Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)
– Мій дух – камінь, – тихо відповіла ворожка. – Він тяжкий, непорушний і безмовний. Не той камінь, що має духа, але дух, обернений в камінь. Печерний Дух мені найближчий – і тому я з ним.
– Коли так, то щось дуже страшне... – почав співчутливо Жібальдо і не скінчив, бо раптом моторошна догадка скувала йому язика. Він глянув на брата й дівчат і по їхніх очах переконався, що вони також догадалися.
Квевезу глипнула на нього гострими очима, з яких безслідно зникла стареча паволока тьмавости й знову відкрила в усмішці беззубого рота, мов жаба на полюванні.
– Маєш рацію, молодче, маєш рацію! – згодилася вона. – Зі мною сталося щось таке страшне, що перевищує найстрашніші легенди. Бо з іншими стається легенда раз, а зі мною безперервно вже довгі роки. Легенда нанизана на легенду – це моє життя. І я все терплю, – продовжувала ворожка, хмурніючи на очах за кожним словом. – Відколи перша індіянка ступила на цій землі на шлях ганьби – відтоді я терплю. Терплю за твою бабу, за Клавдію де Са і за тисячі, тисячі інших... Так, ти вгадав, молодче: я – Клавдія де Са, я – Марія, я – ось ця молода красуня з опоганеною душею, я – це всі жінки нашої землі, що дають тіло тим дітям, у жилах яких тече кров білих. Чи за всі поневіряння, за ганьбу і зраду перед рідною землею моя душа могла не стати каменем?
– То ти таки не Клавдія! – зітхнув Себастьян, відчуваючи, як у нього і у всіх інших звалився тягар напруження і страху з душі. – А хто ж ти?
– Я? – блимнувши нараз погаслим зором, задумано відповіла Квевезу. – Я – совість усіх тих, які, ставши здобиччю меча і віроломства, спочатку зі зв’язаними руками і званням полонянок зуміли своєю погордою до переможців і нескореною душею – кинути собі під ноги й стоптати серця найтвердших завойовників. І знову, я – совіть тих, що проміняли пута на руках – на пута, закладені на серце, звання полонянок – на звання шляхетних сеньйор, а у висліді стратили й те, що мали в тілесному рабстві. Раб не має права на пошану, рабиня – на любов. Їхній уділ – це терпіння й призирство довкілля...
– Вертаймося вже! – не витерпівши більше, зойкнула в розпуці Жарі. – Тікаймо з цього страшного місця!
– Хі-хі-хі! – засміялася злосливо Квевезу. – Від совісти, як і від помсти ображених духів землі, ще ніхто не втік, бездушна богине! І ми ще стрінемося з тобою, – затям! – стрінемося! До побачення! Хі-хі-хі!
Жібальдо мерщій кинув старій золоту монету, підхопив під руку Анну-Марію, Себастьян піймав за лікоть півпритомну Жануарію – і всі вони четверо пустилися бігом з горба в долину, де під наглядом Антонія, мамелуків і рабів попасалися коні. А навздогінці їм ще довго летів злосливий сміх старої Квевезу:
– Хі-хі-хі!
Сватання
Решту неприємного враження від ворожби Квевезу розвіяв з притаманним йому постійним гумором Антоніо ще по дорозі додому.
– Бачу, що я вмів би краще пророкувати майбутнє, ніж та стара відьма, – сказав він. – «Три смерти на чотирьох!» – Га-га! Для мене, наприклад, там, де мова йде про чотирьох людей – неодмінно мусить бути і чотири смерти. Якщо ж хтось мене переконає, що він справді ніколи не вмре, й справді того чуда докаже – то хай мене мавпа оближе, як каже наш мудрий Кумаже!
І дівчата поволі заспокоїлися. Дійсно, беручи на здоровий розум, ворожба випала для обидвох щасливо: Анні-Марії – дорога до власного дому, до коханого і шлюб з «чорним ягням»; Жануарії – дорога на волю. Що дві долі сплетені, мов канчуки в спільному зударі – це зрозуміло також. Лишень Жануарія собі їх пояснювала, як одруження обидвох з рідними братами, а баронівна остаточно погодилася з думкою – видати Жануарію заміж за одного з вільнонаємних робітників свого майбутнього чоловіка.
Про «майбутнього чоловіка» Анна-Марія згадувала в думках з радісно-солодким завмиранням серця.
«...ти чому ж не спішиш з тією правдою, яка тобі недавно відкрилася?» – причувалося їй глузливе питання Квевезу й примушувало шляхетну сеньйоріту здригатися від щастя. Вгадала ворожка, вгадала! Саме тоді, коли Себастьян зірвався з дерева й полетів униз, Анні-Марії відкрилася правда, про яку раніше хіба неясно догадувалася: вона любила Себастьяна, тільки Себастьяна! Коли закралося це підступне почуття в її серце: чи тоді, коли підглянула молодого кавалера з рабинею в їдальні, чи тоді, коли він так несподівано щез із забави, чи тоді, коли Барбара їй оповіла про його почування, чи ще тоді, коли він підштовхнув брата в час першої зустрічі, звернувши увагу на Жануарію? Це було байдуже, і цього вона не хотіла знати. Їй навіть здавалося, що любила цього позначеного шрамом юнака ще задовго перед тим, як його побачила. І тепер лишень дивувалася, як можна було бодай на хвилину припустити у душі прихильність до Жібальда?! Адже ясно, як Божий день, що ніхто інший, крім Себастьяна, не міг бути вибранцем її серця. Він одинокий міг кинути на терези її душі вальори, важкі, мов золото... Чи ж його зречення від щастя на користь старшого брата не є тим вальором? Чи ж його маскування з тим залицянням до Жарі не є вартим найбільшого признання? Взагалі, під яким оглядом він не є вимріяним ідеалом? Що бідний? Але ж це дурниця! Анна-Марія має віно, якого вистачить їм на ціле життя. Що він не любить товариства й забав? Але ж навіщо їм товариство й забави, коли вони найщасливіше житимуть одне з другим. Ну, а решта там всяких примх – це все мине. Анна-Марія зуміє зробити з чоловіка все, що схоче, особливо при умові, що чоловік так безумно закоханий...
Правда, з тим Жібальдом трохи задалеко зайшло; адже всі переконані, що саме він має бути вибранцем баронівни. Але нічого безповоротного не сталося. В останній хвилині Анна-Марія може змінити рішення. Це – її право. Наперед треба вдавати трохи задуману, трохи нещасну, трохи збентежену – і на кінець сказати правду. Все.
І вона дійсно так робила кілька днів підряд: зітхала, задумувалася, підкочувала очі під лоба, або спускала їх вниз, особливо тоді, коли була близько сестра і хресний батько. Та ні дона Ізабела, ні дон Ґабрієль, ні хто інший не надавав цим мінам особливого значення, і ніхто не догадувався спитати молодої панни, що її бентежить. На це знаходилися цілком природні пояснення, і питання були зайвими.
Одинокий лишень Антоніо справді бентежив Анну-Марію. Він часто зиркав на неї допитливо й іронічно, ледве помітно похитував головою і щось беззвучно шептав. У перших днях молодий де Лара тримався виключно товариства Себастьяна, лишаючи Жібальда зі своєю «тітонькою», але після візити у Квевезу, він почав робити якраз навпаки: з Себастьяном говорив лишень принагідно, натомість всю увагу переніс на Жібальда. Витягав його двічі денно на поїздки верхи кудись за місто, грав з ним у шахи і зовсім поважно пропонував – взяти участь у праці золотої копальні. Коли ж Жібальдо відкидав цю пропозицію під різними претекстами, Антоніо обіцяв також покинути копальні на руки батька і вирушити з Жібальдом у його найближчу виправу. Себастьяна при тому не згадував, мов би молодший брат і зовсім не існував. При спільних же зустрічах за столом Антоніо жартома просив у дона Елеодора «руки Жібальда», або, навпаки, просив свого батька, щоб той дозволив йому стати «доною Антонією» і одружитися з Жібальдом. Ці одноманітні й настирливі жарти викликали несмак і здивовання, хоч всі давно вже звикли до постійних дотепів і кпинів молодшого де Лара. Але нікому не прийшло в голову, що вони мають певний сенс і певну ціль. Коли б хтось мав охоту ближче придивитися і прислухатися до всього, що робив і казав Антоніо, – той би відразу зрозумів, що Антоніо старається підготовити Жібальда до розчарування і своєю підкресленою увагою наперед його осолодити.
Не розуміла його й Анна-Марія, але при тому була вдячна сестрінкові за те, що рятував її від товариства немилого тепер старшого брата. Його присутність гнітила її, оповідання нудили, а компліменти й зітхання – просто ображали.
Зовсім інакше почувала себе в товаристві Себастьяна. З тим могла сидіти хоч би й круглу добу, залюбки ловлячи кожне його слово. Та, на жаль, Себастьян не користав з нагоди. Коли не можна було взагалі кудись вислизнути без образи баронівни, він говорив про найбайдужіші й найневинніші речі, не розумів, або не хотів розуміти натяків, а в драстичних випадках, коли натяки й заохота до одвертости ставали надто прозорими, викручувався вужем і сходив спритно на інші теми.
Анна-Марія в досаді кусала губи:
«Гордий, – думала собі. – Гордий, скритий і впертий. Як же дати йому до зрозуміння, що я за Жібальда все одно не вийду? Адже Жібальдо мене ще не сватає, то під яким же претекстом реклямуватиму наперед свою відмову?»
І от одного дня по вечері дона Ізабела затримала сестру й повідомила:
– Завтра дон Елеодоро офіційно проситиме твоєї руки для дона Жібальда.
– Вже?! – жахнулася Анна-Марія. – Так скоро?!
– Чому ж скоро? – здивувалася дона Ізабела. – Ви ж уже обидвоє приглянулися одне одному добре. Крім того, кавалери Ебани за два-три дні виїжджають. Зволікати не можна.
– Але ж, доно Ізабело! – залепетала Анна-Марія, почуваючи свою повну розгубленість. – Я ще... Просто не знаю...
– Ну, ну! – потішила старша сестра. – Не маєш чого так боятися. Раніше, чи пізніше, для дівчини приходить цей момент, і до нього треба поставитися сміливо. Дон Жібальдо, як ти сама переконалася, є вимріяною для тебе партією, то ж ніяким страхам нема місця.
– Але все ж таки... Таке відповідальне слово... Я мушу наперед добре все обдумати... – крутила Анна-Марія й мало не плакала.
Дона Ізабела лишень засміялася:
– Іди й думай. Помолись гарно і здайся на Божу ласку. Все буде добре, не журись і не хвилюйся непотрібно. Дай поцілую тебе і поблагословлю на ніч.
Вернувшись до своїх кімнат, Анна-Марія справді таки розплакалася. Як же бути тепер? Сестра навіть не підозріває, що Жібальдо взагалі не входить в рахунок. І що сказати завтра? Не можна ж заявити: «Не хочу за Жібальда, хочу, щоб мене посватав Себастьян!» Як це виглядатиме, коли Себастьян ані словом не зрадив, що має охоту одружитися з нею?!
– Дурень, дурень! – злостилася баронівна. – І сам мучиться непотрібно, і мене мучить! Поставив у положення, з якого не знати, як шукати виходу!
Тим часом пізній вечір увійшов у свої права, і темінь запавутинила всі кутки, потягнула умоченим у синьо-сіру фарбу віхтем по всіх предметах, змазавши їх у невиразні плями.
Прийшла й Жарі, пропонуючи свої звичайні послуги на ніч. Але роздосадувана й пригноблена сеньйоріта відмовилася. Не дозволила навіть засвітити, щоб рабиня не побачила її сліз.
– Не треба мені нічого! – сказала різко. – Іди собі й дай мені спокій.
– Тоді, як ласка сеньйоріти, я піду в сензал до батьків.
– Можеш іти й не заважай мені молитися.
– Слухаю, сеньйоріто...
Але, як тільки Жануарія вийшла, в голову Анни-Марії прийшла думка, що все це можна було б полагодити при допомозі рабині. Адже, Себастьян власне їй звірився зі своїми муками, і нікому іншому, лишень Жануарії, тепер найлегше було б до нього доступити й вияснити стан справи. За таку послугу Анна-Марія згодна навіть звільнити рабиню і дати їй посаг. Як же це вона раніше не догадалася?!
Анна-Марія схопилася з місця й вихилилася у вікно, щоб крикнути й завернути Жарі, але своєчасно втрималася. Не завернула. Жарі, відпросившись до батьків у сензал, тепер хильцем пробиралася в садок, на секунду зупинилася біля якоїсь постаті й побігла далі.
Серце Анни-Марії здригнулося від якогось поганого передчуття, і вона, сховавшись за фіранкою, старалася пильніше розглянути того, з ким напевне Жануарія вспіла обмінятися кількома тихими словами.
У той самий момент рипнула фіртка від вулиці, і в ній з'явився Жібальдо. Вертався додому, маючи намір зайти з чорного ходу від двору. Тоді з садка виринула і та друга постать, і Анна-Марія пізнала в ній Себастьяна.
– Це ви, Жібальде? – обізвався він до брата.
– А це ви, Себастьяне? Добре, що я вас зустрів. Маю з вами поважно говорити.
– Так? Що ж то за поважні справи?
– А от, ходімо в дім і поговоримо. Тут незручно... – голос його звучав строго й урочисто.
Анна-Марія зрозуміла, що розмова торкатиметься її, і в одну мить прийняла одчайдушне рішення: підслухати! Поки брати обійдуть дім, можна коридором проскочити наперед, вийти через двері великої їдальні на балькон і там, сховавшись поміж великими вазонами квітів, сісти просто під вікном кімнати братів Ебанів. Щоб її не впіймали, вона замкне за собою двері, а, зрештою, коли б хтось її й побачив там, то можна оправдатися, що вона вийшла собі на свіже повітря. Але хто побачить? Сестра вже напевне в ліжку, або молиться в капличці, обидва де Лара разом зі старим Ебаном пішли в гості, Жануарії нема, а Барбара й Саломея разом з куховарками миють начиння в кухні й так тарабанять баняками, що напевне й самі себе не чують.
Всі ці міркування пролетіли через голову Анни-Марії за одну мить, і вона, перехрестившись, вислизнула в коридор.
Але, як все в таких випадках буває, зла сила підкинула саме проти скруту до кухні якусь вилку, чи ложку, й Анна-Марія, в поспіху зачепивши її ногою, мало що не дала сторчака. В кухні ж, як на злість, ні з того, ні з сього, раптом стихло, і брязкіт злощасної ложки, відкиненої на кілька ліктів ногою, голосною луною розлігся в цілому домі.
– Гей, а кого це там носить? – грубим голосом крикнула куховарка.
Мов куля, Анна-Марія полетіла далі й знову спіткнулася на ту саму вилку, чи ложку, на цей раз з розмаху закинувши її аж в протилежний кінець коридору.
Деренчання злощасного предмету змішалося з вигуками на кухні й чиїмись поспішними кроками. Але Анна-Марія вже допала до дверей їдальні, проскочила в них, замкнула їх зсередини і, обливаючись холодним потом, прилипла до одвірка.
– А що це у вас? Чого кричите? – почувся в коридорі голос Себастьяна.
– Та щось лазить в домі, чимсь кидається, мало стіни не валяться, – відповів інший голос, і по ньому Анна-Марія пізнала Барбару.
– А-а, то певне домовик! – зажартував Себастьян.
– Домовик, сеньйоре?
– А певне! Хочеш його піймати?
– О, сеньйоре, я його не хочу бачити! – злякалася Барбара. – Я вмру зі страху!
– Ну, то давай сюди свічку і йди собі до своєї роботи...
Тепер вийти крізь відчинені двері на балькон і підкрастися до відкритого вікна з кімнати братів було зовсім легко. Під стіною стояв фотель, і Анна-Марія зараз же з нього скористала.
Спочатку через хвилювання й голосне биття власногосерця не чула нічого. Скоріше догадувалася, що брати умовляються відкинути всі зобов’язуючі форми з «доне», «мій шляхетний брате» і звертання через третю особу, а говорити щиро і просто, як колись вони говорили між собою в дитинстві. І тільки тоді, коли впіймала кінець фрази «...завтра один з нас має стати нареченим дони Анни-Марії...», вимовленої Жібальдом, серце її, здавалося, зупинилось, і вся вона обернулася в суцільне чуйне вухо.
– Чому ж «один з нас»? – спитав Себастьян. – Адже тим нареченим маєш стати ти.
– Я? Гм... Досі я так думав... Але тепер...
– Тепер не хочеш?! – зі страхом спитав Себастьян.
– Хочу і тепер... Себто, мої почування до Анни-Марії є ті самі. Однак...
– Однак, що?
Павза.
– Не знаю, як почати?
Знову павза. І тоді рішучий тон:
– Ми умовилися, Себастьяне, що будемо щирі, і я говоритиму правду. Бачиш, слуги по кутках шепчуть, що ти до смерти закоханий в Анну-Марію, але криєшся зі своїм коханням, щоб мене не вразити. Чи це правда?
– Я?! – прозвучала повна скрайнього здивовання відпоівдь. – Але ж звідки?!
І знову чулий і м’який голос Жібальда:
– Слухай, мій маленький братіку, іменем усього найдорожчого для нас, заклинаю тебе сказати правду! Якщо ти дійсно любиш Анну-Марію – сватай її. Присягаю тобі, шо мені далеко приємніше буде бачити тебе щасливим у парі з любою дружиною, ніж самому одружитися з нею!
– То ти її не любиш?
– Чому ж не люблю? Дона Анна-Марія мені дуже припала до душі, але я, викликаючи тебе на щирість, хотів сказати, що хай той з нас бере її, хто більше любить. Я можу без неї жити і по місяцеві забуду про свою серцеву тривогу. Але ти?
– Говориш лишень про себе і про мене. З самою Анною-Марією ти, як бачу, зовсім не числишся...
– Буду і тут щиром з тобою, Себастьяне: бачиш, мені видається, що вона остаточно вийде за котрого-небудь. Я не прив’язую багато ваги ні до її початкової схильности в мій бік, ні теперішнього охолодження.
– Ти помітив це?
– Так. Вона сама не любить, але ласкаво дозволяє себе любити нам обидвом. Вона мене не вибрала, а просто прийняла. Коли б ти був старшим і постарався стати ближче до неї – прийняла б тебе. І, якщо вже мова зійшла на вибір, то вибираємо ми, а не вона. Ми маємо рішити між собою, чиєю дружиною має стати Анна-Марія. Отже, давай будемо рішати...
Павза і кроки по кімнаті з кутка в куток. Потім голос Себастьяна:
– Якось дивно у тебе це виходить, Жібальде... Говориш, ніби не про свою даму серця, а про якийсь предмет. Я того не можу зрозуміти...
– Сумно мені почути від вас ці слова, доне Себастьяне, – зійшов на офіційний холоднуватий тон Жібальдо. – Не можете зрозуміти мого серця? Тоді поясню: Анна-Марія мені дуже подобається, але все ж таки задля неї я не приніс би в жертву нашої братської любови. Для мене, як не буде Анна-Марія, то буде інша панна, але брата я маю лишень одного. З ним мене в’яжуть роки сирітства, радощі й сльози дитинства, спільно проведені дні ризика й смертельних небезпек, удачі й невдачі тяжких виправ, обопільний рятунок життя і всякі такі інші речі, про які ви знаєте не гірше від мене. І для того мого недоброго, нещирого, але все ж безмежно дорогого мені малого Себастьяна, я згоден принести в жертву всіх найкращих дівчат у цілому світі! Чи ви й тепер мене не розумієте, доне Себастьяне, мій шляхетний брате?
В кімнаті якийсь рух і за ним здушений сльозами зворушення голос молодшого брата:
– Прости мене, мій любий Жібальде, прости! Я не гідний твоєї любови! Ти все був вирозумілим і великодушним супроти свого легкодушного й легковажного Себастьяна... Дякую тобі, Жібальде! Дякую за все! Але, присягаю тобі на пам’ять нашої покійної матері, що твоя жертва непотрібна: я не люблю Анни-Марії ані трошечки!
– Не любиш?!
– Ні, Жібальде, не люблю! Признаюся тобі більше: я люблю Жануарію і хочу з нею одружитися.
– Що?! Жануарію?!
– Так, брате! Ми стрічаємося з нею потайки ще з першого дня...
– І ти мені не зрадився?
– Даруй, Жібальде, Жануарія собі того не бажала.
– Чому?
– Гм... Воно трохи незручно говорити, бо справа зв’язана з Анною-Марією...
– Тоді тим більше я повинен знати. Кажи!
– Ну, бачиш, Жануарія є рабинею Анни-Марії...
... Легко собі уявити, що діялося підчас тієї розмови з нещасною баронівною! Її трясло й підкидало, з грудей рвався крик, гнів, обурення й жаль, а вона мусіла сидіти тихенько і ні звуком не зрадити своєї присутности. Тому терпіла подвійні муки і благала у всіх небесних сил, щоб та образлива й жорстока для неї розмова якнайскорше скінчилася. Чула, як Себастьян переповідав братові причини страху Жануарії за передчасне розкриття їхніх взаємин, про її хитрощі з виправою до ворожки, а решту з оповіданням небилиць Барбари догадалася сама. Якою вона була наївною, коли далася вплутати в ці рабські тенети брехні й хитрощів!
Тим часом Себастьян скінчив свою сповідь перед братом, і тоді в кімнаті почалася якась шамотня й штурханина: це Жібальдо жартома повалив брата на ліжко і почав його лоскотати.
– То ти такий?! То ти посмів від свого старого Жібальда секрети заводити?! – питав Жібальдо, добираючись Себастьянові то попід пахи, то під шию. – Ах, ти ж збиточнику! Тепер маєш, маєш, маєш!
Себастьян пищав, реготав, заходився і благав помилування. На кінець, відбувши «кару», перейшов знову на поважний тон і почав просити брата, щоб той якось вплинув на Анну-Марію й переконав її в конечності звільнення Жануарії.
– Але ж ясно! – відповів Жібальдо. – Ця Жарі, по правді сказавши, чудесна дівчина!
– Ну, тобі й мені воно ясно, але чи буде ясно й для Анни-Марії...
– Анна-Марія, – увірвав брата Жібальдо, а голос його став твердим і шорстким, – давши мені слово, буде змушена шанувати мою волю і мої вимоги! А моєю першою вимогою і моїм першим бажанням буде звільнення Жануарії, буде взагалі все, що і мого малого Себастьяна зробить щасливим.
– Дякую тобі, брате, ще раз! Боюся лишень нашого батька. Що він скаже?
– І за це не бійся: зараз же йду до нього, упаду йому до ніг і проситиму за тебе.
– Ні, ні! – запротестував Себастьян. – Не кажи нічого доти, доки сам не заручишся з Анною-Марією і доки Жарі не стане вільною. Все ж таки краще буде просити в батька дозволу на шлюб з вільною дівчиною, а не з рабинею.
– Як хочеш. Але я все одно мушу йти до батька, бо так приобіцяв.
– Підемо разом, брате. Ми умовилися з моєю маленькою Жарі на стрічу, і вона, бідненька, десь напевне мене давно чекає...
В кімнаті погасла свічка, і брати потупали коридором...
Анна-Марія ледве дочекалася, поки вони вийшли з двору, і тоді негайно забралася з балькону. Йдучи назад, вже більше не цікавилася, чи її хто бачитиме, чи ні?
Прийшла до своїх кімнат і скибою сирої глини повалилася на ліжко, внутрішньо приголомшена, знищена. Лежала так досить довго, поки приголомшення минуло, а замість нього прийшла реакція. Сліпа, пекельна лють опанувала її душу, обізвалася гострими колючками в пальцях рук і ніг, підкотилася під горло, розлилася вогнем по грудях, по спині, вдарила хвилею в голову, сперла віддих, душила! Щоб так безлично, так по-купецьки, накидати її один одному, її, баронівну фон Барт! І хто накидав, хто?! Нікчемні нащадки дикої індіянки! Той, смиренний на перший погляд, лицемір Жібальдо вже тепер сміє думати, що буде їй наказувати і диктувати, як вона має поступати зі своїми рабами?! Їй, баронівні Анні-Марії фон Барт?! О, ще почекайте, шляхетний мамелуче, ще так добре не є! А та потвора з роздертою губою, той нікчемний рабський внук – Себастьян, якому вона так великодушно подарувала своє серце? Він собі насміхався з неї, романсуючи по темних кутках з рабинею?! Ну, ясно ж: нащадка рабині до рабині й тягне! О-о-о, помститися, помститися, помститися! Закричати на цілий дім, послати зі смолоскипами на розшуки, піймати закоханих змовників, виявити всю правду перед Елеодором і тоді – всім трьом показати двері!
Мало що так і не зробила, але погамувалася.
Ні, так не буде добре! Тоді треба зрадитися перед цілим світом, що вона підслухувала, що Себастьян знехтував її заради рабині, осмішити себе в очах цілої Паранаґви... Ні, так не можна! Треба зробити інакше, ефектовніше. Треба представити справу так, що не нею нехтують, лиш вона нехтує внуками рабині – обидвома!
Ставши на цьому, Анна-Марія лягла знову, думала, будувала різні пляни, підготовляла найтерпкіші, найобразливіші слова й наперед упивалася насолодою помсти. На зміну приходила образа, жаль і гіркі сльози. Від них дівчина знову верталася до обдумування помсти й кидалася по ліжку.
Не спала цілу ніч. Чула, як вернулася Жарі, як прийшов Себастьян, ще здалеку щось вдоволено насвистуючи, а потім – дон Ґабрієль з Антонієм, Елеодором і Жібальдом. Щось там говорили про майбутні урочистості, зв’язані з піднесенням Паранаґви до значення віли, й жартома натякали на пляноване в ці дні весілля.
– Весілля? Я вам зроблю весілля! – сичала Анна-Марія, погрожуючи в темінь кулаком...
***
На другий день сеньйоріта встала, проти звичаю, зі сходом сонця й вмилася без нічиєї допомоги. Але, коли пізніше з’явилася Жануарія, Анна-Марія вилляла на неї весь запас скопиченої за ніч злоби. Ще ніколи рабиня не наслухалася стільки причіпок, образ і лайок, як в цей ранок. Насуплена, як грозова хмара, сердила, як оса, панна ані словом не зрадила справжньої причини свого настрою, але робила все можливе, щоб допекти, щоб показати свою владу й стоптати гідність невільниці. А та, сціпивши уста, сіріючи й темніючи на переміну, мовчки зносила все й в думках старалася вияснити собі причину фуріозного настрою своєї власниці.
«Чи це вона так лютує, що доводиться їй виходити заміж за Жібальда, чи, може, передчуває близький кінець свого права наді мною? – питала себе дівчина й відчувала тихе злорадство в душі. – Коверзуйте, коверзуйте, шляхетна сеньйоріто, але скоро вам це увірветься!»
Врешті Анна-Марія, вбрана в білу сукню з венецьких мережив, з перлами у вухах і на шиї, намальована й дуже дбайливо зачісана, зібралася до виходу.
– Ти, креатуро, – кинула через плече Жануарії, – не здумай сьогодні ще псувати мені настрою при сніданку! Поки я повернуся, тут мусить бути все, як в дзеркалі! Коли ні – побачиш, що я з тобою зроблю!
Тоненькі жилки на скронях панни налилися кров’ю і виразно проступали навіть через густо накладені білила, і Жануарія таки злякалася. Відчула, що щось є таке, чого вона не знає, і це її поважно затривожило.
Лишившися сама, кинулася піднімати порозкидувану одежу, підбирати порозсипувані навмисне шпильки, але руки в неї тряслися, й робота не йшла. Забувала, що куди має покласти, клала на не своє місце, брала знову і знову клала не туди, куди слід, а всіми своїми думками була зараз в їдальні, де мала відбутися дуже поважна та вирішальна заразом і для неї розмова. Молилася в душі палко, щоб все скінчилося добре, і щоб врешті дійшло до шлюбу між «білою кицькою й чорним ягням».
Так минула, може, година, і по рухові з їдальні до кухні можна було догадатися, що снідання скінчилося, а кінця з прибиранням не було видно. Жарі подвоїла свій поспіх і свою увагу, але почула легеньке шкрябання в двері й голос Барбари:
– Жарі, Жарі, а ходи сюди, скоро!
Це було сказано так нетерпеливо й наполегливо, що Жарі покинула все й вийшла.
На привітання Барбара розсипалася таємничим сміхом і, стримуючи його, своєю звичкою тріпала руками й затуляла уста.
– Скажу тобі щось цікаве, коли пообіцяєш мені дати кругле люстерко й ту гадючку на руку, в якої випало одне червоне око. Даси? – пересміявшись, зробила Барбара цілком практичну пропозицію.
– Пізніше дам. А що таке? – згодилася Жануарія, відчуваючи, що новина буде варта винагороди.
Озираючись боязко на коридор і завертаючи очима, муринка почала скоро-скоро шептати. Чим довше вона шептала, тим сильніше стискалося серце Жануарії, тим більша тривога її опановувала. А муринка з швидкістю млинових каменів перемелювала вчорашню нічну подію й скінчила:
– Але то не був домовик... Хі-хі-хі! То була наша сеньйоріта! Я сама бачила... Йшла отак-о, отак ішла... – Барбара спустила вздовж тіла руки й зробила кілька кроків, не згинаючи ніг у колінах.
– Бар-ба-ро-о-о! – загриміло з їдальні.
Муринка, як була обернена спиною до Жарі, так і пустилася бігти, кумедно вихиляючи бедра.
– Йду-у-у! – крикнула дзвінко, покотивши коридором луну.
Жарі вернулася до кімнат сеньйоріти і мов у пропасниці задзвонила зубами. Не було жодного сумніву, що лихий гумор Анни-Марії тісно зв’язаний з підслухуванням братів. Але що вона підслухала? Про що говорили Себастьян з Жібальдом?
– Жарі, Жарі! – вдруге покликала її Барбара. – Вже починається! Зараз будуть заручини... Хочеш послухати?
Жарі зважилася на це по довшому ваганні і, коли прийшла під двері сальону, застала там цілий гурт домових рабів у повному комплеті. Навіть куховарки, покинувши роботу в кухні, поспішили на місце, щоб не стратити такої цікавої нагоди. Жануарія розштовхала безпардонно всіх, понаганяла куховарок і замітачок, лишивши лишень Барбару та Саломею, і стала так, що їй було все видно крізь щілину в котарі. Від хвилювання ломила пальці й ледве переводила віддих.
В сальоні були всі де Лара, Анна-Марія й дон Елеодоро. Дон Ґабрієль з сином сиділи з одного боку сальону, дона Ізабела сиділа у фотелі, і сестра стояла біля неї – з другого, а посередині стояв дон Елеодоро і закінчував свою довгу офіційну промову словами:
– ... осмілююся просити о руку уквітчаної всіми чеснотами шляхетної баронівни Анни-Марії Дуарте да Коста фон Барт для мого старшого сина – дона Жібальда Жвона Елеодора Ебано Перейра...
Змучений довгою промовою, аж зіпрілий, дон Елеодоро низько вклонився і став, шанобливо схиливши голову, в очікуванні відповіди.
– Ну, що ж... – звернувся дон Ґабрієль до дружини. – Слово за вами, доно Ізабело, моя владарко. Ви заступаєте матір доні Анні-Марії – вам і першенство...
Дона Ізабела спочатку повела свою відповідь дуже дбайливо добираними словами, але потім збилася з тону від хвилювання, розплакалася від щастя й безсило махнула рукою. Мовляв: «Що там ще мене питати! І так всі знають, що я з радістю даю своє благословенство...»
Дон Ґабрієль на цей раз вирішив пописатися оригінальністю й сказав:
– Щодо мене, то я жалую!
Звичайно, така відповідь усіх здивувала, і господар, вичекавши добру павзу, вдарив ще ефектовнішою картою:
– Жалую дуже, що у мене лишень одна похресниця, а не дві! Коли б було дві – я обидвох віддав би за синів мого дорогого приятеля. З радістю, з гордістю віддав би. Але не маю... Прошу мені дарувати, що не маю... Доводиться мені обмежити моє щастя до одного шлюбу моєї одинокої похресниці лишень з одним сином шляхетного дона Елеодора...
– А тепер, – підморгнув до похресниці, – цікаво послухати, що скаже на це все спричинниця наших турбот? Говоріть, сеньоріто Анно-Маріє!
Під перехресними поглядами Анна-Марія раптом стратила всю свою відвагу, погубила слова сто разів продуманої вночі відповіди, зіщулилася, змішалася і, плутаючись та збиваючись, забелькотіла щось дуже невиразне:
– Я думала спочатку... Себто, я вже з самого початку не думала... Бо баба шляхетних... Зрештою, мене не обходить... Але моя сестра, шляхетна дона Ізабела переконувала... Остаточно... Мені все одно... Але дон Себастьян... Дон Себастьян і дон Жібальдо... Взагалі не можу прийняти руки дона Жібальда! – витиснула нарешті з відчаєм і надто голосно останню фразу.
Кого в якій позі застали ці слова – той так і закаменів, не знаючи, чи це правда, чи омана слуху, чи помилка в устах схвильованої сеньйоріти.
Потім присутні почали здивовано переглядатися між собою: дон Елеодоро розгублено зиркав то на дону Ізабелу, то на дона Ґабрієля, вони обидвоє разом – на Анну-Марію, а та мружила очі й мовчала. Перемігши себе у виразній відповіді, позбулася найбільшого страху, але від хвилювання тремтіла ще більше.
– Дитино моя! – заломила руки дона Ізабела. – Ти сама не знаєш, що кажеш! Ти помилилася!
– Ні, доно Ізабело, я знаю, що кажу, й зовсім не помилилася! – успішно опановуючи тремтіння голосу, твердше промовила Анна-Марія.
– Отже, шляхетна сеньйоріта не приймає руки мого сина Жібальда? – спитав Елеодоро, ледве гамуючи образу й здивовання.
– Не приймаю! – зовсім чітко відповіла панна.
– Кхм... кхм... – прокашлявся Елеодоро. – Значить, зайшло непорозуміння, і мені дуже прикро за спричинену турботу... Прошу мені дарувати...
