Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)
– Милосердя благаю для цього зухвальця! – скрикнув дон Елеодоро. – Він постійно забуває, що язик – не меч, з слово – не стріла, і що орудування зброєю, а мовою, – вимагає зовсім інших засад...
– Думаю, – усміхнулася ласкаво дона Ізабела, – що шляхетні лицарі Ебани рівно ж спритні в одному й другому... Просимо ж заходити. Відвідини шляхетного дона Елеодора і його достойних синів уважаємо за велику честь для нашого скромного дому... Доне Ґабрієль, просіть же до господи і наших шановних сусідів...
І дон Ґабрієль, як велить етикета, просив. Але сусіди, як веліла та сама етикета, відмовилися. Усі бо розуміли, що не випадає стороннім перешкоджати при першій зустрічі двох родин, між якими заносилося на інтимніші зв’язки.
– Ми дуже дякуємо шляхетним сусідам за запрошення, – висловив спільну думку дон Пенеда, – але скористаємо з ласкавости трохи пізніше.
– Дуже добре! – схвалив дон Елеодоро. – Якраз я мушу побачити всіх чільніших людей вашого міста, бо маю для вас важну новину.
Присутні нашорошили вуха і повитягали з цікавости Шиї, навіть Ґабрієль де Лара запитливо подивився на свого приятеля, але через те, що приятель тільки таємничо усміхався, сказав:
– Сподіваюся якоїсь приємної новини, яка напевно торкатиметься нас усіх, тому ще раз прошу наших шановних сусідів завітати вечором з родинами до нашого дому.
Сусіди подякували й гурмою посунули з двору, обмірковуючи по дорозі, що то за новина їх чекає, а гості й господарі увійшли до великого і пишно обставленого сальону.
Дон Елеодоро, звичайно, поспішив наговорити компліментів родині де Лара, дивуючись і хвалячи собі витончений смак, з яким був прибраний дім, а господар тільки вдоволено посміхався.
– Прошу сідати, – запрошував він, – поки там що до чого – поговоримо собі в родинному колі...
Однак, «родинне коло» відразу розпалося на три частини: Елеодоро й Ґабрієль сіли собі за великим столом і відразу поринули у справи Копальняного Дистрикту, дон Антоніо, хоч воно і не дуже випадало, затягнув Себастьяна на бік і запропонував йому партію шахів, а дона Ізабела, посадивши біля себе на канапі сестру, вказала навпроти місце Жібальдові.
З’явилися незмінні обслуговувачки столу – Барбара й Саломея – обнесли довкола таци з солодощами і напоями й поставали біля дверей, готові на кожний поклик господарів, чи гостей.
Дон Елеодоро привіз обох синів на вибір, але першенство належалося Жібальдові, як старшому. І молодий кавалер виявив себе гідним своєї ролі. Сидів на кріслі у повній пошані до співбесідниць позі і зразу ж найшов тему, якою зацікавив господинь дому: оповідав про свою останню виправу по ріці Тієте і пригоди, яких у цій виправі зазнав з цілою своєю бандейрою. Були там захоплюючі випадки з дикими звірями, крокодилами, гадюками й індіанськими племенами, були описи водоспадів, переправ човнами через ріки і тяжких переходів через праліси.
Треба признати, що Жібальдо був красномовним оповідачем, то ж і не дивно, що цілковито полонив увагу слухачок, примушуючи їх щохвилини то дивуватися, то лякатися, то радіти зі щирого серця. Їхні вигуки додавали лицареві ще більше охоти до оповідань і робили їх ще живішими і образнішими. Доходячи до якогось особливо напруженого пункту, він підіймав ліву руку й обережно торкався пучкою до свого волосся на лівій скроні, зраджуючи тим, що й тепер спогади його хвилюють. При тому зовсім не був хвальком, не намагався підкреслювати ані свого розуму, ані сприту, ані відваги, навпаки, говорив про себе, як про «ми» і про особу другорядну. Частіше згадував Себастьяна, і той, почувши своє ім’я, підводив голову від шахів та посилав братові теплу, доброзичливу, але й заразом трохи іронічну посмішку.
– І так, – кінчав своє оповідання Жібальдо, – налазилися і намучилися ми добре, але ні золотих гір, ні діямантових скель, про які уперто оповідали нам люди, не знайшли.
– Мусіли ж ви бути дуже огірчені невдачею, – співчутливо сказала дона Ізабела.
– Шляхетна сеньйора зволить помилятися, – заперечив Жібальдо. – Ми, правда, не знайшли того, чого шукали, але я від самого початку в казки не вірив.
– Мій шляхетний брат, – засміявся Себастьян, – коли йде в похід, то здебільша тільки для того, щоб розвіяти якийсь міт.
– А мій шляхетний брат, дотримуючи мені незмінно товариства в походах, робить це тільки для того, щоб потім зі мною разом посміятися.
– Як бачу, ваші походи цілком виплачуються... – усміхнувся дон Антоніо.
– Чому ж – ні? – стрепенувся Себастьян. – Я люблю походи хоч би тому, що в них людина пізнає багато цікавого.
Дон Елеодоро, відірвавшись на хвилину від розмови з приятелем, сказав з добродушним докором:
– А я, доне Себастьяне, мій дорогий сину, вже з нетерплячкою чекаю, коли ви перестанете дивитися на ці походи, як цікавий хлопчина, і пригадаєте, що вони сильно випорожнюють батьківську кишеню.
– Дозволю собі зауважити нашому достойному батькові, що він трохи недооцінює нашого Себастьяна, – вступився за брата Жібальдо. – Цей «цікавий хлопчик» є дуже дільною людиною в походах, і я би не радив ні людині, ні звірині мірятися з ним силою серед пралісу. То він перед лицем шляхетних пань та ще хіба за шахами має такий смиренний вигляд.
– Егеж, і зі смиренним видом дасть мені зараз мата, – зморщив брови Антоніо і викликав загальний сміх.
– Чи ж справді оплатиться робити тяжкі походи і наражати життя на небезпеку для розвіяння мітів і для сміху над ними? – повернула до цікавої їй теми Анна-Марія.
– Ні, шляхетна сеньоріто, – покрутив головою Жібальдо. – То лиш так говориться. Але насправді для мене походи диктуються іншою ціллю.
– Цікавістю?
– Ні, не цікавістю. Мій шляхетний брат, правда, ходить зі мною найбільше з цікавости і з почуття приязни до мене, але я завжди маю конкретну мету.
– Знайти поклади?
– Поклади також входять в рахунок, але не завжди і не в першому пляні.
– Що ж тоді?
Жібальдо підніс руку і торкнувся пучкою свого волосся над вухом:
– Є дві головні причини, які мене женуть у походи: шукання нових доріг у глибину краю і завоювання нових теренів.
– І що з тих доріг і теренів?
– Багато, шляхетна сеньоріто! Мусимо опановувати край і закладати нові оселі, щоб нас не випередили еспанці. Для цього потрібно знати дороги і стояти твердою ногою в найдальших закутинах пралісу. Там треба оселювати наших людей!
– І хто ж погодиться жити в тих «найдальших закутинах пралісу»?
– Я перший, шляхетна сеньоріто!
– Ви, доне Жібальде?!
– Так, сеньйоріто, я! Ми опанували лишень східне побережжя континенту і вже трохи його вивчили. Але ніхто не знає, що криється в його надрах. І я, хоч і не вірю в міти, вірю, однак, в те, що головного ще ніхто не знає. Мене манить мрія – знайти десь далеко-далеко гарну й багату місцевість, яка б мала добре сполучення з побережжям, і там заснувати місто. Залюбки оселився б у такій закутині і посвятився б для її розвитку, як посвятився ваш шляхетний падриньо для Паранаґви.
– І тоді наступив би кінець вашим походам?
– О, ні, шляхетна сеньйоріто! Нова оселя стала би для мене лишень базою і вихідним пунктом для дальших виправ. Звідси, з побережжя Атлянтику, є дуже далеко і дуже невигідно підбивати нові терени, а ще тяжче – втриматися на них. Щоб назвати землю своєю, не досить пройтися по ній туди й сюди, – її треба загосподарити.
Анна-Марія, уявивши себе дружиною Жібальда, закинутою в якийсь далекий кут дикого пралісу, приреченою ціле своє життя сидіти в порожньому домі й виглядати чоловіка, посумніла, а потім обізвалася вголос:
– Яка ж все таки сумна доля дружин завойовників!
Жібальдо побожно схилив голову, бо ж уже бачив оцю молоду панну з блакитними жилками на скронях в ролі майбутньої дружини конкістадора:
– Що ж робити, шляхетна сеньйоріто? Живемо в часі й серед обставин, які вимагають великих жертв: чоловіки для майбутнього батьківщини мусять зрікатися теплоти й затишку родинних вогнищ, а жінки – в самотности збувати дні й підтримувати вогонь, щоб їхні мужі, повернувшись з походу, могли обігрітися й відпочити. Становище жінки є тут дуже невідрадне, але подвійно почесне, тому я, наприклад, просто молюся до жіноцтва, як до святих. Можу сказати сміливо, що життя їхнє далеко важче, ніж наше. Чоловіки самим Богом створені для твердого життя, для трудів, війни й невигід. То ж нам ці походи – дрібничка. Але інша річ – жіноцтво. Воно вимагає опіки, ніжности й достатків.
– Але ж, доне Жібальде, – вмішалася в розмову дона Ізабела, бачучи, що вона набирає надто похмурих рис, – я гадаю, що і мужі й жінки мають подостатню винагороду за свої жертви!
– О, так, шляхетна сеньйоро! – поспішив згодитися Жібальдо. – Радість і любов, з якими зустрічають жінки своїх чоловіків при повороті з походів, є такою винагородою, для якої не жаль ніяких жертв!
– Жінки також мають свою винагороду, – поспішила з запевненням дона Ізабела. – Кожний похід чоловіків побільшує їхній добробут, збільшує значення в суспільстві, а, окрім того всього, жінки мають також від зустрічі радість і любов. За те все справді варто трохи понудитися.
– А все ж було б краще, коли б шляхетні лицарі, вибираючись в похід, забирали б з собою і жінок, – висловила свою думку Анна-Марія.
– О, шляхетна сеньйоріто! – запротестував Жібальдо. – А котрий би ж справжній лицар дозволив своїй дружині пускатися в такі походи?! Інша річ – індіянки, чи метиски – жінки нижчої раси і касти: ті змалечку звикли до тяжкої праці, невигід і недоїдання. Тому вони ще можуть супроводжати чоловіків у походах. Але високородні, тендітні пані – ні!
– Дон Жібальдо вважає, що високородній жінці легше лишитися вдома і роками терпіти найтяжчі муки за долю чоловіка?
– Хто ж каже, що це легко? Звичайно, ні. Але, власне, я тому й мрію про засновання оселі в дальшому кутку, щоб походи не тривали роками, а обмежувалися до кількох тижнів. Адже краще і для чоловіків і для жіноцтва, коли розлука є коротшою. Тепер ми страшно багато часу тратимо на подорожі, а його можна використати для праці на користі краю і на радість перебування в родинному колі. От, не знаю лишень, чи я знайду в світі таку шляхетну душу, яка б схотіла розділити мою долю і підтримати мої наміри? Коли б знайшов – був би безмежно щасливий і влаштував би своїй пані таке життя в новій оселі серед пралісів, про яке може хіба мріяти найзначніша жінка в европейській столиці...
Анна-Марія густо почервоніла й притулилася до сестри, не відповідаючи ні слова. А дон Жібальдо тягнув далі:
– Але що ж? Навряд, чи така самовідречена душа знайдеться, а, як і знайдеться, то невідомо, чи дасть мені свою руку... Може, знайде достойнішого... Ми з братом не маємо ні матері, ні сестри, а наш шановний батько також рідко коли буває вдома – все їздить у різних справах. Ми не маємо нікого, хто б нас зустрів на порозі дому й привітав біля теплого вогнища...
Тут Жібальдо, похиливши голову, зажурився.
Пані зворушилися до сліз і дивилися на нього співчутливо.
– О, доне Жібальде, – врешті промовила схвильовано Анна-Марія, – я бачу, що шляхетний сеньор сам себе недооцінює, але я переконана, що не одна панна з найшляхетнішої родини з радістю прийняла б руку такого видатного лицаря і уважала б за честь для себе розділити вашу долю і підтримати ваші наміри...
Вона не казала нічого конкретного, але досить було глянути на вираз її темних очей і її збудженого обличчя, щоб пізнати у ній саме ту, яка б охоче погодилася на життя в глухій закутині пралісу і на терпеливе очікування свого чоловіка при завжди розпаленому вогнищі...
Жібальдо зрозумів її й відразу повеселів, окрилений натяком на можливість вимріяного ним щастя, та почав далі снувати свої пляни на майбутнє.
Час пролетів непомітно, і дона Ізабела врешті підвелася, бо треба було зайнятися приготуванням до вечірнього прийняття. За нею, мов на команду, схопилися і всі три Ебани, відразу пригадавши собі невідкладні справи: дон Елеодоро пригадав собі, що має поїхати з Жібальдом на корабель, а Себастьян мав припильнувати перевезених на берег речей і товарів. Антоніо зголосився до товариства старших Ебанів, дон Ґабрієль хотів помогти Себастьянові, але увійшов отець Жоакінь і попросив його на кілька слів дискретної розмови. Так порозходились усі, й лишилися самі пані дому.
– Ну, і дуже страшні показалися Ебани? – спитала дона Ізабела весело.
– Ах, сестричко, я навіть ніколи собі не уявляла, що вони такі! – захоплено вигукнула Анна-Марія. – Який мудрий дон Жібальдо, який відважний, який діловий, яка витонченість у нього в поведінці й розмові!
– А що, а що, привереднице! – грозила дона Ізабела пальцем. – Я ж тобі казала. І не зіпсувала їх домішка індіанської крови, правда?
Анна-Марія пригадала собі випадок на ґанку й закопилила губку:
– У всякому разі, дона Жібальда – ні. Але щодо дона Себастьяна... Не знаю... Він мені зовсім не сподобався.
– Слава Богу! – пожартувала дона Ізабела. – Добре, що тобі сподобався лишень один, бо, коли б сподобалися юбидва, був би з того великий клопіт...
– О, доно Ізабело, я ж ще нічого не сказала! – вкрай засоромилася панночка і сховала обличчя на грудях сестри.
– Ну, ну, – поцілувала її дона Ізабела, – не маєш чого переді мною соромитися. Я мушу знати все і дуже тішуся, що ти зуміла належно оцінити дона Жібальда. Іди ж переодягнися. Зараз пошлю до тебе Жарі... Ах, правда, я й забула... Не знаю, що з нею зробимо? Я все ж таки не можу повірити, щоб вона була здібна на такий ганебний вчинок.
– Ах, доно Ізабело, моя найдорожча сестро, я задля сьогоднішнього дня готова їй все простити. Може й справді вона не винна. Прошу йти й не турбуватися. Я сама її знайду і спитаю по-доброму. Якщо вона ті сережки й взяла, то віддасть, і більше такого не зробить. Тільки де ж вона поділася? Напевне, дурненька, з переляку десь заховалася і на очі не показується.
Жарі дійсно заховалася, але недалеко: вона весь час сиділа в коридорі за дверима в темному кутику й чула все.
– Слава Богу! – перехрестилася радісно. – Але треба вдавати, що я зовсім не ховалася і щось роблю...
Вичекавши, поки дона Ізабела й Анна-Марія відійшли далі, вона вислизнула зі свого сховку і почала збирати покинутий посуд. Забравши дзбанки, тарілки й кубки на тану, рушила до кухні, але у великій їдальні несподівано наткнулася на Себастьяна, що оглядав портрети на стінах.
– А-а, ти?! – радісно здивувався Себастьян і загородив дівчині дорогу.
Жануарія стала, спустивши вії на очі, де й тепер грали таємничі зайчики. Себастьян більше нічого не говорив, лишень мовчки любувався вродою молодої рабині.
– Шляхетний сеньйор зволить дарувати, – тихо обізвалася Жарі, не підводячи очей, – але я мушу йти.
– Куди ж так поспішаєш?
– О, достойний кавалер кпить собі з бідної рабині, ніби не знаючи, куди вона може спішити...
– Справді так спішиш? – продовжував жартувати Себастьян і далі не давав проходу. – А я просто вмираю зі спраги! Дай мені чогось випити.
Жануарія поспішно поставила тацу на стіл, налляла в кубок вина і з уклоном подала гостеві. Більше, ніж коли, мала вигляд загадковий і привабливий, більше, ніж коли, викликала бажання заглянути у прикриті віями, таємничі очі.
Себастьян пив помалу, відривався за кожним ковтком від кубка й не спускав одверто-захопленого погляду з Жануарії.
– Як тебе звуть, красуне? – спитав.
– Жануарією, або Жарі – як буде завгодно шляхетному сеньйорові, – незмінно тихим і сумним голосом відповіла дівчина, хоч серце її росло й стрибало з незнаної досі втіхи.
Захоплені розмовою, не чули, як до дверей зблизилася Анна-Марія й стала, мов ослупіла*.
– Солодке це вино, – зальотно усміхався Себастьян. – Напевне ти, Жарі, скупала в ньому своє серце...
– Шляхетний сеньйор далі кпить собі з бідної рабині,. – ще сумніше відповіла Жарі, й на цей раз сум її був щирим. – Коли б я справді скупала в цьому вині своє серце – воно стало б найстрашнішою отрутою.
– Ов, то ти така недоброзичлива для мене, дівчино, що хотіла б мене отруїти?!
– Бідна рабиня умерла б з розпуки, коли б з її вини шляхетному сеньйорові спав один волос з голови, а отруту й гіркоту з мого серця я сама ковтаю.
Себастьян відставив недопитий кубок, взяв обидвома руками Жануарію за плечі й потрусив.
– Подобаєшся мені, Жарі! – сказав зі щирим захопленням. – Але, такі солодкі устонька, таке солодке личко, а в серці, кажеш, отрута й гіркота. Можу я знати, чому?
– Рабиня не має права скаржитися на те, що діється в її серці, навіть тоді, коли воно попеліє від сорому й образи, – їдко сказала дівчина, – а залицяння шляхетного кавалера, незалежно від їхньої форми, мусить уважати великою честю для себе...
Немов би відчувши під своїми долонями розпечену грань, Себастьян відсмикнув руки від плечей рабині і змішався страшно.
– Пробач мені, Жарі, – почав перепрошувати, – я не хотів тебе образити. Я висловив лишень щиро те, що почуваю. Кажу тобі, що подобаєшся мені, а після твоїх слів почуваю до тебе ще й глибоку пошану. Пробач!
Анна-Марія, не довіряючи власним очам, стояла, дивилася і тряслася, мов у лихоманці. Що вона бачить, що? Шляхетний кавалер дон Себастьян Педро Лоуренсо Перейра понижується до того, щоб просити пробачення у рабині?! Як він сміє?! Яке має право цей зухвалень з роздертою губою захоплюватися рабинею, коли йому зроблено честь – дозволом шукати прихильности баронівни Анни-Марії фон Барт?! Але він у першій же хвилині зігнорував цілковито цю ласку і свої обов’язки, а натомість звернув увагу на індіанку! Так, на індіянку, дикунку, рабиню, злодійку! А ця дикунка, рабиня й злодійка дозволяє собі поводитися, мов родовита шляхтянка, і говорить мовою, що є виключно привілеєм аристократії!
Побачивши, як Себастьян ухопив Жануарію за плечі, вона мало не закричала, така заздрість її огорнула, і була б зрадила себе, коли б своєчасно не затулила уст рукою. Уявила себе на місці Жарі – і їй стало млосно. Звичайно, це було страшним зухвальством з боку Себастьяна, і він міг на нього собі дозволити лишень супроти рабині. Але... але... яким же нудним і млявим видавався Жібальдо зі своєю шанобливістю, зі своєю витонченістю у поведінці у порівнанні до цього зухвальця!
– Я мушу йти, Жарі, – говорив тим часом Себастьян. – Але я ще зустрінуся з тобою і так довго тебе проситиму, поки не дістану твого прощення.
Баронівна відскочила від дверей і, не тямлячи себе, помчала до хресного батька. По дорозі зустріла отця Жоакіня, але навіть не вклонилася йому, і, мов фурія, увірвалася до кімнати Ґабрієля.
– Чи мій шляхетний падриньо знає, що діється у нашому домі?! – крикнула з порога Анна-Марія, тремтячи всім тілом, а жилки на її скронях здулися батогами.
– Спокійно, моя дитина, спокійно! – обізвався дон Ґабрієль. – Казав мені оце падре Жоакінь, але я не хотів його навіть слухати. Жануарія може мати свої хиби, але на крадіжку вона нездібна, це кажу тобі напевно!
Анна-Марія вже й сама забула про сережки, але в цьому моменті дуже зраділа пригадкою, бо інакше попала б у глупу ситуацію: не признаватись же було справді, що підглядала Себастьяна і Жануарію!
– Так падриньо гадає? – перепитала вона. – А я кажу з певністю, що та підла рабиня вкрала сережки!
– Анно-Маріє, – суворо стягнув брови дон Ґабрієль, – прошу вас не кидати тяжких підозрінь незаслужено. Жануарія, хоч і рабиня, але рабиня чесна!
– Ні, не чесна! – кричала Анна-Марія. – Злодійка вона, злодійка, злодійка!
Надбігла перелякана дона Ізабела.
– Тихо, моя дитино, тихо! – почала вона заспокоювати сестру. – Не випадає робити скандалу тепер. У нас же гості. Дон Себастьян є в домі – і що він подумає?
– Хай думає, що хоче! Хай знає! – ще голосніше кричала Анна-Марія, якій згадка про Себастьяна була сіллю на відкриту рану.
– Доно Ізабело, – не витримав де Лара, – роблю вас відповідальною за цей безглуздий наклеп на Жарі!
– О, доне Ґабрієле, мій достойний мужу, – залебеділа жінка, – я й сама не хочу в це вірити, але Жануарія дуже дивно поводиться...
– Коли так, – розсердився остаточно де Лара й зірвався з місця, – то мусимо цю справу зараз же вияснити! Де вона? Жарі! Гей, Жарі, а ступай но зараз сюди!
Десь з глибини дому виринула Жарі й попростувала на заклик господаря. Вона вже догадалася, чому її кличуть, і знову незрозумілий страх вступив у її серце. Підозріння було таке ганебне, таке образливе, що вона почувала свою повну безсилість проти нього боронитися. Стала перед доном Ґабрієлем з похиленою головою, впертими в землю очима, ніби саме втілення провини й сорому за поповнений вчинок. Її збентеження було таке очевидне, що викликало підозріння навіть у пана.
– Ходи сюди, Жарі! – гострим тоном наказав він. – Ти збирала біжутерію в той день, коли приїхала сеньйоріта?
– Збирала... – хриплим голосом вишептала дівчина.
– І ти тоді не бачила сережок... тих... таких... До чорта! Які то були сережки?! – обернувся він до жінки.
– Та вона знає, – відповіла дона Ізабела, ображена грубіянським вигуком чоловіка. – Шафірові.
– Ага, шафірові! Отже, бачила ти тоді шафірові сережки?
Жануарія корчилася під цим допитом, обливалася холодним потом і намарне силкувалася обернути язиком. Він задеревів і занімів, як заклятий. І дівчина мовчала.
А за дверима вже зібралися цікаві: Барбара, Саломея, куховарки і навіть дворові раби. Це ще більше лякало дівчину, відбираючи у неї решту сили.
– Ну, – виходив зі себе дон Ґабрієль, і голос його почав зриватися, – бачила ти ті прокляті сережки, до сто чортів, чи не бачила?!
Дивно, він уже сам був переконаний, що Жануарія винна, але йому хотілося, щоб вона сказала «ні». Тоді відпустив би її і заборонив би раз на все про ті сережки згадувати. Жаль було йому дівчини, бо по-своєму любив її, цінив за працтьовитість, чесність, відданість. І от – такий сором стягнула на себе, дурна!
– До сто чортів! – лютував він. – Ти будеш відповідати, чи ні?!
Мовчанка...
– Жануаріє, – зійшов на благальний тон Ґабрієль, – відповідай зараз же! Адже, ти їх не брала, ти не могла такого зробити, правда? Признайся!
Почуваючи на собі нап’яті до скрайніх меж численні погляди, Жарі з жахом нотувала, що в її душі зродилася якась чужа, ворожа їй сила, яка паралізує волю й розсудок, змушуючи діяти всупереч правді й здоровому глуздові. І дівчина не могла їй опертися, ані побороти її. Дивуючись сама собі, випростувалася, з ненавистю зиркнула на дона Ґабрієля й цинічно відповіла:
– Чому ж не могла? Змогла! Змогла і вкрала! Вкрала і викинула в море на злість вам усім!
Ці слова прозвучали, як удар в обличчя, і всі сахнулися, відхиливши голови назад.
Хвилину панувала німа мовчанка, а потім розляглася луна вже не уявного, а справжнього поличника: дон Ґабрієль вдарив! Вдарив не за те, що вкрала, а за те, що так безлично призналася, що виставила його на глум, що знехтувала його добрим наміром і підказаним виходом до рятунку.
– Підеш на конюшню, коли так! – не сказав, а плюнув їй в лице. – Там з тобою Маврикій поговорить! Гей, де там Маврикій?! Бити до непритомности!
І, не дивлячись більше ні на кого, лютий, як темна ніч, Ґабрієль вирвався з кімнати...
Вістка блискавкою облетіла всю господу й донеслася у всі закутки: Жануарія обікрала панів! Жануарію битимуть на конюшні!
У дворі зароїлося від цікавих, бо збіглися вже й сусідські слуги, і коли, нарешті, біля чорного входу з’явився урочистий Маврикій, тримаючи в одній руці канчука, а в другій – волосся дівчини – всі завмерли від напруження.
А Жануарія вже більше не була ні цинічно-сміливою, ні самовпевненою. Перелякана, напівбожевільна від розпачу, вона кричала і впиралася з усіх сил. Це додавало ще більше поваги Маврикієві у виконанні його такої важливої функції. Вдаючи цілком байдужого до криків і спротивів своєї жертви, він тягнув її далі, лиховісно поблискуючи очима. Нема де правди діти – любив розправи на конюшні й жалував постійно, що такі нагоди рідко трапляються в домі де Лара, то ж сьогодні мав подвійну приємність: і за саму розправу, і за розправу саме над Жануарією, якої попросту не зносив. Йшов помалу, але твердо, і кожних кілька кроків з насолодою шарпав дівчину за волосся.
На середині подвір’я його перепинила Сабія, кинулася перед ним на землю, вчепилася, наче кліщами, за його ноги і закричала:
– Не бий її, Маврикіє, не бий! Вона молода, вона не знесе батогів! Бий за неї мене, Маврикіє, бий, скільки хочеш! О, доню моя, доню! Моя єдина дитино, моя Жаїро!
Маврикій відпихав жінку ногами, але через те, що йому це не вдавалося, скрипнув зубами і заніс канчук.
– Стій, мамелуче! – вхопив його за руку Пірауна, що виріс несподівано, ніби з-під землі. – Не смій бити ні жінки, ні доньки, бо не жити тобі на світі! Я сам піду до пана... Я сам йому скажу...
На Пірауну страшно було дивитися: його очі налилися кров’ю, лице посіріло, як земля, а голі груди ходили, ніби боки загнаного коня.
– Не бий, мамелуче, ні жінки, ні доньки, бо горе тобі буде!
В голосі Пірауни чулася така глуха розпука, що перед нею блідли крики Жануарії й ридання Сабії.
– Геть!!! – вереснув Маврикій, пробуючи звільнити руку.
Але Пірауна не пускав. Стояв, як скеля, і роззирався довкола божевільними очима.
– Васко, Пасквал, Жвоне! Чого стоїте?! – вдався Маврикій по допомогу. – Заберіть це сміття з дороги!
Закликані мамелуки накинулися на Пірауну, хтось підхопив Сабію, і Маврикій, ще з більшою силою шарпнувши Жануарію за волосся, потягнув її далі.
Частина глядачів лишилася дивитися на бійку, що її звів Пірауна один проти п’ятьох, частина, переважно жінки, тримали й зацитькували Сабію, але більшість посунула вслід за Маврикієм до конюшні.
Аж тут знову сталася несподівана річ: стрибаючи, мов леопард, через натовп продерся Себастьян і вже при самому вході в конюшню, вчепився за комір Маврикія.
– Стій!!! – крикнув люто. – Пусти дівчину!
Заскочений втручанням високого гостя, Маврикій розгубився:
– Шляхетний сеньйор зволить жартувати, бо розпорядження пана дому...
Але Себастьян не мав охоти жартувати, а ще менше – вислуховувати пояснень слуги. В одній секунді батіг вилетів з рук Маврикія і, описавши круту параболу, зі свистом упав десь поза натовпом, друга рука мамелука, викручена, як перевесло, опинилася за спиною її власника, а сам Маврикій охнув і з усього розмаху сів просто на купу гною, недавно викиненого з конюшні.
– Що сталося, Жарі? Що сталося? – допитував Себастьян, термосячи дівчину за плечі.
Але через те, що потрясена дівчина не могла прийти до голосу, хтось послужливий поспішив з поясненням:
– Вона вкрала в панів сережки, і за те її мають бити батогами...
– Неправда, неправда, неправда!!! – нагло закричала Жарі. – Нічого я не крала! О, Боже мій, яка ж то ганьба!
І стільки глибокого й гарячого обурення було в її словах, стільки болю й щирости, що вже ніхто більше не вірив у її провину.
– Тихо, Жарі, тихо! – суворо сказав Себастьян, і його шрам на підборідді затремтів, надавши обличчю зловісного вигляду. – Ходім до панів...
Мовчки розступився перед ними натовп і супроводив їх якимись понурими поглядами, а навіть зв’язаний по довгій боротьбі Пірауна звівся на ноги й мовчки слідкував очима за дивним гостем, що вів його доньку за руку.
А в домі в ту хвилину почулися також вигуки й біганина.
– До сто чортів! – гримів голос Ґабрієля де Лари. – Сеньора, видно, осліпла на старости літ! Гей, там! Приведіть зараз же Жануарію! Скоро, скоро, до сто чортів!
І, не чекаючи виконання розпорядження, він сам вискочив на подвір’я, де відразу зіткнувся з Себастьяном і Жануарією.
– Шляхетний доне Ґабрієлю, – почав Себастьян, – прошу великодушно дарувати, але зайшло прикре непорозуміння...
– Знаю, знаю! – гримав далі де Лара. – Моя ста... дона Ізабела вже знайшла сережки. Зачепилися десь там поміж іншими брязкальцями і лежали собі спокійно в касетці. Не можна було раніше краще пошукати, але треба було чекати, поки цю амбітну креатуру* на конюшню повели... Хай дідько возьме всі сережки і всі бабські брязкальця! А ти, дурна, – звернувся до Жарі, – що за комедію видумала, га? Чому збрехала сама на себе? Та я ж у це від самого початку не вірив! Ой, треба би було тебе за кару попарити трохи на конюшні, але, маєш щастя сьогодні: прощаю на цей раз. Але два дні не показуйся мені на очі, чуєш? Щоб ні завтра, ні післязавтра я тебе не бачив! Маєш вільне і можеш робити, що хочеш. Марш!
За цим гриманням і лайкою у Ґабрієля де Лара пробивалася ніяковість і така глибока радість, що у дівчини потепліло на серці. Зложила панові глибокий уклін, поцілувала його руку і увійшла до дому.
На порозі до своєї кімнати зустріла дону Ізабелу, заплакану і, як звичайно у всіх прикрих випадках, розгублену. Баронівна стояла побіч і мала вигляд вкрай спешений і неприязний.
– Жарі, – захлипала дона Ізабела й обняла похресницю за шию, – навіщо ти так сказала? Чому не оправдалася?
Жарі холодно відвела руки хресної матері й визволилася з її обіймів.
– Коли б так сеньйору, доно Ізабело, хтось обвинуватив у злодійстві, чи сеньйора також уважала б за гідне оправдуватися? – спитала гордо. Не вжила слова «мадриня», бо в цей момент відчула, як щось безповоротно увірвалося поміж нею і цією старіючою немічною жінкою.
Відповідь була зухвалою, навіть безличною, але Жануарія зараз була поза межами приписів і кари, і не оминула нагоди, щоб з того не скористатися. А дона Ізабела, свідома своєї вини, також не мала сили запротестувати, чи обуритися, то ж змовчала, приймаючи образу, як належну відплату.
– Іди, Жарі, – сказала тихо. – Дон Ґабрієль наказав дати тобі два дні вільного. Сеньйоріта також обійдеться без тебе... Барбара тебе заступить...
Жануарія ледве помітно хитнула головою і попростувала до своєї кімнати. Тут лишень відчула, що обличчя її палає, щемить шкіра на голові, а тіло в багатьох місцях болить і пече.
З огидою зірвала з себе пошматовану одежу, замкнула двері й кинулася на ліжко.
Лежала, мов у якомусь гарячому, задушливому й густому тумані, що пік мозок, давив на серце, гасив кожну виразнішу думку й живіше почування. Одне лишень у тому всьому було відрадне – свідомість безпеки, відпочинку, принаймі, тимчасового. Інколи у неї ставали перед очима окремі моменти з сьогоднішнього дня, й тоді вона здригалася, але зараз же старалася відігнати всякі спогади геть і не думати ні про що. Чула, як дім поволі почав виповнятися голосами гостей, гамором і метушнею, але їй здавалося, що це все десь дуже далеко від неї.
Так пролежала до смерку, і лежання знудилося. Встала, одягнулася й почала міркувати, що з собою робити, як під дверима обізвалася Барбара.
– Жарі, Жарі, а відчини но мені, скоро!
Жарі відчинила і впустила Барбару, яка несла повну тацу їди і запалену свічку серед неї.
– Дона Ізабела веліла тобі принести вечерю, як справжній пані, – пояснила муринка і засміялася.
