Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)
Марні надії
З першого ж дня Анна-Марія цілковито завоювала собі серця родичів. Дона Ізабела аж помолоділа, перебуваючи постійно в товаристві молодої сестри. У них було стільки спільних інтересів, стільки обопільно цікавих спогадів, стільки цікавих думок, якими треба було обмінятися, що вони майже не розлучалися ні на хвилинку. А й дон Ґабрієль, покинувши свої папери й господарські справи, часто просиджував години у товаристві дружини й зовиці, чи то пак, похресниці, залюбки слухаючи веселого щебету Анни-Марії. Молода панна внесла з собою щось надзвичайно істотне в сумний дім де Лара, заповнила якусь велику порожнечу і замінила собою те, чого так бракувало старіючому подружжю – доньку. Коштом дрібних сюрпризів, незначних, але постійних прислуг, позірною дбайливістю вона купила собі в старих де Лара тверде переконання, що належить до найніжніших і найбільше відданих їм сотворінь. Вона дбала про незмінно свіжі китиці квітів у кімнаті дони Ізабели, кілька разів денно приносила донові Ґабрієлеві овочевий напій, або кубок вина, на кожному кроці питала, чи вони здорові, чи не болить у кого голова, чи нема яких прикростей? І досить було одному, чи другому трошечки нахмуритися, або попросту перестати усміхатися, як Анна-Марія била на сполох, умовляла лягати до ліжка і прийняти ліки. Вона сама зачісувала дону Ізабелу, пестилася біля дона Ґабрієля. і при кожній нагоді цілувала їм руки.
Тільки дон Антоніо ніяк не піддавався чарам Анни-Марії. Був супроти неї підкреслено чемний, стриманий і... насмішливий. Величав її незмінно «дорогою тіточкою», чим дуже дражнив молодшу від себе на цілий рік Анну-Марію.
Можна сказати, що з приїздом баронівни фон Варт оживилося взагалі ціле місто. Спочатку дон Ґабрієль улаштував забаву у своєму домі для всіх значніших обивателів
Паранаґви, а в наступних днях кожна значніша родина робила забави у себе, і, поки черга обійшла всіх, минуло зо два тижні часу. Анна-Марія познайомилася з усіми сусідами, сусіди познайомилися з нею, а дехто з молодих кавалерів спробував був навіть щастя на завойовання сецря молодої баронівни. Тільки ж вона нікого не допускала близько до себе, уважаючи, що тут нема рівної їй партії, й знаходячи у кожного претендента якісь поважні недоліки.
Але не можуть забави й гулянки тривати вічно. Де Лара мав занадто багато клопотів і обов’язків, щоб дармувати дорогий час. Тож в скорому часі він припинив святкування, забрав з собою Антонія і вирушив з ним до копалень золота. З тим моментом дім замкнувся для відвідувачів, і в ньому запанувала сонна тиша.
А для Жануарії, помимо обіцянки дона Ґабрієля, що їй і далі буде добре, обставини змінилися зовсім. Правда, вона і далі носила ключі, завідувала коморами, рядила домашніми слугами, але тепер її становище було таке, як становище метиса Маврикія: він також мав ключі від дворових комор, рядив рабами, що працювали в полі й дворі, завідував стайнями і конюшнями, де був всесильним володарем. Але так, як і Маврикій, Жануарія тепер не сміла сісти до панського столу і перестала взагалі належати до панської родини. А роботи прибавилося вдвоє: вона услуговувала при їді нарівні з Барбарою і Саломеєю, бігала на кожний заклик Анни-Марії, яка мала сотні різних справ щодня, і позатим, як звичайно: кухня, комори, слуги...
Але сама вона їла тільки прихапцем і покрадьки, коли її ніхто не бачив, бо скоріше вмерла б з голоду, ніж би мала засісти до спільного столу домових рабів у кухні. Почувала себе відбитою від берега, самотньою і нещасною. Інші раби жили у своєму колі, веселилися і сумували спільно, життя господарів ішло окремим колом, лишень вона одна не мала пристановища. Рабині бокували від неї й не минали нагоди, щоб не вколоти її терпким словом, а дона Ізабела була така далека від неї, ніби їх ніщо-ніщо ніколи не лучило. Зрештою, були моменти, коли дона Ізабела на довший мент зупиняла свій погляд на змарнілій, засмученій похресниці, й тоді серце її стискалося від жалю. А Жануарія, піймавши цей погляд на собі, насторожувалася і завмирала, благаючи очима і кожною рисочкою свого обличчя ласки, співчуття, милосердя! І дона Ізабела розуміла її добре, інколи навіть робила якийсь рух, але зараз же перемагала себе і відверталася. За її плечима Жануарія кусала уста й стримувала ридання...
Що ж до Анни-Марії, то вона була панночка, як панночка: вимагала постійних послуг, любила покірність і компліменти, а остаточно звертала більшу увагу на свою рабиню лишень тоді, коли треба було видобути якісь відомості про звички й уподобання родичів, або позлословити про пара– наґванянських жителів. Щовечора, вернувшись з забави, Анна-Марія допізна затримувала Жануарію, розповідала їй усе, що бачила, пльоткувала і насміхалася, зовсім не переймаючись тим, що рабиня ледве трималася на ногах, а на другий день мусіла вставати зі сходом сонця.
І от забави скінчилися. Анна-Марія два дні відпочивала, пролежавши у своїх кімнатах, і майже з них не виходила. На третій день вона встала, обходила цілий дім і подвір’я, погуляла в садку, заглянула до сензалу, трохи пограла на клявесінах, а четвертого дня почала нудитися.
– Чи у вас тут завжди так сумно? – спитала дони Ізабели.
– А тобі сумно?
– Я була б останньою невдячницею, коли б посміла нарікати на сум у товаристві моєї дорогої сестри! – поспішила з запевненням Анна-Марія. – Але чи вам, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, не сумно отак сидіти ціле своє життя?
– Я вже звикла, моя кохана, – сумно усміхнулася дона Ізабела. – Але, коли хочеш, підемо до панства Пенедів. Дон Жвон виїхав також, а сеньоріта Катаріна не покидає недужої матері. До речі, я б тобі радила заприязнитися з сеньорітою Катаріною – вона дуже мила і добре вихована панна. Збирайся, підемо...
Вернувшись по двох годинах з гостини, Анна-Марія просто впала на канапу і, простягнувши ноги, щоб Жануарія її роззула, заговорила таким голосом, ніби щойно скинула з плечей тяжкий мішок:
– Фу! Оце так нагостювалися! Та я там більше знудилася, як дома.
– Не сподобалася сеньйоріті сеньйоріта Катаріна? – спитала Жарі.
– Ну, вже мені твоя Катаріна! – відмахнулася Анна-Марія. – Погана, як сова, дурна, як пень, а поводиться, як дикунка. Гарну ж мені товаришку дона Ізабела підшукала, нема що сказати!
– Ти щось про мене кажеш? – спитала дона Ізабела, з’явившись на порозі.
– Та ні, – трохи змішалася Анна-Марія. – Я говорю про сеньйоріту Катаріну: чому вона така мовчазна й несмілива?
– Така вдача, – пояснила дона Ізабела. – Але вона дуже мила панна, побожна і доброго серця...
Другого дня сестри знову вибралися на візиту, потім знову і знову, але все ходили до тих родин, де чоловіки були відсутні, бо було б загальним згіршенням, коли б самотні жінки зважилися піти в гості до знайомих і там зустрінутися з мужчинами. Також і до дому де Лара часто приходили сусідки, але все самі, без чоловіків, чи братів. Прийде отак мама з донькою, або з двома доньками, посидять, поговорять на побожні теми, подивляться на вишивки, чи мережива, обміркують куховарські рецепти, вип’ють чаю і прощаються.
По якомусь часі Анна-Марія почала нарікати вголос:
– І що це за край?! Як тут можна витримати? Та я скоро здичію серед цієї глушини!
Вже більше не вважала невдячністю нарікати на нудьгу у товаристві сестри.
Дона Ізабела потішала її, як могла, пропонувала знову кудись піти до подруг, але Анна-Марія тільки сердилася, і в такі моменти ніжні блакитні жилки на її скронях набрякали й ставали фіалковими.
– Ах, нехай лишень моя дорога сестра нічого мені не згадує ні про яких подруг! Для баронівни фон Барт тут, як бачу, нема товариства. Просто аж дивно стає, коли подумаю, що всі дикунки, які не мають ні виховання, ні добрих звичок, походять зі шляхоцьких родів.
– Що ж робити, моя кохана? – сумно відповідала дона Ізабела. – Жіноцтво тут живе замкнуто, і ніхто навіть не посміє подумати про те, щоб вислати свою доньку на виховання до Европи.
– До Европи? Та тут либонь ні однієї такої нема, щоб побувала принаймі десь далі за вашою нужденною Паранаґвою.
Дону Ізабелу діткнуло таке зневажливе ставлення до оселі, яка була твором рук дона Ґабрієля і його гордістю, але вона стрималася і тільки сказала:
– Ні, чому ж? Є такі, що побували в Сантосі, Сан-Павло і Белень.
– Ох, також мені «великий світ»! – зіронізувала Анна-Марія. – Ніби в Сантосі, чи Белень, не те саме, що й тут...
– Та певно, що ні, хоч і не те саме, що в Мадриді, чи Толедо... Але ти, моя кохана, будь вибачливіша до місцевих панночок. Вже он і так сеньйоріта Катаріна, і Лусія і Жероніма ображені на тебе. Кажуть, що ти занадто горда й насмішлива.
– А хай собі там ображаються! Що мені до того?
– Не годиться так, сестричко. Вони ж наші сусіди й приятелі.
– Ну, сусідом може кожен бути, але що ви, моя дорога сестро, уважаєте їх за приятелів – то я дивуюся!
– А дон Ґабрієль не бажає мати кращих сусідів, – несподівано обізвалася Жарі, – і дуже шанує місцевих людей...
Це був попросту виклик, і Жарі зробила його навмисне. Анна-Марія перед нею ще одвертіше висловлювала свої антипатії до людей і міста, то ж хитра рабиня вирішила в цьому місці бити клина, щоб якось порушити ідилію між господарями і своєю суперницею.
Анна-Марія відразу схопилася з місця.
– Рабине! – крикнула гостро і якомога зневажливіше. – Знай своє місце і не мішайся до розмов, які тебе не стосуються! Раб є німий, поки його не спитають, і глухий, поки до нього не заговорять. Забирайся звідси геть!
– Чому ти так різко з нею поступила? – спитала дона Ізабела, коли Жануарія вийшла.
– А що ж – терпіти таку зухвалість?
– Ну, я не уважаю це за зухвалість, бо вона у нас досі не була трактована, як рабиня у повному того слова значенню. І, крім того, вона правду сказала: дон Ґабрієль дійсно високо цінить наших місцевих приятелів.
Жилки на скронях Анни-Марії загрозливо завібрували, і вона почервоніла:
– Прошу мені дарувати, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, я не можу з вами зрівнятися, звичайно, коли мова йде про доброту серця, і тому не вважаю добрими людей лишень за те, що вони сусіди. Але у вас усі добрі, добра навіть і ця рабиня, хоч вона навмисне вам притакує, щоб зробити мені наперекір!
– Ні, ти помиляєшся, Анно-Маріє, – заперечила господиня, – вона шанує щиро все те, що й ми шануємо.
– Ах, так?! – скипіла дівчина. – Моя шляхетна сестра натякає на те, що навіть підла рабиня уміє вас більше шанувати, як я?! Дуже ж мені прикро, що я не заслужила собі бодай рівности з рабинею! Я не вмію підлизуватися, не вмію інтригувати, а тому, звичайно, я й не заслуговую на таку вашу ласку, яку має ця нікчемна дикунка!
– Анно-Маріє, що ти кажеш?! Заспокойся, дитино моя!
– Ні, ні, я не заспокоюся, поки не скажу всього! Я давно мала намір уже сказати, але терпіла, стиснувши зуби. О, я знаю! Я все вже давно помітила! Ця нахабна потвора, використовуючи ваші безмежно добрі серця, ваше довір’я, пролізла так далеко, що стала вашою справжньою донькою. Вона мала все те, що хотіла, але чого не повинна була і не мала права мати. Вона продавала вам фальшивий товар, а ви їй платили за нього щирим золотом... Але я вам можу доказати кожної хвилини свою справжню любов! Прошу дуже: я маю якісь копальні і якісь гроші – можете забрати їх! Дарую вам усе і нічого за це не хочу!
– Але ж, сестричко, – занепокоїлася дона Ізабела, – ніхто від тебе не вимагає ніяких доказів. Я і без них знаю...
– Ні, ні! – увійшла в екстазу Анна-Марія, не даючи собі нічого сказати. – Я вже вирішила! Як тільки приїде падриньо[9]9
Падриньо – хресний батько.
[Закрыть] – скажу йому, щоб відібрав у мене копальні! Я не хочу нічого! Я навіть прошу вас, щоб ви мене зненавиділи, а я тоді молитимусь до вашої ненависти, бо люблю вас справжньою любов’ю, а не такою, як ця рабиня!
Чи вірила панна у те, що говорила, чи ні, – справа інша, але плакала так щиро і так рясно, що дона Ізабела ледве-ледве її заспокоїла.
Після цієї розмови щось тривожне посіялося між усіми трьома жінками. Дона Ізабела стала пильніше придивлятися до Жануарії, Жануарія при кожній нагоді хвалила Паранаґву і її обивателів, Анна-Марія постійно хмурилася, злобно зиркаючи на рабиню. Але всі три старалися обережніше висловлюватися і обережніше поводитися, ніби ходили з вогнем довкола бочівки з порохом.
Щоб розвіяти трохи цю гнітючу атмосферу, Анна-Марія сама почала просити сетру виходити десь трохи між люди і все запрошувала сусідів до себе. Мала принаймі ту розраду, що могла наївним паранаґванянкам оповідати про Европу, про блеск і багатство столиць, про пишноту королівських дворів, яких, до речі, не бачила, про свої надзвичайні успіхи у великому світі, а кінчала звичайно наріканнями на несправедливу долю, що закинула її в глуху Паранаґву.
Спочатку її слухали з цікавістю, розпитували про подробиці, дивувалися і заздрили. Але через те, що оповідання повторялися все у нових варіянтах, а між ними багато не годилося одне з другим, – жіноцтво охололо до них, і нарешті хтось шепнув, що Анна-Марія – безлична брехуха і що вона всім до смерти надокучила, оповідаючи по сто разів ті самі речі.
Чутка через послужливих рабинь донеслася до дому де Лара, а в наслідок того між Анною-Марією.та іншими сеньйорітами виріс холодний мур обопільної антипатії. Візити й ревізити припинилися зовсім, і молода баронівна не знала, що зі собою від нудьги робити. Хоч-не-хоч, доводилося обмежитися товариством сестри і рабині.
Дивлячись на засумовану сестру, дона Ізабела старалася її розважити розмовами, оповіданнями про минулі часи, про всякі випадки в родині, й це часом Анну-Марію розважало. Але далеко більшу приємність справляло їй – примусити Жануарію щось робити зі своїм волоссям. Прикривалося це претекстом, ніби навчити рабиню робити зачіски, але насправді Анна-Марія любила цей лоскіт шкіри на голові без усякої окресленої цілі. Вона сідала собі на дзиґлику біля сестри, кликала Жануарію і могла сидіти годинами, насолоджуючись легкими дотиками гребінця, що виблискував у спритних пальцях дівчини. Так слухала оповідань дони Ізабели, інколи мріяла, інколи просто дрімала. А дона Ізабела у таких хвилинах не дармувала: гаптувала, або робила мережива, бо не звикла сидіти без роботи.
Так одного дня перед вечором усі троє сиділи на ґанку, з якого відкривався широкий вид на затоку й.острови. Дона Ізабела поринула у якийсь складний взірець вишивку, Жануарія була зайнята будовою хитромудрої башти з волосся Анни-Марії, а сама Анна-Марія дивилася на море і мовчала.
– Про що думаєш, сестричко? – спитала дона Ізабела.
– Ах, – смутно обізвалася Анна-Марія, – мої думки, як поштові голуби: куди їх не завези – все вертаються на те саме місце...
– Коли б і я хотіла говорити фіґурально, – відповіла дона Ізабела, – то сказала б: і голуби звикають до нового місця... Чи ти справді так жалуєш, що приїхала до нас?
– Ах, ні! Я така безмежно щаслива, що можу бути при боці моєї шляхетної сестри... Але я думаю, як би це було чудово для нас усіх, коли б ми цілою родиною переїхали до Еспанії!
– А мене зовсім не тягне до Еспанії, – байдужо знизала плечима дона Ізабела і нахмурилася.
– О, доно Ізабело, моя дорога сестро, як можна так казати?! – зойкнула Анна-Марія, ніби почула святотатські слова. – Сеньйора так каже, бо ніколи не бачила краси Европи. О, яке там веселе життя! Лицарські турніри, пісні трубадурів, дотепи блазнів...
– Ну, блазнів там найбільше, в це я вірю, – іронічно перебила дона Ізабела. – Бачимо ми їх і тут, коли приїжджають зі шкіряними міхами і лопатами, питаючи, де можна золота накопати? Але я не маю охоти їх і тут бачити, а не то – їхати на них дивитися аж до Европи.
– Гм, дивно... – трохи образилася Анна-Марія. – Чи моя шляхетна сестра уважає, що справді в Европі усі є блазні?
– Ну, не всі, звичайно, але є їх досить...
– А в Европі якраз уважають, що блазні є тут... .
– І ти цей погляд поділяєш?
– О, доно Ізабело, звідки?! Зовсім ні. Але мені справді трохи дивно, що я тут так мало бачу рівних собі людей. Себто, можна сказати, зовсім не бачу. Моя шляхетна сестра і мій дорогий падриньо стоять значно вище від мене, а вся решта – нижче. І тому мені так сумно...
Доні Ізабелі стало жаль сестри. Відчула себе ніби винною в тому, що молода сестра опинилася справді в глушині, серед життя, яке так мало давало радости. І, щоб потішити її, пригорнула до себе, поцілувала в чоло і сказала:
– Справді, у нас тепер сумно, але не все так буде, і Бразілія – це не сама Паранаґва. Почекай ще трошки – і будуть знову забави, будуть музики, наїде гостей – і розважишся. Ми чекаємо з нетерплячкою нашого приятеля – дона Елеодора Ебана Перейру. Він приїде напевне з синами...
– І що з того? Гості приїдуть і поїдуть, а по тому знову все лишиться по-старому.
– Хто знає? – загадково усміхнулася дона Ізабела. – Може й не буде по-старому, а буде зовсім по-новому...
Анна-Марія відразу насторожилася:
– Чи моя шляхетна сестра і пані на щось натякає?
– Не кажучи нічого конкретного, не виключаю можливосте, що хтось з молодих кавалерів Ебанів, дуже природно, може припасти моїй дорогій сестричці до вподоби.
Панночка з обуренням тріпнула головою:
– А я дозволю собі, відкидаючи всі можливости, конкретно спитати моєї шляхетної сестри: що сказала б шляхетна кров нашої покійної матусі, яка походила зі старого роду Дуарте де Коста, коли б її донька – баронівна фон Барт – упідлилася до шлюбу з нащадком дикої індіянки?
– Мати шляхетного дона Елеодора була вже Марією де Соуза Бріто... – з притиском сказала дона Ізабела, глянувши невдоволено з-під лоба на сестру.
– О, так, – злісно підхопила Анна-Марія, – найлегшим є одержати порядне ім’я від хресних батьків! Але, цікава я знати, чи та «дона» Марія де Соуза Бріто після хрещення навчилася бодай носити одежу й їсти ложкою, чи й далі ходила нага та жерла сире м’ясо, роздираючи його лазурями?
Обличчя дони Ізабели стало зовсім похмурим.
– Прошу вас, доно Анно-Маріє, моя шляхетна сестро, ніколи про це вголос не говорити, – сказала холодно. – Дон Елеодоро дуже не любить, коли хтось непочитально висловлюється про його матір. Особливо було б йому прикро, коли б такі розмови вийшли з нашої родини...
– Прошу мені дарувати, – схаменулася Анна-Марія і на знак перепрошення поцілувала руку сестри, – я знаю, що мій дорогий падриньо дуже прихильний до дона Елеодора.
– Не лишень прихильний, і не лишень падриньо, – далі вела дона Ізабела. – Не забувай, що дон Елеодоро вистарався для дона Ґабрієля дуже почесне і дуже добре платне місце в Дистрикті Копалень, що дон Елеодоро робить заходи перед урядом про призначення дона Ґабрієля капітан-мором на майбутню вілу, коли дасть Бог дочекати до того, і взагалі ми дуже багато завдячуємо донові Елеодорові. А наш Антоніо є досмертним боржником молодих Перейрів. Вони проявили дуже багато серця й уваги, коли бідний хлопець опинився самотнім в єзуїтській колегії. Він же мав ледве десять років, і дуже важко прийшлося б йому звикати до нового життя, коли б не молоді Ебани. Вони, як старші, стали йому опікунами і ніби братами. Тому й досі Антоніо згадує їх найкращими словами і уважає своїми найближчими приятелями.
– Але ж я нічого не маю проти Перейрів, – почала оправдуватися Анна-Марія, – й вірю свято в те, що вони – дуже добрі люди. Лишень хай моя дорога сестра не гнівається, коли я не проявляю великого захоплення до цих шлюбів між білими й дикунами. Проти них бунтується моя амбіція. Це ж – пониження для білих.
Жануарія з моменту, коли дона Ізабела згадала про майбутні забави і наїзд гостей, забула зовсім про фризуру Анни-Марії. Водила автоматично гребінцем сюди й туди, а сама поринула в мрії. Кожного разу, як тільки приїжджали до Паранаґви нові люди, вона оживала сподіваннями, що між ними знайдеться хтось і для неї. Тому так чекала приїзду Анни-Марії, тому по першому приголомшенню старалася придобритися новій пані, тому в найгірші хвилини намагалася сама себе підбадьорити, що її становище, прикре й принизливе, – явище тимчасове.
«Знайдеться ж хтось, хто врешті вирве мене з неволі!» – уперто повторювала собі і в тому знаходила розраду. Пригадка дони Ізабели про майбутні забави знову сколихнула надіями дівчини і понесла їх в інший радісний світ...
– Ти виховувалася в Еспанії, – між тим говорила дона Ізабела, – і дивишся на певні речі так, як дивляться еспанці. Вони мають велике упередження до шлюбів з індіянками, або мішанцями, але португальці собі з того нічого не роблять. Багато наших кавалерів побралося тут з індіянками, і на це була виразна воля королів. Сама знаєш, що жінки і тепер нерадо їдуть у Новий Світ, а раніше білих жінок сюди взагалі не пускали. Що ж було самотнім чоловікам робити? Вони мусіли одружуватися з індіянками, і, як показалося, добре робили. Імена ж не йдуть по куделі, лиш по мечу, і тепер маємо навіть багато шляхти з старовинними гербами, в жилах якої тече індіянська кров. Добре виховання не залишає на таких нащадках найменшого сліду з дикунства, і вони стають більшими патріотами, ніж подекуди й самі португальці. Мішанці є найздоровішим, найбільш життєздатним елементом на цій землі, й майбутнє країни в їхніх руках.
Анна-Марія задумалася.
– Хто зна? – обізвалася по хвилині мовчанки. – Я не смію перечити моїй шляхетній сестрі, але і ви, доно Ізабело, мусите признати, що справжній аристократизм крови, плеканий довгими поколіннями, тут затратився.
– Може бути, що той аристократизм, про який ти думаєш, справді затратився, – згодилася дона Ізабела, – але не від домішки індіянської крови, а тому, що він тут попросту смішний і непотрібний. Аристократизм, виплеканий на лінощах і розкоші, умер, але народився інший, виплеканий на праці, відвазі й силі.
Анна-Марія вже не перечила, схиляючись підо вплив сестриних слів, але доля, видно, не хотіла, щоб сьогоднішня розмова скінчилася мирно, і підсунула ніби зовсім невинний випадок: зведене у високу башту, волосся Анни-Марії несподівано вислизнуло з рук замріяної Жануарії і золотим шовком розсипалося по плечах панночки. Щоб попередити вибух гніву, а почасти й тому, що в проміннях сонця ясні кучері заясніли, як золоте полум’я, Жануарія поспішила з компліментом:
– Боже небесний, що за чудове волосся має шляхетна сеньйоріта!
Анна-Марія гордо і вдоволено усміхнулася.
– Уважаєш? – спитала кокетливо.
– Кажу щиру правду, сеньйоріто! Такого чудового волосся я ще від роду не бачила.
– Ну, певно, – засміялася Анна-Марія, – що ти могла бачити у цій нужденній Паранаґві! Хіба чорне муринське клоччя, або чорну індіянську щетину...
Діткнена до живого, Жануарія спалахнула від образи:
– Шляхетна сеньйоріто, – сказала глухо, і ніздрі її нервово затремтіли, – маєте щастя, що дон Ґабрієль не чує... – і не скінчила, бо в тому моменті дона Ізабела різким рухом вікинула шиття і встала.
– Анно-Марія, – кинула ледовим тоном, – ображаючи Паранаґву, ви одночасно ображаєте й родину де Лара. Прошу собі затямити, що, чи наша Паранаґва нужденна, чи ні, – вона є ділом наших рук і нашою гордістю!
– О, доно Ізабело! – почала було Анна-Марія цілком переляканим голосом, але сестра не дала їй скінчити.
– Дивно мені, сеньйоріто Анно-Маріє, що ви, закидаючи місцевим обивателям брак виховання й аристократизму, – вела незмінно холодним і твердим тоном ображена до краю дона Ізабела, – самі не дотримуєтеся найсвятішої засади – пошани до батьківщини, на якій народилися, і своїх родичів, що заступили вам рідних батьків. Прошу прийняти до відома, моя шановна сестро, що я оцінюю ваші слова, як образу для мого шляхетного мужа дона Ґабрієля де Лара і для мене самої. Мені соромно за вас!
Дона Ізабела пішла геть, але на самих дверях її перепинила Анна-Марія. Впала перед сестрою на коліна, обняла її за ноги і сховала своє обличчя в її сукні.
– Змилосердіться наді мною, негідною, дорога сестро! – заридала вона якимсь диким, спазматичним голосом. – Простіть мене, благаю вас! О, я знаю, що не заслуговую на ваше прощення, але в зухвальстві своєму відкрикаюся до вашого святого серця! О, простіть, простіть мене, або забийте! Я не можу жити без вашої ласки, я відберу собі життя за те, що вас розгнівала! Вічні пекельні муки стануть мені справедливою карою! Лишень тепер я справжня сирота! Тепер я не маю більше нікого-нікого у світі! О, навіщо я народилася?!
Була така зворушлива у своєму розпачі, така обеззброююча у своїй покорі й золотому сяєві буйних кучерів, що дона Ізабела не встояла. Зігнулася, підвела сестру з землі й. притулила до своїх грудей.
– Я прощаю тобі на цей раз, Анно-Маріє й обіцяю забути все, що ти сказала, але смію думати, що такий випадок більше не повториться. Гріх великий так зневажати землю, яка нас годує! Скажи мені, звідки в тебе стільки злости?
– То з нудьги, сестричко моя золота, з нудьги! – хлипала Анна-Марія, пригортаючись до сестри. – Просто не знаю, що з собою робити...
Ох, ця нудьга! Хіба сама дона Ізабела не зазнала її в молодих роках? Хіба не божеволіла з розпуки, коли лишалася сама з дрібними дітьми вдома? Та ще ж хоч діти розраджували її. А яка розрада у цієї нещасливої сироти?
І жаль обізвався в грудях старіючої жінки до цієї юної дівчини, що плакала тепер, тісно притулившися до неї.
– Тобі й справді нудно, сестричко, – погодилася вона, цілуючи сестру в чоло, – але це тому, що ти нічим не зайнята. Візьмись щось робити – і тобі веселіше збігатиме час.
– Що, наприклад?
– Ну, от, придивляйся до господарства, привчайся поволі до обов’язків господині дому – тобі ж колись доведеться цим зайнятися.
– Не цікавить мене господарство, я до нього не здібна, – призналася Анна-Марія, – і не люблю я того.
– Ба, моя кохана, не все робиться таке, що нас цікавить і що ми любимо. Життя – це ланцюг прикрих обов’язків, і до них треба привикнути.
– Навіщо ж до них привикати? – цілком з дитячою наївністю спитала Анна-Марія.
– Як то?! – аж усміхнулася дона Ізабела. – Та ж тобі колись треба буде вести дім, управляти слугами і рабами, а до цього треба заздалегідь привчитися.
– На те є, власне, слуги...
– Але над слугами, моя дитино, якраз треба господарського ока!
– На те є Жануарія, – уперто боронилася Анна-Марія.
– Ну, і на Жануарію не можна покладатися до віку.
– Як то не можна покладатися? – здивувалася Анна-Марія і навіть плакати перестала. – Чому?
– Бо немає певности, чи Жануарія буде з тобою все життя.
– Чому не буде, чому?
– Ну, ти, сестричко, також смішна: чому, чому? Та тому що й Жануарія врешті може заміж вийти.
– То що з того? Видам її за свого раба й будуть обоє при мені.
– А як вона не схоче за раба, а знайде собі вільного? – з усмішкою питала дона Ізабела, не підозріваючи навіть, до чого доходить у своїй розмові.
– За вільного я її не дам – шкода мови! – відрізала Анна-Марія й відразу стала пурпуровою від власної затятости, а фіялкові жили на скронях виразно віддулися під тонкою церою.
– Фе, Анно-Маріє, як можна так говорити! Чень же не маєш такого твердого серця, щоб стати іншій дівчині на дорозі до щастя...
– Рабині, хоче сказати дона Ізабела?
– Чи ж і рабиня не заслуговує на вдячність за свою вірну службу?
Тон розмови знову ставав гострішим, і дона Ізабела почала нервово стискати уста. Обидві сестри були такі подражнені, що забули за присутність Жануарії, яка стояла збоку, прислухалася до того всього і відчувала, що її поперемінно кидає то в жар, то в холод.
Нарешті Анна-Марія вибухнула:
– Прошу моєї шановної сестри нічого мені не казати! Я нічого не хочу слухати! Жануарія моя рабиня, і я маю право розпоряджатися нею, як хочу! Не звільню її, не звільню, не звільню!
– Навіть коли ми тебе попросимо? – ледве стримуючи себе, якомога спокійніше спитала дона Ізабела.
– О, «попросимо»! Спочатку дарувати, а потім відбирати! – зухвало крикнула панночка. – Звичайно! Можете її забрати вже! Не потребую! Вона інтриґантка, фальшива і злобна! І тому ви так обидвоє до неї прив’язані. Тільки до мене не маєте жалю, може навіть шкодуєте, що я сюди приїхала? О, я ж сама бачу, що належу до найгірших сотворінь у світі! Ліпше ж мені не жити, коли так! Я вас звільню від своєї особи!
Далі почалася зовсім дика сцена: Анна-Марія кинулася до бар’єру балькону, наміряючись скочити з поверху вниз. Дона Ізабела, перелякана на смерть, кинулася її відривати, а навіть Жануарія, хоч і бачила, що сеньйоріта грає комедію, поспішила на поміч. Анна-Марія відбивалася, кричала і дійшла до такого стану, що й справді готова була здійснити свій намір. А потім видерлася з рук сестри й рабині, кинула їм через плече: «Прощайте, йду втоплюся!» і полетіла в дім. Звідтам, перше ніж слуги догадалися, що їм робити, вистрибнула на вулицю і стрілою понеслася в напрямі моря.
Її піймали аж на березі й принесли додому. Дона Ізабела була така налякана, що мало не збожеволіла, каялася страшно, що довела сестру до такого стану і робила все можливе для направлення лиха. Під її особистим наглядом Анну-Марію поклали до ліжка, роздягнули, почали скроплювати й розтирати, давали нюхати ароматичну сіль, закликали знахарку і за її приписом наварили суміші різних зел, які мали помогти. Може було б і це не помогло, коли б сестра її не перепросила і не приобіцяла урочисто більше ніколи-ніколи не гніватися.
Жануарія ж, помігши дещо, скоро покинула кімнати сеньйоріти, вийшла знову на балькон і сіла в покинуте доною Ізабелою крісло. І, хоч догоряючий день палав у небі квітом розцвілих настурцій, хоч води затоки мінилися кольорами блакитних перел, дівчині здавалося, що світ почорнів, як головня. Слова баронівни згасили останній вогник надії, що світив і грів, що був метою, осолоджуючою гірку долю рабства. Тепер не стало й того...
Отже, так? Отже, треба назавжди попрощатися з думкою – вийти на волю й зажити незалежним життям? Боже, Боже, як же це страшно – зректися останньої надії!
– Ні, так не може бути! – зірвалася вона з місця. – Я допну свойого! Я ще покажу цій золотоволосій гадині, хто з нас ліпший! Подивіться на неї: така ніжність, така чуйність, така відданість на словах, а на ділі? Квіточки для сестри, чарочки вина для падриня, для обидвох – цілування рук на кожному кроці й запевнення у своїй любови... О, шляхетна сеньйоріто, я не ганяла рабів по квіти для свіжих китиць дони Ізабели, не бігала кожної години з кубками для дона Ґабрієля й ніколи не співала їм про свою любов. Мене не пестили щохвилини, і я не вимагала, щоб мене повсякчас облизували, але я знаю ціну справжній приязні! І я ніколи не посмію собі кпити з того, що є дорогим для родини де Лара, і не гратиму комедій самогубства, як оце ви тепер заграли. Мадриня має добре серце і вона вірить у все, але ця віра скінчиться! Я відкрию їй очі, я скажу правду зараз же, при першій нагоді, – і тоді побачимо! Тоді можете бігти топитися, але, гарантую вам, що ніхто пальцем не кивне для вашого спасіння, і ви непишно вернетеся назад. Ха– ха!
