Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Проте перед ним ще тільки великі світлі сонячні плями дитинства. Він ніколи вже не думатиме чи відчуватиме, бо думати і відчувати у швидкоплинному часі стало одним цілим, хоча воно часом, оте ціле, тягло у різні боки. Він дивився у жовті калюжі ранку, куди несподівано війнуло вітром її, материного життя, з тією безпосередністю, з якою дивляться люди, втрачені для цього чи іншого життя, або ті, що знають щось більше. Він був надто малим, щоб бачити щось більше; він вростався у якусь незрозумілу самотину, хоча весь час жив у оточенні розумних людей, а іноді – він дізнався пізніше, – зовсім-таки, подивись, знаменитих і великих, як для цієї країни, де нічого без певного галасу і крику не проходить. Він-бо жив, як тихий шелест вітру, як поташ страху, наче хто наламав кісток, але все це несподівано, бажано чи ні, то інше питання, проте одійшло, вихололо і прибрало буденних обрисів. Марія дивилася у його спину, і так, наче його зовсім не існувало, наче через скільки років не сприймала всерйоз, наче не встигла звикнути та усвідомити, що це шматок її плоті, ослизлий кавалок, що вона притискала до грудей, з тим враженим духом, що вже набирав свої витки до пекла, до раю, до життя чи невідомо куди; він відходив далеко, так, як вона останнім часом чула голоси, або голос, що вже втихли, як і її незрозуміла пристрасть все сортувати, піддавати аналізу. І тому це дратувало її, полишивши зовсім самотньою, і вона уперто думала, зовсім не по-жіночому, притуляючись нутром до тривожної думки, жахаючись власного відкриття, а то і глибокого переконання, що Іван причетний, якщо сам не звідти, звідки приходять оті голоси, що зрідка у її вбогій уяві малювалися срібними та золотими кулями. Навіть дізнайся тоді про причину власної підозрілості, все одно не повірила б, бо мала не тільки вбогу уяву, а ще нестравне сприйняття світу. Бо її цікавила філософія, наскільки вона, та філософія, єднала її з людьми потрібними: вона вірила у чужу безкорисливість, але не терпіла її, тобто для неї таке було лише словом, не більше; безкорисливість її перечила, бо у цьому житті їй все діставалося з трудом, хоча труднощі вона спричиняла здебільше собі сама. І це теж не було правдою. Як і всі істерички, Марія перебільшувала. Сорокарічна жінка, що заплітає дівочі кіски. Але до сорокарічного віку вона ще не дісталася, до тієї межі, що осатаніло вимагає шукати шпарину ненависті, широкі розтруби для діяльності, відтоді коли її сили і привабливість витікатимуть, як масло з розтопленого французького сиру. Вона тоді певне шукатиме віру, просту і беззастережну, хоча навряд чи доживе до цього. Світ вона вимірювала просто, як складалося її життя, досить примітивне і невиразне, не піддате загальним катаклізмам, а тому особливе. Вона свято і уперто вірила, що вона дійсно чинить якийсь великий подвиг. Всі свої недуги, включно і фізичні, вона позначала або недоліком сексуальної енергії, або перенасиченням як такої. Вона не вважала себе розумною, навіть в душі, тобто подумки, навіть вродливою чи сексапільною, а тоді вже серед інтелігенції гуляли подібні слова, десь чи випадком, чи довгими пошуками, ночами переписані в тлустого, з розбухлими корінцями зошита, але факт її, тобто Марії, виховання лишився для неї аксіоматичним; ця жінка вважала себе виваженою і стриманою, навіть тоді, коли вляпувалася у справжнісінькі сексуальні оргії, що від таких запершило б у горлянці найдосвідченішого еротомана чи там паливоди. Марія просто скаженіла, коли їй нагадували про виховання, навіть жартома, навіть тоді, коли це не стосувалося її особи. І чим більше в її оточенні, в колі її друзів, що бундючно видавали з себе більше достойними і шановними та шановнішими, ніж того заслуговували, лунали такі і подібні слова, мотиватиції, – як вони називалися, – цілі формулювання, уквітчані зовсім недієздатними висновками, але надто красивими, а тому слугували невиразним, як зліпок, як неготова форма, куди повинні влити свинець, олово, золото, взірцем доброчинного, всього навіть дивного і прекрасного, бо воно неодмінно дивне, і вона зачудовано провалювалася в патологічну патоку з нечуваною насолодою, десь наприкінці, як риба, викинута на лід, розуміючи усю зверхність, поверховість, а мо', несправжність, бо напівсвідомо, з досвідом безталанної самки, розуміла більше ніж будь-хто, причини нестерпної муки, протиставити котрій у неї не вистачало сили, а ще більше розуму: одна вчена зарозумілість. Марія сьорбала повітря слизькими жерлами алергічного носа, дивлячись непорушно, зачудовано поперед сірбе, підтискаючи до синього губи, зовсім тобі не зла кікімора чи там єхидна викладачка, тільки-но, в першому поколінні, відірвана від життя інтелігентка, може, навіть інтелектуалка, хоча останнє лунало дискантом, щоб виправдати нікчемне існування: іноді голоси їй видавалися великими слизькими блискучими рибинами, іноді колегами, зовсім без одягу, іноді прекрасними жінками, що займалися забороненою лесбійською любов'ю. Вона спостерігала за Іваном з-під тяжких рогових окулярів коралевого кольору, з награною тривогою, бо для страху вродь і не малося ніяких причин, а часто з німим запитанням: чи розрізняє він голоси, чи спілкується з ними, що вони так небажано, зрадливо пішли від неї, полишили на самоті, з цим маленьким, але вже з ранніми статевими ознаками чоловіка. Отож, потім, у часі, доктор скаже, що мати Івана і була першим злим його генієм, хоча внаправду, – скоряючись чорному фатумові, що вона приймала грайливо і театрально, з чарівним мазохістським дійством, захованого дуже глибоко у маленькій і розтріпаній душі, якщо тая існувала у статі протилежній, і рухалася до кінцевої точки своєї подорожі, без віри у якесь інше життя, з невірою в існування чогось більшого, аніж чорна волога темрява, а тому не могла аж нічим зашкодити синові, лише тільки тим, що подарувала йому життя в цій країні суцільного мороку, – краще було б йому не народжуватися. І напевне тому, коли мова заходила про освіту, вона, як людина реальна, могла не бачити, яким боком вплинула на її життя освіта, що не дала ані йоти того, про що мислилося і мріялося» – тому вона сторонилася і боялася старшого сина, брата Івана, що давно покинув її світ і подався у люди. Іван з усього мало що встигав розуміти. Його тягнуло у протилежний бік, його займали інші світи, так мало подібні на світи матері, брата, батька.

Тому, з усього виходило, релігія для Марії була тільки окультуреною філософією, або навіть у перспективі, – шматком, доволі не ласим, для заробітку; релігія була культовим значенням для неї тільки у тому сенсі, що – як гадалося – увібрала народницьку традицію, трохи іудейства, трохи окультних забобонів, навіть трішечки сексу і обов'язково – політики, політичного устрою, нехай не дуже якісного, хоча в міру можна при нагоді філософськи виправдати, але що, на превеликий подив, не можна притулити до людини: вона в це уперто вірила або намагалася вірити. Загалом вона навіть не покладалася на психологію, таку модну в її середовищі, таку заборонену, але зазубрену, як гімн чи формула Едісона, переписану нею власноручно до тлустих зошитів з підручників по психіатрії чи кадебістських посібників, що дивом потрапляли до рук напівпереляканих інтелігентів. Пізніше, коли їх, на привеликий подив, почали запроторювати за ґрати, вони зрікалися своїх принципів один за одним, строчили доноси, самі дивуючись страшному шквалу, котрий звалився на їхні невинні та безтурботні голови, і лише одиниці достойно змогли прийняти смерть і тортури, але Марія, на превеликий жаль, не дожила до того часу. Тож релігія не набрала для неї зачарованих, до округлості, тем, а радше виникала як щось побічне, що ніяк не могло вплинути на синів, особливо на Івана; релігія не набрала для неї того потужного стимулу, над яким можна порозумувати, бо в цьому, саме в питаннях релігії, вона ніяк не тямилася, але в підкірках її вгасаючого розуму вона стояла врівень перекрученої філософії, психології і сексу, саме так вона приймала будь-яку другу релігію, вже не говорячи про християнство; як таке, що через півгодини можна забути, переключитися на анальний секс. Принаймні вона дотримувалася обох цих аксіом, а іноді, при нагоді, могла повторити жорстким скрипучим голосом. Але у Марії брало приском шкіру, наче велика, могутня течія охоплювала тіло, несла безлюдними берегами, попід ними або під товстою холодною кригою: тоді її лякало падіння води у каналізаційних секціях. Спостерігаючи за Іваном, вона розуміла в ті хвилини повну невідповідність, відчуженість від світу, яку відчувають бузувіри перед смертю.

Івану виповнилося сім років, коли Марія померла. Тоді вперше у його житті з'явився батько. І він напевне знав, що то з'явився саме батько, а не хто інший. Все своє існування, заповнене миттєвостями, а не життям, короткими, як спалахи у картинках кінопроекторів, він весь цей довгий і жорстокий путь тягнув на собі непосильною ношено жаль, ядовитий і ядучий відчай, що мати так несвоєчасно померла, рано полишила світ цей і віддалася на поталу голосів, не дозволивши використати в ньому зародок любові чи ненависті; він з насолодою, віддаючись слизькій прохолоді, пірнаючи в ніч чи фіолетовий вечір, оживляв Марію у своїй уяві, забарвлюючи фантазіями, і потім у рівних мислях своїх, як безмежна заасфальтована площина, з хмарками білих метеликів над паруючими пагорбами, з жовтими свічками дерев, що уквітчували пишноту соковитих фантазій, він страчував її – то на шибениці, то на гільйотині, то розстрілював, майже як комсомолку, похопивши досвід з малюнків, що мати давала йому бавитися; він страчував жорстоко, зі скрученими дротом руками, на колінах, роздягнену, зґвалтовану, обличчям до червоної облузаної стіни. Виникало таке несподівано, вже у далекому минулому, але з домішками дивовижних запахів парфумів, тухлої риби і тління. Особливо воно відчувалося після дощу, коли світ лежав у великих калюжах, де пливло повагом і неквапом синє небо з білими султанами хмар. Упродовж його мандрівки до Німеччини, – це почуття, ці напливи фантазії гріли його істоту, як зелений фосфоричний вогонь: він міг поклястися кому завгодно, що любив матір найбільше, хоча майже не пам'ятав, а образ її повертався тільки у фантазіях, але він більше пам'ятав батька і брата, але в пам'яті кожної секунди повертався до Марії, відновлюючи прожите з такою точністю, що пізніше поставили судпсихіатрію в тупик, і насамкінець вони назвали це початковою шизофренією. А поки що він ночами роздягав подумки Франьку.

Батько, з видовженим обличчям, опущеною до низу головою, з прогнутою шиєю, обплетеною синіми, у палець жилами, говорив коротко і уривчасто, тихо і упевнено, ніколи не чути, як когось він лає чи сердиться: блискає тими очиськами, вузькими і безпристрасними. Сорочка на грудях у нього розстебнута, так, що видно широкі м'язисті груди, порослі рудим кошловинням. Погляд прямий, тривожний, іноді тільки більмові яблука ворушаться. Батько геть голомозий. У прочинені двері ранком видно, як він намилює білою піною голову, щоб прибрати рештки волосся. Він акуратно шкребе синім трофейним німецьким лезом шкіру. Іван спостерігає за ним, хоче заглянути в обличчя, але бачить тільки випнуті гострі хребці, що справно бігають під напнутою шкірою. Батько широкий у плечах. Він весь час, не обертаючись, говорить до Івана, потім обертається і мовчить, мовчить протяжно, але не так, як люди, котрі хочуть виважити слова, а як тварини, – солодкий, приторний сопух розходиться колами. Іван бачить, як ворушаться сизі очі, наче одне ціле, зовсім окреме від організму створіння, як хто ненароком кинув їх у окріп чи розпечену олію, а вони там візьми і прижилися: так він вперше бачить, навіть зачудовано, як чужий статевий акт, як прелюдію до любовної злучки, і проповзає перед зором Івана панорама: бачить він на батьковому обличчі страх, гру дивного світу, і віднаходитиме тільки близькі для нього знаки, і ці знаки він пізнаватиме швидко, розрізнятиме і дізнаватиметься їхній зміст, як вичитують древні письмена професор філології або навчений науками криптолог, що поволі відходить від світу, занурившись у солодкий і химерний, далекий, видавалося б, від життя світ кабалістів, звідки вже віє трупним смородом віків, мов від першого кохання; він ловитиме страх на запах, на смак, на нюх, як заюшений білою піною сказу пес, але з чіткими мисливськими звичками, – так виходило і у нього: при чистому світлому розумові копирсатиметься судомно його сумління, промовлятиме до нього, бо іншого в житті він не навчився та й не збирався набиратися. Але тоді ще була жива Марія. А він глипав на батька, з-під лоба, із своєї крихіткої кімнатки, і дослухався до материного, як чують віддалено музику, важкого, вологого її дихання; вона лежала за дверима з білого гофрованого шкла, і вижовкла шторка, від прання та давності, тремтіла на короткому протязі холодним листком смерті. Позаду, за чорними хрестами віконних рам, у широкому і безмежному, неправдоподібно чистому шклі, висіли тонкі павутини осіннього дощу, криком заходилося залізничне депо, що в холонучому безлюдді розвівало голоси паротягів та залізничної команди.

Батько носив важкі армійські черевики, що виміняв десь на Дамаському півострові; він все говорив про рибалку, полювання, жінок і злидні. Останнє слово він промовляв зі смаком: пізніше Іван дізнається і зрозуміє, що це слово повторюють часто люди, котрі вдають із себе багатіїв або пристарілі селадони, або надто багаті люди. Відколи батько приїхав, то Марія ще ходила на працю до інституту, сповнена обов'язку, як школярка, що катується і роз'їдається кислими пустощами мазохізму перед першим інтимним зіткненням, що попросту називається злучкою, з насолодою фліртуючи із старшими чоловіками, даючи помацати цицьки у напівтемній роздягальні своїм ровесникам, і часто така гра закінчувалася порожнечею і пусткою, але радісним криком статевого задоволення, що вже ніколи не повернеться, тільки у невідомій пам'яті десятиліть випливатиме пересудомленим ротом, низкою _зрад, але повторюватиметься з дотошною синхроністю ще, і ще, і ще. З появою батька він входив у смугу тривожних відчуттів, і більше того – це знаменувало з*яву протиріч у його житті. Найдивніше було те, що він ніколи не відчував втрати батька. Він бачив це віддалено, з тривогою, так як відчувають втрату звичних предметів, що за давністю загубили своє звичне призначення. Іноді він сприймав його тільки на слух, не напружуючи уяву, лишаючи свідомість чистою від протиріч, що ними забарвлене життя дорослих. Батько більше жив для нього у слові матері, у її зморшкуватих устах, з сірим йоршиком виріділих, від постійних вищипувань, травлень вусиків над верхньою губою. А потім батько з'явився: він мав таку дивну здатність, можна сказати властивість, з'являтися, як дзиґлик, як нове емальоване відро; але попріч предметності Іван чув електричний тріск у горішніх сферах, пінився у хоралі несподіваних голосів, як скіпають жовтою хвилею черви у калюжі гною. В такі хвилини він робився непосидючим, гасав кімнатою – мовчки, як приблудний пес.

І того листопадого дня, коли він глянув на чорний міст над каналами вуличок, над артеріями іржавих труб, над коліями, що переплелися, як нитки у вранішньому промінні сонця, з самим сонцем, що падало і піднімалося кривавим оком, і того осіннього дня, з грибами дощу, якогось нетривкого і ніжного, Івану зробилося прикро: він ошпарено, як для дитини, завертів головою, а коли батько гордовито закинув свою, він з лячною, несподіваною для самого себе ніжністю обм'як, забачивши, як під тонкою шкірою набрякають вени і м'язи, як заходив борлак, і тоді почув тихий писк, що нагадував шелестіння, лопотіння вітру у листях липи біля самої залізниці, де на когось чекаєш, а місячне проміння виливається на жерстяний дах, а насправді чомусь гадається, що перед тобою лежить ясний день. І ось тоді він чітко почув хор голосів, тонких та писклявих, а потім різким ударом, з жорсткістю металу, увірвався звук, захоплюючи своєю справжністю і вологістю життєдайного тління над сухими шелескими криками, а по тому у світ золотого трему влетів справжній крик та волання людини, що заливалася у жаских приступах смерті; так задихалася і помирала мати. А батько стояв над раковиною, завмерлий чи невідомо ким зупинений, і тримав у жменях воду. Темна постать його тремтіла на синьому екрані вікна, відкидаючи не зовсім реальну тінь. Потім загудів, розкидаючи пучками звуки, електровоз. Електротяга гуділа здалеку, як велика химерна тварина, тому звук видавався таким, як дзижчить велетенська муха, але Іван знав, що воно не так. Батько повільно вилив воду, крикнувши зовсім буденно: «Піди принеси матері води!» – і виставив велетенські долоні, широкі, лопатами, з квадратними пальцями селянина, що невідомо чого вікує у місті і не знаходить собі пристанища, тобто праці, відповідно його природі. А ще Іван із захопленням дивився на м'язисті батькові груди, в кучериках рудуватого, трохи червонуватого волосся, що набиралося повітря, – чи то до чергового занурення у воду, чи, щоб вихилити гранчака синьої горілки. Його образило недбале батькове «принеси», бо він сам думав принести води або забігти до матері, але він боявся батька, хоча навряд це можна було назвати простим буденним страхом, котрий відчувають діти перед дорослими та рідними, куди домішувалася повага, любов, захоплення. І він, Іван, зиркнув на нього – прямо, кидаючи погляд прямо у вічі, так, як роблять дорослі, коли викликають свого ворога на поєдинок або показують, що готові до всього. Тоді, в ту хвилину, батько відчув, як страх від цих сизуватих, дитячих і невиразних, наче безколірні скалки, очей, влазить у мізки жовтим червом. Похитуючись від несподіваного солодкого сп'яніння, з онімілою думкою, як зашпори на морозі, думкою, що котилася перед ним шматком великого сиру, Іван зайшов до матері, тримаючи поперед себе кухля із зламаною дужкою: І, трохи загодя, він згадає, вкарбує у коротку пам'ять, врівноважено і спокійно, зовсім як людина, що звідала чогось такого зловіщого, а більше забороненого: відтоді у нього з'явилися думки. Думки у нього пливли не рівно та гладко, а дринькали та деренчали, чіпляючись кострубатими краями за нерівну поверхню, налітали одна на одну, спотикаючись, розлітаючись кольоровими більярдними кулями врізнобіч, і тоді він уперше спізнав неспокій, дивину та дратівливість; але переважко виниклі думки бігли рівно, жебочучи прохолодними струмочками у звивинах мозку: байдуже, сіро, спокійно. Тоді він почув у собі дорослу, міцну злість, наче голова налилася отрутою.

Марія, як і кожна істеричка, не йняла віри, не хотіла вірити, що помирає. Вона уперто не хотіла помирати, хоча матрац і простирадло під нею просякли гноєм, калом і сечею. її надчуттєвість потребувала нагального спілкування; вона, її надчуттєвість, не хотіла визнавати присутності душі, а тому, видно з усього, Марія претендувала на вічність проживання у цих слякотливих, вільглих, підсвічених мурим зеленаво-жовтими, з малиновим, що переходив у червоне, наприкінці синє, мертовних вулицях, з вицвілими плакатами кумирів над ними, що видавали моторошний метафізичний протяг, котрі через багато років після її смерті слугуватимуть для рекламних щитів напівмафіозної контори. Життя Марії скажено вертіло очима в орбітах невідомості. Навіть смерть для неї зараз була чимось абстрактним, нереальним, як базіканина на кухнях, суспільних комунальних залах. Сморід, задуха, біль – для неї прикра тимчасовість, наче несвоєчасна зупинка трамваю посеред пустирища старого кварталу.

І тому, зовсім лячно для всіх присутніх, у яскраво жовтій несподіванці, Марія зіп'ялася на лікті, коли побачила перед собою Івана, наче загледіла далеке, минуле власне відображення: шкіра обвисла ганчір'ям на кістках, мов хто понамотував, а потім розсердившись, пообривав, і то не до кінця. Тут думки Івана, ясні та тверді, змінилися пливкими почуттями, – щось боляче ударилося в саме тім'я, зронило пекуче зерно, подібне на іскру полум'я, пішло іскрами тендітним тілом, і він внюхав гіркий подих відрази, затим рота наповнив приток жовчі і мелясної слини; він готовий виблювати, але невідомість, незвичність самого акту, що фізично вимушувала вивертати нутрощі, а тому було все це дивним і незрозумілим, зупинила його, наче він спіткнувся на порозі. Голова Марії засмикалася, розкидаючи повсебіч, довкруж чорних павуків, мух і голоси, що зліталися докупи великими брунатними комахами. Марія залилася не своїм гласом, вирячивши на Івана безколірні очі. Цього разу все нагадувало кіно, зміну кадру, а то й гірше: тіло Марії покоїлося на білих подушках світла, що висіли у повітрі рівними полотнищами, які торжественно, видавалося, могли злетіти у небо, до блідавого місяця, тихо, без найменшого шарудіння. Він повернув голову, побачив за вікнами золоту осінь, упіймавши широко відкритими очима ледь вловимі притоки щастя, що хвиля за хвилею падали йому на груди, обмиваючи ніжність дитячого серця. Перед ним зараз були тільки сині від вечора стіни. Марія зіп'ялася на лікті як тільки могла: вона висіла разом зі своїми просяклими нечистотами підстилками на срібних подушках, а також висіли у повітрі жовто-червоні сади, розкидані безликими дворами, що гиблої осені нагадують каверни, котрі випустили тільки-но гній, – так почувалася Марія, вигрібаючи рештками легень останні години життя. Іван важко дихав, безборонно впускаючи до себе незрозумілий світ, а потім тільки почув хрипкий голос, вже зовсім віддалеку, що захлинався у ненависті; і зараз, і потім, і через багато років він зрозуміє, вбираючи полинову гіркоту вулиць, піняву порожніх вулиць, просяклих сциклінням: то лють затравленої тварини, спрямована на нього, ударом, пекучим, наче удар шкіряного бича. Ця лють увійшла червоною блискавкою, миттєвістю прорізала широкий простір нізвідкіля, ударила в пах, скорчивши тіло ударами сотні голок. Марія заверещала: «Геть звідси, недоноску! Не хочу тебе бачити! Геть звідси!» – Він не здивувався, наче сказане стосувалося зовсім іншого: кухоль вилетів з рук, розкидаючи сталеві леза води, що падали, розкручувалися у сутінках останнього земного пристанища Марії і без жодного звуку у сріблясту пилюку, і впав, прогнувши круглястий емальований бік, на підлогу, під ноги батькові. Батько швидко, одна тільки його рука підхопила кухля. Іван підвів голову, – батько вертів у руках кухля, з приліпленою ізоляційною стрічкою дужкою і говорив гнусяво: «Еш, злидні, понаклеювали!» Що понаклеювали, Іван так і не встиг дочовпти. Дужа батькова рука викинула його за двері.

Потім вона померла. Іван стояв за дверима, слухав, як булькотять у горлянці повітря і сукроватиця, виходячи зі свистом з продірявлених легень, наче воднораз кричало сто голосів у велетенську, вселенських розмірів трубу. Іван тримав того кухля. Сонячні тіні бігли кімнатою, сповзали радісно на підлогу. Він вже чув розмови, що кожна людина хоче убити іншу, хоч раз у житті. Тому Іван сидів, радісно дихаючи, на кухні, вслухаючись у незрозумілий світ, що йшов напливом на нього. Підходив до дверей і чув одноманітний, зламаний посередині голос батька, що намагався закричати, але, видно з усього, розумів щось таке страшне, котре насувалося на їхній будинок, і воно, не означене жодним словом, навіть дією, але таки пролітає у повітрі чорною тінню птаха. Малий не відразу дотямив, що це батько вичитав з його очей, а саме про це він говорив матері, тобто батько лаяв її, перед самою смертю, на самому її порозі приглушеним, навіть диким від жаху голосом. Коли батько вийшов, то малий знову поліз з кухлем до матері, а старий не звернув на нього уваги, – Іван побачив його у білій і чистій вітальні. Став за спиною, притискаючи кухля. Той налив собі горілки, тобто «водки», потім глянув через плече, підвівся, взяв за шкірки, за комір випрасуваної, але старої, від брата сорочки, підняв повище, і він занюшив терпкий запах горілки, зіпсутих зубів та оселедців. «Твоя мати убила твого братика. Ось така сучка… і спалила його у грубці… Там, у тій вашій задрипаній комуналці… У центрі…» – Тут і вони обидва почули протяжний схлип, радше виття, щось зателіпалося у повітрі, а батько поставив Івана на ноги, перехрестився і зайшов до кімнати, де на жовтих підстилках, в повному мороці лежала мати, а його дружина. Іван почув запах. Цей запах дивовижно розвеселив його, але те скоро відпустило. Він знову побачив перелякані очі батька, що плавали живими, трохи скошеними скельцями на розпухлій та гладкій від горілки мармизі. І запах знову повторився, щоправда цього разу ледь вловимий, далекий, як звук, як колір, як прощальний голос. Трохи пізніше, в патронаті, Іван пригадає ту грубку, що колись слугувала замість каміна, а потім дбайливі руки перебрали цеглу, переклавши на плиту. Дбайливі руки, з усього видно. Але для Івана той день, коли життя скажено заглянуло у жовті калюжі світанку, сповнився злостивих думок про батька. Він, загалом, думав про батька і матір, про всіх чоловіків Марії. Він пам'ятав усіх материних мужчин, але ніколи не думав, не гадав, хто вони, для чого вони ходять, чи вона затягує їх до сусідньої, маленької кімнати, де завжди тхне пилюкою на книгах та сечею собаки Пусіка. Чоловіки приходили, а йому говорили, що про все він дізнається пізніше, що він теж таким буде, коли підросте. І всі вони сміялися, якось всі однаково дивилися повз нього або ось так, наче його не існувало взагалі, а тільки красиві осінні пейзажі за вікнами і якась від того незрозуміла тоска. Можливо, це і було так. Але це більше нагадувало прогулянку з батьком. А ще краще, коли він спробував піти з дому, виріс та змужнів: був вище на цілу голову від батька. Це виходило так, як у малиновому спогаді, від якого легенько піднуджувало, розслаблювало коліна і відносило до того часу, коли він вештався країною, вже лиховісно знайомий, але невідомий, наче витемнена фотокартка, наче хто його покликав у невідомість, поклав на крила, а потім дав ті крила і він летів над квадратними поселеннями, над селами, над містами, над душами, кидаючи радісний крик, це, коли у прочинене вікно, з опущеною безвільно, як використаний контрацептив, тюлевою занавіскою, він побачив секретарку, що видруковувала щось на машинці, – вона схилилася, оголивши тонку, гарної форми шию з-під шапки русявого, з попельнястим відливом волосся, з голубими розводами жилок, що доречно, візерунками лягали під шкірою; кільця волосся природно, тужаво розкручувалися при кожному порусі, підігравали витонченим плечам, обтягнутим міцно червоним широкобортим, майже чоловічим піджаком, падали зливою на папір, відлітали назад, запалившись золотою міддю на сонці, а дівчина закидала голову назад, усміхалася до себе одними краєчками губів, потім поставила ногу на стільця, поправляючи підв'язку, а волосся неслухняно забилося об шию, але вона цього не помічала чи з насолодою юності приймала ці дари, прилаштовуючи на білосніжній пухкій нозі панчоху; тоді сонце заливало майдани, а вітер лежав тихо, навіть якось вороже. Затим він вловив дразливий запах, дух падалі, неживого тіла, де ніхто, ніякі сили вже не жили, а труп не відданий землі, а розкладався, розсипався на сонці, і відразу до вуха донеслося, як секретарка відбиває тонкі, ледь чутні звуки клавіатурою, б'є притлумленою ніжністю об його барабанні перетинки і все вище пробирається, вище слуховими каналами до нервів голови, в'їдається в клапани, у звивини мозку, наче вселенське гуготіння несправдженого бажання. Він повагом тоді пройшов повз віконного екрана, з першенням у горлянці, думав, крокуючи, заходячи на широкі сонячні простори майдану, наче оминаючи запах падалі, що ніжними солодкими лапами висів у нерухомому повітрі, він думав, а не згадував про Бабейкину, маленьку, тендітну, родимкасту, з великими вишневими очима, що брала у рота прямо у роздягальні, просто так, а не за польску жувальну гумку, але не давала на передок, верещала і як велика тварина вертіла гарними своїми очиськами, і як він, мліючи від захоплення, спостерігав за учителем фізкультури, що кормив її «на ікло», закинувши догори свою п'яну, вічно червону харю, зараз бліду до зеленого; тоді він пам'ятатиме, на сьомого листопада, два великих ока, маленьку тремтливу грудь, що вискакуватиме з-під його невмілих пальців, і розкинуті гострі коліна, твердий, як кістка, лобок, і перше статеве спустошення у напівтемній шкільній роздягальні: він зробив коло сонячним майданом, зупинився біля прочиненого вікна, розстебнувши дорогу, німецького пошиву шкірянку, почекав, коли попельняста копиця волосся спаде з очей, і секретарка з увагою, навіть захоплено подивиться на нього, тоді одним порухом, ловлячи своїми зіницями її, як вони звужуються від жаху, потім знову ширшають, і відстрелив одним пострілом голову, спостерігаючи за кривавим фонтаном, що заляпав білосніжну, обвислу занавіску; сплюнув крізь зуби, як після виконаної роботи, засунув обріз «вінчестера», і подався на залізницю, – йому треба було ще встигнути до закриття магазину, щоб купити дітям помаранчів.

Через тиждень, коли Марію ще не привезли з трупарні, то Іван з кутка спостерігав за людьми в чорному, що тремтіли, як від сверблячки, ворушили руками, наче лапками великі комахи, іноді вони підскакували до столу, щоб випити горілки, нашвидку закусити і благочестиво вставитися водянкуватими очима в дверну амбразуру, в очікуванні труни, покійниці, закінчення процесії, і саме тоді він почув удари дзвонів, і зіскулився від болю, наче хто усмалив по яйцях, а до вуха доносилося не що інше, як хто спалював велетенські коробки сірників: з'явилося обличчя, – так собі просто зависло серед золотої маяти осені, і нахабно наказало, щоб він їх усіх повбивав. Іван не мав нічого проти, але був надто малим, проте все навколишнє викликало у нього відразу. Коли пика зникла, Івану боляче різало в пахвині і викручувало нирки. За годину він побачить велетенські простори цвинтаря, залиті багрянцем, золотом осені, а перед цим квартали, занурені в тінь, у сум осені, смерті, лишень міст в синіх озерах, окутаний оловом осіннього сонця, що провалювалося крізь хмари, відбивалося у воді, перебираючись назад по небу чи до неба. Похорон проходив для нього як щось незрозуміле, але пекуче, як останнє кохання, чого він аж ніяк не міг знати, як щастя, що прийшло на кілька годин чи за кілька годин до кінця життєвого путі. Словом, він нічого не зрозумів. Але секретарка у вікні, запах трупу, великі сонячні плями, навіжений страх в очах батька, великі вишневі очі.