Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)
Себастьян у душі мусів признати Жануарії рацію. Тепер він зрозумів також і ті сердиті погляди, що зустрічав від Анни-Марії під час вечері, повні злої іронії, зачіпки і підкреслену холодність, під якою, одначе, укривалося помітне бажання – сподобатися, закрутити голову, осліпити...
– Добре, Жарі, – згодився нарешті. – Я нічого не казатиму нікому, поки сеньйоріта не заручиться з моїм братом. Але не домагайся від мене, щоб я до неї залицявся. З огляду на брата я того не смію робити. Крім того, фальш і брехня – поняття, противні кавалерській чести. Я до них зроду мав огиду, то ж і тепер комедії грати не буду.
– То, принаймі, вертайтеся назад, прошу вас! Що собі Анна-Марія подумає про вашу відсутність?
– Мене це зовсім не цікавить, Жарі. Але, коли ти просиш, я вернуся. Я взагалі буду дуже слухняний і робитиму так, як ти накажеш, але, повторюю, коли у твоїх бажаннях не буде нічого такого, що порушувало б мою честь. Тому йду. Але скажи, коли ми знову побачимося з тобою?
– Не знаю, доне Себастьяне. Це досить важко... Зрештою, знаєте, що? Підмовте Анну-Марію поїхати до ворожки Квевезу.
– До ворожки?
– Так, пане, до ворожки. Але не зрадьтеся, бо дона Iзабела не пустить. Вона боятиметься гріха. Скажіть Анні-Марії, що маєте охоту проїхатися в гори Канавієрайс. Кіньми можна туди доїхати і звідти вернутися за півдня.
– То навіщо ж тут Анна-Марія?
– О, доне Себастьяне, мене ж саму не пустять, а сеньйоріті без жіночого товариства не випадає їхати. З місцевими панночками у неї дуже попсовані взаємини, і, крім того, вона не схоче мати побіч себе ніяких суперниць...
– А тебе? – перебив Себастьян.
– Мене вона ще уважатиме за найменше небезпечну і тому возьме. Півдня будемо разом з вами і не матимемо потреби укриватися.
– Хитра ти, Жарі!
– Що ж робити, пане? Рабиня мусить собі якось радити...
– Ти знову?! А що я казав?! За це – кара: десять поцілунків і ні одного менше!
«Екзекуція» почалася негайно і вимірювалася досить нечесно, бо Себастьян постійно збивався з рахунку і починав наново, «щоб було згідно з присудом». Невідомо, чи воно взагалі скінчилося б до ранку, коли б несподівано десь в лісі на далекому березі не розітнувся розпучливий, гострий крик нічного птаха урутана. Страшний зойк, ніби кричала спокій лагідної ночі, ляснув бичем по воді затоки, вужем під тортурами людина нелюдським голосом, розпорошив прослизнув по березі і сховався десь у темних лісах, що вкривали гірські кряжі на заході.
Молоді люди здригнулися і завмерли на добру хвилю.
– Поганий знак! – ледве вимовила Жарі помертвілими устами.
– Власне, що ні! – заперечив Себастьян. – Урутан завжди так кричить, коли святкує перемогу. І ми в походах дуже чекали на його крик. Це була певна ознака, що буде здобич.
– Але ті, хто мали бути вашою здобиччю, напевне інакше його розуміли... – несподівано для самої себе чомусь сказала Жарі.
– О, моя кохана, – спробував обернути все в жарт Себастьян, – часто дуже тяжко пізнати, хто буде мисливцем, а хто – здобиччю. Ось і я сьогодні вийшов на полювання, а кінчилося тим, що попав у тенети. Солодкі тенети! – і він розгладив палким дотиком уст останню трівожну зморшку з чола дівчини.
***
Дивно, але, вертаючись додому, Жануарія зовсім не думала про Себастьяна. Вся її увага була скерована виключно на те, щоб провідна ниточка до волі, потрапивши їй так несподівано до рук, не вислизнула з них. Себастьян не питав її, чи вона його любить, не питала вона і сама себе, а, коли б так хтось інший спитав, напевне здивувалася б: чи можна не любити того, хто дасть становище між людьми, ім’я і багатство? Але, оскільки ніхто нічого такого не питав, то вона не мала потреби й відповідати, або контролювати своє серце. Головним питанням моменту було: як би то відвернути від себе увагу Анни-Марії? Інстиктовно дівчина відчувала, що тут – найбільша небезпека і найбільша загроза для її плянів.
– Коли б ви, мій дурненький Себастьяне, послухали рабині й почали упадати за Анною-Марією, але так упадати, щоб аж остогиднути, – думала вона, – то все було б гаразд. Але ви зв’язані якимись там безглуздими приписами кавалерської чести і можете все зіпсувати. Однак, для мене ці приписи не існують, бо ж я не кавалер... Що ж – спробуємо діяти і за вас, і за себе при допомозі звичайної рабської хитрости...
В коридорі зіткнулася з Барбарою, що несла цілу гору брудного посуду до кухні.
– Пхі! – підсміхнулася Барбара. – Ти добре сьогодні нагулялася, ну, ні?
– Нагулялася, – весело відповіла Жарі. – Не кликали мене до сеньйоріти?
– Ні, сьогодні я услуговую доні Анні-Марії, – сказала Барбара з відтінком гордости в голосі.
– Ага... Гаразд... Може принесеш мені щось з’їсти? Я вмираю з голоду! Дам тобі за послугу червону шовкову хустину.
– Ой! – зраділа муринка. – Справді? Зараз принесу. Йди, йди, я зараз...
За пару хвилин дійсно принесла повну тацу всякого добра, поставила на столі й знову, як попереднього разу, присіла на підлозі біля дверей.
– Ну, ми сьогодні так набігалися, як ніколи ще! – сказала втомлено, обтираючи подолом зіпріле чоло. – То хоч ти помагала, а без тебе – ціле безголов’я!
Жарі мовчала, вдаючи, що дуже зайнята їдою, і не дивилася на муринку. А цікава муринка мучилася з нетерплячки, чекаючи, поки Жарі заговорить.
– Наша сеньйоріта, – не витерпіла врешті, – була дуже лиха, що дон Себастьян утік кудись з дому. Не знаєш, де він був?
– Знаю, – спокійно відповіла Жарі, кусаючи м’ясо.
– А де? – натягнула шию Барбара.
– Був на березі біля моря.
– І ти також?
– І я також, – з тим самим нескаламученим спокоєм відповіла Жарі.
– Пхі! – писнула Барбара. – Я бачу, що ти таки мух не ловиш... Але що б сказала сеньоріта, коли б довідалася?
– А що сеньйоріті до Себастьяна? Адже має свого Жібальда...
– Ну, знаєш, Жібальда, як Жібальда, але вона таки лютує, що Себастьян до тебе залицяється, а не до неї.
– Ти дурна, Барбаро! – строго відрізала Жарі. – Плетеш, не знати що. Себастьян гине за сеньйорітою, але не сміє старшому братові влазити в дорогу. На це йому не дозволяє кавалерська честь. Розумієш, що то значить?
Барбара широко роззявила свого білозубого рота й заніміла від здивування.
– Та ні! – обізвалася по добрій хвилі. – А чого ж він тоді... в їдальні... як Анна-Марія вас підглядала?
– То він так навмисне, щоб збити всіх з пантелику.
– Ч-чу-д-де-с-са! – зіпнула Барбара, покрутила своєю чорною головою і розсміялася. – А звідки знаєш?
– Бо він мені сам казав.
– Тобі?!
– Мені.
– Ч-чу-д-де-с-са! – ще раз зіпнула Барбара і від насолоди заплющила очі.
– Тобі дивно, що він мені сказав? – спитала Жарі. – О, він бідний, звірився мені по секрету, бо ж знає, що я стою найближче до дони Анни-Марії. І... і він взагалі має до індіян велике довір’я, бо його баба була також індіянкою.
– А-а-а, то, може, він також хоче одружитися з індіянкою?
– Ти дурна, Барбара! – повторила Жарі. – Не в голові йому тепер ні індіянки, ні білі, бо ж, кажу тобі, що він світа не бачить за нашою сеньорітою. Але бабу свою він дуже любив і каже, що задля її пам’яти, навіть, як ожениться, не триматиме рабів-індіян у себе.
– Та не кажи! – дивувалася Барбара. – А як же буде жити?
– Як буде жити? Власне, казав мені, що житиме дуже скромно, триматиме зо двоє, або троє наємних слуг – і все. Не хоче чути ні про великий дім, ні про гостей, ні про балі, бо не любить того. От і сьогодні також утік. Не зносить гамору, музики, сміхів – чисто, як чернець. Зрештою, не може утримати великого дому. Він дуже бідний, хоч і нікому не признається. Жібальдо – той має гроші, але Себастьян – ані дуката! Усе просадив на мандри по пралісах.
– От, який він смішний! – розжалобилася Барбара. – То хай попросить у батька – той дасть.
– Не попросить він ні в кого, бо дуже гордий. Та й навіщо йому? Каже, що його ліс прогодує, а більшого не треба.
– Е, то він не пара нашій сеньйоріті, – прийшла до висновку Барбара.
– А власне! – хитнула головою Жарі, попиваючи овочевий сік. – Тому і не набивається зі своїм коханням, бо знає, що сеньйоріта потребує іншого чоловіка. Але ти гляди: не думай ані словом загикнутися сеньйоріті про це, що я тобі тут сказала. Чуєш? Він мені це по секрету все оповів.
– Що ти, Жарі?! Звичайно, ані словом не обмовлюся! О, я вмію мовчати, як могила.
– Тож то! – повчально сказала Жарі. – Себастьян каже, що дав би собі краще голову відрубати, ніж би мав дати по собі пізнати Жібальдові, що й він любить Анну-Марію. А сам просто з глузду сходить.
– Га... Гм... Ну, от би вже до такого ніколи не додумалася... – вголос міркувала Барбара, цілком приголомшена такими цікавими новинами. – Але я вже піду, Жарі. Даєш мені хустку?
Жануарія вийняла з комоди невеличку червону хустину й подала Барбарі.
– Маєш, – сказала, – але пам’ятай: ні слова сеньйоріті!
– Ні, ні, ані не писну! – поспішно запевнила муринка, ховаючи по докладних оглядинах хустинку за пазуху, а в самої аж язик горів, так хотіла вона мерщій переповісти одержані відомости Анні-Марії: та дасть за них напевне щось ще й кращого, як хустина...
Жануарія ж, як тільки замкнулися двері за Барбарою, впала на ліжко й беззвучно розсміялася:
– Ну, шляхетна сеньйоріто, будете ви мати сьогодні що слухати! Як бачите, молодший брат під кожним оглядом партія для вас вкрай невідповідна. Його «безумне кохання» для вас має тепер тільки ту вартість, що його можна безжально стоптати й відкинути. Отже, тримайтеся міцніше свого Жібальда і дайте нам святий спокій. Ха-ха!
Стара Квевезу
Виявилося вже скоро, що і Барбара й Анна-Марія піймалися в сітку, яку сплела хитра індіянка, хоч їм, звичайно, і в голову не приходило, що вони є лишень ляльками на шнурочку й виконують приписані Жануарією ролі. Вже на другий день Анна-Марія покликала до себе свою рабиню і, вдаючи дуже ласкаву, сказала:
– Знаєш, Жарі, ми хочемо завтра зробити невеличку прогульку в гори Канавієйрас. Хочеш їхати з нами?
– Звичайно, – покірно вклонилася Жарі, ховаючи лукаві вогники в очах. – Поїду охоче. Шляхетній сеньйорі може знадобитися в дорозі моя послуга.
– Ні, ні, я зовсім не тому кажу тобі, Жарі! – запротестувала Анна-Марія. – Від услуг ти ще звільнена завтра, але, коли маєш охоту провітритися – можеш їхати з нами. Мені самій якось незручно буде, хоч їде і дон Антоніо.
– О, шляхетна сеньоріто, а, може, тоді мені не випадає їхати? Поїдуть же напевне й інші панни з Паранаґви?
– Нікого з них не хочу! – скривилася Анна-Марія. – Тільки настрій мені зіпсують. Отже, їдеш, чи ні?
– Але ж з радістю, шляхетна сеньйоріто! Коли б дона Анна-Марія не побоялася – ми могли б відвідати ворожку Квевезу.
– Ах, так? – втішилася Анна-Марія. – А де ж вона живе та ворожка?
– Та в горах же Канавієйрас.
– Це буде цікаво... їдемо, Жарі, неодмінно! А, щоб ти не гнівалася на мене і не думала, що я тобі задармо відбираю вільний день – маєш тут мою нову мантильку. Дивись, яка гарна: мені її шила найкраща кравчиня в Севільї.
Дійсно, мантилька була гарна, крита зверху білим, а під сподом блакитним шовком і рясно гаптована золотом.
Прийнявши подарунок, Жарі низько вклонилася й поцілувала руку Анни-Марії.
– Шляхетна баронівна фон Барт має королівську щедрість, – сказала облесно. – Не знаю лишень, чим зможе бідна рабиня за такий дарунок віддячитися...
– Ах, це нічого. Носи на здоров’я, – відповіла панна і по короткому ваганні, ніби ненароком, спитала: – А як ти використала вчорашній вечір?
Жарі вдала скрайню збентеженість:
– О, дякую, шляхетна сеньйоріто! Так собі... Вийшла трохи на свіже повітря, походила і вернулася назад...
– І ти нікого не бачила?
Жануарія закрилася мантилькою, ніби не знала, куди подітися.
– О, та негідна Барбара! – пробурмотіла вона. – Обіцяла ж мені нічого не казати і напевне вже набрехала сеньйоріті... Прошу шляхетної сеньйоріти не вірити ні одному слову тієї нікчемної пльоткарки! Вона все видумала, запевняю сеньйоріту!
– Як же ти знаєш, що вона мені казала?
– Я не знаю нічого, але смію запевнити сеньйоріту, що то все – брехня! О, я ж дурна-дурна! Кому повірила? Барбарі! І що тепер? Хоч крізь землю мені провалитися!
Анна-Марія постаралася ще щось більше вивідати від рабині, але даремно. Жарі звивалася вужем, посилалася на присягу нікому нічого не говорити, благала Анну-Марію нічого її не питати, і врешті, коли вийшла з кімнати, лишила сеньоріту в твердому переконанні, що Барбара вчора сказала чисту правду.
А Жануарія, опинившись у себе в кімнаті, спочатку придушила собі уста мантилькою, щоб не розреготатися вголос, а потім кинула подарунок на підлогу й злісно потоптала його ногами.
– Я буду такою ж самою сеньорою Ебано Перейра, як і ви, шляхетна дурепо, тому не потребую ваших недоносків! – прошепотіла вона і погрозила в бік кімнат Анни-Марії кулаком.
Але скоро спам’яталася; підняла мантильку з підлоги, обтріпала і повісила шанобливо до шафи: як-не-як мантилька була нова і годилася навіть для майбутньої сеньйори Ебано Перейра...
***
Раннім ранком другого дня кавалькада була готова в дорогу. Їхали, звичайно, Анна-Марія з Жарі, обидва Ебани, молодий де Лара, наємні конюхи Васко й Жвон та троє індіян-рабів: Пірауна, Кумаже й Арусаві. Ці останні вважалися найбільше певними рабами й найкращими провідниками.
Дона Ізабела спочатку й слухати не хотіла, щоб Анна-Марія їхала верхи, пропонуючи їй сісти в ноші, завішені між двома мулами, як, звичайно, подорожували всі значніші жінки в Бразилії. Але сестра не годилася нізащо, посилаючись на вміння і охоту до верхової їзди ще з Еспанії, а врешті в розмову вмішався дон Антоніо й сказав, що подорож в ношах по гірській дорозі є значно гіршою, ніж подорож верхи. І це вирішило справу, хоч дона Ізабела дуже боялася людського осуду.
Вона стояла на ґанку у товаристві чоловіка й давала на дорогу останні вказівки, благаючи Анну-Марію бути обережною, молодих кавалерів – добре на все уважати, а рабам і слугам наказувала якнайпильніше виконувати свої обов’язки.
Ебани кланялися в пояс і обіцяли оберігати своїм життям і кров’ю дорогий скарб в особі молодої сеньоріти; слуги запевняли, що все буде гаразд; дон Антоніо жартівливо питався, чи має лишень боронити своєї «достойної тітоньки», чи й братів Ебанів також, на випадок, коли б їм загрожувала ушкодження від стріл гарних жіночих очей, а дон Ґабрієль на кінець махнув рукою, сказавши:
– Та нічого там не станеться! Дорога недалека й зовсім безпечна... І нашій Анні-Марії врешті треба звикати потрохи до всяких мандрівок...
Врешті рушили.
Бадьоро порскаючи, коні взяли з копита й весело залопотіли по прибитій ранковою росою дорозі. Попереду їхали Жвон, Пірауна й Кумаже, той самий гострозубий Кумаже, про якого казали, що він чує, як трава росте, уміє нюхом пізнавати на віддаль усякого звіря, а дрімаючу гадюку бачить за милю. Він мав «для краси» спиловані на вигляд пили зуби, круглу кострубату голову, і незмінно добрий гумор. Був дуже великим оптимістом, повторював часто: «Коли не так – хай мене мавпа оближе!», але ніхто ніколи не бачив, щоб йому й справді довелося бути облизаним мавпою, бо завжди було так, як казав Кумаже.
За цією трійкою їхали Анна-Марія й Жануарія під охороною кавалерів Ебанів, а на самому кінці – Васко з Антонієм й Арусаві.
У протилежність до Кумаже, Арусаві був завжди похнюплений і маломовний. Ніколи не казав: «Хай мене мавпа оближе!», але кожне його слово мало велику вагу. У нього також «для краси» були вибиті чотири горішніх передніх зуби, й тому Арусаві трохи шепелявив.
Скоро минули останні будівлі сонної ще Паранаґви, переїхали вбрід потічок і завернули на південний захід. Було дуже рано. Туман заволікав усе довкола, і лишень на сході трохи рожевів, забарвлений теплотою сходячого сонця.
Невиспана сеньоріта позіхала й мовчала, а решта товариства, шануючи її мовчанку, також не обзивалася й з нетерплячкою чекала, коли зникне туман і засвітить сонце.
І ось, врешті, прокинувся вітер, взяв у руки шовкову мітелку й почав нею махати у всі напрямки. Заклубочились тумани і почали котитися то туди, то сюди, підноситися вгору, або западати в яруги, а на додаток тепло дихнуло сонце – і природа стала у всій своїй свіжій ранковій красі.
Добре втоптана, широка дорога, якою довозили до міста дерево з лісів, овочі з плантацій і каміння з гірських кряжів, тепер ішла поміж суцільними зеленими стінами. Її перетинали інші дороги, що вели до плянтацій, або стежки, які бігли у таємничі надра пралісу. Густа роса лунко скапувала з обважнілого листя, ряхтіла під дотиками соняшного проміння і наповнювала келихи квітів прозорим нектаром. Дзвонили на всі лади голоси пробудженого птаства, втішеного ясним ранком і заклопотаного заспокоєнням голоду. Чорно-сині синички спритно стрибали по повалених стовбурах дерев, то в один бік, то в другий, і дзенькали металевими голосочками – чисто, як кравці ножицями. Чубатенькі беньтеві[12]12
«Бень те ві» – «Добре тебе бачу» – так співає цей пташок, що його і називають «беньтеві».
[Закрыть] вилазили на найвищі гилячки дерев і звідтам глузливо викрикували:
– Бень те ві-і! Бень те ві-і! – ніби дражнилися.
– Який чудовий ранок, не правда, доне Жібальде? – розворушилась врешті Анна-Марія й розглянулася довкола.
– О, шляхетна сеньйоріто, – поспішно обізвався Жібальдо, – він чудовий, але криє для мене одне питання...
– Яке?
– Не знаю, чи він тому такий гарний, що дона Анна-Марія є його частиною, чи він сам є лишень відзеркаленням шляхетної сеньйоріти?
– Ви дуже ласкаві, шляхетний кавалере, – вдоволено усміхнулася Анна-Марія, – але, видно, не всі поділяють вашу думку, бо он ваш достойний брат щось дуже мовчазний і насуплений.
– Я мовчу, бо напружено думаю те саме, – відповів Себастьян.
– Що?
– Стараюся знайти відповідь на питання, чому ранок такий рожевий?
– І?
– Починаю догадуватись, що він почервонів з сорому.
– З сорому?
– А так. Побачив, що не витримає конкуренції з жіночою красою і спаленів.
Прийнявши без особливого зворушена комплімент Жібальда, Анна-Марія на слова Себастьяна чомусь спаленіла ще дужче від ранку, стебнула коня і вирвалася наперед цілої кавалькади. Жібальдо зараз же погнав за нею, а Себастьян, зрівнявшись з Жануарією, спитав:
– Ти ж навіщо змушуєш шляхетну сеньйоріту червоніти й тікати, коли це повинна була зробити власне ти?
– Не маю певности, шляхетний сеньйоре, – дивлячись на гриву коня, кокетливо відповіла дівчина і прикрила віями лукавий погляд очей.
– Велиш мені дігнати Анну-Марію й вияснити їй її помилку? – спитав Себастьян знову і вже заніс нагай над клубами коня. Очі його бризкали веселістю, а розсічене підборіддя тремтіло. Видно було, що може в тій самій секунді сповнити погрозу.
– О, доне Себастьяне! – жахнулася дівчина. – Не будьте нерозважні. За нами ж їде дон Антоніо!
– Ха-ха! – зареготався Себастьян і, попавши відразу у шал веселости, гукнув: – Ану, що це ми ліземо, мов черепахи?! На стид, на ганьбу, сеньйоріта нас випередила! Доне Антоніо, мій приятелю дорогий, кличу вас на змагання – перескочити он той потік! Хто скорше?!
– Коли б я їхав на цапові, то ще заризикував би з вами змагатися, доне Себастьяне, – відгукнувся ліниво Антоніо. – Але мій кінь в найбільшому ґальопі мусить чотири рази ступити, поки перескочить яму від кілка, то ж я боюся осоромитися.
Але виклик прийняв Жібальдо, і вони обидва, давши остроги коням, вихром помчали дорогою, яку вдалені пересікав потік. Дочвалавши, перескочили, хоч і не дуже-то зграбно, бо коні були не надзвичайні і не привчені до таких вправ, потім перескочили з другого боку й вернулися чвалом назад.
– Чудово, друзі! – саркастично зауважив Антоніо. – Ви доказали справжнього подвигу на цих шкапах. Однак, ще два-три таких потоки – і ми будемо змушені вертатися назад, а ваших коней доведеться хіба зібрати в мішки й нести на плечах...
– Ні, чому ж? – вступився за коней Жібальдо. – Коники добрі, тільки мало дресовані.
– Хай мене мавпа оближе, коли дон Ґабрієль погодиться тримати у себе дресованих коней! – обернувся раптом Кумаже і вишкірив дві білих пилки своїх зубів.
– А ти б хотів мати такого дресованого коника в конюшні, ні? – насмішливо сказав Антоніо.
– А чому би ні? – люб’язно усміхнувся Кумаже. – Чотири кінських ноги – все ж ліпше, як дві людських. Хай мене мавпа оближе, коли брешу!
– Гляди, Кумаже, бо, замість мавпи, тебе зараз готовий облизати канчук! – без особливої злоби пригрозив Антоніо.
Всі засміялися, в тому числі й сам Кумаже. Одинокий Арусаві лишився похмурим і, мов би розмовляючи сам з собою, забурмотів:
– Кінь є кінь і на рівній дорозі – добра річ. Але в лісі навіть три кінських ноги не докажуть того, що дві людських...
– Бачу, що запах лісу нашим рабам лоскоче ніздрі... – сердито й нервово кинув Васко.
– А що ж? – негайно обернувся Кумаже. – Запах лісу все є приємнішим, ніж сморід сензалу, хай мене мавпа оближе, коли не так!
– Дивіться, кавалери, що за чудесні орхідеї! – скрикнула Анна-Марія, відразу увірвавши драстичну розмову.
Справді, на старезному високому дереві, що росло поблизу дороги, красувалася чудесна китиця орхідей.
Без слова Жібальдо скочив з коня, кинув поводи Жвонові й попростував до дерева. Анна-Марія почала було протестувати, але Жібальдо, мов не чув її, відчепив остроги, узяв у зуби кинджал і вхопився обіруч за стовбур. Ліз спритно, дарма, що чоботи зісковзували по обгнилій корі, а під руками обривалися грубі клапті моху. Незабаром він опинився вже на гиляці з орхідеями і відважно поплазував по ній далі, хоч гиляка зловісно кректала. Анна-Марія з хвилюванням чекала якоїсь катастрофи, але всі чоловіки були цілком спокійні, бо досвідченими очима бачили, що гиляка переплетена ліянами і, коли навіть зломиться, то повисне в повітрі, як гойдалка. Але і того не сталося. Жібальдо без пригод досягнув орхідей, обережно зрізав цілий кущик з кори і без особливих труднощів повернувся назад. Тут з уклоном подав квіти Анні-Марії, вискочив на коня й гукнув: – Рушаймо!
– Хвилиночку! – скочив з коня Себастьян і своєю чергою попростував до дерева. Точнісенько, як і брат, скинув остроги, взяв у зуби мізерикорд[13]13
Мізерикорд – кинджал, що ним добивали противника глядіятори в циркових грах-боях давнього Риму, коли один з них смертельно ранений, падав і просив добити його.
[Закрыть] і поліз угору.
– Що там? Чого шукаєте, доне Себастьяне? – спитала Анна-Марія з відтінком радости в голосі: їй було приємно, що й молодший брат задля неї не схотів поступитися перед старшим.
– Шукаю признання, шляхетна сеньоріто! – вийнявши з зубів мізерикорд, живо відгукнувся Себастьян і поліз вище.
Доліз до тієї самої гиляки, де раніше були орхідеї, минув її й поліз далі.
По якомусь часі витівка почала ставати небезпечною: Себастьян опинився високо серед тонкого, пересохлого пруття, що обламувалося під тягарем його тіла й опадало вниз. У Анни-Марії сперло в грудях дух.
– Годі, доне Себастьяне! – крикнула з благанням. – Я не хочу!
На цей раз Себастьян взагалі не відповів, але заліз у таку гущавину, що лишень по тремтінні листя можна було догадатися, де він знаходиться.
– Себастьяне! – крикнув Жібальдо, не на жарт занепокоєний братовою необережністю. – Себастьяне, чи ви зволите мене послухати і зараз же злізти на землю?
Шамотання на хвилину припинилося, і з непроглядної гущавини залунала весела й трохи глузлива відповідь:
– Якщо мій шляхетний брат не хоче, щоб я зірвався звідси, то нехай не примушує мене відповідати, тримаючи кинджала в руці й позбавляючи мене половини опори! Я мушу вилізти наверх!
Після того дерево знову затряслося, а шелест листя посунувся далі вгору.
– Божевільний чоловік! – витиснув крізь заціплені зуби Жібальдо.
Антоніо під’їхав ближче, став поруч нього і, поклавши йому руку на плече, сказав:
– Не журися, друже, хто стратив уже голову, тому й карк потрібний хіба лишень на те, щоб його скрутити...
А Себастьян, здавалося, і справді постановив скрутити собі в’язи. Він випірнув з густого плетива ліян, над яким здіймалися до неба кволі, жалюгідні гилячки дерева з невеличкими кучериками листя на кінцях, і, балянсуючи на хиткій підпорі, хвилину зупинився. Потім напружився ще раз, потягнувся праворуч, схопив одну з цих гилячок і витягнув кинджала з рота. На фоні чистого неба чітко рисувався кожний його рух, і тепер його позиція виглядала так неприродно, ніби це була не людина, а мавпа.
Анна-Марія закрила лице руками й почала голосно молитися, відчуваючи, що в її душі діється щось дуже страшне і дуже поважне. А Жануарія, хоч і була схвильована, більше з радістю й цікавістю, ніж зі страхом, пильно стежила за кожним його рухом.
– Кр-ра-к! – тріснуло вгорі – і Себастьян зник.
– Ні-і-і!!! Ні-і-і!!! – заверещала несамовито Анна-Марія, протестуючи цілим своїм єством перед чимсь таким жахливим для себе, що його не могла охопити розумом, і напевне звалилася б з сідла, коли б її не підтримав Жібальдо. – Ні-і!!!
– Ха-ха-ха! – завторував їй з шамотання листя веселий голос Себастьяна. – Але ж тут можна чудесно погойдатися!
– Себастьяне! – оглушливим голосом крикнув і Жібальдо. – Злазьте!!!
– Вже злажу, вже! – хихотів Себастьян і зсувався вниз, роблячи стльки шелесту й тріскоту, як важкий ведмідь.
Переконавшись, що весь її страх був марним, Анна-Марія вибухнула щасливими сльозами й зопалу припала до плеча Жібальда, від чого кавалерові відразу замакітрилося в голові, а молодий де Лара, чомусь похнюплений і сердитий, від’їхав набік і почав стиха розмовляти зі слугами. Сам же спричинник того всього, скоренько причепивши остроги та мізерикорд, зблизився до товариства з убогою квіточкою паразита, що росте майже на кожному дереві бразілійського пралісу.
– І це ви за тим бур’яном лазили? – напався на нього брат, все ще підтримуючи рукою Анну-Марію. – І не сором вам так налякати шляхетну сеньйоріту?!
– Тисяча перепрошень! – вклонився низько Себастьян, а його переоране шрамом підборіддя глумливо тремтіло. – Для заглади своєї провини я готовий вилізти ще раз на вершок і скочити звідти сторч головою, коли цього бажає шляхетна сеньйоріта...
Від цих слів сльози відразу висохли на очах Анни-Марії, а серце наповнилося буйною радістю.
– Але ж, доне Себастьяне! – усміхнулася вона. – Все вже минуло...
– Здається, ні, – промовив Жібальдо, – бо мій шляхетний брат може бути ще й таким необачним, що подарує шляхетній сеньйоріті оцей бур’янець...
– О, ні! – заперечив поспішно Себастьян. – Де ж би я на таке зухвальство зважився?! Цю квітку я подарую Жарі. Жарі, ти приймеш?
Жарі, звичайно, прийняла і вся зашарілася від приємности, але Анна-Марія в тому моменті зблідла зовсім, і синя сітка жилок на її скронях зробилася чорною. З охотою видерла б убогу рожевеньку квіточку з рук невільниці, а чудові орхідеї потоптала б ногами, вилаяла б Жібальда за те, що зневажив Себастьянів трофей словом «бур’янець» і навіть крикнула б, що їй все відомо! Але власне та остання пригадка вернула їй добрий гумор і примусила помиритися з орхідеями і з Жібальдом.
«Себастьян для мене ризикував, – подумала, – але не хоче признатися через того нудного Жібальда. Але іншим разом...»
– Годі, мої шляхетні кавалери, годі! – крикнула вголос, перериваючи власні міркування. – Сьогодні занадто гарний день, щоби сваритися...
Кавалери, правда, не сварилися, лишень старший брат гостро докоряв молодшому за легковажність, а той викручувався жартами і якимись невиразними натяками, які Анна-Марія брала на свій рахунок, а Жануарія – на свій.
Коні рушили далі в дорогу, й Анну-Марію ніби хтось підмінив. Лиця її горіли, очі блищали, і вона стала такою гарною, що Жарі поважно занепокоїлася, заздрісно зиркаючи то на неї, то на Себастьяна. А сеньйоріта попросту захлиналася від піднесення, щебетала, жартувала, зачіпала дотепами то Жібальда, то Антонія, то навіть Жануарію й слуг, і лишень однієї особи не помічала зовсім: Себастьяна...
Дорога, вирвавшись з низин, почала круто підноситися вгору, і незабаром вершники опинилися на високій плоскорівні, вкритій свіжою, зеленою травою.
Перед ними на заході молилися до сонця задумані верхи гірського кряжу Серра до Мар, з-під ніг в долину стелилася розгукана, як морська стихія, тяжка зелень, що переходила в сіруваті плями пасовиськ, ще далі – в білі килими пісків і нарешті кінчалася блакитно-золотою сіттю моря, загромадженого знову зеленими горбами. А вершники стояли, ніби завислі в повітрі, й жадібно вбирали в себе цю величну красу, виповнену синню, зеленню, золотом сонця й свіжістю гірських вітрів. Неосяжні простори попросту розпирали груди й, здавалося, кричали: «Тут – воля! Воля, воля, воля!»
Індіяни були такі схвильовані, що аж тремтіли кожним мускулом тіла, а Пірауна – зокрема, його очі стали хижі їі гострі, ніздрі тріпотали, груди підіймалися, то опускалися, й з них зі свистом виходило повітря.
– Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! – крикнув він раптом у пориві якоїсь несамовитої радости і, мов сніп, звалився з коня додолу. – Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!!
Кричав далі, пустившись колесом по землі, зривався на ноги, розкидав широко руки, бив себе в груди, плакав і сміявся: „Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!»
– Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! – завторували йому Кумаже й Арусаві, теж позвалювалися з коней і застрибали, мов божевільні.
Їх усіх торкнувся подих свободи, оп’янив, як найміцніша горілка, отуманив, довів до шалу.
– Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!!! – кричали всі троє, надсаджуючи груди, а луна підхоплювала їхні вигуки, розбивала об кам’яні чола далеких гір, множила стократно і вертала назад: – Уга-га-га-гей-гей-гей-гей!
Жануарія й Анна-Марія зі сміхом дивилися на дорослих чоловіків, що у своїх скоках видавалися блазнями, але Ебани, Антоніо й конюхи поблідли. Їм бо не вперше доводилося бути свідками таких сцен, і вони знали, яка небезпека могла за ними наступити: оп’янений волею раб може перегризти без надуми горло кожному, хто стоїть йому на перешкоді, й тоді йому байдуже про власне життя. Не числиться в таких моментах ні з ким і ні з чим, кидається наосліп один проти десятьох і, або гине, або... перемагає.
Тому, не чекаючи довго, Васко моргнув Жвонові, й вони обидва кинулися з нагаями на рабів. Затанцювали коні, засвистала сириця, безжалісно оперізуючи голі спини, залунали вигуки:
– Пірауно, Кумаже, Арусаві! На коней, на коней!
Але ні крики, ні удари не доходили до свідомости непритомних від радости рабів. Вони далі гасали по траві, перекидалися й верещали.
Нагаї засвистали з подвійною силою, а в Пірауни зі спини бризнула кров.
І тоді, підхоплена сліпою силою інстинкту, Жануарія рванула на своєму коні, наперла на Васка й також з усього розмаху махнула нагаєм.
– Не смій!!! – завищала, як оскаженіла з болю кішка. – Не смій бити!!!
Нагаї від обопільного зудару скрутилися й сплелися. Васко смикав свого, але не міг відплутати.
– Відступися, Жарі! – прохрипів він. – Ти не знаєш, що це означає! Відступися!
– Геть!!! – ще підвищивши голос, скочила до очей конюха дівчина. – Коли торкнеш ще раз – заб’ю тебе! О, тату, мій тату!
