Текст книги "Кораловий острів"

Автор книги: Роберт Белентайн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ XVII

_{Велетенська хвиля і її наслідки. – Човен зникає і знаходиться. – Пітера спіткало страшне лихо. – Запас харчів на подорож човном. – Ми відвідуємо Пінгвінячий острів і не тямимося з дива. – Опис пінгвінів}

Одного дня, невдовзі по тому, як наш човен був зовсім обладнаний, ми сиділи біля Водограйної скелі й балакали про виправу до Пінгвінячого острова, що її ми збиралися здійснити наступного дня.

– Для такого бовдура, як я, – сказав Пітер, – може б, годилося сидіти дома й залишити пінгвінів у спокої, але вам з вашими філософськими нахилами аж ніяк не личить перебувати в темряві й не знати звичаїв тих птахів; отож що швидше ми вирушимо, то краще.

– Щира правда, – мовив я. – Мені дуже кортить роздивитися їх зблизька.

– А мені здається, – озвався Джек, – що тобі, Пітере, краще залишитись удома, аби глядіти кота, бо я певен, що коли тебе не буде, його заскочать мстиві свині. Вони ж бо страх які сердиті за те, що ти вбив їхню прабабу.

– Залишитися вдома! – вигукнув Пітер. – Та ти, мій любчику, неодмінно заблудишся або човна перекинеш, якщо я тебе не догляну.

– І справді, – мовив поважно Джек, – мені не спало таке на думку; тебе таки треба взяти. Човнові потрібен баласт, а кожне твоє слово, Пітере, має таку вагу, що коли ти з нами поїдеш, ми обійдемося без каміння.

Під час тієї розмови сталася дивна річ, яка видасться читачам такою незвичайною, що я розповім про неї докладно.

Отож, балакаючи, ми помітили над морським видноколом темну смугу, що скидалася на низьку хмару або затуманений берег. День був погожий; хоч небо захмарилося й подував легенький вітрець, море хвилювалося не дужче, ніж завжди, і бурун здіймався анітрохи не вище. Правда, останнім часом погода стояла непевна, у хмарах гриміло, тож ми спочатку подумали, що находить туча. Та поступово та смуга наблизилась, але не знялася вгору, як грозова хмара. Вона присунулася ще ближче, і ми побачили, що вона рухається до острова, але доки смуга сягнула острівців у морі, ми не чули жодного звуку. Коли ж вона минула ті острівці, ми неабияк стривожилися, спостерігши, що їх оточила хмара білої піни, яка бурхнула високо вгору; водночас до нас долинув гучний рев. З того ми виснували, що насувається велетенська хвиля, але яка вона висока, ми збагнули тільки тоді, коли побачили її зблизька. Скоро хвиля та дійшла до рифу, ми жахнулися, скочили на ноги і чимдуж подерлися на самісінький вершечок скелі, пойняті невимовним страхом.

Я вже згадував, що проти Водограйної скелі риф був дуже близько від берега, а перед нашим куренем він виставав далеко в море. Отож хвиля сягнула підніжжя скелі трохи пізніше. Коли вона бурхнула на риф, ми вперше усвідомили, яка та хвиля страшна. Розлягся гуркіт, що видався мені гучнішим за грім, і весь риф опинився під водою. Гуркіт той тривав кілька секунд, поки хвиля котилася до нашої скелі. Забачивши її верх, ми зрозуміли, яка небезпека нам загрожує, і кинулися навтьоки, але спізнилися. Велетенський вал ударився об скелю так, що, здавалося, вона розтрощилася, і потоки води випорснули, аж запищали, крізь вузькі підземні отвори. Враження було таке, що земля вибухла під натиском водяних струменів. Оглушені й знетямлені, мокрі й осліплені, ми кілька хвилин не знали, куди тікати, де ховатися. Зрештою ми видряпалися на таке місце, куди не сягали водограї. Але яке сумне видовище відкрилося перед нашими очима! Велетенська хвиля не тільки перестрибнула через риф, але посунула далі лагуною, бурхнула на піщаний берег, геть його затопила й шугнула в ліс, валяючи на своєму шляху молоді дерева й кущі.

Побачивши те, Джек сказав, що наш курінь, мабуть, змило, а човна, який лежав на березі, розбило в друзки. У нас болісно стислося серце, і ми чимдуж подалися лісом додому. Та, підбігши до куреня, ми полегшено зітхнули. Хвиля не залила його, бо, очевидячки, втратила свою силу; але вхід був майже закиданий вирваними з корінням кущами й купою водорослин. Переконавшися, що курінь цілий, ми поспішили до того місця, де залишили човна. Однак його там не було. Місце виявилося порожнє, човен зник безслідно.

– Може, його занесло у гущавину, – сказав Джек і повернув до лісу.

Проте човна не було й там; ми вже впали у відчай, коли це раптом Пітер гукнув Джека й сказав:

– Джеку, друже мій милий, колись ти поділився зі мною надміром своєї мудрості й ознайомив мене з фактом, що кокосові горіхи ростуть на деревах; то, коли твоя ласка, скажи мені, який плід росте на вершечку он того куща. Бо, правду казати, я не знаю або принаймні сумніваюся, чи зможу відповісти на це питання.

Ми глянули на той кущ і – диво дивне – побачили нашого човна, що зручно вмостився між галузок. Зраділи ми невимовно, бо воліли втратити будь-що, аніж човна. Виявилося, хвиля справді занесла його в ліс і кинула всередину куща; нам страшенно пощастило, бо якби він луснувся об скелю чи об дерево, то розбився б ущент, а так навіть не подряпався. Однак нам довелося добре нагріти чуба, щоб зняти його з куща й знову доправити до моря. Це вартувало нам два дні тяжкої праці.

Багато сили ми поклали й на те, щоб вибрати з-перед куреня всіляке сміття. Майже тиждень ми безперестану працювали, аби навколишній терен знову набув чепурного вигляду, бо вирвані з корінням кущі й водорослини так позахаращували берег, що людині, яка не бачила наслідків повені, важко навіть уявити.

Задля тих, хто цікавиться загадковими явищами, я хочу додати, що та велетенська хвиля регулярно сягає деяких тихоокеанських островів раз чи двічі на рік. Буваючи в тих місцях, я чув про це від місіонерів. Вони не знали напевне, чи вона доходить до всіх островів, але твердили, що на деякі хвиля насувається періодично.

Охаючивши свою домівку й прибравши весь непотріб, ми знову почали планувати виправу до пінгвінів: ще раз оглянули човен і дещо полагодили. По тому наготували запас харчів, бо похід наш мав тривати днів зо два, а може й довше. На це ми згаяли якийсь час, бо Джек порався біля човна, а Пітера ми часто посилали до лісу, аби він уполював порося. Посилали ми його тоді, коли нам кортіло поласувати печенею (а це бувало часто); він-бо вдався нівроку моторний і бігав так прудко, що наздоганяв свиней без особливих труднощів; але був страшенно необачний і, бігаючи лісом, майже завжди перечіплювався через пеньки або каменюки і рідко вертався додому, не пообдиравши кісточок. Одного разу його спіткало гірше лихо. Увесь ранок він полював десь сам один. Настав час обідати, а його немає. Ми здивувалися, бо Пітер був дуже пунктуальний і на обід ніколи не запізнювався. Коли надійшов час вечеряти, ми стривожилися і подалися в ліс. Довго ми його шукали й, аж коли почало сутеніти, натрапили на свинячий слід, пішли ним і зрештою досягли крутого схилу чи урвища. Зазирнувши через край, ми побачили внизу Пітера; він лежав непритомний, прихилившися щокою до рила малого поросяти, пришпиленого списом. Ми страшенно перепудилися, мерщій намочили йому водою чоло, і скоро, на превелику нашу втіху, він ожив. Коли ми принесли його додому, він розповів нам, як те все сталося.

– Щоб ви знали, – сказав він, – я півдня ходив, не присідаючи, стомився, як старий віслюк, і за весь цей час не те що жодної свині не бачив, а навіть свинячого сліду не вкмітив; проте мені аж ніяк не хотілося вертатися додому з порожніми руками, то я поклав за краще лишитися без обіду, а…

– Що! – вигукнув Джек. – Невже ти справді на таке зважився?

– Ану, Джеку, припни язика, – відрізав Пітер. – Кажу вам, я поклав обійтися без обіду й обстежити ярок, де, як мені щось підказувало, свині мали бути напевно. Невдовзі я виявив, що не помилився, бо ще не пройшов і півмилі до невеличкої сливи, котру ми знайшли днями, як почув кувікання. «Ага, – сказав я собі, – ось де ви, лебедики», – і побіг ярком. Скоро я вже гнався за гуртом і, вибравши порося, наставив списа. Догнавши його, я за два скоки встромив списа у його сите тіло і тієї ж миті побачив, що ми на краю урвища – не знати якого: глибокого чи ні. Проте я так розігнався, що спинитися вже не міг, отож ми з поросям заверещали в один голос і беркицьнули удвох через край. По тому я вже нічого не пам'ятаю й отямився лише тоді, коли ти мочив водою мені скроні, а Релф ламав наді мною руки.

Та хоч Пітерові не щастило втримати рівновагу і він частенько набивав лоба, йому велося в полюванні. Напередодні відплиття він ще до вечора повернувся з трьома гарненькими поросятами. Мені теж повелося на мочарі, де я встрелив кілька качок. Тож коли наступного ранку на зорі ми спустили на воду й навантажили нашого човна, харчів у нас було більш аніж досить. Дещо ми спекли увечері і, склавши реєстр, виявили, що маємо:

10 хлібних плодів (двоє печених, вісім сирих).

20 ямсів (шість печених, решта сирі).

6 корінців таро.

50 добірних великих слив.

6 кокосових горіхів спілих.

6 кокосових горіхів, зелених (щоб тамувати спрагу).

4 великі качки і дві маленькі, сирі.

3 засмажених поросят, з начинкою.

Слід зауважити, що начинку ту винайшов Пітер навмисне задля тієї нагоди. З чого вона складалася, він тримав у глибокій таємниці, тож я не можу розкрити вам її, але признаюся, що ми визнали ту начинку вкрай несмачною і, скуштувавши, одразу вишкрябали й викинули за борт. Ми розрахували, що харчів нам стане на кілька день; але згодом виявилося, що їх набагато більше, аніж нам потрібно. Зокрема зайві виявилися кокосові горіхи, яких скрізь росло вдосталь. Та, як зауважив Пітер, запас біди не чинить; ми ж бо не відали, що нас може спіткати під час мандрівки.

Ранок видався тихий, погожий. Ми налягли на весла, прямуючи до війстя серед рифів, і незабаром минули два острівці, що вартували обабіч протоки. Долаючи буруни, щі зазнали і труднощів, і небезпеки, до того ж і води в човен чимало набралося; але вже як минули прибій, то спокійно попливли на довгих гладеньких брижах, що здіймалися й спадали, котячись безкраїми просторами океану.

Пінгвінячий острів лежав по той бік нашого острова, десь із милю за рифом, і ми вирахували, що цією дорогою до нього принаймні миль двадцять. Можна було б скоротити відстань, обминувши острів лагуною і вийшовши крізь пролам у рифі майже напроти Пінгвінячого острова; але ми охочіше попливли морем – по-перше, нас вабив туди пригодницький дух, а по-друге, нам кортіло знову відчути, як колишеться глибочінь; що морська хвороба до нас не приставала, то ми вельми тією хитавицею тішилися.

– Хоч би вітер подув, – мовив Джек.

– Авжеж, – відгукнувся Пітер, спиняючи весло й витираючи розпарене чоло. – Веслувати справа нелегка. Якби нам спіймати сотню або дві чайок, прив'язати їх до човна довгими шворками і щоб вони летіли, куди нам треба, ото було б лепсько!

– Або просвердлити дірку акулі в хвості та засилити туди мотузку, га? – зауважив Джек. – Але, здається, моє бажання здійснилося – вже подуває вітер. Уклади, Пітере, весло в кочет. Підводь, Релфе, щоглу, а я напну вітрило. Тримайте стерно й пильнуйте!

Остеріг він нас тому, що на обрії раптом з'явилася темно-синя смуга і неймовірно швидко посунула до нас, збиваючи дорогою білу піну. Рятуючись від першого шаленого пориву, ми повернули човна кормою до нього; за хвилину шквал ущух, вітер подув рівномірно, тоді ми поставили вітрило й весело полинули хвилями. Хоч вітер невдовзі охляв, та перед тим він подував так шпарко, що ми пропливли більшу частину дороги; отож, коли вітрило, заляскавши об щоглу, нагадало нам, що час ізнову братися до весел, ми були від Пінгвінячого острова всього лише за милю з невеличким гаком.

– А он і солдати! – вигукнув Пітер, коли ми вгледіли берег. – Які елегантські на них сьогодні білі штанці! Цікаво, чи прихильно вони нас стрінуть. Ти гадаєш, вони гостинні, Джеку?

– Помовч, Пітере. Краще веслуй, то скоро сам побачиш.

Підпливши ближче, ми були дуже потішені рухами й виглядом тих дивних птахів. Певне, вони належали до різного поріддя: деякі мали на голові гребені, інші не мали; ті були такі, як гуска, а ті здавалися завбільшки з лебедя. Також ми побачили величезного альбатроса, що ширяв над самісінькими головами пінгвінів. За ним і навкруг нього літали зграї чайок. Опинившися за кілька ярдів од низького кам'янистого берега, де нічого не росло, крім кількох кущів, ми поклали весла й стали здивовано й потішено роздивлятися птахів, а вони й собі зацікавлено дивилися на нас. Тепер ми побачили, що на солдатів вони скидалися завдяки своїй рівній виструнченій поставі, якої прибирали, сидячи на коротеньких ніжках, – наче кілок проковтнули, зауважив Пітер. Вони були чорноголові, з довгими гострими дзьобами, пір'я на грудях мали біле, а на спині синювате. Крила в них були такі короткі, що видавалися швидше риб'ячими плавцями, і справді, як небавом ми пересвідчилися, пінгвіни їх використовували, щоб плавати під водою. На тих крилах не було жодного махового пера, вони мали тільки схоже на луску пір'я, яке густо вкривало також їхнє тіло. Ноги в них були короткі й містилися так далеко позаду, що на суходолі птахам доводилося стояти зовсім прямцем, аби втримати рівновагу; але у воді вони плавали, як усяке інше водяне птаство. Спочатку нас зовсім заглушив галас, який здіймали вони разом з іншими морськими птахами, і ми не знали, куди дивитися, – їх-бо тисячі були на навколишніх скелях; та, роздивляючись, ми помітили кілька чотириногих тварин (як нам здалося), що ходили серед пінгвінів.

– Давайте підпливемо ближче, – крикнув Пітер, – та подивимося, що то за одні! Певне, вони полюбляють галасливе товариство, коли спілкуються з такими пащекуватими створіннями.

На превелике диво, ми виявили, що то були пінгвіни, які рачкували між кущів на ногах і крилах, точнісінько наче чотириногі тварини. Раптом один старий птах, що сидів поблизу на прискалкові, споглядаючи нас у німому подиві, стривожився – хутко подибав до краю скелі і швидше впав, аніж ускочив у воду. Пірнувши, він за кілька секунд виринув ген-ген далеко від берега і то так стрибнув і так швидко знову пірнув у море, що ми насилу повірили своїм очам. Однак то таки був пінгвін, а не рибина, що, жируючи, вискочила на поверхню.

– Нехай тобі всяка всячина! – вигукнув Пітер, тручи собі носа й зморщивши лице з надмірного дива. – Мені доводилось чувати про створіння, що не є ані риба, ані звір, ані птах, але я ніколи не сподівався побачити істоту, яка була б водночас і те, й друге, й третє! Погляньте-но! – провадив він, зневірено показуючи на берег. – Погляньте-но! Чудасія та й годі. Що в тої животини під хвостом?

Ми повернулися й побачили пінгвіна, що поволі й поважно чимчикував берегом, несучи під хвостом яйце. Незабаром ми спостерегли ще кількох птахів, які несли таку ношу, а згодом виявили, що пінгвіни цієї породи завжди носять яйця в такий спосіб. Задля зручності вони навіть мали спеціальну заглибину між хвостом та ногами.

Нас дуже вразив лад, що панував у селищі. Острів, здавалося, був поділений на квадрати, і кожний мав свого господаря, який поважно сидів посередині або ходив тихою ступою поміж ними. Одні висиджували яйця, інші годували малят і то так кумедно, що ми з реготу мало боки не порвали. Мати сиділа на горбику чи на прискалку, а малі терпляче стояли внизу. Нараз мати задерла голову й почала незграйно кудкудакати.

– Вона вдавилася! – вигукнув Пітер.

Але кудкудакала вона зовсім не тому, хоч справді здавалося, що Пітер мав рацію. За хвилину вона схилила голову й роззявила рота, а пташеня застромило туди дзьоба й заходилося наче ссати. По тому мати покудкудакала знову, і мале знову поссало; уся та чудернацька процедура тривала доти, доки пташеня наїлося, але ми так і не довідалися, чим мати годувала малого.

– Ну ж бо, подивіться! – озвався схвильовано Пітер. – Я ще ніколи не бачив, щоб мати так дурила своїх дітей! Ота пінгвінка щойно штовхнула малого в море, а он іще одна хоче зробити те ж саме.

Так воно, очевидячки, й було: край скелі над морем сиділа стара й силкувалася заманити своє пташеня у воду; але воно, мабуть, не мало аніякісінької охоти купатися й сунуло до матері дуже повільно. Зрештою вона підійшла до нього ззаду и підштовхнула до води, але дуже ніжно, наче кажучи: «Не бійся, дитино. Я тобі не заподію ніякої шкоди». Підтрутивши пташеня до краю, де воно спинилося, замислено вдивляючися в море, вона раптом його турнула щосили, так що мале полетіло у воду головою вниз, і полишила напризволяще – хай вибирається на берег, як знає. На наших очах багато пінгвінів скинули малих у море, і ми дійшли висновку, що в такий спосіб птахи навчають своїх дітей плавати.

Скоро ми обмінялися зауваженнями з цього приводу, як раптом побачили гурт старих пінгвінів. Незграбно й кумедно підплигуючи, вони дибали до моря. Берег у тому місці був досить крутий, деякі з них придибали до води безпечно, але інші втратили рівновагу, попадали й покотилися, як груші. Попавши, одначе, у воду, птахи відчули себе в рідній стихії. Вони раз по раз пірнали та випірнали неймовірно спритно і таким самим маніром – пірнаючи, випірнаючи й розбризкуючи воду (літати-бо вони не вміли) – хутко подалися в море.

Простеживши за ними очима, Пітер повернувся до нас і поважно сказав:

– На мою думку, всі ці птахи здуріли, і острів цей зачарований. Отож пропоную, щоб ми або повернули своє судно й чимдуж утекли звідціля, або хоробро висадилися на берег і якнайдорожче продали своє життя.

– Я волію висадитися, тож гайда, хлопці, до берега, – озвався Джек, гребнувши веслом і повертаючи човна.

За кілька секунд ми загнали човен у невеличку бухту, припнули його до коралового прискалка і, вибігши на берег, подалися між рядами пінгвінів, озброєні кийками й списом. Нас дуже здивувало, що цікаві птахи не нападали на нас й анітрохи не боялися – вони тільки зачудовано вирячили безтямні очі й зрушили з місця аж тоді, коли ми наважилися їх помацати руками. Проте один старий пінгвін подибав повагом до моря, а Пітерові заманулося спинити птаха, тож він перейняв його й заходився махати перед ним кийком. Та птах виявився рішучої вдачі. Він не те що не подумав одступити, а навіть перейшов у наступ і погнав Пітера до моря. Звичайно, Пітер міг ураз порішити його своїм кийком, але що він і на думці не мав учинити таку безглузду жорстокість, то облишив сміливця в спокої.

Ми пробули на острові три години, спостерігаючи тих цікавих птахів, і, зрештою, порадившись, дійшли згоди, що таких дивовижних істот нам ще зроду не доводилося бачити; ми навіть визнали, що, може, то найдивовижніші істоти в усьому світі!

РОЗДІЛ XVIII

_{Страшенна буря і її наслідки. – Ми ледве рятуємося. – Жахлива ніч і погожий ранок. – Небезпека минулася}

Коли ми відпливли з Пінгвінячого острова, вже настав вечір. Ми поклали отаборитися на острівці, де росло кілька кокосових пальм.

До острівця було милі зо дві, тож ми завзято налягли на весла. Та на нас чигала несподівана небезпека. Той вітер, що так швидко домчав нас до Пінгвінячого острова, увечері подужчав і, перш ніж ми подолали половину дороги, перетворився на справжній гурган. Хоч він подував не прямо супроти нас і острів трохи перепиняв вітер, але скоро знялися високі хвилі, і веслувати нам стало важко. Гребені хвиль розбивалися об наш невеликий човен, заливаючи його водою, тож нам довелося працювати не покладаючи рук, аби її вичерпати. Зрештою вітер і море так розгулялися, що до острова не можна було добратися ніякісіньким побитом; тоді Джек раптом повернув човна і наказав нам з Пітером випростати куточок вітрила, аби вернутися до Пінгвінячого острова.

– Принаймні в кущах сховаємося, – сказав він, коли човен полинув за вітром. – А за товариство нам правитимуть пінгвіни.

Тієї миті вітер змінив напрямок, подув насупроти, і нам довелося ще більше розгорнути вітрило, бо нас відносило до завітряного боку острова. До того ж вітер бурхав нападами і раз по раз мало не перекидав човна.

– Агей, пильнуйте! – застережливо вигукнув Джек. – Будьте готові згорнути вітрило. До острова, бачу, нам не дістатися.

Ми з Пітером так покладалися в усьому на Джека, що небезпечної миті не вдавалися в зайві міркування. Нам і на думку не спадало, що можна доскочити лиха, тож ми неабияк стривожилися, почувши його зауваження. Проте не мали часу розпитувати, бо саме насувався шалений шквал, і що наш завітряний облавок раз по раз занурювався в хвилю, то ми мусили зовсім згорнути вітрило. Ще мить, і налетів шквал, але ми з Пітером таки впоралися з вітрилом, тож човен не перекинувся, хоч і набрав води білье як половину. Воду я швидко вичерпав, а Пітер тим часом розгорнув край вітрила; однак нас не минуло лихо, якого Джек боявся. Досягнути Пінгвінячого острова вже не можна було ніякісіньким побитом. Борвій гнав човна у відкрите море, і нас осяйнула страшна думка: скоро ми опинимося серед неозорого океану, де нас чекає повільна смерть.

Ми були цілком певні того, бо попереду виднілися самі розбурхані хвилі. Нас пойняв дрож. Ми вийшли з-під захистку островів, і, здавалося, кожний запінений вал може нас поглинути за одну мить. Вода заливала наш човен, і мені доводилося вичерпувати її безнастанно самому, бо Джек з Пітером не могли кинути керма і вітрила. Цієї жахливої хвилини Джек урадувано скрикнув і показав на низький острів чи скелю, що вирнула попереду. Досі її не було видно, бо темні хмари обложили геть усе небо і бризки сліпили нам очі, завинувши обшир щільною завісою.

Підпливши ближче, ми побачили, що на скелі тій не росло ані кущика, ані травинки і хвилі перекочуються через неї з кінця в кінець. Насправді то була вершина коралової формації, яка випиналася над морем лише на кілька футів, а бурю й зовсім зникала під хвилями. Над тим острівцем хвилі стиналися аж надто люто, і коли ми вгледіли, що, хоч куди б приткнули свого човна, його одразу розтрощить на друзки, серця наші зайшлися з непоборного страху.

– Розгорни трохи вітрило! – крикнув Джек, коли ми з шаленою швидкістю промчали повз навітряний бік скелі.

– Слухаю! – відповів Пітер, випустивши його ще десь на фут.

Хоч площа вітрила ледь збільшилася, човен наш ураз перехилився і так зарипів, розтинаючи запінені хвилі, що здавалося, ми от-от перекинемося. Я вже ладен був звинуватити Джека за необачність, проте він таки мав рацію. Хоча секунди зо дві вода плинула у човен потоком, нам пощастило круто повернути до завітряного боку скелі, де море було відносно спокійне і вітер підупав на силах.

– Ну ж бо, хлопці, мерщій до весел! Добре! Вперед!

Ми не гаялися ані секунди. Весла враз занурилися у воду. Ми налягли щосили й опинилися в порівняно тихій бухті, такій вузенькій, що човен ледве в ній помістився. Тут нам було зовсім безпечно, ми вискочили на берег і прив'язали кодолу до скелі. Проте хоч ми й уникнули небезпеки, навряд чи хто з читачів нам би позаздрив. Правда, харчів у нас було вдосталь, але ми змокли до рубця, навколо пінилися розбурхані хвилі, і над нами шугали хмарою бризки – ми опинилися, так би мовити, у водяному полоні; місцина та була завширшки й завдовжки не більша як дванадцять футів, і ми не могли й кроку ступити без ризику, що нас не змиють хвилі. У дальшому кінці бухти була невелика дуплина чи печера, яка дала нам захисток од вітру й хвиль; а що скеля утворювала вгорі дашок, то ми врятувалися від бризок.

– Здається мені, – мовив, підбадьорившись, Пітер, – що ми попали в русалчину печеру, бо навколо нас сама вода, а земля й небо лишилися в потойбічному світі.

Пітерові слова були дуже слушні: біля самісіньких наших ніг шумувало білою піною море, бризки раз по раз злітали над нами білим завоєм, вода дзюрчала з дашка, утворюючи перед печерою щільну завісу, тож здавалося, що ми не на землі, а під водою.

– Ану, хлопці, ворушіться! – вигукнув Джек. – Давайте влаштуємося якомога зручніше. Неси-но сюди харчі, Пітере. А ти, Релфе, допоможи витягти човна. Обережно!

– Слухаєм, капітане! – відгукнулися ми, підбадьорені молодецьким тоном нашого товариша.

На щастя, печера була хоч і не дуже глибока, але зовсім суха, отож ми розташувалися набагато вигідніше, аніж сподівалися. Видобули свої харчі, повикручували одежу, підстелили замість килима вітрило і, наївшися досхочу, зовсім звеселились. Та коли настала ніч, ми знову підупали духом, бо разом з денним світлом зникли докази нашої безпеки. Уже не видно було твердої скелі, що дала нам притулок, а буря приголомшувала нас своєю непомірною люттю. Настала така темрява, що хоч в око стрель, і ми власної руки не могли вгледіти, навіть підносячи її до самісінького носа. Раз по раз нам доводилося шукати один одного навпомацки, аби пересвідчитися, що все гаразд, бо за бурею майже не чути було й людського голосу. Вітер, мабуть, злегка міняв свій напрямок, і час від часу бризки порскали нам у лице, а хвилі, шалено вируючи, вривалися в бухту, сягали наших ніг і загрожували змити човен. Щоб зарадити тому лихові, ми підтягли човен вище й тримали кодолу в руках. Інколи крізь водяну завісу пробивалося моторошне сяйво блискавки, і від нього картина ставала ще жаскіша. Проте ми чекали тих зловісних спалахів, бо вони були не такі страшні, як густа темрява, що після них наставала. Лунка громовиця роздирала небо навпіл, та крізь дике виття гургану вона долинала, як подих літнього вітерця; а велетенські хвилі гуркали об надвітряний берег острова, і зрештою нам здалося, що скеля от-от розвалиться, тож ми з великого ляку вчепилися за кам'янисту долівку, чекаючи кожної миті, що буря нас вергне у чорну розбурхану безодню. Ой, страшна то була ніч! Навіть уявити важко, з якою полегкістю ми зустріли світанок, що пробивався крізь завої туману.

Три дні й три ночі ми перебували на тому кам'янистому острівці, і весь час надворі лютувала страшенна буря. На четвертий день вона раптово вщухла, і вітер стих, але на морі гуляли такі височезні хвилі, що ми не зважилися спустити човна. Усі ті дні ми майже не спочивали, склеплюючи очі хіба на кілька хвилин, але третьої ночі міцно заснули і, рано прокинувшись, побачили, що море втихомирилося, хмари розвіялися, а на синьому небі сяє ясне сонце.

З легкою душею ми спустили свого човника й попрямували до острова, який, на превелику нашу радість, виразно виднівся над обрієм: ми ж боялись-бо, що буря занесла нас хтозна в які далекі краї. Вітер зовсім завмер, і нам довгенько довелося веслувати; але опівдні подув свіжий бриз, тож ми спромоглися поставити вітрило. Невдовзі ми минули Пінгвінячий острів, а також інший острівець, до якого нам не пощастило пристати того дня, коли нас заскочив шторм; але що харчів ми мали доволі й прагнули якнайшвидше дістатися додому, то навіть не спробували висадитися, на велике розчарування Пітера, який, здавалося, закохався в пінгвінів.

Хоч бриз подував кілька годин не вщухаючи, ми досягли зовнішнього рифу аж тоді, коли надворі запала темрява. Ледве ми пропливли сотню ярдів лагуною, як вітер завмер, і нам довелося знову братися до весел. Нашого берега ми дісталися пізно, на небі вже сяяли променисті зорі й світив місяць. Вистрибнули ми на пісок і чимдуж помчали до куреня подивитися, чи все там гаразд, раді-радісінькі, іцо безпечно вернулися на свій милий острів. З радощів ми навіть не витягли на берег човна. Мушу признатися, що мою радість потьмарювало побоювання: а що, коли за нашу відсутність домівку сплюндровано. Але все було на своїх місцях, і бідолашний чорний кіт спав, скрутившись калачиком, на кораловому столі перед нашою скромною оселею.