Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)
Дівчинку охрестили, – сама дона Ізабела стала хресною матір’ю, – назвали Жануарією і лишили в панському домі. А коли її приносили годувати, Сабія з подивом, навіть зі страхом, дивилася на свою донечку, загорнену в білі блискучі плахти й мережива.
Так якось дитина вижила. Її всі кликали Жануарією, або Жарі, а батьки між собою називали її Жаїрою, бачили свою доньку тільки здалека, і вона їм видавалася якимсь божеством, любим, недосяжним і чужим одночасно.
Після Жаїри в Сабії що-три роки народжувалися хлопчики, але мертві. Четверо синів – і всі четверо мертвонароджені! П’ять разів ставати матір’ю і в конечному висліді не мати біля себе ні одної дитини! Сабії й Пірауні було чого плакати й журитися...
Жила одинока Жаїра. Але що вони значили для Жаїри? Для неї вони були такими ж рабами, як і всі інші мешканці сензалу. Рідко коли батько, чи мати важились зачепити її словом і з болем та сумом вислуховували байдужі, згірдливі відповіди. Одного разу Пірауна зробив для доньки прегарну сопілочку з кости. Працював над нею ночами й святами, викарбовував тонкі визерунки, просверлював дірочки, на кінець прикрасив сопілочку найкращими перами і одного дня, зустрівши Жаїру, подав їй свій подарунок. Дівчинка подивилася на сопілку, попробувала навіть засвистати, але потім зневажливо скривилася.
– Навіщо вона мені? – спитала з кислою міною. – Для панночок не підходять такі іграшки. Віддай її ліпше паничеві Антоніо...
Пірауна не послухав її й сопілочки малому Антонієві не дав. Він вкинув її в огонь і цілий вечір плакав, ніби дитина.
***
Сплять у сензалі поморені цілоденною працею раби, вже й в панському будинку полягали спати, вже й домова служба повернулася й пішла на спочинок, а нещасливі батьки все думають і зітхають, зітхають і думають. Пірауна часом застогне, часом шарпне себе за волосся, або почне товкти кулаками власну голову. Тяжко йому.
– Чому не спиш, Пірауно?
Пірауна не може спати, бо його облягають спогади, як і дружину, а до того мучать ще й інші думки, які напевне Сабії не приходять до голови. Сабія вже звикла до рабства і не мріє ні про яке інше життя. Але Пірауні з кожним днем стає все гірше. Щось душить його, щось гнітить, щось манить і тягне геть з цього сензалу.
Спочатку, як тільки попав у сирицю, був таким приголомшеним, що нічого не думав, нічого не відчував, навіть удари безжальних канчуків його не боліли. Був, як дерево. Потім, коли опинився вже в сензалі, його опанував страх, такий страх, якого не відчував навіть перед смертю. Боявся, сам не знав, чого, тремтів і сторожко розглядався по сторонах. Поволі призвичаївся до обставин, і страх минув, але, замість нього, прийшла нудьга від бездіяльности. Тому був радий, коли почав працювати. Брався до роботи запопадливо, а що був сильним, спритним і розторопним, то скоро зискав собі прихильність і наглядачів і пана. Дон Ґабрієль так уподобав собі Пірауну, що ставився до нього з виїмковою ласкавістю, цінив навіть більше від муринів, яких уважав найліпшими рабами з огляду на фізичну силу, покірність і витривалість. Згодом дійшло до того, що господар брав його з собою скрізь і всюди, як свого тілохранителя, ставив на найкращу роботу, вчив різного ремесла, довіряв йому цілковито, посилаючи без охорони з різними орудками, а при тому не жалував подарунків.
Порівняльна свобода рухів з одного боку і ласкавість де Лари – з другого, остаточно примирили Пірауну з неволею. Він навіть відчував гордість з того, що пан вірить йому, що виділяє серед інших рабів. Але це тривало чотири роки, а потім стався ніби незначний випадок, який потягнув за собою зовсім несподівані наслідки.
Одного разу наємний наглядач дона Ґабрієля – мамелук Маврикій сказав Пірауні:
– Учора був купець на тебе, Пірауно.
– І що? – спитав зі страхом Пірауна.
– Давав добрі гроші, – продовжував Маврикій, – але дон Ґабрієль не схотів. Він сказав, що, коли б йому навіть прийшлося продати всіх рабів, то тебе одного залишить. Каже, що ти – найкращий і найвідданіший раб. Дуже тебе наш пан любить! – скінчив наглядач, переконаний, що каже Пірауні дуже приємну річ.
І дійсно, в першому моменті Пірауні дуже підхлібила ця вістка і викликала вдоволену усмішку на його уста. Але щойно через кілька днів він відчув, що його щось болить біля серця. Спочатку не знав – що? І лишень, добре розібравши свої почування, зрозумів причину свого неспокою: прихильність, яку зискав у пана, стала невидимим ланцюгом, що ще більше закріплював його в рабстві, закріплював назавжди!
Усвідомивши собі це, Пірауна заскакав від злости й обурення.
– І це у них називається любов’ю? – питав сам себе. – Любити – значить тримати у досмертній неволі?! Гаразд! Коли так – гаразд...
І Пірауна спочатку постановив збунтуватися й перестали працювати. Але передумав. За кару його могли продати іншому, могли розлучити з Жаїрою, а цього він найбільше боявся.
Вибух минув, і Пірауна не зробив нічого. Залишився далі покірним рабом, працював навіть ще запопадливіше, бо в праці знаходив певну розраду, але закинута в серце іскра тліла й пекла. Пірауна став задуманим, сумним і часто не спав цілими ночами. Коли ж і спав, то йому снилася воля. Бачив себе то на полюванні, то у війні з іншими племенами, п’янів з розкошів і відчував, що груди його тріскають з радости. Від тієї радости Пірауна завжди прокидався, пригадував собі, що він лежить на соломі в сензалі, і є лишень найкращим рабом шляхетного пана – дона Ґабрієля де Лара.
І тоді лютий біль рвав душу Пірауни й не давав заснути до самого ранку. Він кусав собі руки, щоб не кричати вголос, товк головою об долівку й тяжко стогнав. Ах, ті золоті сни! Чому вони такі короткі, чому не тривають вічно? Пірауна тільки в них знаходив втрачену волю і втрачене щастя...
І тепер, сидячи поруч хворої Сабії в темноті, він всоте передумує знайомі думки і врешті тихо каже до дружини:
– Знаєш, Сабіє, це краще, що наші сини приходять на світ мертвими...
– Що кажеш, Пірауно?! – жахається Сабія. – Чому краще?
– Бо не варто жити в неволі...
Але Сабія не годиться з чоловіком. Чи ж їм погано в дона Ґабрієля? Чи ж вони журяться їдою? Чи не мають вони блискучого намиста, бранзолет і навіть одежі? Вони мають тут усього-усього більше, як мали в племени. Хай Пірауна ліпше не нарікає. І те сказати: дон Ґабрієль і дра Ізабела – найкращі з усіх рабовласників. Ніде так добре не ставляться до рабів, як в домі де Лара! І Сабія воліє сто разів жити у безпеці під їхньою опікою, ніж бідувати в пралісі серед диких племен. Вона вже відвикла від нападів і небезпек. Вона боїться диких індіян.
Пірауна кидається, мов ужалений, присувається ближче до дружини і вибухає пристрасним шепотом їй у вухо.
– А я волію найгіршого серед індіян, як найліпшого серед усіх Ґабрієлів, чуєш?! Найбільшого ворога серед своїх можна уласкати, можна зробити своїм приятелем на життя і смерть, коли з ним поступити добре. А з білими – ні! Чим ти ліпший для нього, чим покірніший, чим більше користи він має з тебе, – тим міцніше він триматиме тебе у своїх руках. У них це називається «любити»! Чуєш? «Любити»! Яке ж найгірше індіанське плем’я так розуміє любов? У нас воюють і вбивають. Відбере один другому життя, а решта помириться і живе в згоді. Але волі ніхто нікому не відбирає. У нас роблять кривди одні одним і за кривди мстяться, воюють, але знають, за що. А з білими? Що ми їм зробили? Забрали їм місця полювання? Зайняли їхні рибні річки? Знищили їхні оброблені поля? Чого ж вони нищать нас? За що беруть у рабство?
– Не знаю, Пірауно...
– Не знаєш? А я знаю: вони хотять нашої землі і всього, що на ній і в ній є. Вони хотять усе пожерти! Вони хотять винищити нас, щоб забрати собі все-все, а, кого не винищать, – змусять працювати на себе. Вони роблять так, як не зробить ні одне плем’я! Вони не шанують ніяких законів і не знають миру. З ними не можна жити в згоді!
– Чому, Пірауно? А племена ж каріжо примирилися і живуть у згоді...
– Племена каріжо – найдурніші племена у світі! Вони думають, що білі з ними в мирі через приязнь? Через страх! Каріжо є багато, і, коли б тільки їхній головний вождь схотів проголосити війну, – тут не залишилось би ні одного, білого! Дурні, дурні! Згодилися на мир, з якого не мають ніякої користи! Пасуть ворогам худобу, носять дерево і камінь на будови, шукають для білих золота й срібла, працюють тяжче, як невільники, а за те їм дають намисто, чи інші дрібнички, які варті у білих стільки, скільки в лісі варте листя з дерева!
– Гарне намисто! – мрійно зітхнула Сабія і тим зітханням відразу охолодила чоловіка. Пірауна побачив, що жінка його не розуміє зовсім, і йому стало соромно, що так розговорився.
Замовк знову і тяжко задумався.
– Так, це неволя вбиває наших дітей! – обізвався по хвилині тоном найглибшого переконання.
– А Жаїри ж не вбила, – відповіла Сабія.
Жаїра!
Це був пункт, якого Пірауна ніколи не міг собі вияснити. Але, чи думав він про мертвих синів, чи про живу доньку – відчував той самий біль. Бо сини не живуть – їх нема. А от Жаїра жива, росте гарна і здорова – але її також нема! Кожного разу, коли раніше бачив доньку з панськими хлопчиками, або тепер – у товаристві дони Ізабели, відчував заздрість, що дитина тулиться не до Сабії, а до чужої їй жінки. В сензалі діти рабів живуть разом з батьками, сплять поруч них, їдять разом з однієї миски, а старші – то й працюють разом. Правда, вони ходять голі, нераз бувають биті й кривджені наглядачами, в той час, коли Жаїра сліпить усім очі своїми одягами й прикрасами, а оточена такими почестями, ніби була рідною донькою панів.
Добре це, чи ні?
Сабія завжди каже, що так, але Пірауна не може собі відповісти на це питання. Інколи навіть ловив себе на думці, що було б краще, коли б і Жаїра не жила. Тоді він давно покинув би остогидлий, зненавиджений сензал, зрікся б ласки і подарунків дона Ґабрієля і втік би до лісу. Але Жаїра...
Жаїра!
– Пірауно, лягай уже! – просить Сабія. – Скоро сонце зійде, а ти мусиш рано вставати до роботи...
І Пірауна лягає поруч жінки на землі, щоб тільки не слухати цих пригадок. По віддиху пізнає, що Сабія скоро заснула, але сам він не заплющив очей до ранку...
Рабиня
Минуло майже вісім років...
Багато більших і менших подій наступило в світі, зазнала різних змін і Бразилія. Португалія в кінці 1640-го року таки відділилася від Еспанії й стала знову незалежним королівством з Жвоном Четвертим на чолі. У Пернамбуко далі йшла запекла боротьба проти голляндців, і в цій боротьбі об’єдналися в одному спільному фронті місцеві уродженій португальського походження, метиси, індіяни, а навіть привезені з далекої Африки невільники-мурини, і всі вони разом, як твердять історики та соціологи, у цій боротьбі виробили початки для зовсім нової бразилійської нації. Проти неї голляндці не могли втриматися й поволі здавали одну місцевість за другою.
На півдні ж Бразилії без офіційного проголошення війни між обома розділеними державами йшли безперервні криваві сутички за межі колоніальних володінь. Спустошивши єзуїтські редути, бандейранти робили дальші спроби до опановання ще й Параґваю, і лишень після того, як еспанці, одержавши дозвіл на озброєння індіян вогнепальною зброєю, завдали інтрузам* кілька дошкульних поразок, – провізоричний кордон було так-сяк забезпечено.
Паранаґва тим часом розрослася і розбудувалася до невпізнання. На лівому боці ріки Ітібере стояло вже справжнє місто. В центрі його височіла та сама, невідомо коли й ким збудована, церква Матері Божої з Вервичкою. Одна з її стін, завгрубшки півтора метра, збереглася й досі, й до неї приставлено в 1936-му році зовсім новий корпус церковної будови. Зараз, навпроти цієї церкви, вже в 1646 році був піднятий і пропам’ятний стовп на признання за Паранаґвою прав віли, хоч офіційний акт – «Карта Режія» наспіла двома роками пізніше.
Біля церкви тісно один попри одному стояли будинки значніших обивателів Паранаґви, творячи тісні вулички, в яких лишень з великою бідою могли розминутися два вантажених вози. Будинки мали такі ж грубі, як і церква, мури, зложені з сирого каміння, тяжкі ковані двері й вікна лишень на поверсі, а тому скоріше подобали на фортеці, ніж на людські житла. Перепровадившись з тростяних і глиняних халуп на острові Котінґа, жителі забрали з собою і страх та недовір’я до оточення, і це виразно задокументувалося на їхніх нових господах: вони були похмурі, замкнені й недоступні.
Зрештою, зовсім не дбаючи про красу своїх домів ззовні, багатші люди надавали великого значення внутрішній стороні, й обставляли свої житла з усіми можливими розкошами. Граніт і мармур з близьких гірських кряжів, найцінніші породи дерева з довколишніх лісів, дармова рабська сила й добрі прибутки – все це забезпечувало задоволення найпривередніших смаків і забаганок. З Европи прибували все нові майстри різних національностей і різних фахів: будівничі, теслі, столяри, ковалі, маляри, а то й прості заробітчани без певного фаху – і всі вони мали повні руки роботи. Кораблі доставляли різні заморські товари, в крамницях ішла жвава торгівля й обмін на місцеві сирівці, життя кипіло.
За грубими мурами кожного дому також ішло своєю колією недоступне для стороннього ока родинне життя паранаґванянців: народини й смерти, радощі й смутки, прибутки й страти, згода й роздори чергувалися між собою, змінялися одне з одним і трималися в позірній таємниці, хоч раби й слуги вмудрялися завжди знайти хвилину, щоб роздзвонити найбільш дискретні речі по всіх сусідах. Так вістки про найінтимніші випадки кожної родини просочувалися з-поза кованих дверей, глухих стін і закритих внутрішніх дворів і розходилися з швидкістю, пропорційною до сили, з якою їх намагалося зберегти в таємниці.
За цією центральною частиною міста, що йшла вздовж берега широкої, як затока, Ітібере, тулилися бідніші, а то зовсім жалюгідні подоби будинків: глиняні, або бамбукові, а ще далі виднілися палаючі під голим небом вогнища чи згаслі купи попелу й головень, біля яких знаходили тимчасове пристановище різного роду невдахи й шукачі щастя. І вже зовсім далеко за містом ширилися управні поля, курилися ганчарні, або черепичні печі, й тягнулися обгороджені пасовиська рогатої худоби й коней.
А на самому лівому крилі міста, близько гирла Ітібере, стояла господа Ґабрієля де Лара – оувідора[7]7
Оувідор – дослівно «той, хто слухає». Переносно – посередник між урядом і населенням в старі часи.
[Закрыть] Паранаґви. Діяльний фідальґо таки дотримав даного Елеодорові слова і в 1646-му році зголосив у Сан-Павло відкриття золотих покладів біля Перуни, як рівно ж повідомив про наявність золота в інших місцевостях. Вскорі після цього проект Елеодора Ебано Перейри про заснований Копальняного Дистрикту на Південну Бразилію був прийнятий, а де Лара увійшов до його адміністрації. Рівночасно він вніс до уряду прохання про признання за Паранаґвою прав віли і, не чекаючи навіть відповіди, підняв вілійний стовп.
Відповідно до становища й заможностй цього пана, відрізнялася від інших і його родинна резиденція. Правда, на початках різниця була лишень хіба в розмірах, але пізніше, окрім розміру, зайшли ще й інші зміни.
Отже, по первісній своїй формі, дім Ґабрієля де Лара скидався на всі інші будови того часу: мав грубі стіни, що продовжувалися від фронту у високу камінну загороду двору, мав два входи, захищених дебелими кованими дверима, і вузькі вікна у поверховій частині. Нижня частина фронтової стіни становила собою глухий мур, за виїмком, як було згадано, тих двох дверей. На правому крилі дому від середини фронту аж до рогу тягнувся вздовж поверху балькон, на який виходили вікна і скляні двері з їдальні.
Дім був дуже просторий, мав багато кімнат, домашню капличку мізерикордії, коридори, сходи й переходи, а внизу – муровані міцні комори, де зберігалася живність, вина, тканини й шкіри, знаходилася скарбниця родини, приміщення для домашніх рабів і велика пекарня. В долішній частині вікна були лишень маленькі й заґратовані й виходили вони на внутрішнє подвір’я. З цієї ж внутрішньої сторони був ще один невеличкий балькончик, з якого можна було мати в полі зору все те, що робилося в «чорній» частині господи: сензал, конюшні, комори з господарським реманентом і дерев’яна «буциґарня» для караних рабів – усе було, мов на долоні. Фронтовий же балькон давав можливість бачити широке плесо Ітібере, куди нераз запливали з затоки кораблі, і частину самої затоки.
З лівого боку дому за камінною огорожею зеленів садок. На піщаному ґрунті годі було виплекати щось добірне, і Ґабрієль де Лара, стративши немало зусиль на різні спроби, врешті обмежився до пальм, кількох дерев камелій, корчів сапатейри, що дає чудові червоні квіти різних відтінків, кремезних іньяме, які родять солодкі їстивні стрючки, та декоративних корчиків. Була тут і гарненька альтанка, з якої, до речі, ніхто не користувався, були доріжки вистелені у взірці чорним і білим мармуром, і водограй, з якого дуже неохочо била вода.
Перед тим, як мав повернутися по скінченні науки додому старший син де Лара – Антоніо, батько постановив оздобити будинок. Найняті майстри наново обтинкували всю господу, додавши багатих прикрас у бароковому стилі довкола вікон і дверей. А ще пізніше, себто, незадовго перед моментом, коли продовжується наше оповідання, вдруге зароїлося біля дому де Лара від майстрів і робітників, а в брами безперервно в’їжджали вантажені будівельними матеріалами вози. По кількох місяцях гуку, стукоту, криків і метушні при лівій стороні дому виросла дивна й невидана в Паранаґві будова – щось ніби мініатюрна подоба палацу в мавританському стилі. Вигладала так, ніби її хтось посунув з фронту вглиб двору і так лишив. Поміж фронтовою стіною палацика, а бічною стіною великого дому, в кутку, зроблено гарний ґанок зі сходами і дашком, а всередині пробито двері, так що прибудівка сполучалася з рештою господи. Вільне місце, що лишалося між палациком і входовою брамою, перетворено у квітник, а доріжку від ґанку до брами вистелено мозаїковими взірцями з мармуру.
Сама добудівка стояла, ніби на постументі, – на підмурівці висоти партеру з глухих стін, а її горішня частина скидалася на цяцьку: вітражні віконця, тонкі орнаменти, ніжна, як мереживо, різьба і на вивершення – круглий копулуватий дах. Щоб закрити прості й занадто контрастуючі до решти палацику лінії підмурівку, довкола нього пересаджено відразу цілі кущі повзучих рож, і добудівка виглядала веселим кубелечком, вирослим на гнучких гілляках зелені й рожевого квіту. Дон Ґабріель не жалував грошей на свій задум і наперед втішався враженням, яке зробить на свою похресницю, що мала повернутися з Европи і назавжди поселитися у своїх кревних.
Доля цієї молодої дівчини була занадто трагічна, щоб її можна було розказати в кількох словах. Вона народилася від другого шлюбу своєї матері з німецьким бароном фон Бартом, і по кількох днях стала сиротою. Спочатку нею опікувалася сестра по матері – дона Ізабела, яка тоді вже була замужем і мала свого власного сина. Дон Ґабріель, ставши хресним батьком сестри своєї молоденької дружини, урочисто приобіцяв дбати завжди про долю маленької Анни-Марії, і цієї обіцянки справді чесно дотримував. Коли фон Варт оженився вдруге з донькою власника великої цукрової плянтації (також німкою) і, придбавши з нею сина, вирішив виїхати з родиною назад на батьківщину, дон Ґабрієль робив усе можливе, щоб затримати в Бразилії бодай частину маєтку, який належав покійній тещі. З великими труднощами йому вдалося відвоювати трохи землі, що стояла пусткою і не представляла великої вартости. Згодом однак, коли фон Варт був уже в Европі, показалося, що на тій землі виявлено великі поклади срібла, і таким чином Анна-Марія стала багатою дівчиною.
Але й фон Вартові не судилося довго жити. Він скоро помер, а його дружина також вийшла заміж вдруге. Доля ніби кпила собі з фон Бартів і з тих родин, що вступали з ними в подружні зв’язки, і незабаром прибрала з цього світу й колишню фон Бартову. Двоє дітей – Анна-Марія і її молодший брат – лишилися круглими сиротами без ніякої опіки.
Довідавшись про сумну долю похресниці, де Лара вжив усіх своїх зв’язків, щоб Анну-Марію забрала до себе на тимчасове виховання його далека родина в Еспанії, приобіцявши оплатити всі зв’язані з тим видатки. Родина погодилася, але разом з тим, невідомо яким способом, з Анною-Марією потрапив і її брат, про якого дон Ґабрієль навіть слухати не хотів. Однак, сталося. Родина повідомляла, що діти дуже прив’язані одне до одного і не хотять розлучатися нізащо в світі. На щастя, дід малого фон Варта ще жив, а його плянтації давали добрі прибутки, і він охоче погодився поділити видатки, потрібні для виховання обидвох дітей.
Від родини надходили вісти досить рідко, а коли і надходили, – змушували дона Ґабрієля хмурити брови. Родина скаржилася на дорожнечу, натякала на те, що діти були зіпсовані попереднім життям і тепер вимагають цілого штату учителів та виховників, і що остаточно та сама родина не нарікає, знаючи про свої обов’язки супроти так далекого і незнайомого особисто, але тим не менше дорогого і шанованого кузина – дона Ґабрієля де Лара...
Де Лара сердився, гримав кулаком об стіл, але, щоб дітям не було кривди, з кожним роком збільшував свої посилки до Европи.
І от якось це все несподівано скінчилося. Капітан одного корабля, великий приятель дона Ґабрієля, передав йому листа від Анни-Марії. Першого листа за всі роки! Лист, одначе, був дуже сумний. З нього де Лара довідався, що похресниця зовсім не хоче жити далі в Еспанії, як постійно запевняли її родичі, а, навпаки, хоче вернутися назад до Бразилії. Далі дівчина писала, що і її, і її брата родичі тримають в чорному тілі, вбирають лишень у недоноски по кузинках і кузинах, не випускають між люди, дорікають кожним шматком хліба, усім скаржаться, що тримають дітей виключно з милосердя, а на кінець забороняють їм знестися зі своїми родинами в Бразилії. Тому Анна-Марія просила дуже, щоб її якось забрати з Еспанії, а одночасно повідомити й діда свого брата про те саме. Отже виявилося, що одиноке, в чому родичі не брехали, була приязнь між братом і сестрою.
Дон Ґабрієль зареаґував негайно: послав реляцію власникові цукрових плянтацій, а родичам загрозив великим скандалом, якщо вони відразу ж по одержанні листа не вишлють Анни-Марії під опікою згаданого вже капітана до Бразилії. Повідомляв також, що більше не пошле ні одного гроша і що взагалі більше про родину чути не хоче. Але, помимо того, все ж дав капітанові величенький мішечок золота на випадок, коли б «ніжні опікуни» задумали робити якісь труднощі, ну, і на видатки, необхідні для придбання сеньоріті належного вигляду й гардероби. На кінець ще сказав капітанові:
– Того молодого німчика, капітане, не привозьте мені на очі! Скиньте його в Сантосі – нехай манджає* до діда!
Вирішивши так справу, дон Ґабрієль поспішно взявся за приготування до прийняття похресниці. У скарбниці на її рахунок лежало вже чимало міцних бочівочок з сріблом і золотом, то ж де Лара міг собі дозволити на те, щоб збудувати для неї і відповідне кубелечко. Воно не було велике – дві кімнатки для господині і одна для покоївки, – але за те розкішшю дорівнювалося найбагатшим домам Европи. Для нього закуплено тяжкі сувої різних матерій і килимів, дорогих свічників, кришталів, люстр, а мистці-майстри по дереву вирізьбили дивовижні меблі з найдорожчих ґатунків дерева, що ним так багата Бразилія. Все устаткування спальні вирізьблене було з ніжно-червоної канжарани, а сальончика – з оливково-золотистого іпе. На мозаїку підлог пішли також найцінніші породи дерев, що експортувалися до Европи хіба на прецизні вироби. Але тут вони встилали долівку: пахуча кабріува, що її прийнято називати «бальзамовим деревом», наповняючи тонким ароматом приміщення, темніла майже чорними ромбами і квадратами поміж складними взірцями з червоно-помаранчевого бразилійського дуба, темно-жовті з чорними прожилками дощинки ґважувіри відтіняли ще більше білість седра, а все разом творило примхливі мистецькі комбінації й орнаменти, в яких майстри не стримували свободи мистецької уяви.
Драпування стін ніжно-взірчастими матеріалами, добір килимів, фіранок і котар йшли під особистим доглядом дони Ізабели і були чи не найскладнішою проблемою. Але остаточно все було скінчене, і кімнатки очікуваної гості перетворилися в уламок арабської казки.
Третя кімнатка, призначена для Жарі, виглядала трохи простіше, але знову не на стільки, щоб різниця занадто кидалася в очі. Зробили й для Жарі нові мебельки, послали дешевший килим, повісили фіранки й котари, обтягнули стіни матеріями – і дівчина була вдоволеною, хоч і здавлювала в собі мимовільне зітхання, коли заглядала до кімнат Анни-Марії.
Отже, все було готове для прийняття молодої родички.
Дона Ізабела за останніх вісім років, у протилежність до свого чоловіка, який ніби засох і стверд під гарячим промінням сонця, залишившись майже незмінним, – сильно постаріла, підупала духом і часто скаржилася на різні недомагання. Замість неї, обов’язки ведення дому перейняла на себе Жануарія. З дитини вона виросла в дорослу чарівну дівчину, енерґічну, второпну і владну. Вона носила при собі всі ключі, за виїмком ключа від скарбниці, приймала й видавала запаси комор, пильнувала кухні й часто вирішувала справи не лишень за господиню дому, але й за господаря. Раби й наємні слуги зверталися з кожним питанням лишень до Жануарії, покірно гнули перед нею голови й беззастережно виконували всі її накази, хоч поголовно всі її ненавиділи. Сильна й гнучка, мов пантера, чорноока й чорноволоса, з напрочуд білими й рівними зубами та примхуватим рисунком надломлених посередині брів, Жарі з першого погляду кожного вражала своєю надзвичайною красою. Було в ній щось безконечно привабливе й солодке у хвилинах, коли усмішка розкривала гарно викроєні, ледь-ледь припухлі уста, приплескувала милий тупенький носик і застрягала іскорками у крайніх, помітно піднятих догори, куточках очей. Не менш чарівною була Жарі у хвилинах жалю, коли тремтіло її кругленьке підборіддя, коли очі ставали вогкими і глибокими, а зрошені сльозою рісниці діставали блиску свіжо наведеного ляку.
Проте, рідко коли хто бачив Жануарію розчуленою, натомість частіше бачено її в приступах гніву, й тоді краса дівчини набувала зовсім іншого характеру. Скісні очі дівчини звужувались зовсім, уста попеліли, все обличчя ставало пласким, ніби мертвим, і лишень тонкі ніздрі нервово тріпотали, зраджуючи вогонь дикої крови, занузданої добрим вихованням, але готової вибухнути кожної хвилини. І в такі моменти гнулися перед Жануарією раби, уникаючи зустрічатися з її поглядом.
Спадковість з одного боку і виховання під наглядом дони Ізабели – з другого зробили з дівчини типову половинчасту натуру. Як на ті часи, Жарі була дуже освіченою: уміла читати й писати, уміла гарно висловлюватися, знала життя багатьох святих, розумілася на найголовніших законах і навіть цікавилася подіями в світі. Кожного разу, коли до дона Ґабрієля приходили сусіди на обговорення тих, чи інших справ, Жарі неодмінно ховалася в сусідній кімнаті і з цікавістю вислуховувала їхні розмови і суперечки. Крім того, вона вишивала, робила мережива, навіть трохи бренькала на клявесінах, – словом, уміла все те, що належалося вміти кожній панні з доброго дому, і знала багато більше від того, про що знали всі разом узяті представниці прекрасного полу з цілої Паранаґви. Жарі уміла поводитися, була гордою і зарозумілою, і в душі постійно плекала надію – вийти заміж за багатого і родовитого шляхтича, не підозріваючи зовсім, що вона є власністю справжньої аристократки, себто, – тільки добре вихованою рабинею.
Зате по матері Жануарія одідичила* чисто дикунську пристрасть до ганчірок, до блискучих брязкалець, до отієї «бужіґанґи»[8]8
Бужіґанґа – слово, завезене до Бразилії африканськими муринами, і є означенням усяких дешевих прикрас.
[Закрыть], за яку мешканці бразилійських пралісів, чи африканські мурини, часто віддавали всі скарби, до власної свободи включно. Нова сукня, нова бранзолетка, чи намисто, викликали в Жануарії цілу бурю радости, і вона часто, замкнувшись у своїй кімнаті, витягала всю свою одежу, розкладала на видних місцях справжню й фальшиву біжутерію, й могла годинами сидіти, любовно перебираючи одну річ за другою.
Але це все порівняно було ще дрібничками. Далеко поважніші риси її натури проявлялися у ставленні до людей. З людьми вищого кола Жануарія була шанобливою, привітною і скромною. Супроти дона Ґабрієля і дони Ізабели являлася самим втіленням безмежної відданости, покори і любови. Супроти ж рабів і служби Жарі була завжди високомірною, жорстокою і попросту брутальною. І не можна сказати, що в першому випадку вона грала комедію, а в другому проявляла справжній характер – ні! Вона в обидвох випадках була щирою і керувалася своїми внутрішніми переконаннями і почуттями. Коротше сказавши, Жануарія була типовим хворим витвором рабської системи, який, маючи в рівних дозах елементи раба і пана, одночасно не є ні одним, ні другим. Ким вона була? На таке питання всі, в тому числі і Жануарія, вдоволилися окресленням: похресниця дони Ізабели Ґабрієль де Лара. Це заступало їй власне прізвище, вичерпувало становище в суспільстві й назву зайняття. Всі, включаючи й рабів, казали їй «ти» і називали просто по імени. Одинокий лишень молодий Антоніо де Лара, що вернувся недавно до батька, часом пробував з неї кпити, звертаючись через третю особу і величаючи її «шляхетною сеньорітою». У таких випадках Жарі почувала себе діткнутою до живого, ображалася, тікала до своєї кімнати й плакала, сама не знаючи – чому?
Зрештою, грубуватий і насмішкуватий Антоніо не був злою людиною і до всіх, за виїмком батька й матері, ставився однаково. На. Жануарію дивився так, як старші поважні люди дивляться на чужих для них дітей, або домашніх тварин: з певною симпатією, поблажливістю і свідомістю своєї вищости. Для батька ж і матері був просто взірцевим сцном – шанобливим, покірним і ніжним.
Приїзду Анни-Марії Жарі чекала з такою ж нетерпеливістю, як і старі де Лара (Антоніо не проявляв ні радости, ні огірчення – був попросту байдужий), сподіваючись, що з приїздом молодої сеньоріти життя в домі зміниться і стане веселішим. Напевне, – думала собі дівчина, – почнуться в домі учти й забави, наїде різних людей, і з того може щось вийти і для неї, для Жануарії. Не сидіти ж до віку при боці мандріні, не бігати ж до смерти з ключами при боці, відчиняючи й зачиняючи чужі комори. Можна вже подумати і про власні ключі, про те, щоб все вміння й досвід у господарстві перенести на власний дім...
І трохи збуджена, повеселіла Жарі приймала найактивнішу участь у приготуваннях до прийняття Анни-Марії.
Одне лишень не подобалося в тих клопотах молодій дівчині: вона вперше за все своє життя відчула себе особою менше ніж другорядною в цьому домі, що його звикла уважати своїм. Все, що робилося – робилося виключно для Анни-Марії, все, про що говорилося, так, чи інакше, стосувалося знову Анни-Марії, кожне рішення приймалося, або ні, також в залежности від евентуального погляду Анни-Марії. Не скрилася також від чуйної і спостережливої дівчини незрозуміла поведінка хресної матері. Кілька разів дона Iзабела спеціяльно викликала її для якоїсь поважної розмови, але, тільки почавши, зараз же звертала на щось інше, а на кінець старалася переконати Жануарію, що Анна-Марія повинна бути дуже доброю, що вона багато зазнала горя в збитті й що Жануарія повинна її дуже полюбити. Жарі годилася наперед, притакувала, але в душі дивувалася і ніяк не могла собі пояснити збентеження, що в таких хвилинах виразно проявлялося у дони Ізабели.
