Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)
Нервові, спішні кроки в домі змусили Жануарію покинути мрії і взятися до порядкування покинутих знарядь до вишивання. Вона відразу пізнала, що то йде дона Ізабела, і, наготовившись до такої поважної розмови, схвилювалася.
– Жарі! – прикрикнула дона Ізабела, з’явившись на бальконі. – Куди ти запропастилася?
– Я потрібна мадрині?
– Оце так гарно! – аж сплеснула руками дона Ізабела. – Вона мене питає, чи потрібна! Та ти ж не бачила, що було з сеньйорітою?! Бідна дитина там ледве дихає, а ти дурничками зайнялася. Ступай зараз до неї!
– Хай мені мадриня дарує, – зібравши всю свою відвагу, почала Жарі, – але те, що зробила оце сеньоріта, – гріх і образа Божа.
– Жарі! – розгнівалася до краю дона Ізабела. – Ні слова більше! Щастя, що дійсно не дійшло до страшного гріха, але для таких делікатних натур, як сеньйоріта, Бог є милосерднішим суддею, ніж ми.
– Ні, я не про це, – пояснила Жарі. – Того страшного гріха й так би не сталося, бо сеньйоріта й не думала топитися. Вона лишень хотіла сеньйору налякати. Знала, що нагрубіянила, що провинилася, і...
– Що-о-о?! – відразу зрізала похресницю холодним тоном дона Ізабела й високо підняла брови. – А тобі яке діло до того, що заходить між мною й сеньйорітою?
Жануарія змішалася:
– Прошу мені дарувати, доно Ізабело, але я хочу сказати...
– А я не хочу слухати! – увірвала дона Ізабела. – Здається, що треба буде тобі підшукати інше зайняття, бо ти стаєш зовсім зухвалою. Сеньйоріта правду каже, що ти інтриґантка. Хочеш посіяти роздор між нами? Перший раз тобі сьогодні вдалося. Але, начувайся, Жануаріє!
Жарі затулила лице долонями й розплакалася.
– О-о, ще почни комедії! – нетерпляче й нервово потрясла головою дона Ізабела. – Думаєш, що я так тобі й повірю? Ступай зараз до сеньйоріти і поможи їй зібратися до церкви. Незабаром почнеться вечірня, а ми тут через тебе стільки страху наїлися, що готові спізнитися, йди і пам’ятай добре, що я тобі сказала!
***
У церкві повно. Передні місця позаймали багатші й видатніші обивателі Паранаґви, за ними сідали бідніші й менше значні, а на самому кінці – вільнонаємні робітники. Раби – індіяни й мурини – юрмилися біля самого входу, або й надворі, за дверима.
Жіноцтво з’являлося до церкви у нефоремних чорних сукнях, довгих і бахматих*, як мішки, завуальовані густими чорними серпанками, так що годі було відрізнити стару, згорблену матрону від молоденької стрункої дівчини. А все ж закохані кавалери вмудрялися пізнати своїх вибраниць і в бахматих сукнях і в чорних серпанках та, вибравши зручно коротку мить, потиснути крадькома маленьку ручку, або ненароком шепнути до захованого вушка кілька слів. Це було гостро заборонено, це загально уважалося каригідним*, але тому було й привабливим, непереможно спокушаючим. Це був один з пунктів, на якому кожний кавалер міг пописатися своєю відвагою і спритом.
Рабині приходили до церкви лишень одягненими, але без серпанків. Серпанки й чорні сукні являлися виключно привілеєм вільного жіноцтва, і рабині не сміли з нього користати. Виїмком була хіба одинока Жануарія, та й то в силу звички. Раніше вона навіть сідала собі за доною Ізабелою, але, відколи приїхала Анна-Марія, мусіла вдоволитися стоячим місцем побіч пань під каріятидою.
Однак, в цей день Жарі не пішла наперед зі своїми панями. Затримавшись біля входу, вона пробилася крізь гурт до бічної нави*, де стояла статуя св. Йосипа – Покровителя дівоцтва. Вирішила сьогодні молитися перед Ним і просити у Нього допомоги. Клякнула в куточку й почала відмовляти вервичку*.
Але думки її блукали далеко поза церквою, а душа не була в єдності зі словами, що їх механічно вимовляли уста. І, хоч дівчина дуже потребувала розради й помочі, хоч дуже намагалася зосередитися в молитві, – розуміла, що не молиться. Знову її огорнув сум і почуття самотности, навіть тут, на розмові з Богом, серед людського натовпу, об’єднаного спільною молитвою. І це почуття було таке сильне, що вона незабаром забула і про вервичку і про те, де знаходиться. Гіркота заливала груди і підступала під горло.
«Рабиня... Рабиня... – не виходило у неї з голови. – Іитриґантка... Ніким не люблена, всіми погорджувана рабиня... Анна-Марія ненавидить, дона Ізабела збайдужіла зовсім, навіть раби – і ті насміхаються... І не буде ніякої зміни, до кінця життя лишуся рабинею, всіми нелюбленою, всіми погорджуваною»...
І раптом відчула якийсь неспокій, немов би її хтось обережно, але вперто, лоскотав у спину стебелинкою трави. Нетерпеливо повела плечима й оглянулася: з присмерку на неї дивилися очі матері – Сабії. І було у них стільки доброзичливости, стільки ласки й любови, що, здавалося, вони аж світилися дивним світлом.
Жануарії стало відразу якось тепло й радісно від того погляду.
– Мама! – подумала вона, і це слово набрало несподівано змісту найглибшої молитви. – Мама, мама! У мене є мама! Вона пізнала мене серед півсмерку і крізь одежу! Вона любить мене... Я маю маму! І тата! Мама і тато... Мама і тато... Які чудові слова! Як це розкішно мати маму і тата! Чому я досі ніколи не думала над тим, що маю родичів? Правда, вони живуть у сензалі, вони бачать мене тільки здалека, але вони люблять мене, завжди любили. Їм байдуже до того, чи я – пестійка дони Ізабели, чи рабиня, як і вони... Ні, навіть не байдуже: коли б вони лишень знали, яку муку я терплю, – любили б мене ще більше...
І, зігріта цією думкою, Жарі відразу попадає в щирий молитовний настрій, стискає міцніше вервичку в руці і зливається в одне з побожним натовпом, що виповнює церкву. Тепер уже нема ні панів, ні слуг, ні рабів – тут усі рівні перед лицем Господа Бога.
Вечірня скінчилася, і люди повагом сунуть з церкви. Величаво пливуть чорні постаті родовитого жіноцтва, тихо гомонять між собою чоловіки, розходяться по сензалах гуртки рабів, здебільша під наглядом фейторів, озброєних нагаями, немов курчата, випущені на волю, щебечуть дзвінкими голосами діти.
Жануарія затримується ще трохи і виходить з церкви останньою. В грудях у неї повно доброти, спокою і глибокої віри в краще. І вона йде помалу, немов несе не серце, а келих з дорогим трунком, і боїться його розхлюпати. Не спішилася й нічого не думала про своїх пань, які вже напевне були далеко. Забула про них, як забула і про свою сумну долю.
На півдорозі її несподівано перепинила Сабія, яка, видно, навмисне тут чекала.
– Добрий вечір, Сабіє, – привіталася перша Жарі. – Ти сама? А де ж Пірауна?
І, ледве вимовила ці слова, як її зворушення минуло, а все знову вернулося на своє місце. Не може сказати «мамо»– і «тато», не може! Не звикла до цих слів, і вони їй не проходять крізь горло. Не відчуває до родичів нічого, крім байдужости.
– Пірауна пішов з паном, – відповідає Сабія, втішена, що донька до неї заговорила. – Нема Пірауни.
– Ах, так...
– Дон Ґабрієль завжди бере з собою Пірауну, коли йде далеко, – говорить Сабія, стараючись продовжити розмову. – Наш пан дуже любить Пірауну.
– Ах, так... – знову механічно відповідає дівчина й відчуває, що ні Пірауна, ні Сабія її ні крихітки не цікавлять.
– Так, – спішить в’язати нитку розмови Сабія, й по всьому видно, як вона боїться, щоб та нитка не увірвалася. – Недавно знову дав Пірауні жупан і багато тютюну.
Жануарія не відповідає нічого, а Сабія, вичерпавши всі дотичні до Пірауни й дона Ґабрієля новини, не знаходить ніякої нової теми. Тому йдуть якийсь час поруч і мовчать. Жануарії видається, що вона чує, як приспішено б’є серце в грудях матері, яка тримається півкрока з-заду і намагається зазирнути їй в очі.
Мовчанка починає гнітити.
– Що ж ти робиш тепер? – питає Жануарія, ніби не знає, що робить Сабія.
– О, тепер багато роботи, – охоче пояснює мати. – Варимо кану[10]10
Кана – цукрова тростина.
[Закрыть], а вечорами я сукаю шнурки. Багато-багато шнурків...
Жануарія не має ніякої цікавости до кани і до шнурків, і розмова таки уривається. Але для Сабії не потрібно й розмови – вона щаслива вже тим одним, що йде поруч доньки. Вперше в житті випало таке щастя!
Доходять до двору й на хвилину зупиняються. Видно, що Сабії хочеться ще хоч трошки побути з Жарі, але вона не знає, як її затримати. Мнеться, усміхається винувато і нарешті починає з того, що, як вона думає, мусить бути доньці найприємніше:
– Твоя молода пані дуже гарна... А які вона має сукні – ух! Дасть їх тобі напевне, коли сама поносить трохи...
Простодушна жінка не розуміє, що почала з найбільш невдячного пункту, і не бачить через чорний серпанок болісно-гнівної гримаси доньки, але спішно продовжує:
– Тебе не люблять інші раби за це, що ти – найближча до панів, а тепер сміються, що ти услуговуєш молодій сеньйоріті. Кажуть, що ти – така сама рабиня, як всі. Але молода сеньоріта не кличе до себе рабинь зі сензалу, лиш тебе. О, вони заздрісні, ті рабині! Але куди їм з тобою рівнятися!
Сабія тихо сміється і вдоволено дивиться на доньку.
– Добраніч, Сабіє! – кидає Жарі й ступає крок, щоб відійти.
– Почекай, – відразу уриває сміх Сабія й благально дивиться на свою дитину, – поговори зі мною!
– Мушу йти, Сабіє, – рішучо відповідає Жарі, але через те, що у неї в серці знову обзивається жаль до матері, додає: – Колись прийду до тебе.
Останні слова каже так, ніби до сензалу треба йти далеко-далеко.
– Добраніч, Жаїро, – усміхається жалісно мати. – Прийди...
«Колись прийду до тебе»...
Від панського будинку до сензалу всього-навсього кількадесят кроків. Але як же важко їх перейти для Жануарії навіть тепер! Ох, як важко!
Ганебне обвинувачення
Від того пам’ятного дня між сестрами припинилися всякі конфлікти й запанувала цілковита згода. Анна-Марія, хоч і вийшла переможно з ситуації, тепер була обачніша, закинула звичку кпити з людей і краю, а натомість вдавала, що все довкола починає їй подобатися. Зрештою, не дуже й вдавала, але попросту звикала, і дона Ізабела не мала причини жалувати даної обіцянки – ніколи на сестру більше не гніватися, і так прив’язалася до Анни-Марії, що попросту собі не уявляла, як досі могла жити без неї.
У довгих розмовах, у яких здебільша збувалося надмір часу, стара жінка обережно, але вперто, підготовляла Анну-Марію до шлюбу з одним з молодих Ебанів. Крила в собі надію, що й після того шлюбу сестра залишиться з нею, бо відомо їй було, що обидва брати дома не сидять, то ж і Анні-Марії веселіше буде залишитися при ній. Крім того, цей шлюб був би під кожним оглядом побажаним для родини де Лара: спільні інтереси в Копальняному Дистрикті, приязнь між доном Ґабрієлем й Елеодором, дружба Антонія й молодих Ебанів – усе промовляло за цим шлюбом. Неабияку ролю грало й те, що Елеодоро займав кілька дуже важних постів при уряді, й взагалі родина була знана, як одна з найкращих під кожним кутом зору.
Поступово й сама Анна-Марія дуже зацікавилася цими таємничими Ебанами і майже вже згодилася з думкою стати сеньорою Ебано Перейра, але все ж при тому ґримасила й вередувала. Не так з переконання, як з бажання продовжити приємну для себе тему розмови й вислухати ще щось позитивного про майбутніх женихів.
– Прошу мені пояснити, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, – питала вона, – чи ж це випадає, щоб баронівна виходила заміж за нетитулованого шляхтича? Я так звикла до свого титулу, що попросту собі не уявляю, як я без нього обійдуся?
– Е, це пусте, Анно-Маріє! – відмахнулася дона Ізабела. – Що тобі в титулі? В Европі титулам надають великого значення, а тут – ні. Подивись, чи не цікаво: у нас на найвідповідальніших постах є нетитулована шляхта, найбільш багатими і впливовими людьми є також нетитулована шляхта. А що робить шляхта титулована? Вони займають зовсім другорядні, або попросту непомітні місця в більших населених пунктах. Не гербують навіть комерцією, чи промислом, і власне тим скоріше досягають значення в державі. А титули тут нічого не важать. І дон Елеодоро не має титулу, але перед ним гнуться конди* й маркізи... І, не знаю, що тобі ліпше подобається: бути якоюсь маркізою, чи кондесою, яка мала б заскакувати ласки від таких, як Ебано Перейра, чи бути просто сеньорою Ебано Перейра і дивитися згори вниз на всяких кондів і маркізів?
Зайве, звичайно, пояснювати, що Анна-Марія була за другим варіантом, але дистинкт вимагав гримас, вередування і вагання.
– Не знаю, не знаю... – мрійно відповідала вона. – Я знаю, що моя найдорожча сестра – наймудріша у світі жінка, але впливи, багатство й високі уряди – це ще не все. Терези мого серця вийдуть лишень тоді з рівноваги, коли на них кинуть вальори*, важкі, як золото!
– Яких же ти ще вальорів хочеш? Ебани – дуже чесний рід, а молоді кавалери мають славу найвідважніших конкістадорів. Антоніо уважає їх за найвидатніших лицарів краю. Чи ж можуть бути ще цінніші вальори?
– А все ж, моя дорога сестро, коли Ебани подібні до тих страшних, диких бандейрантів, яких мені довелося побачити в Сантосі, то для мене миліший буде шлюб зі смертю, як з одним з них.– Наша Пані найсвятіша! – злякалася дона Ізабела. – Які страшні речі говориш ти, Анно-Маріє! Та тебе ж ніхто не силуватиме: схочеш – одружишся, не схочеш – не треба. Але так, як я чула про кавалерів Ебанів, то вони є гарні й молоді, мають добру едукацію* й всі прикмети справжніх лицарів. Правда, може суворе життя й тяжкі походи стерли з них трохи позолотки, яку вони придбали в школах, але по натурі вони мусять залишитися справжніми аристократами.
– Дозволю собі пригадати моїй шляхетній сестрі, що справжній аристократизм власне проявляється, перш усього, в поведінці, звичаях і мові.
– О-о, ти знову своєї! З таким аристократизмом тут далеко ніхто не зайде. У нас найкращий звичай – уміння володіти зброєю, найкраща поведінка – поведінка смілива й рішуча, а мова – така, щоб нею скрізь можна було порозумітися, і нічого не шкодить, коли вона складається наполовину з індіанських слів. Твій падриньо не дбає про красу мови й давно закинув звичку висловлюватися плутано й цвітисто, а наш Антоніо то ніколи того не вмів і не хотів учитися. Завжди сміється, що в Европі люди, замість того, щоб сказати просто: «Дайте мені води», кажуть: «Я маю охоту внутрішньо скупатися». Чудеса! – і дона Ізабела засміялася.
– І все ж, – пересміявшись продовжувала вона, – ми займаємо найпочесніше місце серед паранаґванянських обивателів. А почекай лишень ще трохи – і рід де Лара буде знаний в цілій Бразилії і навіть у Европі. Ні в метрополії, ні тут, у віце-королівському уряді, не питають про звички людини, ні про її гарну поведінку, ні про красу її мови. Скрізь цінять людей ділових, загартованих, енерґічних. Це важніше, ніж титули. І я також, моя люба, хотіла би бачити тебе не за титулованим безпорадним жебраком, а за сильною й випробуваною людиною. Тоді знатиму, що майбутнє твоє забезпечене, а чоловік стане тобі гідним опікуном і оборонцем. Тому би я дуже бажала бачити тебе з одним з Ебанів...
Кожного разу, слухаючи сестриних слів, Анна-Марія попадала в задуму, а на її лицях виступали гарячі рум’янці. В думках уже бачила себе вельможною і всевладною панею, дружиною суворого й сильного, засмаленого сонцем і вітрами конкістадора, який, вертаючись із тяжкого походу, кидає їй під ноги нові простори покореної землі й лаври своєї слави. Що проти нього були варті всі европейські аристократи, які тільки того й вміли, що зграбно шаркати по блискучих паркетах ногами, говорити барвисті компліменти й обіцяти золоті гори, не маючи зломаного гроша в кишені?
Ні, сестра має рацію, й Анна-Марія напевне вийде заміж за котрогось з Ебанів.. За котрого? За того, хто буде сильнішим і відважнішим. А хто ж з них сильніший і відважніший: старший, чи молодший? Так цікаво було б побачити і переконатися! Ах, коли б вони вже скоріше приїхали! Анна-Марія тепер знає, як вибирати: не буде дивитися ні на вроду, ні на витонченість у поведінці. Це справді не має значення. Головне – щоб був сильним, щоб на нього можна було опертися, щоб дав почести і впливи, щоб дав багатство. Безперечно, сестра каже правду!
І тоді... тоді... О, Анна-Марія зуміє також доказати дечого! Вона не чекатиме з походів свого чоловіка, замкнена в чотирьох стінах, – ні! Вона товаришуватиме йому скрізь, вона допомагатиме йому збирати багатства і славу!
О, коли б лишень ті Ебани скоріше приїхали!
***
Дон Елеодоро з синами приїхав цілком несподівано. Лишившись на покладі корабля, що став у затоці, він вислав човном до дому де Лара післанців, пересилаючи через них свої уклони і питаючи дозволу на відвідини. Був би з того великий клопіт, коли б господарів не було вдома. Але, на щастя, дон Ґабрієль і дон Антоніо недавно повернулися з копалень, то ж Ебани могли тепер загостювати в домі приятелів, не викликаючи осуду й згіршення серед паранаґванянських обивателів.
В домі зчинився правдивий шарварок. І господарі й слуги метушилися, мов попарені, щоб поробити найнеобхідніші приготування для прийняття таких поважних і таких бажаних гостей.
Зайве, звичайно, говорити, що вістка вихром облетіла цілу Паранаґву й викликала велике пожвавлення, особливо серед жіноцтва: адже кавалерів Ебанів було двоє, а Анна-Марія лишень одна. Отже...
І у вікнах та на бальконах, обернених до моря, з’явилися десятки жіночих постатей, страшно зацікавлених кораблем. Так, лишень, кораблем, і ні в якому разі не чимсь і не кимсь іншим... Батьки й брати, правда, поспішилися на берег, але жіноцтво лишилося по хатах. Інша річ була, коли приїхала Анна-Марія, інша річ тепер, коли приїхали самі мужчини. І як би це виглядало, коли б шляхтянки повиходили б і поставали б натовпом, оглядаючи гостей? Стид і ганьба проявляти таку цікавість до мужчин! От інша річ – рабині: тих можна послати, ніби власні очі й вуха. Вони роздивляться уважно, послухають і принесуть усі необхідні відомости.
– Доне Ґабрієль, мій шляхетний пане, доне Антоніо, сину мій, – клопоталася дона Ізабела, – вам найкраще зараз поплисти на корабель і там привітати гостей. Це буде дуже чемно з вашого боку і вибавить мене з великого клопоту: поки ви там будете вітатися, поки дон Елеодоро прийме вас кубком вина, ми тут упораємося з найконечнішою роботою.
Жануарія тим часом увихалася біля Анни-Марії, яка сьогодні особливо дбайливо обдумувала і свою туалету і свою зачіску. І, звичайно, як усе в таких випадках буває, показалося, що ціла гардероба нічого не варта, що зачіски виходили жахливо, а Жарі довідалася, що належить до найдурніших і найнезґрабніших сотворінь у світі.
Остаточно вмішалася дона Ізабела і сказала, що найбільш відповідним буде вбратися у шафірову суконку, волосся заплести в коси близько до скронь і уложити так і так, а для цілковитого заспокоєння сестри пообіцяла їй подарувати шафіровий перстень і шафірові сережки, яких Анна-Марія ще навіть не бачила.
Сестрина обіцянка відразу примирила Анну-Марію і з суконкою, і з зачіскою і навіть з Жануарією. І все було б добре, коли б при самому закінченні туалети на порозі кімнати не з’явилася дона Ізабела з касеткою в руках. Вона в останніх роках майже зовсім затратила всі риси твердого характеру і при кожній несподіванці, чи неприємности, завжди проявляла чисто старечу розгубленість.
– Нема сережок! – заявила, мало не плачучи. – Перстень є, а сережок нема...
– Ну, от! – аж руки заломила сеньйоріта. – Завжди так! Завжди щось станеться мені на злість! Боже, Боже, що ж то за нещаслива зірка стояла на небозводі, коли я побачила світ?! Куди ж могли ті сережки подітися?
– Власне, мене це дивує, – бурмотіла дона Ізабела, копаючись тремтячими пальцями в дорогоцінностях. – Я їх уже давно не брала, а касетка завжди лежала замкнена в скрині...
Жарі раптом здригнулася і, сама не знаючи чому, вперла переляканий погляд в дону Ізабелу. Відчула, що зблідла, аж пополотніла, але зараз же обіллялася гарячим рум’янцем: адже крім неї й дони Ізабели, ніхто не мав доступу до біжутерії.
Дона Ізабела помітила це і насторожилася.
– Жарі, – сказала хрипло й видивилася на дівчину підозріло, – я тепер пригадую, що в той день, коли приїхала сеньоріта, ти замикала касетку і скриню...
Обличчя дівчини з темно-бронзового зробилося зовсім сірим, а налиті жахом очі розширилися до скрайніх меж і дивилися нерухомо, мов кам’яні.
– Ти бачила тоді сережки? – продовжувала допитувати дона Ізабела й ступила крок наперед.
Жарі хотіла відповісти, але з нею діялося щось зовсім незрозуміле. Переляк перед страшним обвинуваченням стиснув її за горло так сильно, що очі попросту виходили з орбіт, а лице вкрилося холодним потом.
«Що це зі мною?! Чому я так дивно поводжуся?! – кричала сама собі внутрі. – Та ж виходить, що я й справді сережки вкрала!»
Так думала дівчина, але не могла видобути з себе ні одного звуку.
Підозріння дони Ізабели переросло тепер у певність, і вона шарпнула Жануарію за плече:
– Признавайся, де поділа сережки?!
– Я... н-не знаю... Я ї-їх н-не б-бачила, – трохи опритомнівши від струсу, почала лебедіти дівчина й ще з більшим переляком відчула, що голос її звучить фальшиво.
Анна-Марія зірвалася з дзиґлика і, скрючивши пальці, почала кошачим кроком наближатися до рабині. Видно було по всьому, що мала велику охоту кинутися на дівчину й роздерти її пазурями на шматки, бо напучнявілі на скронях жилки не віщували нічого доброго.
Але якраз в найбільше напруженому моменті по підлозі коридору залопотіли босі ноги, і крізь двері просунулася чорна голова Саломеї.
– Сеньйоро, сеньйоріто! – закричала вона так, ніби подавала вістку на віддаль цілої милі. – Йдуть! Вже йдуть! Гарні кавалери – м-м-м!
Кінчати слідства не було часу, і дона Ізабела, погрозивши Жануарії рукою, вийшла, майже силоміць вивівши з собою і роз’юшену сестру.
Щойно тоді Жануарії вернулася спроможність руху і мови. Забігала по кімнатах і заквилила на повний голос, хапаючи себе за голову. Розпачати справді було чого, бо в домі де Лара всякі прогріхи рабів сходили порівняно легко, але за крадіжки карали батогами. І це мало би спіткати її, Жануарію?! Ба, мало того, але що буде потім? Що з нею зроблять після того, як натаврують ганебним званням злодійки?!
– Боже, Боже, Ти ж бачиш, що я невинна – змилосердися наді мною! – ридала дівчина.
– Хто тут плаче і чого? – почувся побіч голос отця Жоакіня.
Жануарія вискочила з кімнати, впала до ніг священика і, заливаючись сльозами, вигукнула:
– О, падре, рятуйте мене!
– Рятувати? Від чого? Що сталося? – похилився над дівчиною священик.
Ковтаючи слова й задихаючись від хвилювання, Жарі коротко переповідає випадок і кінчає гарячим запевненням:
– Але я не бачила сережок, отче, Бог мені свідком!
– Десь, певне, закотилися, – каже зовсім спокійно священик і підводить дівчину на ноги. – Треба буде пошукати.
– Але мадриня переконана, що то... Бо я... Не знаю, чому... – почуваючи повне безсилля вияснити свою поведінку перед доною Ізабелою хвилину тому назад, Жануарія плутається і замовкає.
– Годі, годі, – заспокоює священик, – не журися. Я сам говоритиму за тебе. Мені, чень же, повірять, ні?
– О, падре, я вам так дякую! – зворушено тулить руку священика до уст Жарі і в пориві жалю скаржиться: – Кривдять мене, отче, дуже кривдять. Зробили з мене рабиню на посміховисько для всіх. Боже, Боже, і за що така кара? Ви ж знаєте самі: чи я не працювала, чи не в моїх руках спочивав увесь дім, чи я не була вірною панам? І от тепер подяка за все...
Священик звільняє свою руку і каже строго:
– Несвідомі гріха не мають, але те, що ти терпиш, є вже осторогою Божою, Жарі, бо ти – не дитина. Сподівалася подяки від панів за вірну службу, а про те, чи мила твоя «служба» найвищому Панові, – не думала. Помітувала своїми братами і сестрами, до власних батьків включно, і вважала, що робиш добре. А воно не так. Пам’ятай, Жарі, що, хто в бруді працює – стає сам брудним, хто служить злу – стає сам злим, хто служить рабству – признає йому право існування, а тому хай не нарікає, скоштувавши його на власному досвіді.
– Чи ж я настановляла рабство? – почала оправдуватися дівчина. – Чи я завела цей порядок у світі? Що ж я можу порадити проти нього?
– Ти не настановляла рабства, це правда, але і не посуджувала його, поки воно не обернулося проти тебе. І, коли б так дати тобі можливість мати власних рабів – уважала б рабство доброю річчю. Ні? Але знай, Жарі, що не можна уважати пошесть доброю лишень тому, що вона тебе минула, або привела тебе до збагачення, не можна хвалити тучі й граду лишень тому, що вони минули твої ниви і підвищили ціну на твій врожай. Так не можна хвалити й рабства через те, що ти в ньому знайшла вигідне й тепле місце для себе, не можна й оминути небезпеки – попасти в рабство, доки рабство, як таке, існує. Розумієш?
– Розумію, отче. Але що я зроблю?
– Що зробиш? На початок небагато: навчися шанувати братів і сестер своїх, які перебувають у неволі, піди в сензал до батьків своїх і схилися їм до ніг. Вони варті того, бо люблять тебе справжньою любов’ю, хоч і не насмілюються її проявити, і вони терплять рабство через тебе, Жануаріє...
– Через мене?! – широко розплющила очі Жарі. – А що ж...
– Лишайся з Богом, дитино, – увірвав її священик. – І подумай над тим, що я тобі сказав...
На прощання він несподівано усміхнувся і став таким добрим, таким безконечно лагідним, як дитина на святому образі, легенько торкнувся плеча Жарі й попростував до парадних дверей, за якими вже чувся зростаючий гомін людських голосів.
Забувши вмент те, що говорив священик, і знаючи лишень, що справа з сережками буде полагоджена, повеселіла Жануарія прихапцем привела в порядок свій одяг і своє волосся, а тоді й собі вийшла на ґанок.
Гості вже перед домом. Батько й сини Ебани, одягнені у святочну одежу, стоять з непокритими головами і тримають в руках шовкові капелюхи, оздоблені перами. На них барвисті оксамитові жупани з короткими пишними рукавами, короткі штани, високі до колін панчохи й черевики зі срібними пряжками. При поясах – короткі кинджали, що виблискують піхвами і рукоятями, обсадженими дорогими каміннями, поверх жупанів – короткі плащі, застебнуті через плече мерехтячими в сонці запинками.
Дон Елеодоро, трохи посивілий і полисілий за останні роки, але незмінно міцний і рівний, стоїть напереді, низько кланяється паням дому і розсипає на привітання перли своєї красномовности. Сини стоять позаду нього, чекаючи своєї черги.
Обидва молоді, стрункі, міцні, чорняві й гарні. Мають пишні, закручені догори вуса й вузенькі борідки, що йдуть самою серединою підборіддя, немов би хто вмочив у сажу палець і потягнув ним від нижньої губи вниз.
Старший – Жібальдо – є трохи вищий, має яснішу церу, зовсім чорне, рівне волосся, що спадає аж на плечі, і тонкий орлиний ніс. Молодший – Себастьян – відрізняється головно виразним шрамом, який тягнеться від лівого куточка уст аж під шию, стягає помітно підборіддя, від чого нижня губа видається нервовою і тремтячою, так мов би була приготована на сміх, або на плач. Зрештою, шрам не псує молодого кавалера, навпаки, надає йому якогось щирішого, симпатичнішого виразу. Позатим, Себастьян має коротше і трошечки ясніше волосся, хвилясте й м’яке, тупіший, як у брата, ніс і ясніші очі. А цера темна – чисто, як у правдивого індіянина.
Тримається Себастьян також інакше, свобідніше, незалежніше. Жібальдо цілою своєю постаттю висловлює глибоку поважність і статечність, і кожний, хто перехопив би його погляд, адресований Анні-Марії, зрозумів би його так: «Шляхетна сеньйоріто, я захоплений вашою вродою і дивився б на вас невідривно, коли б лишень на це дозволяла етикета». А Себастьян, поклавши руку на рукоять меча, видимо, нетерпеливиться і чекає, щоб та церемонія з привітаннями скоріше закінчилася. Але він знає, що, поки батько виовориться, – мине добра хвилина часу, потім має говорити Жібальдо, і лишень тоді прийде черга на нього, на Себастьяна. То ж молодий лицар нудиться й від нічого робити роззирається довкола. Сковзнувши раз і другий по обличчі Анни-Марії, мусів у душі признати: «Але ти й справді гарний кавалок, хай мене чорти вхоплять! Таке маєш волосся, таку постать, що шкода попросту тебе за жінку. Хіба побавити під скло і дивитися у хвилинах відпочинку. Жібальдо буде з тебе вдоволений».
– Шляхетна сеньйоріта – дона Анна-Марія, – правив між тим дон Елеодоро, – збирається, як бачу, своєю вродою засоромити найкращі квіти нашої землі й притьмарити сяєво зірок південного неба...
В цьому моменті Себастьян тихенько штовхнув брата ліктем і послав, ніби припадково, поза плечі Анни-Марії виразний погляд. Жібальдо й собі кинув у той бік оком і побачив прехорошу індіяночку з кругленьким личком і блискучими, як агат, очима. Чорне волосся, розділене посередині й перев’язане вище чола червоною стрічкою, грало до сонця райдужними відтінками воронового крила, ніжна золотисто-бронзова шкіра матово відсвічувала соняшними зайчиками, а в горішніх кутиках очей грали якісь таємничі іскорки. Підкреслено-скромна міна лежала на її обличчі півпрозорим серпанком, під яким вирували незбагнені почування. Які? Чи то був сум, чи бурна радість? Одчайдушна відвага, чи полохливість? Ангельська доброта, чи підступна хитрість? Цього ніхто не міг би з першого погляду сказати, і тому Жарі відразу вабила до себе, хвилювала і викликала непереможне бажання – здерти з себе півпрозору запону загадковости і заглянути глибоко-глибоко в ті бездонні щілини чорних очей, в яких грали таємничі іскорки, причаєні в куточках. Таке бажання, принаймі, відчув Себастьян і, не знати чому, глибоко схвилювався.
Але Жібальдо, глипнувши на індіянку, відразу перевів погляд на Анну-Марію, мимовільно порівнюючи ці дві, цілком відмінні між собою, жіночі вроди і побачив, що шляхетна баронівна намагається укрити гнів і образу. Вона помітила і незначний рух Себастьяна і його повний захоплення погляд в бік рабині, а тому почуває, що амбіція її глибоко зранена. Але вдає, що не бачила нічого, привітно усміхається і тулиться до плеча сестри.
Досить довго говорив дон Елеодоро, потім те саме, але в інших варіянтах висловив Жібальдо, і на кінець дійшла черга до Себастьяна.
– А ось і мій молодший син – Себастьян Педро Лоуренсо Ебано Перейра, – представив дон Елеодоро, – якого поручаю великодушній вибачливости й прихильности шляхетних пань...
– А я насмілююся відразу з тієї великодушности скористати, – низько вклонився Себастьян, однак, говорив голосно і відважно, – бо, хоч шляхетний батько і мій достойний брат, – легко вклонився він названим, – напевне й не вичерпали всіх високих прикмет шляхетних сеньйор, але вже вичерпали всі вирази для такого незугарного промовця, яким є найпокірніший слуга найзнатніших у Новому Світі пань...
Так говорив Себастьян і низько кланявся, а в той самий час його темні очі й стягнена шрамом нижня губа бризкали веселістю, в якій не знати, чого було більше: щирого захоплення, чи глуму?
