Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)
Ольга Мак
Жаїра
Історичний роман з бразилійського життя
Перший том:
В рабстві
1957
Накладом Видавництва «Гомін України».
Торонто, Онтаріо, Канада
Бібліотека Видавництва «Гомін України» Ч. 6
Обгортка роботи Б. Стебельського
Printed by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo) Publ. Co. Ltd.
Copyright
Моїм дорогим молодим Землякам,
народженим у кайданах неволі,
але вільним духом, присвячую свою працю.
Авторка
Вступ
Бразилія – країна, яка й досі овіяна чаром таємничости й романтики, дарма, що її відкриття наступило всього-на-всього на 8 років пізніше від відкриття Америки і що вона у значній своїй частині перетворилася вже на модерну державу, якій відомі всі досягнення останнього слова техніки й цивілізації. А все ж європейцеві, чи американцеві, який не займався спеціяльними студіями Південної Америки, ця частина світу уявляється досить неясно і криє в собі безліч загадок та приваб, що їх ні не розв’язує, ні не задовольняє програма шкільних підручників з всесвітньої історії. І хоч читачі звичайно рідко коли мають терпеливість дочитувати до кінця вступне слово при екзотичних романах, то все ж ми приневолені зробити коротенький рекурс в історію, щоб декому пригадати, а декому з’ясувати епоху й обставини, серед яких пробігатиме дія нашого оповідання.
Отже, вскорі після відкриття Нового Світу, що його спочатку прийнято за східню Індію, між двома найбільшими морськими потугами того часу – Еспанією та Португалією – виринуло питання про розподіл майбутніх колоній. А що в ті часи всі християнські католицькі країни були тісно зв’язані з Апостольською Столицею, то ж уряди Еспанії й Португалії і на цей раз звернулися до неї за рішенням. Папа Олександер Шостий вирішив це питання в той спосіб, що своєю булею з дня 4 травня 1493-го року затвердив так звану «Олександрійську Лінію» («Олександрійська» – від імені Папи Олександра), яка мала б проходити мерідіонально на 100 миль західніше від Азорських островів і островів Зеленого Рогу. Еспанії призначалися у володіння всі простори в гемісфері на захід від цієї лінії, Португалії – на схід.
Однак, при практичній перевірці виявилося, що португальські «володіння», визначені за Олександрійською Лінією, складаються з... безмежних просторів Атлянтійського океану з додатком кількох архіпелагів. Обурений таким фактом, португальський король Жвон Другий оскаржив рішення Апостольської Столиці й погрозив у обороні своїх інтересів виповісти Еспанії війну.
До війни не дійшло, але Олександрійська Лінія була уневажнена, а замість неї в 1494 році уложено так званий Тордезільський Трактат з далеко кориснішими для Португалії умовами. Згідно з цим трактатом межа знову мала йти по уявній меридіональній лінії, але вже не на 100, а на 370 миль західніше від островів Зеленого Рогу.
Але, як Олександрійська Лінія, так і лінія Тордезільського Трактату, ділили те, чого ніхто не знав, а у висліді Португалія і вдруге залишилася скривдженою: межа Тордезільського Трактату знову йшла здебільша морем, а на південно-американському материку теоретично мала б починатися на півночі біля одноіменних острова і затоки Маражо (тепер штат Пара) й кінчатися біля затоки Паранаґва (тепер штат Парана), відділяючи для Португалії територію, меншу, як третина сучасної Бразилії, і рівну приблизно одній семій частині всієї Південної Америки. Але це виявилося щойно пізніше.
Після подорожі Педра Алвареса Кабрала, коли він повернувся з навантаженими на кораблях трофеями нововідкритої землі (1500-ий рік), офіційно було проголошено відкриття Бразилії, названої спочатку Землею Святого Хреста.
За першу чверть 16-го століття Південна Америка була лишень принагідно візитована різними єспанськими й португальськими кораблями, але ще ніхто не важився закладати тут колонізаційних осель. І щойно в 1526-му році Крістовон Жакес, висланий королем Португалії Жвоном Третім для охорони Бразилійського побережжя від французьких корсарів, спробував був заснувати перші осередки з португальським населенням. Пізніше за це взявся Мартінь Аффонсо де Соуза і зорганізував дві перші оселі: Піратініньґу і Сан Вісенте. Коли ж у 1534-му році наказом короля Бразилія була поділена на 15 капітаній з призначеними у кожній губернатором із спадковими правами, з Португалії почався жвавий переселенчий рух у нову колонію. Особливо ж посилився він з моментом, коли був відмінений наказ про спадковість капітаній, а натомість на всю Бразилію було призначено головного губернатора Томе де Соуза. Сталося це в 1549-му році і відтоді наступила для Бразилії нова епоха. Насамперед, з новим губернатором прибуло 6 священиків-місіонерів, що заходилися коло організації і освоєння диких індіянських племен. Потім почали прибувати й колоністи, що розбудовували оселі, закладали плантації й бралися до торгівлі. Дикий край ступив на дорогу цивілізації. Уряд на свій кошт вивіновував різні експедиції, звані ентрадами , які мали своїм завданням проникати вглиб незнаної землі й вивчати всі її таємниці.
Побачивши, які плодотворні висліди приносить робота місіонерів-єзуїтів, Еспанія й собі пішла за прикладом Португалії та спровадила на свої землі велику кількість священиків єзуїтського ордену, даючи їм всебічну підмогу й широкі повновласті.
Після кількох десятиліть у найгустіше заселених індіянських околицях виросла ціла мережа місійних осель, або редутів, біля яких гуртувалися величезні маси індіян. Досить лишень згадати, що на території сучасного штату Парана на початку 17-го ст. в тринадцятьох єзуїтських редутах, розташованих біля річок Паранапанема, Іваї, Пікірі, Тібажі та Іґвассу начислялося понад 100,000 індіян. Вся околиця називалася Індіянсько-Християнською Провінцією Ґваїра, мала кілька добре розбудованих міст з головним – Сіюдад Реал де Ґваїра на чолі. Ця провінція підлягала окремим законам, мала свою власну адміністрацію і взагалі творила ніби окрему державу, включно з биттям власних грошей.
Річ ясна, що єзуїтсько-індіанські твердині у планах Еспанії мали далекойдучу ціль і згодом мали б стати її підставовою базою, з якої в майбутньому можна було б зовсім викинути португальців з Південної Америки. Але португальці, ставши міцною ногою на східньому побережжі Бразилії, особливо у її північній частині, й зорієнтувавшись, як невигідно випала дла них Тордезільська угода, почали на місці мечем і кров’ю нову коректуру кордонів.
Приблизно з середини 16-го століття в різних капітаніях Бразилії виникає своєрідна пошесть походів вглиб країни. Скрізь починають гуртуватися озброєні експедиції приватного характеру і розповзатися, здебільше водними шляхами, на захід, північ і південь. Оскільки в місцевості, де є тепер місто Сан Павло, починалася славна в ті часи праісторична сухопутня дорога, яку індіяни назвали Пеабіру і яка йшла від східнього аж до західнього берега материка, а також і тому, що біля Сан Павло бере свій початок велика ріка Тієте, яка тече на північний захід і впадає в ріку Парана та представляє собою взагалі вигідний шлях сполучення з іншими ріками, – Сан Павло стало офіційним осередком більшости таких озброєних експедицій, званих бандейрами . Тут формувалися їхні відділи, звідси вони вирушали у довгі походи, сюди поверталися знову, коли доля їм взагалі судила повернутися.
Бандейранти відіграли величезну ролю в історії Бразилії: вони торували нові шляхи, закладали нові оселі в глибинах пралісу, очищали простори від диких племен, а головно, нищили всі еспанські осідки. Ігноруючи всякі кордони й договори, бандейранти вдиралися в еспанські володіння, плюндрували єзуїтські редути, виловлювали для невільничих ринків їхніх обивателів і взагалі робили все можливе, щоб перетворити Тордезільський Трактат у клапоть безвартісного паперу.
В наслідок їхніх походів протягом 16-го, 17-го і першої половини 18-го століття території португальських володінь далеко попереходили межі Тордезільського трактату, і Еспанія при укладанні нового договору в 1750 році – т. зв. Мадрідського Трактату – була поставлена перед доконаним фактом, хоч суперечки, тяжкі й криваві, йшли ще довго.
Взагалі боротьба за кордони на території Бразилії складає окрему історію, що про неї можна було б написати багато книжок. А особливої гостроти вона набрала саме на півдні. Еспанці твердили, що межа Тордезільського трактату мала б кінчатися десь вище Паранаґви, біля півострова Кананея. Португальці ж уважали, що вона тягнеться ще далі на південь і кінчається біля затоки Лагуна, а тому дуже обурювалися фактом, коли еспанці на своїх картах називали Паранаґву «Затокою Кастильської Корони».
Відносний спокій наступив лишень між 1580-1640 роками, коли по вимерті власної королівської династії Португалія була прилучена до Еспанії, а в наслідок того боротьба за кордони втратила до певної міри сенс. Але саме тоді наступила епоха найчисленніших і найактивніших походів бандейрачтів. Користаючи з офіційного акту об’єднання обидвох держав, бандейранти зовсім перестали числитися з кордонами й бушували по еспанських територіях, як по своїх власних.
Найбільшу спокусу становили собою для бандейрантів єзуїтські редути. Там можна було набрати золота і присвоєних та привчених до роботи рабів-індіян, що мали далеко більшу вартість і більший попит на невільничих ринках, ніж дикуни з вільних племен. І тому всю свою увагу бандейранти скерували на місійні оселі. Щоб мати уявлення про спустошення, які вони чинили, досить лишень згадати, що за три роки – 1628-1631 – на невільничих ринках для Ріо-де-Жанейро і півночі Бразилії було продано понад 60,000 рабів, виловлених саме в Індіянсько-Християнській Провінції Гваїра, а 15,000 її обивателів полягло на полі бою в обороні своєї свободи. Ще в 1620-му році були знищені міста Сіюдад Реал де Ґваїра, Віла Ріка, Шерес і Асунсіон, а на початку 1629-го року об’єднана бандейра Рапоза Тавареса і Маноела Прето погромила і знищила редути св. Антонія, Сан Міґел і Жезус Марія, взявши за одним заходом понад дві тисячі індіян. Мешканці ж поблизу розташованих місійних осель, зачувши про бандейрантів і про долю сусідніх редутів, почали підозрівати отців єзуїтів у зраді й розбіглися по пралісах. Опірні пункти християнства й цивілізації знищено, але разом з тим знівечено й еспанські претенсії до великих обширів землі.
Еспанці помимо того, що Португалія якийсь час була приєднана до них, боронили своїх прав і своїх інтересів, не раз билися з бандейрантами, не раз громили їх і відбирали бранців та пограбоване добро, а при тому постійно вносили скарги до королівського уряду та Апостольської Столиці. Але це мало помагало, бо бандейранти були невловимими, або видумували собі різні претексти для нападів. Так, наприклад, Рапозо Таварес і Маноел Прето напали на редут св. Антонія під тим претекстом, що настоятель редуту о. Мола відмовився видати бандейрі раба одного з бандейрантів – Татаурану. В минулому Татаурану був вождем великого і сильного племени та належав до редуту. Пізніше він попав у рабство до Сімона Алвареса. Доля хотіла привести його разом з бандейрою в рідні околиці, з чого скористав Татаурана, втікши і сховавшись у редуті. Це ніби послужило причиною, що бандейра, в обороні інтересів свого товариша, зруйнувала редут і забрала в ньому понад 800 бранців.
Похід об’єднаної бандейри Рапоза Тавареса і Маноела Прето зачисляється до найвидатніших в історії, а бразилійський історик Таунай пише про нього таке: «Це була виправа жорстока, дійсно найжорстокіша, ніхто не може цього заперечити. Але рівночасно мала вона значні наслідки для майбутнього Бразилії. Коли б не заходи Антонія Рапозо Тавареса, кордони сьогоднішньої Бразилії були б на ріці Паранапанема, і Мато Ґроссо також не належало б нам, опановане еспанськими редутами».
І тому імена таких бандейрантів, як Таварес, Прето, Фернон Діяз Пайз Леме, Маноел Борба Ґато, Бартоломеу Буеноє, Паскоал Морейра, Франсіско Буенос, Матеус Луїз Ґроу та десятки інших сьогодні зачисляються бразилійською історією до найвидатніших постатей минулого. Але в ті часи, на які припадали життя й діяльність згаданих людей, їхні імена викликали жах, а сліди їхніх походів значили крові пожежі.
Треба зазначити, що і королівські уряди і Апостольська Столиця забороняли полювання за індіянами, особливо тими, що знаходилися в місійних оселях. Португальський король Себастьян ще в 1570-му році, а спільний для обидвох держав еспанський король Філіппе Другий у 1605-му році видали декрети, згідно з якими в рабство можна було брати лишень канібалів, або ворожо наставлених до колонізаторів індіян. Решта ж смирних племен не сміла підлягати ніяким утискам, переслідуванням, чи примусам до будь-якої праці. А король Феліппе Третій у 1611-му році проголосив був скасування всякого рабства для індіян, і лише під натиском рабовласників змінив цей декрет, давши право тримати далі в рабстві тих, які в ньому перебували, а також дозволяв полювати за всіми воюючими, чи то між собою, чи то проти білих, племенами. Остання редакція цього декрету дозволяла колонізаторам і бандейрантам вимінювати також бранців, що в міжусобній війні попали з одного племени до другого і, згідно з індійськими законами, мали бути вбитими. Індіяни мали звичку полонених прив’язувати на шнурок і так убивати. Тому полонені називалися «в’язнями шнурка» – «муссурани» – по-індіянському, або «корди» по-еспанському.
Однак, всі ці декрети й бу̀ли не мали великого значення за океаном. Їх обходилося різними дорогами, або просто не приймалося до уваги, і сила закону була безсильною проти закону сили.
По якомусь часі це привело до того, що індіяни, як вогню, боялись місійних осель, не вірили священикам-місіонерам і не давали себе намовити перейти жити до редутів. Вони або тікали в глибину пралісів, або ставали на стопу смертельної ворожнечі супроти кожного білого, або впадали в другу скрайність і, ставши по боці наїзників, добровільно помагали їм колонізувати землі й полювати на інші племена.
Взагалі, невідомо, якими б шляхами пішла історія Бразілії, коли б у португальських колонізаційних заходах не приймали найактивнішої участи мішанці, що походили від наїзників-батьків та індіянок-матерів, і самі індіяни. Фактом є, що французьку інвазію біля теперішньої столиці Бразилії – Ріо-де-Жанейро в затоці Ґванабара між 1555-1567 роками португальці відбили при допомозі мамелуків (мішанців) та індіян. Другим фактом є, що величезне індіянське повстання племен тамойос проти португальців у тих самих роках розбито об’єднанням племен ґваяназців. І нарешті в половині 17-го століття інвазію голландців, що окупували Пернамбуко, португальці також відбили при допомозі індіян та мамелуків. В одному з підручників історії знаходимо таке твердження автора про цей останній факт: «Спільна небезпека наблизила пана до раба, європейського вояка до бразілійського, білого до чорного і до індіянина-приятеля; з’єднала всі серця в одну національну родину і одну релігію». Автор говорить, як бразилієць, забуваючи, що в ті часи, як португальці, так французи, чи голландці, були однаковісенькими наїзниками й однаковісенькими ворогами індіян. А індіяни, стаючи то по боці португальців, то по боці французів, то по болі голляндців, помагали лишень одному наїзникові проти другого й для закріплення ворожої влади над собою клали голови у взаємовинищуванні на користь поневолювачів. Навіть мурини, відірвані від рідної землі й запроторені в рабство у цей далекий край, втягнені були у вир розигри ворожих їм сил і гинули за інтереси своїх ворогів.
Від епохи, в якій пробігає дія роману «Жаїра», нас відділяє понад три століття, і, здавалося б, фатальні помилки і злочини, що їх робили дикуни з бразилійських пралісів, не представляють собою ніякого інтересу для людей 20-го століття. А однак, передаючи цю книжку в руки читача, ми поручаємо йому проведення деяких порівнянь між давно минулим і сучасним, між примітивними дикунами й цивілізованими людьми нашої доби, між одвертими войовничими колонізаторами старовини й «носіями культури та братерства» модерного віку, між відданими рабами віджилої давнини й сучасними сторонниками ідеї мирного співжиття давуна* і сарни, пирію і пшениці, вогню й води, розбійника й чесного господаря.
Твори великих мистців є безсмертними й ніколи не тратять актуальности. Але авторка «Жаїри» зовсім не претендує на безсмертну славу, ані не зачисляє себе до великих мистців, і найбільшим щастям уважатиме, коли доживе до того часу, в який ідея роману перестаріє, а сама книжка не знайде аналогії в подіях нової ери.
Земля «Святого Хреста»
Над водами Паранаґви стояв теплий рум’яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року. Під дотиками його пестливих долонь хвилі затоки мінилися й спалахували на гребенях рожевими вогнями. Золоте свічадо сонця, спускаючись нижче до обрію, побагряніло, і ліси на стіжкуватих островах у затоці видавалися зеленим полум’ям, що розливає довкола себе пристрасно-гарячу, помаранчеву луну.
Стомлений цілоденною спекою, острів Котінґа тепер дрімав, заслуханий у безконечну казку, що її пряли свіжі морські вітри, а затока колисала його ритмічними поштовхами хвиль і тулила до свого теплого лона. Із західнього боку, зовсім поруч, лежав його побратим – Котінґа Раза, а обидва вони були подібні до близнюків, що розкошують у літеплі, наготованому ніжними материнськими руками.
Чудова є затока Паранаґва із своїми широкими, спокійними водами, з пологими біло-піщаними берегами на заході від материка і високими, вкритими густим лісом – із сходу від океану. Численні острови, розкидані по її плесі, з берега виглядають гірським кряжем, вирослим з води, – так тісно громадяться вони один при другому, заступаючи вид на схід і становлячи собою надійне забороло проти грізних атак Атлантійського океану. Під їхнім прикриттям, врізавшись глибоко в землі суходолу, лежать дві затоки: Ларанжейрас – на північ і Паранаґва – просто на захід. Затока Ларанжейрас захищена від океану довгим, як рукав, півостровом Супераґві і щільно прилягаючим до нього островом Ільяс дас Песас – найбільшим у обидвох затоках. Трохи менший острів – Котінґа і його побратим – Котінґа Раза знаходяться близько устя ріки Ітібере, яка впадає з материка в затоку, а ще багато інших острівців довільно розмістилися по різних кутках Ларанджейрас і Паранаґви.
Чудова тут місцевість! Чудова, як казка, виповнена бездонною синню неба, живою зеленню на островах, прозорим золотом сонця і мрійними сплесками теплих хвиль.
Красень Котінґа, подібний до велетенського їжака, припавши плескуватою, оберненою на північ стороною до блакитного люстра, на самому вершечку своєї спини тримає білу, немов різьблену з цукру церковцю. З того горба відкривається широкий вид на всю затоку й пологе побережжя суходолу, а тому й не дивно, що цей острів, як природна, оточена з усіх боків фортеця з обсерваційним пунктом на шпилі, став ще у 16-му столітті привабою для перших колонізаторів півдня Бразилії.
Ціле побережжя від Паранаґви до Лагуни на півдні було ще в 1534 році зараховане до кіньйону[1]1
Кіньйон – дослівно «частина». (Тут і далі у виносках примітки авторки. А примітки упорядника інтернетної публікації до слів, позначених у тексті зірочками (*) дивіться у кінці книги).
[Закрыть] Санто Амаро, що належав до капітанії Сан Вісенте і був наданий з двома іншими кіньйонами шляхтичеві Перові Лопесові де Соуза у спадкове володіння за його заслуги перед португальською короною. Однак через те, що численні індіанські племена каріжо не допускали колонізаторів на свої землі й ця частина побережжя лежала пусткою, власник її не мав з неї ніякої користи і зі своїх прав не користав. Тому пізніше територія Сан Амаро була прилучена знову до державних земель, на яких осідав собі, хто лише хотів. Але таких охочих було дуже мало.
Щойно пізніше, десь під кінець першої чверті 17-го століття збройні експедиції колонізаторів, вибивши у жорстокій боротьбі індіянські племена з острова Котінґа, почали там оселюватися. Це був головно різний зброд злочинців та авантюрників, які ховалися від переслідування закону і, користаючи з безгосподарних земель, знаходили собі там безпечне пристановище.
Обставини, однак, змінилися, коли десь у тридцятих роках 17-го століття на Котінгу прибув з Кананеї фідальґо еспанського роду – дон Ґабрієль де Лара. Енергійний і спритний, він, перш усього, дійшов до порозуміння з племенами каріжо і не лише став з ними на мирну стопу, а й зумів заохотити їх до всілякої помочі у заснуванні нової оселі на материку. Ця оселя, що вибрала собі місце біля устя впадаючої в затоку ріки Ітібере, виросла у теперішнє місто й головний порт штату Парана – Парнаґву.
Другим важливим потягненням Ґабрієля да Лара було – уміння підібрати собі гідних людей з родової шляхти, опираючись на яку, він скоро упорався з небажаними жителями Котінґи і, або примусив їх утікати, або скоритися своїй владі. Ціла околиця опинилася у твердих і господарних руках ніким не іменованого адміністратора.
Парнаґва – одне з найстарших міст Бразилії, славне найстарішою в державі церквою Матері Божої з Вервичкою («Носса Сеньйора до Розаріо»). Історія нам не зберегла дати, коли була ця церква збудована, відомо лише, що в 1578-му році вона вже існувала, а в 1661-му потребувала капітального ремонту. Хто і яким способом зважився побудувати церкву в умовинах постійної смертельної загрози від племен каріжо, – ми того не знаємо, бо перші вірогідні дані, які доходять до нас у документах, пов’язані з іменем згаданого вже Ґабрієля де Лара.
Ґабрієль де Лара, народжений і вихований вже в Бразилії, відіграв величезну ролю в історії міста Паранаґви та його околиць. Завдяки його організаційному хистові і працьовитості, Паранаґва в 1648-му році була піднесена до значення віли[2]2
Віла – місто, чи оселя з правами адміністрування на прилягаючі околиці.
[Закрыть], а Ґабрієля де Лара іменовано її капітан-мором, себто адміністратором. Пізніше Ґабрієль де Лара посів усі головніші урядові пости в підпорядкованій йому місцевості І тримав їх до самої своєї смерти, що наступила в 1682-му році.
Але в ті часи, до яких стосується наше оповідання, Паранаґва ще не була зазначена на картах, хоч на островах і суходолі вже десятиліттями писалася кривава історія завойовництва Нового Світу.
Отже, над водами Паранаґви стояв рум’яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року...
***
Острів Котінґа, такий мальовничий здалека, зблизька виглядав дуже непривабливо, подобаючи скоріше на великий смітник, що разив око своїм образливим контрастом до непорочної голубизни неба, чітких рельєфів мрійної, чистої зелені й до решти краєвиду, який манив до себе непереможним чаром.
Круті схили острова пообсідали ліплені з глини халупи під очеретяними, або пальмовими стріхами, з маленькими прорізами замість вікон і дверей, і дивилися непривітно й недовірливо, наїжившись сірими покрівлями. Ніжно-білий килим піску, що збігав у хвилі затоки, був загиджений обгризеними костями, риб’ячими головами і хребтами, лушпайками і всяким іншим непотребом, який розкладався від гарячого сонця і видавав незносний сморід.
Назагал острів нагадував якийсь циганський табір. Тут і там палали вогнища, біля яких готувалася невибаглива вечеря, сюди й туди вешталися без діла різні люди: білі, метиси, муляти і мурини. Повдягані в барвисті, або облізлі від сонця й давности ганчір’я, напівголі, чи то майже зовсім голі, озброєні до зубів, або й без усякої зброї, вони то присідали біля вогнищ, запалюючи свої люльки, то збиралися гуртками й обмінювалися здогадами щодо цілі прибуття корабля, який тепер дрімав, стиха похитуючись на водах затоки. Жінок мало, та й то самі індіянки, метиски й муринки, зате дітей – багато. Цвіркотливі й непосидющі, як горобці, вони з криками ганяли довкола вогнищ, чубилися, або шарпали матерів за одежу, допоминаючись їжі. Коротко сказавши, населення острова представляло собою збір різноманітностей і контрастів, який рідко можна де зустрінути. А однак всі ці люди мали спільну рису у виразі облич і в рухах тіла, мали спільне тавро, покладене на них тяжким, повним гірких досвідів, життям: вони всі, включаючи дітей, були насторожені й недовірливі, ніби кожної хвилини обиралися оборонятися, чи нападати.
У повітрі стояв запах диму й моря, свіжої й печеної риби, і притишений гамір розмов, крізь який часом вистрілював особливо голосний викрик.
На штучно виструганій при боці горба терасі стояла господа дона Ґабрієля де Лара. Зовні вона мало відрізнялася від решти жител, не мала ніякої огорожі й складалася з двох великих будівель, зліплених з глиняних вальків. Панський будинок був вищим і мав уздовж стіни, оберненої до моря, вузенький ґанок, затінений далеко навислою стріхою з пальмового листя. П’ять стовпів підпирало сволок, на якому лежала стріха з ґанком, в долині між стовпами розтягалася виплетена з гнучких гіляк решітка, густо поросла диким ясьмином. За цим будинком виднівся сензал – кошара для рабів – низька повітка, що не мала вікон, а, замість дверей, сумно світила двома вузькими входовими дірами.
Зате всередині дім де Лара, як на часи й обставини, виглядав навіть дуже комфортно. У просторій світлиці стіни були завішані дорогими фламандськими тканинами, добре вбита глиняна долівка, як рівно ж і примітивно збиті меблі були заслані звіриними шкурами й килимами. Циновий, срібний і навіть подекуди золотий посуд, розставлений на полицях, відблискував матовими, м’якими вогниками і робив світлицю затишною й привітною. Взагалі на кожному кроці видна була рука доброї господині й старого шляхетського роду.
Правда, зараз у світлиці панував певний непорядок: стіл був заставлений начинням з недоїдженими стравами, збанками і келихами, шкури й килими – порозсовувані й пом’яті, а повітря – тяжке й гаряче. Навіть виплетена з тонкого пруття стеля не в силі була пропустити диму й випарів, що густо нависли над головами гостей.
А гості, спітнілі, розхристані й збуджені, не помічали ні непорядків, ні задухи, й далі вели гарячкову розмову. Був тут, крім господаря, найближчий його приятель Жвон Ґонсалвес Пенеда, був Жвон Масіел Базан, був Франсіско да Сілва Маґальйос, Томаз Фернандес де Олівейра, Крістомо Алвес, Маноел де Веле Порто і Педро де Узеда – все значні люди із шляхетських родин, що взяли на свої плечі ввесь тягар перших кроків колонізації дикого краю.
У куточку світлиці примістився й місцевий капелян – фрей* Жоакінь – людина на перший погляд дуже смирна і непоказна з виду. Схиливши голову, він сидів мовчки, і, дивлячись на нього, можна було подумати, що він дрімає.
На почесному місці побіч господаря сидів шляхетний сеньйор дон Елеодоро Ебано Перейра, який кілька годин тому назад прибув до Паранаґви з «великого світу», себто з Баії, яка в той час відігравала ролю столичного міста Бразілії. Це був чоловік іще нестарий і гарний, з привітним і розумним обличчям, і з тією шляхетністю в мові й рухах, які могло дати лише аристократичне виховання й високе становище в суспільстві. Його яскраво-синій жупан аж ряхтів від золотого шиття, білий мережаний комір ще більше підкреслював смаглявість обличчя, яке зраджувало сильну домішку індіанської крови, а кожне слово і кожний рух мимовільно свідчили про свідомість вищостя над присутніми, за виїмком одного хіба Ґабрієля де Лари, до якого Ебано ставився, як до рівного собі.
Гості ж, не виключаючи й самого господаря дому, давно відірвані від цивілізованого світу, закинуті в дику глушину і поставлені віч-на-віч з усіма труднощами й небезпеками освоєння нової землі, мали зовсім інші прикмети вдачі, поведінки і способи висловлення. Помимо того, що для візити були вбрані у святкову одежу, їхні обличчя й руки виставляли їм свідоцтва людей тяжкої праці. Мережані коміри й зарукавки виглядали недоречно при обпаленій сонцем шкірі лиць і шкарубких, вкритих шрамами й мозолями долонях, а святкові жупани, як видно було по всьому, не дуже то часто виймалися із скринь і з’являлися на дебелих плечах своїх господарів. Мова їхня теж була не еспанською і не португальською, лиш особливим жаргоном, складеним на дві третини з індіянських слів, так що вони з трудом розуміли дона Елеодора і врешті змушували його сходити із своєї добірної португальщини і говорити так, як говорили в Бразилії всі колонізатори, раби і слуги. На щастя, достойний гість володів рівно ж добре, як португальською та еспанською мовами, так і місцевим жаргоном, і врешті розмова поплила чисто по-бразилійському, а від того стала ще більш щирою.
Початок дискусії дала найголовніша новина, що її приніс дон Елеодоро зі столиці: оце уряд видав декрет про підняття в Паранаґві осельного стовпа. Іншими словами сказавши, Паранаґву визнано вже за сталий осідок, який мав бути внесений на мапи і включений в адміністративну й господарську мережу корони.
– Нарешті додумалися! – вигукнув Педро де Узеда. – Давно пора!..
– Егеж! – підтакнув Крістомо Алвес. – Пригадали собі, що десь люди живуть, працюють і потребують якогось відзначення й допомоги.
– Яка там у дідька допомога! – запротестував Жвон Пенеда, стукнувши по столі кубком. – Що ми зискаємо від корони? Думаєте, королівська й папська столиці дбають за наші інтереси? Ніколи! От, накладуть на нас податків, понаписують нам бул та декретів, щоб зв’язати нам руки, а накінець пришлють якогось нездарного адміністратора, який має ласки при дворі, але не має найменшого поняття про місцеві справи. От і все!
Пенеда обвів усіх вічно посоловілими, як у п’яного, очима, з яких однак у той момент сипалися іскри гніву, і, важко відсапуючись, замовк.
І з того почалася суперечка. Педро де Узеда зі своїми сторонниками обстоював погляд, що признання за Паранаґвою прав оселі спричиниться до її скорішого розвитку, а Жвон Ґонсалвес Пенеда, Ґабрієль де Лара й інші доводили, що корона робить лишень труднощі й руками колонізаторів витискає для себе найбільші зиски. За тим посипалися скарги на королівський уряд за те, що в колонії висилають різних протегованих осіб, щоб помогти їм збити капітали на кривавиці колоністів.
– Ви ж подивіться, – розходився все більше Пенеда: – приїде отакий білоручка, покрутиться трохи, набереться добра, щоб мати чим жити до кінця життя у розкоші, й тікає назад. А ми? Ми працюємо нарівні з нашими рабами, нераз під голим небом на землі спимо, нераз тижнями голодуємо серед пралісів...
– Скажи, друже, що ми попросту дичіємо, – вкинув де Лара.
– Авжеж, що дичіємо! – згодився Пенеда. – Ми змішуємося з цією землею і стаємо подібні одні до одного: ми їй даємо цивілізацію, а вона нам – дикунство. Різниці між нами стираються...
– Почекайте, сеньйоре Пенеда, – попробував зупинити сердитого шляхтича Крістомо Алвес, – ось коли наша оселя розростеться, коли приїдуть свіжі сили з Европи...
– До дідька! – люто гукнув Пенеда. – Ясно, що на готове наїде всякої наволочі. Можливо, що навіть з’явиться сам спадкоємець колишнього губертатора – Лопо де Соуза, чи як його там? А де вони досі були? Навіть носа не показали, правда?
