Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)
І от наступив цей довгоочікуваний день!
Малий Бенто, що вже місяць сидів з ранку до вечора на березі, виставлений на обсерваційний пост, прибіг з таким переляком в очах і з таким криком, немов би за ним гналося по п’ятах ціле плем’я канібалів, і ще здалека повідомляв:
– Приїхали! Приїхали! Корабель в затоці! Спускають човни!
Все живе в домі забігало, заметушилося і заговорило уриваними вигуками. Дона Ізабела, обважніло присівшись на перше крісло, що було біля неї, розгубилася цілком. Потім підскочила і почала видавати одні за другими різні накази: до чоловіка, до сина, до Жануарії й до рабів. Усіх наглила, усім веліла мерщій братися до роботи, а сама кидалася і крутилася, не знаючи, за що вхопитися.
– Мадрині треба передягнутися? – несміливо спитала Жарі.
– Ах, так! Правда! – пригадала дона Ізабела. – Чого ж ти стоїш?! Ходи, поможеш мені! Ні, перше піди до кухні... Ні, почекай, треба сказати Барбарі й Саломеї... Ах, ти нічого не знаєш, ліпше я сама... Ви все переплутуєте... Чи Маврикій дома? Треба йому сказати, щоб смажив м’ясо...
Врешті решт скінчилося тим, що наплутала сама дона Ізабела і спантеличила усіх так, що вже ніхто не знав, за що має братися і з чого починати. Але на поміч прийшла Жануарія, видала усім точні накази, розподілила обов’язки – і робота закипіла.
Давши лад зі службою, Жарі скочила на допомогу доні Ізабелі. Бідна жінка заплуталася в шнурівках, коронках і стяжках, стояла безпомічно і мало не плакала. Але в спритних руках дівчини всі зрадливі вузли й зашморги розплутались, коронки повідчіплялися, а стяжки позаймали належні їм місця. Так що за чверть години дона Ізабела вдоволено оглядала свою постать у великому дзеркалі.
– Так, увійде! – сказала вона і, раптом повернувшись до похресниці, наказала з якоюсь розпучливою відвагою в голосі: – А ти, Жануаріє, візьмеш свою червону спідничку, жовту блюзочку і на руку – срібну бранзолетку з колечок. Ніяких більше прикрас! Чуєш?
Видно, що в очах Жарі відбилося дуже велике здивовання, і дона Ізабела, злякавшись його, додала тоном, виключаючим усякі заперечення:
– Прошу не сперечатися і робити так, як я кажу! Скоро!
Такого прикрого тону дівчина давно не чула від хресної матері і тепер знайшла за відповідніше не перечити. Знала вже, що дона Ізабела стала нервовою й вередливою, а останнім часом взагалі багато говорить не до речі. Але все ж, взявшись за переодягання, дівчина відчула гіркоту. Спідничка, правда була нова, шовкова і зґрабненько вшита – якраз на те, щоб в неділю вдягнути в пообідній час, не виходячи з дому. Та на такий урочистий день Жануарія плянувала одягнутися зовсім інакше. Адже має кілька суконь, що викликали загальну заздрість молодих панянок з Паранаґви!
Скінчивши одягатися, стала перед дзеркалом і мимоволі усміхнулася. Виглядала дуже гарно: оксамитна чорна керсеточка з глибоким вирізом, одягнена і зашнурована поверх блюзочки, виразно підкреслювала ніжні форми стрункої дівочої постаті; при кремовій блюзочці очі видавалися ще темнішими, а смаглявість шкіри набрала особливого відтінку – золотисто-бронзового, м’якого і делікатного.
– Жарі, де ти там забарилася? – відірвав її від люстра голос дони Ізабели. – Подивися, чи все гаразд на столі» і заглянь до Маврикія, як він там ту печеню смажить!
Дівчина крутнулася на одній нозі і побігла на двір, де у товаристві двох помічників під відкритим небом Маврикій смажив великі кусні м’яса, настромлені на веретели.
– Маврикіє! – гукнула різко Жарі. – Скроплюй печеню частіше, щоб не вийшла знову суха, як попереднього разу!
– Попереднього разу не я смажив! – огризнувся Маврикій і навіть не глянув на Жануарію. Він одинокий не боявся Жануарії, заздрив її становищу в домі і ніколи не завдавав собі труду скривати свою антипатію до неї.
– Смажив, чи ні, а печеня була суха, як дерево! – продовжувала Жарі. – О, дивися, дивися, як твоя робота виглядає! Скроплюй, кажу тобі!
– Відчепися ти від мене! – визвірився Маврикій. – Іди краще пильнуй своєї справи! Всім наказали убратися по святочному, а ти ніби горшки на кухні мити збираєшся. Іди вже вдягнися!
Маврикій сказав це виключно для того, щоб підкреслити, що і він – найстарший наглядач над рабами – уміє наказувати, але Жануарію вразила в тому наказі зовсім інша сторона, про яку Маврикій напевне й не догадувався. Стиснувши зуби, вона помчала в дім з наміром поважно поговорити з доною Ізабелою. Але на середині двору її перепинила Сабія:
– Жаїро...
Жарі стала, невдоволено нахмурившись:
– Чого тобі?
– Яка гарна твоя спідниця, Жаїро! – захоплено заговорила Сабія, обережно проводячи рукою по червоному шовку від стану вниз. – Я б також хотіла мати таку саму...
– Геть! – злісно відкинула руку матері дівчина й побігла назад.
Дорога до кімнат дони Ізабели йшла через їдальню, і, коли лишень Жаїра переступила її поріг, піймала на собі погляди обидвох муринок, що накривали стіл. Побачивши Жануарію, якось хитро переглянулися між собою і, стараючись укрити злорадні усмішки, поспускали очі вниз. Зауважили, що в дівчини були попелясто-сірі уста, звужені очі і спласле, подібне до маски, лице. А це не віщувало нічого доброго.
Але вже від одних їхніх поглядів дівчина вибухнула:
– Ви! По якому це у вас стіл накритий?! Цей полумисок для чого тут стоїть? А ця ваза має тут бути? А кубки як ви розставили?!
Муринки змішалися й розгубилися. Чого вона хоче? Здавалося ж, усе було в порядку, так, як подавалося завжди і як їх вчилося здавна робити. Що ж тепер знову за новина?
– Все познімати! Все попереставляти! – бушувала Жануарія, згортаючи в купу накриття. – Нічого не тямите робити, дармоїди прокляті!
Саломея не стерпіла.
– Коли ми прокляті дармоїди і нічого не тямимо, – сказала ображено, – то роби сама, а ми подивимося...
Жануарія вмить опинилася біля муринки і почала її бити, куди попало.
– Маєш, потворо, маєш, маєш! – приговорювала за кожним ударом, задихаючись від злости. – Маєш іще раз, щоб не важилася пащекувати! Робити так, як я кажу! Ясно?
Саломея відвела руки, якими захищала обличчя, і сказала тихо й сумно:
– Бог тобі заплатить за це... Навіть сама дона Ізабела ніколи не б’є рабів, а ти...
– Пани бридяться брудити руки бійкою, – докинула ущіпливо Барбара, – на те вони мають наймитів, або інших рабів...
Жануарія вже зробила рух, щоб провчити і другу муринку, але в тому моменті в кімнаті дони Ізабели щось гримнуло і розсипалось, а вслід за тим почувся крик:
– Жарі, Жарі! Ходи сюди зараз же! От іще тільки цього бракувало!
– Щоб у цю ж хвилину було все готове! – рубнула Жануарія і, кинувши на прощання проречистий погляд, від якого у бідних рабинь мурашки побігли за шкірою, побігла на заклик.
Дона Ізабела, розгублена і роздосадувана, стояла посередині кімнати, а біля її ніг лежала касетка і валялася розсипана біжутерія.
– Дивись, Жарі, – скаржилася вона, – випала мені з рук касетка і розірвався шнурок з перлами. Збирай це скоренько, дитино моя... Перел мусить бути тридцять шість... Ах, яка досада! Вона зараз приїде, а я їй хотіла на привітання подарувати перлове намисто... Збирай, Жарі, збирай, її щойно не видно...
Жарі впала навколюшки і почала визбирувати перстені, сережки, брошки й розсипані перли, а дона Ізабела стояла над головою і наглила:
– Скоріше, Жарі, скоріше! Подавай сюди, а я нанизуватиму...
Та це було лекше сказати, ніж зробити. Коштовні дріб’язки порозкочувалися по всій кімнаті, поховалися під меблями й килимами, і, щоб їх визбирати, треба було було добре налазитися.
– Двадцять сім... Двадцять вісім... – рахувала дона Ізабела, нанизуючи перли на голку. – Двадцять дев’ять... Тридцять... Ще шість...
– Йдуть! Йдуть! – закричали у дворі.
Дона Ізабела покинула роботу:
– Жарі, ти скінчиш, як позбираєш... Тут футляр. Покладеш сюди перли і винесеш мені... Касетку замкнеш у скрині... Господи, як я хвилююся! Де моя сіль? Серце мало не вискочить...
І, ледве перебираючи тремтячими, непевними ногами, що підломлювалися на кожному кроці, дона Ізабела подріботіла на зустріч сестрі. Про якесь переодягання не могло бути, звичайно, й мови і, зрештою, сама Жануарія про нього забула, зайнята перлами.
Врешті, донизала шнурок, закріпила замочок і поклала намисто до футляру. Цю роботу знала, бо робила її не вперше. Потім замкнула касетку, поклала в скриню, замкнула й скриню, глянула довкола господарським оком, чи чого не забула, і собі пішла на ґанок.
У дворі було гамірно й людно. На привітання Анни-Марії зібралася вся місцева еліта з родинами. Блищали в сонці різнокольорові шовки, оксамити й золоті гафти, сліпили очі дорогоцінні запинки, намиста, сережки – немов зграя барвистих папуг спустилася на подвір’я й стрекотіла на всі лади.
Дві старших пані підтримували під руки дону Ізабелу, готову от-от зімліти від зворушення, і приговорювали:
– Так не можна, доно Ізабело, заспокойтеся, побережіть своє дорогоцінне здоров’я!
На поштивій віддалі за спинами панів тулилася цікава чернь – раби і слуги – що також подекуди виблискувала, але не дорогими матеріями й цінними каміннями, а спітнілою від горячі, обсмаленою на сонці шкірою голих рук і ніг, чорними очима і білими зубами. Дітвора повилазила на мури й дерева, щоб звідтам краще придивитися зустрічі.
Від моря в супроводі густого натовпу зближалася під руку з доном Ґабрієлем Анна-Марія. Вітер жартівливо підвівав поли її дорожного сірого плаща, з-під широких крисів сірого капелюха визирало молоденьке, тонке личко. Дон Антоніо байдужо ступав поруч і все робив рукою такі жести, ніби промітав під ногами гості дорогу.
Коли всі вступили за браму, дона Ізабела простягнула руки назустріч сестрі й розхлипалася на повний голос:
– Анно-Маріє, Анно-Маріє, моя дорога сестричко!
Панночка покинула руку дона Ґабрієля і метеликом підпурхнула до сестри, відразу впавши в її обійми. В тих обіймах капелюх злетів назад, повиснувши на зав’язаних під бородою стяжках, а з-під нього розсипалися буйні кучері ясно-золотого волосся.
Жануарія заціпеніла з дива. За все своє життя ніколи не бачила бльондинок, хоч і знала, що такі існують, і тепер їй видалося, що бачить перед собою якесь диво, якусь святу в авреолі золотого сяєва.
Анна-Марія була справді гарною. По батькові – німцеві одідичила ясне волосся і ясну церу*, з-під якої на скронях виразно виступали ніжні блакитні жилки; по матері – португальці – чорні очі, чорні брови й рісниці, а ще невідомо, по кому, – тоненьку, зграбну постать і малесенькі, мов точені, руки. Правда, хтось об’єктивний міг би сказати, що молода сеньоріта непотрібно вживає рум’ян і білил, які зовсім не надаються для гарячого клімату Бразилії й можуть викликати згіршення серед суворо вихованого жіноцтва, але все ж не одно чоловіче серце, особливо молоде, забилося сильніше на вид новоприбулої панни і не одна паранаґванянка прикусила зі заздрости губку.
Здавалося, що поцілункам, вигукам і словам не буде кінця. Дона Ізабела обціловувала лице й голову Анни-Марії, Анна-Марія старалася цілувати руки дони Ізабели, але та ховала їх і казала:
– Не треба, не треба – ми ж сестри!
– О, доно Ізабело! – протестувала Анна-Марія. – Шляхетна сеньора не лишень моя сестра, а й моя мати, моя спасителька, моя добродійка – мій цілий світ. Не руки, а ноги ваші цілуватиму з побожністю! О, доно Ізабело, пані моя найдорожча!
Всі були дуже зворушені такою шанобливістю Анни-Марії супроти сестри, але чутлива Жануарія помітила, що в тому всьому було більше слів, ніж щирости, а голосні ридання Анни-Марії не супроводжувалися ані однією сльозиною. Глянула на Антонія і з приємністю відмітила, що той лишень глузливо посміхається. Значить, і він поділяє її спостереження!
– Анно-Маріє, дитинко моя дорога! – захлиналася дона Ізабела. – Як же ти виросла! Яка ж ти гарна! Як же я дякую Богові, що привів тебе до нас!
– О, моя найдорожча сестро, доно Ізабело! Я згодна засушити свою молодість, готова вибрати свої очі й роздерти своє обличчя, коли б лишень ця жертва змогла бодай в одній сотій частині винагородити зроблені для мене добродійства! – вторувала Анна-Марія і закочувала очі під лоба.
Коли перша буря радости минула, дона Ізабела оглянулася за Жануарією, жестом покликала її до себе і забрала у неї з рук футляр.
– Ось, – сказала вона, виймаючи намисто і надягаючи його на шию сестрі, – тут мій подарунок на привітання. Хай він нагадує моїй дорогенькій сестричці про сьогоднішній щасливий день. Бережи це намисто, моя кохана. Воно походить ще від нашої бабуні і має переходити з роду в рід по жіночій лінії. Бог не дав мені дочки – тож дарую його тобі, а ти подаруєш колись своїй доньці.
Дона Ізабела знову розплакалася.
– Які чудові перли! – скрикнула Анна-Марія, скоса впиваючись жадібними очима на відведений від грудей разок намиста. – Але, – покинувши нараз перли, додала вона, – перлою над усіми перлами є моя найшляхетніша сестра. Дона Ізабела є найкоштовнішою перлою серед усіх людей, і найбільшим подарунком неба для мене є саме сьогоднішня зустріч. О, моя найшляхетніша сестро, чим же може вам віддячитися таке мізерне сотворіння, як я?!
Анна-Марія знову кинулася цілувати руки сестрі, а та, не знаючи, яку б то ще приємність зробити для родички, тільки пригортала її до себе. І раптом згадала! Коли б не ця розчуленість від зустрічі, напевне ніколи б не поступила так нетактовно і простацьки, але в цей момент для неї не існувало нічого поза сестрою.
– Ходи сюди, Жарі!
– Ось, – сказала дона Ізабела, – це – твоя рабиня, пам’ятаєш? Ти колись так дуже хотіла мати свою власну маленьку рабиню?
– Моя рабиня? – здивувалася Анна-Марія. – Ах, правда, покійний тато щось був згадував про якусь малу індіанку, але я вже забула. То це та сама мала індіянка? – спитала баронівна і вкрай здивованим та заздрісним поглядом прикипіла до Жарі, миттю оцінивши небуденну красу чорнявої «дикунки».
– Ну, як бачиш, вона не така то вже дуже мала, – засміялася дона Ізабела, – і добре вихована. Вміє все робити, є дуже вірна і стане тобі у великій пригоді... Жарі, привітай свою господиню і поцілуй їй руку!
Перемігши в собі почуття заздрости, Анна-Марія ласкаво простягнула руку, але рука повисла у повітрі. Жарі стояла, мов камінна, і дико розширеними очима водила довкола, не довіряючи власним вухам. Що вона почула, що?! Рабиня? Вона – рабиня?!
– Ну, чого ж ти?! – нетерпеливо підштовхнула її дона Ізабела. – Не чуєш, що я кажу? Поцілуй свою паню в руку! Ти належиш їй від малечку.
В очах у Жарі потемніло, а на тлі цієї темені замиготіли якісь вогненні зиґзаґи, що розсипалися сліпучими іскрами. Готова була впасти, але їй видалося, що погляди численного натовпу, який стояв нижче від ґанку, підпирають її, підносять вгору, мов на списах.
«Рабиня! Рабиня!» – крутилося в голові, а якась холодна, тверда рука вдерлася в груди і безжально здавила серце.
Наступив момент якогось моторошного напруження, і всі, дивлячись на спопелілі уста дівчини, на звужені до щілин очі, на спласле, помертвіле обличчя, сподівалися вибуху, як то звичайно бувало. Але вибуху не сталося. Жарі поволі обернулася і, не сказавши ні одного слова, скрилася за дверима.
Йшла темним коридором, звертала і переходила кімнати, але не в напрямі до новозбудованого палацику – йшла в протилежнім напрямі, де ще до недавна мала свою спальню поруч кімнат дони Ізабели. Увійшла і обережно причинила за собою двері. Старі меблі стояли по-давньому на своїх місцях, але постіль, скатертини і всякі дріб’язки були вже перенесені на нове місце. Кімната виглядала спустошеною, як і душа дівчини.
Присіла на краєчок голого ліжка і здавила скроні в долонях. Була занадто приголомшена, щоб освоїтися з новою думкою, удар був занадто несподіваний і страшний, щоб його можна було так відразу перетравити в мозку.
Провела долонями по задеревілому обличчі і в тому моменті почула легенький дзвякіт срібного ланцюжка на руці. І цей тихий звук, дивним дивом, відразу довів до свідомосте дівчини всю страшну правду. Ланцюжок – символ рабства!
Вихор шаленої розпуки вхопив у свої обійми душу дівчини і закрутив її, ніби відірваним від дерева, засохлим листочком. Жарі впала на тверде ліжко і заридала у приступі свого першого, невимовно тяжкого горя.
– Рабиня! – стогнала вона. – Рабиня! Я – рабиня! О, Господи, яке ж це страшне слово! Хто його видумав? Навіщо воно? Рабиня! Як можна жити з цим тавром? А-а-а!
Її дівочий радісний світ – світ повний барв і надій, перетворився раптом в руїну і провалився в бездну. А на дні бездни було темно, було душно і страшно... Жануарія торкнулася руками до шиї, бо їй видавалося, що фізично відчуває на ній дотик ланцюгів. Рабиня! Ніколи раніше не думала над цим словом, бо навіть не підозрівала, що воно колись набере і для неї всієї повноти змісту. Досі «раб» і «рабиня» – були просто істоти, що працювали на полі, або в домі, й спали в сензалі. Все. А тепер... тепер... Так ось воно що означає бути рабинею! Ось хвилину тому назад її так просто взяли і віддали в інші руки на очах у всіх. Спочатку перли, а потім – її. Ясно ж: перли варті сотню рабів, а їх було тридцять шість. Майже три раби за кожну перлу – три Жануарії за одну маленьку білу кульку! Третина кульки – це ціна Жануарії.
– Я того не переживу! – янчала дівчина. – Я заподію собі смерть! Я не знесу цієї ганьби!
Тим часом гамір з подвір’я перенісся до дому і розсипався по просторих світлицях. Жануарія зіщулилася і припала щільніше до ліжка. Пожалувала, що сховалася тут, а не втекла кудись далі з господи, де б її ніхто не міг побачити. Тремтіла, як у пропасниці, й зі страхом позирала на двері, чекаючи, що ось-ось хтось увійде і потягне її на позорище.
І справді, двері відчинилися, і на порозі з’явився сам дон Ґабрієль. Помимо свого горя, Жарі зірвалася на рівні ноги і стала, похиливши шанобливо голову. А де Лара, зовсім спокійний на вигляд, холодно сказав:
– Я попрошу ключі, Жануаріє.
«Почалося! – шибнула догадка в голові Жарі. – Вже й ключів мені не довіряють!»
Тремтячими руками відчепила від пояса ключі й покірно подала господареві. А той, широко відкривши двері, вказав на них рукою.
Жарі запитливо подивилася на нього, похитала заперечливо головою і знову розридалася. Ні, вона не вийде до гостей. Нізащо!
Де Лара стояв, незмінно вказуючи на двері, й по якійсь хвилині коротко кинув:
– Прошу зараз же покинути мій дім!
– Що?! – голос Жануарії пересікся, а в очах засвітився новий переляк.
– Прошу зараз же покинути мій дім! – повторив де Лара. – Дорога відкрита...
Цього Жарі не сподівалася. Була приготована на кару, на докори, на насильство, але на це – ні!
– Як, як? – перепитала, поступаючи боязко назад. – Шляхетний сеньор виганяє мене з дому?
– Ти сама позбавила себе права перебувати під дахом цього дому, а нас – обов’язків дбати про твою долю, – відповів ворожо де Лара. – Тому прошу зараз же забиратися звідси геть!
– Сеньор жене мене до сензалу?
– Ні! Ні в сензалі, ні в домі, ні в цілій господі моїй місця для тебе нема! Не потребую тебе зовсім і не хочу тебе бачити – марш з двору!
Жануарія миттю збагнула ситуацію і відчула, що деревіє зі страху. Йти – куди? Де прихилити голову? Де подітися? Адже ніхто не прийме її, нікому вона не потрібна. Як рабиня, вона ще має вартість хоча б третини однієї перли, але, як вільна дівчина, – і того ні. Знала долю тих небагатьох самітних жінок, що лишилися без мужеської опіки! Вони заздрили рабам навіть найгірших господарів, і їхнє життя було або ганьбою, або найстрашнішою мізерією: спали на прибережному піску, ходили майже нагі й годувалися покидьками. Вони ховалися вдень від людського ока і ніколи не сміли з’явитися в тому місці, де заходила небезпека хоч би принагідно зустрітися з порядними жінками, їх гнали, як бездомних собак, і могли б забити навіть у церкві, коли б вони туди зважилися зайти. І це мало б бути також долею Жануарії?!
– Ні, – зойкнула дівчина, – ні!!! Не женіть мене, добрий мій пане! Простіть мене! Я хочу лишитися! – і вона почала повзати на колінах біля ніг дона Ґабрієля, ловлячи його руки.
– Не називай мене своїм паном! – ще гостріше й неприязніше сказав де Лара і відштовхнув Жарі. – Ти тепер не маєш панів – ти вільна...
– Я не хочу бути вільною! – голосила дівчина. – Я хочу лишитися...
– Лишитися? Навіщо? Чим будеш? – поставивши останнє питання, де Лара перехилив голову так, щоб ліпше почути відповідь.
– Я? Я буду най... най... найвідданішою ра... ра... рабинею шляхетної сеньйоріти Анни-Марії фон Варт... – загикуючись вимовляла Жарі, ніби читала власний смертний вирок.
Рокове слово було сказане...
По обличчі дона Ґабрієля пробігла вдоволена усмішка, і він відразу подобрів. Підвів дівчину з підлоги і примирливо заговорив:
– Слухай, Жарі, хочу тобі дати маленьку науку, яка колись тобі здасться в житті... Ти, от, збунтувалася, почувши, що тебе названо рабинею... Не знаю, чому? Затям собі, що у світі всі раби, а ті люди, котрі називають себе вільними – помиляються. Ти, наприклад, наша рабиня, але і ми також раби його милости короля, а всі королі є рабами Господа Бога. Кожен має свого пана, який дбає про своїх підлеглих, опікується ними, або карає за непослух. І ніякий пан не любить рабів непокірних, але покірних обдаровує ласкою. Любить, або карає Бог королів, залежно від того, на що вони заслуговують, королі нагороджують, або засуджують на смерть своїх підлеглих, відповідно до їхніх вчинків, а рабовласник має право так само чинити з тими, кого купив, кого годує і ким опікується. Так було, так є і так мусить бути! Ти, от, живеш у нас сімнадцять років і цих сімнадцять років була доброю рабинею? Чи тобі було зле? Скажи!
– Ні, пане, мені було добре, – мусіла признати Жарі.
– Отже, коли будеш і надалі такою – тобі буде й надалі добре! – підсумував усе сказане дон Ґабрієль і спитав ще раз: – Ну, то як: лишаєшся, чи йдеш геть?
– О, пане, я прошу дозволу лишитися! – тихо попросила Жарі. – Буду доброю і слухняною рабинею для молодої сеньйоріти...
Жарі, звичайно, не підозрівала, що все сказане господарем було наперед ним обдумане і то обдумане так, щоб розмова кінчилася саме тим, чим скінчилася справді. Ґабрієль де Лара не був таким дурним, щоб вигнати з дому рабиню, якій, по правді сказавши, ціни не було. Але й терпіти сваволі він не вмів. Інша річ, що сьогоднішній поступок дружини оцінив, як найглупіший, і тому, відвівши її набік, спочатку зробив сцену. Для чого було взагалі вимовляти слово «рабиня» і демонстративно передавати дівчину в інші руки, мов бездушну річ? Чи не можна було просто не казати нічого? Поволі Жарі сама привикла б до свого становища, прив’язалась би до Анни-Марії і служила б їй вірно з любови так, як досі служила їхній родині. Тепер же вона збунтувалася, образилася і, – що було найгірше, – дозволила собі в присутності багатьох людей зігнорувати наказ. З такої рабині добра не буде, і тримати її далі в домі є навіть небезпечно.
Слухаючи докори чоловіка, дона Ізабела винувато кліпала очима, і, як звичайно, проявила чисто дитячу розгубленість. Ґабрієлеві стало її шкода, і він взявся перепрошувати. Потім пообіцяв сам усе направити – і направив!
Кроком переможця увійшов до кімнат похресниці і привів за собою упокорену Жарі. Анна-Марія саме оглядала своє кубелечко, що-хвилини скрикувала від радости й з подякою цілувала руки сестри. Побачивши дона Ґабрієля й Жануарію, насторожилася, питаючи очима, що воно має означати?
Жарі наблизилася з опущеною головою, смиренна, ніби зів’яла, тихо схилилася перед новою панею і покірно поцілувала край її довгої спідниці.
– Шляхетна сеньйоріта зволить вибачити своїй рабині, – промовила здавленим глухим голосом. – Жарі буде відданою і вірною своїй пані, що є доброю, мов ангол, а своєю красою затьмарить найкращі орхідеї пралісу...
Личко Анни-Марії напевне зашарілося від вдоволення, але під густими білилами і рум’янами цього не було видно.
– Гаразд, – сказала, вдаючи байдужу, і подала на знак особливої ласки руку для поцілунку. – Тепер поможеш мені переодягнутися, бо гості ждуть на обід...
Так Жануарія з похресниці шляхетної сеньори дони Iзабели Ґабрієль де Лара зійшла на становище рабині шляхетної сеньоріти Анни-Марії фон Варт.
