Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)
– Не показали, бо не мали чого тут шукати. Самі знаєте, що землі стояли облогом...
– На милість Божу! – відсапнув Пенеда. – А ви ж, приятелю, як хотіли?! Як же землі мали не лежати облогом, коли над ними господарського ока не було? Ви ж хіба не знаєте, скільки праці земля вимагає?
– Знаю... – якось неохочо відповів де Узеда. – А тому й кажу, що чоловік сам один тут нічого не зробить, хоч би і як хотів. Ось нас тепер є гурт, тепер...
– А, тепер – так! – перебив його Пенеда. – Тепер, коли вже найтяжчий початок зроблено – може з’явитися й господар – шляхетний дон Лопо де Соуза. Правда?
Педро де Узеда почав піддаватися:
– Не буду з вами сперечатися, шляхотний сусіде, тільки ж скрізь і завжди повинен бути господар...
– Чекайте, дорогі приятелі, – вмішався в розмову де Лара. – Я вам скажу свою думку... Ми, звичайно, не є проти того, щоб у Паранаґві уряд затвердив якогось адміністратора. Порядок мусить скрізь бути. Але ми є також за тим, щоб цим адміністратором була своя людина, яка ділила з нами і ділить всі труднощі життя. Ми хочемо в нашому майбутньому начальникові бачити приятеля і товариша, а не якогось непотреба з білими ручками, що його корона схоче винагородити за якісь там заслуги нашим коштом. Чи не так я кажу, приятелі?
– Так, так! – дружно загукали всі присутні, включаючи й Узеду. – Ми хочемо свого чоловіка!
– Ми хочемо шляхетного дона Ґабрієля де Лара!
– Певно! Нікого іншого!
– Він би показав, як треба господарити!
– Він уже показав, більше не треба!
Гості похапали свої кубки, позривалися з місць і стали вигукувати «вівати» на честь господаря. Ґабрієль де Лара, скриваючи свою радість, дякував на всі боки, обіймався, тиснув простягнені руки і говорив:
– Приємно мені бачити таку прихильність, шляхетні сусіди... Бог вам заплатить за щирість... Але я працював не для того, щоб стати вашим начальником... Мені байдуже за уряд... Я працюю з обов’язку і любови до землі й наших дітей...
– Славно, славно! – ще більше розкричалися гості. – Отакого ми пана хочемо!
Фрей Жоакінь, ніби прокинувшись, позіхнув і знову схилив голову, а дон Елеодоро Ебано Перейра перебігав поглядом з одного обличчя на друге, і в його гострих та мудрих очах світилася усмішка повного задоволення. Гості ж, яким хміль розв’язав язики, тепер почали напирати на нього з вимогами й запитаннями:
– Ви там, доне Елеодоро, близько стоїте до генерального губернатора. Перекажіть йому, щоб призначив нам дона Ґабрієля де Лара...
– А може й ви, шляхотний сеньйоре, тягнете руку за аристократами з корони, е?
– Певно, з них більше користи, як з бідних колоністів...
Ебано Перейра усміхнувся широко, виставивши, мов на показ, свої рівні, білі зуби.
– Ні, мої приятелі, – заперечив щиро й весело. – Я зовсім не тягну руки за аристократами з корони. У нас на півночі їх також ніхто не любить. Я ваш, друзі мої, і для вас готов зробити все, що лишень буде у моїх силах...
– Віват! Віват! – у захопленні заревіли гості, аж луна покотилася крізь відчинені вікна. – Оце так! Хай живе шляхетний дон Елеодоро Ебано Перейра!
– Хай живе! Славно!
Тепер настала черга для дона Елеодора стукатися своїм кубком об кубки, наставлені вдоволеними шляхтичами, кланятися на всі боки й дякувати за честь. Коли ж гості трохи погамувалися, він попросив хвилинку уваги й виголосив коротеньку промову. Згадав свої дитячі й юнацькі літа, проведені разом з Ґабрієлем де Ларою в колегії отців єзуїтів, підкреслив усі позитивні сторони вдачі свого приятеля і на кінець сказав:
– Я щасливий, шляхетні панове, що мій найщиріший приятель – дон Ґабрієль де Лара тішиться серед вас цілком заслуженою повагою й любов’ю. Знають про дона Ґабрієля також і в нашій столиці. Тому думаю, що, поки Ґабрієль де Лара житиме в Паранаґві, нема підстав боятися призначення сюди якогось іншого адміністратора. Коли б же навіть якась така загроза і зайшла, то я вживу усіх сил і всіх впливів, щоб до цього не допустити.
Оплески й нові крики вкрили останні слова Ебана, так що минуло добрих кілька хвилин, поки гості заспокоїлися і заговорили на інші теми. Вони не відбігали далеко від першої і все зводилися до нарікань на корону. Колоністи скаржилися на державну монополію, що прибрала у свої руки торгівлю пшеницею, вином, оливою і навіть сушеною рибою, на всякі обмеження у розвитку промислу на терені Бразилії, на протеговання короною всяких недолугих аристократів, що обіймали по колоніях важливі пости, і врешті – на постійну плутанину у справі індіян.
– Скажіть нам, шляхетний доне Елеодоро, – сопів дихавичний* Пенеда, – чи ми маємо право використовувати для роботи дикунів, чи ні? Як собі там корона думає: маємо ми купувати муринів аж з Африки, чи виконувати всю працю самі, щоб тільки не турбувати червоношкірих?
Гість засміявся:
– А ви чекаєте на спеціяльне благословенство корони, чи Апостольської Столиці?
– Ми, звичайно, не чекаємо, але...
– Добре робите, – перервав Елеодоро. – Зрештою, маєте ж декрет його королівської милости – дона Феліппе Третього...
У світлиці знялася буря голосів:
– До дідька! Від того декрету минуло вже майже тридцять років, то ж ті індіяни, які були в рабстві, вже вимерли!
– А з тих войовничих племен, які нам декрет дозволив поневолювати, нема й не буде користи!
– Авжеж, канібалом і ворогом доробишся!
– Доробишся до того, що твою кривавицю пустить з вогнем, а тебе на тому самому вогні спече і з’їсть!
– Ми не можемо обійтися без рабів!
– Хтось же мусить працювати!
Дон Елеодоро підняв руку – і присутні затихли.
– Мої шляхетні друзі, – заговорив він, – я далекий від того, щоб підбурювати вас проти королівських декретів, чи закликати до непослуху Найсвятішому Отцеві. Але кожен з нас має право боронитися. Звичайно, це дуже гарно, що король і Найсвятіший Отець керуються гуманністю і християнськими засадами, однак, вони може й не знають, що їхня оборона дикунів являється одночасно для нас смертним вироком... Ви правду кажете, що без рабів ми нічого тут не зробимо, ми загинемо всі, або станемо такими ж дикунами, як і всі червоношкірі. І тому мусимо боронитися. Ви чули вже про отця Таньо? Ні? То послухайте...
– Отже, отці єзуїти вислали з Буенос-Айресу до Апостольської столиці зі скаргою на бандейрантів і на торгівців рабами отця Таньо. Отець Таньо дібрався до Найсвятішого Отця папи Урбана, упав йому до ніг і наскаржився. Правда, бандейранти сильно потурбували єзуїтські редути в Параґваї, але, самі знаєте, що тепер поза редутами бранців тяжко знайти – отці єзуїти такі запопадливі, що нам нічого не лишають... Його Святість папа Урбан прихильно вислухав отця Таньо і видав йому булу, в якій екскомунікує бандейрантів, а при них і всіх рабовласників...
– Як?!
– Та не кажіть!
– Не може бути!
Гості позривалися з місць й загуділи, мов роздрочене гніздо диких ос.
– Не може бути, шляхотні панове, а так воно є насправді: Апостольська Столиця загрожує екскомунікацією* усім тим, хто полює за індіянами не лишень наверненими, а й ненаверненими, – з чемною усмішкою перехилив голову набік Елеодоро, граючи іронічним поглядом своїх чорних очей. – З того ясно виходить, що, хто підтримує бандейрантів, купуючи у них дикунів, – також має підпасти під екскомунікацію...
– Ну, ну, хай би спробували мене екскомунікувати! – спалахнув гнівом Ґабрієль де Лара і вдарив долонею по столі.
– Спробували, кажеш? – обернувся до нього Елеодоро. – Тоді ти нічого не знаєш. Отець Таньо, вертаючись з Европи, заїхав до Ріо-де-Жанейро, вдався до єзуїтської колегії, порадився з клером, а тоді – бух! – прочитав булу в церкві й на її підставі проголосив екскомунікацію всіх бандейрантів і рабовласників...
По тих словах гудіння осиного роя змінилося бурею.
– Та він здурів?! Нас екскомунікувати?! За дикунів?! За поган екскомунікувати католиків?! Оце так справедливість! І що люди на це?
– Люди? – перепитав дон Елеодоро. – Люди обурилися. Ціле місто зворохобилося і накинулося на колегію. Прийшлося б єзуїтам погано, коли б не вмішася губернатор І не вислав їм на оборону війська. З великою бідою вдалося стримати розшалілий натовп, який хотів рознести вщент цілу колегію.
– І шкода, що не рознесли! – зітхнув Пенеда. – Треба би було вже раз навчити преподобних отців розуму. Чому вони мішаються не у своє діло?
Очі всіх звернулися на отця Жоакіня, але він немов і справді куняв, глухий і байдужий до всього, що коло нього діялося.
– Слухайте ж далі, – продовжував оповідач. – 3 Ріо падре Таньо поїхав до Сантосу і там зробив те саме...
– Дивіться на нього! – здивувався Пенеда.
– Уперта бестія! – вихопилося з відтінком захоплення в Масієла Базана, але він пригадав собі присутність священика і зараз же затулив уста долонею.
– Гарно! – гірко зітхнув де Лара. – Отже в подяку за всі труди, за кров і самопосвяту для інтересів батьківщини маємо екскомунікацію? Гарно!
Ебано Перейра, видимо, тішився тим враженням, яке викликали його слова і на хвилину замовк. Потім заговорив знову:
– Не є так зле, ні, друзі мої. Населення Сантосу зуміло– оборонити себе проти такої несправедливости. Люди обложили колегію єзуїтів і загрозили смертю вікарієві, коли він не відкличе екскомунікації.
– Оце так! Оце по-моєму! – крикнув Пенеда. – І що? Відкликав?
– Ні, не відкликав, – відповів Ебано. – Але це привело до того, що люди розгромили колегію, вигнали дев'ятьох єзуїтів геть, а тоді вдалися до інших чернечих орденів. Справа стала зовсім небезпечною, і нарешті екскомунікацію таки відкликано. В Сантосі тепер, як у пустелі; весь клер розбігся і провінція лишилася без духовної опіки, але це скоро наладнається...
– А той падре Таньо? – спитав Крістімо Алвес.
– О, той – хитра лисиця! Вислизнув якось з міста, допав до покладу корабля і відплив до Буенос-Айресу.
– От шкода, що він до нас не заїхав! – засміявся Франціско де Сілва. – Ми б його тут... – Франціско зробив вигляд, ніби двома пальцями лівої руки підіймає когось за комір, і тоді, розмахнувши правою рукою, дзвінко стрільнув пальцями над уявним караним.
Всі присутні розреготалися.
– Дійсно, шкода, – згодився Пенеда. – Але, видно, преподобний отець Таньо стратив охоту до небезпечних забавок...
– Мої панове, – забрав голос грізний, густо зарослий бородою Фернандес де Олівейра, – мене тут усі знають, і, думаю, ніхто не посміє мені закинути, що я не шаную Церкви й духовенства. Але не зношу, коли преподобні отці втручаються у несвої справи. Сиділи б собі нищечком, молилися б Богу і навертали б дикунів на правдиву віру... Коли ж – ні! – і вони лізуть, куди їх не просять... Мало маємо клопотів з королівським урядом – то ще й отці нам перешкоджають, ще й Апостольська Столиця скрізь пальці мачає. І доки ми будемо це терпіти?
– Ну, – заперечив де Лара, – ми ще, хвалити Бога, тут у Паранаґві нічого особливого не терпимо. Але от що королівська столиця мусіла б більшу увагу звернути на оборону наших земель від усяких зайд – це правда. Он голляндці нам уже відколи спокою не дають, десять років сидять у Пернамбуко, і ніяк не можна їх звідти викурити... І ця нещаслива остання битва... Скажи нам, шляхотний приятелю,– звернувся він до Ебана, – як там насправді було?
– Це ти про маркіза де Маскараньяса? – спитав Ебано.
– Та про нього. Чи то правда, що він сидить у в’язниці?
– Правда: сидить у в’язниці й чекає суду. Обвинувачують його у злегковаженні своєї місії, у страті людей і виряду*.
– Та ви розказуйте від початку, шляхотний пане, – попросив Крістімо Алвес. – Ми ж тут у цій глушині ніколи нічого толком не знаємо.
– Ет, – махнув рукою Елеодоро, – тут навіть розказувати соромно! Ви знаєте, що маркіза де Маскараньяса прислали сюди з подвійною метою: викинути голляндців з Пернамбуко, а потім зайняти пост головного губернатора. Він мав з собою фльоту в числі 80 кораблів і біля 10.000 людей. І коли б маркіз був розумною людиною – він би відразу вдарив на Ресіфе і тим несподіваним наскоком голляндців вибив би. Але він, замість того, поїхав собі до Баії і взявся господарити. Хотілося йому, бачите, посмакувати усіми почестями і вигодами становища генерального губернатора. Поки він там собі одинадцять місяців бавився та розкошував, голляндці добре підготовилися й озброїлися. А тоді, коли де Маскараньяс врешті дістав охоту воювати – дали йому такого чосу, що з 67-ти кораблів і 8.000 людей після остаточної морської баталії лишилося півтори тисячі недобитків, що висадилися з трудом на побережжі Баії, та одна бригантина, на якій ясновельможний маркіз загнався аж на Азорські острови від страху. Щастя ще, що не забрав зі собою усього, що йому дали в столиці: все ж таки тринадцять кораблів і трохи залоги уціліло... За це маркіза поставили під суд і ув’язнили, але нам від того, звичайно, ні трохи не легше...
Ходором заходили від обурення високі груди шляхтичів, заблищали злі вогні в очах, з охриплих горлянок почали вириватися зневажливі вигуки на адресу невдалого маркіза:
– Півень самонадіяний!
– Білоручка нездалий!
– Королівський мазунчик!
– І він мав би бути тут генеральним губернатором?! Не було нікого ліпшого в короні?
– Хе-хе! – їдко засміявся Пенеда. – В короні уважають, що для нас ліпшого не треба... Наші землі – це ж смітник, куди збувають зі столиці всякі покидьки...
– Е-е, шановний пане, ви перебільшуєте, – запротестував Елеодоро. – Не можна сказати, що в Бразилію висилають самі покидьки. Часом висилають нам і дуже ділових людей. От хоч би й серед тих, що прибули з Маскараньясом, було багато справжніх героїв. На початку баталії наші били голляндців так, що аж мило було! Тільки пізніше вислід боротьби перерішили дуже несприятливі для нас, а вигідні для ворога, морські буревії. А наші люди гарно списалися – нема що казати.
Пенеда почервонів і надувся зі злости:
– Тим більша вина маркіза, коли він з такими відважними людьми програв битву! – вихрипів він. – Я просто божеволію, коли подумаю, що загинуло стільки війська, стільки кораблів і зброї, а у висліді голляндці святкують перемогу!
– Ну, вони сумно святкують, – якось багатозначно усміхнувся Ебано. – Наш віце-король – маркіз де Монталвон вислав у Ресіфе проти голляндців Генріка Діяса та Павла да Кунья з військом. Ті роблять з голляндцями остаточні порахунки: де лишень не пройдуть зі своїми відділами – лишаються самі згарища і трупи...
Перше, ніж присутні вспіли висловити свої міркування на подані вістки, з куточка, де сидів мовчазний фрей Жоакінь, розлягся болісний стогін.
– Боже, милостивий будь нам, грішним! – повним скорботи голосом обізвався священик. – «Згарища і трупи»! Які страшні речі оповідаєте ви, шляхетний пане!
Знаючи добре натуру свого капеляна, гості лишень мовчки перезирнулися між собою й поспускали очі, спешені* й похмурі. Але дон Елеодоро, здивований цим несподіваним втручанням, глянув на священика гордовито і глузливо відповів:
– А так, так, отченьку: згарища і трупи. Війна – це не жарт, і проти ворога ні кропило, ні проповіди не поможуть. Тут треба таки вогню й заліза!
– Мені здається, – тихо сказав фрей Жоакінь, – що насамперед скрізь і у всіх випадках треба пам’ятати науку Христову...
– Звичайно! – з іронією підхопив гість. – Треба полюбити ворогів своїх і подарувати, наприклад, голляндцям усе Пернамбуко, яке вони видерли нам, мов кусень з живого тіла. Так?
– Даремне ви глузуєте, шляхетний пане, – з гідністю і нескаламученим спокоєм відповів отець Жоакінь. – Щоб дарувати щось – треба мати на нього право власности. Не можна несвого ні дарувати, ні відбирати...
– Он як! – почервонів і розсердився зачеплений до живого дон Елеодоро. – Несвого, кажете?! Хто ж інший може назвати цю землю своєю, як не ми?
– Ті, у кого ми цю землю відібрали... – з чемною усмішкою на устах легко хитнув головою священик.
– Отче, ми відібрали цю землю у дикунства, варварства і канібалізму! – почав гарячитися дон Елеодоро. – Мій дід вісімдесят років тому назад обороняв цю землю від французів, мій батько народився тут, а в моїх жилах тече бразилійська кров!
Хоч дон Елеодоро старався говорити гордо – йому не вистачило відваги признатися, що та «бразилійська кров» є сумішшю крови португальської з індіянською. Це був драстичний пункт, до якого дон Елеодоро Ебано Перейра дуже неохоче торкався, особливо в колі чистокровної європейської шляхти.
– О, шляхотний пане, – зійшов на одверту іронію фрей Жоакінь, – ви висуваєте факти, проти яких неможливо сперечатися! Однак, дозволю собі спитати: в чиїх же інтересах діяв ваш достойний дід, вибираючись сюди на війну проти французів?
– Мій дід діяв в інтересах Бога, батьківщини і народу! – без надуми відрубав Елеодоро. – А тепер, шановний отче, дозвольте і мені спитати: хто ж ви такий і чиї інтереси бороните?
Священик підвівся, твердою ходою перейшов кімнату і став лице-в-лице з Елеодором.
– Я є чистокровним португальцем, мій пане! – викарбував величаво. – Я є одним з нащадків перших конкістадорів цього краю, який зі зневагою для Божого імени названо було чомусь «Землею Святого Хреста». Я народився і виховався в Португалії, я люблю свою вітчизну великою, незрадливою любов’ю. Але саме тому я вступив до лав Христових воїнів, щоб своєю працею, своєю посвятою, а, коли треба буде, то й кров’ю і життям, змити з неї ганьбу загарбництва. Я прийшов на цю землю для того, щоб у заміну за пограбоване добро, за невільництво й смерть, що їх принесли сюди мої предки, дати покривдженим якусь рекомпенсацію: служити словом Божої істини, проповіддю любови, добра і справедливости. Я хочу бодай трохи піднести з неслави честь мого народу і доказати на майбутнє, що ми не лишень брали й відбирали, але в заміну й давали щось. Тому я також можу сміливо сказати, що дію в інтересах Бога, батьківщини і народу! Чи вас вдоволяє моя відповідь, шляхетний пане?
Загнаний на слизьке, дон Елеодоро перебіг поглядом по обличчях присутніх, шукаючи допомоги, але даремне. Вся місцева шляхта респектувала і побоювалася отця Жоакіня, то ж тепер сиділа мовчки, з цікавістю прислухаючись до словесного поєдинку, що зав’язався між двома так сильними суперниками. Це був рідкий і незвичний випадок, якого ніхто не хотів псувати своїм втручанням.
Ебано Перейра, побачивши, що залишився зданим на власні сили, обтер спітніле чоло мережаним зарукавком і по надумі заговорив з удаваним патосом:
– Питаєте, шановний отче, чи мене вдоволяє ваша відповідь? Ні! Не знаю, чи ваше поступування милим є Богові, але бачу виразно, що ви готові діяти на шкоду інтересам батьківщини і народові. Хто любить батьківщину й нарід – той не може посуджувати заходів, скерованих на їхнє добро, на збереження їхніх володінь перед захланним ворогом!
– О, шановний пане, – перебив гостя священик, – не все є добром, що нам вигідне! На добро, як і на зло, є інша міра, встановлена вищими законами, але ми їх не хочемо узнавати. Так, наприклад, коли ми нападаємо на бідних інціян, відбираємо їхні споконвічні землі й добра – все в порядку; коли ж голляндці, чи, як було раніше, французи, відбирають відібране у нас – ми обурюємося і вважаємо це грабунком. І в першому випадку ми жорстоко караємо індіян за те, що боронять свою землю і свої права на волю, а в другому – стосуємо вогонь і залізо, боронячи те, що нам хотять відібрати. Якась канібальська логіка: коли я когось з’їм – це добре діло; коли мене хтось з’їсть – це гріх...
Хоч які дошкульні були слова отця Жоакіня, всі розсміялися і навіть з відтінком пихи в очах поглянули на дона Елеодора, мовляв: «Ось який наш фрей Жоакінь!» – але зараз же спільним фронтом заатакували священика. Суперечка розпалювалася, голоси підвищувалися, атмосфера ставала гарячішою, але фрей Жоакінь стояв непорушно на своєму, мов скеля, і відбивав кожний напад з нескаламу– ченим спокоєм і залізною логікою.
– Ми принесли сюди правдиву віру й цивілізацію! – гукали гості.
– Ми принесли сюди потоптання Божих законів і рабство! – парував аргумент фрей Жоакінь.
– Ми вирвемо край з дикунства й варварства!
– Але перше топимо його в крові й вогні!
– Дикуни також воювали між собою!
– Але їхні війни були іграшкою, і щойно ми їм покажемо, що означає зброя в руках цивілізованих варварів!
– Ми здвигнемо святий хрест над цією землею!
– Ми вже здвигнули хрест, але для того, щоб розіп’яти на ньому правду і любов до ближнього свого! – покрив своїм голосом загальний гамір священик. – Ми є більшими злочинцями, як жиди, бо ті не відали, що творять, а ми відаємо і діємо свідомо на користь диявола!
Господар дому встав і простягнув до гостей руки, запрошуючи до спокою.
– Дорогі сусіди й приятелі і ви, достойний отче! – заговорив він примирливо. – Не будемо сперечатися. Кожний з нас має по-своєму рацію. Наш загально шанований і загально люблений фрей Жоакінь говорить, як праведник, і як слуга Божий. А ми говоримо, як грішні люди і як господарі, які, перш усього, дбають за справи земні... Не можемо скрити, що ми і жорстокі й тверді й не часто заглядаємо до святого письма, щоб порівняти його приписи до наших вчинків. Але сподіваємося, що Бог простить нам багато за нашу працю і за те добро, яке чинимо отут на землі...
– Отче, – звернувся на цей раз дон Ґабрієль просто до священика, – воно не випадає хвалити себе, але подивіться самі: відколи я поселився тут, припинилися кровопролитні війни з племенами каріжо, багато дикунів приєдналося до Христової віри, на материку виросла нова оселя, поширюється площа управної землі, розвивається різне ремесло... Ми ніколи не жалуємо грошей на Церкву, ми підтримуємо бідних, ми приймаємо на роботу за плату, хоч можемо обійтися при допомозі самих рабів. Подумайте лишень, що було тут давніше? Пустеля, заселена дикунами! І чи ж справді ми не заслуговуємо на ліпшу назву, як злочинці, чи справді ми діємо лишень на користь диявола?
Очі гостей, приковані на хвилину з повною увагою до промовця, тепер усі разом звернулися до священика, питаючи: «І що ти тепер на це скажеш?»
– Шляхетний доне Ґабрієлю, – поважно відповів фрей Жоакінь, – я все був про вас найкращої думки, коли дивився на вас, як на господаря, керівника і рабовласника. Ви і працьовиті й справедливі й ставитеся до ваших рабів далеко краще, як інші. А ваші й вашої достойної пані дари па Церкву все були і є дуже щедрі. Однак, про що я вам уже нераз говорив, подумайте, шляхетний пане, над усіми вашими позірно добрими ділами і побачите, що вони в ґрунті своєму збудовані на злі й кривді інших. Ви зуміли заприязнитися з племенами каріжо, але для чого? Щоб вони без бою віддавали вам свої землі. Ви будуєте нове місто, але для чого? Щоб дати пристановище іншим наїзникам. Ви даєте щедрі дари на Церкву, але чиїми руками ці дари придбані? Руками рабів. Ви і ваша достойна пані добре ставитеся до рабів, але чому? Тому, що приспаний добрим ставленням раб скоріше забуває про свою неволю і старанніше працює на свого пана. Але чи вас переслідують докори совісти, що сам факт існування рабовласництва десь там у пралісах родить трагедії нападів на мирні оселі, кров, рани, пожежі, жах невільничих ринків і право для «добрих» і недобрих рабовласників купувати невільників і тримати їх так, як кому подобається? Адже сама назва «рабовласник»...
– Е-е-е, отче, це стара пісня! – скривлено перебив священика де Лара. Він був лихий і розчарований, що його примирлива промова дала такі сумні висліди. – Вічно те саме: «раби й рабовласники», «раби й рабовласники»! А що ж тут чоловік може зробити без рабів? Хтось же мусить працювати, чи ні?
– Мусить! – згодився священик. – Але не як раб і не для других. Хай кожний працює сам на себе і на своїй землі.
– Слухайте, отче, – почав нетерпеливитися дон Елеодоро, – ви вже бачили, як дикуни працюють на себе? Що вони зробили зі своєю батьківщиною за всі ті часи, відколи її заселюють? Згадайте євангельську притчу про закопаний талант... Бог дав індіянам багатющу, величезну землю – і що з того? Вони – ледарі, вони – плісінь на землі й своїм існуванням лишень ображають Бога, марнуючи його дари. Хай ми жорстокі, але ми – заслужена кара для ледачого дикуна. Його лишень батогом можна змусити підняти з землі те, що вона дає. І ми є тим Божим «батогом». Не хотіли індіяни підіймати для себе – хай працюють для інших! Бажають вони, чи ні – ми змушуємо їх батогом, вогнем і залізом до праці! Ми хочемо мати тут велику християнську державу, а не дикий праліс, населений поганами і людоїдами, і во ім’я цієї держави, во ім’я Христової віри діємо! Ціль оправдує середники*!
Виголосивши свою тираду, дон Елеодоро ще раз обтер чоло хустинкою і переможно глянув на священика, а потім, зустрівши прихильні погляди присутніх, вдоволено відкинувся на спинку стільця.
Фрей Жоакінь лишень усміхнувся і сумно кивнув головою:
– У ваших словах, шляхетний пане, знову багато правди, і я б признав вам навіть рацію, коли б не один історичний факт: згадайте собі, що інки мали зорганізовану державу зі старою культурою, а все ж це не врятувало їх перед еспанським погромом...
– Перепрошую, – підніс догори руку дон Елеодоро, – перепрошую! Я підкреслив: християнську державу! І ви перший, як священик, повинні були б тішитися, що з упадком імперії інків знищене ще одне поганське кубло. Еспанці принесли туди правдиву віру – і вже це одне оправдує завоювання імперії.
– Авжеж! – глумливо усміхнувся фрей Жоакінь. – «Побожний» Пізарро не знайшов іншої дороги, а почав «насаджування християнства» з грабунку імперської скарбниці... Пане, пане! Не кажіть ліпше нічого, бо і ви і я знаємо, чого пішли еспанці до інків і що вони там робили...
– Але що нас обходять в даному випадку еспанці?! – роздратовано обізвався Крістімо Алвес.
– Що обходять? – повернувся до нього священик. – Обходять остільки, що й еспанці й португальці й інші загарбники чужих земель завжди керуються тими самими цілями...
Елеодоро і де Лара порвалися з місць, щоб щось сказати, але фрей Жоакінь владно підняв руку і зупинив їх.
– Дозвольте мені скінчити, шляхетні панове! – промовив таким твердим голосом, якого ніяк не можна було сподіватися від цього непоказного чоловіка. – Дозвольте мені скінчити... Не дурім самі себе, мої панове, і не говорім слів, у які ніхто не вірить. Скажім собі щиро, що ми приїхали до цієї землі збагачуватися і що ми не перебираємо в засобах, які нас до збагачення ведуть. Нас нічого не обходить ні закон, ні державний устрій підбитого краю, ні віра його тубільців. Ми хочемо тут панувати і для цього бажання проливаємо ріки крови, зводячи на чужій землі порахунки з конкурентами. Коли б ми дійсно шанували чужі держави й чужу культуру – не громили б імперії інків. Коли б ми дійсно поставили собі за єдину мету – нести світло Христової віри дикунам – ми б знайшли для цього інший спосіб, а вже ні в якому разі не дозволили б бандейрантам руйнувати християнських осель, зорганізованих з такими труднощами і з такою самопосвятою місіонарями в пралісах...
Тут уже дон Елеодоро не витримав. Він підскочив на своєму місці й закричав:
– Що?! Єзуїтський орден захоплює величезні терени разом з тубільцями, закладає власні міста, видає власні закони, б’є свої власні гроші й поза нашими плечима творить собі окрему державу, а ми...
– Перепрошую, – зупинив його священик, – перепрошую... Ви самі, шляхетний пане, щойно сказали, що хочете бачити тут, замість пралісу, християнську, – ви підкреслили, – християнську державу!
– Державу – так! Але не з отцями єзуїтами на чолі!
Здавалося, що дона Елеодора вхоплять спазми, так розпучливо він протестував, натомість, фрей Жоакінь видавався самим втіленням спокою й самовпевнености.
– А чому ж би й не з отцями єзуїтами? – поцікавився він. – Чень* же отці єзуїти показалися прекрасними організаторами, у всякому разі, далеко ліпшими, як більшість губернаторів...
– О, так! – підхопив дон Елеодоро. – Вони прекрасні організатори, що й говорити, але у висліді їхніх старань португальці змушені будуть знову сісти на межі Олександрійської Лінії...
– Я бачу, шляхетний пане, що ви більший португалець, ніж я... – сказав отець Жоакінь сумно і глумливо. – Але одне мене дивує у вашому патріотизмі: Португалія, сама невдоволена приєднанням до еспанської корони, одночасно намагається уярмити інші землі й інші народи. Знову у нас вилазить канібальська логіка: коли нас позбавляють державної незалежности – це погано, але коли ми відбираємо індіянам не лишень незалежність, а й їхні землі й їхню свободу, це добре, бо «ціль оправдує середники». Ви тут дуже сперечаєтеся над правами володіння цією землею, але чому з вас ніхто не спитає місцевого населення, хто йому миліший?
– Наймиліші отці єзуїти, звичайно... – ущіпливо відповів Пенеда.
– Так! – категорично підтвердив отець Жоакінь. – Єзуїти!
– Але яким правом мали би тут панувати єзуїти?! – скрикнув украй роздражнений дон Елеодоро.
– Не панувати, а будувати державу, мої панове! – поправив священик. – Місцеве населення вірить єзуїтам і шанує їх, а це вже і є підвалиною права місіонарів. Окрім того, чи ж єзуїти працюють менше, ніж колонізатори? Чи менше віддали прислуг краєві, ніж найвидатніші воїни? Чи ж вони не ризикують життям кожної хвилини ще більше, ніж ті, що підбивають землю зброєю? Мої панове, наша розмова занадто довго триває і навряд, чи дасть плодотворні висліди. Але на кінець хочу вам сказати таке: шкода, яку зробили бандейранти, поруйнувавши єзуїтські редути, буде щойно оцінена через кілька століть. Хто б не став власником центральних та західніх околиць Бразилії – ці володіння ще довго стоятимуть пусткою. Ніяка сила не зможе заселити ті терени, де тубільне населення виловлене, вирізане, або розігнане на всі чотири сторони... Ви сказали, доне Елеодоро, що індіяни є лишень плісінню. Тепер пожежі знищили й плісінь, а безлюдний праліс перетворився в пустелю, випалену сонцем, і вже нема кого змусити працювати для неї. Не поможуть більше ні канчук, ні вогонь, ні залізо. Тіштеся ж, що, хоч і ви не будете мати з неї користи, але не будуть її мати ні еспанці, ні єзуїти, ні індіяни! Розумна засада: ні мені, ні вам! Коли б же ми нашою злобою і нашою жадобою не були такі засліплені, а постаралися оком будівничих подивитися в майбутнє, – ми б усіми силами підперли б шляхетні зусилля місіонарів. Тоді єзуїтські редути з часом виросли б у великі міста, де процвітав би промисел, торгівля, мистецтво й віра Христова. Природні багатства землі рікою полились би у всі частини світу, але не як пограбоване добро, а добро, чесно виміняне за продукти інших земель. Було б добре і одним і другим.
– Особливо було б добре отцям єзуїтам, ні? – хитро підморгнув Пенеда.
– А що отцям єзуїтам потрібно? – стрепенувся священик. – Вони ж не мають ні родин, ні дітей, яким треба будувати палаци, чи задовольняти їхні всякі примхи. Їм не треба ні слуг, ні грошей на забави, ні на пишні одяги. Вони не є марнотратцями, як ви, мої панове. Вони є ліпші організатори й господарі, як колонізатори. Два священики-місіонарі уміють рядити без канчуків і зброї тисячами диких індіян. А ви? Вам на два десятки рабів треба тримати п’ятеро наємних наглядачів. Хто з вас може похвалитися такими надбаннями скарбів матеріальних, як єзуїти? Ніхто! А як і є у кого маєток, то для кого він приносить користь? Для вас самих! Єзуїтське ж майно є власністю Церкви, держави – того самого народу. І тому руйнація єзуїтських редутів є злочином не лишень з погляду християнської моралі, а й з погляду здорового державного глузду. І ви, рабовласники, є співучасниками і натхненниками того злочину!
