Текст книги "Жаїра. Том 1. В рабстві"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)
І Жарі, несподівано сама для себе, зайшлася голосним риданням.
Пірауна, почувши останні слова, нагло увірвав свої крики й скоки й став, як укопаний. Якимсь таким дивним поглядом видивився на доньку, що від нього стало страшно, але зараз спустив очі в землю, зітхнув і підійшов до свого коня. Помалу виліз у сідло, торкнув коня босими п’ятами й кроком рушив уперед. Виглядав так, ніби його перемогли в бою: був засоромлений і збентежений.
Кумаже й Арусаві, як почали за прикладом Пірауни, так і скінчили, вернувшись до свідомости реального стану речей. П’яна ілюзія волі розвіялася димом, і вони відчули себе тим, чим були насправді – рабами шляхетного сеньйора дона Ґабрієля де Лара...
Всі були зворушені глибоким драматизмом хвилини, всі почували себе ніяково й їхали мовчки. Тільки Жвон і Васко, перемігши небезпечний бунт, намагалися тепер злагіднити прикре враження і частували рабів щедрими порціями тютюну до люльок. А раби приймали його без гніву, видно, почуваючи себе винними, а канчуки – заслуженими.
– Васко, – по якомусь часі спитала Анна-Марія, щоб увірвати мовчанку, – далеко ще?
– О, ні, шляхетна сеньйоріто, – відповів Васко, – скоро будемо на місці. Дона Анна-Марія буде така ласкава глянути он туди вище, – вказав нагаєм на круглий горб, який прилягав безпосередньо до кряжу Канавієйрас. – Он, он, навіть печеру видно...
– То чому ж ми не їдемо праворуч? Адже тудою ближче.
Васко таємничо усміхнувся:
– Правим боком не можна, сеньоріто. Там – провалля де Са.
– Провалля де Са? Що це означає?
– Сеньйоріта ще не знає? О, то страшне провалля! Тудою не можна їхати...
– Чому не можна? – допитувала Анна-Марія. – Адже туди веде добра дорога, як бачу.
– Так, – тягнув Васко, не перестаючи таємничо усміхатися, – дорога добра і протоптана, але нею користуються лишень індіяни. Білі – ні.
– Чому?
– О, сеньйоріто, це довга і страшна історія...
Васко знав безліч усяких легенд, або правдивих випадків і охоче їх оповідав, однак, любив, щоб його наперед попросили. То ж і тепер відтягав і м’явся, поки Себастьян не кинув йому золотого дуката.
– На! – сказав нетерпеливо. – І починай оповідати!
Васко зручно перехопив монету на лету, вклонився, поправив свого широкого капелюха і почав:
– Отже, було воно так: один великий пан на ім’я Сімон де Са...
– Який де Са? – перебив Себастьян. – Чи не родич першого генерального губернатора на Бразилію?
Васко зніяковів, бо не любив, коли його ловили на тому, чого він не знав, але зараз же знайшов вихід з положення.
– Правдоподібно, кузин, чи що... – сказав навмання. – Так, отже, знатний шляхтич Сімон де Са розбив колись у бою одне велике плем’я індіян айморе і полонив доньку самого вождя – красуню Кунумі Маніпуера Ґвара, що означає: «Найкраща серед зірок». І справді, дівчина була гарна, мов зоряна ніч, і ніжна, мов морська хвиля на світанку.
Перед такою дивною вродою не встояло серце молодого Сімона, і він закохався на смерть в «Найкращу Зірку». Щоб не попсувати шкіри красуні, він наказав зв’язувати їй руки й ноги найм’якшим шовком, щоб вона не збивала ніг і не втомлювалася – наказав нести її в ношах, а коли його відділ ставав на відпочинок, то для Кунумі Маніпуера Ґвара розбивали оксамитне шатро, прикрашене золотими китицями.
Але все це нічого не помагало. «Найкража Зірка» не хотіла дивитися на Сімона, гнала його від себе геть і називала убійником свого батька й братів.
Кілька місяців тривав похід Сімона де Са і його бандейри назад до Сантосу, але молодому кавалерові так і не вдалося прихилити до себе серця дикунки. І лишень, коли вони прийшли до Сантосу, а Сімон показав молодій полонянці всі свої добра й багатства, вона змінила свою ненависть на любов і погодилася стати дружиною сеньйора де Са. Клявдія – так називалася «Найкраща Зірка» після хресту – стала найславнішою з уроди й багатства жінкою на цілу Бразилію.
Однак, дивна вдача людська: поки Кунумі Маніпуера Ґвара відкидала кохання Сімона – він за нею шалів; коли ж вона прихилилася до нього серцем – він збайдужів. І навпаки: поки Сімон шалів за «Найкращою Зіркою» – вона його ненавиділа; коли ж він почав байдужіти – вона з кожним днем закохувалася все більше. А коли довідалася, що Сімон своє серце переніс на молоду кузину, яка приїхала з Португалії, – не відступала від нього ні на крок, ходила за ним, як тінь, і грозила, що знищить свою суперницю, якщо та не відступить від Сімона. Дала собі також витатуювати на грудях шляхоцький герб де Са – підкову й стрілу під орлиною головою – і присягла чоловікові такими словами: «Доки під гербом битиметься моє серце, доти ти не будеш належати нікому іншому, лишень мені!» Ця Клявдія при своїй красі й ніжности була жорстокою, як ягуар, і впертою, мов черепаха...
Кузина ж Сімона – прекрасна Луїза – гинула з кохання до молодого де Са, але, боючись гріха, закрила перед ним двері свого дому і збувала дні в покутних молитвах та строгому пості.
І молодий Сімон зненавидів «Найкращу Зірку» за те, що вона стала йому на заваді до нового шлюбу, натомість все більше розпалювалося його серце до недоступної кузини.
З розпуки він зібрав велику бандейру, покинув місто Сантос і пішов у ліси шукати забуття на своє кохання, або смерти. Клявдії наказав лишитися вдома, але вона не послухала його: забрала малого сина і пішла за своїм зрадливим чоловіком.
Вибравшись у подорож, дон Сімон не тримався відомих уже доріг, лиш подався в такі околиці, куди ніхто не ходив, і куди, мабуть, до кінця віку жодний білий не схоче йти: до ріки Ітараре.
І знайшли там бандейранти гори з чистого золота, скелі – з чистих діамантів, а золотого піску й інших самоцвітів було так багато, що їх немислимо було б забрати на всі кораблі, які були у всіх пристанях нашої землі.
І потратили тоді розум бандейранти, не знаючи, що їм робити. Набирали повні міхи одного, потім висипали це назад і набирали другого, знову висипали і знову набирали. Ходили поміж діамантовими скелями, топтали ногами золотий пісок, але билися між собою за кожний кусничок того добра, щоб, бува, хтось інший не взяв більше. І, хоч не могли взяти й тисячної частини того, що бачили – всім видавалося того замало, всі ще лазили по дебрях та проваллях, по печерах і підземних ходах, нишпорили, копали, забувши про їжу й сон, про поворот додому. Багато побожеволіло зовсім, багато потопилося в Ітараре, багато порозбивалося в пропастях, а було немало й таких, що погинули від рук власних товаришів.
Один лишень Сімон де Са лишався зовсім нечулим до багатства Ітараре, не шукав діамантів, не збирав золота – все йому було байдуже. Сидів днями у своєму шатрі, або забирався з нього і блукав, невідомо де й пощо.
А Клявдія й тут не відступала від нього: брала сина на руки й лазила за ним, благаючи його вертатися додому. Сімон кричав на неї, нераз і бив її, наказуючи відчепитися від нього і лишити йог осамого, але це нічого не помагало. Так було раз, другий, третій...
Аж одного дня вернувся Сімон до табору сам і повідомив товаришів, що Клавдія з сином упали в пропасть і забилися. Він був непритомний, плів якісь нісенітниці, скрикував і трясся без перерви, а рани й кров на його тілі свідчили, що він і справді зазнав якоїсь лихої пригоди.
І тоді напав на бандейрантів жах. Вони зрозуміли, що попали у владу нечистої сили і можуть всі тут загинути до одного. То ж, поскликавши, кого ще можна було скликати, і набравши в міхи золота й дорогоцінного каміння, скільки можна було набрати, почали шукати поворотної дороги.
Однак, той слід, яким ішли до серця Ітараре, зник зовсім, а іншого проходу також не було. Шукали тут, шукали там, пробували сюди, пробували туди – дарма. Лишалося одне: плисти вниз по течії ріки на північ.
Але Ітараре – це не ріка, а саме прокляття: що не кілька кроків – то водоспад, що не кілька кроків – то береги стають, мов стіни, а течія між ними рве, як буря, що не кілька кроків, то русло тікає вспід під землю і там клекоче в пекельних казанах.
Ледве-ледве вдалося горстці людей з цілої бандейри вирватися до устя цієї проклятої ріки, де вона впадає в Паранапанему, і тут уже подорож стала легкою. Але що з того, коли ні один чоловік не врятував нічого з тих скарбів, що їх взяв у проваллях Ітараре. Погубили все, та ще й раді були, що вийшли живі.
Коли вернулися до Сантосу, вже нічого не стояло на перешкоді до шлюбу між двома закоханими кузинами, і Сімон незабаром одружився з гарною Луїзою. Кілька місяців прожив щасливо, а потім почав сумувати. Не їв, не спав ночами, а навіть, як і спав, то скрикував у сні й стогнав. Що не день – то ставало йому гірше, що не день – то гірше. Як не розважала його молода дружина, як не допитувалася про причини його суму, – дон Сімон нічого не відповідав і все хмурнішав та топився на очах, як запалена свічка. І дійшло до того, що він знову почав збирати велику бандейру, готуючись у похід.
Плакала гіркими сльозами дона Луїза, благала чоловіка не йти нікуди, затримувала, як могла, але таки не затримала – пішов. Пішов і пропав на два роки, не подаючи про себе ніяких вісток.
Вернувся, коли його син уже бігав і говорив.
І знову дон Сімон ожив, отрясся з задуми й жалю, бавився з сином, пестив дружину і видавався щасливим. Але не довго. Нова навала суму опанувала його і незабаром погнала в ліси ще на два роки.
По двох роках вернувся де Са, як і першого разу, спокійним та щасливим, обіцяючи дружині вже більше нікуди не ходити, а залишитися назавжди при родині – дарма! Через кілька тижнів засумував, спохмурнів, перестав їсти й спати, а скінчив на тому, що зібрав бандейру і знову вирушив у подорож.
Чого він шукав?
Його товариші оповідали, що Сімон зовсім не цікавився ні невільниками, ні покладами цінних копалин, ні родовищами дорогих каменів – нічим тим, що давало зиски. Але за кожною своєю виправою він все намагався дібратися до серця Ітараре, і за кожним разом і він і вся бандейра зазнавали повної невдачі.
Так тривало двадцять років...
І от, коли вже його найстарший син – Сімон – виріс, ставши кавалером, Сімон-батько ще раз вирішив спробувати щастя. Цим разом він не пішов суходолом з Сантосу, лишень спочатку приплив короблем до Паранаґви, а звідси мав іти обходом: відразу просто на захід до Кампос Жерайс[14]14
«Кампос Жерайс» в перекладі означає «Поля Центрального Плоскогір’я» – рівнини, що тягнуться приблизно на 100 км. у довжину і на 50 у ширину на південний захід від західнього берега ріки Ітараре.
[Закрыть], а звідтам завернути на північний схід і полями вийти до західнього берега Ітараре.
Він вийшов оцією дорогою, що й ми нею їдемо, але там, де шляхетна сеньйоріта хотіла повернути праворуч, сталася дивна пригода: ледве бандейра ступила на стежку, що йде над проваллям, – коні чомусь сполохалися, стали на задні ноги й закрутилися. Остроги й нагаї, що ними вершники хотіли змусити тварин до послуху, зробили ще гірше: коні жалібно іржали, кидалися, мов скажені, на всі боки, але не хотіли ні кроку ступити вперед. Врешті той з них, на якому сидів старший де Са, заверещав чортівським голосом і скочив просто в прірву. За ним, мов на команду, почали скакати інші...
– Брр! – здригнулася Анна-Марія. – Який жах!
– О, достойна сеньйоріто, – підхопив Васко, – це дійсно було жахливо! Сімдесят їх тоді загинуло, сімдесят! Решта так налякалася, що вернулася назад і прирекла – ніколи більше не шукати серця проклятої ріки...
І ніхто не хотів лізти в провалля, щоб дістати тіла вбитих і поховати їх за християнським звичаєм, тільки один молодий Сімон зважився зійти вділ.
Бандейранти чекали на нього цілий день і цілу ніч, і знову день, і знову ніч. Вже думали, що й син загинув, але він таки вернувся. Та що з того? Ліпше був би загинув, бо злі духи поплутали йому розум і наповнили його голову вогнем. Він присягався, що бачив на дні страшну упирицю з шляхоцьким гербом де Са на грудях, яка танцювала по трупах з мертвою дитиною на руках і співала якусь пекельну пісню. Казав також, що та упириця-Клавдія лишила його живим тільки для того, щоб він оповів своїй матері і своїм молодшим братам таку правду: «Мій негідний чоловік, – так казала упириця, – скинув мене і мого та свого сина у пропасть, щоб одружитися з твоєю матір’ю. Тепер він лежить холодний і покривавлений, скинений моєю силою вниз, так, як колись лежала я зі своїм первенцем, скинуті його руками. Я прокляла ваш підлий рід і не заспокоюся доти, доки останній з нащадків твого злочинного батька ступатиме ногою по цій землі. Вертайся і винеси на світ мою волю!»
Молодий Сімон скоро після того вмер, не доїхавши навіть додому. Та й як мав жити, коли не приймав ні поживи, ні пиття, а ночами горів у страшній гарячці?
Це було давно, дуже давно, ще тоді, коли нашого дона Ґабрієля не було на світі, але з того часу рідко який білий важиться їхати правим боком попри гори Канавієйрас, а, як і зважиться, то ніколи не виходить без пригод. Скільки їх там загинуло – ніхто не може того сказати. Тільки, відколи я себе пам’ятаю, – не було сміливця серед білих, який би хотів ризикувати своїм життям над проваллям де Са.
Кажуть також, що рід де Са дійсно зник, і з них вже не лишилося нікого.
– Неправда, – заперечив Антоніо. – Я чув ще про одного де Са.
– Хіба не з тих... – кисло заперечив Васко.
– Якщо ви, доне Антонію, маєте того самого на увазі, що й я, то, власне, він мусить бути з тих самих, – вмішався в розмову Себастьян. – Особисто я з тим де Са ніколи не бачився, але всі кажуть, що над їхнім родом висить якесь прокляття і щось там шепчуть про якусь нечисту історію з його предком.
– Того де Са взагалі мало хто знає, – додав і свого Жібальдо, – бо я чув, що він живе десь уже не в Сантосі, а деінде, ні з ким не стрічається і має намір вступити до монастиря, а, може, досі й вступив...
Слухаючи оповідання Васка, товариство проїхало останній шмат дороги й опинилося на верху другого горба, на стежці, яка бігла просто до печери ворожки. Квевезу, видно, мала частих відвідувачів, бо стежка була добре втоптана, і на ній виднілися сліди кінських копит.
Горб просто припирав до скелястої гори, а по ньому, немов якісь містичні гриби, стояли правильно обточені вітрами каміння з тонкими ногами і великими круглими головами. До вершка менших можна було торкнутися рукою, сидячи верхи на коні, більші сягали висоти дерева. А всі вони – більші й менші – скидалися на таємничі істоти, обернені закляттям в каміння, і наводили неприємний, понурий страх. Два таких «гриби», подібних до сторожів, стояли обабіч входу в печеру, при якій на каміннім порозі сиділа Квевезу й курила велику глиняну люльку.
Гості під’їхали з певним острахом і привіталися.
Стара нічого не відповіла на привітання, натомість звелася з місця і, тримаючи люльку в руці, почала обходити коней, що стригли вухами, злегка порскали та нервово перебирали ногами.
Вона була жахлива, ця ворожка: стара-престарезна, з відвислою нижньою губою, зі скудовченим, посірілим від бруду й сивини волоссям, з беззубим, запалим ротом, приплесканим носом і тьмавими, сльозливими очима. Дибала тонкими, хиткими ногами і за кожним рухом стріпувала якимсь ґноттям, що звисало їй з плечей аж до колін. Ніхто не міг би сказати, якого кольору воно було колись і з чого зроблене, але тепер воно найбільше нагадувало побуріле з давности листя бананів, обгризене на кожній п’яді щурами.
– Ага... ага... гм... гм... – мимрила Квевезу, поглядаючи на кожного вершника зокрема. – Отже, правду сказав печерний дух, що прибудуть такі гості... А я думала, що бреше... Тепер у цьому брехливому світі всі брешуть – не дивно, коли б і духи почали брехати... Гм... гм...
Всі боязко ухилялися від дотиків старої відьми й мовчали. Але найсміливішим показався Себастьян.
– Чи й справді всі брешуть? – спитав він нарочито голосно.
– Всі, шляхетний невігласе, всі! – відповіла Квевезу і роззявила в подобі жаб’ячої усмішки свого беззубого рота.
– От, шкода! – закпив Себастьян. – А ми вірили, що ти кажеш правду, і приїхали сюди про неї довідатися.
– Брешеш, рабський внуче! – огризнулася стара. – Не для правди, а для гарних очей сюди їхав!
– Авжеж, – засміявся Себастьян, – довідався, бачите, що красуня Квевезу має найкращі в світі очі, й приїхав подивитися...
Всі мимохіть глянули на каправі очі ворожки й розреготалися.
– Гей, щенюку! – крикнула Квевезу з осторогою. – Не кпи собі з мене, бо, хоч тепер світ і брехливий, але я можу сказати вголос одну правду, яку ти дуже пильно ховаєш від жіночих очей...
Себастьян по тих словах відразу втратив охоту жартувати й прикусив язика, а сеньйоріта, ще раз пригадавши оповідання Барбари, мало з сідла не вискочила з радости.
– Он як! – скрикнула вона, забувши навіть свій страх перед ворожкою. – Цікава я лишень знати, кому належать ті очі, від яких пильно ховається якусь там правду!
– Скоро дізнаєшся, біла кицько, – з’їдливо усміхнулася ворожка, – скоро дізнаєшся, коли ще й досі не знаєш, що ті очі – тобі найближчі...
– Слухай, ти! – насупився Жібальдо. – Це є шляхетна панна і заслуговує на відповідне до свого становища звертання. Зрозуміла?
– Хі-хі! – засміялася Квевезу. – Для мене вона лишень біла кицька й нічого більше, але для тебе й справді шляхетна, аж занадто шляхетна, брате внука рабині... Скоро побачиш сам...
– Звідки знаєш, чий я брат і чий внук? – нервово спитав Жібальдо.
– Я знаю своє, а ти знай також, що мене люди недаром звуть ворожкою! – відрізала Квевезу. – Ну, злізайте з коней, коли вже приїхали! – наказала на кінець таким владним голосом, що всі вершники, немов здмухнуті вітром, в мент опинилися на землі.
– Жвоне, – наказав Васко, – забирай рабів і ведіть коні до води. Та попустіть попруги й дайте їм трохи попастися.
– Ой, не пускай його самого, не пускай! – похитала головою Квевезу й усміхнулася злосливо. – Бо, коли знову трьом вільним закрутить в носі від свіжого повітря, то один раб не дасть з ними ради... Йди й ти – то буде двох рабів проти трьох диких. Хі-хі-хі!
Васко видивився на неї з острахом, подався назад і забурмотів:
– Це не ворожка, а справжня відьма...
– Хі-хі! – зраділа стара. – Чому відьма, чому? Чи тому, що за свої слова не жадаю наперед золотого дуката, як ти? Хі-хі-хі!
Мамелук злякався ще більше і, хрестячись та спльовуючи набік, сам забрав рабів і коней та вкупі з Жвоном поспішив відійти якнайдалі від всевідущої баби.
– Я піду з ними також, – обізвався дон Антоніо. – Хай вже буде трьох на трьох...
– Боїшся справді? – спитав Себастьян.
– Ні, не то що боюся, а просто не бажаю бути близько цього чортівського кубла. Огидне воно мені. Волію стару шкапу, ніж стару бабу.
Квевезу подивилася йому вслід, похитуючи своєю патлатою головою, посмоктала свою пригаслу люльку й повернулася до Жануарії. Обійшла дівчину довкола, ніби виставленого на продаж коня, провела рукою вздовж її тіла, від чого та аж здригнулася, і замимрила далі сама до себе:
– Каа, Каа, справжня Каа – богиня лісу. Шкода тільки, що має рабську душу й поганить себе рабською одежею. Коли б так скинути оті негідні ганчірки, заквітчати голову цвітом маракужі[15]15
Маракужа – повзуча рослина, що дає надзвичайно гарний біло-фіялковий цвіт, подібний до фуксії, тільки значно більший, і родить смачні, соковиті овочі.
[Закрыть], а тіло перевити галузкою винограду – була б богинею. А так – тіло богині, а на тілі рабські прикраси і душа – в рабських ланцюгах. Ох-хо-хо!
Дівчата й кавалери стояли смирно й боялися поворухнутися.
– Ну, а ти, біла кицько з прихованими пазурями, – звернулася ворожка до Анни-Марії, – ти, що бажаєш знати правду й сягати в чужі таємниці, ти чому ж не спішиш з тією правдою, яка тобі недавно відкрилася, га?
Анна-Марія спаленіла й збентежилася вкрай, не знаючи, куди подіти очі.
– Ага, боїшся? – тішилася стара. – Боїшся, кицько? Не бійся, ні: стара ворожка уміє бути дискретною, коли це потрібно і коли вона хоче... Не скажу нічого... Ходи за мною! І ти, жалюгідна богине, ходи також! Маєте квіти? Це добре. Квіти – найліпший дар для Печерного Духа. Ходіть!
Махнула дівчатам рукою і, не оглядаючись, попростувала вперед, стрясаючи ґноттям, що лопотіло й розвівалася під наскоками гірського вітру.
Дівчата боязко перезирнулися між собою, але, скорені владним голосом старої, пішли несміливою ходою за нею, залишаючи кавалерів надворі.
– Не бійтеся, ми будемо на сторожі, – підбадьорив їх Жібальдо.
Соняшне сяйво, що било зі всього розгону просто в печеру, зараз же за входом перелякано зупинялося й верталося назад, стративши бажання заглядати в дальші кутки, наповнені густим мороком. Ще ближче до входу можна було розпізнати контури шаршавих камінних стовпів, які підпирали склепіння, але далі все губилося в непроглядній темноті, й дівчата, ступивши кілька кроків, зупинилися, бо вже не бачили нічого.
– Що там? – обізвався з темені голос Квевезу. – Не видно вам? Страшно? Ох-хо-хо, кожний сліпне й лякається, коли з вільного світу потрапить у темінь з камінними стінами, а потім ще гірше сліпне й гірше лякається, коли, звикши до темені й камінних стін, побачить світло волі. Все залежить від звички, дівчата, від звички... Хі-хі-хі!
Сміх її розповзався гадючим сичанням по печері, влазив у якісь шпари й закамарки, і там топився, як піна прибою на піску.
– Ну, вже видніше вам? – спитала, трохи перечекавши. – Ходіть, ходіть, не бійтеся! Тут багато безпечніше, як на життєвій дорозі, де можна розбити занадто піднесену голову об несподіваний одвірок, або, задивившись у глибину власної душі, злетіти в пропасть... Ходіть!
Наставляючи руки й обережно намацуючи ґрунт, дівчата поволі поступали вперед за ледве бовваніючою постаттю Квевезу. Йшли досить довго, аж врешті зауважили в глибині печери маленьке жовтаве світлечко. Чим далі – воно ставало виразнішим, а накінець, коли дівчата зблизилися до нього на віддаль кількох кроків, показалося полум’ям глиняного каганця з дзьобиком, у якому був заправлений ґніт, і з вушком, перев’язаним довгою жовтою стрічкою. Каганець стояв на подобі якогось кам’яного вівтаря, вирубаного в скелі на висоті людських грудей. Посередині його стояв досить великий, неправильної стіжкуватої форми сірий камінь, по якому блискавками розбігалися золоті жилки, що виразно рисувалися при світлі каганця. Камінь був також перев’язаний жовтою стяжкою і прикрашений різнокольоровим пір’ям, заткнутим за перев’язку. Довкола нього лежали менші каміння різної форми й різних кольорів: білі, сірі, червоні, чорні, крапчасті й смугасті. Стояло тут також кілька посудин, наповнених квітами й пахучими зелами. Вдолині, під престолом, знаходилася вирубана людськими руками, чи створена помисловою природою, кам’яна чаша, в яку струмочком збігала джерельна вода, що випливала якраз із середини передньої стіни престолу. Дзюрчання її було якесь урочисте, дзвінке і промовисте.
Дівчата зупинилися, з забобонним страхом приглядаючись до таємничого видовища поганського храму, а стара Квевезу впала ниць, щось пошепотіла, подмухала на долівку, сягнула пальцями в чашу, промочила собі уста й очі, і після того зняла каганець.
– Кидайте у воду квіти, – прошепотіла тихо й засвітила очима, які відразу стали великими й ясними, як у зовсім молодої людини. – Кидайте у воду квіти. Печерний Дух потребує жертви перше, ніж заговорить.
Виконавши наказ, дівчата поставали, чекаючи дальших розпоряджень. Квевезу заворожила їх від самого початку до такої степені, що вони стратили свою волю, забули, що вміють говорити, забули навіть, за чим сюди прийшли. Перетворилися в якісь бездушні автомати, що вміли тільки слухати і... боятися.
– Схиляйтеся сюди! – наказувала далі Квевезу, присвічуючи над чашею каганцем. – Схиляйтеся обидві разом, бо ж все одно ваші долі сплелися разом, як сплітаються два нагаї в спільному зударі... Сплелися раз, сплелися другий, сплетуться й третій, і лише смерть їх розлучить... Дві смерти на чотирьох... Три смерти... Три смерти серед інших смертей... Дивіться – стріли, списи, мечі, вогонь і кров... А все зрада... Зрада, любов, смерть, ненависть – усе разом... Дивіться!
Дівчата посхилялися над камінною чашею і, затаївши віддих, вдивлялися в тремтливу поверхню води, що відбивала в собі світло каганця і химерно роздроблені, повикривлювані контури їхніх постатей. Дивилися пильно, але початим не бачили нічого.
– Дивіться, дивіться, – продовжувала Квевезу, – там написане ваше минуле, сучасне й майбутнє. Свята вода, що випливає з серця Печерного Духа – це дзеркало людського життя. Що бачите там?
– Нічого, – в один голос відповіли дівчата.
– Не бачите нічого? Сліпі, сліпі! – пристрасно зашепотіла стара. – Як можна дивитися – і не бачити, як можна слухати – і не чути? А я, ось, бачу морську воду, велику воду, але лагідну й зичливу, і бачу малу воду ріки, роззявлену, мов пащека гадини... Я бачу білу кицьку у щасливому шлюбі з чорним ягням... А ще бачу серце, кинене в жертву: раз, як поміст для виходу на волю, другий раз – як поміст до багатства й почестей, і врешті бачу ще раз серце, кинене під ноги без жадання винагороди, кинене по-рабськи і розчавлене... Що ж – рабові – рабська доля. Дивіться, он, – дві дороги: у кожної своя. Для тієї, що є вільною – ця дорога невільна; дорога веде до близької людини, до коханого, до власного гнізда. Для тієї, що є рабинею – дорога по власній охоті. Дорога на волю і вибрана по власній волі. Але коли хтось, вибираючись на волю, забирає з собою кайдани, – той скрізь буде рабом. І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі. На кінці їх – смерть: сидить і розплутує... Обриває одну нитку, другу, третю... Ні, третю вона безсила увірвати... Дві смерти, чи три смерти? І довкола знову смерти... Але чому одна смерть – життя?
Квевезу говорила скоро-скоро, немов би шелестіла шорстким зерном ячменю по решеті, а потім нагло увірвала і схилилася нижче над водою.
– Темно, – вишептала у відчаї, – темно! Печерний Дух вернувся в скелю і не хоче говорити... Ніколи не договорює найголовнішого до кінця... Що має твій батько, Печерний Духу, до цих двох? Чому говорить твоїми устами з такої віддалі? Скажи! Мовчиш?
– Мовчить, – обернулася вона до дівчат, – мовчить...
Поставила каганець на цямринні камінної чаші й занурила руки в воду. Побовталася там трохи, витягнула рожеві квіти й подала їх Жануарії.
– Візьми, – сказала суворо. – Печерний Дух не прийняв твоєї жертви. Вимагає від тебе більшого, або погорджує тобою.
– А мої квіти? – тремтячим голосом несміливо спитала Анна-Марія.
– Твоїх нема.
Анна-Марія недовірчиво похилилася над чашею і заглянула у воду. Вода була неглибока й прозора, але від орхідей не лишилося й сліду.
Жануарія в німому запиті підняла очі на Квевезу.
– Печерний Дух не прийняв твого дару, – повторила ворожка. – Біла кицька йому миліша від тебе, рабине. Бо людина, тварина, звір, гад, комаха і навіть камінь – усі мають духа. Лишень раб його не має. А хто сам не має душі – не сміє прохати й ласки духів.
– А нас Церква учить, що й раб має душу, таку, як і пан, – сказала Жарі, й очі її вогко заблищали, а голос задрижав з жалю. – Нема різниці між рабом і вільним.
– Не розумієш, про що говориш, – згірдливо скривилася Квевезу: – можна народитися в рабстві й бути вільним, можна народитися на волі й бути рабом. Рабство – це страх перед свободою і служба рабству; свобода – це ненависть до рабства...
– Але ж ти казала, що я вийду на волю, правда? – спитала Жарі, бажаючи ще раз почути дороге слово і забуваючи цілковито про присутність своєї пані.
– Воля – це ненависть до рабства! – ще раз повторила Квевезу. – А хто має окови на душі – скрізь буде рабом.
– Чекай, Квевезу, – обізвалася й Анна-Марія, – я щось також не дуже второпала... Як ти сказала мені? Буде дорога до коханого?
– Було слухати добре! – неприязно відповіла ворожка. – Віщувань не повторюється двічі...
– Ні, але ти скажи ще раз, – попросила Анна-Марія: – буде щасливий шлюб з коханим? Буде кохання? Скажи, Квевезу, я тебе прошу! І ще: що означає «три смерти на чотрьох»? Як це розуміти?
– Розумій, як хочеш! – байдужо здвигнула плечима Квевезу. – Я не пам’ятаю того, що моїми устами говорить Печерний Дух: чи буде три смерти на чотирьох, чи чотири кохання на трьох – вже забула. Може бути і одне і друге. Не питайте більше нічого!
Поставила каганець на попереднє місце, поправила квіти у глиняних посудинах і пера на каміннях, дещо пересунула, в деяких місцях провела рукою, стираючи невидимі порохи й на кінець глибоко зітхнула.
– Ходімо вже, – сказала тихо. – Коли дух схоче, то й камінь заговорить, коли ж дух сам стає каменем – ніхто не змусить його промовити. Ходім!
Впала ще раз ницьма перед престолом, продула долівку, встала і пішла до виходу. За нею у глибокій задумі, потрясені всім почутим, посунули й дівчата.
Коли вийшли з печери, їх осліпив ясний, веселий день, і все, що сталося хвилину тому назад, почало видаватися сонною зморою.
– Ну, і що ж? – весело спитав Себастьян. – Багато виворожили?
Але ні Анна-Марія, ні Жануарія не відповіли нічого, тільки, ніби змовившись, обидві піднесли на нього смутні очі її зараз же поспускали їх в землю.
– Як бачу, ворожба не була щасливою для шляхетної сеньйоріти, – догадався Жібальдо. – Чи...
– О, ні! – поспішно вмішалася Жарі. – Якраз для сеньйоріти випало все добре.
– Так? – втішився Жібальдо. – То чому ж ви, доно Анна-Маріє, такі сумні, коли вільно спитати?
– Не знаю... – задумано відповіла панна. – Ніби й добре, але все якесь дуже неясне, незрозуміле, загадкове...
– Мабуть Квевезу погана ворожка, коли так.
– Ворожка залежить від духів, – потиснула плечима Квевезу, – і більшого від них не скаже. А духи одним кажуть більше, другим – менше, третім – нічого. Все залежить від того, хто яку ласку в духів собі заслужив.
– А що ж робити, щоб заслужити собі ласку духів? – дуже поважно спитав Себастьян.
– Заслужити ласку духів? – оживилася стара. – А що ж ти, молодче, знаєш про духів?
– Не знаю нічого, – признався Себастьян, – але хотів би знати.
– А свого власного духа ти вже знаєш? Напевне, ні. До інших духів дорога веде через свого власного. Бо все має свого духа, все: людина, тварина, звір, гад, комаха і камінь. Дух людини є найясніший і найсильніший, бо він – вічний. Але у волі людини є зробити його великим і добрим, або малим і злим. Дух людини сильніший від тіла, але раб може вигнати його зі свого серця і залишити собі лишень його тінь, яка вистачає для дихання й існування. І саме тіло, що лишається без духа, – це труп, це найгірше, що може бути...
– І раб ніколи не може відзискати свого духа? – боязко спитала Жарі.
– Може, – відповіла Квевезу, не дивлячись на дівчину, – але тоді, коли перестане почувати себе рабом. Дух – це втілення свободи. Як же зміститься в серці, скованому ланцюгами рабства? Одне виключає друге...
– Ну, добре, – продовжував далі Себастьян, – і коли людина пізнає свого власного духа, тоді що?
– Тоді не треба порад від інших духів. Тоді людина йде за своїм власним і не поклоняється духам слабшим.
– А ти, Квевезу, ти?! – зацікавився й Жібальдо. – Ти навіщо поклоняєшся Печерному Духові, коли маєш свого власного?
