Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

– А що ти, дємон, тут робиш?

Перед ним стовбичило четверо стрижених пацанів у шкірянках, з мобільними телефонами, нахабними і п'яними пиками.

– Ти, напевне, маніячиш? Га?! – видав один, і зелена тінь від далеких ліхтарів лягла на його обличчя.

І він злякався, тим ницим страхом, як і в патронаті. Його били без будь-якого, катаючи ногами, наче ляльку, і він спочатку скімлив, а далі злякався, що його тут, чого доброго, на пустирищі, можуть убити зовсім, запросився, пропонуючи гроші, кілька золотих обручок. Хлопці взяли все, але добавили йому кілька копняків, подалися пустирищем, навпрошки, напевне до Милославської, і один неждано запропонував затягти «цього урода» до недобудованої церкви й там огуляти. Хтось помітив вогник у його ж комірчині і сказав, що треба давати тягу, вигрібати звідси, бо зараз мусори прискочуть точно. Івану відлягло від серця. Під холодним вітром Білозуб пролежав до мурого ранку, з поламаними ребрами, і вже під світання, коли звів догори голову, то побачив сизий обруч, що поволі спускався донизу, з тріщанням електропилки. І слово, сильніше грому, прозвучало скрізь, влазячи у кожну шпарину, понеслося над пісками, над мертвими озерами: «Демон! Кайся!»

Пізніше, в травматичній лікарні, він вирішить, що голос цей, сильніший грому, почувся від струсу мозку; він подумки скаржитиметься і кликатиме на поміч свого покровителя, але сила когось, якого він фізично відчуватиме у палаті, терзатиме тіло, не даватиме спати, навантажуючи на його плечі тонни повітря, наче тонни землі, світячи церкви і хрести перед очима, прокручуватиме недавні і давні події, де головний герой він, а не хто інший, в супроводі кошлатого рила, й Іван горлопанитиме, щоб він його відпустив, знову кличучи свого рятівника. Це повториться, ще страшніше у психлікарні, і доктори добросердно накачуватимуть його наркотою, дивуючись, що це не допомагає: образи невловимо повзтимуть на нього кошлатими павуками, золоченими хрестами. І він втече у одній робі з лікарні, подасться до дільничих міліціонерів, розповість, що він і є той маніяк, убивця, але його викинуть за поріг, навіть не розпитавши прізвища, імені, не подивувавшись, що чоловік одягнений у латану лікарняну робу. І в лікарні ніхто не кинеться його розшукувати, тільки несподівано Ольга стане на порозі, гола, з закривавленими грудьми, і скаже: «Ти мене зрадив, я передбачив це. Тому я тебе і покарав». Іван зайшовся від люті: «Хто ти такий, щоб я тебе слухав, я тобі не обіцяв нічого, нічого тобі не винен…» Прибулець у образі Ольги тільки сказав: «Ну, дивись, щоб потім не скаржився!» І зник, розчинившись у туалеті.

І місяців зо два він жив без особливих пригод, з п'яною Ольгою, що все вередувала і просила подарунків, пускалася берега, жив з холодним жахом перед міліцією, голеними молодиками, дорогими автами, але в якомусь молошному умиротворенні: голоси і прибульці зникали відразу, як йому закортіло все пережите записати на магнітофонну тасьму. Книжок він не читав. Іноді газети. І якщо б його запитали про щось, то навряд чи він знав пряму відповідь про те, що межує з його розумінням доброго чи злого, то навряд, тому дарма йому приписували нечуваний і небувалий інтелект; просто не дурний собі чоловік: Іван вважав себе мужнім чоловіком, навіть більше, – взірцем для дамочок і баришень від сімнадцяти і старше. Годинами просиджував на стільці, викрикуючи до хрипоти уривки слів, фраз, записуючи до плеєра нещодавньої жертви, з насолодою слухаючи, як під тиском його слів зникає поволі трісклива, заодно милозвучна музика, записана на тасьму; він падав на ліжко в холодному поту і, знеможений, засинав під вуркотіння вітру або дощу, що вже на той час, на ту хвилину відходив тоскливими валами, полишаючи місце сну. Видавалося, ось зовсім близько починалося нове життя.

Потім знову полізли сни, тягучі, як похмільний ранок; і поминальним тижнем затяглися його дні, перелічені на хвилини, повернуті в невідомість дитинства. Його проколі лов колючий жах, і він спізнав саме середину його, якраз перед багатоповерховим, з чорними дірами вікон п'ятизіркового недобудованого готелю, з видом на площу і Солом'янський цвинтар. Він пошукав одними очима причину: міліціонер стояв і вологим карим поглядом дивився на Івана, нахабним і хитрим, залудженого хтивим більмом десь на самому денці, від якого пашіло молодістю незагнузданого лошака, – з довгою жилавою шиєю, з вологим поглядом убивці, що зупинився на пограниччі закону, напевне тому, що Івану ніколи не доводилося спілкуватися з міліціонерами на широку ногу, по-панібратськи, він міг непомильно визначити, хто проти нього: був обережним і хитрим, але його несподівано, разом з жахом, підкупив запах висмалених на сонці чобіт, хвилею приторної похоті, навіть те, що справедливість у цьому хлопцеві розтопила несправедливість, і тому він зрозумів, вірніше, побачив і почув знак вищий, обм'як по хвилині, підкоряючись своєму прибульцю. Це вже межувало з якимось неписаним законом і діяло на нього паралізуюче, страшно і захоплююче, – зараз, вирячивши неприховано, з жахом очі на мента, він пригадав у віддаленому, але не так далекому кулястому спогадові, коли батькові заламали руки, приставили ствола до потилиці, а він протяжно, звіриною хропів, б'ючись довжелезним тулубом об начищений паркет, сходив піною, харкаючи на чищені чоботи: «Всьо, мусора, всьо… Прекращаем…» – За вікнами гибіла осінь, деренчить, як іграшкова, машина «чорного ворона». Але цього разу, з холодом за спиною, захлинаючись відчаєм яскравого балагану життя, Іван світло і печально зрозумів, що щось проходить повз нього, щось таке невловиме, як за товстим куленепробивним склом. Проте погляд мента пройшовся повз нього, заглянув через плече, Іван перехопив його погляд, що ушнипився за старушенцією, яка в лахмітті крокувала, зігнута під баулами, серед випещених панів, з довгоногими, з холодними очима панянками, і на нього накотила підходним валом лють, міцна, жаска і чудесна. Він аж заламав пальці. Мусор нудьгуюче дивився на стару. Іван став у куцу чергу, вибираючи сік, корисний для здоров'я. Витягнув газету, складену учетверо, кольорову, що їх видають для садівників: як доглядати ґрунт, як удобрювати біля кореневища квіти, у яких умовах вони найліпше самозапліднються, які температурні умови відповідають такому чи іншому типу квіток. Потім, вже біля каси, він побачив, як стару шарпає за плечі міліціонер. «Мочить вас треба…» – тут щось спалахнуло, і він дав ради неясним відчуттям, що висіли у сиропі суботнього лінивого дня, з духотливими напливами вітру, тисячипудового атмосферного тиску. Він вийшов із скляної будівлі, попиваючи помаранчевий сік з пластикового пакетика. Сонце заливало Солом'янську площу. Іван пройшовся під скляними будками, накинув коло, там, де повертає шістдесят дев'ятий автобус, і байдуже поглипуючи на гарні голі спини жінок, косуючи світлим своїм поглядом на широку Солом'янську площу, що розтікалася жовтим озерцем: той самий молодий, жилавий мент, що йому би вистачило кілька ударів, якщо не одного, щоб переламати пополам, покидьок, сволочуга, зараз він причепився до двох дівок, – одна одягнена в ботфорти, інша носила чорні панчохи до самих колін, шкіряні шорти, з ямочками сідниць з-під халявок; обидві розцяцьковані немислимим, блазенським гримом. Погляд міліціонера, голодний, злий, затравлений щоденним онанізмом, почав дратувати Івана: він не любив злиднів, він зневажав убогість, він зневажав їх так, як сифілітик зневажає сифілітика, але навдивовиж він відчував до цього жилавенького хлопця нероз'яснимий трепет, навіть повагу, бо це була влада, це була сила, а він скорювався цій силі, наповнюючись мазохістською насолодою. Чудний, чудовий холодний трепет. Але зараз він відчував себе у безпеці. А ще більше: він знав, що робити, але не відав, як діяти. Неспокійний нічний сон, з читанням газет про садівництво, не пройшов дарма. Спокійно, повагом, порипуючи шкірою новенької куртки, він перейшов на той бік, впевнено, до пишнозеленого цвинтаря, і зайшов у вільглу порожнечу недобудованого готелю. Але ще до цього він прямує тінистою алеєю, оминаючи потічок скорботних, що з пуками квітів і всілякого такого, пруться вшанувати пам'ять померлих, яким один хрін, – опариші порозтягували давно кістки по всіх закутках. Іван відчуває на собі захоплені погляди повійок, що примостилися на лавці, пускаючи сизі дракони диму з неправдоподібно червоних ротів; у них навіть зуби в помаді, бичихи. Одна проводжає його поглядом. П'ятдесят баксів, – це по тому як вона заголює спідницю і піднімає ногу, тримаючи її на одних кінчиках пальців, пещену, ще не затягану, з синьою чи зеленою підв'язкою. Іван ковтає липку слину. Двадцятка гривень – мінет, ну, хоча б на цвинтарі, а куди пертися, я ж тебе, любчику, зовсім не знаю, хоча робота зобов'язує. Серце у Івана вилітає з грудей. Падаль, смердючки, а деруть їхні засранці цих сучок задарма, на шару, на кодло, як кому заманеться, і б'ють писки: потрійне завдоволення. Нє-а-а. Йому такого не треба. Але він добродушно усміхається: нехай, зайчику, наступного разу. Бай!

Під червоною стіною цвинтаря широкі, широкими вухами лопухи, з калюжами сечі у вижолобках, звідки до черенків, вижолобками поволі стікає, як нектар. Іван любив цей запах, чужий, нудотно-солодкий, напоєний чужим сіменем, чужою силою. Він сів під стіною, намагаючись дати ради думкам, зібратися докупи: сонце заливало Солом'янську площу, розходилося сірими колами. Піна хмар збивалася над червоними сардинами трамваїв, що котили у мирній, зажирілій сутолоці. Іван вирішив перечекати годину-дві. Його цілу ніч мотлошило, і цілу ніч він поливав квіти, слухав музику, перелистував старі газети, тупо вичитуючи одні жирні заголовки. Він слухав небесні розливи італійських тенорів. Але ось за п'ятнадцять хвилин блюдо Солом'янської посунулося, накренилося загрозливо і завертілося дзиґою, похвилинно набираючи оборотів, наганяючи нудотну жаску хвилю очікування, начебто котитися в трамваї чи швидкісному поїздові, наче запускаючи самотужки ще одні, невидимі для ока механізми; це блюдо дзижчало від неймовірної швидкості, а потім вій почув громоподібний голос, і спалах, подібний на сонячний, але який засліпив сонце, що те вмент зробилося чорним, як негатив:

– Стій» Дороги нема туди, куди ти зібрався. – Сіль на зубах, дикий ядушний кашель, зігнута пополам постать. І він поволі, спльовуючи гірку, злиплу слину, поповз, вгрузаючи плечем у стрижені рівно кущі.

– Зупинись, – сказав чийсь голос, але не голос його прибульця, зовсім інший голос, від якого пробирало по самі кісточки, він не відчував ані сили, ані чогось такого, щоб вивищувало над усіма.

– Хто ти? – закричав Іван і завертів очима, як скажений пес, якого затягли у петлю гицелі. – Це ти до мене приходиш і мучиш… Я тебе небоюся.

– Життя не приємна прогулянка. Іноді вона може виявитися пеклом, але кінець її невідомий нікому. Окрім Господа. Ти намагаєшся прожити життя з кінця.

– А пішов ти… – Іван затиснув скроні руками: повійки злякано вирячили очі, але пройшла мить, і сонце знову світило людям у спини.

– Готовий! – почув він голос свого спасителя. – Іди і покарай ту сучку! – Над Солом'янкою пливли красиві хмари, як у кіно.

Безпристрасне обличчя, з чорними западинами очей, іноді вони бували чисто синіми, піна світлого волосся, що обліплювало витончене обличчя, срібне і красиве волосся, і два пухнастих крила, і одяг білий, – білі одежі. Десь Іван про це чув, мабуть, в газеті читав. Запах сечі на зеленій свіжості лопухів. Радісна тривога розриває шланги артерій. Так, начебто він підходить і торкається шовкових одеж. З самого ранку у нього боліла голова. Снився йому вкотре сон, що стеля набухає кров'ю, а потім велетенський палець, так, перст, швидше всього то перст, а ще з чотирьох стін до нього ідуть ангели з попівськими обличчями, голоси у них страшні і злі, і він б'ється з ними, вони повертаються і приносять, кладуть до його ніг золото, тут він летить над землею, і люди маленькі, зовсім мурахи, і вони кладуть йому поклони; Іван уважно придивляється, впізнаючи обличчя своїх знайомих та близьких. Несподівано, з нещадною ніжністю він подумав про бабусю, – спав і думав чомусь про неї. Прокинувся з чарівним, ах, прямо чудесним почуттям чогось такого, що чекає на тебе попереду. Сидів у задумі, спостерігаючи, як розпливається серпневий чистий ранок, наче за вікнами стояла вода, врівень хмар. Білосніжний будинок, біла кухня, євроремонт. Мрія білосніжного дня. Як лебідь біла. І він усміхнувся до себе, чи до когось невидимого, що дарував йому цей чудесний, прекрасний сон. Накинув на плечі халат, шовковий і рожевий, але чоловічого крою, з галунами на плечах, драконами на грудях і вогнем смолоскипів на спині. Халат короткий, щоб виглядали ноги, міцні, спортивні ноги, – це подобається жінкам; колись давно він ходив на плавання, займався спортом. Подався до ванної. Ніжився з годину, любуючись зеленими з червоними, під мармур, кахлями. Дзвоник у двері. Як щось на голову сідає. Дзвоник повторився. Цього разу добрався тім'я і глибше. Нашвидко обтираючись рушником, відкрив двері., На порозі зодягнений у чорне, з білим комірцем під горло, чоловічок, йому, Івану, по груди. Месіонер-методист: простягає брошурки. Іван дивиться на маківку його голови, на вікно, на вологі, прибрані двірничихою східці: молодці старушенції, коли їх не пиляють у підвалах чужі мужики, а ще ліпше, коли вони доходять старості, до літнього віку, то у них виходить здорово, – нав'язливі, як серпневі мухи, грушку тицьнуть, стаканчик наливочки, ще якусь хреновину. Методист намагається відкрити рота. Іван випихає його в груди, і той тільки писнув, як в'юн на кризі. Але за годину, зізвонившись з Ольгою, він подибав на порозі пачечку глянсованих часописів, чорну бабтистську Біблію. Одним ударом він піддів цей мотлох на ногу, другою підхопив і з неприхованим задоволенням дивився, як яскраві книжечки летять донизу, в проймище вимитих маршів. Так починався день.

Дівчата, їх кілька відразу, забігли справити нужду: білі трусики, тугенькі задки, шипіння сечі: ну, зарази, зовсім не яку чоловіків; вони перебалакуються, сидячи навшпиньки, вертять білими, у когось навіть засмаглими, срачками, і спокійнісінько собі перемовляються, ото, сучки. Іноді вони пукають, після чого голосно регочуть. Він прискіпливо, нервуючись, спостерігає за ними. Одна тут малює: церкви, недобудований готель, п'ятий трамвай під дощем, синє небо, білих коней з рогом у лобі, короче, брєд. Івану не сидиться, він знову виходить у тіняву алейки. Художниця блимнула на нього велетенськими сірими очима, з ніжною поволокою, з видом людини, котра заглиблена у себе, а то дивись, і у весь світ, і не розбереш. Вона зовсім безцеремонно, некультурно підбігає до Івана, просить цигарку. Іван розтягується білозубою посмішкою, щирою і привітною: не курю, вам не варто, чарівна дівчина, а ось дивись, а ви б не могли портретик, ні, тільки філософські пейзажики, ну, пейзажі. Але порпається в кишені, дістає купюру, простягає дівчині: «Мистецтву треба допомагати…» У неї немає грудей, але кругленький випнутий задавакувато задок. Це зовсім не те: йому снилася бабуся і злі ангели. Він далі гуляє алеєю, спостерігає за дівчатами, за міліціонером, що вологим поглядом поглядає на маршрути п'ятого трамваю. Підходить до кіоску, купує пляшку «Фанти», пакуночок фісташок. І знову прогулюється, попиваючи «Фанту». Повертається до готелю, заходить і сідає в заростях дикого клену, намагається зібратися з думками: дорогою він помітив, що дівчина косує на нього оком. Він сидить в заростях, німий від сіраху, невідомих сподівань: як ця сучка дає, видно ж, дає, падаль, порядку ніякого, колись вони по підвалах, по льохах сиділи, сьорбали свої соплі, а зараз нічого не бояться, наче козирьок з цього габелюки не впаде на голову, або ще щось там, а ця сучка дає, але більше для педофілів, у неї зовсім немає грудей, тільки одна сраця, чого там болить голова, смердить скрізь аміаком.

Дівчина з'являється перед ним, блимаючи посмішкою, поправляє щоку язиком, так, щоб йому видно було: рівні білі зуби, червоний, зігнутий, розігнутий, руркою язик. Вона у світських салонах, напевне, куди іноді потрапляє, перепхнувшись по-швидкому з якимось пещеним до непристойності євнухом, має успіх. Іван показує, щоб вона сідала. Окрім затишку він нічого не бачить, не чує, тріщить фісташками. Вони не перебалакуються. Вона мовчки кладе руку на його матню, виваженим жестом, і він навіть встигає подумати про естетизм. Іван навіть намагається прийняти руку, на її здивування, на її сором, але несподівано передумує і говорить: «Спускай штани… Тільки швидше… Мені ніколи…» – Він боїться не встигнути, але ще куди, де та ціль, він навряд знає, і краще не знав би, так тоскно. Дівчина спускає джинси до колін, розвертається задком, круглим і міцним, обіпершись об дерево, красиво, майже по-кіношному розставляє ноги. Іван підходить, дивиться, дівчина обертає голову, говорить: «Ну… Йди… Я вже готова…» Він піднімає шматок арматури, з усієї сили заганяє їй між ноги. Дівчина ще стоїть; він розуміє, що до неї не відразу доходить. Іван стоїть і чекає, слухаючи, як вітер б'ється роздвоєними верхівками клену. Нарешті вона стогне, протяжно і дико, але надто тихо, і це його найбільше розпалює. Він розвертає її до себе, обличчям, продовжуючи водити арматурою, наче прутнем, туди-сюди. «Ти ніяк не кінчиш, сучко?!» Вона втрачає свідомість. Іван сідає, допиває поволі пляшку «Фанти». Кров швидко набігає у художниці між ногами; джинси, труси, акуратні, модні – темна ганчірка. Івана бридить. Пошукавши чогось гострого, він нарешті знаходить арматурину. Дівчина лежить з відкритими очима. Вона проситься, ледь чутно. Вона белькоче протяжно, без зв'язку. Живуча, вони всі живучі, як кішки. Іван вибиває одне око, потім друге. Слухає з насолодою, як тріскається рогівка, чвиркає рідина і кров. Дівчина не проситься, тому це його бісить, і чим більше лють розбирає його, він починає розуміти, що це не сьогоднішнє його завдання, що він, напевне, зайшов надто далеко. І від відчаю бере до рук залізобетонну плиту і опускає на голову художниці. Один раз, другий, третій раз піднімає. Коли від голови лишається безформне місиво, одна каша, а ноги ще продовжують конвульсійно сіпатися, він нишпорить кишенями, збирає мілкоту, видирає з вух золоті кульчики, бере труп за ноги і волоче до підвалу, з висохлими купами лайна. Жбурляє вниз. Ретельно витирає, наскубавши трави, черевики, шкірянку, і виходить прогулятися Солом'янкою. Голова наливається. Його починає тіпати. Чи він щось розуміє, чи жалкує, що збився з шляху і його сьогоднішнє завдання не виконане, хоча ця сучка заслужила, а й того більше ніж заслужила, тому використав він свою позитивну енергію туди, куди слід, і нічого тут розводитися. І голос, холодний, жагучий, до самих кісток, підтвердив це. Щоб якось забутися, він купує пляшку пива, п'є, спрагло ковтаючи рідину, але так, начебто учиняє найбільший гріх, наче опаскуджує собі нутро. Він не вживає алкоголю, категорично.

Міліціонер знову відшукав чергову жертву, – вошивий смердючий бомж, з білою пластиковою каністрою, куди він дбайливо зливає рештки пива з недопитих пляшок, чимчикував собі у невідомому напрямку, то між столиками, серед витонченої публіки, котра гомонить годинами по мобільнику, то знову повертається, і так щогодинно. Гумовий кийок хряснув по хребтині, і бомжара тільки хекнув. Іван потирає руки. З'являється обличчя, «лик», про себе говорить Іван, – вказує в бік Кавказької. Тоді Іван Білозуб розуміє, куди, який напрямок йому вибрати. Вчителька, напевне, стара, пісок сиплеться, з інтернату, і, напевне треба поговорити, вона нічого поганого не зробила, виконувала обов'язок, як зрештою і він, – у кожного свій обов'язок, і ангел мовчить, нічого особливого. Ангел тільки сказав: «Молодець!» Щоправда: злиднючка, а в золотих кульчиках ходить, падаль, не люблю, не терплю злиднючок, ото їх ніхто не любить. Мент говорить, вітер розносить слова: «Суки, мочить вас усіх треба. Або на уколи…» Іван продовжує стояти, ледь похитуючись, смакуючи приплив свободи, від благодаті жмурить очі, мисленно благословляючи стража закону і порядку.

І отож він продовжує приймати сонячні ванни, вдихаючи і втягуючи вільне повітря Солом'янської площі, перебігаючи усмішкою в похмурий настрій, поволі викликаючи в грудях своїх справедливий гнів. Думає про інтернат і сиріт, затяжно, чадливо, як після цигарки. Усмішка кипить, мов ртуть у риторті. І приходить Шестєров. Кіптява над синьою водою: з вікна. За ним кілька товаришів. Шестєров – античний бог, постать, видрана вчителем фізкультури Пилипенком з книжки «Стародавня Греція та стародавній Рим». Витончений, майже тобі гомосексуаліст, розумний, з в'їдливою усмішкою, ядовитий, як гюрза. Викладачка, – ніжне створіння, закохане в літературу, в недосяжну доброту усього людства, що крадькома вичитувала Бгавагіту, курила благовоння, мастурбувала в окремішньому номері лазні. Про це мало хто знав. Кілька чоловіків, Шестєров не знав, точно. Але застукав її в кропиві із задраною спідницею, взяв без жодного звуку, без супротиву, а перед цим його огуляв Пилипенко. Іван плив між столиків, сповнений власного благородства, шикарний повелитель світу. Напевне, він один із янголів, посланий Богом на цю землю, Не напевне, а точно. Хіба ти не знаєш собі ціни, Іване? І усмішка лягла на його обличчя, як тінь вибраності.