Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
– До сто чортів! – забувши про всі форми, гримнув дон Ґабрієль. – То пощо...
Але син обняв його за плечі й притримав.
– Хвилиночку! – підніс руку дон Антоніо. – Хвилиночку! Я це непорозуміння передбачав і давав наперед знати, але ніхто мене не хотів належно зрозуміти... Ви, шляхетний доне Елеодоро, зовсім не повинні нікого перепрошувати, бо вина не ваша. Вина наша. Зараз ми все вияснимо...
Всі, здивовані ще більше і зацікавлені до крайніх меж, чекали, що скаже Антоніо. А він, сидячи біля батька в досить недбалій позі й тримаючи його на всякий випадок рукою за плече, звернувся до Анни-Марії:
– Оскільки ситуація створилася дуже прикра, я дозволю собі, поминувши певні приписи, поставити моїй шляхетній тітоньці – баронівні Анні-Марії фон Барт таке питання: Чи моя шляхетна тітонька не змінила часом в останніх днях свого попереднього рішення щодо вибору нареченого?
Анна-Марія заворушила губами, збираючись відповісти, але її випередив дон Елеодоро. Битий і гнучкий в різних делікатних справах, старий Ебано відразу зрозумів Антонія і поспішно переставився на нову позицію:
– О, доне Антонію, може всяке трапитись! Нічого дивного... Перепрошую ще раз! Беру відповідальність на себе... То я зле зрозумів і зле висловився... Я власне хотів просити руки шляхетної баронівни Анни-Марії Дуарте да Коста фон Барт для мого молодшого сина – дона Себастьяна Педра Лоуренса Ебано Перейра...
– Також ні! – на цей раз попросту крикнула Анна-Марія й гордо піднесла голову. – Не вийду ні за одного, ні за другого!
Після цієї заяви наступило таке напруження, яке буває у хвилинах між блискавкою й ударом грому. Навіть неживі предмети – й ті, здавалося, зіщулилися, очікуючи чогось страшного. Вже який був опанований дон Елеодоро, але й він кусав уста, безсилий перебороти обурення.
– Шкода! – зітхнув уголос. – Чи шляхетна сеньйоріта буде бодай така ласкава, щоб вияснити причини своєї неприхильної і, – дозволю собі на одвертість, – несподіваної відповіди?
Спитав і зараз же пожалів свого питання. Навіщо було допитуватися причини? Треба було зараз же встати й вийти. Причини не грали ролі.
Але Анна-Марія ніби тільки й чигала на це питання.
– Причини?! – вибухнула вона, й жилки на її скронях повиступали, мов розгалужені корінці якоїсь рослини. – Причина лишень одна і зовсім проста: я уважаю, що для дона Себастьяна і дона Жібальда, як для внуків рабині, найвідповідніше було б пошукати матримоніяльних партій по сензалах, а не по шляхетських домах.
І, хоч всі вже були приготовані до чогось надзвичайного, але такої зухвалости ніхто не сподівався, а тому присутні зі страхом видивилися на дівчину, мов на божевільну, й поприкипали на своїх місцях.
Першим отямився дон Елеодоро, що був блідий, як стіна.
– Дякую, – сказав холодно й з гідністю вклонився. – Дякую за честь і пошану, з якими нас потрактовано в цьому домі...
Він ще не договорив останніх слів, як Антоніо, вимірявши двома стрибками віддаль через увесь сальон, опинився навпроти Анни-Марії й згріб у п’ядь її суконку на грудях.
– Пройдисвітко!!! – ревнув, задихаючись. – Ти знаєш, в чиєму домі перебуваєш?! Це тобі не фон-Бартівський хлівець, а господа де Лара, де тебе тримають з ласки, з ласки, з ласки!!! Як же ти посміла змішати з болотом гостей цього дому за те, що вони тобі честь зробили?!
Дона Ізабела скрикнула й зімліла, дон Елеодоро, не чекаючи більше нічого, вийшов геть; за ним, забувши навіть про своїх «сто чортів», мало не плачучи й благаючи прощення, побіг дон Ґабрієль; Барбара й Саломея кинулися на поміч старій пані, Жануарія втікла до себе, а сеньйоріта безпомічно теліпалася в руках розшалілого Антонія.
– Ах, ти ж підла!!! – тряс її далі сестрінок. – Який же дідько тебе силував?! Та ти знаєш, що все ваше фон-Бартівське кодло своєю кров’ю не спроможне тепер змити неслави, яку ти кинула на наше чесне ім’я?! Гаразд! – випустив він нарешті з рук свою жертву. – Не вміла шанувати добра – марш звідси! Збирай свої манатки і виносся, куди хочеш! Під цим дахом ти більше не будеш, ні!
***
Жануарія ж, прибігши до своєї кімнати, присіла на краєчку ліжка, вчепилася обидвома руками за побічницю, так як би її хотів хтось піднести силою, і почала киватися то взад, то вперед, – чисто ніби людина, у якої болить зуб.
– А-а-а, а-а-а! – не то приспівувала, не то стогнала вона, вп’ялившись тупим поглядом божевільної в якусь невидиму точку. – А-а-а! От тобі й ворожба! От тобі й дорога на волю! А-а-а!
В такому стані її застала роз’юшена сеньйоріта.
– Ти!!! – прохрипіла Анна-Марія. – Я що казала, коли виходила?!
Жарі лишень на одну мить глипнула на неї байдужим поглядом, здвигнула плечима і, продовжуючи хитатися то взад, то вперед, тягнула своєї:
– А-а-а! От і щасливий шлюб білої кицьки з чорним ягням!
Хоч у цю хвилину абсолютно не здавала собі справи з того, що говорить, Анна-Марія зрозуміла її слова, як найїдкішу насмішку.
– Що, що, що?!! – накинулася вона на рабиню і вхопила рукою за разок бурштинового намиста. Намисто розірвалося й розкотилося по підлозі.
Жануарія повільно звелася на ноги й подивилася на сеньйоріту притомнішим поглядом.
– Дайте мені спокій, сеньйоріто, – промовила якось втомлено й тихо.
Ця байдужість і спокій доводили Анну-Марію до безтями.
– Дати тобі спокій?! – клекотала вона. – І ти тоді знову поволочишся на побачення з полюбовниками?!
– Сеньйоріто, – так само тихо відповіла Жарі, але її обличчя почало сіріти й пласнути, – прошу уважати! Мені вже все одно, але для сеньйоріти буде погано...
– Ти ще смієш погрожувати?! – захлиналася Анна– Марія. – Ти... Ти... Я тебе задушу! – і вона справді простягнула руки до горла рабині.
– Сеньйоріто! – ще раз остерегла Жарі, відводячи руки Анни-Марії й стаючи в оборонну позицію, а в самої очі розгоралися чорним полум’ям. – Я зараз закричу на цілий дім, що ви, гірше рабинь вмієте підглядати попід дверима і попід кавалерськими вікнами! Безстидниця!
– Брешеш, брешеш!!! – заверещала Анна-Марія і, скочивши на Жарі, вчепилася їй у волосся.
І зробила найгірше, що можна було зробити, бо в Жануарії в той момент заговорила дика кров збунтованого раба. Вислід нападу був такий, що тендітна сеньйоріта під натиском сильної й звинної рабині в одній секунді опинилася на підлозі, репетуючи на ціле горло і скликаючи всіх на поміч. А Жануарія не дармувала: била, дряпала, кусала, рвала на шкамаття коронкову сукню й вищала диким звірячим голосом. Мстилася за всі свої кривди, за пониження, за розбиття надії на волю, за знівечення мрії на звання сеньйори Ебано Перейра...
Коли на крик збіглися слуги й обидва де Лара, застали Анну-Марію в дуже жалюгідному стані: вона лежала на підлозі, обдерта, розпатлана, покривавлена і вже навіть не захищалася, тільки тихо стогнала.
Дон Ґабрієль спочатку не повірив власним очам. Щоб у його домі раб посмів піднести руку на пана – такого злочину він не міг собі ніколи в голову припустити! Навіть найбільший ворог рабства – фрей Жоакінь – і той постійно підкреслює, що родина де Лара найлюдяніше ставиться до невільників і слуг. І от тепер! Та ще й хто? Жануарія! Що ж це, кінець світа настав?!
– Маврикій!!! Де там Маврикій?! – загримів він на цілий дім і, відірвавши Жануарію від похресниці, шпурнув її в кут з такою силою, ніби вона була не людиною, а кошеням. – Забрати на конюшню!!! Бити до останнього віддиху!!!
І без того був страшно подражнений домашнім скандалом зі сватанням, а тепер не розпитував, як до того дійшло і хто завинив. Знав лишень одне: рабиня піднесла руку на властительку – і цей вчинок треба покарати так, щоб остерегти інших на ціле життя. Не має значення, що Анна-Марія сьогодні стягнула нещастя на їхній дім, – все ж пан є паном, раб – рабом – і цю засаду треба священно шанувати.
– На конюшню!!! На конюшню!!! – бушував старий фідальґо і так страшно тупав ногами, що аж підлога вгиналася.
– Обидвох треба би було післати на конюшню! – повним призирства голосом обізвався Антоніо і, ледве глянувши з обридженням на жалюгідну купу білих пошматованих білих коронок, які мали бути його тіткою, відійшов геть.
Слуги вхопили Жануарію й вивели її з кімнати. Але вона вже опам’яталася і аж тепер зрозуміла, що її чекає. І, як усього хвилину тому назад, з неї промовила кров рабині збунтованої, так тепер заговорила кров рабині переможеної.
– Милосердя!!! – заквилила вона, упираючись руками і ногами. – Милосердя! Каюся! Не буду більше! Доне Ґабрієлю, владико мій! Анно-Маріє, анголе солодкий! Мадріне, заступнице моя! Простіть, простіть! Змилосердіться наді мною!
Але ніхто не спішив ні з прощенням, ні з заступництвом, і слуги тягли її до виходу в двір. Там уже з’явився Маврикій. Нагай у його руках та злорадна усмішка на устах потроїли сили Жануарії. Вона напружила кожний мускул, зробила несподіваний, чисто гадючий, викрут, шарпнулася спочатку вперед, потім назад, і, вихопившись із рук спантеличених цим маневром слуг, кинулася в протилежний бік дому. Підсвідомо спішилася укритися або в каплиці, або у своїй давнішній кімнатці, але, порівнявшись із дверима кімнат Ебанів, вдарила в них грудьми, проскочила до середини й засунула засув.
Батько й сини саме складали свої речі, готуючись покинути дім, і немало здивувалися, побачивши розхрістану, напівбожевільну дівчину.
– Доне Себастьяне, рятуйте! – вихрипіла Жарі, снопом повалившись у ноги Себастьяна.
Дон Елеодоро, зайнятий іншими думками, потребував доброї хвилини часу перше, ніж міг здобутися на якесь слово.
– Це знову та сама рабиня? Що таке? Чого вона хоче? – не розуміючи нічого, спитався він.
– Мене хотять забити! – випалила Жарі й заридала.
– Хотять забити?! – перепитав здивовано дон Елеодоро. – Ну, то що ж ми порадимо?
– Доне Елеодоре, мій найшляхетніший батьку, – почав приголомшений Себастьян, догадуючись правди, – ця дівчина... Ця рабиня... Я люблю її і прошу вашого великодушного дозволу на те, щоб з нею одружитися...
Дон Елеодоро ослупіло видивився на сина.
– Що знову?! – спитав, кліпаючи очима. – Нічого не розумію!
У двері тим часом почали стукати й вимагати видачі Жануарії, а вона ще міцніше обняла коліна Себастьяна, благаючи захисту.
– Дозвольте, шляхетний батьку, – прийшов на допомогу Жібальдо, – я поясню коротко; Себастьян любить цю рабиню, і власне через неї...
– Та ви побожеволіли обидва, чи що?! – визвірився дон Елеодоро. – В цьому домі щойно зневажено нас, ображено наш рід, а ви торочите про якусь любов з рабинею! Встань! – крикнув до Жануарії. – Встань і забирайся звідси!
– О, сеньйоре, – пустивши Себастьяна, наставила благально до нього руки дівчина, – змилосердіться і заступіться! Мене ж мають бити батогами!
– І що ж я пораджу?! – у скрайній нетерпеливості і гострому роздратуванні потиснув плечима Елеодоро. – Мають бити, бо уважають за потрібне. А ми ж тут при чому? Проси своїх панів, а не нас...
– Доне... – почав Себастьян.
– Тихо! – увірвав його батько. – Ані слова більше! Відправ рабиню геть!
– Батьку! – зібравши всю свою відвагу, одчайдушно крикнув Себастьян і пригорнув Жануарію до себе. – Я її не видам! Я її заберу з собою!
– Що-о-о?! – витріщився Елеодоро. – Як це забереш з собою?! Хто тобі на це дозволить?!
– Я попрошу дона Ґабрієля... Я викуплю її... Або... або викраду, коли не дадуть по добрій волі! – викрикнув Себастьян з розпукою.
Елеодоро потемнів на обличчі, підійшов до Себастьяна, відіпхнув від нього дівчину і виразно, притискаючи кожне слово, заговорив:
– Мій сину, я скоріше заб’ю вас власними руками перше, ніж допущу до того, щоб ви вступали в якісь переговори з домом де Лара, або зійшли на стежку злодія й розбійника!
– Доне Елеодоро! – скипів і Себастьян. – Хоч сеньйор є моїм батьком, але прошу числитися зі словами!
– Доне Себастьяне, – тим самим тоном відповів і батько, – то я вас прошу числитися зі словами! Я називаю речі своїми іменами, і крадіж та розбій є лишень крадіжжю та розбоєм – нічим іншим! Хочете викрасти цю рабиню? То йдіть же вкрадіть у родини де Лара гаманець з грішми, коня, або мула...
– То інша річ!
– Ні, не інша, а та сама! Бо, чи гаманець, чи кінь, чи мул, чи раб – все має свого господаря, а право власности є священним! Нас щойно незаслужено образили в цьому домі, але, горе вам, сину мій, коли ви зробите вчинок, за який на нас кожний матиме право кинути каменем і сказати: «Це – злодії!» І, якщо вам дорога честь нашого роду, – ви зараз же відішлете рабиню геть!
Слова батька поцілили в найболючіше місце, і Себастьян закрив обличчя руками, зводячи сам із собою тяжку внутрішню боротьбу.
– Себастьяне, – приступив до нього брат і лагідно його обняв. – Себастьяне, мій малий, дорогий братіку! Наш батько має рацію... Ти знаєш, як я раніше думав, але тепер того не можна... Силою не возьмеш, а просити не смієш... Честь дорожча від любови і від життя... Ти мусиш скоритися, Себастьяне!
Себастьян глухо заричав і затрясся у безслізних риданнях. Потім відірвав руки від обличчя й повернувся до Жарі.
– Дівчинко моя кохана, – обізвався зламаним голосом, – моя маленька, солодка Жарі! Сили небесні проти нас... Я безсилий щось зробити... Коли б тебе могло врятувати моє життя – я віддав би його з радістю, але чести віддати не можу... Прости і прощай!
Жарі більше не просила і не говорила нічого. Стояла зігнута, з посірілим обличчям, з погаслим поглядом, ніби смертниця, й вже не протестувала, коли дон Елеодоро майже підняв її на руки, відчинив двері й видав Маврикієві...
Дорога по власній волі
У темній, збитій з грубих колод, коморі на купі зіпрілого сіна лежала майже нага Жануарія й скимліла, як бездомне цуценя. Збита батогом спина так боліла, так пекла, шо дівчина боялася навіть прикрити її блюзчиною, яку після екзекуції вкинули за нею до комори. На саму думку, що щось може торкнутися обшмаганих плечей, Жануарія здригалася й сціплювала зуби. Але, здається, що ще більше від спини боліло серце. Воно набрякло різними почуваннями й тепер готове було тріснути, мов назрілий боляк. Жаль, гнів і біль фізичний підкидали дівчину на сіні й примушували кусати власні руки, або товкти головою об землю. Часами вона попадала в непритомність від хвиль гарячої млости, що перекочувалися по її тілі, й тоді вона скиглила несвідомо. Коли ж приходила до пам’яти – голосила з подвійною силою вже свідомо.
– Як це сталося? – питала, не вірячи сама собі. – Як я не подумала над тим, що мене чекає? Чому не змовчала? Хіба вже раз доводилося змовчувати? Стерпіла б і на цей раз – і все було б добре! Велика біда, що та скажена сеньйоріта вдарила б, або посмикала б за коси! Та й до того не дійшло б, коли б я догадалася впасти на коліна, попросити, поплакати – і сеньйоріта напевне змилувалася б... Але навіть коли б і побила трохи – то що ж це є у порівнанні до батогів з рук Маврикія? І ганьби не було б стільки і тривоги за майбутнє... А біль? Ах, як же той Маврикій бив, як безжально бив! І напевне забив би, коли б не дона Ізабела...
І перед очима дівчини в якомусь червоному тумані виринають окремі моменти розправи і постаті знайомих людей. Ніхто її не оборонив, ніхто! Одинока лишень Сабія спробувала обстати знову. Може, була б і випросила трохи милосердя, коли б не той підлий раб Пірауна. Що він зробив? Силою забрав Сабію, що клячала перед Маврикієм, і крикнув голосно, щоб усі чули:
– Не проси за неї, Сабіє, – так їй і треба!
А потім, звертаючись до Маврикія, додав:
– Доклади но там їй ще трохи й від мене – може, вона порозумнішає...
І це батько так сказав, батько! Той самий батько, який, за словами отця Жоакіня, так дуже її любить! Гарна любов!
Ще найбільше серця проявила дона Ізабела: вона послала Барбару на конюшню й наказала припинити кару. Боялася гріха, що Жануарію справді можуть зашмагати на смерть... А хто ж у тому всьому найбільше завинив? Чи не сама «ніжна» мадриня? Не вона ж зробила для своєї укоханої сестрички подарунку з Жануарії? Спочатку пестила, ніжила, виховувала, а потім подарувала, ніби качку, годовану на заріз. Ух, лицемірна, сльозлива відьма!
І врешті Себастьян... Пірауна добре казав, що йому не можна вірити. Він – чужий. Він належить до таких, як дон Ґабрієль, дона Ізабела, чи Анна-Марія, – до ворогів! Чому справді не викупив її? Не треба було навіть викрадати, чи брати силою, – дон Ґабрієль напевне був би з радістю віддав її, щоб бодай трохи згладити сьогоднішній вибрик Анни-Марії. І сеньоріта на цей раз не посміла б перечити, ні! Змовчала б і погодилася б. Змусили б її до того! Але Себастьян не схотів просити, бо це принизило б його гідність, відібрало б йому честь... Рабиня ж не має ні гідности, ні чести, і її може шмагати на конюшні до крови такий собі Маврикій. За рабиню навіть не випадає вступитися, бо це ж «зухвальство», бо «того ж не випадає робити», – як колись казав він там, при першій зустрічі; бо, зрештою, «чи гаманець, чи кінь, чи мул, чи раб – усе має свого господаря, а права власности є священними», – як сказав його батько. Так, усе має свого господаря, і все трактується однаково: гаманець, кінь, мул і раб. Але, наприклад, Анна-Марія – це зовсім інша річ! Вона не має свого господаря, і її не то що можна, але треба би було боронити, згідно з засадами лицарської чести. Авжеж!
– Всі ви однакові! – стогнала пристрасно дівчина й заливалася безсилими сльозами. – Всі! Вирізати вас, винищити, випалити, щоб і сліду не лишилося! О, коли б я лишень мала силу!
... Сонце вже давно похилилося з полудня, і тепер його проміння, мов пальці школяра по рядках букваря, пробиваючися крізь щілини комори, поволі повзли по земляній долівці з одного кінця в другий. А про Жануарію забули, лишивши її в голоді й спразі, хоч в інших випадках караним рабам все приносили їжу й питво. Але її поступок зарахований до зовсім виїмкових і тому виїмково гостро карається.
Але і це ще не кінець. Що буде далі з нею?
Дівчина жахалася цього питання, стискала голову руками й глухо ридала, облизуючи сльози, що стікали по спалених спрагою устах.
І лишень тоді, коли тоненькі смуги світла посіріли й почали спинатися по стінах угору, хтось задзвонив ключами, відмикаючи колодку.
Жануарія відвернулася до стіни з наміром не обзиватися й не приймати їжі, однак, відразу змінила свою постанову, коли почула за плечима скорботний голос отця Жоакіня:
– Слава Ісусу Христу!
– Ви, падре?! – схопилася дівчина, прикриваючи свою наготу блюзчиною.
– Я, дитино... Щойно вернувся й довідався про все... Ох, Боже, Боже! Як на гріх, мусів ще за світанку виїхати, а то б не допустив до того всього, що тут сталося...
М’який голос священика додав свіжого жалю, й дівчина, знову відвернувшись до стіни, заплакала.
Побачивши скривавлену спину Жануарії, фрей Жоакінь аж зойкнув:
– Дитино, дитино, що з тобою зробили! Наша Пані Найсвятіша, який же той Маврикій немилосердний! Пильний з нього слуга – нема що казати! Оповідали мені люди, як він старався, але я не вірив... Поговорю я з ним, гарно поговорю! Добре ж, що я хоч масть узяв з собою... Ось зараз прикладемо, перев’яжемо – і буде тобі легше...
І, приговорюючи та бідкаючись, отець Жоакінь почав витягати з бездонних кишень своєї реверенди* кукурудзяні балабушки, печене м’ясо, банани, помаранчі, звої чистого полотна, слоїчок з мастю і на кінець – досить велику тикву з водою. Помимо болю й жалю, Жануарія не могла не всміхнутися, дивуючись, як це все могло у нього зміститися.
А фрей Жоакінь присів собі на ковбику*, розстелив на колінах білу хустину, густо намастив її принесеними ліками й обережно приложив до скривавленої спини дівчини. Жарі засичала й затряслася з болю.
– Нічого, дитино, нічого... – зацитькував священик. – То лишень хвилинка... Ось тут маєш бандажі... Обв’яжися гарно – і можеш одягнутися. Вже не буде тебе одежа разити...
Подавши бандажі, священик відійшов до дверей і відвернувся, щоб дати можливість дівчині привести себе в порядок. А, коли вже Жарі одягнулася, заходився її годувати й напувати. Робив це так дбайливо і так ласкаво, як мати робить з малою хворою дитиною, і Жарі, переможена цією добротою, покірно ковтала все, разом зі своїми сльозами. Була справді голодна і спрагла, а ще більше жадібна на ласкаве слово, яке було в цю хвилину не менше потрібне для зболілого серця, як і масть для спини.
Нарешті, голод і спрага були заспокоєні, біль спини вщух, присутність доброзичливої людини піднесла духа – і Жарі підбадьорилася.
– Що ж там, падре? – спитала. – Дуже злі на мене?
– Ох, Жарі, краще не питай! – глибоко зітхнув священик. – Сама повинна догадуватися...
– А в домі як?
– В домі, як по похороні: дона Ізабела хвора, до Анни-Марії кликали знахарку, панство Ебани, дуже ображені, покинули дім і перейшли на корабель, дон Ґабрієль ходить похмурий і ні до кого не обзивається, дон Антоніо виїхав кудись верхи і сказав, що не повернеться доти, доки Анна-Марія не виїде з Паранаґви, а в Паранаґві повно поголосок, пльоток і злих речей. Погано, доню, дуже погано...
– А що думають робити зі мною, падре не знає?
– Покищо, не знаю... А ти чого хотіла б? Може я якось замовлю при нагоді слово...
– Ет, чого я хотіла б! – спохмурніла Жарі й зморщила чоло. – Я б найохотніше вирізала б усіх, а тоді підпалила б цю прокляту Паранаґву і пустила б усе з димом...
– Жарі! – жахнувся фрей Жоакінь. – Як ти можеш таке говорити?!
Дівчина злосливо усміхнулася:
– Падре мене питався, чого б я хотіла, – я й сказала правду. Але то лишень пусте говорення, хай падре не лякається. А от що падре обіцяє замовити за мене слово – за це я дуже дякую. Прошу там переказати, що я дуже каюся, що сама не знала, що роблю, і що більше ніколи на таке не зважуся... Ну, і... падре вже знає сам, що там треба казати, щоб моїх панів якось уласкавити...
Священик німо дивився на дівчину, і в його очах виступали страх і здивовання, немов би бачив перед собою невиданого досі, бридкого хижого звіря.
– Як це просто у тебе йде в парі! – обізвався тихо, похитуючи головою. – Або різати й палити, або лицемірно плазувати, благаючи ласки...
– Що ж, отче, – цинічно здвигнула плечима Жарі, – це – рабська доля...
– Поправлю тебе: це ознака найгіршого раба.
– Падре хоче сказати, що я належу до найгірших рабів?
– Ти сама це кажеш, дівчино.
– А є й кращі раби?
– Та вже ж...
– Яка ж між ними різниця?
– Різниця та, що звичайний раб просто терпить мовчки, а гірший раб спочатку упідлюється й плазує, а потім, коли йому не поведеться, – ріже й палить.
– Отже, ліпше терпіти мовчки? – зійшла на іронію Жарі.
– Так, – спокійно потвердив отець Жоакінь, – ліпше вже терпіти мовчки, а ще ліпше – взагалі не признавати себе рабом!
– Отакої! – хмикнула Жарі. – А як же раб може відпертися від рабства, коли він є таки рабом?
– Ми говоримо про різні речі, доню, – тихо став пояснювати священик: – ти говориш про рабство тіла, а я – про рабство душі. Пам’ятай, що можна, народившись у рабстві, духом бути найвільнішою людиною, і, навпаки, можна, народившись правно і тілесно вільним, бути по суті найбільшим рабом у дусі...
Жарі здригнулася і зі страхом видивилася на співрозмовника. Чи не дивно: священик-християнин і поганка ворожка Квевезу казали те саме, майже тими самими словами! А фрей Жоакінь, заглиблений у власні думки продовжував:
– Колись я казав тобі, що, хто служить рабству, – сам стає рабом, а тепер скажу тобі ще: хто ненавидить рабство цілою своєю душею, хто любить і цінить свободу – той є вільною людиною, дарма, що на руках у нього можуть бути найважчі кайдани...
Дівчина нетерпеливо стріпнулася.
– Чудні речі говорить падре! – нервово почала вона. – От мій батько у той самий день, коли приїхали Ебани, перестрів мене увечері й намовляв до втечі, казав, що більше не може терпіти рабства, що він хоче волі... А дон Ґабрієль у той день, коли приїхала сеньйоріта, навпаки, повчав, що нема вільних. Казав, що він сам є рабом короля, а навіть королі є рабами Бога. З того виходить, що мій батько – вільний, а дон Ґабрієль – раб.
– Що ж, коли він сам до того признається... – почав священик.
Але Жарі не дала йому скінчити.
– Признається, чи ні, але я волію сто разів бути такою «рабинею», як дон Ґабрієль, ніж такою «вільною», як Пірауна! – різко підсумувала вона і, спершись на лікоть, насуплена й сердита, задивилася крізь відхилені двері надвір.
Священик зупинив на ній докірливий погляд і сумно похитав головою.
– Знаю, знаю! – сказав тихо. – Я це добре знаю, що ти того хочеш, але тому ти не є ні такою, як твій батько, і не будеш такою, як дон Ґабрієль. Дон Ґабрієль, правда, слухатиметься короля, але так довго, поки накази короля йтимуть на користь державі. Коли ж від тих наказів почнеться шкода – дон Ґабрієль приєднається до тих, які проти короля виступлять, як це вже раз було. Не рівняйся до дона Ґабрієля, дівчино, бо дон Ґабрієль – це державний чоловік, а ти – рабиня. Він є патріотом, а ти – зрадниця рідної землі. Він, правда, відірвався вже душею від батьківщини своїх предків, але той притаманний кожній здоровій душі сентимент, що зветься патріотизмом, він переніс на землю, на якій народився й виріс, а для тебе це почуття зовсім чуже й незнане. Дон Ґабрієль є рабовласником, одначе, раби його – люди чужі йому по крови і по расі, а ти б тримала в рабстві своїх рідних братів і сестер. Дон Ґабрієль перший поклав би своє життя, коли б рабство й поневолення почало загрожувати його землі й його народові, а ти для власної вигоди сама приклала б до того руку. Дон Ґабрієль кожного разу каже з гордістю: «Я є бразилійцем!», а ти скоріше признаєшся до того, що є рабинею, ніж би мала признатися, що ти є індіянкою. Ти не маєш народности, ти – рослина без кореня, ти є справжня рабиня, і тому тобі не рівнятися до дона Ґабрієля!
Почавши свою мову зовсім тихо, священик скінчив її з запалом, бо йому почало видаватися, що він промовляє до сотень індіянських племен, найпритаманніші риси яких знайшли своє втілення в ось цій молодій рабині, що лежала перед ним на купі зіпрілого сіна. І коли почав складати назад до кишень непотрібні вже речі, руки у нього помітно тремтіли.
– Я також, подібно до дона Ґабрієля, можу сказати, що є бразилійкою, але від того по суті нічого не зміниться... – поворухнувшись, обізвалася дівчина.
– Від того, що ти будеш говорити, Жарі, дійсно нічого не зміниться! – гамуючи хвильовання, відповів фрей Жоакінь. – Зміна викликається не говоренням, а чином, що випливає з сили внутрішнього почуття. Назвавши себе бразілійкою, докажеш тільки, що того внутрішнього почуття ти не маєш, а тому не маєш і підстав для чину. Але про це шкода з тобою говорити...
Дівчина бачила, що священик тратить терпеливість і збирається йти.
– А як же я мала би себе назвати, коли б у мене було оте «внутрішнє почуття»? – спитала вона, щоб ще якось продовжити розмову.
– Індіянкою, чи ґваранкою, але ні в якому разі не бразилійкою! – пояснив отець Жоакінь. – «Бразилія» – це назва, накинута вашій землі чужинцями. Приймати її – значить зрікатися власної назви, а з тим – і власного обличчя.
– То падре уважає, що, коли б я назвала себе індіянкою, чи ґваранкою, було б уже все добре? – грала далі словами Жарі.
Священик випростався, став проти неї й дуже поважно відповів:
– Коли б ти, Жарі, й тисячі тобі подібних не просто назвали себе, а глибоко усвідомили собі, хто вони є, – це перерішило б зовсім долю вашого краю, вашого народу і таких, як ти, зокрема. Але, власне, все нещастя в тому, що ні ти, ні більшість індіян того не усвідомлюють.
– А що було б, коли б усвідомили?
– Що було б? – гостро подивився священик на дівчину й ще гостріше відповів: – Тоді більше не було б рабства!
– Он як! – кинулася Жануарія злякано. – Падре також натякає на розправу з рабовласниками?! А чому ж тоді падре так злякався, коли я сказала, що їх треба вирізати і випалити? Чому ж падре проповідує рабам покору й терпеливість? Як це погодити?
– Як погодити? – луною відповів священик. – Просто: рабам я все раджу покору й терпеливість, бо рабські бунти приносять лишень лихо. Раб є рабом: він сліпий, дурний і жорстокий. У своїх вчинках він не керується добром, а злом. Раб хоче тільки помсти – і більше нічого, його бунт тільки руйнуючий, і ніколи не будуючий. Вдасться йому розплата – він радіє. Не вдасться – він кається, плазує, благає прощення й упідлюється ще більше. По-рабськи радіє в першому випадку, по-рабськи кається в другому, а все ж лишається рабом. Поза самим собою, він нічого не бачить, і тому запалу у нього стільки, скільки вогню з соломи. Пориваючись на бунт, він не питає себе, чи в нього стане сил витримати до кінця, і не важить, чи його вчинок вийде на користь загалу, – це йому байдужісінько. І у висліді – гріх і ще більше нещастя. Боротьба – це не рабське діло, це – діло людей, вільних духом, які знають, чого хотять і які керуються засадами добра. А раб уже хай ліпше терпить мовчки.
– А коли терпець увірветься?
– Тоді людина перестає бути рабом! – відтяв священик.
Жарі зробила над собою зусилля і розсміялася штучним сміхом:
– Ха-ха! Ось мені сьогодні терпець увірвався, але я щось ані трохи не стала менше рабинею. Скоріше навпаки...
– Підтверджуєш тільки те, що я сказав, дівчино: терпець тобі увірвався, але на дуже короткий час, як це буває в кожному випадку рабського бунту. Чи ти себе спитала, для чого кинулася в бійку? Ні! Просто хотіла помститися. А тепер? Чи не хочеш благати ласки у панів? Вибухнула у тобі на мить рабська злість і пиха, але справжньої гідности ти не маєш, як і взагалі її раб не має.
Розмова була прикрою, але дівчина все ж підтримувала її, бажаючи в словах вилити бодай частину гіркоти та злости, що скопичилися в душі.
– Куди вже нам, рабам, мати гідність! – знову зійшла вона на їдкий, навіть цинічний тон. – Рабам і пихи не можна мати...
– Рабам духа, скажи.
– Ні, всяким...
– Неправда! Коли Ірука з п’ятьма іншими втік від пана Солано і їх піймали, пам’ятаєш, як було? Ті п’ятеро відразу покаялися і звернули вину на Іруку, запевняючи, що то він їх підмовив. Каялися і кричали несвоїми голосами під батогами, прохаючи милосердя. А Ірука не писнув навіть тоді, коли його розпеченим залізом таврували. Не відпирався від вини, не оправдувався, і на кінець, коли його спитали, чи він уже втратив охоту до втечі, відповів: «Ні, тепер більше, ніж коли, хочу волі!» От і маєш доказ, що на шістьох рабів п’ять було рабами, а один – вільний. І чим скінчилося? Ти думаєш, що Ірука справді втік так, що Солано не знав? Ні, Солано сам наказав так зробити, щоб уможливити нескореному рабові втечу.
– Як?! – здивувалася Жарі. – Солано сам уможливив йому втечу?!
– А що ж мав робити? Забити на смерть не зважився, бо і мене боявся, і людей, і Бога. Тримати Іруку далі було і некорисно і небезпечно, бо Ірука відмовив послух і міг своїм прикладом заразити інших. То ж Солано вирішив потиху його відпустити. Звичайно, про це ні сам Ірука, ні інші раби нічого не знали, але погоню Солано скерував зовсім не туди, куди пішов утікач, і скоро припинив усякі розшуки... Бачиш, перед нескореним духом батіг і кайдани виявилися безсилими...
