Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

– Що, шайтанів своїх понавитягував, – задирався капітан, надто розумний, щоб розводитися на такі теми.

– Ти, мусор поганий, сам розберись, якому шайтану чи аллаху поклонятися, а потім і сюди йди служити, – визвірився на думку капітана Ромодан.

– Бачили грамотних. Як тільки «вишак» світить, то відразу про Бога говорите.

– Бо такими дурнями, як ти, і жили в цьому світі… Стадо забрьоханих свиней. У свою віру треба… Своє треба… Чужина, вона у всьому чужина…

Капітан тільки розлогисто зареготав, протяжно, потім поляскав непристойно пальцями.

– А як огуляють тебе, Ромодан, то ти тоже в свого аллаха будеш вірити?!

– Не твого свинячого писка діло. Сам син шайтана!

І капітан наказав забрати у Ромодана телевізор. Повернувся затим до кабінету, записав кілька рядків, а попередні акуратно підців ножичком, розірвав з хрускотом папір, витягнув сторінки перед очі, таким робом потримавши перед зором, шаснув попередньо до штанів за запальничкою, креснув синім язичком полум'я, підпалив і колисав, вимахував, трусив у повітрі доти, доки лиш краєчок не лишився у пучках. Лизнув порепані пучки, – капітан задоволено увімкнув Ромоданів телевізор.

Ромодан, понюхавши з пучки кокаїну, роздимав свої мислі: і побачив він у проймищі ґраток і броньованого скла світле обличчя, і нічого вродь і не говорило з ним, Ромоданом, а він сам до себе почав вимовляти, як обпікаючи язика, що, мовляв, до кожного недоріки, обтяженого владою, – мисль Господня часто-густо піддана коректурі, найменувавши просто це – кретини або ідіоти. Від цього каменування пророків, але їх не меншало, а число віруючих більшало. З цими словами і думками Ромодан віддав славу Аллахові і заснув, так і не догадуючись, а радше не дошукуючись, і заснув, не допитуючись свідомості, хто ті слова прошептав йому на вухо. На сьогодні обидві сторони знайшли втішення – капітан дивився нічний порно-серіал, а Ромодан, через седатив, поринув у неземні мислі.

Мріяти можуть або заможні, або злидні. Іншого не дано. Словом, людину розхитує як буй, а заносить куди подалі, як рвані штани ротного після прямого попадання снаряду. Іншого не дано, тому, видно, Ракша тішився, що Ліліт жива, а не він, – напівістота по дорозі в невідомість. Газик пошарпаний так хилитало, що зарані можна було передбачити кінець і початок, навіть до середини не заглядаючи. Ліліт жива, а він матюкався раз по разу, але не дуже часто, як пес, що скавулів не знати чого на місяця. А чи спала Ліліт з міністром, його найменше обходило. Попереду гудів темний ліс, лізла з-під очей мокра траса, де ніяка блядь тебе не пожаліє та не вислухає. І він катався на вершині кулястої образи, наче незаслужено вигнаний з дому. Чин вигнанця почав уже пасувати йому, – як авто, що правило кудись за місто, врізалося з усього розгону в іноземний тралер. Троє ментів порвало на шмаття, як мавпа газету шматує в зоопарку замість бананів, а Ракша завис на гілляччях сосни. Загинули також водії тралера, принаймні так вирішив Ракша. Кращої оказії для Ракші не придумати. Життя має завжди два права нав ибір. І обидва не на твою користь. І ніяк тобі, сердезі, вирватися з цього скотомогильника. Бо по собі чин підгадав Ракша, а як ні, то відламуй на чотирьох звідси. Треба линяти звідси, бо ще припаяють зраду батьківщині, чи там антинародні коливання, а на кращий, – в груповому убивстві. Здершись з дерева, очунявши від пекельного гуркоту і свисту у вухах, він серед шматків теплого ще людського скопища і місива не розшукав нічого корисного для себе, але нічого і компрометуючого, подався на віспасту заграву підвісних мостів, туди, до міста. Йому потрібен був Ромодан. Та щоб загнати людину в мишоловку, понавигадували таку тьму законів, що не продихнеш, і тисячі, тисячі гнусявих клерків переписують, протирають штани, аби тобі, Ракша, в цьому світі спокійно не жилося, не ловилася риба, дружина рівно не ходила, не зирила оком куди не слід. З такими думками він дібрався половини дороги, якщо його шлях можна означити шляхом чи пошуком конкретно чогось, бо те, що шукав Ракша, бовталося червоною лахманиною у повітрі. І перші ознаки того, що не допхнувся до дачі Ромодана.

В місті глухо і тихо, хоча це тільки на перший погляд, обманка, – бо город горів, як новорічна ялинка, переливаючись чергами вогнів, окутуючись сріблястим серпанком. Ступаючи в його нутро, ти мандрував, мов товстелезним чиїмось стравоходом. Іноді над головою, як пилюка, вертілося собаче гавкання, людські голоси, та й то переважно з транзисторів, телеприймачів, мобільників. Неонова розбещена срака, передноворічна. Життя тим і хороша річ, що до нього не звикаєш. Раз і назавжди. Ти можеш сказати: ось тобі, показую від ліктя, чи палець, по-модному, як годиться, все тіп-топ; а тобі гляди, дивись, так от і випало, що комусь навернув з півкопи. Навіть не потрусивши напівкулями своїми. Глїочить, як суку на сучку, похвилинно і єжинощно. І смерть не приходить. А Новий рік чи Пасха, чи до того ще Різдва дотягнеш, якщо Гільгамеша читати не будеш. А знаєш, що пережив же, курвлячий сину, подібне, то якого хріна лізеш в петельку вдруге? Значить треба, – вирішував Ракша. Він ще трохи помандрував містом, наче звикаючи до звуків, до нових запахів, вкотре повернувшись з того світу, наче з близького зарубіжжя; він за годину в повній глухоті приймав ванну, дивився, як бруд і попіл стікає пацьорками волоссям, начебто все те не належить йому, а всій грязюці і брудові світу. Найпростіше вирішення проблеми, – покартав він себе, але подумав, що йому-то особливо немає на що скаржитися, якщо підрахувати всі дивіденди, за винятком розумових здібностей, котрі останнім часом до шмиги не бралися. Він кис у ванній, як великий павук у слюнях. Життя проходило, а нічого не зміняювалося. Його свідомо тримали за юродивого, хоча напевне знали, що десь з половини він говорить правду, що в його-то словах найменше брехні. Тінь невидимого цього світу керує світом. Невчасно ти народився, щоб вчасно від когось ховатися. Але найдосадніше те, що світ гарцював навколо тебе. Як ото вискакувала гола дівчина, яку ти колись, бевзю, обіймав, і обливала тебе потоками води, кохання і поцілунків. Можливо, то було окремішньо від нинішнього, але досить непогано виходить, вирішував Ракша. І світ проступав, як сором'язливі невипрані кальсони перед армійською робою. Що тільки легітимніше? Іноді Ракші здавалося, що світ легко навчився наспівувати похоронні марші, потім копати могили, потім святкувати день похорон, аж затим небіжчика спалювали, закопували, ставили «на попа», підвішували за ноги. Попереду навіть не смерть. А вічне тління, що вони називають життям, і вони готові за те життя закласти три пачки макарон, дві маргарину, чотири буханці хлібу. Когось замучив парад мод, а кого і сама мода. Витрати ростуть виключно з бюджету державного, бо більше нічому і взятися. Хочеш – получиш по харі, як запеклий антинародник. Завтра ти жид. Післязавтра хохол. Ще трохи перехрестившись, попи між собою, – від церкви подалі, анафему тобі, клеймо, щоб коростляві баби та діди харкалися у спину, услід. Давній європейський послід. Там навіть вогнищем не злякаєш. Пруть і все тут тобі. І чим більше він проймався незадоволенням, чим більше він не стравлював Ромодана, тим необхідніше відчувалася у всьому його присутність. Цілуй руку, яка не можеш укусити. Ось так і докотився ти, Ракша, до чого докотився, що серед убивць і безкарників починаєш шукати допомоги. Майбутнє світу спочиває на наших дітях. Наші виразки проступають їхніми очима. І так до безкінечності. Це кругова, пекельна заворуха, легітимність борщу над високими мислями. Самодур ти, Ракша, самодур. І більше з тебе нічого взяти, і одне тримає тебе в світі, що зроблено тебе по от такому подобію, що пруха тобі скрізь, куди б тебе доля не кидала, як би руки не виламувала. Хтось з боку дивиться і заздрить. А значить всі сплять, всі бздять, всі свинячать, а ти віддуваєшся, як останній мент, якщо не піймаєш ту образіну, із скалозубою усмішкою, з очима, задоволеними і задивленими у життя. Тільки смерть може так безсоромно заглядати в обличчя, у свої володіння, цинічно харкати на пройдене, бо вона знає початок свій, свою жниву, свою працю, свою роботу. Хто він, що його винесло у промисел Господній, чи він просто нікчемне бряцкало, що його можна назвати людським життям чи ще чимось таким, від чого не відмахнешся. Стануть, як у черзі за макаронами, сіллю, ковбасою і вирячать очі: мовляв, ти наш пророк, ми з тебе, сволочуга, не злізимо, давай пророч нам. Нікчема він, Ракша, велика нікчема, що видає себе за володаря світу, а лету мухи не може зупинити. Ні втишити, ні бажання припинити свого неспроможний. Тут державних мужів пачками шаткуватимуть, а ти знову вчепився в оббілованого пресою педераста, що тільки розважається, аби тільки волю дали… Стій, Ракша… Стій… Щось в цьому є. Жорстокість, наче нічим незадоволений, наче у нього забрано все на світі, і він хоче одібрати у такий немислимий спосіб. Потім тиша. І здебільше старі, ветхого віку пенсіонери та зарізані мисливським ножем діти, з яких взяти нічого, – кілька батистових шаровар. Так і твій Ромодан, що підгадував правду під себе, а як підгадав під міністра, то грюкнув не своїми кістками початком, а трупами ближніх своїх.

За три дні Ракша знав Централ, де парився Ромодан. Весь інтерес у нього пропав, бо на дачі Ромоданові джигіти ледь не забили, а відпустили, значить, як мента опущеного, не страшного, навіть самі при бажанні могли віддати під руку закону. Але найменше на це зважав Ракша, а повзав під стінами тюряги і нарешті подибав, як Ромодана ставили для перевірки обличчям до стіни, цього разу заблизько до ґрат, а тому піймали одне одного поглядами, і Ромодан усміхнувся, і очима показав на зграї голубів, що летіли над дахами Лук'янівки. Потім заперечливо похилитав головою, мабуть, заперечивши, що то голуби, й знову повторив той же жест. Тричі, синхронно, коли його не розвернули міцні руки та не запхнули притьма до камери. Ракша в задумі подався під сльотливий передноворічний дощ. Скоро Новий рік. Не було б ще проблем з ідіотами, так вони собі Новий рік вигадали. Юзило Ракшу, навіть дуже вертіло колишнього полковника, коли він дивився на іграшкові кульки, на блазнів, підчеплених за руки, за голови; на роздягнених красунь у вітринах, залитих бурштиновим світлом, як мармеладом; на яскравий, існуючий è багатьох уявах світ нездійсненного, немислимих фантазіях світ. Так і життя проходить, як вода зимою, як холод у спеку: чого бажаєш, ніколи не приходить, а як прийде нікому воно вже не треба. Ти не потрапив на той поїзд, на те щастя, для когось воно іншого, Ракша, а той марить другим. І все по колу. А Ромодан собі молився у тюремній камері. Йому за добру поведінку повернули телевізор. Міністр мчав за кермом, обтяжений власними роздумами і владою.

7
Ліліт

Напевне, він відчує спокій тільки на четвертий день, коли зустріне Річчі, цього зеленоокого блондина. Перші три дні Іван тільки звикатиме, як до чарівної передноворічної ночі: переддих свята, казковість ілюмінацій. Напевне – це те, що він шукав упродовж скількох років. Спокій і тиша. Тихими лілейними вечорами його новий приятель, ще зовсім не коханець, грав на гітарі, закинувши ангельське обличчя, з вигостреними скулами, але м'яко зрізаними тінями вроди, і його слова лилися, як обірвані кимось шматки печалі. Ці куски невихололого щастя. Він спостерігав за Річчі, за його плавними, напівжіночими порухами, як за великою, але невимовно гарною істотою зовсім іншого світу, з глибоким голосом, трепетними переливами його душі. «Правда, ми будемо після смерті, як ангелочки на хмаринках», – говорив Річчі вкрадливо, приглушеним голосом, що вуркотів і переливався у борлаці, разом зі спазмами пристрасті. І так доти, аж поки це між ними не трапилося. Відразу, прокинувшись серед ночі, кинувши оком на його округле, жіночої чистоти плече, Іван зрозумів пустоту свого колишнього, недавнього прожитого життя. Так починався у нього четвертий день життй на Мінській, у великому білому домі. П'ятим днем Річчі привів нового коханця, але тільки Іван спробував вставити щось всупереч, як Річчі тільки лукаво підморгнув, показавши мізинцем з довжелезним манікюром, на «ролекс», що вільно теліпався на кисті прибульця, де ще примостилася витатуювана змійка чи булькатий смішний дракон. Наступним днем з під'їзду вийшли тільки Іван та Річчі під білозубі усмішки, заздрісні погляди односельців та однодумців. Цю пару захоплював тільки здоровий, справжній чоловічий секс, а вже потім взялася ота прагматична, майже селянська жилка у Річчі. Постало перше: куди дівати покійників. Іван мовчав, хитро бігаючи усміхом по обличчі; він спостерігав виважені рухи, жіночі і плавні, велетенські зелені очі – комахи Річчі, – пропадають за білосніжними більмами або пухнастими віями; Іван підводився, дивився у темряву, на вузьку ложбину між домами, освітлену іржавим ліхтарем, що колисався на вітрі, на істоту, на світло її очей, що в них тонуло іржаве світло. Потім він чув, як позаду дихає, гаряче, по-звіриному, уривчасто, в багато разів жаскіше, ніж жінка, його новий приятель. Тоді він першим, наче з опалу, почав:

– Ось скоро Новий рік. У хаті, окрім барахла та бряцкалок, нічого немає…

Річчі похопився, кинувся до кишень, готовий виконати будь-яку забаганку, як одразу осів:

– Ти хочеш…

– А не викидати їх собакам. Хоча вони не кращі собак. Вони не мали права на таке життя. Вони на нього спокусилися, – говорить Іван, і Річчі від того робиться легше.

Заздалегідь дбаючи про гарний настрій у святковій оселі, Річчі понаписував на красивих листівках, з вензелями, з хвостами, з пуками іскор від шампани, розсипаних у вигляді золотих блискіток полями, запрошення усім тим, хто мав пари. Наголушувалося, радше делікатно натякалося, що без пари на гостину приходити не слід, але гостеві будуть раді, принаймні можуть чомусь навчитися в ідилічно влаштованому сімействі Річчі. Отакої понавигадував. Річчі ходив кімнатою, наспівував, – хурчала м'ясорубка. Голос Сари ніжно і трагічно, інфернально розливався під високими стелями.

– Все тільки для тебе, любчику, – говорив Річчі, одягнений у жіночий халат. Він погравав стегнами, що Івану аж нудило, і він лежав годинами в повному зціпенінні, глухоті отупіння. Чекали на свята. Свята відбивали охоту, смак життя, сам настрій і вбивали святу віру обивателя у вічний празник, спокусу жити, оманливо підманюючи до наступного празника. Воно приходило це свято, крутнувшись своїм похітливо боком, і все налаштоване в уяві летіло під три чорти. Не любив свята Іван. Зрідка, інколи, заходжував до інституту, щоб отримати дозвіл на кандидатську. Отримати платню. І знову – у сутолоку. Варто глянути на святково вбраний стіл, і тільки встигай помічати, що хто чого вартий, хто і для чого покликаний до столу. Сидять, либеняться, гризуть очима до самих кісток. На зупиці йому закортіло випити пива, всього стаканчик, невеличкий. Міг собі дозволити, а напроти пивної буди гальмонуло сріблясте «рено». Пара зелених жіночих очей з переляком уперлася йому у перенісся. Світлофор блимав, а «рено» не рухалося з місця. Засюрчить зараз мент, подумав Іван; але світлофор симофорив, автомобільна пробка росла, а пара зелених очей в'їдливо впиналася у непримітне, з вольовими рисами обличчя Івана: десь вони зустрічалися. Муркав у «рено» мобільник. Вищали, клаксонили авто, важкими брудними хмарами пливли в калюжах табунці голубів. Переляк заповзав Івану до нутрощів разом з пивом. Сучка, зіпсувала настрій. Йому так і кортіло полізти до сумки за обрізом. Стакан бурштинового питва з піною. Муркав у сріблястому «рено» мобільник. У нього знову тягнеться рука за обрізом. І таки б дістав, домігся свого, аби хтось легенько не штурхонув його в плече: «Це з-за тебе, братан, така колотнеча?» – «Жарти у тебе конячі». – «Ти, як педик, обідчивий…» – «Невтририло…» – Вищать гальма, буксують колеса; пара зелених очей зникає. Автопробка ще кілька хвилин викидає багно, піну води, снігу, димить і розтягується, і скоро все потонуло в монотонному вуркотінні, займаючись сигнальними вогниками під розкриллям. Іван швидко все забув. Лайка переросла у добродушні жарти і сміх, а сріблясте «рено» котило кільцевою, з виском висмалюючи залисини на шинах. Ліліт кричала в мобільника, плакала, кусала губи, але там, на тому кінці неосяжного простору, не відповідало, чи уперто відмовчувалося, чи базікало те, що їй хотілося. Ліліт правила кермом однією рукою. Перед нею раз по раз зринало обличчя незнайомця, того, що розшукував Ракша. Вона уперто набирала номер мобільного телефону міністра. Нарешті вона почула голос, наче наждаком по шкірі.

– Недоносок. Затямив? Ти недоносок. Тобі навіть біля комп'ютера Ракші за честь… Го-Го… Міністр… Міністри мене найменше обходять. Навіть такі, як ти. Міністр вчорашнього дня і оленячого господарства. Чому з оленями? Найвишуканіші роги у оленів та рогоносців. Високовольтні дроти зачіпають. Синіми іскрами крешуть… Недотрахана? Козел. Кілограмами віагру жери.

Срібляста сигара «рено» прогуділа в глиб Голосіївського лісу, жбурляючи у прочинене вікно малорозбірливі фрази того далекого світу для пересічного обивателя. Таємничого. Заздрість рухає світом. Заздрість проростає з глибин народних. Як і вожді. Хтось літає. Хтось плазує. Життя далеке, срібне «рено» опускалося, досягнувши верхівки Голосієва; потім Ліліт коло за. колом повела авто донизу, чвиркаючи багном зі снігом на рибалок. Туман падав великим ошматтям, наповзав на світлячки ліхтарних вогнів, облизував червоні губи моделей на рекламних щитах. Рено коло за колом опускалося все нижче і нижче. Зараз напевне Ліліт знала, хто той чоловік. Вона була впевнена, що щось поєднує її з ним. Якась таємниця. Глупота, – відкинула вона, але справитися з думками ніяк не могла. Потім спалах у мозку. Яскравий, як білий день. Прозріння. Вона знала, що робити. Вона знала, як діяти.

Іван вийшов на площу. Його нудило і крутило від бездіяльності. І він повернувся на стару квартиру, і цілих три години просидів за комп'ютером, накидаючи поспіх на схему біологічно нового типу людини. Він перечитав написане і залишився задоволеним. Зійшов неквапом донизу. В ліфті побряцкував новеньким «Ролексом». Жінка, гарна і порочна, сливоока, – повні соковиті губи розкривалися, як квітка. Від неї віяло чимось таким, що Івану стало не по собі. Спалах у мозку. Він нічого не міг пригадати потім. Тільки на майдані, перед метро «Мінська», кроплячись дрібним потом, відмахуючись від бачених картин, що наповзали, лускотіли кольоровими слайдами. Удар ножа в живіт. Потім яремна вена. Миттєво він розвертає за плечі жінку. Так, спочатку він розвернув її обличчям до стіни ліфта, аж потім удар по яремній вені. Від переляку тиск підскакує. Так сильніший ефект. Кров на стіни бризнула красивими фонтанами, – знизу, з черева, дзюрило, що з Ніагари. Так, так, так, повторював він собі. Трохи оговтавшись, побряцкуючи ланцюгом на шиї, подарунок Річчі, як і той же «Ролекс», він відвідав ресторан. Смачно пообідав. І все пройшло.

Ангел-прибулець з'явився біля стіни з червоної облупленої цегли. Він підступився, вишукано одягнений, з дорогими перснями, в червоних штиблетах.

– Дивися! Світ витончений і вишуканий. Йому невластива неотесаність та грубість. Підступися поближче. Потім ти побачиш такі світи, я тебе так возвеличу, як найбільшу людину у світі. Більше ніж коли і кого. Ти вибраний… Я… – Далі неясне белькотіння, кров бухає у скроні. Потім виповзають пасторальні картинки. Івану зробилося легко, тихо і затишно. Сонце рвало промінням крізь хмари. В бутіках мерехтіло желатинове, жовтого кольору, світло. Падав сніг… А цієї години Ракша дивився з вікна у простір, засніжений і білий, устелений сніговою рядниною. Потім химерні тіні. І він побачив чотирьох вершників, вони летіли на конях, вітер роздимав їхні плащі з малиновими хрестами. Обличчя породисті, але щось проступало, щось неземне, небуденне, зовсім неіснуюче, а насправді є, таки є. Один вершник показав у східному напрямку, де змивалися до неба, рвучи крилами, табуни голубів. Ракша нічого не зрозумів, але рука, що вказувала на схід, порух цей, був адресований саме йому, – в цьому він не мав сумніву. Морозом продрало шкіру. І коли йому потемніло в очах, то він швидко прийшов до тями. І нічого не побачив окрім білого дня з синім небом. Він очуняв з тим відчуттям, що повітря заповнине незримим для ока тютюновим димом. Світ, місто лягало перед його очима іграшковими квадратиками будинків. Він не думав про Ліліт, а тільки витягував густий, як розтоплений віск у повітрі, задихаючись, як дитина, від запаху троянд, радісний прилив сили. В груди надавило, і він впав навзнак. Потім хруснуло гучно в грудині, і запав морок. Він заснув.

Іван обнишпорив кишені. Підрахував добро, що його взяв у дамочки. Нічого пристойного. Злидні, як завжди, підмальовуються під «крутих». Натягають манаття, що йому гріш ціна. Ха. Але ті хлопці, що йорзали на «Черокі» проспектами, навізали трепет душевний, близький до оргазму, що Івана аж пробирало страхом. Він боявся, благоволив перед ними. Він шанував їх не менше за свого покровителя. Ці драбкуваті джиґуни наганяли на нього незрівняну тоску і тугу, аж звірину, що перетискало горлянку. Як боявся батька, що переламував рушницю пополам вечорами, п'яний вдризк, заганяючи до ствола набої. Це поклацування металевих гільз досі торохкотіло в ушних раковинах пам'яті. Зараз він думав про Річчі. Ось нарешті та велич, що зведе його до високого. Річчі ніколи не говорив «срака». Це вульгарно, невишукано. Тхне відразу клозетом і шматочками паперу, ненароком прилиплими до сідниці. Він говорить, протяжно витягуючи з повітря слова: «Моя чоловіча вульвочка сьогодні не дуже здорова. Така потаскушка…» Слово «жінка» викликала у Річчі почуття огиди. Річчі м'яко ступав килимами: пухнастими, в леопардовому халаті, кокетливо і з ніжністю торкаючи пальцями підвісні, на довгих шнурах світильники; від колисання, тіні брижили химерно кімнатою. Приходила парочка, німці за походженням. З самого що не є фатерлянду. Манікюр, чутливість звірина. Багаті, як шейхи. У одного, в шортах, що дибуляв на тоненьких ніжках, яскравий півнячий гребішок на маківці, як султани у породистих коней – червоно-білі; очі підведені індійською сурмою. Інший невиразний, майже без нічого. Ходили кімнатами, розглядали картини. Пучками, пальцями жіночими, промацували антикварні речі. Потім зачинялися у сусідній кімнаті. Тільки чути, як хриплять екстатично вони, – як хрипить звіром один, інший – , писклявим комариним голоском, гаркавить і проситься, підвиваючи. Іван перезирнувся з Річчі. Річчі захоплено дивиться на чіткі, різкі риси, заодно м'які і тендітні свого друга. Обличчя береться у Івана зморшками. Іван – спотворена маска добродійності. Вони переглядаються ще раз. Але Річчі говорить, що нічого з німчурою не треба робити. У Річчі вологі очі. Він пошепки говорить, що вони, мовляв, знадобляться. Преддень свята. Ось він, великий осяйний світ. Ось де його вершина, – говорить голос. Тільки Іван чує той голос.

Річчі не вживає міцних напоїв. Він полюбляв червоне і біле вино; дивився, як напій пузириться, лоскоче язика, – вишукано брав двома пальцями фужер, підтримуючи ніжку або саме денце мізинним пальцем, з кігтиком манікюру: пив з насолодою, що оксамитово переливалася у великих очах, кидаючи погляд у широке вікно: як набігають вітри, розмітаючи хмари пласкодахими будинками. Потім, якраз у хвилину гурманства, приходив хтось. І після відвідин цього «хтось» Іван з повними сумками м'яса йшов до бабок-перекупок, здавав його по доступній ціні і знову блукав містом. У вітрині, залитій бурштиновою смолою бутіка, він угледів рудоволосу жінку. Ту, з сріблястого «рено»; він довго стояв, доки вона не обернулася, тріпонула мідноволосим згарищем волосся, що піднялося, упало повільно, – як у кіно. І вони усміхнулися одне одному. Він добре розумівся на жінках, що стосовано передка, – від його заворожливого, Івана, погляду, ніхто не врятується. Йому належить цей світ. Це рудоволосе чудо тріпонуло космами ще раз. Вловив, як воложніють її очі, ширяться зіниці. Рожевий овал обличчя. Дитинна безпосередність. Білозубу навіть не запало у голову, що вона страхається його. Жіноче життя. Жіноче життя. Жіноча сутність межує з безоднею і коханням, хоча в кохання жінки найменше вірять, а все одно крутиться у них навколо цього, тобто передка. У неї ангелоподібний лик.

Зараз в його свідомості Річчі помалу відходив убік, хоча Білозуб думав про нього. Нагадував прибулець. Вона, це курвисько з бутіка, еге, вони колись обмінялися координатами. Вона нагадувала йому чимось Ольгу. Зараз убивати він нікого не хотів. Ані зараз, ані потім. Вона випливала з його далекої пам'яті, як передзвін новорічних іграшок. Іван усміхнувся їй. Рушив далі з надокучливою думкою, з настирною думкою, що повернеться… Обов'язково повернеться.

Він починає щось розуміти, заледве призвичаївшись до нового почуття. Як сонячні плями на снігу. Або серпень-місяць. Виїдає спека кістки. Нове почуття, мов яскравий спалах дитячого балагану, – чорними зміями виповзають тіні, в минуле і майбутнє. Треба почитати газету. Краще про садівництво. Він до нестями кохається в суницях. Так бабуся розповідала страшні історії. Тринькав, зупиняючись упівдороги, годинник. Потім Шестєров. Ні, Шестєров приїхав до них на гостину пізніше. Ні. Якраз баба розповідала про велетенську жабу, що жила десь на Користині, село таке. І їла людей. Шестєров був вже тоді здоровим мужиком. Бабуся ходить двором. Приїздить брат. З кущів малини вони бачать, як брат наузґанку переламує рушницю, жмурить око, зазирає і дивиться крізь стволи. «Вінчестер», а не «тулка». Здоровий мужик. Він говорить через весь двір, що на ту осінь придбає мотоцикла і подарує Іванові. Він певен, що брат дотримається обіцянки. І Шестєрову лишається одне – облизувати губи. Чорти їх би всіх побрали. Якого вони з'явилися у його житті? Він завжди опирався долі, хоча знав, що вона існує. Ці тягучі мислі про жінок довгими літніми вечорами, – на горищі, в буді кіномеханіка. Вчителька у вечірній сукні і Рекс на бантині. Тільки гівно стікає ногами, по ногах, на нові кирзові «бурсацькі» штиблети. Зараз його непокоїла думка про вчительку. Як хто загнав колючку в голову. Сіра пірамідальна споруда готелю «Україна» верхів'ям у тумані. І тоді ополудні з'являється жінка. Радше, то була легка тінь, а не жінка. Вони з Шестєровим заворожливо проводять її поглядом, – постать в легенькій суконці, що обдимається вітром, заголюючи спідницю, показуючи округлі крижі. «Баляріна з столиці… – говорить брат. – Ще малий задивлятися на таких жінок…» На ялинці дзинькають іграшки: кульки, бурульки, крижинки, ведмеді, розвішані на гілках. Мерці та й годі. І світ – вигрібна яма, скотомогильник. Баба розповідала, що на скотомогильнику більшовики розстрілювали куркулів. Дід командував розстрілом. Жінки приречених на страту стояли поруч. Комісари ґвалтували їх, псотили як могли, а мужики стояли на купі кісток, в роїщі зелених мух, з безвільно обвислими руками, з риб'ячим поглядом, здавалося, байдужі, як закохано втупилися у власну смерть. Іноді приїздили репортери з районки. Висталяли пшикавки, а мужики позували, – поверталися мляво боком, передом, як хто невидимий рухав їх, віддаючись невидимим рукам. Позували і так, і сяк. Потім залп. Один по одному лягають, до слуху: кулі глухо б'ють в тіло. Шматки м'яса, розбитих черепів; засуджені, напівживі грузнуть у жовто-зелену рідоту: хто до половини, хто по груди, хто падав навзнак, і рідота заливала плечі, обіймала груднину, булькала, заповнючи через рота нутрощі; інші нахромлювалися на кістки і судомилися на коров'ячих кістомахах великими тарантулами або метеликами, викидаючи прокляття, але окрім хрипавих звуків ніхто нічого не чув. А так лягали мовчки одне за одним. Мухи… Мухи… Мухи… Зліталися звідусіль, з усього скотомогильника. Зеленими капшуками висіли над зеленою рідотою, де тонули без єдиного крику розкулачені глитаї. Старосту розіпнули донизу головою, пришпилений цвяхами сотками, він не сопів, а каркав, як ворона. Івану подобалися такі балачки. Він боявся, навіть не признаючись самому собі, але загалом любив сильних чоловіків і все життя вчився у них, наслідував сильних, щоб самому стати сильним і мужнім, несказанно багатим, щоб не знати приниження, голоду, при живих рідних, – злиднів він насьорбався вдосталь, – ого як скуштував, щоправда, коли 'він вийшов з інтернату, то брат виконав обіцянку: подарував мотоцикла. Чи не того літа, коли намагався утопити в діжі з дощовою водою сусідського хлопця. Йому пізніше розповіли. Але найменше важило, справило на його життєдайний фартовий цинус життя. Навряд чи важило і не тривожило пам'ять до сьогоднішнього цього дня. Тоді він, як завше, сидів посеред двору, полуднем на осонні. Скам'янілий. Жоден м'яз не ворухнеться, не пробіжить тінь лицем. Баба говорила, що страхіття, а не дитина. А він сидів на дзиґликові і чекав, що по нього чи за ним з'явилося щось, те, котре входило в його тіло з приємною і соложавою млівотою. І тоді він оживав. Очі волого, олійно блищали, тільки судомило шию та спину. І пекуча кулька сонця в горішніх. Баба лякалася щось говорити, навіть не підходила. Одного разу вона спробувала забалакати з ним. Іван Білозуб заверещав не своїм гласом, забулькотів утробним голосом, подібним на тваринячий, бризкав піною, закотивши очі, кинувся на стару з кулаками. Баба обісцялася. Несподівано збезсилів. Упав на землю, затіпався, розпускаючи слюні підборіддям. Потім заспокоївся, і зробилося прохолодно, наче у церкві, з восковим запахом свічок. В молильному домі, куди ніхто не потикався з його рідні, баба говорила, що нічого немає, окрім сирої темної землі і чорної пустки десь там, що попи називають тим світом. Вона вже раз там побувала. Окрім темряви нічого. Стару збило вантажне авто, і лікарі витягували її з могили, з тієї чорної пустки. Тільки звідти вона все знає. Нічого не може бути, окрім пустки. Вона більше довірялася докторам і ворожбитам. До ворожбитів вона бігала. І він свідомо тягнувся до ворожбитів; інколи до церкви. Постоїть, потирлується під церквою, загляне і притьма назад. Бо сам щось знав чи умів.

Хор хлопчиків, з писклявими голосами, подібними до тих, що видають на церковних хорах, нагадував вищання, солодкозвучні наспіви ангелів та херувимів. Диригував ними старий, з купою на голові жорсткого, сивого, років зо два нечесаного волосся. Він з пафосом піднімав голову, розсипаючи лупу білими пластівцями на чорне, з залисинами і плямами, пальто. Іграшки на ялинці переливалися дзвонами разом з іграшками. Діти одягнені однаково, їх можна сплутати: чорні шорти, білі манішечки, набріолінені чубчики: стрижені «під бокс». Перед новоріччям, упродовж головної траси, закапелками, Андріївським узвозом, висіли японські ліхтарики, підсвічені знизу прожекторами. Десь неподалік, він навіть не зможе скласти в пам'яті, десь тут збираються японці чи корейці, чи в'єтнамці, – вони торгували гашишем, кокаїном, розбавленим цукровою пудрою та анальгіном жінками, дружинами, доньками. Він плутав їх, як нігери плутають білих, яка різниця… Ліхтарики піднімалися догори вітром, тремтячи різноколірними кульками та папірцями, видзенькували срібними дзвіночками. Іван дивився з неприхованим зачаруванням на це чудо, широко вікритими очима. Потім він знову починав думати про батька і брата. Перший його ненавидів, тобто батько, наче наперед знаючи, що з нього може вирости, – зеківські закони удосконалюють аналітичний, сволочужний погляд на життя, на весь світ. Невільні генії людського життя. Він знову і знову згадував той випадок, коли батько з братом потягли його на полювання. Можливо, щоб щось в його житті перемінилося. Іван вперше у житті забив тварину. Оленицю. Маленьке телятко, її дитинча, стояло, дрижачи шкірою, тут у ногах, поруч. Оленятко плакало. Сльози, майже по-людськи, бігли з її очей, її судомило, роздувало живіт. Телятко оленихи протяжно скавуліло, майже тобі щуреня. Або як дитина. Оленицю роздувало. Брат подав рушницю, силоміць засунув пальці Івана на пусковий гачок. Іван вистрілив знову в конаючу оленицю. Теля йому було шкода. Тоді брат подав ножа, змайстрованого з багнета. «Давай… Давай… Давай…» – В повітрі висять капшуки, тяжкий сопух здохлятини, заповнюючи все навколішнє, наче злітаються велетенські мухи, як на скотомогильнику, де червоні, де красні кололи одне одного багнетами. Баба завжди говорила «наші», коли вони, «наші», розстрілювали ворогів народу: петлюрівців, денікінців, зелених.