Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ VI

_{Виправа вглиб острова, під час якої ми робимо багато цінних і цікавих відкриттів. – Ми лякаємося на смерть. – Хлібне дерево. – Деякі плодові дерева мають дивовижні властивості.– Сліди колишніх мешканців}

Одразу після сніданку ми поховали свою мізерію в невеличкій печері, яку виявили біля табору. Ми сподівалися, що печера та стане нам згодом за комору. По тому вирубали двійко великих кийків з якогось дерева дуже твердої породи – дерево те росло поряд. Один кийок доручили Пітерові, другий мені, а Джек озброївся сокирою. Ми вжили тих заходів, бо збиралися в експедицію на гору, що височіла посеред острова: з її вершини можна було краще оглянути наші володіння. Звичайно, ми не знали, чи безпечно туди дістатися, і визнали за краще озброїтися про всяк випадок.

Довершивши свої приготування і дбайливо загасивши багаття, ми вирушили в дорогу. Пройшовши трохи берегом, ми дісталися долини, де дзюрчав струмок, про який я вже згадував. Тут ми звернули вглиб острова і подалися яром.

У долині очам нашим відкрилося справді-таки чудове видовисько. Краї долини поступово здіймалися вище й вище, утворюючи два кряжі, десь за милю один від одного. Кряжі ті, – що вкупі з байраками густо поросли буйно-зеленими деревами й чагарниками, – простягалися милі на дві й сягали підніжжя невисокої гори. Замикаючи долину, гора здіймалася досить-таки круто і теж уся поросла лісом аж до самісінької вершини; лише одне місце на лівому схилі лишилося голе – там громадилися дикі скелі. Що ховається за горою, ми не бачили, отож попрямували берегом потічка до її підніжжя, поклавши вилізти на її вершину, якщо можна буде.

Джек – найрозумніший і найсміливіший з нас – виступав попереду, несучи на плечі сокиру. За ним чимчикував Пітер із здоровим кийком: аби, як він сказав, оборонити мене від можливої небезпеки. Я ж ішов позаду, більше думаючи про те дивовижне цікаве видовисько, що відкрилося було перед моїми очима, ніж про якусь там небезпеку. З дурного розуму я взяв та й покинув свій кийок. Хоч, як я вже згадував, дерева й чагарі буяли пишною зеленню й росли досить густо, все ж таки ми просувалися без особливих труднощів. Продираючись крізь хащі, ми намагалися йти понад берегом струмка, хоча, правду казати, за густим листям високих дерев майже нічого не бачили. Проте часом, видершись на високу каменюку, що притулилася до схилу, ми тішилися чудовим видовищем і міряли відстань до підніжжя гори.

Особливо мене вразила під час того походу багата рослинність; я зауважив силу ягід і трав, які дуже нагадували ті, що росли в нас на батьківщині; а надто привернула мою увагу висока папороть із зграбним листям, що чудово пахла. Були там і квіти, але, як на тропічний клімат, не дуже багато. А от різних пташок у барвистому пір'ї там була сила-силенна, серед них і папуг, таких, як та, що зухвало збудила вранці Пітера.

Отож ми простували до підніжжя гори без ніяких пригод. Та нам довелося таки пережити одну тривожну хвилину. Це сталося тоді, коли ми проходили попід схилом, який поспіль заріс банановими деревами: вони там буяють такою розкішною листвою, що за нею нічогісінько не видно. Джек саме налагодився просилитися крізь тії хащі, як раптом ми почули якесь дивне торохтіння чи то гуркіт. Звуки були незвичайні, за час походу таких ми не чували.

– Агов! – гукнув Пітер, нараз спинившись і хапаючи обома руками свого кийка. – Що воно таке?

Ніхто йому не відповів, проте Джек затиснув правицею сокиру, а другою рукою розгорнув широке листя, силкуючись роздивитися, що там попереду діється.

– Нічого не бачу, – мовив він за хвилину. – Мабуть, це…

Та ось загуркотіло дужче, і ми відскочили назад, готові боронитися. А що я забув свого кийка і не вирубав натомість собі іншого, то, застебнувши куртку, стиснув кулаки й прибрав боксерської пози. Правду казати, почував я себе трохи кепсько, та й друзі мої згодом призналися, що тої хвилини в пам'яті їхній одразу спливло все чуване або читане про диких звірів, про дикунів, які завдають полонених на тортури і смажать живцем, та про інші жахи.

Враз гуркіт залунав удесятеро гучніше. Щось затріщало – то ламалися кущі й дерева, наче до нас сунула якась велетенська тварина. За мить із чагарів викотилася величезна каменюка, тягнучи за собою хмару куряви та камінців, і шурхнула, викорінюючи кущі й молоді деревця, якраз повз те місце, де ми стояли.

– То це й усе? – вигукнув Пітер і стер з лоба піт. – А я думав був, що то сунуть лавою всі дикуни й звірі південних островів, аби змести нас із лиця землі. Виявляється ж, що це скотився з гори звичайнісінький камінь.

– Однак, якби той камінь торохнув кого-небудь з нас, – зауважив Джек, – нам було б аніскілечки не краще, ніж від наскоку твоїх звірів і дикунів, Пітере.

Джек казав щиру правду, я теж вважав, що нам дуже пощастило. Обстеживши те місце, ми виявили, що опинилися біля підніжжя скелястого урвища, з якого раз по раз котилося то більше, то менше каміння. Навколо лежала сила уламків, і якби нам не забило з ляку памороки, ми б легко здогадалися, що то був за гуркіт.

Отож ми рушили далі, поклавши під час подальших походів уникати того небезпечного урвища.

Небавом ми досягли підніжжя гори й збирались уже вилазити схилом, коли це Джек зробив відкриття, що дуже нас урадувало. Вказавши на чудової краси дерево, Джек упевнено заявив, що то є славетне хлібне дерево.

– Воно й справді славетне? – простодушно запитав Пітер.

– Атож, – відповів Джек.

– Дивна річ, – зауважив Пітер. – Я про нього не чув зроду.

– Значить, воно не таке славетне, як я гадав, – відповів Джек, насуваючи Пітерові на очі капелюха. – Тож слухай, невігласе! Може, хоч зараз дотумкаєш, що то за річ.

Пітер поправив капелюха й почав слухати не з меншою цікавістю, аніж я. Джек розповів, що це дерево дає один з найкорисніших плодів, які ростуть на південних островах; воно родить двічі, а часом і тричі на рік; плоди його схожі на паляниці і складають основну їжу багатьох остров'ян.

– Виявляється, на цьому дивовижному острові є всілякий харч і то готовий до нашого вжитку: горіхи тут наповнені лимонадом, а паляниці ростуть просто на дереві!

Звичайно, Пітер жартував, а проте, хоч як дивно, то була правда.

– До того ж хлібне дерево дає гуму, якою тубільці смолять свої піроги, – провадив Джек. – З кори молоденьких гілок вони шиють одяг, а з міцної й красивої деревини будують свої житла. Тож бачите, хлопці, матеріалу тут не бракує, треба тільки прикласти до нього рук, і можна влаштуватися з усіма вигодами.

– А ти певен, що це саме воно? – запитав Пітер.

– Цілком певен, – відповів Джек, – бо я читав про нього з великою цікавістю і добре запам'ятав його ознаки. На жаль, я забув прикмети інших дерев, які ми, напевне, сьогодні бачили, але не зуміли впізнати. Так що, Пітере, я знаю ще далеко не все.

– Не журися, Джеку, – мовив Пітер і поблажливо поплескав свого високого товариша по плечі. – Не журися, як на твій вік, ти знаєш чимало. Ти розумний хлопець, сер, багатонадійний юнак, і якщо ти й надалі йтимеш так, як почав, то…

Пітер так і не довершив своєї сентенції, бо тієї миті Джек підставив йому ногу, і він беркицьнув у густий кущ. Зручно вивернувшись, він лежав і грівся на сонечку, а ми з Джеком заходилися оглядати хлібне дерево.

Нас вразив темно-зелений густий колір широкого листя завдовжки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів, що мало глибокі вирізи і було гладеньке й блискуче, наче лаврове. Плоди були майже круглі, приблизно дюймів шість у діаметрі, з грубою шкоринкою, і поділені на ромбовидні часточки. Вони мали різне забарвлення – від світло-горохового до брунатного й темно-жовтого. Джек сказав, що дозрілі плоди – жовті. Згодом ми виявили, що дерева на острові здебільшого вічнозелені, тож аби наша воля, ми могли на тому самому дереві рвати і квіти, і стиглі плоди. Ми довго дивувалися, пригадуючи, як родять дерева у нас на батьківщині. Дерево мало порепану світлу кору, стовбур був завгрубшки футів зо два, а заввишки приблизно двадцять – без жодної гілки аж до гарної тінистої крони. Плоди звисали гронами по двоє й по троє; ми не зірвали їх, бо поспішали дістатися вершини гори.

На душі нам стало набагато веселіше після такої щасливої знахідки, і ми легко й прудко долали стрімку гору. Коли ми сягнули вершини, перед нашими очима розгорнулося нове й ще величніше – якщо це можливо – видовище. Виявилося, що гора наша не найвища на острові, – далі, за широкою долиною, здіймалася ще одна. Долина та, як і перша, густо поросла розкішними деревами. Одні виділялися темною, другі світлою зеленню, деякі були могутні й кучеряві, інші тоненькі, стрункі й ледь укриті листям, а цвіт на них вигравав усіма кольорами веселки, тож згори долина видавалася барвистим квітником. Серед них ми зауважили чимало хлібних дерев, обтяжених жовтавими плодами, а також силу кокосових пальм.

Нагледівшись досхочу, ми подалися схилом униз, перейшли долину й почали сходити на другу гору. Вона майже поспіль заросла деревами, але вершечок був голий і подекуди скелястий.

Видираючися схилом, ми натрапили на одну цікаву річ. То був пеньок дерева, очевидно, зрубаного сокирою. Значить, до нас уже хтось споглядав цей прекрасний острів. Тут попрацювала людська рука. І знову в нас промайнула думка, що острів, може, населений, хоч досі ми не бачили жодних слідів людини. Та поглянувши ще раз на пеньок, ми переконалися, що підстав гадати так у нас не більше ніж передньо: пеньок-бо зовсім струхлявів, місцями вкрився пліснявою й позеленів; очевидячки, минуло вже багато років, одколи його зрубано.

– Може, який-небудь корабель, потребуючи дерева, пристав був колись до острова, і матроси зрубали одну деревину, – мовив Пітер.

Та навряд чи так могло статися, бо корабельники зрубали б невеличке дерево і то десь на березі, а це дерево було здорове й росло біля самісінької вершини. Більшого за нього на горі годі й шукати, а навколо пенька спиналися зовсім молоді деревця.

– Нічого не розумію, – сказав Джек, шкрябаючи пеньок сокирою. – Хіба що, може, тут побували тубільці й зрубали дерево на якісь свої потреби. О, а це що таке?

І Джек заходився обережно зішкрябувати з пенька мох та плісняву; незабаром ми виразно побачили три позначки – на пеньку був викарбуваний якийсь напис чи ініціали. Що то були літери, ми не мали жодного сумніву, та ніяк не могли розпізнати їх. Джек гадав, що на пеньку викарбувано Д. С, але ми не були певні. Карбували їх, очевидячки, не дуже дбайливо, а від сонця й дощів дерево так попсувалося, що літери годі було вчитати. Страшенно збентежені своїм відкриттям, ми довгенько стояли біля пенька, міркуючи, що то за позначки, але так і не дійшли певного висновку; отож зрештою ми рушили далі й небавом видерлися на вершину.

Виявилося, що то найвища місцина острова, і наші володіння простяглися перед нами, як на мапі. Я завжди вважав, що неможливо збагнути будь-яку річ без ґрунтовного пояснення; отож прошу терплячого читача зосередитися на хвилину, бо я хочу коротко змалювати наш острів.

Серед нього височіло дві гори: одна футів п'ятсот заввишки, друга – що ми на ній стояли, – десь футів тисячу. Між ними простяглася розкішна долина, що я про неї вже згадував. Долина та перетинала острів із кінця в кінець, здіймаючись посередині й спадаючи до моря. Висока гора поступово збігала до берега, протилежного тому, де розбився наш корабель; хоч на перший погляд схил був гладенький, та коли ми придивилися пильніше, то виявилося, що він помережаний силою-силенною балок або, швидше, ярків; поміж ними тут і там видніли невеличкі скелясті узвишшя й круті урвища, з яких спадали потічки, що плинули схилом біленькими стрічечками, подекуди виблискуючи серед широкого листя хлібних дерев та кокосів, а місцями зовсім ховаючись у буйних заростях. Під горою простягся вузький ясно-зелений плай чи луг, який уривався аж біля самісінького моря. На тому боці острова, звідки ми прийшли, височіла нижча гора, від підніжжя якої розходилося три долини: середня з них була та, що ми нею простували до вершини, з обох боків лежали менші, відокремлені від неї двома кряжами, про які я вже згадував. У тих менших долинах струмків не було, а проте вони теж поросли буйною зеленню.

Острів мав у діаметрі десь миль із десять, а що він був майже круглий, то в обводі досягав десь тридцяти миль – може, трохи більше, беручи до уваги численні затоки й бухти. Геть увесь острів був оточений смугою чистого білого піску, на який набігали хвильки лагуни. Тепер ми спостерегли також, що коралові рифи оточили острів суцільним кільцем, але відстань до них була неоднакова, місцями вони простягалися за милю від берега, подекуди ж лише за кількасот ярдів, а в середньому – за півмилі. Рифова стіна ледь виступала над водою, і в багатьох місцях через неї перекочувався прибій. Гуркіт його не вмовкав ні на мить, бо хоч яка тиха стоїть погода, неозорий Великий океан завжди злегка колихається; хвилі ті ледь помітні у відкритому морі, але, доходячи до берега, вони перетворюються у величезні вали. Та поверхня лагуни, як я вже казав, лишалася зовсім гладенька.

У кораловій стіні було три вузенькі пролами: по одному проти війстя долини, що, як ви пам'ятаєте, перетинала острів, а третій проти нашої долини, яку ми згодом охрестили Долиною Розбитого Корабля. Біля кожного проламу рифи громадилися, утворюючи по два невеличкі зелені острівці, порослі кущами; на кожному з них височіли також по одній чи по дві кокосові пальми. Острівці ті були дуже примітні, здавалося, їх навмисне поставили, щоб позначити вхід у лагуну. Того фатального дня наш капітан спрямував корабель саме в один такий пролам і, без сумніву, втрапив би до лагуни, якби нам не потрощило стерно. Посеред лагуни лежало кілька невисоких прегарних коралових острівців – якраз перед нашим табором, а напроти, у відкритому морі, видніло ще з десяток інших островів на відстані од півмилі до десяти миль від рифів, – усі вони видавалися менші за наш і, очевидячки, безлюдні. То були пласкі коралові острови, що ледь піднімалися над поверхнею моря, однак поросли кокосовими пальмами.

Усе те й багато чого іншого побачили ми, сидячи на вершині гори. Щойно ми задовольнили свою цікавість і збиралися вже вертатися додому, як знову виявили сліди людини. Ми знайшли кілок чи то жердину, а також зо два кругляки, обтесані сокирою. Правда, вони зовсім потрухли й, очевидячки, лежали там багато років.

Міркуючи про свої відкриття, повернулися ми до табору. Дорогою впали нам у очі сліди якихось чотириногих тварин, та ніхто з нас не відав, чи вони давні, чи свіжі. Проте ми знову почали сподіватися, що дістанемо на острові яке-небудь м'ясиво, отож додому прийшли в бадьорому настрої, набувши смаку до вечері й дуже задоволені походом.

Після довгої суперечки, в якій Пітер грав провідну роль, ми дійшли висновку, що острів безлюдний, і полягали спати.

РОЗДІЛ VII

_{Джекова винахідливість. – Ми хочемо ловити рибу, стрічаємося з труднощами, долаємо їх і приймаємо холодну купіль. – Жахлива зустріч з акулою}

Кілька день після виправи, що про неї розповідалося в попередньому розділі, ми не одходили далеко від табору, обмірковуючи плани на майбутнє й обладнуючи житло, щоб зробити його якомога вигіднішим.

Той порівняно бездіяльний стан був викликаний різними причинами. Перш за все, хоч ми опинилися в райській місцині й могли легко задовольнити всі потреби свого тіла, проте не дуже хотіли оселитися тут довіку, далеко від друзів і батьківщини. Якби ми твердо взялися лаштувати собі постійну оселю, то це означало б, що ми зважилися назавжди попрощатися з домівкою і друзями, отож, нічого не кажучи один одному, ми все якось відмагалися від того діла. Ми ще мали деякі сумніви, чи справді острів безлюдний, і плекали слабеньку надію, що, може, надійде корабель і забере нас. Та минали дні за днями, а ні тубільців, ні кораблів не було видно; отож ми перестали сподіватися на скорий рятунок і заходилися шпарко впорядковувати своє житло.

Але перед тим ми не сиділи увесь час склавши руки. Ми пробували приготувати з кокосового горіха страву, однак з того майже нічого не вийшло. Потім ми перенесли все своє манаття до печери й самі там оселилися, проте жити там було так кепсько, що ми вернулися до куреня. Крім того, ми дуже часто купалися і розмовляли без кінця-краю; принаймні розмовляли Джек із Пітером, а я слухав. Джек – той був серед нас наймоторніший і найвправніший, він зробив багато чого корисного, між іншим, перетворив тридюймовий залізний обруч на чудового ножа. Спочатку він розплескав його сокирою, потім вирубав грубу колодочку, прив'язав її до залізяки мотузкою і виточив лезо на вапняковій брилі. Коли ніж був готовий, він вистругав ним кращу колодочку, прив'язав її клаптем своєї бавовняної носової хусточки і в такий спосіб, як зауважив Пітер, перевершив самого лорда Нельсона. А мотузка теж не лежала без діла – Пітер зробив з неї волосінь. Що гачка не було, то він просто прив'язав шматочок устриці: як тільки риба ковтала принаду, її враз викидали на берег. Проте волосінь була коротенька, човна ми не мали, і риба попадалася нам дуже дрібна.

Одного дня Пітер вернувся з берега, де він вудив рибу, і сердито-пресердито мовив:

– Знаєш що, Джеку, більше я не хочу строїти з себе дурника, – ловити такий дріб'язок. Посади мене собі на спину та відпливи далі від берега, щоб я половив рибу на глибокому.

– Отакої, Пітере! – відповів Джек. – Я й гадки не мав, що ти так близько береш цеє діло до серця, а то б я давно вже зарадив твоєму лихові. Постривай-но.

Джек оглянув колоду, що на ній він саме майстрував, а в очах йому з'явився зосереджений вираз, як завжди, коли він силкувався що-небудь винайти.

– А що, коли ми збудуємо човна? – запитав він, ураз відводячи очі.

– Це справа дуже довга, – відповів рибалка, – а чекати мені не до смаку. Я хочу почати відразу ж!

Джек замислився знову.

– Придумав! – вигукнув він. – Ми зрубаємо грубе дерево й скотимо стовбур у воду, тож коли тобі закортить порибалити, ти сядеш на нього – і поганяй на глибоке.

– А чи не краще зробити невеличкий пліт? – озвався я.

– Авжеж краще, та ми не маємо чим його зв'язати. Може, згодом ми винайдемо якісь мотузки, що триматимуть не гірш за линву, а тим часом спробуємо плавати на стовбурі.

Приставши на його думку, ми подалися до того місця, де недалечко від води росло годяще дерево. Підійшовши до нього, Джек скинув піджака і, взявши в дужі руки сокиру, заходився рубати. Цюкав він без угаву чверть години, а коли сів перепочити, роботу провадив я. По тому доклав свого завзяття Пітер, і коли Джек знову почав гахкати щосили сокирою, то дерево похитнулося і гримнуло додолу.

– Ура! На приступ! – крикнув Джек, – зітнемо йому голову.

І він почав рубати стовбур ярдів за шість від товщого краю. По тому він вирубав із товстих гілок три короткі грубі жердини, що мали правити за важелі, аби скотити колоду в море, бо хоч вона була в окорінкові завтовшки два фути, ми не могли її зрушити власними силами. Однак за допомогою важелів ми її поволі скотили.

Пустивши в такий спосіб свій корабель на плав, ми вистругали з важелів грубу подобу весел і відштовхнулися від берега. Це було досить легко, та коли ми посідали верхи на колоду, то виявилося, що вона може щомиті перекрутитися й скинути нас у воду. Ми не дуже боялися купелі, але все ж таки воліли по можливості вудити рибу в сухому одязі. Звісно, штани в нас були мокрі, бо сиділи ми, звісивши ноги у воду; але що висушити їх було легко, то ми на те зовсім не зважали. Повправлявшися півгодини, ми досить добре навчилися тримати рівновагу. Тоді Пітер поклав своє весло і, начепивши на волосінь цілу устрицю, закинув її на глибоке.

– Ну ж бо, пильнуй, Джеку, – мовив він. – Правуй далі від тих водоростей. Гаразд, отак, а тепер греби повільніше. Я бачу рибину, принаймні фут завдовжки. Вона підпливає… Ага! От лиха година! Втекла.

– То вона клюнула? – спитав Джек, гребнувши злегка веслом.

– Чи клюнула? Авжеж! Вона схопила принаду, та коли я потягнув волосінь, роззявила рота і випустила.

– Коли вона клюне знову, дай їй проковтнути, – порадив Джек і засміявся: такий-бо сумовитий вираз був на Пітеровому обличчі.

– Ось вона знову! – скрикнув Пітер, і його очі враз заблищали – Увага! Ну ж бо! Ні! Вже! Ні! От клята, не хоче ковтати!

– То спробуй зачепити її за рота, – мовив Джек. – Тягни поволі.

Пітер зітхнув, і на лиці його з'явився вираз цілковитої безнадії.

– Не хнюпся, хлопче, – озвався співчутливо Джек. – Пливімо далі та почастуємо якусь іншу рибину.

Кажучи так, Джек загріб веслом; та тільки-но ми встигли зрушити з місця, як із-під скелі вискочила рибина з величезною головою і малим тулубом та й умить проковтнула принаду.

– Отеперечки ти вже спіймалася – не втечеш! – вигукнув Пітер, тягнучи волосінь. – Ручуся: принада дійшла аж до хвоста. Та й здорова ж, шельма!

Риба відчайдушно пручалася; коли Джек підтягнув її до поверхні, ми нахилилися, щоб роздивитися здобич, і перевернули колоду. Джек схопив рибину за шию, і тієї миті ми плюснули у воду!

Щойно ми випірнули на поверхню, мокрі, наче ті щури, й схопилися за колоду, як одразу гучно зареготали. Знову посідавши верхи, ми вже краще пильнували рівноваги, а Пітер витяг рибину, яка тим часом ледве не втекла. Хоч вона й не вартувала того труду, та, як зауважив Пітер, все ж таки була не рівня дрібноті, що він її вудив останні два-три дні; отож ми поклали рибину перед себе на колоду і, знову начепивши принаду на волосінь, стали очікувати здобич.

Охоплені рибальським завзяттям, ми пильно вдивлялися в воду, аж раптом нашу увагу привернули жмури за кілька ярдів од колоди. Пітер гукнув, щоб ми веслували в той бік: він думав-бо, що там плаває велика рибина і ми маємо нагоду її спіймати. Та Джек його не послухався і сказав твердо, як ніколи:

– Витягни волосінь, Пітере, берися до весла, та швидше, то – акула!

Можете собі уявити, який нас охопив жах: адже, вважайте, ноги наші звисали у воду, спробуй-но їх витягти – колода враз перекинеться. Пітер миттю вибрав волосінь і, схопивши весло, наляг на нього що було снаги, ми з Джеком теж заходилися веслувати з усієї сили, направляючи колоду до берега. Але до нього ще лишалася чимала відстань, а що колода наша, як я вже казав, була дуже груба, то ми рухалися надто поволі. Тепер ми виразно бачили акулу; вона без упину кружляла навколо нас, і її гострий плавець раз по раз вистромлювався з води. З її швидких, але нерішучих рухів Джек виснував, що вона й досі вагається: нападати чи ні, – отож велів нам веслувати чимдуж заради нашого рятунку й сам дав нам гідний приклад. аптом він крикнув:

– Пильнуйте! Вона пливе сюди!

За мить ми побачили страшного хижака: акула пірнула якраз під колоду і повернулася на бік. Але ми так завзято заплескали веслами, що, мабуть, відстрашили її цього разу, і за мить вона знову заходилася кружляти навколо.

– Киньте їй рибину! – гукнув Джек здавленим голосом. – Ми встигнемо допливти до берега, хай тільки вона відстане хвилин хоч на дві.

Пітер спинився на мить, виконуючи наказ, а потім знову щосили наляг на весло. Як тільки рибина плюснула у воду, акула пірнула и глибину. За мить ми побачили, що вона випливає білим черевом догори: акули завжди перевертаються голічерева, націлюючись на здобич, їхня-бо паща не на самій морді, як у інших риб, але, так би мовити, на споді підборіддя. Ще мент, і над водою виткнулося її рило, з'явилася паща, озброєна двома рядами страшних зубів. Проковтнувши мертву рибину, акула щезла. Проте Джек помилився, вважаючи, що вона тим задовольниться. Невдовзі вона повернулася й зачала так швидко шугати, що ми жахнулися, чекаючи негайного нападу.

– Годі веслувати! – нараз вигукнув Джек – Вона пливе позаду. Виконуйте мої накази, та швидко. Від цього залежатиме наше життя. Релфе, Пітере, будь-що зрівноважте колоду. Не зважайте на акулу. Не озирайтеся. Думайте про одне – як зрівноважити колоду.

Ми з Пітером одразу послухалися, ладні зробити що завгодно, аби тільки дістати надію на рятунок; отож ми цілком поклалися на Джекову хоробрість і мужність. Кілька секунд, що видалися мені хвилинами, ми сиділи мовчки, проте я таки не втерпів і, порушивши наказ, озирнувся. Джек сидів непорушно, мов скам'янілий, піднявши весло, стиснувши губи, насупивши брови, а очі його несамовито блищали, вдивляючись у воду. Побачив я і акулу – вона пливла якраз під колодою, простуючи прямісінько до Джекової ноги. Я насилу стримався, щоб не скрикнути. Ще мить – і акула вигулькнула на поверхню. Джек ураз висмикнув з води свою ногу й перекинув її на другий бік колоди. Потвора тернулася мордою об колоду і вистромила свою страшну пащу, в яку Джек не гаючись затопив весло і пхнув його аж у горлянку. Він так тиснув на весло, що аж звівся на ноги; колода враз перевернулася, і ми знову попадали у воду. За мить ми випірнули, пирхаючи й хапаючи ротом повітря.

– Ну ж бо, гайда мерщій до берега! – крикнув Джек. – Ти, Пітере, хапайся за мій комір і молоти щосили ногами.

Пітер зробив, як йому сказано, і Джек так завзято зануртував руками й ногами, що гайнув, наче той човен; я ж, пливучи сам по собі, од нього не відставав. Хвилин за дві ми випливли на мілке і безпечно досягли берега, украй виснажені й налякані страшною пригодою.