Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

5
Зустрічі

Ракша глядів у туман. Він тупо споглядав криваві вивіски на «Макулані», перевів погляд нижче, на мурашву люду, що рухалася від Печорська, витікала з Басейної безперервними потоками, сірими хвилями виливалася із закапелків, ворушилася спуском до Круглоуніверситетської і зупинилася в молошному тумані: під одинадцяту годину рвані простирадла туману розвіялися, і сірі потоки людей виявилися напозір міліціонерами. Було сьоме листопада. Готувалися до демонстрації. Люд в сірих мундирах прибував, – молоді хлопаки, з голеними лобами, прищавими обличчями, однаковим поглядом очей, байдужим й скляним, в якому прозирала та собача лють і відданість закону, що межувала зі злочином. Ракша злякано спостерігав як вони заповнюють площину навколо Бесарабського ринку, пріючи в тілогрійках, штовхаючи одне одного плечима. Чвиркали крізь зуби. Смоктали з пластикових пакетиків йогурти, кефір. Підкотили жовті цідила автобусів. Вийшла ще одна бригада, мовчазна, з низькими лобами, – биті вовки, старшина.

Того пам'ятного дня Ракша прокинувся серед глупої ночі від тривожного шурхотіння, йому незнаного. З якогось часу, десь під зиму, почув голоси. Його взяла моторош: хриплаві, плутані, але з логічною переконливістю. Голоси були неясними, видавалося, вони сперечалися хрипавими переливами, невидимі, а присутні. І того листопадового ранку він почув віддалене дзижчання. Він ледаче підняв голову від подушки. Завертів головою. Мухи, подумав Ракша. І в ту мить мухи почали злітатися з усіх сторін. Невидимі, вони, видавалося, залазили у вушні раковини, їхні звуки стрілами пронизували густе від тютюнового диму повітря. Монотонне дзижчання нагадувало Ракші велетенський вулик, повен невидимих комах. Мороз драв шкірою, наче хто відривав шматки шкіри, наче хто білував його, як теля, але живого, а він не міг ані закричати, ані покликати на поміч. І несподівано, коли перед ним з'явився чорний чоловік, що діставав до стелі, Вітька Ракша закричав не своїм гласом: «О Господи!»

Після зустрічі з священиком Ракша став шукати того чоловіка. Він пам'ятав його обличчя, так, начебто знав все життя. Ракша розпитував сусідів, але ті розводили руками, – мовляв, такий довго не мешкає в цьому будинку. Він нипав засцяними вокзалами, трубами, підземними переходами, пустирищами, тусував з панками, хіппі. Шукав ближніх і родичів, але вони говорили, що Івана Білозуба давно немає живого – подався до Німеччини, чи ще кудись, на заробітки, а там можливо всіляке. Інші говорили, щоб він подався до його університету – Білозуб там працює. І Ракша був певен, що натрапив на слід. Він калатався у трамваї за номером п'ятим, але дорогою несподівано засмерділо паленою гумою, і машина зіткнулася з вантажним авто. Шестеро мертвих, десяток покалічених. Ракшу ударною хвилею викинуло через проймище розбитого вагонного вікна, і він з півгодини висів, теліпаючи ногами. Його витягнув запізнілий наряд швидкої допомоги. З червоними стьобаками порізів на обличчі, Ракша попрямував до інституту. Дорогою вирішив завітати до священика. Біля самого храму почув щось недобре. Церква завжди була порожня. До неї заходило кілька старушенцій, ветхих, що, видавалося, сама смерть забула про них. Але оглушлива пустота навалилася на Ракшу. Це йому нагадало креозотний сморід п'ятого трамвая, – він зайшов до храму. Свічки тріщали, коптили чорним димом. Він пройшовся перед іконами, повз лавки, дійшов до амвону. Священик лежав у скривавленій зеленій рясі. Кров проступала на ризі чорними плямами. Руки прибиті велетенськими цвяхами до підлоги. Голова, відокремлена від тулуба, лежала на грудях, там, де великий срібний хрест. І Ракша притьма вийшов, здогадуючись, в чому справа, хто це зробив. Він біг, як одержимий нелюдською силою, він поспішав як міг. А як дістався шостого поверху, тарабанячи у двері, що відчинялися в унісон, лаялися несамовитою лайкою, нічого не говорили про Івана Білозуба. Нарешті втомлений, упрілий Ракша сів на східцях, затиснув голову руками і заплакав. І тоді до нього підступив чолов'яга. В дранті, від якого смерділо сечею, аміаком. А Ракша думав про Генерала. Генерал висів перед ним, як картина Фрагонара, а мо' Шемякіна. Тьху ти. І Ракша розсміявся істеричним смішком. Тьху ти, до чого тут Генерал? Ні, Генерал якраз до місця. Він має силу, він має владу, щоб вона запалася разом з цією чортівнею. Треба повертатися на роботу. Інакше це ніколи не припиниться, – його висмикнув з роздумів чолов'яга.

– Ходім, я тобі щось розповім.

Ракша розбирався в людях. Перший-ліпший пересічний громадянин сприйняв би цього чоловіка за бомжару, але для колишнього полковника в незнайомому обідраному мужикові було щось таке, чого ніхто не зміг зрозуміти, окрім звичного ока міліціонера, нехай і колишнього. І тоді вони зійшли східцями, – Ракша покірно поплентав за незнайомцем; ця дивовижна двійця ідіотів прошествувала під безчисленною кількістю дверей, з відлунням колишнього лоску, і ті двері прочинялися, і невідомо чому, бо до цього глухота снувала павутину ветхості, пустоти. Закривавлене обличчя Ракші, сморід на всі чотири поверхи від бомжа: цікаві пики налипали, вистромлялися, з неприхованою відразою, навіть з жахом. Те, що цей чолов'яга зовсім не бомж, Ракша не мав сумніву. Життя вчило Ракшу останні роки вперто, що найзадрипаніший бомж ліпше полковника міліції. Це зовсім інше, говорив собі. Від незнайомця віяло відлюдкуватістю. Це відлюдько, – гадав Ракша, – від нього віяло страхом, але жахіття це навіювало благодать, віру і спокій.

Вони йшли Повітрянофлотською. Мовчки, не запитавши одне одного ім'я. Ракша навіть не намагався заговорити, даючись диву, що, мов причарований, слідує за цим незрозумілим для нього чоловіком: пізніше його знайдуть на смітнику, цього чолов'ягу, забитого наповал, одним ударом, проте Ракша був певен, що це робота зовсім іншої людини, але це напряму пов'язане з Білозубом. Хтось стоїть за цим; як і кожен прозеліт, Ракша фанатично вірив у те, що більшість людей називала казкою, тому відразу зрозумів, що смерть керована тим невидимим. Гігантська істота чорного кольору. Що, на думку прозелітів, править цим світом. Він мало тямився на тому. Це потім. А зараз вони манджлували спуском. Зупинилися біля будинку хрущовського двоповерхового дому. Зайшли до підвалу з висохлими купами лайна, окурків, використаних шприців. Чоловік завів його до комірчини: матрац, фанерний ящик, на стіні над головою велике розп'яття, скрізь розвішане червоне ганчір'я. Без жодного попередження, без вступу, незнайомець заговорив:

– Я зустрічався з ним.

Ракша продовжував думати про Генерала, але з язика зірвалося:

– З ким?…

– Ти знаєш… Зустрів я цю паскудь, сучу сволоту на залізниці… Я відразу зрозумів, хто він такий. Він сидів на лавці. Читав газету. Намагався йому щось роз'яснити, і він запропонував вийти з вокзального приміщення. Вони, такі люди, уміють переконувати, особливо подібних на тебе, що тільки йдуть до віри. Я здогадувався, чого він хоче, але лихий поплутав мене. І я пішов на ти. Що ти робиш, говорю я, ти розумієш, що життя буває не тільки тут. Звернись до Бога. Він недоумкувато подивився на мене, пещений, вгодований, з тонкими рисами обличчя, і я зрозумів, що він нічого не розуміє. Демон на час покинув його. Він не те щоби не пам'ятав убивств, але відгороджувався перед самим собою: не було, значить не було. Я знову повторив: покайся, ще не пізно. Він: «А що ти даси мені взамін?» Тоді я почув монотонне дзижчання мух. Вони виповзали з-під землі, зліталися з нижнього неба, з сонця. І він зробився іншим і повторив запитання, але по-інакшому: «Що я з цього матиму?» – «Любов…» – «Хо! У мене вдосталь цього… її… любові…» – «Любов Господа Бога…» – «Ха… Знайшов, кого вчити любові… Може, я сам Бог… А може, ангел, ні, швидше наближений до Бога…» – Очі темні, чорні як вугіль. А дзижчання посилювалося. І тут він ухопив мене за горлянку, спокійно, холодно, як виконують давно завчену роботу, з професіоналізмом, з вірою в правоту свого діла, з вірою у вибраність, що він знищує погань. І тут з'являється обруч. Бачив коли-небудь німби? Ось щось подібне. Він заціпенів…

– Що означає те коло, обруч…

– Багато хочеш – швидше зістаришся… А втім знаєш, що навіть ангели не можуть взирати на лик Господа. Бог з'являється у різних символах. Коло одне з них. Він порабощає нечисть… Не слухай голосів. Чиста мова не дана їм, бо вони відлучені від Слова Господнього. Коли вони цочинають віщати, то говорять хриплим голосом, але викладають з логічною переконливістю… Гладко, чисто і красиво…

– А мухи… Мухи… Мухи, – пошерхлими губами, ворушачи побілілим язиком, – Ракша.

– А зараз слухай: Люцифер з'являється в ескорті підданих. Його так і називають – Повелитель Мух.

– А якщо я йому наб'ю пику?! – просипів наляканий Ракша.

– Затям одне, – це падший ангел, що повстав проти Бога. Він такий же безплотний, як і справжні небожителі. Не вір народним побрехенькам, що він тілесний. Він може прийняти будь-яке обличчя, будь-яку форму: від статуї до небес, до ангела з вогненним обличчям, вирости до немислимого зросту, створивши ілюзію, що піднімається аж до верхівки неба, щоб зімітувати велич, до чорного чоловіка, прекрасного юнака. Він може придбати подобу цапа. Вселитися у звіра, у горобця. Але він не може довго тримати подобу.

– Чого? Якого хріна…

– Бо він не творець. Він карикатура на Господа Бога. Він покинув Божу обитель, щоб створити своє царство. Він погордував Тим, хто йому дав найбільшу владу після себе. Гординя проти Господа. Ніколи не слухай голосів. Будь-яких. Святе Письмо. Заглянь у нього: хто має вухо, той почує. Там все сказано. Слухай гласу Господнього, а він записаний на скрижалях пророками. Це я говорив цьому придурку…

– А як всепрощення? – озвіріло видав Ракша, дивуючись: звідки, голубе, взялася така розчуднесенька мисль у довбещці колишнього мента.

– А зараз слухай, слухай, бо коли прийде час, то… – відлюдько з голубими до крижаного очима, засупоненими, вп'явся водянкуватими плівами, що межею ставали; завис його погляд, зупинився на червоній лахманині: Ракша прогледів на нього, як оце нині, дивлячись в туман, намагаючись розгледіти чоловіка, що стояв на узвишші, затуляючи амбразуру вікна, з неправдоподібним фіолетовим небом у шклі, хмарами в далині, і складалося враження, що невідомий підвісив його, незнайомого чоловіка. Яскраві, різнобарвні оскільця у вітринах, де теліпалося на вішалках, кремпельках різношерсне манаття. Обличчя цього чоловіка простодушне, але огидним ні, не назвати, навіть не напрошувалося на думку, а відчувався тонкий флер, і блазнює він до відомої йому тільки межі, і він знає той час, коли треба показувати своє справжнє обличчя. Щось у ньому було таке, що змушувало бути весь час насторожі: зігнуті металевою дугою брови, чіпке, як колючка аґрусу, око з цвяхами зіниць, від яких розходилися золотаві обводи, переходячи в мельхіорові, і це створювало ілюзію, що колір очей весь час змінювався, випускаючи жовтих змійок, а зіниці падають важкими ударами у чужі, – отаке видуркувате, сяйнуло в голові Ракші. Такі обличчя, очі у вбивць. Сяйнуло в його далекій голові. Але найбільше Ракщу дратувало, що він неспроможний, як не старався, впіймати погляд незнайомця. Його баньки слизькими кульками виповзали з-під прицілу, вшниплювалися в червоне манаття, а то не по-людському вихолоняли на великому католицькому хресті. Погляд цей вислизав від наметаних професійних очиськ нишпорки, хоч і колишнього мента. І невідомо, де та ватерлінія, до сраки, що в одну миттєвість виштовхне з жерлища велетенським кавалком лайна. Дивишся на нього, і нічого второпати не можеш. Хто лай-но, а хто чєловєца. Бути ізгоєм, як цей мужик. У ізгоїв немає віку. Вони нахабні і безполі. їм тисячі років, Ракша. Але як ліпше спекатися всього цього? Яка спражня ціна всьому цьому? Втратити все, що маєш: вітер надимає спідниці, обдимає сукні. Ноги – натягнуті струни. Але тільки зараз Ракші доходить, що світ зупинився для нього ось на цій точці. І ти не переступиш її, доки не зробиш начертаного десь там, вище. Як трамвай за номером п'ятим. І місця в сутолоці яскравого життя, з різноколірними витребеньками, з жінками, з духмяною підливою, немає, – життя закінчилося страшненьким уїк-ендом. На кращий випадок божевільня. А він, Ракша, велетенською істотою повзає поверхнею непробивного скла дійсності, що паскудно так розділила його світ. На якусь миттєвість цей «бомжара» став близьким Ракші до панічного переляку, наче він побачив власне відображення через сто років. Подивились би… Харконути, найбільше, на що здатні наші здібності, загорнуті у вузлики анальних, сигмовидних кишок. Так Вітькові Ракші влізло ще одне відкриття світу, якого він не знав, не хотів знати і обходив подалі. Сите життя безчестить, злидні убивають. Хто тоді праведник? Білі хмари пропливатимуть над коліями, досадно, що не тільки для Ракші, а й для усіх, а йому-то найменше дістанеться, але якщо розібратися – цього досить. І чоловік знову повторився:

– А зараз послухай… Слухай уважно, щоб потім не говорив, що тобі ніхто нічого такого не казав. Не проґав, бо наробиш лиха… Люцифер з'являється здебільше в полудень. Смердить, як тисяча свиней. Обвитий тріскотливою його братією.

– Не йому дана влада розрізняти добро і зло. Він не може керувати. Злий нашіптувач, що гілки без веління Господнього не може похитнути. Але у нього вдосталь часу і інформації, щоб підбурити людину на гріх, на смертовбивство. Ісцит. Страшний людині випав іспит… – Ракша засунув руки до кишень і пройшовся до стіни, глянув на розп'яття. Витягнув лаписька назад.

– Твій дар скоро відкриється тільки для того, щоб ти знайшов того сволочугу. Якщо засумніваєшся, то накличеш біду. Не слухай голосів. Небесні прибульці говорять виключно символами. Слухай Гласу Господнього, а він записаний на Скрижалях Господніх, у Святому Письмі, кров'ю сплаченому пророками. Те, що миле люду, навряд до вподоби Богові. Але він добрий і терплячий, Батько наш Небесний.

Ракша трусонув головою, наче обтрушував блох, просипів у пустку:

– Добре, що нас звів випадок, – проте у голові хитрого, колишнього полковника Ракші цигувало сірою рідиною щось більше, розриваючи кровоносні судини.

– Для людей існують випадки. Для Бога їх не існує. Хто вірить у випадки, той не вірить у Бога.

– Ракша знову встромив руки до кишень. Йому зробилося мороско, тоскно, сіра попельняста паволока вечора потягнулася за вікнами, бавлячись чорними намистинками трамваїв, що влазили у густий глей відпочинку. Сіро і пусто. Листопад вимітає на вулицях, вигрібає, лизькає шибками воду. Переддень новорічних свят.

– І-і-і… – потягнув був Ракша прокурорським голосом, потім стишився: – І ти все це намагався розповісти?

– Більш-менш…

– Тоді я все зрозумів. – Але недовіра в очах Ракші блимала купками злих іскорок.

Цього чоловіка трохи пізніше Ракша впізнає в трупарні: з рідкими кущами волосся, розкиданого по черепу, з синім розвернутим рубцем, що проходив від тімені, скулою, роздвоївши гостре підборіддя. Хто той чоловік, так і не дізнався. Він пам'ятатиме його риплячий, впевнений голос, як віддалеку хтось начитував молитви, заворожуючи одноманітним співом. Початком Ракші видавалося, що потрапив на кафедру божевільних. І далі, гнаний по вулицях нелюдським жахом, озираючись на полуду вікон, на доми в жовтому присмерку, з чорним гайворонням, під сівким дощем, він майже як вірш повторюватиме слова незнайомця: «Ти повинен відшукати Дофіна Сатани, він помічник, він знаряддя Вельзевула, Сатани, він Антихриста провісник…» – А зараз Ракша походжав убогою кімнаткою, не виймаючу рук з кишень, і в голові його вертілося думка про Генерала і матір. Ну, направду, які у них були стосунки. Ну, напевне, не платонічні. І без голубих штучок, то вже точно.

– Вони всі гаркавлять, бо не мають голосу, бо відлучені від слова. А я зараз піду, – знову затандичив уперто обірванець, наче лякаючись, що Ракша геть забуде, що купа бздилуватих демонів обдурять його, колишнього полковника Ракшу, гаркавлячи команди голосами його ж таки пошлих товаришів, теж колишніх, по службі.

– А чому Бог не зупинить його?

– А для чого ти переводиш харч? Є право вибору. От і вирішуй.

Незнайомець дивився в безмежну панораму сірого неба, розцяткованого кулями ліхтарів, начебто бачив щось там чи думав: отак помітиш людину, а вона собі нічого і не намислила, а більше ти понавидумував.

– Не бери дурного в голову, – розпочав, а потім облишив. – Сам розумієш, що життя коротке, як спалахи над дахами серпневих зірок… А там… Там вічність… Тільки кому яка…

– Ото-то я і думаю, – єхидно потягнув Ракша, витираючи соплі, що заюшили з носа.

– Там за межею нас розсудять. І малих і великих. Банальщина. Еге ж, Ракша? А ти колись хворів? Звісно хворів, то отам таке буде з віку у вік, з дня в день, жодного шансу вибратися з преісподньої.

– Напевне, ти правий, не ображайся, – потягнув соплами носа повітря Ракша.

– Пусте. Головне шукай. Головне, стукай у двері, де відчиняють і звідки гонять, як приблудного пса.

Про себе Ракша зметикував: не інакше як піп розстрига, а Бог його душу знає, одним словом, Ракша, вляпався, як у чуже гівно вліз.

Холод натягувався крижаними плівками на вікнах. Кінець листопада. Ракша пересмикнув плечима. Підняв комірця на пальті, затулив вуха і вийшов під сніг, що сипав з неба, як у велетенську трубу. Потім сніг падав у перспективі, туди, до кінця чи до повороту тролейбусів. Ракща подумав, що сніг скоро перейде, розтане, і цілий грудень земля убого лежатиме під кореневищем міста. Ракша дивився на нерухомі міліцейські загони, які цілий день лежали в тумані великими масними сірими плямами. Попереду чорна діра готелю. Далі бордель. Від Палацу Спорту котилися Басейною звуки, наче хто бив у тулумбаси. Ракша бачить перед собою зрізану навскіс кутом Бесарабського ринку напіврозвалену будівлю колишнього заїзного готелю для купців. Авто різноколірними жуками розлазяться на витоці Басейної. Ракша думав про Ромодана з такою звіриною тугою, що Ліліт здригнулася усім тілом уві сні: його мідноволосе чудо, розсипавши кучері білими плечима, лежало на животі, вивернувшись скулою і лівим боком до нього, з вігтями малинових брижів від Казино-Сіті на округлому плечі. Асфальт мокрий і жовтий від світла, джерелом якого були будочки торговок квітами. І тоді до Ракші повернулися тогорічні думки. Тоді тут не торгували світильниками, що нині мастили олійними брижами мокрий асфальт, витінюючи яскраве море квітів з гарними, до античної непристойності, дівчатами. їх трахають араби. Здебільше чеченці. Надурняка. Зараз гроші платимо ми, якщо вони у кого є, а без грошей, будь ласка, на Саксаганського, – сіконуло у голові Ракші. І знову його думки завертілися навколо Ромодана. Він навіть присвиснув, згадуючи в'їдливий листопадовий день якогось там дідька року. Він дивиться на Ліліт, що тремтить уві сні, вже зараз розвернута упівоберта, скинувши теплу ковдру на підлогу, і йому видно вигин спини, між сідницею. Крутий вигин. Дві половинки, розділені смужкою. Він знову дивиться на розколисану масу у сірих мундирах. Чекають на демонстрацію, якої, звісно, не буде. Уявний світ робить цей світ ще убогішим. Потім запах, терпкий запах, як запах моря в пляжний сезон наприкінці, коли смердить дешевою камбалою, татарськими чебуреками, а від ялівцю судомить, першить у горлянці, – це виринає з думок, самої Ліліт. Ракша сторожко обертається. Ліліт вдає, що спить. Ракша знову на небо. Надто чисте, як для листопада. Туман осів, візьметься на паморозь А у Ліліт зморшки з'явилися. Скотство, всезагальне скотство висловухих. Золотогубе соложаве скотство. І нічого не вдієш. Удари наближаються, як хто роздуває велетенського міха чи Дніпром на Черкаси суне пароплав, бухикаючи великими колесами, бовтаючи великими колесами піну води.

– Право вибору, – говорить він і спиною відчуває, що Ліліт прокидається. Вона витягується довгим доглянуло тим, випещеним тілом, усміхається, ще не відкриваючи очей, поклавши голову під руки. Але Ракша не підходить. Вже запізно. З-за кута сунула процесія буддистів. Чоловік сто. Виголені посинілі від холоду лисини перекочуються більярдними. кулями. Б'ють брязкальця, нагадують голодних мавпунів. Потім від одноманітної маси відокремилося кілька мацаків. Фіолетові черепи заколисалися, подовжуючи розтягувати пісень, а далі – покотилися більярдними кулями по закапелках. їх били спокійно. Навіть без злості, як шолудивих собака. Перші ряди лежали покотом: у забруднених ризах, заляпаних калом, сечею, кров'ю, піднімаючи обличчя з блазенським виразом покори. У них круглі, з дитячим виразом обличчя. Тільки, подивись, довірся їм, а потім такого устругнуть, що блювотний порошок кашою чи манною виявиться. Туман рветься. Чути з мегафону: «Товаріщі, прєкратіть ето безобразіє…» «Колись тобі, Ракша, говорилося, що такому виблядку, як ти, поталанило народитися в такій країні. Аби не вмерти. А народитися можна будь-де. Він знову перехоплює погляд. її погляд. Ліліт тріпоче пухнастими віями, ніжна і тепла. Зовсім тобі не лікарша, і не раклиха з Чоколівки, що поки нужду справиш, то під час уремічної процедури облапошать до останнього і викинуть, мов серливого кота, молоді міліціанти, розважаючись, катають одного голомозого ногами. Він кувікає, як порося. Мечеться колом під ударами кирзаків. Обличчя самовіддане. Тільки кому? Ракші його не шкода. Він намагається відшукати причину. Він вже, Ракша, не належать ані до тих, ані до цих, що цмулять з горла коньяк, ані до тих, що викидають своє бздо на горішніх поверхах.

– Сьогодні яке число? – говорить вона крізь сон.

Ракша не відповідає. В перспективі – сніг, масна пляма площі. Хлопчачі голоси. Вони співають молитов. Перші сліди на першому снігу. Діти виводять радісно молитов, аж верещать. Зараз один кришнаїт, видно найстарший, а тому подібний на індюка, бряцкає у свої цимбали, закочує очі під лоба. Ракша бачить їх за шклом шибки. Двоє здоровенних, як вгодовані свині, ментів беруть його за вуха, для реготу, і намагаються підняти. Це їм вдаєхься. Кришнаїта піднімають на півтора метра. Він верещить, видно, скаржиться, що боляче. Його по черзі футболять до «чорного воронка». Пацанва без роботи не лишиться.

– Сьогодні сьоме… Глянь… Скільки мусорні понавилазило… Когось дубасять… Комуністи не прийшли… А цим закортіло вилізти… Комахолюби… Мать їх, ідіоти.

Ліліт перевертається на спину, лежить в довгій мовчанці. Піднімається, схрестивши руки на грудях. Поклала долоні на плечі.

– Мороско… Волого… Подай сигарету… – Курить короткими затяжками, пускає дим поперед себе; вона усміхнена, нагадує розквітлу вчасно квітку, що потребує все більше і більше уваги. Що поробиш, Ракша, всі вони бляді. Він знову подивився на чорні виймища вікон колишнього готелю, де збиралися купці. Ліліт з тих жінок, що вірять у силу кохання, а не любові, бо любити можна свиню, насамкінець мавзолей і портрет президента. А кохати тільки жінку. Воно затишне і не потребує зайвих коментарів. А як з Богом? Тут інакше, тут зовсім більше, ніж велике всезагальне скотство. Бог – це велич. Це тяжкі свинцеві жорна, що посекундно перетирають на борошно цілі народи. Криваві вивіски «Макулана». Вона, Ліліт, вчасно пішла в люди. Самовідданих жінок не буває, – так вона собі вирішила. Але життя вирішилося по-інакшому, зовсім незле, але й не добре. Вона довго потерпала від нестачі любові, яловіла серед манірних віслюків різного штибу та, огого, якого калібру знаменитостей: завчені порухи, клям голівкою вам, клям нам; однакові напої, різний, хіба що, барвник; розмови, тягучі, як недоварений кисіль, де при нагоді можна натрапити на «кавалера», але як дивожно подобається таке нудне, пронафталінине життя. Вони, люди, що їх оточували, допомагали одне одному своєрідною азбукою Морзе: піднімається нога, рука, бликне одне око, друге полізло під лоба: добридень, як ся маєте, а вчора бачили міністра… м… да така душечка, а правда, що у нього, ха-ха, бачите, я не помилявся, а у мене фекалії не виходять, навіть релакс не допомагає, треба, доктор говорять, свічки, так, банальні свічки… приємне з корисним. Потім колом передаються цидулки, безіменні, безтілесні, як і обличчя небожителів. Мужики кряхтять, видимаючи сечу з міхура, з криком, в пісуари. Простатит. Треба з гандоном, бо інакше можна чогось побільшого та хвостатішого. То не простатит. Ви десь, колего, зачепили. Ху-ти… Оx! Я пожартував, не ображайтеся. Вони разом, дружньо пускають струмені жовтої, як сірка, сечі. Голосно, з ревінням джина, видувають крізь розтруби прямої кишки гази. Щасливі, струснувши останні краплі, затягують, шваркнувши, в унісон, зіперами. Тільки про людину починаєш думати, душечка, зайка моя, а воно такою скотинякою, дитино моя… Що трапилося? Дай своє вушко, щось скажу. Боже! Невже? О, треба попередити Міну, а то чого доброго… Що? Ти так гадаєш, що вона в курсі? Не тільки в курсі, а добре знає, про що і для чого, як… Вона сама і підкинула йому трипера?! Та не горлай так, бля, заткни пельку, бо міністр наш має стовідсотковий слух, кажуть, перед тим як стати міністром, він був суфлером? Як? Не задавай зайвих питань. Звідки тобі це знати? Як актор?!!!! Не може бути він актором… Така імпозантність притаманна тільки суфлерам… А що, любчику, головніше: актор чи суфлер? Яке ти село, дєрьовня, кугутяра одним словом… Ну-у-у-у-у. Злий такий, злий, мені такий злий. Під декоративною пальмою жовта калюжа підлизує дамочці черевики на високих каблуках. Вона вертиться на підборах, вишукує голодними очима ще когось, бо сьогодні одного мало. Так, злий, але після третього трупа лагідний, як травневий ранок.

Ліліт не морочила собі голову коханням. Від матері, з кров'ю, увібрала холодну прагматичність, спочатку з суто з гігієнічних міркувань, вона дозволяла пускати до себе в ліжко мужчину, навіть не симпатичного їй. Але стиль життя вимагав таких короткочасних злягань та попущень, і вони, її коханці, забувались із чмаканням презерватива в унітаз. Вона не втрачала ніколи тієї жіночої чарівності. В коханні була віддана одному мужчині, якщо це було справжнє кохання, і вона могла бути покірною жінкою. Можна обмовитися: батько у неї був патріотом, в залежності, куди політичні вітри візьмуть і подують. Дітей своїх він виховував за кожного режиму, а тому більшість з його отприсків не знали рідної мови; аби не впертість Ліліт, то він би певне виховав би з неї ідіотку, і проживи довше з її матір'ю. Від батька вона нічого не вспадкувала, ані характеру, ані грошей, тому і любила по-своєму, хоча завжди, з плачем, дорікала матері. Тато помер молодим і несподівано. Ракша був її перший, втаємничений, звісно у мріях, коханець. І подорослішавши, вона одного гожого денька побачила ще не підтоптаного полковника Ракшу. Ось такий може стати моїм чоловіком; жінки люблять високих і сильних, мужніх і боягузливих, а вкінець – який попадеться. Вона виростала серед книг, няньок, покоївок. Заборонені книги, що потрапляли до її рук, з оголеними красенями, шпарили сором'язливим червоним рум'янцем молошного кольору шкіру. Ця зустріч з Ракшою була миттєвою, вони навіть не перекинулися і словом. Хто вона, школярка, а він, легендарний полковник Ракша, гроза бандитів і покровитель знедолених. Хоч усцись зо сміху. Батько Ліліт полюбляв полювання з гончаками, щоб єгері трубами сповіщали про прибуття «дуже високих столичних чинів». Але він жив скромно, може, й не на одну зарплатню, якої б вистачило на півкварталу обідранців. Та й не тільки. Кохався на природі, а не любив. У Ліліт, у цьому кавардаці маленьких та великих інтриг, трагедій, дешевих, мов індійське кіно, мелодрам, напрочуд збереглося щось світле. Однокласниці і однокурсниці дивом дивувались, як все легко дістається їй в житті. Несправедливість така вимучувала Ліліт вкрай, наче вона винна у всіх гріхах зачучверілої молоді, що віддавалися одне одному, як сучки на вулиці під час тічки, патякаючи про мораль разом із заклопотаними батьками, коли їм, за манною кашою, вручали по кілька гривень, напучаючи на добрі діла: а ось я тобі, донечко, молитовку до екзамену, на бумажечку написала. Вона завжди була легкою, надто розумною як для жінки, аде водночас повна жіночого паскудного безсоромства. Вибух мідного волосся, трохи підфарбованого, зелені очі, ніжне тіло, – годі на правому чи лівому березі пошукати ліпшого. Порода. Але коханець її, якого стримував тільки громадянський шлюб, утік від неї. Не витримавши розбещеної краси, майже ренесансоврї вроди, лякаючись витонченого, але непрагматичного, чоловічого розуму, що навіть закричав на вікна, коли Ліліт, заливаючись слізьми, дивилася у спину, а він розвернувся перекошеним болем і люттю обличчям, швидко, по-хамськи інтелігентно захаркався: «Гермафродитка хєрова!!! Кому ти тут потрібна?!» Й невдовзі закінчив Кембрідж. Так, полишив з-за якоїсь віспастої бридулі, з обличчям, поораним як тертушка. Професорка. Кандидат тьмутараканських наук, в чому Ліліт не хотіла розбиратися, але могла, як і не захотіла ділитися з чоловіком. На перший погляд вона легко знесла зраду коханого чоловіка, але погляд у неї став лагіднішим, з крихтою печалі у кутиках ока; вона говорила ніжним голосом, але десь у грудях, відчувалося, як щось вуркоче пекуче до несправедливості, жорстокіше, ніж буває насправді. Тільки терпужний, як по зубах, удар прорізав зморшку у кутиках рота. Й одного гожого дня їй збрело в голову пізнати життя. Як і кожній доморощеній сцикусі, хоча вона вже спізнала гіркоту першого розчарування, а майбутній чоловік тільки-но надсилав листівки з Кембріджу, вона забажала гризнути ще не міцними зубками і відгризти найсмачніший шматочок. Як завжди. Без традиційних сюсюкань київських за столом, вранці, за гречневою чи вівсяною кашею, вона виклала план подальшого існування. Батько спочатку підняв окуляри, окинув її постать, виліплену так доладно, що годі уявити було, щоб відпустити доньку, але несподівано для сім'ї, особливо для прагматичної і поміркованої матері, виказав нечуване захоплення. Зіскочив з дзиґлика, зарепетував, засвистів п'ятнадцятилітнім хлопчиськом. За життя батька, що руслом небесним протікало у неї над головою, для всіх злиднів вона була взірцем небожителів, її відверто зневажали або любили, лестилися, як тхори перед левом. Вона довго не помічала фальші, і світ для неї справді був таким, як змальовували її знайомі. Що і не дивина, вона не була у великому захваті, бо вже скуштувала чогось, але не розпізнала на смак. її виховали у найліпших традиціях домострою, хоча вона вишикано, стильно одягалася, здебільше по-спортивному, але елегантно. Від рештки звичок, що відгонили столичною сечею напівкупцівського міста, просяклого кислою капустою, цибулею, оселедцями, вона була не у великому захваті. Вона жила собі тихо, відліковуючи секунди, хвилини, миттєвості, години, роки. Вона дивилася в цю печаль майже по-дитячому наївно, наче засуджуючи, що, мовляв, ви не даєте мені щастя, того, що в народженні моєму було обіцяне, тому сама візьму його. Як вихололе молоко, світилися її очі. І першим коханцем у неї був панк на прізвисько Стас. Він знався на інфернальній езотериці, складав гороскопи, астрологічні прогнози, відверто носив на грудях перевернутого хреста, тижнями не мив волосся, так і бовтав, обсипаний лупою – придурок усім придуркам. Після місяця залицянь, побачень, просиджування на лавках або в підвалі під'їзду, потискавшись, вона нарешті віддалася йому, віддалася так легко, як це проробляють сучки на щітковій фабриці, і аби під час злучення вона не була целкою, то б зопалу можна було нарватися, назвавши її професійною курвою. Але це було вперше. Тоді над містом висіли яскраві квітневі дні; дні зависали серпанками, покриваючи нездоровою радістю квартал за кварталом, починаючи від ботанічного саду, аж до Осокорків. І отак вони зустрічалися в місті. Потім одного світлого дня Ліліт не дочекалася телефонного дзвоника, прийшла до комірчини, але замість Стасика знайшла там відрубану голову. В роті стримів відрізаний член. Ліліт, з холодним аристократизмом, тобто по можливості, тим днем, у розвої травневої каламуті, навіть не дошукуючись, не вишукуючи проблеми і причин, стояла у хижі, заляпаній кров'ю, засипаній ошурками, розвернутими догори хрестами, п'ятикутними зірками; вона задумалася, нібито згадуючи або вишукуючи щось в далекій пам'яті; потім обережно, заскочена нелюдською тоскою, жіночим істеричним, до мазохізму каяттям, наче страхаючись, що завдасть ненароком шкоди голові, не її, а коханця, обітерла його чоло, засинілі губи, запінені рожевою сукроватицею, запнула у яскраву, з трояндами і ружами квітчасту циганську хустку. Потім сіла на стілець, прямо під відкритими дверима хижі, стрільнувши очима просто у високе синє, з повітряними кулями хмар небо: закурила, жадібно, великими ковтками поглинаючи дим. І тут перед зором її полетіли – ослизлі кахельні плити трупарні, з безголовим тілом Стасика: його тіло, занурене у формалін, як велетенський тритон. «І то здорово», – зі злістю прошипіла вона. Потім вона йшла вузенькими вуличками, петляючи та плутаючи задрипаними закавулками, закапелками, романтично овіяними середньовічним смородом. Була середина квітня, зелень повитикалася, нахабно мацькаючи очі. Від яскравого, ніжно-зеленого до непристойності, як оголена дівуля на майдані Незалежності, розтягнутого зеленою плямою газону її витошнило, знудило, а потім набило сухого листя у голову. Упродовж довгих років Ліліт не змогла дати ради тому почуттю, як і кожна нормальна жінка, зневірившись у коханні, вона вирішила, що нині на подвір'ї зовсім інший час, хоча за звичкою тримаючи фотокартку Стасика, – спочатку біля грудей, потім він перемандрував на стіну, приліплений на стародавньому дзеркалі, з облузаною рамою, разом зі Сталіним, Дівою Марією, розіп'ятим Христом. Тіло знайдуть на смітнику. Годі що розібрати. Навіть для формаліну він не годився. Студентки згрібали рештки: нирки, печінку, що шубовснули у фізіологічний розчин. Знайомі, з медичного, принесли залакований череп Стаса, – прощаючись з романтизмом, вона викинула череп у воду. Наскільки то було правдою чи фантазією, не знали ані батько, ані в пізнішому часі Ракша, навіть вона сама, несподівано заспокоївшись у своєму житті, наче серед літа зустріла зиму. Десь там відгонило байронівщиною чи Стендалем. Напевне, вона знала більше за Стасика, розумілася на таких речах, що задрипаному панкові слабо потягатися з нею. Європа, виховання, розбещеність, але і козяче співчуття до згиблого, як на її думку, було органічним, як жінці проститувати. Вона не бридилася цього слова, а навпаки воно, це слово, навіювало тихі хорали забороненого. її принаймні розважало. Упродовж кількох років вона навіть неспроможна дати ради почуттям, думкам, уперто відтинаючи від себе образи і кілометри Стасика, – в часі Ліліт зрозуміє, що ідіоти, як і жінки, мржуть бути переконливими. Брехати легше, бо брехня ні до чого не зобов'язує, і людина всяк смана, і тому побрехеньки звучать в чужих устах» як власні, наче виправдання, наче доказ та свідоцтво на право свого мізерного життєустрою. Правду про себе ніхто не любить. Правда, як триденний запор, що з каловими масами виходить нарешті, рвучи пряму кишку, заливаючи кров'янкою, вифарбовуючи у коралі білий унітаз людської гідності, в клозеті, де не працює бачок для зливу води. Невідомо, куди вона діла голову Стасика. Це їй наснилося: зараз чад минулого не більше вигадки: око скліпує туманно і підозріло на Ракшу. Небезпечний погляд жінки. І після цього короткого роману вона чекала страшних мазохістських спогадів, що ось її душа зіжмакається, як осінній листок, що біль, розпука прийдуть згодом. Але нічого такого не трапилося. Щоправда, лягаючи у ліжко з іншим чоловіком, яскраві розводи внутрішнього вогню тільки відтіняли її обличчя. Вона дорослішала, робилася жінкою, розумною, хитрою, пухнастою і лютою, як кішка. Але милосердною. Уроки тата, котрий аж ніяк не знав, народився без того ж таки милосердя. Світ топився в побурілих від тоски очах. Вона приїхала до того клятущого підвалу, туди, де пережито скільки-то маніакально-солодких мазохістських хвилин, що аж самій соромно робилося, вже заміжньою, зовсім молодою жінкою до цього місця, але нічого не схвилювало її. Вона враз відчула себе беззахисною; як хто роздягнув силоміць. Вона враз відчула себе маленькою, вірніше, забажалося їй зробитися маленькою, крихітною і доброю, як біла порцелянова лялька. Зрозуміла, що вороття немає, дороги ведуть в один напрямок, а квитки назад не здають і не приймають, – добирайся як знаєш. Вона вирішила, що все попереду, а як ні, то нехай.