Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)
Отець Жоакінь замовк, задумалася й Жарі. По якомусь часі обізвалася обережно:
– Чи й мені часом не спробувати тікати?
Священик потиснув плечима й зітхнув:
– Навіщо ж тобі тікати? Куди будеш тікати? В ліс? А в лісі життя не для тебе. Для незвичної людини в лісі багато труднощів, багато небезпек і непевностей. Щоб тікати в ліс, треба любити свободу понад всі вигоди, понад ситість, понад власне життя. Для тебе ж свобода – порожній звук. Ти її розумієш по-своєму і не ціниш належно. Та й то сказати: а що буде, коли тебе піймають? Знаєш, що тебе чекає? Напевне щось гірше від сьогоднішнього, а ти вже й сьогодні згідна була ноги Маврикієві цілувати, щоб уникнути тілесного болю. Ні, Жарі, втеча не для тебе...
– Справді, втеча до лісу – не для мене... – по надумі згодилася Жарі, й тут її раптом огорнула розпучлива злість: – Ах, коли б тільки було в моїх силах! Я б таки зробила так, як бажаю: підпалила б добра усіх де Лара, фон Бартів, Пенедів та Узедів, витолочила б їхні плянтації, розігнала б їхню худобу і їхніх рабів!
– І чого б досягла?
– Зрівняла б усіх, щоб не було ні раба, ні пана, ні бідного, ні багатого...
– Нічого б ти не зрівняла, дівчино! – суворо увірвав священик. – Відколи світ світом стоїть і буде стояти, люди рівні не були й не будуть! Один є сильний, другий – слабий, один працьовитий, другий – лінивий, один ощадний, другий – марнотравний, один мудрий, другий – дурний. І як же усіх порівняти? У багатого можна відібрати його маєток і зробити його на якийсь час бідним, але не на довго: він закачає рукави й візьметься до роботи. А ледар, забравши чуже багатство, скоро його розтринькає і знову буде злидарем. Так було би з Пенедами й Узедами: ти б могла їх зруйнувати, але цим самим ти б зробила їх ще жадібнішими і більше небезпечнішими. Сама знаєш, що хижий звір тим страшніший, чим він голодніший...
– О, падре! – стріпнула головою Жарі й злорадно усміхнулася. – І найхижішому та найстрашнішому звіреві можна обламати зуби... Отак би загнати до сензалів усіх наших рабовласників і примусити їх працювати на теперішніх своїх невільників!
– Атож, атож! – саркастично кивнув головою фрей Жоакінь. – Змінити рабство рабством, несправедливість несправедливістю, гріх гріхом, розумніших і спритніших взяти під ноги, дурніших і безрадніших поставити горою – і все буде добре, чи не так? От лишень біда, що розумніших і спритніших є мало, а дурних і безрадних – багато, так що перші на других не зароблять... Ех, Жарі, Жарі! Стали тобі рабовласники сіллю в оці, бо не допустили до свого кола. Хочеш і ти бути такою, як вони, а, не вдається, – ну й дишеш на них вогнем. По-рабськи думаєш, по-рабськи відчуваєш, по-рабськи хочеш і мститися. В безсилих мріях шукаєш насолоди, тільки ж нема нікого, хто б поміг тобі ці мрії здійснити, а тому вони так і залишаться безсилою ненавистю.
– О, падре! – заграла нервовими ніздрями Жарі, все більше розпалюючись злобою. – Та «безсила ненависть» могла би бути страшною силою, коли б лишень усі невільники стали разом!
– Коли б же! Але вони не стануть. А, коли б навіть і стали, то їх би здушили спільними силами всі білі, починаючи від найбільшого багача, вкупі з останнім волоцюгою, що живе під голим небом і спить на прибережному піску! А на додаток, коли б цих сил показалося замало – покликали б на допомогу ще й вільні індіянські племена, що все тримають руку з білими. Хіба вже раз так було?
Дівчина мусіла признати рацію священикові й в душі відчувала себе розбитою тими доказами, яких не можна було заперечити. Вона похнюпилася і промовила безнадійно:
– Бачу, що й падре не може подати ліку на це нещастя, а я раніше думала, що падре, такий розумний, все може щось порадити. Виходить – неправда. Падре сам признає, що, відколи світ світом, все будуть бідні й багаті, раби й пани, всесильні й безправні. На додаток повчає, що з тими багатими рабовласниками не можна розправлятися. Де ж вихід?
– Не розумієш мене, Жарі, – поспішив з відповіддю -священик, – і дивишся на речі не з того боку! Я кажу, що рівности між людьми не було і не буде, але зовсім не кажу, що мусять бути раби й безправні. Треба змагати до того, щоб не було бідних, не було рабів, не було безправних. Що ж до багатих – то, чим більше їх є в державі – тим для держави краще. Злидарі, нездари й лінюхи – це нещастя для народу! Повчаю я також, що з рабовласниками не можна розправлятися, себто, не треба їх ні різати, ні руйнувати – хай собі живуть. Доплив чужих народів до тієї, чи іншої країни, особливо такої багатої й великої, як Бразилія, – це збагачення країни, це – її розвиток, її майбутнє, але тільки тоді, коли чужинці прибувають, як гості, й відразу скоряються законам місцевого народу. Тут чужинці прийшли, як завойовники і, не заставши ніяких законів, ніяких порядків, – диктують свої. Коли б індіянські племена до цього часу були зорганізовані в державу – чужинці поводилися б інакше, і місцеве населення не попало б у рабство. Це – раз. Далі: ти все говориш про рабів і рабовласників, про бідних і багатих, і зле говориш. Річ не в тому! Річ в тому, що з-за океану прийшов ворог і, користаючи з беззаконня і з безгосподарности краю, присвоїв собі вашу землю і підбив нарід. Білі люди, що прибули сюди, тримаються всі разом, не питаючи, хто багатий, а хто – бідний, хто сильний, а хто слабший, – вони йдуть спільно. А індіяни? Племена поділені між собою, ворогують, б’ються, ріжуться, стають по боці то одного, то другого ворога і з ним на спілку нищать своїх же. Сила ворога у вашій слабості й розсвареності. І тут нема що говорити про бідних і багатих, про рабів і рабовласників, – тут треба говорити лишень про переможців і переможених! Бідний, чи багатий еспанець, чи португалець є тут переможцем, а навіть найбагатший індіянин є переможеним – і все. Найбідніший португалець є ближчим найбагатшому, ніж такому самому бідному індіянинові. Ти є індіянкою і також належиш до переможених. Не має значення, що якийсь час ти того не відчувала, як не має значення й те, що існують ще тисячні так звані «вільні» племена, які перебувають у позірній приязні з білими. Раніше, чи пізніше прийде час, коли покажеться, що між переможцем і переможеним ні рівности, ні приязні не може бути. Ще в третьому і в четвертому поколінні це шило вилазить з мішка. Дивись, на що вже Ебано-Перейри великі пани й багачі, а сьогодні Анна-Марія не бризнула їм в очі їхнім походженням?
– Зі злости й заздрости! – неохоче бовкнула Жарі.
– Не має значення причина, але таких речей не забувається! Призирство до переможеного триває так довго, поки переможений не змиє з себе ганьби поразки. Підлещування і примазування до переможця прикривають тимчасово ту погорду, але одночасно й поглиблюють її, і не поборять ніколи! Тепер дивись на себе: ти гарна, молода, розумна й добре вихована. Могла б дістати від родини де Лара велике віно й одружитися з білим. Але навіть і тоді, коли б твій чоловік був сам голим і босим, коли б він був останнім покидьком у своїх, – ти б почувала себе завжди чимсь нижчим від нього, а твої нащадки соромились би тебе так, як соромляться Ебани своєї матері, чи баби, та всіми силами старалися б доказати, що вони «бразилійці»...
Жарі слухала мовчки і не протестувала. Думала над тим, що почула, і знаходила до нього потвердження хоч би у своїх взаєминах з Себастьяном: хіба ж при всій любові не дивився на неї згори, не казав їй «ти», у той час, коли вона не важилась йому сказати інакше, як «шляхетний сеньйоре», або «доне Себастьяне»? Хіба ж освідчувався так, як освідчувався б, наприклад, Анні-Марії? А та його ганебна пропозиція даху, хліба і серця?
– Ти питалася мене, чи я можу чимсь порадити? – вів далі отець Жоакінь. – Тобі одній якось порадити можна скоро і легко, але від цього нічого не зміниться. Ти можеш уласкавити своїх панів, можеш вийти на волю, можеш втекти в ліс, чи, нарешті, як хочеш, вирізати родину де Лара і спалити Паранаґву. Це все можна. Деякі індіянські племена доказують більшого: плюндрують і нищать цілі міста, тримають у страсі широкі околиці, або розбивають вщерть великі бандейри... Але що з того всього, коли всі ці дії не мають дальше окресленої ціли? Наскочити, побити, попалити і сховатися. Ворог залиже рани і стає ще грізнішим, як був, а ваша земля і ваш нарід і далі лишаються підбитими. Хто думає про те, щоб об’єднаними силами скинути чужу кормигу* й стати самим господарями краю? Ніхто! Сотні племен вибирають приятелів то між еспанцями, то між португальцями, то між французами, то між голляндцями, але мало хто розуміє, що найкращий білий є в сто разів небезпечніший, ніж найгірший серед своїх. Тому, коли питаєш мене поради, я тобі відповім: є вихід, але дуже довгий і тяжкий. Керуватися до нього треба не злобою до переможця, а любов’ю до свого народу і до своєї батьківщини. Вся решта випливе з цієї засади сама собою. Коли ж тієї любови нема – не зробите нічого, і не варто нічого починати. Можна вирізати, чи вигнати білих. Але для чого? Щоб потім різатися між собою? Брак цієї єдности і цієї любови є коренем усього вашого лиха. Тому ви в переважній більшості, або кожний дбаєте виключно про свої інтереси і свою безпеку, або, – ще гірше, – шукаєте тепленького місця при боці ворога, надіючись, що в його ласці якось вдасться виминути спільного лиха з одноплеменниками. Ви робите так, як той мудрий бичок. Знаєш цю казку? Ні? Отже, послухай:
Одного разу молодий бичок вийшов із загороди і попався в лабети тигра. Тигр хотів його, звичайно, з’їсти, але бичок випросився: «Навіщо тобі, пане, мене їсти, коли я зможу стати тобі у великій пригоді. Приходь щоночі до нашої загороди, а я тобі відчинятиму браму й видаватиму найкраще випасену штуку товару». Тигр погодився і пообіцяв за це бичкові, що той може вільно виходити у всякий час із загороди й пастися, де йому сподобається, а тигр буде пильнувати, щоб з ним нічого не трапилося.
І було від тієї умови обидвом добре: бичок безпечно пасся на свободі, а тигр без клопоту і без нараження життя на небезпеку мав щоночі ситий обід. Так по одному, по одному – виносив він із загороди всю худібку. Лишився сам мудрий бичок. В останню ніч приходить тигр під браму по свою здобич, а бичок і каже: «Нема вже, пане, більше нікого». «Як то нема?! – ревнув тигр. – А ти?!»
Доля бичка, Жануаріє, це доля всіх, хто не любить свого і хто хоче зискати ласку ворога...
Але я заговорився з тобою, а мені пора на вечірню!
Дійсно, сонце вже сідало і по землі потяглися довгі тіні. Жарі дуже не хотілося залишатися самій в замкненій коморі, але ради не було.
– Не смію більше отця затримувати... – посумніла вона. – Але я дуже-дуже вдячна доброму падре, що прийшов розважити й потішити мене. Думала вже, що хіба ошалію з жалю й самотности... – і Жануарія голосно розплакалася.
– Не нарікай на самотність, коли відвертаєшся від найближчих тобі людей! – шорстко сказав отець Жоакінь.
– О, падре знову про моїх батьків? Але падре не чув, що сьогодні сказав Пірауна, і не знає...
– Я, хоч і не чув, але знаю, а ти чула і не знаєш... Слава Ісусу Христу!
Фрей Жоакінь вийшов і замкнув двері на колодку, а дівчина знову лишилася сама серед пітьми й задухи.
***
Стояла вже глибока ніч, коли Жануарія пробудилася, і перше, що відчула, – була нестерпна спрага й біль на спині. Масть висохла, бандажі порозсовувалися й поприкипали до ран, так що найменший рух спричиняв великі страждання.
Стогнучи й ойкаючи, Жарі почала напомацки шукати тикви з водою, а, знайшовши, припала до вінець спаленими устами й почала пити. Вода була тепла, й лишилося її тільки на дні, так що, зробивши кілька ковтків, Жарі з жалем і незаспокоєною жадобою відставила порожнє начиння. Почала знову шукати, але не знайшла нічого, крім лушпиння з бананів і шкірок з помаранч.
Ледве перемагаючи біль, дівчина сіла й приклала долоню до чола. Чоло палало навіть у порівнанні з гарячою долонею, а кров тяжко й нерівномірно бухала в скроні.
Надворі напевне збиралося на дощ, бо парнота аж душила, а коники й жаби змагалися навперейми. Сюрчання одних нагадувало дівчині деренчання тягненої далеко-далеко по кам’янистій дорозі безконечної сталевої стрічки, румкання й скреготання других видавалося насмішками натовпу ледачих роззяв, що кепкують зі запряжених у стяжку невільників. А все це разом дразнило.
Спина боліла, спина пекла й палала, а спрага висушила не лишень уста, а й горло, язика і цілі груди. Того не можна було більше терпіти!
І Жарі, звівшись на ноги, підійшла до дверей і почала їх термосити:
– Гей там! – вихрипіла вона. – Хто є на сторожі?!' Принесіть мені води, бо я конаю!
Тиша...
– Васко, Жвон, Пасквал! Хто на сторожі сьогодні? Дайте мені пити, бо гину!
Тиша...
Жануарія благала наполегливіше, потім почала кричати, проклинати всіх, називати найобразливішими словами – і нічого! Чи її охриплий голос був заслабий, чи варта була задалеко, чи навмисне не обзивалася, – тільки ж ніхто не відповідав ні на благання, ні на прокльони.
І дівчину огорнула розпука, близька до божевілля. Припавши обличчям до землі, вона заквилила й зайшлася у спазмах істеричного плачу. Була й справді дуже нещасна, бо, подражнена кількома ложками води, спрага перетворилася в найгірші тортури, і перед нею навіть поступався біль спини, по якій невпинно лазили отрутно-пекучі стоноги.
Коли б же хоч якась жива душа була поблизу, коли б же хоч не та задушлива темінь, коли б не та байдужа, нескаламучена, глуха тиша довкола – здавалося, було б лекше. А то – ніби в гробі!
– Боже, Боже, за що караєш мене? – посилала шепотом у темінь питання Жарі. – За що така мука? Чому не пошлеш мені смерти відразу, коли не даєш життя?
Але темінь була в змові з людьми і також не приносила відповіді на питання. Стояла безмовна, глуха й байдужа, мов камінь. Чи час посунувся хоч трохи, чи також перетворився в камінь і став на місці нерухомо?
І Жануарію опанувало бажання – вмерти. Отак взяти і вмерти!
Вона притиснулася до землі й закаменіла, стараючись погасити у собі всі думки, почування, здушити віддих і биття власного серця.
По якомусь часі їй почало видаватися, що вона й справді вмирає, і від того її напав панічний жах. Підвелася мерщій, почала розтирати чоло й скроні, зібралася навіть встати й походити, щоб остаточно прогнати примару смерти. Сперлася рукою на колоду і в той же момент шарпнула її назад, немов би торкнулася вогню: колода рухалася!
– Що це?! – спитала сама себе Жарі, й її попередній страх перед смертю змінився новим страхом перед незрозумілим явищем.
Простягнула обережно руку ще раз – і ще раз переконалася, що колода таки рухається. Хтось, чи щось, ту колоду рухав, хтось, чи щось, був поблизу і щось робив? Хто і що?
«Себастьян!» – прошила мозок Жаїри догадка, і серце її в божевільному гоні радости застрибало аж під горло.
Ясно, не міг бути ніхто інший, – тільки Себастьян. Прийшов її визволити і забрати на волю. Напевне підкупив, або попросту вирізав сторожу, й тому вона не обзивалася ні на прохання, ні на погрози, ні на прокльони. Отже, правду сказала Квевезу – буде дорога на волю. Боже, яке щастя, яке страшне щастя!
Жарі то прикладала руку до колоди, то хапала себе за голову, то притискала серце, щоб воно не вискочило від радости з грудей, і, хоч горло пересохло тепер подвійно від спраги й хвилювання – забула про нього. Чекала. Чекала, поки нарешті той гість не зробить свого.
А колода рухалася й рухалася, дарма, що ніде не було чути нічого. І ось нарешті зашелестіла обсипана земля, а колода поволі відхилилася назовні. Щось замрячіло в її отворі, і звідти впало обережне:
– Жаїро, то я, Пірауна...
Радість дівчини, мов приставлена до грані свічка, відразу стопилася, взялася димом, і з неї лишився самий маленький недогарок.
– Ти, Пірауно?
– Я. Тримай ось це, обережно!
– Що це?
– Тс-с-с! Тихо! Не говори так голосно! Тут тиква з питвом і ліки на спину. Візьми...
Жарі приймає однією рукою тикву, другою – якийсь м’який і вогкий сувій тканини, все ще приголомшена і розчарована появою, замість Себастьяна, Пірауни. А Пірауна, прослизнувши вужем крізь отвір виваленої колоди, сідає поруч і шепче:
– Я прийшов до тебе, Жаїро... Я чув, як ти просила пити... Я не спав і плакав увесь час... Сабія також... Приніс тобі пиття і цілющі ліки на спину...
Голос його був уриваний, тремтливий, ніяковий і такий ніжний, що все розчарований, яке щойно пережила Жарі, змінилося у подвійну подяку до батька. Виявляється, що він одинокий пам’ятав про неї, одинокий прийшов з допомогою!
– Тату!!! – вибухнула дівчина нестримним плачем і припала до батькових грудей. – О, мій тату! Мій дорогий, вірний тату!
– Донечко моя! Моя Жаїро, моя таїра, моя кров! Ти сказала «тату»?! Повтори мені ще раз це слово – я ж так довго-довго чекав на нього!
– Тату, тату, тату, мій коханий тату!
– Досить, дитино, досить! Я ще не звик, серце може тріснути з радости. Досить! Чому не п’єш? Ти ж просила пити... Пий... Тут вода з соком гірких помаранч і цілющими зелами... Сабія приготувала... Сабія вміє готувати всякі ліки, ліпші, ніж всі місцеві знахарки...
Жануарії не треба було двічі припрошувати, і вона, напомацки відіткавши тикву, присмокталася до неї, як п’явка. Питво було справді смачне, приємне і холодне, і чи то тому, що дійсно мало в собі потужну лічничу силу, чи тому, що Жарі була така спрагла, але, здавалося, що разом з ним в організм вступало саме здоров’я й сила.
Пірауна сидів поруч, стиха хихотів і шептав щось дуже радісне. Потім, коли Жануарія відставила тикву, сказав:
– А тут ліки на рани... Сабія зробила масть... О, вона і це вміє... Чекай... Це – блюзка. Ізабела подарувала її колись Сабії... Така гарна червона блюзка, м’яка, ніби пелюстки квітів... Сабія намочила її в масть... Одягни на себе – побачиш, як поможе! Я сам тобі одягну, я сам...
Боляче було, поки в темноті Пірауна повідривав усі присохлі бандажі й натягнув на Жарі звогчену ліками блюзку. Але, коли вона тільки прилягла до палаючих ран, – дівчина мов на світ народилася. Майже фізично відчувала, як біль і жар почали переходити зі спини в одягнену блюзку і по хвилині зникли зовсім.
– Так... Так, моя таїро... – приговорював щасливий Пірауна. – Правда, що тобі вже краще? От, і добре... От, і добре... Тепер скажи, що я маю зробити для тебе? Я зроблю все, що хочеш! Кажи, наказуй!
– Забери мене звідси, тату! – пристрасно вишептала Жарі й, намацавши у темноті батька, повисла у нього на шиї.
– Забрати?! – не вірить сам собі Пірауна. – Куди забрати?
– Забери геть звідси! В ліс! На волю! Я піду, куди хочеш!
Пірауна раптом відірвав від себе доньку й схопився на ноги.
– Уга-га-га-гей-гей-гей! Уга-га-га-гей-гей-гей! – заскакав він з радости, але не кричав, лиш шепотів свій клич, вкладаючи на цей раз всю силу не в голос, а в наснагу, і дивно було, як це від неї не спалахнули соломою грубі колоди комори. – Уга-га-га-гей-гей-гей!
Не знав, що робити зі собою від щастя. Стрибав, падав на землю і знову стрибав. Потім схаменувся, сів біля доньки і зашептав їй у вухо:
– Так, Жаїро, ми підемо на волю! Ти побачиш, скільки щастя на волі! На волі будеш радіти кожному сходові сонця, бо день на волі – це радість. Не так, як тут, де чоловік хоче найдовшої ночі, щоб не йти на осоружну працю. На волі – скрізь радість: день – радість, сонце – радість, їжа – радість, праця – радість і ніч – також радість! О, Жаїро, ти не знаєш, що таке воля! Будеш робити те, що тобі миле, будеш відпочивати, коли схочеш, будеш хлюпатися в ріці, чи вигріватися на сонці, чи сидіти в холодку – як схочеш! Нікому не будеш услуговувати, ніхто тебе не посміє пальцем торкнути, бо в племені люблять дітей, пестять їх, і вдарити дитину – це злочин. А не так, як тебе сьогодні... О, Жаїро, ти побачиш, яке то щастя, яка то розкіш – воля! Побачиш! Тепер чекай, я піду...
– Куди підеш?! – злякалася дівчина.
– Сказати Сабії збиратися в дорогу.
– Вже?! Зараз?!
– Так, уже, зараз! Уга-га-га-гей-гей-гей!
– Я боюся, тату!
.– Чого боїшся?
– Нас можуть упіймати.
– Не бійся нічого. Зараз буде дощ і буря. Всі сплять. Васко сторожує, але він спить найміцніше. Хе-хе-хе!
– Боюся! – уперто повторила Жарі. – За тобою ж напевне слідкують...
– Ніхто не слідкує! – переможно вишептав Пірауна. – Всі думають, що я на тебе злий за сеньйоріту. А я навмисне так Маврикієві сказав...
– То ти хитрував?
– Та трохи хитрував, а трохи й насправді... Був злий на тебе, Жаїро, що ти не хотіла тікати... Не затримуй мене, я мушу спішити. Тепер найкращий час...
– Тату...
– Тихо! Я йду по твої речі.
– Лиши їх!
– Ні!
І Пірауна, як вліз, так безшумно виліз назад, і щез, як привид.
Залишившись сама, Жарі боялася поворухнутися, хоч їй хотілося стрибати й кричати від радости: «Воля, воля!»– Вона не потребуватиме більше нічим журитися, не потребуватиме думати над майбутнім! Не залежатиме ні від кого, не боятиметься насмішок рабів, не трястиметься перед батогами Маврикія, позбудеться страху, що її продадуть іншому власникові, або заженуть у сензал на найгіршу роботу! Чи ж це можливе? Як то казав Пірауна: радіти кожному сходові сонця, робити те, що забажається, відпочивати, вигріватися, хлюпатися в ріці! Чи ж не розкіш?
Коли б лишень Пірауна скоріше вернувся, коли б його не піймали! Ах, і навіщо він ще надумав лізти по її речі?! Дім же замикається на ніч, то як влізе? Наробить шелесту, побудить службу... Боже, Боже, не допусти до того!
І Жануарії пригадуються раптом слова отця Жоакіня: «А що буде, як втеча не вдасться? Знаєш, що тоді тебе чекає?» Від того дівчині стає так страшно, що вона забивається в сам кут і, помимо темені, закриває очі руками. Здається їй, що Пірауну вже викрили, що до комори біжать люди на чолі з Маврикієм, який тримає в руках батіг і масно усміхається.
– Ні, ні! – скрикує Жарі й наставляє перед уявною небезпекою руки. – Я не хотіла зовсім тікати! Пірауна мене підмовляв, дивіться, навіть влазив сюди, але я відмовилася! Я сказала, що лишуся тут, що найщирішою службою, найбільшою покорою старатимусь згладити сьогоднішній свій злочин! Я невинна!
Примари щезли, але на тілі дівчини виступив холодний піт. Думка поганяла думку, й мозок напружено працював у тому напрямі, що й справді може бути, коли Пірауну піймають? Врешті, прийшла до висновку, що нічого гіршого не станеться. Краще буде, правда, коли втеча вдасться. Коли ж би Пірауну піймали, то й тоді її положення поправиться: зможе доказувати, що не збиралася тікати, уважаючи себе власністю сеньйоріти Анни-Марії. Такою самою власністю, як гаманець, кінь, чи мул...
– А що буде, коли нас піймають усіх? – виринуло нове питання. – Не самого Пірауну, а всіх? Тоді як виправдуватися?
І знову жах поліз попід волоссям, поставивши його дротом. Але Жарі вже не мала часу більше роздумувати, бо ось колода поворушилася і в ній почувся шепіт:
– Ходи, доню. Вже все готове...
– Пірауно, я боюся!
– Не бійся нічого, дурненька. Все сприяє нам: темно, хмарно, насувається буря. Треба лишень вихопитися з пристані перед грозою.
– Тікаємо морем?
– Морем. Човен готовий. Спішися!
Вони знали місто, як власну хату, знали все про кожну будову, про її власника і його рабів та слуг. А це було дуже важно, бо ж треба було оминути сторожу, передбачити всі небезпеки, не наткнутися на собак, не вийти на непевне місце. І Жарі, тримаючись батькової руки, сунулася за ним, як тінь, а Пірауна слухав, пробивав темінь гострими очима і нюшив на всі сторони. О, він був спритним і надійним провідником! Він і за двадцять років рабства не забув наук лісу, і тепер всі вони служили його намірам. Пірауна не йшов насліпо – він заздалегідь обміркував і вибрав найпевнішу дорогу, хоч інший на його місці певно пішов би не так. Але Жарі знала, що батько поведе добре, тож слухалася його кожним рухом свого тіла і не питала ані слова. Коли він приспішував кроку – приспішувала й вона, коли він схилявся і причаювався – вона робила те саме, коли він ліз через огорожі, або перескакував рови – вона також лізла і перескакувала.
Море було близенько – праворуч, але Пірауна знав, що на пристані стоїть варта, і з місця пішов у протилежний бік. Там лежала господа Пенеди, а в нього були славні на всі околиці чуйні собаки – і на цей раз утікачі повернули знову праворуч. Дали гака рівно на стільки, на скільки можна було, щоб прослизнути поміж собаками Пенеди і сторожею біля прибережних магазинів, а тоді ще раз звернули ліворуч – далі від моря. І все посувалися на захід, рівнобіжно з берегом.
Нарешті – небезпека минула й Пірауна спитав:
– Втомилася дуже, Жаїро?
– Втомилася, тату, – призналася дівчина. – Куди ми йдемо?
– Зараз будемо на місці.
– А Сабія вже там?
– Там. Вона пішла з Кумаже й Арусаві.
– Як?! Вони також?
– Вони також. Ось! – Пірауна став і крикнув.
Жарі аж присіла від несподіванки й страху, бо Пірауна крикнув урутаном і так майстерно, що й найчуйніше вухо не пізнало б імітації. Крик людини, що кричала під тортурами нелюдським голосом, просверлив ніч і сконав у темені. У відповідь йому крикнула сова й виразно залопотіла крилами.
– Чуєш? – спитав Пірауна. – Це Кумаже.
За хвилину Жарі потрапляє в обійми матері:
– Моя Жаїро, моя мембіра!
– Мамо моя, мамо!
– Ти будеш тепер завжди з нами, Жаїро?
– О, мамо!
На заході за високими горами черкнула вогненним крилом перша блискавка, і остережливо заворкотів далекий грім.
– Буря йде з суходолу на море – буде страшна, – сказав Арусаві.
– Але коротка! Коли не так – хай мене мавпа оближе! – припечатав Кумаже.
– Час не терпить, ходім! – наказав Пірауна.
... Море принишкло перед бурею, і човен сунувся по його гладенькій поверхні, мов грудка масла по гарячій сковороді, а назустріч віяв солонкавий подих простору й свободи. Велика вода, подібна до розбавленого, добродушного медведя, уважно несла на своїй м’якокожухій спині тендітну шкаралупинку човна геть далі й далі від берега рабства у таємничу темінь на волю, що царювала на невидимих островах затоки й дальших берегів. Вільне саме, море з радістю помагало тим, хто також полюбив волю і ступив на її дорогу з власної охоти. Воно пильно затирало слід втікачів і муркотіло підбадьорюючу мелодію, переривану тихеньким сміхом змовника, злегка вдаряючи хвилями у боки човна.
Чоловіки налягали з усіх сил на весла, щоб ще перед бурею відплисти якнайдалі від берега і сховатися на якомусь безлюдному острові, а Жарі лежала на м’якому клункові своїх речей, притуливши голову до материних колін. Сабія ж пестливо перебирала пальцями її волосся й мовчала. Їй непотрібно розмови – вона щаслива тим, що її одинока дитина лежить поруч, довірчиво схилившись до її колін. Сабії вперше випало таке щастя в житті, і під його враженням вона забуває про всі інші випадки свого нещасливого материнства...
Кінець першої частини
Вельмишановний і Дорогий Приятелю!
Оце дозволяємо собі переслати иа Вашу адресу чергове наше видання – твір визначної української письменниці Ольги Мак під назвою «Жалра» – роман. Про видання цієї, книжки ми повідомляли, в останніх числах «Гомону У крайнії».
На цьому місці вважаємо потрібним просити вибачення, що ми протягом цілою року не змогли видати книжки, хоч свою часу заповідали, що наші видання будуть появлятися частіше. Очевидно технічні та й інші причини були перешкодою тому.
Віримо, що нову книжку Ольги Мак «Жаїра» українська громада прийме з ще більшою прихильністю, як прийняла її останню повість «Чудасій»*.
Продажна ціна книжки в книгарнях $2,50. Передплатники «Гомону України» одержують книжку по 2 доляри.
З пошаною
Видавництво «Гомін України».
