Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

Батько у неї – добродушний такий катюга, а можна відверто назвати, потішити старого, назвати щирим циніком, катом за покликанням, він подався у фізики, але метикувато пов'язав якось цю галузь з бізнесом, досить сумнівним, проте з міцною репутацією в колах, з презентацією на вибраність. Він був катюгою за покликанням, з добродушною ціничністю міг поховати половину людства, що мешкала в місті. При нагоді. Та нагода йому скоро трапилася, за неї, за ту нагоду, ще й нагороджували, платили, і він ніколи не розраховувався з власним сумлінням. Так, правда, час героїв давно минув. Цей маніпулятор власного життєустрою помер від променевої хвороби.

Ліліт не бавилася зі словом «кохання»; кохання існувало для неї як щось віддалене, абстрактне, як трупарня з безголовим її першим мужчиною. Кохання існувало для неї органічно, з благопристойністю, з бізнесом, з життям, але стояло на надто низькому рівні. Можна сказати, що вона його, того кохання, хотіла напівсвідомо спекатися. Вона хотіла бути незалежною в країні, де все залежне, окрім двірників та кочегарів, що належали майже до привілегійованої касти начистити узурпатору штиблети. Вона намагалася, навіть успішно, зайнятися комерцією. Два бутіки, кілька аптечних кіосків. Гроші – це твердиня, навколо якої все крутиться, розламується, розгорається на порох жорнами все, що вона плекала, охоплюючи ореолом страждань, – солодких, пронизаних чистотою світла, що насамкінець, упавши на предмета, набирає вигляду чорної діри, – як і кожній жінці, якій бажається бути небом, а сутність її тягне на землю; як колись далека її прародительниця за гріхи вигнана була з Едему. Вона як земля, що хотіла поріднитися з водою, а світ, – на диво, – перетворювався на багнюку. Вона кохалася на музиці, особливо зимою, слухаючи органні переливи Баха. Іноді Моцарта. їй ніколи бути самотньою, бо печаль лягала на її обличчя. Вона страждала, але навряд чи це самотина. Залицяльників у неї вистачало. Вона була жінкою, що зводила з розуму, але її аристократична вишуканість, холодна витриманість, як здавалося, її зверхнє ставлення відштовхували одного за іншим коханців, залицяльників, прихильників і серцеїдів. На нашу королеву не вистачало простоти. А чим убогіша держава, тим павиний хвіст займає у її короні поважніше місце. Справа великої сили духу, майже чоловічого. Тому вона, зовсім юна, – до двадцяти п'яти, – потребувала міцної чоловічої руки. На батьковій роботі, – вона так і говорила: «на батьковій» роботі, – вловлюючц на собі масні погляди; а коли заходила в курилку, то відчувала, як судомило її в низу живота. Потім зовсім банальна історія: вони зустрілися у кав'ярні, де бренчало піаніно, тріщали разом з папугами, мухами кубла дрібних чиновників та чиновниць. Знали вони одне одного по школі. Вона залишилася у нього на ніч з першого разу. Дивуючись собі, потріскуючи цигаркою, вона лежала на білих простирадлах, широко розкинувши ноги, а майбутній її чоловік хропів, сходячи похмільним потом. Вона вже не думала ані про нього, ані про перше кохання, смалила цигарку, розпластана, розсипавши мідні кучері подушкою і простирадлами, з якоюсь нечуваною тоскою згадуючи, як у дитинстві прислухалася до торохкотіння годинника.

Ракша стояв і дивився, як бритоголових буддистів чи то кришнаїтів дубасять міліцейські загони. Потім пройшлося кілька калік з червоними прапорами. Ліліт піднялася, позіхнула спросонку. Пройшлася кімнатами. Ракша потерпав, – стрибав, як блоха, – від неудачі до неудачі. Незнайомець лишав сліди, не притаманні його стилю. У Ракші напрошувалася думка, що він еклективний серійний убивця. Але і це теж було сумнівним. Напрошувалася ще одна думка, що діє не одна особа, а ціла зграя виблядків. Перше, що кидалося у вічі, відсилаючи його, Ракшу, до далеких часів, туди, на Троєщину; друге – сексуальне збоченство; третє – гомосексуальні зв'язки з акцентацією на вампіризм. Останнє смішне, як дешевий чорно-білий фільм. Ніякої.логіки. Проте все сходилося на одному, що люди, чи одна людина, мали витончену натуру, паскудні нерви і холодний розум. Педантичність, акуратність до паталогічності, нахабна зверхність, якщо це можна назвати іншим словом; і це слово «вибраність» вертілося, як оса, на кінчику язика. Чорт, хлопець-друзяка, таки так, – хлопець-друзяка.

Ракша, як кажуть у народі, пускався берега. Дітвора йому свистіла услід, щоб поболючіше опустити недавнього мусора, який колись прославився найжорстокішим і принциповим ментом, хоча його в районі поважали і вірили та ввіряли долі за його сміливість і дитячу чесність, якщо останнє слово було дотичним до таких-от установ, де він заробляв собі на хліб насущний. Майже рівня тобі. Чому рівня? Однаковісінькі. А зараз все – він поза законом. А Ракша зробився дивним, лякався на шмигаючого авто, на шелестіння гілки. Ліліт – саме ім'я насторожувало. Блукаючи вулицями, він вертів головою, зачувши сморід, як хто підпалив «Червоний Гумівник». Потім почув голос. Далекий, глухий, як у діжі, як гуркіт грому у травні, що тільки накочується, вал за валом. Він подивився і укляк: Хрещатиком шпацирували люди один проти одного, з того боку, з псячими головами. Окроплений холодним потом, відчуваючи, що ось-ось накладе в штани, він подався до свого помешкання. І почув: «Це твій дар, Ракша-прозеліт». Притьма кинувся східцями, слизькими від бананових шкірок, блювотиння. Послизнувся, обдер штанину разом з колінами. «Святе Письмо… Святе Письмо… Святе Письмо… Дивись, що записано у Скрижалях Господніх…» Ліліт не було. Розібране ліжко, розкидані простирадла, подушка в губній помаді?… Все як годиться… Папери з гребінцями впереміш з косметикою. Ракша почав шукати Святе Письмо, але так і не знайшов, – дрібно беручись потом, дриґонів він, майже двометровий, колишній полковник Ракша, напустив у штани. Страхіття, неспокійні сни всієї босоти, вирішив відшукати Ромодана. Це рішення, несподіване, безперспективне, наповнило порожні його дні змістом.

Міністр засідав на сесії Верховної Ради, і, як кожен міністр правоохоронних органів, знайомий наш Генерал, а він був саме той, як і кожен порядний мент, брав побори, мав урівноважений характер, кохався на жіноцтві, що і входило у складову його поборів; говорив він м'яким вуркітливим голосом, – слухаючи його тільки голос, як сексуально переливається в його утробі, хлібпотів в горлянці, можна було нагородити всілякого; а ще, як і кожен обтяжений державними справами муж, він прйродньо потребував відтягуватися, тобто будь-яким штибом чи чином знімати стрес. Генералу більше до вподоби слово «відтягуватися». Як вище згадано, цьому слугували жінки. їх привозили на загородню дачу: від шльондр-валютниць, до благочестивих мамусіньок шанованих сімей, яких заїдала нудьга, і до малолітніх проституток з велетенськими синіми романтичними очима невинності, щоправда, після четвертого викидня; всі вони напивалися справжньої шампани, тобто шмпанського, і ходили на чотирьох кістках, імітуючи, – якщо це не зовсім їхній природний стан, – рохкання звірей різношерстої та різнопородної масті; інші були відвертішими, обкладали себе матом: «Я така блядь… Я остання сука… Виїби мене… А!» Знаходилися охочі. І коли Генерала ця вистава збуджувала, западала в душу, а прибор його достоїнства набухав у армійських трусах, і прутеняка починав ворушитися, як гад, державний достойник, порохкуючи від випитого і задоволеного ситого життя, поблажливо брав до себе когось в ліжко. А зараз він сидів під склепінням парламенту, нашорошивши гострокутні вуха, і думав про Закон і Бога. Потім думки його переплелися з еротичними видивами чи, нехай, мріями. Скільки таких мосьок на моєму хрєну в рай в'їхало, хе-хе. Він потирає руки. Можна тільки гадати, що новоспечений міністр, від природи не злий чолов'яга, радше навпаки, – з його вуркотливим голосом хижака, – або в церковний хор півчим, або в гей-клуб вишибалою. Але педерастів міністр не любив. Від народження, з самих пелюшок, він все життя мріяв стати міліціонером. Мрії збуваються тільки у дебілів, – хто це сказав? – подумав новоспечений міністр. Треба помикитити на днях і вставити цій суці. Віддать чеченцям, хай голову одчикрижать. Падло. Ага. Згадав якесь турецьке прізвище. Ро… Ра… Ромодан. Ні. Далі. Ага. Ракша. Де його волоче, ідіота? Сам винен. Тепла баба, п'ятикімнатна квартира, купа коханок. Живи – не хочу. А то сраведливість заїла. У нас вся справедливість. Більше її немає ніде. Ні, так хто ж сказав, що він дебіл. Життя таке, процесія така, щоб жерти одне одного. Треба сходити в церкву, ну, або до ворожки. Десь там під Васильковим чудеса одна баба витворяє. Ракша… Хрін йому, а не аудієнції. Все, опущений. Ще на зону «пітушить» зекам, – це можна. Тхоряка-правдоборець. І несподівано для себе вирішив. Хе-хе. І потер руки. Я йому дам аудієнції. Треба до ворожки з'їздити. Копійки кажуть бере, а з таких-от, як я, то і на дурня, щоб, чого доброго, не посадили ламати на Донецьку сіль. Закон завжди знайдеться.

Ліліт підкотила на авто. Іван крокує маршем переможця Солом'янською, підставляючи обличчя під усмішки, під вигуки. На ньому дорогого крою шкіряна куртка. Здається, вона належала якомусь арі, ну, то вона йому вже непотрібна. Потім він ловить поглядом вродливу, ну, не те щоб вродливу, а чарівну жінку. Пальто роздимає вітер, сукня, що просвічується сонцем, вимальовує довгі ноги велосипедистки. Іззаду вона краща. Напевне, краща вона таки іззаду. Вітер роздував її волосся, що переливалося від мідного до кольору охри, потрапляючи під сонце. По ході вона попадала на страпаті калюжі сонячної піни. Яшмові, як у комишового кота, очі. Вігтяки сонця лягали на чітко окреслені скули, повний, соковитий рот. Вона вийшла з авто в зеленому шалику через плече: йорзання, обдуті вітрами, мармуровою площиною, в короткій соболиній шубці, що висвічувало сонце, викреслюючи тонкими лініями ноги, гарні, точені ноги. Підійти, – гонча. Іван йшов повагом, щиро скаблячи зуби. Він герой, навіть не герой, він щось більше, аби ви тільки знали, щоб більше знали, суки. Ходять і нічого не бояться. Потонули у пивному багновинні. А вона насправді, ця дівуля, гарна. І ця пещена стервоза розуміє, що подобається чоловікам. Вони ловлять погляди один одного, миттєвість дивляться, мов захололі, прикипаючи очима, як давні знайомі. Потім Ліліт труснула головою, кинула крило волосся, кільцями, мідними воланами, ліворуч. І подалася до супермаркету. Гарні ноги, але плебейські. Мама вдома, вона моралістка. Мимохіть, нашвидку їй в чоловічій вбиральні прищава пацанва ставить пістона, – сопе носом Іван. Через кілька хвилин вона повертається, сідає на зупинці п'ятого трамвая і курить важкими, глибокими затяжками. Як сравжній чоловік. Вона скосила ока на Івана Білозуба, подумала: «Дивний чоловік. Видно, розумний… Чимось подібний на… на… Ракшу…» Тільки цей чоловік випромінював тепло і привітність. При грошах; хіба головне, що при грошах. Ракша тобі злидень, злидень і палець об палець не ударить, а никається десь аудієнціями. Останнє її насторожило. Ні, таки не на Ракшу подібний, а щось спільне, щось пов'язане з цим чоловіком. Курить, сидить на лавці. Іван безцеремонно розглядає пухленькі ноги, спортивну статуру. Ліліт допалює цигарку, теж проходить між скляними будочками, щоб бува не втратити з поля зоря незнайомця. Іван підозрює, щось з усього, неприємне. Тут, благо, з'являється сивий, в шапочці «півник» сивоволосий філософ, мудрець, мандрівна блоха по чужих душах. Він частенько обридав на Хрещатику, – ходив босий і кричав: «Кайтеся! Кайтеся! Вже сокира занесена…» Вони розбалакалися – Іван та філософ з довгим сивим волоссям. Упівуха, попріч свідомості та волі, вона слухала ту балаканину.

– Все прекрасне закінчується потворно… – почав був філософ, як його перебив Іван Білозуб:

– А хто дав означення прекрасного чи потворного? А покажи мені… Хто сказав, що мертвий – це погано? На то він і мертвий, щоб навік утішитися. Мертвому немає сорому ані болю, ані страху… кошмарних снів…

– Це тут чоловіче… А там… За межею нашого життя…

Білозуб блиснув очиськами, пустив гуляти кварцеві брижі:

– Дурня. Там така сама ієрархія. Я був там… – зашепотів з благоговінням: – Я вів бесіду з самим… – Іван піднімає вказівного пальця, погляд скляніє.

– Ну, вибачайте, що порушив вашу прогулянку. Я взагалі люблю спілкуватися з людьми. А ви дуже цікавий тип. Навіть… Навіть якось не по-людськи, а щось воно є у вас, в утробі… Так… Щось небуденне є… Ну… Перепрошую…

Ліліт запалює цигарку від свого недопалка. Глибоко затягується. Голубий дим кільцями висить у нерухомому повітрі. Сонце вікнами. Вона слухає, намагаючись згадати, де вона бачила це обличчя. Вона думає, що він нічого, душечка. Голосно відкашлюється. Мов ненароком, вона ловить його погляд. Ми завжди жалкуємо за тим, чого немає. Але краще вже з Ракшою. Незнайомець в шкірянці спостерігає за нею уважно, з легкою, як пух, посмішкою на губах: вона гарна, ця пещена курва. І не гляне в його бік. У мене шкірянка, я сильний мужчина. Гарна жінка: а скільки там у її лохматці стафілококів, трихомонази? Напевне, нічого. Пусто… Я сильний мужчина: здоровий спосіб життя, майже римський, що тіло береже: поранні крижаний душ, ніяких вітамінів та стимуляторів; гантелі, швидка хода, а повз тебе шмигають авта, з людьми, з «крутими». Але тут його бере переляк. Такий, як там, несподіваний, з ментами на Солом'янці.

– У вас немає чим підкурити? – запитує Іван Білозуб.

– Це такий спосіб знайомства? – кокетливо димлячи, підсовує запальничку.

– Можна й так…

Ліліт простягає руку, випещену, з довгими музикальними пальцями.

– А що далі?

Іван потягнув візитівку. З номером телефону, з фірмою. Чин чином все.

– Потелефонуйте.

Ліліт взяла. Усміхнулая щиро, вже без страху говорить «па» і йде. Неспокій знову прихопив її, стягнув горлянку. Вона сідає в авто і мчить на повній швидкості. Першить в горлянці. Замуркав мобільник. Говорив Ракша: «Де ти пропала… Куди тебе понесло… Ані привіту… Ані записки…» – «Я що, твоя власність…» Але якого тільки хріна і справді її понесло сюди. Спалах в голові, наче вибух: «Ракша… Я бачила цього чоловіка…» – «Якого в біса чоловіка… Тисячі людей бачать одне одного… І нічого… Продовжують спати, помирати. Кого ти бачила?» – «Того, що ти шукаєш… Він лишив мені візитівку…» – «Прізвище…» – «Зараз… Зараз… Зачекай…» Вона веде авто однією рукою, іншою порпається. Не втримує, – білими, брунатними червоними пластівцями візитівки розлітаються по салону авто. «Ракша, зачекай, візитівки розсипалися… Ну, той, у тебе на фотокартці висить…» – «То малюнок…» – «Яка різниця…» – «Велика… Прізвище… Прізвище!» Авто кринить і з усього розгону влітає у вітрину. Скло різноколірним каскадом розлітається повсібіч: червоне, синє, зелене, фіолетове. Ліліт відкидає на заднє сидіння. В мобілку хрипить навіжено Ракша. Трубку виймає з теплої руки чоловік, що першим підіспів на допомогу. Ракша горлопанить: «Ліліт! Ліліт!» Відповідає незнайомець: «Ваша Ліліт розбилася… Думаю, що жива…» – «Де це?!» Незнайомець називає адресу. Летить «швидка». «Швидка» прибуває разом з Ракшою. Вайлуваті, з оголілими фізіями санітари. Кислий запах непідмитої проміжності. Грибний запах сирого м'яса. Ліліт несуть до реанімаційної машини. Вона встигає тільки прохрипіти: «Підбери візитівки. Там його адреса…» Двері «швидкої» зачинилися, глухо ударивши повітря, як крилами. Ракша поспіхом збирає заляпані кров'ю візитівки. Основне, та, яка йому потрібна. Народ незадоволено мовчить. Ракша навіть не запитав, куди її везуть. Всьому приходить кінець. Випадків не буває. Ракша, затиснувши пучком скривавлені візитівки, біг мов шалоплений до свого колишнього патрона і покровителя. Генерал о цій порі грів колгоспні свої лаписька біля каміна, на дачі, на Кончі Заспі, і чекав не Ракшу, а Ліліт. І Ракша здогадувався, що і куди їхала Ліліт. Ракша набирає номер телефону. Ракші відразу відповідають. Його водій буцімто. П'яний вдризк новоспечений міністр. Ракша кричить, що Ліліт загинула, з-за тебе, сволочуга, а ти мене не хочеш вислухати, чмо генеральське, кара на твою голову, кара впаде. Один ляд тобі в смолі паритися, донецькі солі – найоптимальніший варіант.

– Що тобі від мене, Ракша, потрібно? Все, що міг, я зробив. Ти сам винен… І-і-і-к. Ось… Ш-к…

– Я знаю точні координати серійного вбивці, якщо його можна назвати серійним…

– Що ти, Ракша, плетеш, блядь?

– Дай мені санкцію… Або пришли когось.

– Все повертається на круги своя, – єхидно прошипів Генерал. – Ти хочеш на роботу назад? А назад вороття немає. Ти зараз, Ракша, ніхто. Випав ти. Ніхто ти, Ракша. Як і був ніким. Я тебе підняв, тебе і опущу. І не треба ці заліпухи. Лапіііу вішати на вуха.

– Я не вішаю, пане міністре, спагетті вам на шию, на твій хрєн і тому подібне. Всі вбивства, певен, учинив один і той же чоловік. Але серійним маніяком його навряд чи можна назвати. Незмінність методи злочинця тут не підходить. Роберт Гейнль був аналітиком, але тут інше… Методичність тут ні до чого.

– Ти мені скажи, що він е-е-е… Забув, як воно називається…

– Це називається, що Ліліт їхала до тебе трахнутися, аби ти мене удостоїв уваги і вислухав. Вона… Ти, сука, шантажував, спекулював на цьому. Вона загинула… В автокатастрофі.

– Це правда? Але… але у кожного розваги та обов'язки в житті, – генерал наче протверезів. – А взагалі розбирайся сам. Мені покалічені дамочки не потрібні, а мертві й поготів… Ти трахав мою бабу, Ракша…

– Віднови мене хоч у лейтенантському чині! Я розкручу цю справу.

– Все, балачка закінчена. Посилай вітання на той світ своїй курві… – на тому кінці п'яно муркнуло і пішли короткі гудки.

Ракші забажалося вилаятися, брутально, – послати до дідька генерала-міністра, все Міністерство внутрішніх справ, СБУ, власні і чужі печінки, – мовляв, не у жінках тут справа. Зовсім інакше. Якщо серійний убивця тим-то і називається, що діє за методою, за злагодженою роками схемою… Блін, все в голові перекип'ятилося… У цьому випадку дивувала спорідненість і роз'єднаність, розгалуженість у всі види убивства і насильства. Постмодернізм тобі сраний… Так, начебто діяла не одна людина, а декілька. Але Ракша вперто тандичив, що це справа рук одного чоловіка, можливо, він тільки починає, наче виліплює свою конструкцію, а радше плутає сліди… Проте остання версія відпадає. Вбивця, наче глузуючи, лишає сліди. Так, одній жінці, якій він розпанахав горлянку, трахнув її ще теплу, запхнув патрон у вульву. Це був хитрий, водночас злий і жадібний до влади і грошей чоловік. Лишалося загадкою: чому він не вбив жодного «крутого». Або він був з їхнього світу, що самі товариші гидували ним, що само собою малоймовірне. Він був боягузом. У цій людині поєдналися всі злочини світу, припалі пилюкою справи, як у архівах. І тут Ракшу пересмикнуло… Релігійне підґрунтя. Не виключено, що він обертається в середовищі секс-меншин. Дурниця. Не може бути. Це не Джек-Різник. Грамотний ти надміру, Ракша.

Іван бачить, ловить на собі заворожливі погляди, рожеві обличчя, проходячи довгим супермаркетом. Вибирає персики. Перемацує їх тонкими пещеними пальцями з витонченим манікюром. Кладе персики до пакунка – тугенькі, з золотистою ворсою, золотобокі. Кутиками уст бігає глузлива посмішка. За шклом вітрини, за червоними літерами, дітвора запускає зеленого паперового змія. Іван виходить на вулицю. Повертається до одного столика в кав'ярні. Мент значуще усміхається. Івану піт кропить чоло. Мент, капловухий, спостерігає дівчат у коротеньких спідничках, що бжихають бджолами за столиками, зовсім без трусів. Бицяра, думає Іван, – він нічого не тямиться на таких речах. Один запах чого вартий. Погляд, невідомо звідки погляд, але Іван відчув його, звів голову і наткнувся на пару фіолетових, чорнильного» кольору очей, що дивилися на нього. Він дивився на неї, на ту жінку, з фіолетовими очима, котра перегнулася крізь поручні, і його опосідав, опосів страх. Віддалеку ударили дзвони: як хто запалював коробка за коробкою сірники.

Сірі світлини розкидані пластинками, з голими жінками, з актами мужолозтва, з шведськими стінками, – їх благодушно подарував Шестєров, передаючи досвід. «Секс – це все… – говорив Шестєров. – Після грошей… Звісно…» Напевне, вже з часом він хотів підвести під вурківський закон, щоб знищити у ньому супротивника. Полишений батьками в породільному будинкові, цей Шестєров спокійно ішов життям. Іван мав заможних родичів і крутий не по роках норов. Білозуба любили, рахувалися з кожним його словом. Але лідером, безперечно, був Шестєров. Шестєров мав бути вождем, з силою нелюдською, він у бійці не знав рівних. Це в команді, де, вважай, офіційним вождем вважався Рекс. Напруження між Шестєровим і Біло-зубом доросли апогею, коли у інтернатівців почали пропадати речі. Шестєров не підпадав під звинуваченого. Білозуб чистий, як спирт. Все зійшлося на Рексові. Рекса затягли між ліжок, накрили голову ковдрою і по черзі зґвалтували. Білозуб сидів і мовчки дивився, на очі набігали сльзози, але Іван мужньо себе стримував: крав-бо гроші саме він. Мав на меті піставити Шестєрова, але трапилося навпаки. Трохи згодом Шестєров підійшов до Білозуба, роздягнений до пояса, грав м'язами, розтираючи клубки м'язів під шкірою вафельним рушником. Одним рухом скатав його і пожбурив м'ячем у купу невипраних інтернатських кальсонів.

– Ну, – потягнув він гнусяво, на блатняцький манір. – Так кого ти хотів підставити, не мене часом, Зуб?

Іван стояв, похитуючись на підборах. Руки в кишенях, потім блискавичний удар під щелепу. Викинуте лезо фінки. Шестєров розкидає руки, хапається за живіт, прикриваючи рану. Шестєров розвів руки, – крізь пальці текла кров. Іван навчився бити у батька, – плече вперед, праве назад. Ноги на місці, корпус тіла непорушний, вигинається. Батько часто по п'янці розповідав, як і куди треба. Батько ходив кімнатою, жестикулював; як брати супротивника на нахрапа або «нахрапом», а потім вже добивати. Якраз «обмивали» килима, батько приніс. Килим у брунатних плямах, схоже, що то висохла кров. Торжество у домі. Запах смаженого м'яса, дорогої горілки з спецмагазину. Батько перетасовує карти з порнодівами. Сіренькі перезнімки. Потім в абмразурі дверей з'являється білявка, з попільнистим відливом волосся, з кривавим манікюром, закидає по театральному голову, маніжиться. Найчарівніше у світі стерво. Сидить на материному кріслі і наче підтягує Івана слизькими очиськами. Сидить, схрестивши ноги, розкинувши ляжки, смалить папіроску. Бликає непроникними пустими очима. Пустка, яку він пізніше уподобає більш за все. Зараз вона лякає, ця пустка, заворожує синіми очима, темними, аж до побитого скла. «Це твій пацан?» – звертається до батька.

«А нічо…» – вона легка, ця жінка, як солодощі. Простягни руку і візьмеш. Усміх садистки, усміх Шестєрова. Навіть не батьків, п'яний, заюшений кров'янкою. Вона вигинає спину, виставляє груди. Заходить, хилитаючись, мужик, п'яний, з нього кров чвиркає, як вода з пробитого корита. Вона говорить до батька, кидаючи мимохіть головою на закривленого мужика: «Огуляємо трошки…» Щирий сміх золотокосої суки. «Шуруй за милом…» – Блондинка піднімається: «Пошли цього козла за милом… Е-ее-й, шуруй за милом…» Блондинка піднімається, встає знову, схрещує ноги, напівголими грудьми треться об батькову спину. Вона випиває горілку – синю і чисту. Облизує пальця гострим кінчиком язика: за вікном, з білої кімнати, лежать вичорнілі кучугури снігу, з холодним вітром над ними, як подих коханця над грудьми старіючої проститутки. Мужик стоїть з опущеними очима і тримає в руках шматок мила. Рожевий шмат домашнього мила. «Ти підмився?» – дитячий, безпосередній сміх. Ясочка прямо тобі. Безтурботний сміх тобі. Провалля неба. Преісподня неба. Іван бачить, як у мужика піднімається.

Потім раптово, спалахом, бачить картини за картинами; він чує голос, голос того, із сріблястим волоссям. Голос не може брехати. Він свідок і вчитель його життя. Вчителька, зовсім як заразїї бачить, в цій камері, де колупається в зубах, де холодно, а йому приносять за «признання», за інтерв'ю, часник та сало. Він як зараз бачить: вчителька малахає чорною тінню на чорній учительській дошці. Права рука Рекса внизу, лівою він перелистує підручника. Краплини жовтого поту. Кислий капустяний запах сперми. Він змінює руки. Безколірними очима глипає на вчительку. Вчителька шаріється. Глядить з-під припіднятих окулярів на Шестєрова. Потім баня: Рекс стоїть на колінах, ковзаючись, падає на ліве плече, сунеться ослизлою білою кахлею. Інтернатівці підходять по черзі, – з боку Шестєрова, бляшанка в руках, невідомо чиїх. На бляшанці нашкрябано «Для пожертвованія ніщим». В бляшанку гримлять полтинники, шелестять м'які рублі. За три рублі дістається більше. Рекса ставлять на чотири, і тоді він репетує не своїм гласом. Після бані його виносять непритомного, запіненого джури Шестєрова і Зуба. Несподівано Іван говорить для самого себе: «Він не житиме». Наступний день. Рекс висить на водопровідній трубі. Синій висолоплений язик, ще стікають жовті фекалії на черевики, крапотять на підлогу, ще теплі, зігріті теплом, наче приворожені сном. Але мертвим нічим не допоможеш. Ніхто його і не поспішав знімати, а з циркацькою цікавістю лупали на Рекса очима. Для інтернатівців з напіввійськовим уставом – неабияка розвага. Тому ніхто не поспішав знімати Рекса. Дітлашня юрмилася у проході, сопливлячи носи, роти, пускаючи бздо; налипаючи один на одного, наче равлики, – хто на пузі пробирався між ногами своїх товаришів, хто приліпляв до вікна пику, а решта, невдахи, намагалися пробратися через горище. Чекали на вчительку. Позирити на її випуклого, округлого задка, на невгамовну похіть її безстижих і блудливих очей, що плавали піскунами за товстими скельцями окулярів. І ось вона з'явилася, діва з дів, вся у червоному: червона сукня, червоні панчохи, червоні труси, червоний ліфчик. Синці під очима. Капшуки, як у привокзальної хвойди. Тоді Шестєрову стало все зрозуміло. Спала вона не тільки з ним, давала не тільки йому, а і Рексу. Значить, Рекс не сам повісився. І Білозубу ще більше замотлошило від заздрощів душу. Спалахнуло в голові. Витончене обличчя, іконописна візантійська манірна красуня: підбирає краї сукні, щоб не замастити, показуючи гарні ноги, а цих дебілів цікавили не ноги, а здоровенні цицьки. Як у їхніх матерів чи сестер в колгоспі. Ці ноги різнилися від лаписьок прибиральниць, спухлих від варикозу ніг матерів, а ці ноги, вся вона не належала йому, але він потішав себе думкою, що й Шестєрову, який узяв її прямо в бур'янах. Потім, він чекав цього, Шестєров з доброї волі віддався фізруку Пилиповичу. Прямо у роздягальні. І його, Івана Білозуба, не оминула ця доля. Його «опустила» команда Шестєрова, що перейшла від покійного Рекса під його начало. Івана довго били, потім зґвалтували і хотіли вже тягти до озера, щоб утопити. Але щось зупинило. І це «щось» почало переслідувати його все життя. Так він гадав.

Білява соложава пухкенька сучка бавиться його вихрями, – запускає пальці з кривавим манікюром. Батько витягує мужика з кімнати до ванної. Білявка цілує Івана у скроню. Потім у груди, розщібає ширіньку і тягнеться туди соковитими губами. Іван б'є її з усього маху в чоло. Батько п'яно регоче, стоїть в амбразурі дверей, підпираючи хрестом руки одвірки, і зирить на розпластану курву. «Ха-ха… Весь у мене синаш… Ну… Назад до патронату я тебе тільки відправлю. Виблядок». У батька переляк в очах. Той, що Іван пам'ятав змалечку. Білявка заводиться: «Він не виблядок… Він чорта кусок… Я тобі кажу…» – «А ти, що така віруча…» – «Десь таки вірю…» – «Тільки не знаєш, в що… В хер мій віриш… А там таки щось є…» – піднімає догори вказівного пальця.

Батько наливає, по марусин поясочок, стакан горілки. Випиває одним махом. Потім щось хекає. Старий наносить чолов'язі удар. Прямий – в обличчя. Аж чвиркає, і виляском пішло. «Фу-у-у… Мразь…» – тягне блондинка. Так здорово умів Шестєров. Чоловік переламується. Впополам. Як правовірний мусульманин падає на коліна, тицяється лобом в килим. «Бля, килим-то дорогий. Понімаєш…» – Батько дивиться на порожню пляшку. «А скілька жмурочків на цьому килимочку», – вставляє свого блонда. «Заткнись, тебе ніхто не запитує!» Так валив він, Зуб, коли притягли Рекса. Тоді ледь маружила іллічівська лампочка. Шестєров, розкарячивши ноги, між ногами, висвітлюючи крижі, бігає блик від іллічівки. «Малий, хочеш спробувати? Отсос без черги…» – усміхається холодно, спокійно, наче знає щось наперед. «У Рекса виходить набагато ліпше, ніж у вчительки. А чому? А тому, що боїться…» І тут заходить вона, і застає за цим Івана, не зовсім, а коли той нагинає голову Рексу понижче. А потім вона стоїть і дивиться, як фекалії стікають ногами на кахлю. Вона навіть не сказала істерично: «Доктора!» Такі не кричать. Вона сказала: «Шестєров і Білозуб до кабінету… Сообщіть Пилиповичу, нехай кличуть міліцію…» – Так, кинула через плече, тільки сльози крапотіли напудреними щоками.

Вона зараз стара, напевне, ця сука, облізла, як мавпа у зоопарку. Він чекає вже не поклику, а зустрічі. Його розносить, як старий двигун. Він ловить золотаві погляди дівчат, грає усмішкою. Навіть повертається і дивиться на забиту художницю. Помацав пальцем. Холодна. І ніяка собака не рипнулася. Значить, на правильному шляху. Тоді він швидко повертаєься до себе на квартиру, збирає всі необхідні речі: мотузку, сокиру, обріз. Зараз він знає, куди йти. Без голосу, без наказу. Але коли ступив на трасу, щоб спіймати таксо, то відчуває невпевненість. Він вовкулакувато бігає очима, щурить по-щуриному. Він чекає на далекий голос, що таки покличе його, вкаже перстом дорогу, але того не трапилося, нічого не відбулося. В голові свистіла полуднева пустота. Діра. У ту діру з джижчанням влітали мухи. Набридливі, надокучливі серпневі мухи. Він пройшовся ще раз в бік Кавказької. Зупинився біля церкви. Обійшов тричі, колом, навкружки. Хотів був заглянути, але передумав: новенького попа, видно, послали. Подумав спокійно, без пафосу, як про буденну річ. Можливо, цей ліпше буде. Подивимося. Нездоровий оптимізм – річ шкідлива. Нарешті з'явився той, на кого чекав. У прибульця чарівна усмішка. Від нього віє величчю і ніжністю. Говорить: «Він на другому поверсі!»

Шестєров відкрив двері з першого дзвоника, навіть не запитував, хто прийшов. «Суки, – подумав Білозуб. – Вони живуть і нічого не бояться…» Відкрив двері засутулий, але доволі атлетичної статури чоловік; з усього видно, що він не впізнав Івана.

– Вам кого? – запитав.