Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

– Як вони віддаються своїм кобелям: по частині чи відразу? – заговорив Нижник, розливаючи по пластикових стаканчиках горілку, з достоїнством споглядаючи за жінками, що допомагали вантажникам біля під'їздів вибирати потрібні речі. Жінки були гарними, одна в одну, з довгими ногами, розумними очима, пещеними тілами. Потім Ракша з Нижником випили, без жодного слова. Упівдороги Ракша припинив порух руки, що згиналася у лікті все швидше, все впевненіше; той порух продиктований волею чи виявленням як такої: ти ба, руді кільця по білих плечах, зелені очі і велика невідомість. Таємниця. Ракша поставив стаканчика, глипнувши на німу мобілку, як на найбільшу ганьбу свого життя. Сором є ознакою живого. Мертвим краще, з відчаєм притиснутого алкоголіка подумав Ракша. І тоді, виходячи з цього драглистого світу напівзвуків, споглядаючи зливу металу проспекту Перемоги, він, хмеліючи, наближаючи до себе сонце, ларьок, блідавеньку пару закоханих лесбійок, подумав, відсторонюючи думки від цього нав'язливого, в грязній піні світу, що жінку ту, її значить, вольтовою дугою потягнула пропащість, його пропащість, колишнього полковника, що зжився з таким-от і сяким-от – всі жінки пропащі, інакшого Віктор Ракша і не думав. Знову довгим зором він вилупився на вулиці у живому яскравому манатті, у лускучому, як феєрверк, першотравневого риговиння: перша чарівність зустрічі зникла, змита вона ацетоном горілки, а поруч тільки тисячі і тисячі гнилих від простатиту і геморою кишок, гнилозубих ротів, проробляють непотрібне нікому дефіле туди-сюди, навіть не помічають, що сонце скоро сяде їм на голови, значить, вгрузне у землю посеред цієї ось затишної вулиці. Хана вам значить, а я прийняв анестезію. Сором зветься моя анестезія. Хана вам, значить. Хана, і я Ракша, благословляю вас на що всезагальну хану. Інакшого не може бути. Туди вам, гнилушники, дорога. І останньої думки колишній полковник Ракша і перелякався. Ракша так і зупинився з напівпіднесеним, затиснутим міцними, трохи короткими пальцями, білим стаканчиком. Руки воїна. Чаша Грааля. От ідіот, думки-то вповзають у голову. Неминучі. Як смерть. Еге. Глянув на зеленопінне озеро трави, з плямами сонця, що розходилися кругами, мов наближаючи до чогось: небо зробилося темним, як перед грозою, наче у хмаролом. І тут він водночас подумав про Бога і Китайця. Жінка зникла. О німфа, скільки в тобі любові… а може, більше підходить блядство. Тільки світлі кола на зеленій траві, та у синє провалля проспекту Перемоги падали автомобілі, окреслюючи свій денний і земний шлях купками вихлопних газів. Нижник вимахував, як дурко, руками, кишкаючи мух:

– Сука, тут немає десь поруч скотомогильника… От сука, сука і все, – карапуз Нижник завертів головою і великим, галошою, сопливим носом.

– Центр міста, Нижник.

– Воно і видно, давай ще по соточці.

З'явилася жінка. Саме з'явилася, а не пішла тим боком чи тією стороною, під велетенською, не сягнути оком, вітриною, вікном універсаму. У переході, десь глибоко, як у чорних християнських катакомбах, співали. Співали надто добре, як для труби, тобто підземного переходу. Ракша відзначив це уголос.

– Центр. Тяниш? Село ти, Нижник.

Жінка йшла зараз у синьому шалику, ну, звісно, з синім шаликом на плечі, що розвівався за вітром. Небо темне, значить на дощ. Він хотів запитати Нижника, чи бачить він, скотина, це темне небо, від якого білі кубики будинків видаються маленькими та іграшковими. А там далі, біля зупинки тролейбуса, здається вісімнадцятого чи двадцятого, проточуються виразки жовтого, але брудного, тягучого, як меляса, світла. Треба швидше йому похмелитися, і тоді полегшає: так думала жінка, але того Ракша не знав. У неї, за цей час чи упродовж того часу, зробилися сумні очі, опущені додолу, як у княгинь чи біблейських розпутниць, засуджених, розкаяних і готових до пожертви, а може й до каменування. Ні, останнє він не хотів приймати на віру. Йому осточортіли ці бляді, ні, не ці, а всі бляді остогидли, на те він з ментовки пішов, щоб зрозуміти, щоб догнати, що світ – то не тільки бардак і помийниця, вигрібна загальна скотська яма. Так, якраз під руку, майже по-столичному: вигрібна яма наприкінці молильного дому або синагоги, можна прилучити синагогу туди, і ти, Ракша, там, наприкінці, кінцевим продуктом, засранцем значить. Над бульваром пливли оболоки парфумів. Ракша подумав, що не допив, бо світ нагадував некруто зварене яйце. Але жінка рухалася, обнята всіма вітрами, під стіною магазину, в бік маркету. Він зловив себе на думці, що вона вийшла, відірвалася, покинула свої справи заради нього, Ракші, бо він дійсно повірив у Бога. До Троїці не дотягнув; але зараз всього пересмикнуло – від нестерпного бажання накидати, пустити кишкою пекучий ацетоновий потік горілки. І забуття. Довгі пальці забуття, як смердючі від оселедців руки шльондри з Чоколівського бульвару, з її кислотною непідмитою проміжністю, з її перегаром, ні, ліпше угаром витертих ватою зубів з рандолі, переміш золото, платина, – на гору, по сходинах збагачення: сьогодні обов'язково туди подасться, якщо стане сили або не виженуть зі звичним соромом у три шиї. Тільки незворушний Нижник возсідає серед кипучого моря зелені, що, шиплячи, підлазить під ноги. Життя веселе, коли на груди, на кишку взяти норму. Колись це закінчиться. А зараз бовток ранку, дня, ночі, сонця, води, ацетону, горілки.

Він просив подумки, невідомо кого, спочатку невиразного, потім далі, настирніше, що далі, то відреченіше, з повним самозабуттям, і чим більше він вірив, то ще невиразніше лягало перед ним те, у кого він просив пошерхлими губами, щоб вона, ця жінка, зупинилася. І вона не могла не зупинитися, обдута протягом, підтримуючи, засунувши кисть у шалика, таким робом його підтримуючи: рука ледь зігнута, оголена до ліктя, наче гола вся вона. Непристойність існування: клозет, тампони, шампунь, сюрчання сечі в унітаз, калове бомбардування. Непристойні думки при виді голого ліктя навіялися у голові новонавернутого Ракші. Потім він дивився на неї здивовано, так, начебто газ з відкритої горілки, – ось подібно вилітає розум, залишки, з його очей, наповнюючи світ невимовним смородом. А може, для когось амброзія? Ракша, не треба, мать його, бути егоїстом, – суспільство, тільки суспільство, ця скажена юрба обідранців інтелекту. Ого, не такий вже ти і дурний, Ракша. Стальний усміх тріщить у його очах. Ацетонова відрижка, – горілка спочатку піднімається назад, до рівня грудей, що аж твердіють соски, опускається безсило, з водянистою відрижкою хлюпнувши на дно шлунка. Ось, прохання виконане, – вона може йти. Ні, вона стоїть, фіолетовий погляд поверх його плечей, у сонячну невідомість Чоколівського бульвару. Чому він вирішив, що очі у неї зелені, а не фіолетові? Ні, дійсно таки зелені. Зараз все затихне, вляжеться і тоді однаково, якого кольору очі у сусідського кота. Тю, а вона продовжує стояти, манікюром одним вибиваючи номери на своєму мобільному телефончику. І нічого особливого, вітер обдимає штани на її струнких, на її гарних, на її довгих ногах: треба подумати ніжно та гарно про чоколівську шльондру, тоді все стане на свої місця. У неї смердить не краще між ногами, ніж у тієї, що вчора приплелася до Нижника, а жінка Нижника била по мордах, обох, а та, значить, верещить, щоб віддавали борг, хто тут Ракша, бо Нижник посилався на Ракшу, сватав спочатку, а потім сам покористався. Напроти перекошена хвіртка. Лисий, аж жовтий дворик. Ні душі. Він пам'ятає ці грьобані двері чотири роки, ні, трохи більше, а може, взагалі набагато більше, коли його не стане, то вітер у пізній осінній вечір буде хилитати цю хвіртку, рік за роком, наче нічого не трапилося, а обличчя, небесне це обличчя незнайомки стягнеться у жмут зморшок, витреться навіть печаль: вони довговічні, вони хазяїни цього життя, і нічого тут не зміниш, хоч закатай тисячу революцій, тисячу парадів, страчуй, ґвалтуй їх пачками, пуками по три, по чотири. За ними холодна безодня вічності, що вони називають вихованням, трохи культурою. Ракша глибоко видихнув і відвернув в інший бік голову. Під ногами у Нижника видзенькувала пляшка, кошлаті лаписька деренчали по склу обручкою.

– Перестань.

– Давай ще наллю, – Нижник потягнувся за пляшкою, – добродушна скотина, блазень і фавн в одному обличчі. Він розливає по білих пластикових стаканчиках, – ех, щасливої пори чоловік, коли знає, що додому повернеться для особистого, значить жіночого, жінчиного прочухана. Вона стоїть і телефонує. У неї, забирай її трясця, безрозмірний рахунок, а може, довгокишенний, капшукоподібний коханець з м'якеньким прутнем. Поганий з тебе мент, Ракша. Воно і на краще. Стаканчики повні. У неї пружкий, підтягнутий живіт, – молода, не розбещена, з вихованням, бо по-інакшому у їхньому світі не можна: гроші люблять виховання і порядок. Порядок, то і є виховання. Підтягнутий задок, дриґотять половинки сідничок. Від неї чимось пашить, але тільки не гріхом, хоча гріх найменше смердить гноєм, а десь так попахує трояндами. Ну, не солодійка точно. Вітер вириває порожній стаканчик з рук. Так і кортить, щоб вона поклала голову на його плече. Господи, подумав Ракша, чого вона стовбичить, наче у неї нема діла. Сам випросив. Видно, судьба, але не для мене судьба. Десь тут її судьба, з животиком по самі яйця, отирається. Ракло зачухане. Тхір смердючий. Ти сам у всьому винен, сам собі нашкодив, Ракша, коли подався до ментовки, а якщо прямо подивитися правді у вічі: а чи був у тебе вибір? Коцати пузом нари, зазивати до совісті десь між парашою і життям чи тим, що називається життям. Житухи тобі хорошої хотілося – вона у тебе і була, та, ще і є. Кого хочеш бив по писку, кого хочеш любив, що хочеш, чого душа і тіло бажає, ти мав, а зараз висобируй тріпер на Чоколівці.

– Давай ще… трохи більше… Не жлобся, Нижник… Ось так. Щось не попускає.

Жовте озерко затуманилося у голові, попливло, повернулося і – світ набрав чітких обрисів, зробився надто близьким, щоб його всерйоз сприймати, але в голову влітали і залазили, під'їздили всі чорти, всі спогади, все неприглядне минуле.

– Ти пам'ятаєш Китайця, Нижник?

Нижник випив. Пив він делікатно, відкидаючи мізинного пальця, відкопиливши нижню губу, з якої крапало, а потім засюрчало на столика. Батько у нього був чистої води артист. Мати теж акторка хоч куди. Щоправда, від лицедійства більше задоволення перепадало батькові Нижника: перед святами він пив безпробудно, дико пиячив, але як придивитися було добре, то більше вдавав, ніж насправді пив. Потім його жінка, мати Нижника, голосила на весь околоток, катала, возила старого Нижника у зеленому, прокатному возикові вулицями, коли село само лягало покотом від горілки, щастя, миру і дня Перемоги. Празнували день Перемоги навіть колишні поліцаї. Першого травня поліцаї як скривджений клас святкували точно. І ото, можливо, було Перше травня, але Ракша ніколи не наважувався перепитати Нижника. Так значить, мати Нижника возила батька їхнього селом, а сопливі нащадки шастали грядками. Стара Нижничиха завивала білугою, клянучи долю, свого чоловіка. А перед цим старий Нижник зачинявся на старій слюсарні. Ключика точив. У повній таємниці. І Нижник заліз до контори, виждавши, коли село зовсім лягло від сивушних парів, відкрив ключиком дерев'яного сейфа, вигріб десять тисяч, всю виручку, всю субсидію, навіть хабарі, що на всяк випадок колгоспні начальники тримали там, прихопив і асигнації позики, але чистоганом взяв він червінці і сині двадцятьп'ятки з ленінськими ликами. Міліція приїхала тільки на третій день, після свята, але нікого з односельчан не запідозрила, а вину перекинули автоматично на донецьких шахраїв, котрих тримали у районній тюрмі. Під тиском, тобто після тривалого мордобою, вони у всьому зізналися. А Нижники прожили без малого десять років, але хтось дочовп, а швидше заздрість людська невсипно сновигала у пошуках жертви. Пошук без причини – головна ознака батьківщини сліпих. Шукаю кого хочу, а якщо знайду, то теж кого захочу або хто під руку потрапить. Син Нижника піймався по-дрібному, на курокрадстві, і при обшуці знайшли у нього сто рублів. Він був, хоч і за малістю років, визнаним алкоголіком. Потім, дійсно, вияснилося, що сотнягу він чесно і трудовими мозолями заробив, – його відпустили, але ока вже з Нижників не спускали. Благо соглядатаїв та доброхотів вистачало. І народ окрисився на купу золотушних, брудних, мов циганчата, нижнівських байстрюків, що з якогось дива у глухому, нехай і великому селі, жерли шоколад «Сказкі Пушкіна». Народ тільки й знав про того Пушкіна, що на шоколадці, а якого дідька він на червоній обкладинці, разом з ходячими, на двох ногах, у чоботях котами, ніхто того знать не хотів, – значить той Пушкін в начальниках ходив, з усього, не малих. Ніхто його у очі не бачив. Брежнєва бачили – генсек шелефів на якесь збіговисько, а потім неждано зупинився, щоб привітати колгоспників з відкриттям дороги, попід руки виводили. Потім корови того року дохли, хоча про Брежнєва нічого ніхто поганого не говорив, окрім анекдотів. Як про іншого Брежнєва, напевне, він і був іншим. І Брежнєва на шоколадці нема. Куди тут подінешся? Значить Пушкін головніше, а тому нижниківські байстрюки не повинні жерти шоколад «Сказкі Пушкіна». Написали бумагу, але Нижник і сам накрився: з куриниківськими мужиками підняли голоблями зеленого, ще дерев'яного ларька. Нижник шаснув під низ, під ларьок, а мужики чи то з переляку, чи, може, зі зла, взяли та й опустили голоблі. Так ото Нижник просидів до самісінького ранку, частуючись копченими ковбасами, червоною ікрою, дорогим винцем та тими ж таки «Сказкамі Пушкіна». Продавщиці зранку відкрили ларьок, подалися за кущі, сітонувши шерстяними трусами-рейтузами, а Нижник щасливий виліз, обчіпляний круглятами ковбас, в кишені по пляшці казьонки, і пішов собі туманіючими, синіми до радості вулицями рідного села. Дома його чекала міліція. Нарешті отримавши якісь докази, тобто листи односельчан, що нижниківські байстрюки день у день гризуть шоколадки «Сказкі Пушкіна», міліціанти рушили в дорогу, де і затрималися, просидівши в чайній майже дотемна, а коли оговталися, то вирішили-таки виповнити свій обов'язок. І тільки запівніч, розпитавши, де хата Нижника, постукали до вікна. Спросоння перелякана родина вирішила, що приїхали в'язати Нижника, заголосили, а потім несподівано проявили, всі поголовно, велику грамотність, – строчили доноси на рідного батька гуртом, і порізно, на превеликий подив міліціантів, що навіть не встигли скумекати як слід, а нижниківські баби вже поперли з покаянням. Зачувши галас, мужики, подільники Нижника, теж свого, – прямо-таки в хаті пали в ноги правосуддю, назвавши свого кореша провокатором, призводителем і керівником банди, себе ж висвітивши невинними, обдуреними совєтськими людьми. Так і посадили Нижника-тата. Але не за колгоспні гроші. Якось минулося, бо лоба зеленкою наквацювали б тільки правильно. Країна сліпих, думав Ракша, потроху совіючи. І від одного свого прізвища у нього темніло в очах. Він з якимось непорозумінням дивився на Нижника, того, який, зараза, розвалився за столиком, відгикуючи, патякаючи щось більше для себе, і розтягував благодушну усмішку убивці, – колись він працював у витверезнику. Підживався тим, що тибрив, крав у арештованих на ніч то троячку, то п'ять карбованців; апетит розгулявся, він почав привласнювати цілі зарплатні, золоті обручки. На цьому і згорів. Начальник ОБХСС, майор, миршавий, шкодливий і блудливий, пив цілий день, розпарився на сонці, апоплексія могла трапитися, але Нижник врятував його, доправивши до медветверезника. Гроші поділив між своїми по-братськи. Потім суд, позорище. Літо мете теплом і радістю, а конвойні собаки рвуться з цепу, з налигачів у охорони, а його «на зону», пайку гризти. На «зоні», першим ще етапом, з Нижника зняли штани і зробили Дусею чи Люсею. Він курив цигарки «Прима» у червоній пачці, а ще мусор поганий, а всі зеки антикомуністи, тому і причина знайшлася, і Нижника наказали – вивернули пряму кишку. Хор з семи голодних мужиків. Не на ту «зону» Нижника відправили, тобто не на «ментовську», а коли почали виправляти помилку, то було пізно – Нижнику і так сподобалося. Ось так, принаймні так знав Ракша. Ацетон повільно розливається, як оксамитовий дитячий мус стравоходом, лягає у шлунок. Швидше б вона йшла. Бо котяться семивальними хвилями спогади.

Китаєць знову замаячив наприкінці похмілля. Де взявся на голову цей Нижник. Попит породжує причина. Йому в падлу спогади, але іноді вони вилазили з нього, вискакували, як миші, сперед самих очей. Навіть ночами він з цікавістю їх розглядав, наче це зовсім не спогади, а яскравий, ейфорічний, дитячий світ з блискучої обкладинки. І стояло часто: тремтяча ртуть автостради, що відходила, віддалялася, билася роздвоєним хвостом, зачепившись, а потім навіжено відірвавшись від Святошино і прогнувшись затверділою хребтиною біля Шулявки, що раптово виливається розпеченим автомобільним потоком, котячи, нічого не підсобируючи, а втягуючи у монотонний шурхіт автомобільних, тисяч і тисяч автомобільних шин, де вже немає місця розпачливому крику, і ось тоді, того дня, вірніше, о тій годині вони вирушили, поїхали. І, перетравляючи горілчаний ацетон, Ракша подумав: все як з самого початку, хоч ти в…ь. Розум щупальцями вчепився у останню думку, наче Ракша стояв над прірвою. Але зараз все потонуло у сонячній чистоті, спалахах розуму, чистого і світлого, як ацетонові пари. Батьківщина сліпих. Теє приємно. Це так, як відлуння батьківщини. Не більше і не менше. Нарешті вона повільно рухнулася попід червоною цегляною стіною, тримаючи невімкнену мобілку біля самого вуха. Йому-то відомо, як виглядає такий от телефончик. Крикнути її, позвати розпеченим голосом початківця алкоголіка. Ні, тут не Америка, тут навіть не задрипана Польща. Тут по мармизі, штраф і п'ятнадцять діб, – шкреби двори, очищай столицю від панківського гівна.

Отож, вони тоді виїхали, серед ночі, в глупу невідомість. Майже під ніч. Щось таке. Голову рвало, кришку на голові, по-латині – капот. Голова. Дурна, але голова. Прийшло повідомлення від того ж таки Китайця, що він накрив банду Ромодана, хоча накрив слово дурне, бо ніхто не міг накрити, а тим паче Китаєць, – стукач і вивідувач, шпигун і сексот з доброго начала, з свого власного починку, зсучена сволота, але на правильному державному курсі; скільки нині таких правильних розвелося. А він, Ракша, дивився крізь заднє скло свого авто, як витягається, рідіє хвіст проспекту Перемоги. Перед ним лежало розтоптане коров'ячим кізяком місто. Навіть дух витав, густий, терпкий, напоєний травою і молоком, смачний і привабливий, як теплі жіночі груди серед лютого-місяця, або нехай вже – коров'яче вим'я. Людські стада відпочивали, понищивши за день мрії і енну кількість оболонського пива, матюкнувши безлико своє життя, світ і попросивши у Бога багатства, статку, смерті ворогам своїм, тобто тим, що на роботі, а мо', простіше, – у ліжку. Китаєць їхав поруч у «тойоті». Авто заскакувало наперед, іноді «тойота» смикалася, намагаючись обігнати якогось «мерседеса», і він тоді бачив плескату, майже безброву голову. Азіатська гадюка, подумалося тоді. Правда з нього такий китаєць, як хрєн з мірошника. Китаєць мав чин капітана, а ще три роки по тому був ніким. І тоді, дивлячись на його плескату голову, Ракша пожалкував, що працює в міліції. Ніч увійшла в салон, втягнула, залишивши осокомину на зубах, блиснувши за склом жовтими водянками ліхтарів, і вони викотили на Труханівський міст, невпинно наближаючись до місця поїздки. Поруч мирно котив спецзагін. Земля видавалася чорним настом. Спецзагонівці не вірили у небезпеку. Всі перед смертю ніколи не вірять, що саме з ними, а не з кимось іншими: калові маси, сморід, вирячені очі, кінець. І ці не помруть зараз, просто наступного разу хтось вкладе у їхню вушну раковину набагато більше змісту, ніж насправді воно повинно бути, хоча як насправді, то тьма і тьма, більша, ніж за вікнами авто. Три автоматні черги. Бабах з «марголіна» чи «Макарова». І все – тільки дим, і рушай за тим димом, бо там дорога справді безкінечна. Отам вперше, вірніше, – тоді Ракша подумав про Бога, як про всевидисюще, а не як малюнок у соборі. Авто якраз м'яко викотило. на міст, водій запалив ментолову цигарку, розпавучивши смердючі міазми.

– Кидаю, – роз'яснив водій, тицяючи інтелігентним пальцем на зелену пачку, і колір засвідчував наявність великої кількості ментолу у сигаретах.

– Кидай взагалі, – відповів Ракша і подивився у теплу смолянисту ніч. Нічого не видно. Але за хвилину вистрьопалася пінява вогників.

– Троєщина, – підігруючи, сказав Ракша, відкинувся на спинку крісла, але не відчув звичного комфортного стану. Авто гойдало у темряві, потім вони вискочили на трасу, загуцикавщи шинами, жбурнувши дрібні камінці. Попереду лежала пророча пустота і вільгла невідомість початку, – так для себе вирішив Ракша, колишній Сурмач, а нинішній полковник. Виросли перші споруди, і він прийняв генеральський прямо-таки вид, – повіяло від усього значимістю. Ніч лежала тепла, стлалася майже попід низом легенькими протягами; вони вийшли, без шурхоту пройшлися битою цеглою, потім піском і зупинилися біля недобудованої верхотури, що стрімко викидала в небо покручені пучки арматури. Трохи ліворуч стояв кран. Було чути легеньке постукування тросів об метал.

– Вони тут, товаришу полковнику, – запопадливо хтось вставив. Ракша повернув голову і знову побачив усміхнене обличчя водія.

– Пане полковнику…

Водій залибився, але нічого вдруге не сказав. Шкода, що не армія, – подумав, – а то б заставив його повторити. Дивлячись, як пропадає дівочість начищених штиблет, він рушив поближче до піску, метикуючи невідомо для чого: ага, так ходять на морі, обережно, і його лікарша підскакувала з ноги на ногу, покусувала губку і скиглила, що гаряче. Як на скупому сонці, в колі ліхтарного світла, він побачив людину, що лежала обличчям до землі.

– Хто такий?!

– Хрєн його знає, пане полковнику. Каже, що посцяти вискочив.

Незнайомця підвели на ноги, тримаючи біля потилиці АКМСУ.

– Ти що тут робиш?! – і собі, зовсім невпопад, гавкнув Китаєць, але видно, що руки чухалися, щоб натерти пику. За ним водилося погірше, – натерти пику не так і страшно, аби чого не більше.

Ракша стояв і не міг нічого вдіяти; щось знайоме, якщо він не доробився до ручки: невиразне обличчя, але дужої статури чоловік, якщо ухопить, то навіть йому не поздоровиться. Але обличя і вираз благодушний, трохи зляканий вираз у очах, ледь помітний, на самому дні, але не з тих, хто дришляє в штани. Це початком насторожило. Але спалахи ліхтарів і закричав мегафон:

– Увага!

Група захвату. Мокрі спини зникають під бронежилетами.

– Ліфчики, мать вашу. Костя, диви, дорогою мене не трахни.

Затриманий по-скорпіонячому, великою комахою повернув голову туди, в провалля білого як смерть світла, радше снігова січка, у сонячному повітрі, трунок вічності, мрія ідіотів або професорів з Могилянської академії. Страх майбутнього. Задрипані екзистенціалісти. Можна зразу пити чай і чекати, коли людство звалиться у преісподню. Ракша повернувся, вертячи очима, як людина, що знає відповідь, але спросоння забула. Сплюнув під свої забруднені модні штиблети.

– Документи!

Затриманий тільки зітнув плечима, вткнувши водянистий, інтелігентний свій погляд, лупаючи безкровними повіками, з рудими віями, зовсім без тепла поглядом, і все на Ракшу, в очікуванні витягуючи з яйцевидної голови посмішку. Ракша дратується, одним оком зиркає на спецназ: погляд не трахнутого підара чи затравленого безпритульного псюги.

– Чого мовчиш?!

Він тільки усміхнувся ще раз, винувато і невимушено, аж подався всім тілом до Ракші.

– А-а-а, відпустіть його на хер. Нема часу з ним возитися. – Потім до затриманого. – Тільки не здумай скаржитися. Прізвище… А?

– Білозуб, Іван.

Обличчя Китайця наливається зелено-жовтою люттю. У нього червоні більма. Дешевий кокаїн. Видно, такий при шмоні попався. Не інакше. Мегафон заливається, ковтаючи звуки, що безслідно і страшно пропадають у м'якій темряві. М'яка, як баба тобі. Швидкі і дужі ноги понесли хлопців спецназу вперед; полковник тільки дивиться, як земля з-під їхніх чобіт летить йому назустріч. Земля рідненька, пригріє – хрен вирвешся. Забиває дух. Покинув курити кілька років, молодий ще, кажуть баби, але вірити мокрощолкам немає дурних. Кілька куль дзьобнуло стіни, але звідти, з каркасів будівництва мовчать. Потім побігли, попадали на землю, кричать навіжено, перелякано, як у велетенську порожню лунку, де їх навряд чи хто почує до самого суду. Голоси з преісподньої. Арія Аїда, ще, блядь, не забув бабусине виховання. Ану лежать, скотобаза. Блін, у них-то штани від Версаче. Мінімум чотири зарплатні полковничих, без хабарів та знайомств. Ото тобі, бабусю, і Юр'їв день. Лежать, собаки, бо пошаткую на капусту. Ого. Кажуть, по-українські не розуміють, ще як тягнуть, самі, видно, недавно бурсу покинули, не дотягли, – банда мені задрипана, бригадири всучені. Лежать, суки, бо замочу.

Відблиски пливуть обличчями, скошуючи носи, витягуючи маски. Нінзя тобі. Тінь від повної пляшки, від автоматів. Ось тобі Фройд. Тьху, в голову лізе, хоч висцись цим недоумкам на голови. Щоб розуміли.

– Сука… Віскі! Ти глянь, Петро, віскі. Віуіскі. Ось так правильно. Лежать, а то накришу. Де Ромодан?! Чемодан де? Ромодан чи Чемодан! – бійці радіють, що легко справилися. Китаєць тримає «стєчкіна» навинос. Плече трохи підняте, пістолет рівно, без понтів, а то як у кіно, наперекос. Так пацани тільки у кіно стріляють. Ляснув постріл. Один вискочив і побіг. Китаєць звів руку. Чоловік ламається, начеб спіткнувся. Кров під ним набігає швидше, ніж вода з-під крану.

– Швидку, мать твою! Швидку! – кричить третій, що лежить, утопивши морду у піску. Чується нерозбірливо. Одне белькотіння. Китаєць швидко підбігає на напівзігнутих. Смалить тричі з «стєчкіна». Пісок вихаркує кров, міз-ки, бруд. Решта біжить, намагається щось видавити, Ракша кричить, шалоплено водить очима, вивалює язика і очі. Очі скаженіють від безпорадності, ще недавно повні затишку, такі подобаються жінкам.

– Капітан, сволота, прекратіть!

Тінь Китайця зникає у чорній арці. Всі ми з проходу, виходу, чорного чи світлого, вийшли. Ракша сідає на пісок. Спецназівці кидаються за Китайцем. Удари глухі. Стріляють. Вискакує заюшений підліток і скиглить. Куля йому перебила кисть, на одній шкірці висить: «Дядька, не убивайте, дядька!» Малий падає на коліна. «Я його, суку, знаю. Це синаш Ромадана!» «Петро, не чіпай. Давай поспитаємо полковника…» Китаєць, давлячи протекторами черевиків шкло, жуючи гумку, підходить і приставляє ствол, чорний воронований ствол до лоба. Малий бздить, штани мокріють. «Версаче» або «Кевін кляйн». Спробуй братві підсунути фуфло, – не менти.

– Жить хочеш? – Китаєць опускає ствол і усміхається, викидаючи щирий і радісний сміх, привітливий, з родзинкою істеричності. Полковник Ракша поволі бреде до них.

– Хочу! А я буду?

Китаєць витягується, хрускає кісточками.

– Християни кажуть, що ми всі будемо жити, – і натискає курок.

Півголови як не було. Покійники лежать ганчір'ям. Громадні тіні або велетенські мухи. Кров з них поволі, дуже повільно натікає. Вся звійшла. Пісок скрізь, по Троєщині пісок. «Нічого особливого». – відгикується Китаєць. Він іде понюхати за стіну, ледве-ледве освітлену фарами авто, чіпляється ногами за порожні бляшанки, бубонить під носа. Глупа ніч, і навіть зірок не видно, зранку надавить спека. Паскудний кокаїн, вирішує про себе Ракша, менше ніж на десять хвилин не вистачає, і на 'кий хрін псувати собі здоров'я. Десять хвилин – знову заряджайся. Де ті хрєнові спецназівці, орли, значить, батьківщини. Потім вони таки нарешті пішли, полізли з щілин будинку, витягуючи арештованих. І ті пішли, і ці ведуть. Як першопрестольники, із самісінької білокам'яної, і вийшли на прогулянку для понту. Завойовники всіх імперій. Кокаїну понюхать, да щей наварістих лаптішкой похлєбать. Вітер надував вже холодний, передсвітанковий, тільки-но глупа ніч позорила, а тут вітер, брудніє хмарами небо.

– Полковнику… Пане… Пане полковнику, що з жмурами… Що з ними робити…

– Вантажте на купу, а власне, то не ваша справа… Зараз понаіде… Я їх усіх би на купу… Чуєш, Клименко, у тебе завжди є випити. Дай.

Пісок рипить першим снігом. Попіл сподівань. Останній Новий рік з лікаршою, – люди кажуть найприємніший, бо все згадуєш. Останній рік з цією чокнутою: кришталеві фужери, артемівське шампанське, французький кальвадос, Гріг, порнофільми з інтелектуальними вивихами. Зрання сизий туман. Розвалилася, розкидала тілеса тепла міщанська корова, з сумним таємничим карим поглядом, розкидала гарячі ляжки, ще не охололі з ночі, а ще от давай, віддалеку, ось зараз розпочне втирати про Будду або Заратустру. Тоді було модно. Зараз тільки на місяця виють. Зараз Москва і Європа надворі. А за вікнами цей блядський сніг, як попіл на голови. Рви волосся, ридай ридма. Музика вертухається у грамофоні. Празький, приперли знайомі. На Сінному такого барахла по дві гривні чотири штуки. «А тебе негри трахали?! І-и-і-и-кккк…» – «Виблядок, невихований плебей. Я мати твого сина. З Новим роком! Хороший ти мені Новий рік… О Господи. П'янь смердюча… Ти тільки… Ви тільки…» – інтелігентка третього коліна, чи в третьому. «Значить, і він виблядок!» – Передозований часом і кокаїном Вертінський заливається, що не в себе. Бра, надсвічники, світильники викрутасті. Чотири голих негри, зовсім без нічого тримають у руках по свічці. З усім чоловічим достоїнством. Свічки треба було приставити отам. Декаданс сраний. Горлохват Вова Висоцький, похабник та морфініст, – на закусь. Висоцький з Вертінським зранку. Вершина несмаку і декадансу. Голубчики один одного краще.

Син Ромодана лежить, наче хоче сховати руки під подушки, засунувши їх у брудний пісок. Він обходить його, поправляючи комірець. Ромодан стоїть осторонь і тільки схаркує. Від нього смачно тхне бабами, віскі і невинністю. Небом, видно добре, пливуть хмари. На будівництві спалахує ліхтар. Видно попереду голомозого, виголеного під буддиста черепа Китайця, і кулька світла катається від тім'я і до вуха, потім назад, тим шляхом, лягає на тім'я.

– Ну, мусорок, вляпався… – Ромодан чекає, коли защібнуться кайдани, наразі маленькі помічники.

Полковник іде, потім відкидає полу пальта, витягує «стєчкіна» і легко, з непробивним спокоєм, майже як на полюванні з генералом, підманює свистом: