Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)
– Забери назад! – похмуро розпорядилася Жарі. – Я не хочу їсти.
– Хі! Мені нема діла до того, чи ти хочеш їсти, чи ні, а сказали принести – я принесла.
Барбара спритно викладала полумиски на стіл, а, коли скінчила, втомлено сіла з тацою в руках просто на підлогу під дверима.
– І-і-і! – зітхнула вона, обтираючи пітне обличчя. – Там таке робиться! Ти вже чула?
– Що?
– Що Паранаґва тепер уже віла, а дон Ґабрієль – капітан-мор. Гуляння в місті й вільне на сьогоднішній вечір для всіх рабів. Тільки ми мусимо гарувати... – додала на кінець сумно.
Жарі налляла собі трохи овочевого соку до кубка і пила його мовчки.
– А ти що робитимеш? – спитала Барбара.
– Йду.
– Йдеш на забаву? От, щаслива! Повезло тобі сьогодні: і не били і два дні вільного дали. Хі-хі-хі! А... а знаєш, що?
– Ну?
– То сеньоріта сьогодні з заздрости зробила.
– Що плетеш? З якої заздрости?
– О, ти ще й питаєш! Та ж сьогодні Маврикій волочив тебе на конюшню...
– Годі, Барбаро! – роздражнено увірвала Жарі. – Не хочу слухати! – і рішучо взялася за клямку дверей.
– Чекай, Жарі! – поспішно зашепотіла Барбара. – Ти ж нічого не знаєш... Але я щось бачила... Розкажу тобі, коли мене не зрадиш... Розказати?
Муринка, видно, була сьогодні виїмково добре до Жануарії, як до героїні дня, успосіблена, а, окрім того, її палило бажання – поділитися відомостями, на які вона посідала виключне право.
– Що бачила? – зацікавилася Жарі й пустила ручку дверей.
– Бачила, як тебе й Себастьяна сьогодні підглядала в їдальні наша сеньоріта. Хі-хі-хі! – порскнула сміхом муринка й зараз же затулила собі уста долонею. – Стояла за котарою* й дивилася... Вона бачила тільки вас, а я – вас і її. Хі-хі-хі! Видно, сеньоріті дуже не сподобалося, що той кавалер залицявся до тебе, бо вона зараз же побігла до дона Ґабрієля і наробила крику на цілий дім про сережки... Їй напевне жаль для тебе одного брата, бо вона хотіла б вийти заміж відразу за обидвох. Хі-хі-хі!
Все це видавалося Барбарі дуже забавним, і вона раз-по-раз порскала сміхом, затуляючи собі уста і боязко озираючись на двері.
– Але ти, Жарі, не будь дурною, – накінець по-приятельськи порадила Барбара. – Не пускай того гарного кавалера зі своїх рук, а виходь за нього заміж, і тоді станете з сеньйорітою братовими. О, вона дуже собі того не бажала б, а ти зроби їй так на злість. Хі-хі-хі!
– Барбара-а-а! – гукнули десь з кухні.
Барбара затріпала руками, приложила собі палець до уст на знак того, що розмова була довірочна, і вибігла з кімнати, репетуючи в коридорі на ціле горло:
– Йду-у-у!
Жануарія постояла ще трохи, до краю схвильована словами муринки, повторюючи собі пошепки: «Виходь за нього заміж... Виходь за нього заміж...»
Потім погасила свічку й тихенько вийшла надвір.
Бажане слово
Стояв погідний, півпрозорий вечір, зітканий з синього шовку темені, припорошений золотим блеском яскравих зір, напоєний запахом камелій, що фосфорично голубіли в сутінках і видавалися порцеляновими коронами серед темного листя. Багаття, розложені бездомними десь поза містом, своїми гострими, рухливими язиками жадібно лизали синю прохолоду й курили в небо сиво-чорним димом, або сипали рясними іскрами.
Трохи повагавшись, Жануарія постановила вийти задньою брамою до ріки й скупатися. Пройшла двір, господарські забудови, минула сторожу при брамі й за кілька хвилин в нерішучости спинилася над берегом Ітібере. Вперше була тут так пізно, і все довкола видавалося їй дивним і незнайомим. Широко розлита по пісках, тиха й лагідна при денному світлі, ріка тепер мала зовсім інакший вигляд: її веселе блискуче плесо в цю хвилину стало чорним і загадковим, а хвилі, гнані припливом моря проти течії, билися об береги й хлипали, ніби знеможені від довгого ридання.
Ставши на горбику, Жарі глянула у воду. Якась сильніша хвиля підкотилася їй під ноги й зараз же відскочила назад, а дівчині видалося, що ріка ліниво зіпнула, відкрила бездонну, чорну пащеку й завмерла, чекаючи на жертву.
«Ходи! – казала й накидала магнетичні сіти, що паралізували дівчину й тягнули у вогку отхлань. – Ходи, ти моя!»
Жануарія подалася крок назад і струснулася, звільняючись від липких тенет гіпнози. Її обняв жах, такий пронизливий і гострий, що вона мерщій кинулася тікати геть від ріки.
– Х-х-а! – іронічно хлюпнула їй навздогінці Ітібере й таємничо замовкла.
Щойно відбігши далеченько, дівчина трохи заспокоїлася й почала сама себе картати:
– Ну, і чого я така смішна? Ввижається мені, не знати що! Та тут же, скраю, зовсім мілко, і дно незрадливе. Чого ж боятися?
Але вертатися все ж не важилася. Йти в місто – також ні. Там уже на вулицях палали вогнища, грали музики, лунали співи й сміхи розбавлених рабів і слуг. З ними не мала охоти стрічатися. В домі де Лара аж гуділо, а крізь повідчинювані вікна лилися на вулицю потоки світла й гамір балю.
Отже, ні в домі, ні в місті не було чого робити.
Ще трохи повагавшись, дівчина повернула ліворуч і, обходячи пристань, поволі побрела далі, де не було небезпеки когось зустріти на морському березі.
Йшла й думала...
Що, справді, чекає її в майбутньому? Анна-Марія, як по всьому видно, одружиться з Жібальдом. І тоді? Забере її з собою, видасть заміж за раба і лишить при собі, бо ж треба буде комусь управляти домом шляхетної нездари – сеньйори Ебано Перейри... Прикладати якусь вагу до залицянь Себастьяна? Ох, Боже, він якраз є таким, про якого раніше мріяла Жануарія! Але чи це можливе? Ще недавно таке щастя видавалося їй цілком природним, але після приїзду Анни-Марії все змінилося. Жарі стала почувати себе меншою, негіднішою, і мрії її вже не сягали так сміливо далеко. Де-де їй числити на Себастьяна?!
А, однак, чому ж би й ні? Чи вона погана собою? Чи поступиться розумом і вихованням перед першою-ліпшою шляхтянкою? Чи ж не одружуються багаті кавалери з зовсім дикими індіянками? Що ж би було в тому неможливого, коли б Себастьян і справді захотів одружитися з нею? Але, правду сказала Барбара, Анна-Марія того собі не бажала б і не допустить до того, напевно! Чи ж не заявила недавно, що не дасть Жануарії вільної? А, може, надумається, подобріє?
– От, коли б так піти до старої Квевезу! – впала на помисл дівчина. – Вона сказала б правду. Як шкода, що до неї далеко, і дорога небезпечна! Але, коли б поїхати гуртом ще з кимось... Попросити у дона Ґабрієля коней... Гм...
– Жаїро! – увірвав її роздумування несподіваний оклик, і дівчина аж кинулася з переляку. Оглянулася – за нею йшов Пірауна.
– Почекай, Жаїро, маю тобі щось сказати...
Жануарія зупинилася й чекала, але батько м’явся, видимо, не знаючи, з чого почати розмову.
– Куди ж ідеш, Жаїро? – спитав урешті.
– Ет, сама не знаю! Йду собі – і все...
– А що пани кажуть, Жаїро?
– Нічого не кажуть, Пірауно. Зробилися дуже добрі й дали мені два дні вільних, бо бачать самі, що були несправедливі до мене.
– А вони можуть бути справедливими?! – несподівано вибухнув Пірауна. – Чи ж то вже справедливість, коли раба менше б’ють, ліпше годують, чи дають йому два дні вільних?! О, Жаїро, щастя їхнє, що сьогодні так скінчилося, бо, коли б хоч один удар спав на тебе, – мав би Ґабрієль зараз іншу забаву!
– Що б ти зробив? – злякано спитала Жарі.
– Н-не знаю... Н-не питай ліпше... – крізь сціплені зуби відповів Пірауна. – Але з мене вже й так досить панської доброти і справедливости...
– Не говори дурниць, Пірауно, і не гріши! – вступилася за панів Жарі. – У нас лишень одна сеньйоріта зла, як гадина, ну, і дона Ізабела трохи змінилася через неї. Але дон Ґабрієль? Можеш на нього нарікати? От, коли б ти попав до Томаза Фернандеса, який ніколи не розмовляє з рабами без канчука в руках, або до Вале Порто, у якого раби падають з голоду і сплять у кайданах, – ти б тоді належно оцінив нашого пана...
– Для мене, Жаїро, вони всі однакові!
– А для мене – ні! Я таки волію дона Ґабрієля.
– А я волію не мати нікого! Але для тебе, Жаїро, то треба би було такого, як Томаз Фернандес, чи Вале Порто, або ще й гіршого...
– Дякую... Бачу, що ти бажаєш мені добра...
– Тільки добра, Жаїро! Бо наші пани отруїли твою душу ласками і подарунками, примусили тебе забути про рабство, заглушили у тобі бажання до свободи, вбили твою гордість... Але, коли б ти була рабинею Томаза Фернандеса, чи Вале Порто, ти б думала і почувала інакше. Твоє тіло було б брудне, виснажене і вкрите кривавими рубцями, але душа була б здоровою. Тепер же твоя душа гнила, як корінь рослини, що вибуяла на занадто жирному ґрунті...
– Мені здається, що то твоя душа гнила, Пірауно, – неприязно відповіла Жарі. – Належиш до невдячних і не ціниш добра. Зіпсували тебе ласки дона Ґабрієля.
– Мене – ні, Жаїро! – заперечив Пірауна. – Був такий час, признаюся, але це вже минуло. Я тепер не хочу ні ласк, ні добра з ворожих рук!
– А чого ж ти хочеш?
– Волі, Жаїро!
– Ба, Пірауно, чи ж то один хоче волі? Чи ти думаєш, що я її не хочу?
– Так?! – невимовно зрадів Пірауна. – Для чого ж ми тоді тратимо час? Коли хочеш волі – тікаймо! Тікаймо, дитино! – і він ухопив Жарі за руку.
Дівчина зовсім не сподівалася такого звороту розмови і злякалася:
– Тікати?! Як це можна тікати? Та нас же піймають!
– Не піймають, Жаїро, ні! Ліси великі, і ми зайдемо в таку гущавину, де нас ніхто не знайде! Тікаймо!
Жаїра забрала свою руку від батька, і, коли заговорила, в голосі її чулося велике розчаровання:
– Ти не зрозумів мене, Пірауно: я не хочу тікати в ліси. Я волію ліпше лишитися в рабстві, ніж шукати волі в лісі. Я боюся такої волі.
– Боїшся?! – здивувався Пірауна. – То ти тому так кажеш, що родилася в рабстві й не знаєш смаку волі. Як можна волі боятися? Як можна взагалі чогось боятися, коли маєш свободу рухів, можеш боронитися і нападати?! О, Жаїро, ти не знаєш тієї розкоші, що їй ім’я – воля!
– Що мені з такої «розкоші»? – кисло скривилася Жарі. – Навіщо мені така воля, де люди ходять голі, ніколи не знають, чи завтра зможуть вдоволити голод, і кожної хвилини тремтять за своє життя, очікуючи нападу іншого племени?
Пірауна насупився:
– То ти волієш рабство?
– О, Пірауно, – запалилася й собі дівчина, – чи ж я тобі не казала, що також прагну волі? Прагну не менше від тебе, але шукатиму до неї законної дороги.
– У беззаконня шукаєш закону?! – спалахнув Пірауна. – Хто питався закону, коли мене, вільного християнина з місійної оселі, піймали на ласо? По якому закону я перебуваю двадцять років у рабстві? Хто тебе питав, чи ти хочеш бути рабинею? У цих білих шакалів закон – у віроломній силі, а сила стає віроломним законом! По правдивому закону ми повинні б були навіть не тікати, а попросту скинути цю білу пошесть у море і робити далі те, що нам подобається. Але того не можемо зробити Ми безсилі й не однодумні. Нам не лишається нічого іншого, крім ганьби втечі. А все ж і втеча менш ганебна, як покора перед віроломством, як рабство. Тому тікаймо, Жаїро, тікаймо!
– Ні, Пірауно, я тікати не буду! – рішучо заявила дівчина. – Втеча веде до лісу, а в лісі? Де певність, що ми не наскочимо на якусь бандейру й не будемо продані, попавши в ще гірші руки? Ні, Пірауно, ти вибрав поганий вихід!
– Поганий, – згодився Пірауна, – але ліпшого нема.
– Є! Хоч ти і запевняєш, що у білих нема закону, але я знайду його: мене може посватати вільний чоловік, і тоді небезпека рабства раз на все мине. Я житиму по закону в місті, а не в лісі, матиму свої добра, свій дім, своїх рабів...
Немов зненацька стебнутий батогом по ногах, Пірауна підскочив на місці, вражено видивився на доньку і спитав:
– Я щось недобре почув, Жаїро: ти хочеш мати своїх рабів? Ти?!
– Ах, Боже мій! – нервово потрясла головою Жарі. – Чи ж тут є щось дивне?
– Але ж... Але ж... Але ж ти – індіянка, Жаїро, а не біла! – зовсім розгубився Пірауна.
– Ну, і що ж з того? Вийду заміж за білого, або за мішанця...
– Ага! І будеш топорищем! – ворожо бовкнув Пірауна.
– Чим?
– Топорищем, – повторив батько, згірдливо зиркаючи з-під лоба на доньку. – Залізна сокира – міцніша від найтвердшого дерева, але нею не зрубаєш і бамбука, поки до неї не прироблять топорища з іншого дерева. Тоді вона тне ліси! Так і наші запроданці, так і мішанці: самі безсилі, але вони стають топорищем для розмаху ворожих рук. Нашу землю плюндрують білі не самі, а при допомозі дурних, як осли, каріжо, при допомозі таких Маврикіїв, таких молодців, як той, що сьогодні став у твоїй обороні. Найпідліша порода людей з двома обличчями і двома душами: супроти пана – він раб, супроти раба – пан, не є цілковито ані одним, ані другим, а в той же час є одним і другим. Ух, покрутні мерзенні! І ти також хочеш такого чоловіка, як Маврикій, або Себастьян?
Жарі образилася.
– Як ти смієш порівнювати дона Себастьяна з Маврикієм?! – накинулася вона на батька. – Що тобі той кавалер завинив?! В чому його підлість?! У відважному й шляхетному вчинкові?! Він же більше білий, як індіянин, а не кинувся на оборону індіянки, ще й рабині до того?!
– Ха-ха! – злобно зареготав Пірауна. – Велика відвага – штовхнути в гній Маврикія, знаючи наперед, що той не стане до бійки! Велика шляхетність оборонити від канчуків молоду рабиню-індіянку! Але ти, Жаїро, поговори з його рабами – і вони тобі розкажуть, скільки він уже золота зібрав на невільничих ринках, продаючи сотні таких, як ти, як я, як твоя мати, що їх виловив у лісах! О, в лісі він не боронить індіянок ні від канчуків, ні від пут, ні від ганьби! І ти, може, надієшся, що він тебе по закону виведе на волю, Жаїро?
Розмова ставала неприємною й гнітучою.
– А хоч би? – з викликом кинула Жарі, бажаючи відчепитися від батька.
Пірауна приступив до доньки й заговорив пристрасно, обдаючи її жаром, що віяв з його уст, як з печі:
– То ти ще гірша від білих, коли так! Бо вони – вороги, вони – переможці й поступають з нами, як з переможеними. Але ти?! Ти також з ними проти своїх?! О, Жаїро, я багато плакав за своїми мертвими синами, але я не знав, що то є справжній біль. Тепер знаю: найбільший біль – це ненависть до власної крови[11]11
Цікавим фактом є, що в мові багатьох індіянських племен батько називає сина «Таїра», себто, спадкоємцем крови; мати називає сина «Мембіра», себто, спадкоємцем тіла. Отже, згідно з віруванням індіян, дитина одідичує кров по батькові, тіло – по матері.
[Закрыть]. Я вже довгі роки мріяв про втечу, але не втікав через тебе. Не мав права лишити тебе в рабстві, бо думав, що колись тобі треба буде моєї допомоги, але не втікав через тебе. Не мав права лишати тебе в рабстві, бо, думав, що колись тобі треба буде моєї допомоги. Зараз бачу, що зле думав. Тепер кажу тобі: роби, як хочеш. Чекай на ласку, поки тебе звільнять, а, як не звільнять, то продадуть, чи одружать з іншим рабом. Житимеш до віку в рабстві і родитимеш нових рабів. Надієшся на того молодця? Надійся. Але гляди, щоб він тебе не зрадив. Я не вірю йому. Прощай!
Жануарія хотіла ще щось сказати, але Пірауна тільки рукою махнув, обернувся і твердим кроком подався геть.
Дівчина постояла трохи, подивилася вслід батькові, а врешті, знизавши плечима, також обернулася і пішла своєю попередньою дорогою.
М’який піщаний берег збігав просто у води затоки і виринав знову за широким водяним плесом, зібгавшись у високі горби. А десь там по другому боці тих горбів видряпувався на небо почервонілий і напучнявілий від напруги повний місяць, подібний до збиточного хлопчини, що перелазить паркан до чужого саду.
І відразу, як лишень світло з його блискучого тімени передерлося по цей бік високих перепон, затока ожила й затремтіла, збуджена з чорного сну. Морська далечінь мерщій напнула на себе багату, шиту блискотками, намітку, засріблився блакитно білий пісок, змиті з сажі темені, дерева і рістня розпростовували свої рамена і засвічувалися синьо-зеленими вогнями.
Місто верещало, вигукувало, захлиналося дуднінням бубнів, а тут, над водою, стояла велична тиша, підкреслена рівномірними зітханнями шумливих хвиль припливу. Високі гребені води наростали десь в глибині затоки, неслися нестримним бігом на прибережні піски, стрибали якомога далі, розбивалися на бризки й піну, а тоді з гомінким шипінням відкочувалися назад, щоб дати місце іншим.
Уперше велич і краса краєвиду знайшли живий відгук в душі Жануарії. Здивувалася навіть, як це досі їй ніколи не приходило в голову – вийти отак увечері й подивитися на затоку при світлі місяця. Адже це так чудово! Так легко й радісно дихається перед обличчям розсміяного сріблом водяного простору, цих мрійних високих горбів у далені, цього бездонного, таємничого неба, втиканого діямантовими шпильками зірок!
«Ти родилася в рабстві й не знаєш смаку волі»... – пригадалися їй батькові слова. І дівчині видається, що вона й справді відчуває на устах смак волі. Воля – це отой величавий, напоєний солонавою свіжістю простір, що його межами є небесне склепіння й безконечна морська даль, де родиться уперта вічна сила, що невтомно штурмує незрушимі твердині.
Жануарія порівнює цей величавий, дихаючий свободою краєвид з домом де Лара, пригадує собі свої повсякденні клопоти, примхи Анни-Марії, старечу безрадність дони Ізабели, суворість дона Ґабрієля, хамство Маврикія, і їй стає так сумно на душі від самої думки, що до того всього треба вертатися. Це є дійсність і обов’язок Жануарії. Від них не втечеш і не скриєшся...
Але, покищо...
Дівчина пильно роззирнулася довкола – ніде ні лялечки. Та й кому тепер охота волочитися по пустельному березі, коли в місті так гомінко й весело?
Миттю скинувши з себе одежу, Жарі кинулася назустріч морю. Потужна лоскітлива хвиля, що мчала до берега, штовхнула її в груди, перекинула на пісок і, перекотившись у неї над головою, побігла далі. Дівчині забило дух, від морської води защеміла обдряпана шкіра, але це не зіпсувало настрою. Навпаки, Жарі голосно розсміялася і підставила ще раз свої плечі черговій хвилі. Ух, як це добре! Море гралося нею, як лускою кори, кидало назад на пісок, штовхало, замикалося над нею і знову викидало на поверхню, ніби корок.
І, як це не дивно, Жануарія не боялася його. Не почувала й тіни того страху, що його недавно зазнала на березі знайомої Ітібере. Море видавалося їй розбавленим добродушним ведмедем, у той час, коли ріка скидалася на чорну, зловісну гадину.
Наборюкавшись і нахлюпавшись досхочу, дівчина вилізла на пісок, стрясаючи з себе воду. Викрутила мокре волосся, одягнулася й сіла на березі, здригаючись від холоду. А додому, однак, не хотіла йти. Знову задивилася на мерехтливе плесо, розгойдане в припливі, посилаючи по ньому кудись у зоряну далечінь свої думки, а душа її тремтіла й спалахувала блискотками, як води затоки.
Море шуміло й рокотало, поглинаючи всі інші звуки, й Жарі аж скрикнула з несподіванки, коли почула, що хтось став у неї за плечима.
Оглянулася – Себастьян, і серце дівчини затріпотіло з радости.
– Так ось де ти! – вигукнув радісно юнак, змагаючись голосом зі співом моря. – А я тебе шукав по цілому місті.
Сполохана дівчина хотіла зірватися на ноги, але він натиснув її плече й сів поруч.
– Не тікай, – попросив. – Посидимо разом... Я прийшов тебе перепросити... Ти й досі гніваєшся на мене?
– О, сеньйоре, – збентежено й радісно залебеділа Жарі, – я не смію гніватися, навпаки, я мушу подякувати шляхетному кавалерові за сьогоднішню оборону...
– Ет, нема за що! То якось так само собою вийшло... Батько пізніше дуже сердився на мене...
– І шляхетний сеньйор напевне пізніше дуже жалував свого вчинку?
– Жалувати – не жалував, бо ж, остаточно, все скінчилося краще, ніж можна було сподіватися, але, правду кажучи, мій вчинок був дуже зухвалим супроти господарів дому. Я б у себе такого не стерпів. Цього не випадає робити.
Почуття гіркої образи викривило дівчині уста і вона рішучо підвелася з піску.
– Тоді моя подяка подвійна, шляхетний сеньйоре, – сказала холодно. – Але для того, щоб не наражати достойного кавалера ще раз на зухвалість супроти господарів дому, уважаю за найкраще нам зараз же розстатися і не стрічатися більше ніколи...
– Що ти, Жарі?! – піймав її руку Себастьян. – Чому?! Ти знову розгнівалася?! Ну, пробач мені, ще раз пробач! Не йди! Я готов викупити свою провину, чим хочеш, хоч і не знаю, в чому вона. Не гнівайся! Скажи, що я повинен зробити, щоб тебе уласкавити?
– Коли шляхетний сеньйор справді хоче зробити ласку для бідної рабині, то нехай зараз же вертається до гостей і сеньйоріти...
Ніби просила ласки, але тон був наказуючий, шорсткий і злий.
– А як шляхетний сеньйор не схоче цієї ласки зробити? – впав у зальотний настрій Себастьян, не випускаючи руки Жануарії.
– То тоді шляхетний сеньйор стягне ще більший гнів дони Анни-Марії на голову бідної рабині. Хай буде шляхетному сеньйорові відомо, що в тому, що сьогодні зі мною мало статися, є також провина шляхетного сеньйора: дона Анна-Марїя підглянула нашу розмову і за це схотіла на мені помститися.
– Що-о-о?! – здивувався й обурився одночасно Себастьян. – Не повірю!
– Правда, шляхетний сеньйоре, не змінюється від того, що хтось у неї не вірить...
– Але ж яке діло доні Анні-Марії до мене і до тебе?
– Того я не знаю. Сеньйор буде такий ласкавий і спитає сеньйоріту сам...
– Це би гарно виглядало! – засміявся Себастьян. – Ні, не маю охоти її питати! Хай собі думає, що хоче. Що мені до того?
– На жаль, бідна рабиня дуже залежить від того, що про неї думає її пані, а тому я таки піду...
– Ні, Жарі, ти не підеш! – уперто сказав Себастьян. – Другої такої нагоди, як оце зараз, трудно дочекатися, а я хотів би з тобою поговорити поважно... Бачу, що тобі зле в домі де Лара, зрозумів це ще від самого початку, і мені жаль тебе. Хочеш, я відкуплю тебе в дона Ґабрієля і пущу на волю. Хочеш?
– Ні, дякую, не хочу, – зробила камінну міну Жарі.
– Не хочеш? Чому?
– Бо в рабстві я все ж маю захист, дах над головою і хліб насущний. А як житиму на волі без того всього?
Себастьян нахмурився.
– От, що, Жарі, – сказав по надумі, – я можу взяти тебе з собою, дам тобі захист, хліб і дах – все, що маєш тут, а, окрім того, дам тобі моє кохання. Згода?
Мов обсипана гарячим приском, дівчина спалахнула від образи, подарувала Себастьянові повний ненависти погляд своїх звужених очей, і, не промовивши ні слова, кинулася бігти.
Аж тепер молодий кавалер оцінив усю ганебність своєї пропозиції і, торкнений почуттям глибокої провини й розкаяння, метнувся навздогінці Жануарії. Дігнавши, перепинив, ловив за руки і просив прощення. Але Жарі, відбиваючись від нього, крутила головою і вперто повторювала:
– Пустіть! Пустіть! Не хочу більше нічого слухати!
Боротьба була завзята, але остаточно Жарі переконалася, що Себастьяна не подужає. Тоді випросталася і, наблизивши своє обличчя до його, зашептала:
– Як ви сміли?! Як ви наважились?! Чи й доні Анні-Марії ви посміли б так сказати?! Напевне, ні, бо Анна-Марія шляхтянка, бо за Анною-Марією є кому заступитися. Але рабині можна робити всякі пропозиції, правда? Що ж каже на це ваше сумління? Чи ви не розумієте, що відбираєте у мене мій найбільший скарб – гідність! А, може, ви думаєте, що рабиня не має гідности? Боже, Боже! Іншим людям Ти дав маєтки, впливи, походження й ім’я. А у мене нема нічого, крім чести і доброї слави, але й ту хотять втоптати в болото!
І тут, зовсім несподівано і навпоперек усякій логіці та змістові щойно вимовлених слів, Жануарія притулилася до плеча Себастьяна і розридалася.
Знищений докорами, розчулений до глибини душі риданнями і схвильований цим дотиком, Себастьян зворушився й сам так, що мало не плакав.
– Жарі, Жарі... – лепетав він ніжно, обіймаючи дівчину за плечі. – От, бачиш, як воно вийшло... А я лишень хотів тобі добра, дівчинко, присягаю! Ну, не плач же, благаю тебе! Жарі, слухай, Жарі... А... а що б ти сказала, коли б я, наприклад, схотів одружитися з тобою?
Дівчина відразу принишкла й насторожилася. Нічого не відповіла, нічого не дала по собі пізнати, лишень стояла і чекала. Боже, як чекала!
– Ну, чого ж ти мовчиш? – спитав Себастьян. – Відповідай!
– На це питання шляхетний сеньйор, перш усього, мусить сам відповісти, – тихо сказала вона й відступила від хлопця. – Дон Себастьян ще й сам не знає, чи схотів би...
Не дивилася на співрозмовника, обернулася до нього боком, блукаючи зором по мерехтячій поверхні затоки, а все її єство в той час було гостро напружене в очікуванню.
– Це правда, – згодився Себастьян, – не знаю ще й сам... Якось воно все дуже несподівано сталося... Але ти мені страшно подобаєшся, Жарі, страшно! Так подобаєшся, що... Ет, хіба ж це можна висловити?! Знаєш, що? – несподівано змінив розмову й стрепенувся. – Ходімо на танці! Сьогодні все місто танцює. Ти вже чула, яку новину привіз мій батько для Паранаґви?
Та Жануарію не цікавила новина. Напружена до скрайніх меж якась струна в душі, струна, що секунду бреніла передчуттям невимовної радости. тепер раптом увірвалася і скінчила музику глухим тріском. І дівчина лишень з трудом стримувалася, щоб не розридатися знову.
– Незабаром має прийти офіційний наказ від віце-короля, – пояснював далі Себастьян, – але мій батько його попередив. Ти б бачила, як радіють всі, а дон Ґабрієль – особливо. Ходім же на танці!
– Ідіть самі, – безбарвним голосом відповіла Жарі. – Коли не випадає боронити чужу рабиню від канчуків, то тим більше не випадає задля неї нехтувати товариством родовитої сеньоріти. Ваше місце, шляхетний сеньоре, біля пані дому, а не біля рабині.
– Ти заздрісна?
– Ні, пане. Але сеньйоріта – так. Прошу лишити мене саму. Рабиня не має чого робити у товаристві шляхетного кавалера вночі на відлюдді. Прошу лишити мене саму! – повторила ще раз із притиском.
Досі ще ні одна дівчина так не говорила з Себастьяном, тим більше, рабиня, і тому гордий тон Жарі вколов його до живого. Але поруч почуття гніву й образи у нього ріс і подив, і пошана, і ще більше захоплення до цієї привабливої, але й недоступної та колючої, мов кактус, індіянки.
– Я нікуди не піду! – подражнено відповів Себастьян і знову піймав дівчину за руку. – Чуєш? Не піду, і тебе так скоро не пущу! О, так, можеш собі пручатися, можеш навіть кричати й кликати на поміч. Ну, кричи!
Але Жарі, замість того, щоб кликати на поміч, змінила зброю і з пручання перейшла на плач.
– Ага, тепер ти плачеш? – переможно засміявся Себастьян. – Плач, плач, тобі сльози дуже до лиця! Будеш плакати ще більше, бо, ось, я піду до дона Ґабрієля і без твоєї згоди попрошу його, щоб він тебе мені відпродав. Чень же не відмовить мені, як синові свого приятеля і братові майбутнього... Чим то йому Жібальдо буде: зятем, чи шваґром?
Не знати було, чи говорив жартома, чи погрожував поважно, бо шрам на підборідді тремтів, а очі сміялися.
Жарі відразу обтерла сльози і також силувано усміхнулася.
– О, шляхетний сеньйоре, – сказала глумливо, – з цієї нагоди у мене найменше підстав до сліз, оскільки дон Ґабрієль не має до мене права: я не є його власністю, лиш власністю Анни-Марії.
– Як?! Ти є власністю Анни-Марії?
– Так, пане.
– Ну, все одно: тоді попрошу Анну-Марію.
– Можете просити. Але кажу вам наперед, що сеньйоріта мене нікому не продасть, бо я їй потрібна, а вам, пане, й поготів, бо вона заздрісна.
Себастьян перестав жартувати й спохмурнів. Перекреслене шрамом підборіддя ствердло й набрало виразу впертости.
– Тоді попрошу свого брата вплинути на неї, – сказав зовсім поважно.
– І з того нічого не вийде: я знаю сеньоріту і кажу вам напевне, що ні дон Жібальдо, ні хто інший на неї впливу не має і не матиме.
– Гм... – прикусив губу Себастьян. – Вже для того одного варто поставити на своєму... Ти знаєш Анну-Марію, а я знаю Жібальда, і також кажу тобі напевне, що він зуміє своїй майбутній жінці наказувати. Мене він любить і для мене зробить усе, що лишень я захочу... Ех, Жарі! – скрикнув радісно й несподівано притиснув дівчину до себе. – Ми ще будемо щасливі, побачиш!
– Не хочу такого щастя! – зойкнула Жарі, затріпавпійсь у його дужих обіймах. – П-пустіть! П-пустіть мене зараз же!
– Не пущу, не пущу! – сміявся Себастьян і ще сильніше пригорнув дівчину до себе. – Не пущу ні зараз, ні потім! Люблю тебе, Жарі! Одружуся з тобою! Чуєш! Од-ру-жу-ся!
Не питав її серця, не просив згоди – ставив перед доконаним фактом: «Одружуся з тобою!» і мав право на це. Не здуріла б хіба рабиня, щоб відмовитись від такого щастя!
І Жануарія дійсно не подумала навіть про відмову. Від почутих слів світ розцвів у її очах дивною казкою, засміялося море, засміявся й місяць, а високі острови у затоці задрижали з радости. Ось воно те довгоочікуване слово! Ось той ключ, який відмикає двері рабства у вільний світ! Чи ж це не сон? Чи не помилка?
– Шляхетний сеньйор не жартує з бідною рабинею? – спитала недовірчиво Жарі, намагаючись заглянути в очі Себастьянові.
– Ні, не жартую, кажу зовсім серйозно! – блиснув зубами Себастьян. – Може поцілуєш мене за це?
– Але навіщо сеньйорові одружуватися з бідною рабинею-індіянкою, коли він може посватати найліпшу панну шляхетної крови? – продовжувала допитуватися Жарі, бажаючи впевнитися в поважности намірів юнака.
– От, що, Жарі, – не відповідаючи безпосередньо на питання, трохи шорстко заговорив він, – ніколи мені більше не згадуй про своє рабство. Я тепер тобі зраджуся, що і моя баба була також індіянкою. Дикою індіянкою, пійманою в лісі!
– Я знала про це, – тихо відповіла дівчина. – Анна-Марія свого часу навіть дуже ображалася на саму думку, що їй доведеться змішати шляхетну кров баронів фон Барт з кров’ю потомків Марії де Соуза Бріто...
Сказала це з розмислом, щоб викликати в Себастьяна неприязнь до майбутньої братової, але ніколи не сподівалася, що це матиме аж такі наслідки. Себастьян скипів, обурився, розкричався і вже мав намір бігти до дому де Лара, щоб там зробити авантуру й відмовити брата від женячки, і Жануарії коштувала багато слів, прохань, пестощів і сліз, поки його заспокоїла. Вона знала, що з розірванням відносин між Анною-Марією й Жібальдом наступить кінець і її відносинам до Себастьяна. І це, врешті, хлопця переконало.
– Ет, хай собі! – махнув рукою, трохи вгамувавшись. – Жібальдо її навчить шанувати всіх наших предків, хоч би серед них були й мурини. Хай Анна-Марія не думає, що він такий делікатний, як показався при першій візиті. Жібальдо є добрим, це правда, але, коли треба, уміє показати й силу... Лишім це, Жарі. Сідай ліпше біля мене й поговоримо собі. Дивись, який гарний місяць, яке чудове море!
Але дівчина не годилася. Її щастя було ще на занадто крихкому містку, і вона боялася за нього, вона повинна була ухилити кожну небезпеку, передбачити все, скрізь поставити для нього забороло від усяких можливостей. Тому благала Себастьяна зараз же вертатися до гостей і нікому не зраджуватися ні одним словом, особливо ж Анні-Марії. Просила його навіть якнайбільше залицятися до баронівни, ходити за нею по п’ятах, надокучати.
– Але навіщо тобі того? – дивувався Себастьян.
– Бо лишень тоді Анна-Марія й справді вийде заміж за дона Жібальда. З самої лишень приємности – спричинити комусь біль, вона це зробить. О, я знаю її!
