Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)
В сензалі
До пізньої ночі світилося в панському будинку, де господар обговорював з гостем поважні справи, до пізньої ночі бігала й метушилася хатня служба, а тим часом в сензалі відбулася чергова драма: Сабія знову породила мертвого хлопчика. Четвертого хлопчика і четвертого мертвонародженого!
Нещаслива мати лежить на м’яко вимощеній і чисто засланій постелі, дивиться в темінь і безперестанку ковтає холодні сльози. В ногах її ледве мріє постать зажуреного Пірауни, що сидить, закаменівши з горя, і лишень час-до-часу подасть ознаки життя важким зітханням. І Сабії й Пірауні байдужі справи, які цікавлять панів, вони нічого не знають про нещасливий бій маркіза де Маскараньяса, про жорстоку боротьбу в Пернабуко, про державні монополії на найважливіші галузі торгівлі й промислу, про бажання Португалії відділитися від еспанської корони й про пляни засновання Копальняного Дистрикту, – вони взагалі не уявляють собі, що поза їхнім нещастям існує ще щось. Вони і не догадуються, який тісний зв’язок має їхнє горе з тими подіями, що їх так Жоакінем*. Ні, вони навіть не догадуються...
Потомлені цілоденною працею на плантаціях, чи на будові, раби сплять тяжким сном. Дехто хропе, дехто кидається увісні, стогне й скрегоче зубами. Вони також не можуть нічим допомогти нещасливим батькам. От, як звичайно, посиділи трохи біля Сабії, похитали головами, пожурилися і розійшлися по своїх кутках. Дона Ізабела також, обдарувавши породіллю новим шовковим шалем та разком скляного намиста, щоб бодай трохи потішити пригноблену рабиню, наговорила багато співчутливих слів, порадила більше просити Бога про ласку, висловила надію, що Сабія таки колись дочекається живого сина, навіть заплакала щирими сльозами і, ласкаво погладивши хвору по обличчі, відійшла. Сабія й Пірауна лишилися самі зі своїм болем. Тільки він один не відступав від них і стояв десь поблизу, невидимий, як вірний сторож на чатах.
– Чому не спиш, Пірауно? – слабим голосом питає Сабія. – Ти змучений, а завтра рано треба йти до праці. Лягай!
Пірауна мовчить і не рухається.
– Лягай, Пірауно, не сиди отак...
Застогнав тихо, як смертельно зранений звір, але не відповів. І Сабія більше не питає нічого і нічого не каже. Думки її повертаються в минуле, а з нього один по одному так яскраво виринають всі п’ять пам’ятних подій її материнства...
Її перший син народився майже дванадцять років тому назад на згарищах спаленого редуту св. Антонія. Сабія й Пірауна походили з одного роду племени ґварані, що мало славу найбільш войовничого серед індіян[4]4
«Ґварані» – на індіянській мові означає «вояк».
[Закрыть], але після того, як їхня оселя, втративши у тяжкій боротьбі з сусідніми племенами майже всіх мужів, мусіла тікати, – молоде подружжя з горсткою недобитків вирішило пристати до місійної станиці св. Антонія. Їх прийняли радо, поселили всіх вкупі і прилучили до загального гурту.
Під твердою рукою настоятеля редуту – отця Педра Моли життя оселі йшло строго визначеним руслом і не всім подобалося. Однак дійсність ставила два вибори: або коритися залізній дисципліні в редуті, або забиратися звідси геть і шукати непевної долі в дальших мандрах. Ґваранці вибрали перше і почали привчатися до нового життя. Воно, зрештою, не було таке страшне. Отець Мола дуже вміло вів свою місію, знав таємниці, при допомозі яких найважчу роботу перетворював у спортивне змагання, дбав неустанно про добро своїх диких підлеглих, улаштовував для них розваги у святочні дні, перекидав з однієї праці на іншу, щоб не наобриднути одноманітним зайняттям, гарував найбільше за всіх і своїм прикладом заохочував інших.
По упливі якого місяця ґваранці освоїлися в редуті і, хоч їх нераз спокушала думка – вернутися до попереднього життя, – лишалися на місці, тим більше, що в лісах ширилася чутка про наближення величезної бандейри, яка змітала на своєму шляху найсильніші індіанські племена.
Чутка не була порожньою, і не пройшло двох місяців з моменту прийняття ґваранців до редуту, як під його брамою зібралися тисячі дикунів, благаючи рятунку. Всі вони одноголосно стверджували, що бандейра перейшла вже Ріо до Пейше (Рибну Ріку) і прискореним маршем простує до редуту св. Антонія. Тому індіяни просили хрещення й захисту, бо їм було вже звідкись відомо, що хрещених індіян з місійних осель ніхто не мав права брати в рабство.
В редуті зароїлося від чужих людей, і привичний строгий порядок пішов шкереберть. Тут і там виникали сварки та бійки через брак приміщення і їжі, всяка робота стала, давніші мешканці оселі від бездіяльности не знали, до чого взятися, й починали сваволити, а тривога й непевність, що зависли над натовпом, витворили взагалі якусь незносну, божевільну атмосферу.
Падре Мола кидався на всі боки, забувши про їжу й сон, годив суперечки, видавав накази, посилав гінців у сусідні редути, розміщував новоприбулих, а врешті стратив голову. Бо й що могла зробити одна людина в таких обставинах?
За пару днів схудлий і почорнілий до невпізнанна, він ледве тримався на ногах від утоми. Молився в думках безперервно, маючи ще слабу надію, що бандейра піде стороною і не насмілиться нападати на редут. А коли сили вже цілком зраджували його – спішив до церкви, падав перед престолом хрестом і благав у Розп’ятого допомоги. Священик знав правду, знав, що ні хрещення, ні королівські декрети не охоронять індіян перед бандейрою, але не казав цього нікому, щоб не викликати паніки й не наробити безповоротного лиха. Тому благав з глибини душі:
– Христе многострадальний, змилосердися! Маріє, Мати Божа, моли Бога за нас, грішних!
Однак, останні надії розвіяв Татаурана. Він був колись вождем сильного й великого племени аресів, що пристало до місійної оселі св. Антонія. Проживши в ній кілька місяців, Татаурана збунтувався. Амбітна душа колишнього вождя племени, що сам рядив і наказував, не змогла скоритися наказам іншого, і Татаурана, зібравши найвідданіших собі людей свого племени, однієї ночі нищечком покинув оселю й подався у світ-заочі. Шість років пропадав він невідомо де, і ось тепер знову з’явився, упавши з двома синами до ніг отця Моли. Один його син був юнаком, другий – ще зовсім дитиною.
Отець Мола простив збігця, прийняв під свою опіку його і його дітей, але самого його огорнув розпач: зі слів Татаурани виходило ясно, що бандейра мала намір напасти на редут. Це була найславніша в історії об’єднана бандейра Антонія Рапози Тавареса і Маноела Прето. Сам Татаурана з синами був власністю бандейранта Сімона Алвареса, який купив його на невільничому ринку в іншого бандейранта, в руках якого опинився бувший вождь скоро після того, як покинув редут.
Серед натовпу, що густо оточив священика й Татаурану з синами, заскакали вигуки переляку й паніки:
– Бандейра йде сюди!
– Бандейра хоче напасти на нас!
– Що будемо робити?!
Всупереч своїм внутрішнім переконанням, отець Мола сміливо глянув довкола й високо підніс голову.
– А, це дуже добре! – крикнув якомога бадьоріше. – Хай іде! Я вже давно хотів побачити бандейрантів. Ідіть же тепер, діти мої, готуйте луки, списи й танґвапеми[5]5
Танґвапема – довгий кілок, тонший і круглий з одного кінця, грубший і чотирьохгранний – з другого. Служить, як довбня.
[Закрыть]. Покажемо напасникам, чи ми ще вміємо воювати! Вміємо, чи ні? – й священик весело підморгнув.
– Го-го-го! – заревіло серед натовну. – Ще вміємо!
– Ми їм покажемо!
– Нас є багато!
Але до священика приступив круглоголовий, кострубатий Кервут і, намагаючись перекричати сотні голосів, заговорив з ненавистю й докором:
– Коли хтось хоче розпалити багаття, то навіщо мочить наперед дерево, отче? Коли ти хочеш тепер війни, то навіщо весь час говориш нам про любов до ворогів своїх? Бойовий запал згас у наших серцях, а руки відвикли від вбивства. Як розпалиш вогонь зі сирого дерева?
В найближчих рядах крики відразу стихли, й всі, хто чув слова Кервута, змішалися. Змішався внутрі й отець Мола, бо признав рацію Кервутові, але не показав того. Лишень кинувся, мов уколений, і напав на Кервута з подвійним завзяттям.
– Кервуте! – крикнув на цілі груди. – Вогонь є добра річ, але не скрізь і не завжди. Коли мені вогонь непотрібний, я ховаю жар і присипаю його попелом, щоб він не наробив шкоди. Але коли я хочу роздмухати багаття, то б’ю кожного по руках, хто мені ллє на нього воду, а сирі колоди відкидаю геть! Затям!
І, обернувшись до зніяковілого Кервута спиною, отець Мола почав видавати накази про оборону оселі. Робив це без віри в успіх, але натовпові треба було дати якесь зайняття, бо в противному випадку зчинилась би паніка.
Сабія тоді мало що розуміла з того всього, що діялося довкруги. Вона тремтіла, плакала й одного боялася найбільше – загубити чоловіка. Тому бігала за ним слідом, чіплялася за його пояс і повторювала:
– Будь зі мною, Пірауно, не тікай! Я боюся! Я боюся!
З великою бідою Пірауна умовив її йти до решти жінок і зайнятися заготовленням стріл. Взявшись за роботу, Сабія дійсно заспокоїлася і навіть повеселіла.
Перед вечором до оселі прибилося ще одне плем’я – шеріпас. Вони ломилися в браму, повідомляючи, що бандейра йде за ними по п’ятам. Впустили і шеріпасів, і від того стало ще тісніше.
Не вспів отець Мола дати ладу з новими збігцями, як на дорозі з’явилася група вершників, що летіла чвалом у напрямі редуту. Заходяче сонце червонило постаті їздців, вбраних у шкіряні й залізні панцирі, змилених коней і куряву, що окутувала їх хмарою, і надавала їм якогось несамовитого вигляду.
– Гей, там! – крикнув один вершник, що був віддалився від гурту й осадив коня під самою брамою частоколу. – Де є настоятель? Хочемо говорити з настоятелем.
Поки отець Мола підійшов до брами, під’їхала й решта вершників, а за ними на дорозі показалася вся бандейра що виростала, мов гребінь лісу, з-за недалекого горба.
Отець Мола вийшов за браму і став перед вершниками.. Був гордим і зрівноваженим. Тільки полум’я в його очах зраджувало глибоке хвилювання, а радше, – гнів і обурення до зухвалих напасників. Запорошена, аж посіріла, біла реверенда не могла скрити під собою великої фізичної сили, що чаїлася в цьому худорлявому, жилавому чоловіці. Стояв позірно спокійний, повний свідомости своєї внутрішньої переваги над гостями, і сміливо дивився їм в очі.
– Чого собі панове бажають? – спитав звучним, сильним голосом.
– Я є Сімон Алварес, – представився той, що був напереді. – Приходжу до вашої превелебности з проханням – видати мені мого раба – Татаурану і його двох синів, які вчора втекли з бандейри і сховалися у вашому редуті.
– Ага, – нахмурив густі брови священик, – то це ви, сеньоре Сімоне Алваресе, порушуєте королівські декрети, повертаючи в рабство катехізованих мешканців осель?! Дивує мене, однак, ваша... щоб не сказати більше, сміливість, з якою приходите вимагати, щоб і духовні особи ставали спільниками у ваших протизаконних справах...
Такої гострої відповіди Алварес не сподівався ніяк, спаленів і блимнув злим поглядом.
– Превелебний отче, – вимовив, скрипнувши зубами, – маєте щастя, що вас хоронить священичий одяг, бо за таку зухвалу клевету я викликав би кожну світську людину на поєдинок! Не смієте мені закинути порушування королівських декретів і протизаконних справ за те, що я відкупив раба в іншого власника!
– Мій пане, – холодно відповів священик, – хто свідомо купує нечесно придбаний товар – мусить бути приготованим на це, що його також відсудять від чести, а, коли у нього відберуть купно, не сміє навіть скаржитися. Татаурана є християнином і колишнім обивателем місійної оселі, отже, знаходиться під охороною королівського декрету і не сміє бути ні проданим, ні купленим! А щодо поєдинку, то хай мій священичий одяг вас не в’яже: я хоч і зараз є до ваших послуг... – і отець Мола церемоніально вклонився.
Миттю оцінивши досвідченим оком жилаву, черству постать священика та зваживши його уміння панувати над собою, Сімон Алварес вирішив за відповідніше пропустити поза вухами недвозначну пропозицію і, щоб скрити своє замішання, постарався надати голосові іронічної інтонації:
– Превелебний отче, я не читав декрету його королівської милости стосовно мого раба Татаурани, навпаки, я знаю, що покійний король дон Феліппе Третій потвердив своїм декретом права господарів на всіх тих індіян, що вже перебувають у рабстві. І не я, а ви порушуєте той декрет, укриваючи втікача! Тому прошу ще раз при свідках – по доброму віддати мені Татаурану і його синів...
– Іншими словами, пане, – льодовим тоном спитав отець Мола, – ви погрожуєте вжити сили?
– Ви самі приневолите нас до того, коли не схочете вирішити справи мирним шляхом.
Отець Мола дав волю своєму обуренню і спалахнув, мов порох.
– Досить грати комедію! – гримнув таким могутнім голосом, що наполохані коні сахнулися назад. – Я, панове, одверто заявляю вам, що уважаю вас усіх звичайними розбишаками і підлими лицемірами на додаток! Ви йшли в ці сторони, маючи твердий намір напасти на нашу оселю, і випадок з Татаураною – це лишень вигідний для вас привід! Навіщо ж брешете? Мене ще можете обдурити, але Бога? А що каже в даному випадку ваша честь? Чи ви взагалі не знаєте, що це слово означає? Напевне, ні! Татаурани я не видам – можете вживати сили! Але, затямте собі, ваш напад вам дорого коштуватиме, а хтось із привідців* наложить головою... Це кажу вам я, отець Педро Мола! Тепер можете робити, як забажаєте...
Священик обернувся і пішов назад, а за ним важко скрипнула дебела брама.
За частоколом стояли кільцем індіянські оки, а в їхньому центрі за високим камінним муром з міцною, кованою залізом другою брамою, знаходилася церква, будинок резиденції настоятеля редуту, шпихліри і пивниці*. І коли отець Мола доходив до цієї другої брами, його перепинив знову Кервут.
– Чого хочеш, Кервуте? – неприязно спитав священик.
– Падре, ми думаємо, що краще видати Татаурану, – понуро відповів Кервут, не важачись дивитися священикові в очі. – Не можна, щоб через них трьох гинула вся оселя. І Татаурана не наш: він утік уже з оселі. Хай іде знову...
Падре Мола зробив уже якийсь рух, але погамувався. Глянув на обличчя своїх вірних і зрозумів, що вони – з Кервутом. Тверді жовна заходили на вилицях його худорлявого обличчя.
– Татаурано! – покликав він. – Де Татаурана?
Татаурана пробився крізь натовп і став з похиленою головою перед священиком. Був мужем у силі віку, але шість років рабства записали свою історію на його тілі: глибокі борозни від пут бранзолетами біліли на зап’ястях ного рук, спина була вкрита довгими рубцями від батогів, а на чолі виразно виступали сліди від розпеченого тавра, яким його позначили ще на самому початку перебування в неволі, коли він пробував утікати. І все його кремезне, сильне тіло виглядало зламаним, знівеченим.
– Татаурано, – сказав священик глухо, – ти чуєш, чого вимагають твої брати?
– Чую, отче... – так само глухо відповів Татаурана.
– І що скажеш?
– Я можу піти, – з гіркотою відповідав далі бувший вождь, – хай брати потім не нарікають на мене... Але вони, – показав рукою у напрямі брами, де стояли бандейранти, – все одно нападуть... Я чув їхні розмови і знаю... Тому дозвольте мені лишитися тут...
– І що робитимеш, коли почнеться наступ?
– Що робитиму? О! – і Татаурана блиснув очима. – Я битимусь! Я битимусь до смерти! Я не забув війни, і я вмію... Я хочу вмерти в боротьбі, хочу боронити своїх братів!
– Братів? – спитав священик. – Хіба не чуєш, що твої брати хотять тебе видати? Вони не брати – вони вороги твої!
Татаурана тяжко зітхнув:
– Христос учив любити ворогів своїх. І я люблю їх, хоч вони хотять мене видати... Але це – нічого... Вони свої... Але ті, – показав знову рукою на браму, – чужі вороги, їх ненавиджу і битимусь з ними до смерти! Дозволь мені лишитися, падре!
Симпатії натовпу зі сторони Кервута виразно схилися в сторону Татаурани, і зніяковілі індіяни почали вигукувати:
– Не видавати Татаурани!
– Він буде з нами!
– Він – добрий вождь і сильний муж. Хай лишається!
– Хай лишається!
Священик підійшов крок ближче до Татаурани і обняв його за плечі:
– Дякую тобі, Татаурано! – сказав зворушено. – Поручаю тобі оборону південної частини редуту. Там найнебезпечніше місце. Вибери собі найсильніших мужів і йди. З Богом!
Цікава Сабія завжди пробивалася найближче до місця таких сцен і, хоч далі не розуміла нічого, проте в душі її все більше зростало зрозуміння про наближення страшної небезпеки. І вона знову кидалася на розшуки чоловіка, повисала на його поясі й скиглила:
– Пірауно, не відходь від мене нікуди! Я боюся! Я боюся!
Але заклопотаний Пірауна, здавалося, навіть не помічав її, а, коли вже Сабія дуже надокучила, нетерпеливо відводив її руки й казав роздратовано:
– Дурна, чого боїшся? Чи ти зроду не бачила війни? Іди до жінок, до роботи!
Сабія, як і кожна індіянка з дикого племени, звичайно, бачила не одну війну і звикла до них. Але то було в інших обставинах, серед своїх людей. Тепер же було не те: скрізь чужі люди, до яких вона ще не вспіла звикнути, чужі обставини, а там, за частоколом, вороги, яких вона ще не бачила, але які викликали в неї почуття холодного трепету.
Запала ніч, а в її парноті й темені подвійно зростали примари тривоги, непевности й страху.
В оселі цього вечора не палили вогнищ і, за виїмком дітей, майже ніхто не спав. Частина чоловіків стояла на сторожі, частина, розложившись просто на землі під темним небом, стиха гомоніла, а жінки, в тому числі й Сабія старалися протиснутися до церкви, де отець Мола правив молебні й хрестив новоприбуле плем’я шеріпас. Він видав уже всі накази, повисилав з розпорядженнями гінців до трьох підлеглих йому священиків з поблизьких редутів, і тепер узявся за свої душпастирські обов’язки. Першим з них було – хрещення неофітів.
Церква була забита так, що, здавалося, стіни її розсаджувалися. Густі шеренги дикунів змінялися одні за одними, приступали до священика, падали навколішки і схиляли голови. А отець Мола, з виразом обличчя, що його можна би було найправильніше окреслити словами «не від світу сього», але урочистий і зосереджений, зливав воду на кострубате, чорне волосся і молився, молився...
Прийнявши тайну хрещення, шеренги відступали трохи назад, змішувалися з іншими, ще неохрещеними, і приступали вдруге, втретє. Ніхто ж не мав часу вияснити їм, що цього непотрібно робити, ніхто не міг пізнати в цій каші людських тіл тих, що вже належали Христові, і тих, що були у владі поганства. Навіть Сабія, піддавшись загальним настроям, двічі доступала до священика, переконана, що, чим більше разів її скропиться водою і помажеться миром – тим безпечніше буде їй перед білими людьми.
Години спливали за годинами, і отець Мола почав хитатися на ногах. Потім покликав собі на допомогу двох чоловіків, щоб підтримували його руки, якими він уже не міг володіти, а хрещенню ще не було видно кінця[6]6
Історичний факт: настоятель редуту о. Мола сім годин хрестив без перерви, так що під кінець вірні мусіли йому гримати руки.
[Закрыть].
У церкві не було чим дихати, і Сабія, коли почувала приступи млости, продиралася надвір. Там знаходила Пірауну, припадала до його широких грудей і плакала. Він заспокоював її, пестив і відсилав назад до церкви.
На самому світанку, як лиш перші промені сонця позолотили відсвіжену росою землю, бандейранти почали наступ. Зараз же, як було умовлено заздалегідь, відчинено внутрішню браму в мурі і через неї впущено до середини всіх жінок і дітей. Натомість, усі здорові чоловіки повинні були вийти за неї і боронити оселю за частоколом.
Побачивши це, Сабія ще раз підбігла до Пірауни й почала його благати не йти, або взяти її з собою, однак, Пірауна видерся з її рук і сказав твердо:
– Сабіє, іди з іншими жінками! Там буде тобі безпечно. Зі мною не підеш, там буде бій! – і пішов.
Молода дикунка заломила руки і з голосним криком стала бігати довкола. Почувала себе цілковито самотньою серед цього натовпу, була півбожевільна від страху, втоми, голоду й спраги, від турботи за долю чоловіка. Але через те, що жінки з дітьми, та й багато чоловіків, особливо з новоприбулих, тиснулися до церкви, – вона також плечима й кулаками промощувала собі туди дорогу. Нічого не розуміла, нічого не бачила, лиш діяла насліпо, керована відчаєм.
Врешті жінка таки видерлася на свіже повітря, але побачила картину, ще страшнішу, як у церкві: дивні люди, вбрані в шкіру й залізо, з озвірілими обличчями, обкривавлені й запорошені, ганяли по всьому подвір’ї й ловили індіян, зводили з ними рукопашні бої, або били чим попало й куди попало. Індіяни боронилися розпучливо, вкриваючи своїм і ворожим трупом землю. Тут же розбивали двері шпихлірів та пивниць, виносили звідти скрині, клунки, мішки, викочували бочівки, витягали виправлені шкіри й звої полотен. Дим пожежі застилав страшне видовище війни й грабунку, літали іскри й цілі вогненні снопи з палаючих індіанських ок.
Не знати, скільки часу минуло, але подвоєні крики й подвоєна паніка донесли якось до її свідомости, що бандейранти зломили опір оборонців під частоколом, і тепер вдираються у внутрішнє подвір’я. Тоді Сабія почала вириватися геть з церкви, щоб знайти Пірауну. Але це не було легко. Сотні людей також спішилися вибитися надвір, мішалися з тими, що, навпаки, тиснулися під охорону церковних мурів, до свого опікуна – отця Моли, який тепер лежав ничком перед престолом, – і всі вони творили дикий клубок, що вив, дряпався, штовхався і просив, невідомо у кого, помочі. Це було справжнє пекло, серед якого найтверезіші потратили рештки здорового глузду.
– Пірауно-о-о! Пі-ра-у-но-о-о! – вже не кричала, а завивала Сабія, кидаючись безтямно то в один, то в другий бік. – Пірауно, де ти-и-и?
На неї вискочив якийсь напасник і вхопив за руку. Але Сабія була молода і звинна, то ж спритним рухом видерлася від нього, а тоді з усієї сили вдарила його обома кулаками в лице. Той заточився і перекинувся на спину. Ця несподівана перемога на мить вернула розум Сабії, примусивши її подумати про зброю й оборону. Оглянувшись довкола себе, побачила впущену кимсь танґвапему, підхопила її з землі, й, не тямлячись від шалу, сама кинулася в гущу бою. Валила своєю тяжкою зброєю направо і наліво, нападала й відскакувала, присідала й виверталася перед нападаючими і скоро звернула на себе численну увагу. На неї накинулося кількоро відразу й оточили з усіх боків. Сили були занадто нерівні, але Сабії було все одно. Вона дужим розмахом повалила відразу двох, однак, стратила при тому рівновагу, зачепившись за якийсь труп, і впала. Решта накинулась на неї гуртом, видерла танґвапему і почала безжально бити. Сабія й досі пам’ятає звірські обличчя, похилені над собою, й заплилі кров’ю очі, що світилися злорадною втіхою перемоги. Потім тяжкий удар в голову перемішав усе і накрив дійсність чорним покривалом...
Сабія прийшла до пам’яти аж перед вечором. Спочатку не могла зрозуміти, де вона і що з нею. Піймала носом запах крови і згарищ, а слухом – тяжкі стогони й плач. Вона зробила над собою зусилля, підвела трохи голову і, глянувши довкола, пригадала все. Але зроблене зусилля потягнуло за собою такий нестерпний біль, що вона впала знову і застогнала, заплющивши очі. По тому почула спішні кроки й бризки води на своєму обличчі. Підняла повіки й побачила над собою обличчя отця Моли. Він схилився над нею, сам маючи перев’язану закривавленою ганчіркою голову, і приставляв до уст Сабії дзбанок з водою.
– Доню моя, – говорив ласкаво. – Ти жива? Слава Богу! Напийся, дитино моя, напийся і лежи спокійно... Все скінчилося... Зараз перенесемо тебе на вигідніше місце... Почекай... Боже, наш милостивий, все скінчилося... Все!
Отець Мола відійшов, а Сабія, зібравши всі свої сили, підвелася й сіла. Глянула в один бік – руїна й трупи, глянула в другий – руїна й трупи, а в ногах у неї – мертвонароджена дитина. Її перший син! Сабія взяла його на руки й заридала.
Незабаром по неї вернувся падре Мола у товаристві кількох старших жінок. Її підняли обережно з землі, занесли в зруйнований дім, положили поруч інших ранених, напоїли й перев’язали рани. Там Сабія пролежала останок дня й цілу ніч у непритомности. Але ранком, коли свідомість вернулася до неї, першим її питанням було:
– Де Пірауна? Де моя дитина?
Дитину поховали вже, а де був Пірауна – того ніхто не знав. Були ж мертві, були поранені, були такі, що повтікали, а найбільше попало в сирицю – хто ж міг знати, серед котрих був Пірауна?
І Сабія, плазуючи, мов перебита ящірка, почала шукати чоловіка. Схилялася над раненими, заглядала в засклені очі мерців і все питала, питала... Нарешті один ранений з їхнього племени сказав, що бачив Пірауну серед бранців. Не пам’ятав точно, чи це й справді був Пірауна, але йому так видавалося.
Після цієї вістки ніщо не могло стримати Сабію на місці: ні рани, ні ослабленість, ні небезпека, ні наполягання отця Моли – вона заявила, що піде вслід своєму полоненому чоловікові, бо без нього не зможе жити. Її ще силоміць затримали пару днів на руїнах, але того дня, коли вона вже могла самостійно втриматися на ногах – безплідними показалися слова умовляння й сила. Сабія сказала, що піде, – і пішла. Вслід їй послалися побажання щасливої дороги, остороги й повчання індіян та благословенства й молитви сумного і розчуленого отця Моли, який і сам потребував догляду й опіки, ослаблений потрясенням і раною. Священика зворушувала до сліз вірність молодої дикунки, що не зупинялася перед усіми небезпеками подорожі і вирушала, ледве жива, навздогінці чоловікові з наміром ділити його недолю і неволю.
І справді, жахлива була дорога Сабії. В очах у неї темніло, ноги відмовляли послуху, біль у ранах тьмарив розум, сліди заливалися кров’ю, а вона йшла і йшла. Падала, непритомніла, зводилася і знову йшла. Бандейра залишила занадто помітний слід, щоб з нього зблудити: витолочена трава, криваві плями, нарешті, й умираючі, або вмерлі бранці, що лишалися обабіч дороги, були дуже промовистими і страшними воднораз дороговказами, – і Сабія йшла за ними. Тільки бандейра випередила її на кілька днів, і цих кілька днів треба було надолужити. Тому Сабія спішила так, як лишень могла. Йшла вдень, йшла вночі й відпочивала лишень тоді, коли непритомніла, або падала з утоми й виснаження. Але напевне була б не дігнала, коли б бандейранти.не зупинилися двічі для нападу на інші оселі. І ця їхня затримка сильно скоротила віддаль між Сабією й чоловіком.
На третій день зустріла двох священиків, які йшли також за бандейрою і підбирали за нею хворих, ранених і ослаблених. Побачивши страшну, скривавлену, напівбожевільну появу в особі Сабії, вони хотіли її затримати й завернути. Але Сабія з диким криком видерлася від них і пішла далі. Видно, була в ласці Божої опіки, бо звірі не займали її, хоч вона не уникала зустрічей з ними, не думала про них і не помічала їх.
Так, може, по тижневі, а, може, й більше, дігнала бандейру. Дігнала тоді, коли бандейра зупинилася на відпочинок, а останні сили у Сабії вичерпалися. Добігши до людей, жінка завила несвоїм голосом і звалилася, мов мертва, на землю.
Спочатку її хотіли прогнати геть, уважаючи за якусь нечисту силу, потім, коли довідалися, чому вона йшла за ними, – дозволили їй плентатися вільно, не звертаючи на неї уваги. І лишень тоді, коли переконалися, що вона не вмре і може ходити, – зв’язали, як і іншим, руки і поставили за Пірауною. Сабія не відчула пут на руках, бо вони перестали існувати від свідомости близькости чоловіка, і вона, не тямлячись від радости, щасливо усміхалася і з подякою схилялася до ніг своїх «добродіїв»...
Бандейра поверталася з багатою здобиччю до Сан Павло...
Страшне й сумне було це видовище. П’ять з половиною тисяч людей, розтягнувшись довжелезною гадиною, крок за кроком відміряло безкраї простори дикого пралісу. Верхівців небагато – ледве пара сотень. Решта – самі піхотинці. Верхи їхали найчільніші бандейранти – спільники у розподілі майбутніх зисків – та найбільш упревілейовані мамелуки. Ці ганяли кіньми вздовж колони, покрикували, підганяли відсталих, пильнували, щоб хто не втік, і справно орудували довгими батогами. Мамелуків було біля тисячі, а ще – дві тисячі вільнонаємних і приручених рабів – індіян. Почорнілі від сонця й пекучих вітрів, вихудлі, мов тріски, від недоїдання й надмірних зусиль, голі, або напівголі, вкриті ранами й струпами, – всі вони нагадували скоріше мучеників з пекла, ніж грізних завойовників. Поруч з чоловіками йшли жінки, що несли малих дітей, або двигали на головах тяжкі клунки, в яких містилися здобутки й власність бандейри. Старшенькі діти підбігали, напружуючи всі сили, відставали, губилися й плакали. Це – сама бандейра. А посередині того натовпу під наглядом мамелуків і озброєних індіян ішли бранці. Понад дві тисячі свіжо наловлених робочих сил для невільничих ринків! Йшли, пов’язані за руки, один за одним гусаком, сумно поспускавши голови, спотикаючись на кожному кроці й хитаючись від ослаблення, мов п’яні. Крики, лемент, стогін і ляскання батогів супроводжували сумну каравану і висіли над нею, як прокляття. А, зрештою, чи не несли з собою бандейранти справді прокляття? Неодному з них пригадується віщування отця Моли про неминучу загибіль когось з привідців нападу. І хіба ж не збулося віщування? Хіба ж не загинув у страшних муках від затроєної стріли інспіратор нападу на редут – уславлений Маноел Прето? Загинув. І тому, хоч багата здобича походу, хоч бандейра без пригод повертається назад до вихідного пункту своєї виправи, – всіх щось муляє під серцем, а ночами відвідують погані сни...
По довгих місяцях тяжкого маршу невільників пригнали до Сан Павло і розпродали. Для Сабії й Пірауни знову почався тяжкий перехід по незнайомих околицях, поки вони нарешті не опинилися в Кананеї. Тут щойно довідалися, що вони належать білому панові на ім’я Ґабрієль де Лара. Хоч яка страшна річ – неволя, але молоде подружжя, приведене в сензал і нагодоване досита, відчуло себе, ніби в Раю. Ніхто їх не бив, ніхто над ними не знущався, навпаки, новий пан, побачивши, в якому жалюгідному стані привели нових рабів, наказав їх добре годувати й пару тижнів не посилати ні до якої роботи. Їх, правда, замикали й пильнували, але не в’язали їм рук і взагалі всякими способами старалися приручити, як приручується дику звірину. І лишень згодом почали привчати до нової праці й нових обов’язків.
Почалося нове життя – життя в рабстві, але до того звикали всі, то ж звикли й Пірауна з Сабією.
Через два з чимсь роки в молодого подружжя народилася дівчинка без пазурів, без волоссячка, мізерна і квола. У вільних племенах усіх передчасно народжених дітей, близнят і калічок убивають зараз же після народження, і жінки, що були в той момент біля Сабії, за тим звичаєм, хотіли задушити й дівчинку. Але, на щастя, до сензалу прийшла дона Ізабела. Вона скартала рабинь за їхній грішний намір, забрала дитину з собою, а Сабії веліла лежати, поки не одужає. Дона Ізабела взагалі з великою увагою ставилася до кожної рабині, яка ставала матір’ю, опікувалася нею, присилала харчі з панського стола й давала подарунки. І за це рабині дуже любили свою добру господиню. Особливо ж вдячною їй була Сабія, якій страшно було подумати, що без втручання пані і друга б її дитина не жила на світі. Правда, дона Ізабела привласнила собі маленьку Жаїру і лишень приносила її до матері погодувати, але все ж дитина жила, і жила у великому добрі.
