеленню. Так зароджуються коралові острівці, що розкидані по всьому обширі південних морів. У такий самий спосіб утворюються рифи навколо більших островів.

Ми з Джеком щиро тішилися тим, що висновки, які ми зробили з своїх спостережень на Кораловім острові, дістали авторитетне підтвердження.

Отак приємно розмовляючи, ми вернулися до вчителевої хати. Він зараз же подався в своїй справі, а ми лишилися бавити час самі.

– Ну, хлопці, —мовив Джек, повертаючись до нас і застібаючи піджака, – я хочу побачити бій. Мені не вельми приємно дивитися, як ллється кров людська, але я хочу вивчити вдачу тубільного люду й на власні очі побачити його звичаї, щоб, у разі потреби, говорити про них підставно. Туди всього шість миль, і я нічим не ризикую – хіба що мене стукне випадковий камінь або дряпне сліпа стріла. А ви підете?

– Звичайно, підемо, – відповів Пітер.

– Коли ж вони часом нас побачать, ми втечемо, – додав Джек.

– Отакої! – вигукнув Пітер. – Невже ти втечеш?! А я гадав, що ти од когось тікати за ганьбу вважаєш.

– Вважав би, коли б мав за обов'язок битися, – стримано відмовив Джек. – Але я не хочу битися і не маю наміру битися, тож якщо вони на нас справді нападуть, я втечу, мов найостанніший з усіх страхополохів, яких зовуть Пітерами. Ну, ходімо.

РОЗДІЛ XXXI

_{Дивовижний кривавий бій. – У лев'ячому барлозі. – Страшне видовисько. – Що з нами буде?}

Ми довідалися від учителя, як дістатися бойовиська, і прийшли до нього за дві години. Місце те було на вершині голого горба: на відміну од інших остров'ян, які полюбляють битися в чагарях, мешканці Манго вибирали для бою відкриту місцину. Коли ми прибули до бойовиська, вороги ще не стялися в смертельній борні; підкравшись якомога ближче, ми сховалися за каменюками й почали спостерігати.

Обидва війська вишикувалися одне проти одного в чотири шереги. Вояки в першій шерезі були озброєні довгими списами; у другій – кийками, щоб захищати списоносців; у третій стояли юнаки з пращами; а в четвертій – жінки з кошиками каміння для пращників і запасними списами та кийками. За мить почалася страшна січа. Де там уже було показувати військову вправність. Обидва загони кинулися один на одного, не дотримуючись ніякого ладу. Страшніших вояків я ще зроду не бачив. Вони понапинали чудернацькі шапки, прикрашені перами, порозмальовували собі обличчя й тіла, щоб видаватися ворогові якомога жахливішими, вимахували грубезними кийками, стрибали, кричали, верещали й гамселили один одного, як ті чорти.

Надто ж нас здивувала поведінка жінок. Вони розлютувалися, наче фурії, і бігали слідом за своїми чоловіками, силкуючись їх оборонити. Одна огрядна молода жінка, що її чоловік знемагав під натиском ворога, підняла здорову каменюку і влучила нападника по голові, так що той упав як стій. Але бій тривав недовго. Протилежний від нас загін піддався й безладно відступив, залишивши на бойовиську вісімнадцять мертвих.

Ми чимдуж поспішили назад у село, пригнічені тим кривавим видовищем.

Наступного дня, поснідавши з своїм другом учителем, ми почали готуватися до здійснення свого плану. Спочатку вчитель намагався нас одрадити.

– Ви навіть уявлення не маєте, як то небезпечно мати до діла з тими лютими дикунами, – переконував він Джека. – Мені дуже шкода бідолашної Аватеї, але вам навряд чи пощастить її врятувати, та ще й власними головами чого доброго накладете.

– Ну то й що, – спокійно відмовив Джек. – Я не боюся накласти головою за справедливе діло.

Учитель схвально всміхнувся і зрештою таки погодився супроводжувати нас як тлумач – мовляв, хоч Тараро ставиться до нього не дуже прихильно, але досі приймав його шанобливо.

Ми сіли на шхуну, бо надумали попливти круг острова й кинути кітву проти села, де ватажкував Тараро. Свою команду ми поповнили тубільцями й сподівалися налякати дикунів гарматою. Скоро вчитель теж зійшов на борт, ми поставили вітрила й помчали в море. За дві години скелі здригнулися від гучного пострілу нашої гармати; віддавши ясу, ми підняли на щоглу прапор і кинули кітву. Тубільці на березі заметушилися: очевидячки, ми їх добряче налякали; та небавом, переконавшися, що ми не маємо лихих намірів, вони спустили каное й підпливли до нас, маючись на бачності. Вчитель пояснив їм, що ми друзі й хочемо побалакати з ватажком, і попросив переказати йому, аби він прийшов на шхуну.

Чекати довелося довгенько, нам ледве терпець не увірвався. Зрештою каное припливло знову, і на палубу вискочило кілька дикунів. Один підійшов до вчителя й повідомив його, що того дня Тараро прийти не може, бо він, мовляв, своїм богам поклоняється і поклоніння теє аж ніяк не можна відкласти. До того ж у нього гостює приятель-ватажок, що саме відпливати додому налагодився, отож він просить, щоб учитель зі своїми друзями самі до нього завітали. На те вчитель відповів, що ми негайно прибудемо.

– Слухайте-но, хлопці, – мовив Джек, коли ми сіли в свій човник, – я ніякої зброї брати не збираюся і вам теж не раджу. Ми цілком у владі дикунів, і якщо вони зважаться напасти, то ми в кращому разі вб'ємо чоловік кілька, але нас однаково подужають. Я думаю, добром ми швидше свого доможемося. А ви як гадаєте?

Я з ним зразу ж погодився, а Пітер на відповідь поклав здоровезний мушкетон, що його цівка закінчувалася розтрубом, і залишив двійко величезних кавалерійських пістолів, якими він збирався настрахати тубільців. По тому ми стрибнули в човен і повеслували до берега.

Там уже юрмилися голі дикуни, які привітали нас гучним криком і повели до хатини чи повітки, де нам приготували частування: смажене порося з різною городиною. Коли ми попоїли, учитель попросив, щоб нас одвели до ватажка; але дикуни завагалися й почали між собою радитися. За хвилину один із них виступив наперед і щось відповів учителеві.

– Що він каже? – запитав Джек.

– Він каже, що ватажок саме подався до храму свого бога й не може нас прийняти. Отож, друзі, наберімося терпцю.

– Ну що ж! – вигукнув Джек і підвівся. – Коли він не хоче прийти до мене, то я сам прийду до нього. Крім того, мені кортить подивитися, що вони роблять у своєму храмі. Ходімо разом, друзі.

– Я не можу, – похитав головою вчитель. – Не гоже мені заходити в поганський храм і дивитися на їхні нелюдяні відправи: я ж бо маю їх таврувати.

– Гаразд, – відмовив Джек, – тоді я піду сам, бо я не можу таврувати те, чого не бачив.

Джек устав, і ми вдвох подалися слідом за ним банановими гаями до горба, що височів за селом; на вершині того горба в затінку залізних дерев стояло буре, тобто храм.

Звернувши на широку стежку, ми почули позаду несамовитий крик і спинилися. За нами йшла здорова юрба. Ми сховалися в кущі. Нас минув гурт дикунів, розмальованих чорною, червоною й жовтою фарбою. Вони танцювали й несамовито вимахували руками, несучи на жердинах з десяток людей. Я мимохіть здригнувся, пригадавши людські жертви на острові Емо, й сказав Джекові:

– Боюся, що вони жорстоко поведуться з тими бідолахами. Краще нам не йти до храму. Ми тільки нажахаємось, а їм нічим не зарадимо: мабуть, дикуни збираються їх повбивати.

Джек подивився на мене співчутливо й стиха відповів:

– Не бійся, Релфе, ті бідолахи вже давно своє відстраждали.

Я придивився пильніше й побачив, що вони всі мертві. Згодом ми довідалися: то були вояки, котрі загинули вчора на бойовиську, їх несли до храму, щоб принести в жертву богам. Позаду йшло двоє чоловіків, ведучи третього зі зв'язаними руками. Він ступав твердо і на вигляд був зовсім байдужий; отож ми подумали, що то злочинець, який відбудеться незначною карою. В кінці походу сунула галаслива юрба жінок та дітей, до яких приєднались і ми.

За кілька хвилин ми підійшли до храму. То була висока округла будівля, відкрита з одного боку. Навколо неї лежала сила кісток. Коло столу всередині сидів старий жрець із довгою сивою бородою.

Мертвих ворогів посадили біля храму, з натовпу вийшов промовець і заходився їх лаяти й коренити, аж кричав. По тому мерців однесли до храму, де жрець приніс їх у жертву.

Щосили лементуючи, натовп побіг до сусіднього горба, – де стояв зруб якоїсь будівлі.

Ми й собі подалися туди, не усвідомлюючи, куди йдемо, що робимо, наче в страшному сні.

Люди з'юрмилися навколо одного місця. Ми проштовхалися вперед і побачили долі здоровий брус, а коло нього яму футів сім завглибшки й два фути завширшки. За мить у середину кола внесли чоловіка, якого вели дорогою із зв'язаними руками. Руки йому тепер були вільні, зате ноги міцно спутані сирицею. В яму поставили бруса, а поряд з ним бідолашного в'язня. Голова його була набагато нижче за край ями. По тому яму закидали вщерть землею. Згодом нам розповіли, що таку церемонію завжди відправляють, висвячуючи новий храм чи зводячи хату ватажкові!

– Ходімо, мерщій ходімо! – вигукнув Джек. – Ми вже бачили досить – аж задосить! Ходімо звідціля.

Джек сполотнів і аж з лиця спав: очевидячки, він вельми тривожився думкою, що дикунів багато, а нас жменька, і хоч ми й готові на будь-який ризик, щоб визволити Аватею з лабетів тих жорстоких людей, та не маємо на те снаги.