Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Вже коли вона висушувала волосся, барбарисові свої зарості, закутана у тепло пухнастого рушника, все одно далека, він звіддалеку чужого світу пам'ятав, несподівано для себе, її пухкі, зігнуті в колінах ноги, як швидко збігали шерстяні брюки по струнких ногах, довгих і пружких, мармурово-білих, з рожевим відливом, свіжих та живих, а потім він брав її з нахрапом звіра, наче соромлячись за все те, чого у нього не було, не могло бути, і вже десь посередині, коли вона взагалі закинула безумно голову, щось говорила, як у гарячці, розпеченими губами, Вітька Ракша зробився несподівано ніжним, що аж зникли запахи, нічого навіть не хотілося, а просто привалило заступити, недавно таку впевнену, а зараз безпомічну, і відразу і чарівну, як холодна осінь, і те, що все повідчував, прочував Ракша зранку. Як не було нудних сцен умовляння, з роздяганням, відвертанням обличчя до стіни, щоб розщібнути ліфчик, принаймні так, від першого знайомства, робила лікарша, полюбляла, і вже внизу давно мокра, коли він знімав. Потім тлумисько стулених ніг. М'яка вхожена шкіра, з округлим, золотавим засмагом, красива спина. Більше він нічого не хотів пам'ятати. Ракша лежить у китайському, з драконами халаті, полизькує сдабеньке винце, і йому нічого не хочеться, тільки дивитися бездумно, як вона, закутана в рожевого рушника, приборкує буйство свого кучерявого волосся. Що їй такого замолодить? Підійти до вікна, глянути, що там робить Нижник, якщо він вже виповз з Макдональдса нажертий, як свинячий кендюх. І сказати, що у Нижника гармошкою пузо, він сам у громадській лазні бачив; або он там, три дні тому, через дорогу, на сліпому повороті, де нічого і нікого немає, бо смерть вилизує всіх, хто ширше вух розкриває рота, збили «мерседесом» жінку. Там зараз ожило, а собаки никають невідомо з яких причин. Вона скидає рушника, і йому перехоплює горлянку, тобто дихання. Ракша думає, що йому або поталанило, або він вляпався раз і назавжди, і життя його перестало вертітися яскравим ацетоновим диском, з якоїсь миті воно перетворилося на тир, на ляльковий театр, де справді можуть влучити в голову, якщо не будеш розкривати рота ширше чужих вух.

– Мені збиратися?

– Почекай, але… якщо тобі неприємно… Може, ти подумаєш…

– Нічого не подумаю. Я мало думаю. Ти зробила поганий вибір.

Але він знову взяв її, як стерво, майже як лікаршу, але з любов'ю, наче переламався десь посередині. І чим більше він усвідомлював залежність від цієї жінки, тим більше йому хотілося з нею, в ній, і ще будь-де, і що завгодно. Але Ракша промовчав: слухав, як вона дихає у нього на грудях. Потім дощ: шарудіння вітру, налитого тугими яблуками, наче радістю перших дитячих калюж сечі і солодких засраних штанців – благо, добре, благо, виховання, – стріловидні удари пласкими чорними дахами: вимиті бетонні плити, темніють, набухають калюжі, як тобі скопичуються роки, запах матіоли, крики дітвори, веселе ревище народу, від невідомості, куди примостити готовий до дії прибор, і шемротіння води, знову капелюшки дахів, стьобаки свинцеві на шибці, на стінах сусіднього дому. Вони сплять, наче двоє у човні, відносячись підводними кошмарами дійсності, видячи у снах недоладно однакове і красиве. Блін, скопититися можна.

Ракша прокинувся першим і чекав, що зараз вона істерично підніме крик. Такі бувають ненормальні: зачухається між ногами, вихопить мужика, а потім назадки. Але вона благодушно мовчала. І Ракші теж не до цього, бо знову йому снився Китаєць, майже, сволочуга, як живий, хоча він ніколи не шкодував, що пристрелив цю сучару, але чого він снився раз у раз, в самих непривабних, значить, непотрібних ситуаціях, хоча щось підказувало полковнику: треба рухатися кудись далі. І він лягав, прокручував оте клятуще кіно, з самого початку, майже дворічної давності: блін, во, вже пітора року без роботи, без грошей вірніше, а без роботи то цілих два, і заливаюсь гіркою рівно рік, не так багато, як для початківця алкаша. Якого хріна цей недоносок преться у очі, ще б раз пристрелив і рука не затремтіла.

– Мені снився Китаєць, – говорить Ракша, наче у нього болять всі зуби. Він підступився до вікна. Вітер розхитував верхівки дерев. Банально, але аж сльози накочуються на очі. Шматок поштового відцдення, неправдоподібно синій, казенний, майже тобі тюрма. Скрізь тюрма. Липкий піт, трупного, бурштинового кольору напевне. Треба щось з цим робити. Зараз, чого доброго, вона закричить. На німфоманку зовсім не подібна, а ти їх взагалі коли-небудь, віслюче, бачив? Там ще півпляшки віскі.

– Лягай, – у неї простий, без награного ідіотства голос, без отих наворотів. – Розкажи про Китайця. Розкажи трохи про себе. Хоча я про тебе більше знаю, ніж тобі видається. Але треба колись вибалакатися. Навіть чоловіку.

Їх віддалила розмова. Так, він думатиме, підігрітий наївністю закоханих, крокуючи услід курсу двадцять першого, повз посольство з білого каменя з червоним гербом і двотоловим орлом на ньому, – припинився, тицьнув дулю, подався далі, в якусь важку, як камінь невідомість; він перепочиватиме на зупинках, сидітиме і дивитиметься на велетеньку порожнину неба, або як чиясь добра п'ятірня; він так подовгу сидітиме, ні на що не сподіваючись, потім без зупинки дійде до своєї рідної ментовки, що на Солом'янці. Посидить там серед скляних акваріумів торгових будок і піде шукати її офіс. її він побачить відцалеку. Вибух сміху, тріпонула мідними кучерями, кільцями по плечах, обличчям своїм світлим, до зализаного, з проділом молодого чоловіка: очі відсутні, в себе. Вона знову така далека, торкнутися кортить, але якщо доторкнешся, то потрапиш на рекламного щита. Чим вона займається? Ракша не наважувався підійти. Сидів та вертів у руках німу мобілку. Звівся і пішов, чуючи як крик її голос: вона його побачила, вона його кликала, але він уперто манджлав трамвайними коліями, п'ятим шляхом, до низу, навіть гадки не маючи похмелитися, і повторював: «…Пресвята Діво Маріє…»

Він стояв перед церквою. Звалившись на коліна, окропившись потом, Ракша почав молитися, зовсім невлад, пригадуючи, як того вчила баба, дядько, сестри і таке інше. Він молився щиро, затято, але до храму не заходив. У проймищі з'явився священик.

– Зайди, – тихо сказав він.

– Недостойний.

– Юродство не дуже личить тобі, новонавернутому.

– Я думав, що навпаки.

– Юродство не для тебе. Зайди до храму і молись.

Храм просторий, але видно, що бідували, з селянськими лавами попід стіною, рушниками на образах. Ракша вдихнув затишок, але почав, дратуючись, щось вишукувати, наче чогось не вистачало, і очі забігали як у безпритульного пса.

– Якщо зайшов до храму, то нічого видряпуватися на дзвіницю, – почув з темряви голос, але кому він належить, Ракша так і не зрозумів.

Ракша знайшов ікону, найкращу, як йому видавалося, і примостився для молитви там. Зараз, – це як нічні спогади, і йому видавалося, що витягував він ті спогади, з липкої і смердючої багнюки, очищав дбайливо і клав перед іконою архцстратига Михаїла; зараз для нього все потонуло в якійсь тягучій зеленій мелясі, що стягувала всього його, вичавлючи астматичними уривками молитви; повз нього проповзло дитинство, з голодом, з соромом з'явитися у рваних штанях на вулицю; висохлі материні груди, від постійного нервування, психічних зривів, коли батька чи брата етапували або забирали до буцугарні; потім молоко, натоплене з дешевого, копійчаного морозива, – він хотів всього цього позбутися, чого майже не пам'ятав, навіть рідні не знали того, що зараз відкрилося йому, але відкрите навалилося на нього великим тяжким пластом, як хто землі навернув.

– Ти його повинен знайти, – тепла рука священика у зеленій рясі.

Ракша звівся і сів на лаву. Священик поруч. Погляд відсутній. Обличчя світле і втомлене. Погляд відсутній, дивиться мов у прірву. Такі бувають тільки у мерців або як у бомжів. Останню думку Ракша лякливо відігнав.

– Отче, це правда, що коли вирушаєш назустріч Богу, то завжди зустрінеш Бога?

Священик, не повертаючи голови, дивлячись на жовтий плин свічок, говорить:

– Не завжди, все залежить від тебе. Але йти обов'язково треба, хоч би ти кого не зустрів по цій дорозі. Але ти його обов'язково зустрінеш. Прийде час, година, що тобі відмовить увесь світ… Окрім одного Господа Бога.

– А якщо світ виявиться Господом Богом?

– Світ і є Господом Богом.

– Значить мені треба терпіти від Нього все – наругу, любов, ненависть.

– Ні, тобі треба перетерпіти, навчитися любові. Ти навчишся. Це прийде з літами.

Ракша вклонився, зовсім по-світському, хотів іти, але священик знову його зупинив, і проговорив:

– Ти повинен його знайти… – Обличчя блукаючого в пітьмі людських гріхів та шолудивих загадок.

– Кого, отче?

– Того, кого ти випустив через недомисел свій і невіру свою. Згадай два роки… Чоловіка, який стоїть на піску… Згадай… Багато смертей… Ще більше потім… Мертві жінки… Діти… Він убиває, він служить сатані, а думає – Богу… Ти його відпустив… – Очі священика наливаються кров'ю. Ракшу хилитає.

– Іди. Ти зрозумів, про кого йдеться. Тільки не бреши і не бери гріх ще раз на себе…

Ракша стояв дурень дурнем. Потім його перекосило всього, відкинуло назад, і він чітко побачив обличчя того фізика-біолога… Іван… Біл… Біл…

– Так, отче. Ото він і є. Я відчув, я побачив його, хоч не згадаю ніяк прізвища.

– Ти його забудеш: його обличчя, але не перестанеш шукати до тих пір, поки не знайдеш. Це твоя спокута.

І вони розійшлися врізнобіч. Ракша поплентав трамвайною колією, тяжкий думками, але радісний, несучи в голові тихий шемріт. Він поминув облуплений банний корпус, потім профтехучилище: весь залитий сонцем, неждано зрозумів, що її контора чи фірма поруч з церквою і що тут випадку не може бути. Ось вона, спокуслива змія початку. Досвід металево упав на плечі, і вперше Ракші закортіло вибалакатися, але не було перед ким, а те, що в церкві, то таємниця, тайна велика: і його зустріч з порядною жінкою, і його непорядна ніч, а що там ніч – ціле суче його, паскудне життя. Щось холодно лягло під серцем. Очі важкі, мов чужі. Вони мешкають в одному домі, – заспокоював він себе. Але що можна змінити? На ньому нависла невидима пляма, клеймо смертовбивчі. Позаду клаксонило авто. Забирай їх, мать його, Ракша почав давити фасон, витягувати мобілку, готовий огризнутися, зійтися з усім світом. Спалах бронзових кіс, відкрита дверка. Ракша зажмурив очі, боячись подивитися на неї, з кимось, чи, може, холодно, по-світському байдужу. Тепло її руки на його руці. Чистий подих, легкий подих.

– Господи! Щось-таки перемінилося у моєму житті.

Дзвінкий сміх, вологі теплі губи на щоці.

– Ходім, Ракша, у тебе є ще багато справ. Тобі я ще встигну поморочити голову. І… І ти мені нічого не скажеш?…

4
Поклик

Від дороги треба йти навпрошки. Цю дорогу розшукав Шестєров. Він прийшов у клас, скинув сумку прямо на підлогу, під широко розставлені ноги, втупивши свій погляд, сизий та чистий, як волошкові квіти у припізнілій порі, і сказав:

– Я, Шестєров, – у цьому було щось більше, аби в класі хтось таки трохи читав, а тому ніхто нічого не помітив, не порівняв, хоча грамотність проглядала в обличчя Кості Шестєрова, разом з його атлетичною поставою, скуластим, виліпленим, наче з одного шматка, обличчям. Рекс відразу, ще не чекаючи, коли закінчиться урок, зіпхнув Нінку Блохасту, сів поруч Івана і зашепотів йому швидко на вухо. Того ж дня, коли до школи-інтернату прийшов Шестєров, його надумали опустити: між дерев'яних балок сушилки, куди його закликали, надумали учинити допит і суд. Рекс давно наготував звинувачення, але вони лишилися гуляти у його голові, бо Костянтин Шестєров витягнув з-за пазухи пістолет, ткнув Рексу у писок, після чого злякана шантрапа посипалася врізнобіч, як воші після доброї порції дусту. Рівно через тиждень, в колі дівчат, старшокласників, меншеньких трохи, хлопців з села, Рекса віддубасив до поросячого писку Шестой, тобто Костиль Шестєров, хоча «шестим» йому ніяк не випадало бути. Іван прийняв його дружбу відразу, чоловіка сильного, справді мужнього, якого цікавили дівчата і який поволі потягнув його в інший бік, навчивши не боятися, відповідати ударом на удар: цілими днями, коли з Іваном не траплялися напади іпохондрії, вони боксували, вивчали і відпрацьовували прийоми боротьби, дзю-до, карате, записані до великого потертого зошита, обліпленого гедеерівськими наклейками, разом з соложавими еротичними оповіданнячками, написаними невідомомим автором, авторство яких здебільше приписувалося відомим або знаменитим письменникам, там – Єсеніну або Льву Толстому. Але у обох живилася одна мрія – розбагатіти за будь-яку ціну. І першим кроком до багатства вони вибрали Рекса. Його викликали на судилище до «труби», але він не з'явився, зникнув вночі безслідно, прихопивши гроші. Рекса підловили десь під Житомиром, відправили назад, але грошей так при ньому і не знайшли. Шестєров з Іваном лишили його до часу в покої. Шестєров організував тренування біля озера, а Іван підбивав розмовами проти Рекса школу. Рекс обрид усім. В перервах, разом з Шестєровим, вони віддавалися мріям, коли на Івана не сходило. Зуб майже нічого не пам'ятав з того, тільки перелякані очі нового товариша, якийсь забобонний переляк. Звідки і як почалося, Зуб не пам'ятав, але знав напевне, – якась невмолима сила тягнула його в пустинні місця, де він сідав, чекав на когось, доки йому нестерпно починало крутити в паху, і він кидався на переляканих дівчаток, що сідали в кущиках попісяти, і як вони зчиняли вереск, то відчував полегшення, велике задоволення від того. Іноді він вибирав жертву, щоб з нею побоксувати, але вибирав хитро, промацуючи її кілька тижнів, і, пересвідчившись у повній своїй силі, викликав до двобою, де розбивав обличчя вибраному кандидату до живого м'яса. Але йому більше подобалося лякати дівок, а то і запізнілих з нічної зміни молодиць. Несподівано все це відкрилося, – якась жінка, що заблукала після походеньок до свого чергового коханця, сіла в кущах, а тут Іван, вона його за шкірку і почала товкти писком у насцяну калюжу, він запручався, але молодиця виявилася пругкішою і не боялася, видно, розголосу, тому приволокла хлопця за патли до директора школи, але той пускав сивушні дракони з горлянки, тільки посміявся, добавивши, що нічого ночами нипати хащами, – Івана відпустили. Після цього він зробився обережним, але днями сходив з лиця, внаджувався до того берега, зовсім безлюдного, майже як острів, і часто рибалки бачили його спину у вилинялій сорочці, його непорушну, як кам'яний виліпок, постать. Шестєрову стали не подобатися такі походеньки, бо він відчував у тому якусь таємницю, хоча навряд чи вона існувала у тому вигляді, що він собі її навигадував, начитавшись книжок про піратів, приховані скарби, здобривши розповідями місцевої, вже сиділої, шантрапи. Якось Іван зізнався йому, що батько у нього «дєлав не одну ходку», і останнє підняло Зуба в очах Шестєрова. Проте його часто почали зустрічати одного, під прямовисним сонцем, в заростях осоки, він сидів спиною до пустирища, обличчям до сонця, наче когось зустрічав. Дивацтва Івана сприймалися спокійно, бо з якого дива він, син інтелігентної матері, нехай і покійної, опинився наразі тут, при живих, вважай, батьках, з братами і дядьками, тітками і незчисленною кількістю родичів. Приїздила його бабуся Настя, привозила гостинців, і він ділився тими гостинцями з усіма щедро; хіба що блідавенький, і гроші водилися, користався авторитетом серед учнів, учителів не радував великими успіхами, але цим ніхто, з вищого інтернатівського начальства, не переймався. Потім з ним трапився найсправжнісінький напад. Його судомило, викручивало, і він горланив на весь інтернат, щоб його відпустив той, він, нехай його відпустить. Івана відвезли до спеціальної лікарні, тобто до божевільні, де він пробув під наглядом лікарів три дні, і скоро звідти випустили, не знайшовши чогось особливого. Лікар сказав, що наслідки замкнутого, тяжкого дитинства, а ще, мабуть, перепікся на сонечку. Хто Івана не відпускав, ніхто такі не дізнався, навіть довгий час йому і самому було невтямки, тільки він зачаєно чекав того часу, коли душу замлоїть, поведе в сонячні місцини, з гуркотом у вухах і шаленим шуговинням серця. Так, як і того довгого липневого дня, коли електричка летіла на Користень, а він збирався убити Ольку Пінчукову за те, що вона отруїла чотирьох своїх коханців, підсипавши отрути в горілку. Олька Пінчукова зманювала своїх коханців в ліжко, небаченої вроди двадцятип'ятилітня жінка, з писаним класичним профілем, копицею чорного густого, як жорства, волосся, осиною талією, ногами пляшечками, вишневим поглядом і чорною дугою брови над ними; займалася тим, що знаходила квартирних забулдиг, що прописували її на жилплощу, а потім потроху сипала полин у горілку. Після чого вони в скорому часі від'їздили до кращих, чи не дуже, світів, відписавши як не квартиру, так частку добра. Щось, видно, нагадалося Івану з дитинства, але це тільки здогад, бо навів його на Ольку Пінчукову не хто інший, як колишній його однокласник, з відрубаними ногами, вибитим оком, запросивши якогось відсотку від здобичі, і Іван кинув йому кілька зелених папірців, тобто баксів. Повернувся, придушив подушкою, забрав гроші і подався зачумленою житомирськими мужиками користенською електричкою до Ірпеня. Ольку Пінчукову він так і не покарав, бо, видно, мовчали голоси, або зовсім з іншої причини. Вона стала його коханкою. Вони, як сама зізналася Олька, тільки побачили одне одного, то відразу зрозуміли, що створені для сумісної судьби, хоча Пінчукова довго не здогадувалася, чим промишляє її суджений, і від неминучої смерті, як вважали слідчі, її врятували саме правозахисні органи, що виловлювали і розшукували Івана замалим не десять років. Після бурхливої судьбоносної зустрічі, трохи покунявши, Іван побрів на електричку, задрімав у сопушному чаду, і, коли отямився, продер очі, то побачив старого свого знайомого, що останнім часом з'являвся тільки голосом, а зараз сидів вбраний у стильного костюма, з білим комірцем під саму шию, в чорних лайкових рукавичках, в м'якому фетровому капелюсі і роз'ясняв йому, як. і куди треба їхати: там є сім'я, що прогнівила вищі сили. Прибулець покартав Івана, але поклав надію, що той виправиться. Іван встав в енному містечку, швидко, за хвилин п'ятнадцять відшукав великий цегляний будинок, з прибудовою, врем'янкою і погрібом. Він обстежив за годину всі входи і виходи, побіжно розпитавши у задрипаному вокзальному буфеті мужиків, хто там мешкає, а ті за пивом щиро, як на духу, все, що знали, розповіли. Нікого це не здивувало. Прибулець з'явився перед самим заходом сонця, коли Іван дрімав собі в байраці, ще на теплій землі, – здоров'я було нівроку. Прибулець сказав тільки одне:

– Причина смерті полягає тільки в самій причині смерті. – Більше нічого: пішов у стильному костюмі насипом ракушняку. І він вирішив, зводячись: щоб загинути, треба бути героєм.

Він дочекався дванадцятої години, прочуваючи жилами кожен трем, удари електричок, завивання міліцейської сирени, вищання сигналізацій на машинах «крутих»; при жовтому місяці переодягнувся у поношений одяг, відшукав без особливих труднощів будинок, постукав у двері, і в нього запитали «хто там». Він нічого не відповів, а постукав ще раз, чекаючи, коли його замотлошить, підуть рожеві кола кругом. Нарешті, коли це трапилося, він витягнув обріз «вінчестера» і вистрілив у двері, пробив дірку. У домі заголосили, затупали ноги. Він прокрався під стіною, підняв половинку цеглини і пожбурив її у вікно. Люди кинулися від дверей до вікна. Іван перезарядив «вінчестер» і вистрелив у вікно. Влучив у когось, бо почув, як упало тіло. Тоді він повернувся до дверей і зрозумів, що там хтось є. Вистрелив ще раз, але не влучив, бо чоловік, що подавав хриплим голосом команди, стояв ліворуч, а не праворуч, як він гадав спершу. Тоді він повторив постріл, і цього разу тіло упало на підлогу, затуливши двері. Крізь прострелений отвір Іван намацав рукою замок, відчинив його без будь-якого зусилля, але тіло загородило дорогу, тоді він натиснув плечем, відсунув тіло і пройшов боком до середини. Чоловік, мужчина років тридцяти, був ще живим: у нього бабське обличчя, з виразними ознаками педераста, подумав Іван. І вистрелив йому у голову. В сусідній кімнаті жінки, попідтикавши ноги, гребли, невідомо для чого, на себе килими. Іван сказав: «Гроші!» – і, не чекаючи, вистрілив – спочатку в молодшу, потім у старшу. Перелякану бабу він застав біля туалету і теж повторив: «Гроші»; баба притискала до грудей хлопця років семи. Він наказав бабі показати, де гроші. Вона пішла і повернулася з трьома мільйонами старих купонів і золотою обручкою. Він вистрелив у бабу і вбив одразу. Хлопчик дивився на нього широко відкритими, чорними, як смола, виразними очима і кричав не своїм гласом. Іван вистрелив йому у голову, як і батькові, але вибив тільки око. Велика чорна дірка. А малий продовжував стояти на колінах і кричати. Тоді Іван вискочив у коридор, перезарядив обріз, повернувся і вистрелив у голову ще раз. Хлопець упав. Він обійшов кімнати і почув, що на горі хтось скиглить, тоненько так. Коли він зайшов до кімнати, то дівчинка шести років стояла на колінах в ліжку і молилася. Він запитав: «Де гроші?», вона відповіла «Зараз», і полізла під ковдру. Іван підняв з підлоги гантелю, дівчинка визирала, одні очі; він накрив її голову ще однією ковдрою і ударив тричі гантелею. Обнишпоривши будинок, він наткнувся на колиску, з дівчинкою років двох-трьох, і перерізав їй горло мисливським ножем. Швидко позбирав найдорожчі речі у кульки, закинув килим на плечі, облив гасом матрац і підпалив, а вже потім пішов на сусідню станцію через поле. Дорогою він зустрів кілька чоловік, з виду затурканих селян; бачив їх він з виярку, вони йшли з роботи і говорили про пожежу. Він пішов неораним полем. Дорогою проїхала пожежна машина, вігтячи синяками довкруж. Йому зустрілася селянка, дебела молодиця, з широким обличчям і добродушними очима. Він запитав у неї годину, оцінивши, що вона бідна, як церковна миша, поживитися нема чим, але вистрілив їй у груди, взяв за ноги і потягнув до лісосмуги. Жінка була ще живою і просилася, говорила, що віддасть все, і пропонувала перстня, але бронзового, видно для форсу натягла на пальця, щоб подурити дівчат на фермі. Він відтяг її у лісосмугу і там порішив пострілом у голову. Відійшовши, подумав, що даремно, бо вона все одно його не запам'ятала і нічого не запідозрила, – з годину, перед тим як її зустріти, він відсиджувався у ярузі. Електричкою, з того ж таки енного поселення, а туди він повернувся під ранок, спаливши забруднений кров'ю одяг, він добрався до Ірпеня. В любаски Ольки Пінчукової вони зайнялися коханням, з червоним вином, при свічках, і він подарував їй золотого годинника, що привіз з недавньої поїздки.

Олька Пінчукова підпрацьовувати путанкою почала з малолітства, – чорнява, з накрохмаленим бантом, що гойдався над кучерявою головою, з хвилястим, кольору воронячого крила, волоссям, персиковим свіжим личком, доглянута батьками, вона піддалася спокусі якогось розумника, років на двадцять старшого від неї, але він здорово умів говорити, грати на гітарі і читати власні вірші, що пізніш виявилися справжньою еклектикою з поезії Пушкіна і Єсеніна. На третій день він заставив її роздягнутися, взяти в рота, і, коли вона, похлинаючись від сперми, бігла до ванної, матюкався що міг, а як повернулася, то неждано відлупцював шкіряним пояском. По тижню, несподівано для її коханця, вона повернулася, віддалася з безсоромністю вуличної курви, втрачаючи дівочість з пекучою захланністю, в котрій не могло бути й гадки про любов. А ще через тиждень попросила відшмагати її як слід, стояла на колінах і повними дорослої жаги очима просила у здивованого спокусника, щоб він зробив це. Батьки Ольги були людьми тихими, сумирними, з середнім достатком, але набожними до черезміру, тому і потрапили до якоїсь секти, де їх вчили здоровому стилю життя і новітнім законам, котрі до Божих справ мали тільки той стосунок, що там згадувалося Його ім'я. Вони напучали доньку як могли, заборонивши ходити до церкви, брати в руки Біблію, а натомість тицяли зашмульгані часописи свого новоявленого братства. Ольга, як водиться, поділилася секретом з подружками; розповіді виходили соковитими, заманливими, і одного дня Лілька Потебенькова попросила, набравшись духу, спробувати з її коханцем, хоча б один єдиний раз. Ольга розлютилася, що було щирим, бо як-не-як, а Вадик її перший мужчина. Але за тиждень оговталася і перебалакала в ліжку з Вадиком, і, коли той, заскочений, почав відмовлятися, то налякала, що розповість все батькам, в школі, на вулиці, що він трахає неповнолітню. Вадик погодився, за умови, що спатимуть вони всього раз, і то, якщо йому сподобається Лілька. Лілька йому сподобалася: на очах у Ольги він полишив її дівочості, а пізніше вони утрьох стали займатися, що зараз називається, груповим сексом. І все б нічого, хіба мало ідіотів, хіба всього мало, з чого можна подивуватися, аби не приглянулася Лілька Вадику, чи, може, видалося так. Хоча він спав з обома, іноді разом, частіше по черзі, на очах у кожної. Від чого отримував задоволення, чого таїти, але затялася Олька. І ось, в пахучу осінь, у дворі, де тягнуло терпким спаленим димком від падалішнього листя, до неї підсів Льопа Тулумбас, – Олька чвирила з горличка чеське пиво, розставивши по-чоловічому точені свої ноги, точила ляси з прищавим однокласником, який читав їй вірша, бо вона, дивись, кохалася в поезії, як пес у ковбасних начинках, – тож Льопа погнав у шию залицяльника і запропонував розмову, на що Олька відповіла: «Я тобі в голодний рік за вагон пончиків не дам…» Це було дивовижно по-хамському, бо тільки чутки відав Льопа про її походеньки, але тому, що жив в одному під'їзді з нею, а ще освоював незорану цілину вітчизняного сутенерства, відповів прямо, що вона одсмокче у нього, тільки аби він захотів, проте у нього зовсім інший інтерес, і запропонував кидонути Вадика на кілька тисяч, бо той зраджує обом дурепам, у нього є постійна коханка, заможня молодиця, в начальстві ходить, інтерес у обох однаковий, а вони… Словом, через півгодини Олька не тільки дала Льопі у під'їзді, а навіть спробувала забороненого анусного сексу, чого Вадик дуже боявся, аби не підчепити якоїсь болячки, і більше страждав від щемкого садомазохізму. На тому порішили. І склалося у них добре з Льопою, і йшло як по маслу: любов, гроші, робота «інтуристами», навчання в університеті, а потім поїздка за кордон, до Туреччини, де Льопу і порізали, і він в кров'янці сконав у неї на руках, в таксі, під кацапське матюччя емігранта з колишнього СРСР. Потім вона полюбила Ондера і Мамеда, – кого більше, сама не розібрала, але давала обом, навіть не помишляючи дістатися додолу, дозволяючи торгувати тілом своїм, віддаючи його, як піняву любов, перемішану з жовчною похіттю, і дякувала всі вишні сили, всі нижні, що доля дарувала таке блаженство, мати двох бажаних чоловіків, а до того ще і гроші, Їй подобалося, вона плакала навіть, коли не бачила обох, ховаючись засраними мусульманськими котельнями, обслуговуючи товстопузих і вередливих турків, що обидва хазяїни, тобто Одер та Мамед, справно поставляли її на користування. Але і цьому щастю прийшов кінець. Прорвався презерватив, чи Одер десь підчепив дурної болячки, навіть не триперу, а потекло, зачухалося між ногами у Ольки. Так вона втратила кваліфікацію і вперше у житті почулася кинутою. Поотиравшись дешевими борделями, помикавшись Туреччиною, вона якось повернулася додому, зовсім без грошей. Додому її не прийняли, як і годиться у сектантів, спробували навернути, а так – погнали з дому. Так вона зробилася дешевою вокзальною повією, – з чисто прагматичних міркувань: почати своє діло. Але через два місяці її підрізали малолітні вокзальні шльондри, і, тяжко прохворівши, Олька взялася влаштувати своє бюргерське життя. Так першим став старенький викладач, що в недалекій юності заглядав їй під спідничку, і не тільки, бо закоханий був у неї, і вона навіть дала йому, прямо за партою, потім на столі, потім у нього дома: він пригощав її червоним вином, читав вірші, а вона плакала. Іспити склала на відмінно: роман закінчився. І от вона його відшукала, самітнього вдівця, розгуляла вдівця так, що пішов поговір, що він алкоголік, бабій, і в один прекрасний день, коли пан професор бігав, притискаючи руки до грудей, шаленіючи від ревнощів, бо лайки теж мають приємні сторони, то в апогеї цієї інтермедії вона запропонувала викладачеві взяти з нею шлюб. З цього і почалося. Через півроку його не стало. Професор початком довго галюцінував, потім лікувався від буцімто алкоголізму, але чим довше Олька йому повторювала, що він імпотент та алкоголік, тим невпинніше його тягнуло саме в той бік, до пиятики. Гірка, стовідсоткова настоянка з полину доконала професора за три тижні. Решта часу – для підготовки. Тільки захряцнулися герметичні люки крематорію, як вона зазнайомилася з робітником на тому ж цвинтарі і дала йому відразу, навіть не наступним днем, а у білокучерявих вишеньках: у неї була дивовижна властивість не пам'ятати зрання минулого, – перед нею осяйними площинами лягало майбутнє. Робітник, а ще з ним бухгалтер справно повторили, як у дублях, долю свого високоосвіченого попередника. Тож Іван Білозуб виявився ідеалом її душі, дитячих, дівочих мрій, хоча дівчина навряд чи здогадувалася, що їх насправді єднає. Подругам говорила, що, коли вона тільки бачить Івана відцалеку, то вже, опана, мокріють труси. Але і мужчина-бо, мужик-то справжній. За місяць вони перебралася до столиці. Хоча ще довго дефілювали між Ірпенем та Святошиним.

З місяць Іван жив нормальним, повнокровним столичним життям. А наприкінці місяця йому почали снитися непристойні сни: з голими попами, що віддавалися содомському гріхові, з банкетами, де столи стояли: аж до самого горизонту, а на коричневих царинах лежали покотом людські тельбухи, окости з людської плоті, чаші з людською кров'ю, і в темному небі, що нагадувало пласти незораної чорної землі, літав ангел, з жіночим тілом, чорними крильми, теліпав цицьками, бряцкав золотими браслетами на щиколотках ніг, всипаних гноястими болячками. Іван прокидався, сидів подовгу, випивав шклянку холодної води, з'їдав кілька пігулок вітамінів і подумував звернутися до лікаря. В лікарів він ще якось вірив, бо там, в далекому минулому, було тихо і затишно. І гарні дівчата приносили йому тепле молоко і смачні підсмажені булочки. І в ньому горіло нестримне бажання відшукати шлях, на котрий нехотя навів Шестєров. Йому снилася і ця дорога, але більше пара чобіт, що зависала у кромішній темряві, розвернутих носками до нього, і тоді він більше всього лякався. Прокидаючись, говорив, задивившись в срібний овид: «Суки, вони нічого не бояться. Зовсім нічого. Ходять і нічого не бояться, наче від чогось застраховані». І він невтішно плакав, скреготів зубами. Тоді приходив дійсно страх, як на тій пустинній дорозі під прямовисним сонцем, де піднімала душу його моторош, жах холодний, і тоді він відчував її, душу, що ворушиться сухим листком, маленьким і дрібним. Його рятувала Олька, що чекала на нього, розкинувшись на атласному дивані, розвертаючи відразу дві половинки рожевих сідниць, розводячи їх пальцями, і він зі спрагою входив у її тіло, з чорного входу, а вона захльобувалася від щастя, кричала, волала, закидаючи кобилицею голову до стелі. Але і тоді його не відпускало, то холодом, то спекою виламуючи кістки. Життя з нечуваною швидкістю змінювало свій колообіг, і видавалося, що все проходить, ніколи не повернеться вже та щаслива мить завмирання, яку він віднаходив у цій жінці, що великою бархатистою сучкою розтягувалася перед ним на дивані. Навряд чи це цікавило його, принаймні Іван сам зізнався, що в кожній пролітаючій тіні бачив страх, волання мідних труб, але глас не приходив. Він виходив на дорогу; в дику і дивовижну пустош, що напевне видом своїм зачарувала не одне око душі витонченої, а ось невідомо, – глянеш так: стоїть чоловік, а ти гадав, що один в такому пустирищі, обмитому вітром та піском; він, той чоловік, постоїть та і піде собі, тільки вітер надиматиме штани – дивишся йому услід, виловлюючи печаль, що торгується з вірою. Нарешті, під прямовисним серпневим сонцем, з вилинялим літом у калюжах, йому нарешті привидівся образ, але зовсім нерозбірливий. Як віддалений передсмертний крик, що йому доводилося часто чути. І він вирушив у дорогу, містом, заглядаючи спітнілим своїм обличчям в обличчя інших, наче шукаючи відповіді на щось сокровенне; він блукав навмання, до пізньої ночі, милуючись гарними дівчатами, але приходила пустота; то забирався до якогось ресторану і багато їв. Напади люті повторювалися з дивовижною періодичністю, – в переходах він ненавидів гривастих панків чи дачників, що поверталися з своїх убогих наділків, ще пропахлі совєтською безвихіддю, з вулицями, у яскравих кулях ліхтарів, червоних вивісок, з в'ируділим небом, ще з обіду по-осінньому, поранньому примітним; він безпомилково віднаходив. борделі, і, коли його заїдала несамовита похіть, тільки тирлувався під тими рожевими, з синіми вікнами, хоча грошей у нього вистачало, і зрозуміло, звідки були гроші. Одягався він по-простому, навіть по-грубому, щось середнє між аутсайдером і київським, з області, раклом. В ресторанах, котрі він знехотя відвідував з Олькою, наче світський лев, а саме він того світського чоловіка грав, відчував себе впевненіше; проте варто було тільки йому хоч раз глянути на справжніх носіїв цього світу, світочів цього злиденного і вбогого життя, що не менше і не більше, як безсмачна калюжа, зовсім безколірні лишки вчорашньої пристрасті, його зморювала смертельна туга, така, як передсмертні корчі забитих людей, і ця пристрасть згоряла без сліду: він би повторив це слово, але надто отупів, сходячи потом і бездіяльністю. Так, у ці відвідини міста, Іван зазнайомився з зовсім благеньким, безколірним створінням, обчіпляним фенічками, браслетами, кільцями. Він її примітив віддалеку, в людських стадах, що пашіли нездоровим м'ясом, і пішов слідом за нею. Створіння мандрувало собі серед колихких, як м'ячі, сотні, тисячі м'ячів на морських хвилях голів, зупинялося біля яток, хихотіло дурнуватим смішком. Воно, це створіннячко, аж нічого не підозрювало, а він сам не знав, чого блукав освітленими вулицями. За годину Іван втратив її у натовпі. А у неділю, після скандалу з Ольгою, коли вона пішла до церкви ставити свічки, він подався на Сінний ринок, придбав кілька упаковок снодійного і клофеліну, знову вирушив у блукання, – без голосів, без підтримки, без будь-якої мети. Але ані першого дня, ані іншого він не знайшов і не зустрів того блідавенького створіння. Олька пила червоне вино, дивилася тихцем порнофільми, бо Іван забороняв, і лаялася від нудьги; часто вона сходила з його київської квартири, начебто їхала в Ірпінь, а поверталася завжди у супроводі якогось сонливого офіцера або з хлопчиком, зовсім молодим, п'яна, просмерділа чужими запахами, – Іван дбайливо відмочував її у ванній, похмеляв, клав у ліжко, а сам сідав на кухні, в очікуванні чогось, принаймні так говорила Ольга. «Він наче чекав на когось… А більше я нічого особливого і страшного не бачила… Не знаю… Я його любила, люблю зараз, і аби доля розпорядилася по-інакшому, то я обов'язково б знову його зустріла, прийняла з великою радістю. Вам цього ніколи не зрозуміти…» Наприкінці липня він забув про блідавеньке створіння, продовжуючи ходити снідати до ресторанів: спиртного він не вживав, але йому хотілося жити з шиком, з лоском столичного сноба, але чомусь це мало втішало; хоча сни важкі відійшли, йому зробилося спокійніше, прибулець не приходив, і він став помалу забувати про його існування і про світ, що лягав між тим, зовсім незбагненним, але зараз порожнім, мов лубочна картинка, і цим, жорстоко одноманітним. І нарешті, початком вересня, він випадком зіткнувся з нею, лицем до лиця, з цим блідавеньким створінням, у магазині, що на розі Заньковецької, у магазині, де можна придбати найновітнішу, просунуту музику. Вони розбалакалися, заприятелювали, може і більше, дорогою, і в ньому затріщала білими іскрами пристрасть; в кав'ярні, за пепсі-колою, він став пригощати її вином, не надто дорогим, щоб не викликати підозри, а потім повіз на Троєщину. Там вони випили вина, цього разу дорогого, у новобудові, що так і лишилася недобудованою, а пізніше її, цей будинок, віддадуть під православний храм Московського патріархату. Тут, в облаштованому прикарабкові, ледь стримуючи жагу, він зізнався їй у коханні, і дівчина не була проти. Вона роздяглася, і він, крізь прищур очей, прицінився, що тіло у неї вхожене, з маленькими грудьми, круглими, що ледь тільки розпустилися, наче відцвілі пуп'янки, ще не готові вибухнути квітками. Створіннячко, імені її він не пам'ятав, повзало під ним нещасним черв'яком, а він згорав від жаги, пристрасті і брав, що аж гупотіло в скронях; нарешті, з тупим відчаєм кінчив, завалився на бік, задрімав, а дівчина ткнула у вуха плеєра і слухала музику; він віддалено вловлював якісь навіжені звуки, що мелодійно, водночас дисгармонічно зламувалися на дні, у ракушці, вуха. Тоді виринуло обличчя, бліде, з темними западинами очей, вродливе і витончене, – невидимий вітер роздимав його товсті, закинуті дозаду косма, але щр прибулець говорив, Іван так і не розібрав, проте за миттєвість він прочитав все по губах, як глухонімого, і зрозумів, що йому необхідно робити. В недопиту пляшку він всипав клофелін, що його колись безборонно приписували хворим на високий тиск пенсіонерам, а далі практикували столичні, і не тільки, путанки, і майже силоміць, стискаючи витончену щелепу, радіючи з вродливого, колись, здавалося йому, невиразної краси обличчя, заставив дівчину випити; вона пручалася, вигиналася тонким тілом моделі, потім обм'якла вся, звісила руки і шепотіла, що ще хоче. Він тоді взяв її напівпритомну, а коли кінчав, то перекусив горло і пив з того прокушеного горла, доки вона дриґала ногами. Задоволений, сидів в одних сімейних трусах, навіть не слухаючи, як булькає у конаючої з горлянки, і дівчина хрипить, все тихіше, і як затихла, то він ще раз став над нею, а тому як не зміг кінчити, то поонанував, вибризнув гаряче сім'я на вродливе, біле від смерті, обличчя. Сів, заплакав, потім закричав від щастя, розтираючи по пиці гускнучу кров. Звук, крик, зламаний у горлянці. Потім він відітнув спочатку голову, далі розрізав труп зі знанням анатома, відділяючи сухожилля, м'ясо, м'язи, поскладавши у дюралевий бачок кістки і жили окремо, м'якоть окремо. За годину він розтопив газову плиту і приготував відвар з печінки та серця: йому було сказано, що це надасть снаги і сили. Дбайливо переховавши залишки на пустирищі, під холодним вітром; що доносив п'яні крики десь від Милославської, він вже повертав назад, коли почув хриплявий голос, що видався йому криком з преісподні: