Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)
– Ви собі співайте, превелебний отче, своєї, а ми знаємо своє, – відсапнув Пенеда. – Не лишень ми, а вже й самі еспанці побачили небезпеку єзуїтської сили. І вони вже беруться до ліквідації редутів.
– Це є лишень підтвердженням моїх слів, пане, що всі загарбники чужих земель керуються тими самими інтересами. Слава Ісусу Христу!
Фрей Жоакінь зробив загальний уклін і, не чекаючи ні на яку відповідь, тихо вийшов за двері.
Гості лишилися якийсь час сидіти мовчки, а тоді глянули один на другого і, мов на команду, розреготалися усі разом.
– Ну й задав же нам чосу цей смиренний, зморщений єзуїт! – вигукнув весело Елеодоро. – І ви не боїтеся тримати його у себе? Та він вам усіх рабів збунтує!
– Е, ні! – заперечив де Лара. – Нема страху. Він нам читає одні проповіди, рабам – інші, і всі з нього вдоволені.
– Що ж він говорить рабам? – поцікавився Елеодоро.
– Та от, обіцяє за всі терпіння на цьому світі – винагороди в царстві небесному...
– Ой, бережіться! – остережливо підняв палець угору Елеодоро. – Часом по таких розмовах раби тратять терплячку чекати до царства небесного...
– Ні, ні! – усміхнувся де Лара. – Фрей Жоакінь має щодо рабських бунтів свою окрему теорію. Але лишім це. Говори ще щось нового.
Та однак, з огляду на пізній час, гості почали підводитись з місць і прощатися.
– Поговоримо іншим разом, – пояснювали вони. – Шляхетний сеньор Елеодоро ще повинен погостювати у нас на березі. Подивиться на наше нове місто, побачить, яку нову господу будує собі наш приятель – дон Ґабрієль... Просимо!
І лишень тоді, коли де Лара й Ебано Перейра лишилися самі у світлиці, на порозі з’явилася господиня дому – шляхетна сеньора дона Ізабела де Лара.
Це була молода ще жінка у віці за тридцятку, зі спокійно-величавою поставою, з надзвичайно гарним обличчям і темними великими очима, скромно спущеними вділ. Коронкова намітка, пришпилена дорогими аграфами до високої зачіски, спадала їй на плечі, а штивна сіра сукня з твердого шовку шуршала і хрускотіла при кожному русі господині.
Побачивши господиню, дон Елеодоро відразу схопився на рівні ноги й схилився в глибокому уклоні.
– Тисяча перепрошень, шляхетна доно Ізабело! – вигукнув він скорботним голосом. – Ми тут стільки накричали й насварилися, що напевне зовсім розстроїли тендітні нерви шляхетної сеньори і прогнали сон з її повік.
Дона Ізабела усміхнулася:
– О, шляхетний доне Елеодоро, нерви наших жінок зовсім не є такі тендітні й звикли до гірших криків. А спати я ще й не збиралася перед вечерею. Зараз велю подавати...
– О, шляхетна сеньоро! – вдруге вклонився гість. – Ми направду були вже цілком уконтентовані підвечірком, і мене просто совість загризає, коли подумаю, що я своєю візитою завдаю стільки клопотів шляхетній сеньорі...
– Але ж звідки, доне Елеодоро! Гість у домі – для пас велике свято, а ще й такий достойний гість, як дон Елеодоро... Боюся лишень, чи така незугарна господиня, як я, потрапить догодити своїми простацькими стравами такому значному панові...
– О, доно Ізабело! – аж руки заломив гість. – Смію запевнити шляхетну сеньйору, що я за все своє життя не їв нічого смачнішого! Але, на жаль, свідомість того, що шляхетна сеньора мусить трудитися і клопотатися, додала до них деякого присмаку гіркоти...
– На милість Божу! – гучно засміявся де Лара. – Слухаючи цих вишуканих люб’язностей, я забуваю, що знаходжуся в дикому краю, і готов подумати, що перебуваю десь у Толедо... Доно Ізабело, моя найдорожча дружино, відкладіть свій страх на пізніше і веліть подавати вечерю, а ми ось її спробуємо і переконаємося, чи вона має присмак гіркоти, чи ні. Думаю, що ні, хіба би куховарка зазівалася і припалила м’ясо...
У світлицю увійшло дві рабині-муринки, вбрані однаково у вузькі смугасті червоно-білі туніки і, побризкуючи тяжкими мідними кільцями на руках і ногах, заходилися прибирати зі столу. А за ними нечутно прослизнула може дев’ятирічна дівчинка, чорнява, як жучок, вбрана в білі шовки й мережива, з золотими бранзолетами на обидвох ручках і рубіновими сережками у вушках. Вона стрелила на гостя лукавими веселими очима і соромливо заховалася за спину дони Ізабели.
Дон Елеодоро здивувався вкрай.
– Що це?! – спитав, не скриваючи захоплення. – Звідки впала ця прекрасна зірка у вашу оселю?
– Хіба не пізнаєте? – вдоволено усміхнулася дона Ізабела. – Це ж та сама моя похресниця ще з Кананеї? Пам’ятаєте?
– Ах, це та сама донька рабів, яку шляхетна сеньйора врятувала від варварської смерти? Де ж би я її пізнав! Що за чудова дівчинка з неї виросла!
– Не хваліть, не хваліть цієї дикунки, – сміялася дона Ізабела. – Вона – дуже уперта й вередлива... Жарі, вилізь но там з-поза моїх плечей і покажись панові!
Але дівчинка ще далі заховалася за широкі фалди господининої сукні й звідти стригла настороженими чорними оченятами, з яких визирала цікавість і вроджена кокетерія майбутньої жінки.
– Жарі, ти чуєш, що я кажу?! – повторила дона Ізабела.
– Лишіть її, шляхетна сеньйоро, – озвався гість. – Соромливість – найкраща ознака молодої дівчини...
– О! – вигукнув де Лара. – «Соромливість!» Якраз вгадав! Це звірятко зовсім не належить до соромливих, але хитре з біса... Жарі, ступай сюди!
На цей наказ, вйданий твердим тоном, дівчина зараз же залишила свій сховок, підійшла до дона Ґабрієля та вклонилася.
– Ну, – взяв її за руку де Лара, – кажи, чи ти є хитра?
– Так, пане, – покірно відповіла дитина, граючи веселим поглядом з-під опущених повік.
– І вперта?
– Так, пане...
– І вередлива?
– Так, пане...
– Гарно! А тепер скажи он тому сеньйорові, як ти називаєшся.
Дівчинка повернулася до Елеодора й сміливо сказала:
– Я називаюся Жануарія, шляхетний сеньйоре.
– Добре! – похвалив де Лара. – Тепер іще скажи, хто ти є?
– Я є похресницею шляхетної сеньйори – донни Ізабели Ґабрієль де Лара, – відповіла дівчинка, ніби завчену лекцію.
– Ось, який у неї титул! – підморгнув де Лара до Елеодора, а потім знову звернувся до Жануарії: – А чому це ви досі не спите, сеньйоріто Жануаріє – похреснице шляхетної дони Ізабели Ґабрієль де Лара?
– Бо я слухала, про що говорили гості, шляхетний пане...
– Ти підслухувала?! – суворо зморщив брови господар, але видно було, що його суворість удавана, і Жануарія не злякалася.
– Було дуже цікаво! – сплеснула вона ручками і засміялася. – Всі-всі сперечалися з отцем Жоакінем, а отець Жоакінь сварився. Отець Жоакінь завжди жалує рабів, але я не хотіла би бути рабинею.
– А чим би ти хотіла бути? – спитав зацікавлений Елеодоро.
– Я буду шляхетною панею, – гордо відповіла дівчинка. – Рабам погано живеться, вони не мають гарних домів, гарної одежі, їх б’ють, коли вони не хотять працювати, і продають... Бути рабинею – дуже погано.
– Але зате рабам на тому світі буде добре, хіба отець Жоакінь не казав? – жартівливо продовжував розмову Елеодоро, переглядаючись багатозначно з господарем.
– Так, казав, – хитнула головою Жануарія. – Завжди каже... Але я жалуватиму рабів, як моя мадриня[3]3
Мадриня – хресна мати.
[Закрыть], даватиму їм завжди стару одежу й солодощі на свята. Потім пожертвую багато золота на Церкву, а за це Бог мене також возьме на небо. І буде мені добре на землі й на небі...
Чоловіки голосно розсміялися, але дона Ізабела обурилася.
– Жарі! – прикрикнула вона. – Що це за глупі розмови?! Перестань зараз же, або я тебе відішлю геть! Піди ліпше до кухні й скажи Барбарі й Саломеї, щоб уже подавали...
Дівчинка змішалася, ображено закопилила губку і поспішила вийти. Дон Елеодоро проти волі замилувався її зграбними рухами і стрункою, прудкою фігуркою, що пропливла безшумно через кімнату і прослизнула, мов тінь, крізь тяжку котару на дверях, не змусивши її навіть колихнутися.
Дона Ізабела з виглядом, вкрай невдоволеним, почала нервово поправляти щось на столі, строго нахмуривши брови.
– О, моя шановна пані вже загнівалася! – трохи зніяковівши заговорив де Лара.
– Доне Ґабрієль, мій достойний муже, – так само строго обізвалася господиня, – я уважаю, що говорити на цю тему тепер не випадає...
– Чому? Дон Елеодоро – мій найближчий приятель і в даному випадку нема нічого аж такого поганого, щоб робити з нього секрети...
Гість сидів ні в сих, ні в тих і запитливо поглядав то на дона Ґабрієля, то на його дружину, відчуваючи підсвідомо й свою провину в напняттю, що виникло між подружжям.
– Бачиш, приятелю, – став пояснювати де Лара, – ми обоє дуже прив’язані до цієї малої індіяночки...
– Але прив’язаність не сміє бути підставою, щоб псувати дитину... – вставила дона Ізабела.
– А хто ж її більше псує, доно Ізабело?! – живіше заговорив де Лара. – Я лишень на кожному кроці привчаю Жануарію визнавати свої недоліки, а ви, моя достойна пані, робите з неї забавку для себе. Виховуєте її, як шляхетну панну, навіть грамоти вчите. Ну, скажи, – звернувся він до Елеодора, – навіщо індіянці грамота, коли майже поголовно всі наші сусідки не вміють ні читати, ні писати? Та то ж таки жінки зі шляхоцьких родин!
– Що ж робити, пане мій? – терпко кинула дона Ізабела. – Мушу я чимсь своє життя заповнити, чи ні?
Де Лара сприйняв слова дружини, як докір, і похнюпився. Любив жінку дуже і нераз відчував докори сумління, що не міг дати їй веселішого життя. Взяв її майже ще дитиною з доброї родини, в якій дівчина не знала ні журби, ні тяжкої праці. А що дав їй? Самотнє життя в дикому краю. Дона Ізабела подарувала йому четверо синів. Але що з того? Двоє старшеньких мусів віддати далеко з дому до шкіл, двоє молодших померло, сам Ґабрієль працював цілими днями і рідко коли бачив дружину. А вона сумувала в порожній хаті.
– Коли б хоч вітчим погодився віддати нам на виховання Анну-Марію. – тремтячим від болю голосом заговорила далі дона Ізабела, – то мені було б веселіше. Та й вітчимові – навіщо донька, коли він одружився вдруге і має сина? А дитині ліпше було б у нас, як при мачусі: все ж таки я їй сестра, а Ґабрієль – хресний батько.
– Навіщо донька? Та на те, щоб не випускати з рук маєтку покійної жінки! – сердито буркнув де Лара. – Ох, не зношу я, грішний, німців! Дивуюся навіть, як це ваша мама, доно Ізабело, зважилася на такий нерозумний крок! Вдовувала стільки літ, а потім вийшла заміж, ніби лишень для того, щоб, давши світло ще одній дитині, померти... Коли б не те одруження – жила б собі наша достойна мати й досі, і вам, моя дорога дружино, не було б так сумно...
– До речі, – вмішався в розмову гість, бажаючи звести її в іншу сторону, – я довідався мимоходом, що ваш вітчим, шановна доно Ізабело, збирається виїжджати до Европи.
– О! – злякано зойкнула жінка. – І забирає Анну-Марію з собою?
– Думаю. Він казав, що хоче дати дітям европейське виховання, а особливо дбає про сеньйоріту Анну-Марію...
Увійшли ті самі рабині-муринки з паруючими полумисками вечері, й розмова увірвалася.
– А де Жарі? – спитала дона Івабела.
– Жарі сказала, що не буде вечеряти і йде спати, – відповіла рабиня.
– Бач, характер показує! – підсміхнувся дон Ґабрієль. – Образилася!
– Мушу просити вашого ласкавого пробачення, шляхетна доно Ізабело, і тебе, дорогий приятелю, – зробив скорботну міну Елеодоро. – Мені невимовно прикро, що своєю недоречною розмовою з вашою похресницею я привів до цього неприємного конфлікту...
– Але де там! – махнув рукою де Лара. – Наша Жарі ображається на кожному кроці й не респектує нікого...
– Шляхетна сеньйоро... Донно Ізабело... – зашепотіла на порозі ще одна рабиня. – Там в сензалі... Сабія...
Господиня зараз же встала, перепросила гостя й спішною ходою вийшла.
Де Лара лишень багатозначно крекнув і сказав:
– Бачу, що ми будемо вечеряти лишень удвох. Ну, та воно часом і ліпше... Бери, приятелю, що тобі подобається, призволяйся... А ви, – звернувся він до рабинь, – лишіть нас самих. Коли треба буде чого – покличемо. Тепер ідіть там до пані, може будете їй потрібні...
Муринки, віддавши уклони, вийшли, і приятелі лишилися самі.
Вечеря була багата і смачно приготована. Складалася вона з кількох видів печеного і смаженого м’яса, риби з різними підливами, до яких подавалася прирум’янена на товщі мандьокова мука, коріння айпі й солодка картопля. Були тут також смажені в меді банани, солоджений, спечений зі шкіркою гарбуз і напої з різних овочів.
Приятелі спочатку їли мовчки, але згодом дон Елеодоро обізвався:
– Здається, що твоя шановна пані, приятелю, є дуже перечулена на пункті своєї похресниці...
– Ох, приятелю, з цією похресницею ми будемо мати ще багато клопоту! – зітхнув Ґабрієль.
– Чому? Дівчинка премила і добре вихована.
– Та в тому то й річ, що задобре вихована, а це ледве чи розумно. Бо, бачиш, поки вона в нас – усе добре. Але вона не наша, а Анни-Марії.
– Як це?! – здивувався Елеодоро. – Жануарія – рабиня?
– Рабиня, – потакнув головою де Лара. – Воно трохи глупо вийшло, але тепер – пропало... Бачиш, коли ми ще були в Кананеї, вітчим дони Ізабели привіз Анну-Марію до нас. Пам’ятаєш ту страшну пошесть, що косила людей, мов траву? Так, отже, це було в часи пошести. В Кананнеї тоді майже всі діти вимерли, і лишень чудо Боже спасло нам від смерти Антонія, Анну-Марію й Жануарію. Були хворі всі троє, але якось вижили. Анні-Марії було тоді три роки, а Жануарії – рік. Після хвороби діти, сам знаєш, страшно вередливі, а наша Анна-Марія вередувала за трьох. Тоді воно й сталося... Анна-Марія, як вчепилася, – просто дихати нікому не давала, – все кричала й плакала, що хоче мати свою власну рабиню, і то не кого іншого, лишень Жануарію. Ми їй дарували двох, трьох інших дівчат, а вона – ні й ні! «Я хочу маленьку рабиню! Хочу маленьку рабиню! Я хочу Жарі!» – і ногами тупає, заходиться, аж синіє. Що ж було робити? Не допустити ж, щоб дитина другий раз розхорувалася, – ми й погодилися. Словом поручили, що віддаємо їй Жануарію... Покищо – нічого, Жарі у нас і виховується, як власна дитина. Але як воно буде, коли Анна– Марія упімнеться за неї? Добре, як схоче її звільнити. А як не схоче? Прикро буде дівчині призвичаюватися до становища рабині. Тому я все кажу дружині, що вона не виховує Жануарії, як слід. Ліпше би було її змалечку трактувати, як рабиню. Ну, там, звичайно, не без того, щоб дати якісь привілеї, як похресниці, але тримати на місці. Пізніше, коли б навіть Анна-Марія задумала її звільнити, то легше було б Жануарії звикнути до становища вільної, ніж зі становища вільної і пестійки звикати до становища рабині.
Дон Ґабрієль сьогодні був у виїмковому настрої. Йому хотілося говорити й звірятися з думок, які роками дрімали в душі, приспані й заховані навіть від дружини.
– А як там твої хлопці? Здорові?
– Дякую, – відповів вдоволено Елеодоро. – Здорові й ростуть, як з води.
– Це добре. А ти не думаєш оженитися знову?
– Ні, приятелю, не думаю. Для чого мені жінка? – гість мало-мало не сказав: «Щоб сумувала в самотности, як твоя?», але втримався і натомість додав: – Я ж майже ніколи вдома не буваю, все їжджу з одного кінця в другий, як кочівник. Де мені женитися!
– Ну, все ж... Жінка б тобі хлопців доглянула...
– О, мої хлопці вже не потребують материнського догляду! – засміявся Елеодоро. – Та й мачуха тепер не дала б з ними ради – звикли до самостійности.
– Гм... Воно, правду сказавши, мачуха все є мачуха... От і я нераз думаю, чи там мою Анну-Марію мачуха не кривдить? Жаль мені похресниці... Ми з дружиною так були звикли до неї, ніби вона була нашою донькою... І... Ти не смійся з мене, приятелю, коли я тобі щось скажу... Бачиш, всі батьки завжди гордяться синами. А мені й доні Ізабелі так дуже хотілося мати доньку – і не судилося... Хлопці, як хлопці: вони все твердіші й не здібні до сентименту. А от дівчатка – що іншого. Нераз, – віриш? – не знати що віддав би, щоб тільки така маленька ніжна дитинка влізла на коліна, обняла за шию, поцілувала, пощебетала, як робила колись Анна-Марія... Бракує цього мені в нашому шорсткому життю... Ти хоч бачив Анну-Марію? Яка вона там?
– Бачив рік тому. Обіцяє перетворитися в пречудну перлину краси й чеснот...
– Ну, це вже ти, приятелю, говориш, як в європейському сальоні! Чесноти виховуються, а я сумніваюся, чи її батько – німець зможе такі чесноти виховати... Ех, і чому б йому не віддати дитини нам?! Моя дона Ізабела стала б їй і за матір і за сестру...
Де Лара ще довго оповідав про Анну-Марію й про Жануарію, поки не зауважив, що гостя ця розмова починає нудити.
– Але що це я?! – схаменувся він і зніяковів. – Плету тобі всякі нісенітніці, як жінка. Оповідай ліпше щось. Які ще новини в світі?
– Новини? – зрадів гість, що врешті зможе перейти до теми, яка його найбільше цікавила. – Новини є, але не знаю, чи вони будуть до смаку фідальґові еспанського роду...
– Це ти про мене?
– Егеж...
– Ех, приятелю мій, – з досадою потер потилицю Ґабрієль, – з мене такий самий еспанець, як з тебе португалець. І ти, і я народилися на новій землі, й нас нічого не в’яже з батьківщинами наших предків, крім прикрої залежности.
– Це правда, – згодився Перейра. – Мій дід, вибираючись до Бразилії на війну проти французів, напевно відчував і думав зовсім не так, як я...
– А, бачиш! Ну, про яку ж це ти новину згадував?
– Можу сказати, але довірочно, розумієш?
– Гаразд, кажи...
– Отже, бачиш, друже, дуже можливо, що саме в цей момент, коли ми тут сидимо і говоримо, в Европі рішаються великі події: Португалія домагається незалежности і стоїть напередодні спроби – вирватися з-під еспанської корони.
Ґабрієль де Лара більше зацікавився, як здивувався, чи втішився.
– Так? – спитав живо. – І хто ж є кандидатом на престол?
– Дюк Жвон Браганса, коли Бог поможе. Він тішиться великими симпатіями і є дуже політичною та розумною людиною. А ти що скажеш на це?
– Що скажу? – перепитав дуже поважно господар. – Скажу, що з того може для нас вийти велике лихо.
– Для Еспанії, хочеш сказати?
– Ні, для нас, бразилійців. Нам досі було однаково, від кого залежати: від Еспанії, чи від Португалії. За цих шістдесять років, відколи вони обидві були об’єднані, ми мали принаймі такий-сякий спокій з кордонами. Але що буде, коли обидві розділені держави почнуть ділити свої заокеанські володіння?
– А ти вже й боїшся? – підморгнув дон Елеодоро.
– Боюся, – щиро признався Ґабрієль. – Адже сиджу на самій межі Тордезільського трактату. Дуже невдячне і непевне місце...
– Доведеться тобі рішатися, – добродушно закпив Перейра, – і, або посунутися на захід, коли ти за Еспанією, або пересунутися на схід і розташуватися просто на воді, коли ти за Португалією...
– До сто чортів! Посунутися, кажеш? – роздратовано гукнув де Лара. – Я звідси не посунуся ні кроку – хай би там від того мала Еспанія, чи Португалія, чи вони обидві разом, провалитися в пекло! Я шість років тут живу, вкладаю силу і піт в цей клаптик землі, привик до неї, полюбив її, придбав уже сякий-такий маєток і став на ноги. А тепер знову позбуватися того всього тільки через те, що хтось там десь там хоче відділятися від якоїсь корони?! Ну, ні! Ні! Пазурями й зубами буду боронитися, але звідси себе зіпхнути не дам!
– Ну, гаразд! – якимсь дивним голосом обізвався Елеодоро, і, хоч на устах його лежала жартівлива усмішка, – зіниці зробилися подібними до кінчиків стріл, готових зірватися з тятиви лука. – Гаразд... Але, на випадок розділу тутейших земель, незалежно від твого бажання, твій маєток або буде перерізаний кордоном, або в цілости приєднаний під владу якоїсь корони. Котру вибираєш?
– Бразилійську! – їдким шепотом відповів де Лара і лихо засвітив очима.
– Та ну, не жартуй! – аж кинувся Елеодоро. – Я поважно питаю: за ким потягнеш руку: за Еспанією, чи Португалією?
Дон Ґабрієль відсунув тарілку, поклав лікті на стіл і, сплівши до хрускоту пальці, сперся на них підборіддям. Мовчав добру хвилину, і нарешті заговорив:
– Коли доводиться вибирати між двома злами, то мудрість каже вибирати менше. Тому я вже волію Португалію, ніж Еспанію, хоч, може, кости моїх предків обернуться від обурення в гробах. Але, повторюю, найкраще було би для нас не залежати ні від кого...
Видно було, що з душі гостя звалився великий тягар, бо напняття зникло в його очах, а лице роз’яснілося усмішкою.
– Значить, можемо числити на тебе, приятелю? – спитав він. – Тоді дай руку! Гаразд! А те, про що ти говориш, колись прийде само собою... Тепер ще зарано, абсолютно зарано...
Погодження викликало в приятелів добрий гумор і додало апетиту, а розмова поточилася ще живіше. Врешті, коли вже ні один, ні другий не могли більше нічого з’їсти, Ебано Перейра зачепив ще одне питання, яке було чи не найголовнішою метою його приїзду:
– Скажи мені, приятелю, скільки правди в тих фантастичних поголосках про поклади золота біля Паранаґви?
Ґабрієль здвигнув плечима:
– Дивні речі питаєш, Елеодоро! «Фантастичних поголосках»... Здається, що правда перевищить усі фантазії...
– Так?!
– А так, так. Тут люди вже більше, як півстоліття, золото здобувають, а ти говориш про поголоски.
– Бо уряд нічого толком в тій справі не знає, хоч ніби всі розшуки ведуться від його імени.
– Наш уряд взагалі нічого не знає, – нахмурився Ґабрієль, – а люди не спішать його повідомляти – нема дурних! Якщо хто і знайде щось, то тримає в таємниці й використовує сам.
– Ти також?
– Я – ні. Я, хоч і не тягну за європейською короною, але злодієм не вродився й обкрадати держави, яка б вона не була, не хочу. Дивись, що я тобі покажу...
Господар встав, зняв з полиці невеличку мищину* і подав її гостеві. У мищині Елеодоро побачив пригоршню білого піску, серед якого рясно блищали золоті іскорки.
– Звідки це? – спитав.
– Та з нашої ж річки. Але це – дурничка. От в околицях річок Рібейри й Ассунґві шукачі познаходили де-що більше...
– І миють?
– Та, звичайно, миють. Хто ж їм заборонить? Самородки знаходять, діяманти – і все до власної кишені ховають.
– Злодійство! – обурився Елеодоро. – Але ми це припинимо! Слухай сюди, Ґабрієлю: я ношуся з думкою про засновання Дистрикту Копалень на південну Бразилію, розумієш? Держава врешті мусить взяти у свої руки всі поклади і покласти край грабіжницькій експлуатації. Я все був високої думки про твою честь і адміністративний хист, а тепер, коли знаю, що ти наш, – хочу тобі запропонувати увійти до адміністрації такого Дистрикту. Що ти на це?
– Я з охотою!
– Добре... Але, насамперед, мусиш пред’явити речові докази, що такий Дистрикт матиме за чим шукати і що його засновання має підстави. Починай справу на свій кошт. Коли треба буде – моя кишеня до твоєї диспозиції, але золотий пісок і самородки повинні бути знайдені! Розумієш? Пізніше уряд нам зверне всі видатки і дасть всяку допомогу для організації копалень. Крім того, тобі буде забезпечена стала і добре платна посада в Дистрикті. Згода?
Замість відповіди, де Лара міцно потиснув руку приятеля.
– Дякую, – сказав. – Я й сам давно хотів звернути увагу уряду бодай на охорону покладів. Адже по лісах волочиться маса всяких зайд з цілого світу, риється собі в землі, бовтається по ріках, входить у приязні взаємини з дикунами, і ті їм за різного роду сміття показують всі родовища, ще й помагають здобувати. А уряд і пальцем не кивне, чекаючи на готове. Чорти взяли б таку господарку!
До світлиці увійшла господиня. Де Лара, здається, миттю забувши про всі поважні справи, прилип до дружини запитливим поглядом. Дона Ізабела не сказала нічого, але по її сумному обличчі, по спущених очах і по стиснутих строго устах можна було вичитати все те, чого вона не висловила вголос. Дон Ґабрієль тільки нахмурився і зітхнув.
– Ну, що ж! – сказав, адресуючись не то до гостя, не то дружини. – Нічого не вдієш... Пізня пора вже... Підемо хіба на спочинок...
... Ніжна жалібниця-ніч вступила на свій дижур*. Вона затягнула темну запону над західнім краєм неба, засвітила в небі каганці, поприкладала цілющі масті до кривавих ран і позагортала їх синіми завоями. Тоді поклала палець на блакитні свої уста і наказала спокій. І хвора Земля заспокоїлася, забувши на кілька годин про чвари, злобу і роздори, про змаг ворожих сил на своїх грудях, про вогонь і залізо, що палили і роздирали її тіло, про ріки сліз і крови, що всякали в її нутро, про міжусобиці серед рідних дітей, про жах грабунків і невільництва, що перекочувались з краю в край. Яскраво горів у небі Південний Хрест, а під ним, трівожно приплющивши повіки, дрімала країна, яку зі зневагою для Божого імени названо було чомусь «Землею Святого Хреста»...
