Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Іван відмовлявся від полювання навідріз. Збрехав, що погано себе почуває. Він з самого початку не мав ніякого бажаний їхати. І зараз не пристає на таку пропозицію. «Тоді хоч допоможи… Потримай…» Повітря гускне, накручується густими воланами, спіраль за спіраллю окутує гнилим сопухом. Брат стовбичив: розхитуючись, з носаків на підбори, з носаків на підбори, утупившись в теля, що дриґоніло тілом, плакало дитинчам. Тоді батько підійшов, рвучко, широкими кроками, до оленяти, підняв за лапи, донизу головою. Храпнув ударом ребра долоні по шиї. Сказав: «Давай… Мені довго чекати?» Замість відповіді Білозуб тільки стиснув міцніше рукоятку ножа, бликнувши очима своїми вологими в невідомість, сизу, як тиша, туди, наче вивідав чи побачив своє майбутнє. Так воно і було, – чи розумівся батько-тюремщик, який знався на всьому. Навіть, коли треба вживати проносне, щоб позбутися глистів. Але, хоч і поверхово, він знався на людях. Як санітар на глистах. Аби він не мав переконання, що саме це його син, то нічого особливого він би у цьому недоношеному синашеві не бачив. Очі, темні очі, що наче увібрали до сльозливих сірих рогівок глупу ніч. І батько подався назадки. Й тут Іван, несподівано для люду, завив по-псячому. Він скімлив, вертівся дзиґою, затиснувши вуха і скроні долонями, пальці лежали на тімені. Пальці стискають скроні. Пульсує кров, б'ючи токами, гріючи пучки пальців. Йому стало лячно. Він стогнав, наче хто здер шкіру і присипав сіллю; він як той хорт, з високо піднятою головою, з різко окресленим підборіддям, втягував соплами ніздрів трункуватий запах сосни, терпкий дух крові. Й гарячу пару від неї. Батько не припиняв бити по каркові оленя, а Іван до поту затиснув рукоять ножа з слонової кістки, оздоблену зеленими та червоними камінчиками, із змійкою, що обплітала ручку. Японський держак. І ніхто з присутніх не здивувався, коли Іван з ножем підбіг до оленихи. Батько сахнувся. Брат продовжував тримати теля за ноги. Іван одним ударом, по-вовчому завивши жалісно, але водночас жорстоко, що аж морозило шкіру, – Іван одним махом розпатрав теличці горлянку. Рідня тільки переглянулася. Старший брат підняв догори великий палець, зігнутий «тіп-топ», а по-простому, по-селянському «клас з присипочкою», – це коли труть пучками над великим пальцем, імітуючи таким от робом «клас з присипочкою». Потім вони їхали з полювання у купейному відділенні. Іван дивився на синій вечір, майже фіолетовий, з квадратиками будиночків, розкиданих засніженими полями, наче села викосила чума чи застукала всезагальна мобілізація. Вітер. Сині вікна. Іван плаче. Він до самого кінця пам'ятатиме цю подію: запах глиці, терпкої крові, приторний запах диму. І загодя, пізніше, він для себе вирішить, що то було початком. Знаком. Знаком Провидіння. А тоді на синіх просторах полів губилися вже не дитячі мислі. Далеко не дитячі. Солодка кров. Тепла солодка кров. Ось воно що…

Небо розрізане широкими палашами сонячного світла. Хлопчики співали майже валькірії. Вроді б і нічого, а комусь порожньо. Наче ангели зійшли на землю, маючи надію подивитися на незрозуміле життя, і якраз тужать за тим, що покинули небо, залишили там серця янгольські, а назад вороття немає. «Нічого, ми їм допоможемо…» – думав про себе Білозуб і подався у невідомому напрямку. Напевне, до Річчі.

Упівдороги його зупинив голос. До нього підступився молодий чоловік. У білій сорочці, зовсім по-літньому вбраний: білі парусинові штани, сорочка-безрукавка. І сморід. Нестерпний сморід гнилого м'яса і старої викоростаної сперми.

– Впізнав?…

– Іван Білозуб готовий… до виконання своїх обов'язків… Я втомився на тебе чекати.

– То ти своїх блядєй будеш виховувати. Кинь дурні витребеньки. Слідуй і дивись, Дивись на схід. Там дорога пролягла широкими степами, розтинаючи сірі виразки міст, окутаних інфернальною сизою паволокою. Дивись, там дорога повз Слобожанщину, оминаючи, облизуючи, як пензель різдвяні писанки. Тобі треба цими шляхами пройтися. Підступися ближче, і нога послизнеться на серпантині доріг, де розбивається мокрим лахміттям Чорне море об вищерблені віками зуби скель. І туди глянь, – на півдні, рожевими і зеленими грибами фабричного смогу, над самими дахами, висять голуби, облізлі від сірчаної кислоти, над домами з низькими притолоками, як свинарник. Але і там живуть. І ти нічого не забудь, бо минуле в твоїй пам'яті витравлене. І кожного разу ти народжуєшся, щоб нести кару, як знамено, попереду усіх. Ти вибраний. Це… опаш… вологого… ангельского крила…

– Тобі погано? Тобі боляче? – Видно було, як незнайомець сходить з лиця, наче розчиняючись у повітрі. Пощезає. І Білозуб тільки чує його хрипавий голос:

– …опаш ангельского крила, волога і слякоть. Від нього ^сум. Це вже столиця. Тут заздалегідь, для побідоносних бойовиськ, солдати і офіцери, перераховані до максимальної точності: медалі, нагороди, цинкові труни, некрологи, чисті бланки для заповнення геройськими іменами. Вирахувані патріотичні походи. На калькуляторах вирахувана, занесена на комп'ютер точна кількість жертв і патріотів. І вони говорять: настане день, подібний ночі. Штампують медалі, монтують танки, стругають труни, – так і лишають недоструганими, бо кількість героїв росте, як на пивних дріжджах. Вони виготовляють гумові та еластикові фалоси. І це ти повинен запам'ятати: війна – прибуткова справа. її велич осягають тільки відставні генерали, для яких позбутися запору чисто тобі геройський вчинок. Колись-бо він… Під його началом загнано до ями половину людства… Все це твій… – знову повітря наповнюється смородом: – війна – прибуткова справа. Що не кажи, а кров збагачує. Чим більша кількість мертвяків, тим більші дивіденди. Війна – це вселенський бізнес. Одних він годує до гемороїдального запору. Інших ставить до стінки, валить у прохлоровану яму. Кому рай, а комусь і тут не погано. Все це твій прагматичний, золотогубий Бог. Він тільки руйнує. Окрім муки, нестерпної муки від нього нічого не дочекаєшся…

– А ти хто?

– Я… Ніколи не запитуй такого. Прийде час, і я роз'ясню тобі, або сам дізнаєшся. – І тут прибулець виник у подобі монаха. І сказав: – Іди виконуй те, що задумав. Це твій камінь, що його треба скинути, щоб не перти на горбу. Ти геній, ти великий чоловік, з печаткою на голові. Подивися на небо. І воно нагадає гидку помийницю, що підтікає дощем, бульботить рідотою. Як вічними сльозами. Хіба людина не народжена для радощів??? Чому вона повинна митаритися, доводитися до скотського стану. Людина – творець всього сущого, а не твій Бог. Подивись он: там висить на гілці вишні, що росте під самим вікном, два покійники. Натовп біля них. Зазвичай отакий цікавий люд завжди збирався біля новобудови, – перекинуть свої писки, плавають у ріденькому смальці їхні баньки, як дві квасолини, і кожен сором'язливо намагається потрапити в кадр телекамери чи фоторепортера. Жінки, сором'язливо потупивши очі, відірвавшись на хвилинку від балаканини з сусідами, поправляють сукні на грудях. Трагічна усмішка, притиснуті до грудей руки, сльози крапають, біжать щоками. Кварцовий спалах. Знімок готовий. І далі: буденним голосом, мовляв, вічно до них чіпляються репортери. Двоє ящерозубих китайців, – хіба мало теми для розмови. Тема ця тягнутиметься дисятиліттями, стане сімейною реліквією, як і фотокартка; історія буде десятиліттями обростати новими і новими подробицями. Ось він, твій світ, – бери його. Аж до моря; життя – велика розвага. Людина не може без забаганок, вона потребує крові, хліба і видовищ; вона потребує розваги. Завжди видумує якусь гру. Ще не чути війни, а вже удосконалюють протези та милиці, що на них можна зіп'ясти все людство. Зіп'ялось. Прораховане. Прорахувалося. Бюджету не вистачило. Тільки тобі немає до цього діла.

– Хто ти? Скажи хто ти…

– Я той, що творить добро в ім'я зла… Я караю і викорінюю зло.

Абракадабра якась, подумав Іван. Але йому зробилося напрочуд легко. Прибулець пощез. І він рушив до мети. Певний свого вибору. Далекою луною віддалося у вушних раковинах: «Можеш спокійно їх знищувати… Ти вибраний, щоб навести порядок у суспільстві…» Атож, подумав, тішачись, Іван. Мамулі он своїм діткам дають гроники на морозиво, а вони на те морозиво ще підробляють десь у під'їзді, – відсмокче сонливому клерку. На цигарки. Або наркоту. Подивіться, сволочуги, як ви живете. Задрипанці. А мами чешуть їм коси, присипають пудрою попки, розірвані на німецький знак. А вони, гляди, туди ж, як моя Ольга.

А розшук по тій годині проводився в іншому напрямку. Ліліт, як і кожна порядна жінка, не могла так легко спекатися пана міністра-генерала. Вона не мала сумнівів, що користі від нього аж ніякої. І яка користь від такого чоловіка, що дерся по головах, наче пірамідально вибудувані черепи ворогів Тамерлана. Проте вона не поспішала. Про це і розмови не може бути: знайомствами ніколи не треба гребувати, хоча користі з тих знайомств може виявитися з кошачий послід; непередбачені вибрики високих посадових осіб можуть вас озолотити, довести до божевілля, запроторити за ґрати, геть викреслити з життя, лишаючи в душі чорні дірки. Ночі смутку. Невблаганна сила Закону ховає безсоромно очі у її тінь. Закон пригріває під своїм крилом найнікчемнішу особу. І тоді клерк, у потертих, до блискучого, зайорзаних штанях, несподівано виростає в неабияке цабе. Люди добродушні і корисні на поради, а коли справа стосується їх особисто: гаманця, жінки, пуделя, то вони тільки дають корисні поради. Ліліт вже не думала про міністра, а думала про Ракшу. Вона не могла, хоч ти застрелься, хоч віддайся цілому світові, хоч під Будду ляж, хоч лигайся з пам'ятником Леніна. Биче стойло. їх шаткують на капусту, а цим брезклим стовпам держави, товстосраким, хоч би хни. Ліліт по ході наквацювала помадою губи, провела кінчиком язика устами, смакуючи малиновий колір, ще раз лизькнула гостреньким язичком, віддимаючи щоку. Це так сексуально, хіхікаючи про себе, подумала Ліліт, і кілька мужиків на автозаправці зробили їй ручкою. Один намагався всунути прямо під носа візитку. Люта, не знати чого, вона пожбурила, покотила далі. Жила собі спокійно, а тут звалилося на мою голову. Та чи звалилося, може, я дійсно з'їхала з глузду, – котяться мізкові кульки навстріч Ракші. Сріблясте «рено» прошивав туман зі швидкістю кулі. Будь обережна. І вона дала на гальми. Зараз вона була впевнена, що міністр подався да знахарки. «Рено» круто розвернулося. Вискнули гальма. Різноколірні блиски води з-під колес, наче скло новорічних іграшок, сипонули на рекламні щити. Білозубі усмішки. Стій. Біло… Білозуб… Щось таке вертілося у неї в голові на денці її жіночого розуму. Так, якщо вона, дурепа, не залучить міністра, то цей покидьок гулятиме до кінця свого віку. Але навдивовиж, попріч душевному сумлінню, маяті душевній, вона відчувала до нього симпатію, щось споріднене з її внутрішнім світом, наче він, цей незнайомець, мав причетність чи доїичність до її минулого, що викликало відчуття огиди, а воднораз щире захоплення: заставити людей боятися жити, спати, думати. За винятком ментів та міністрів. Жертви Білозуба волали на поміч прямо під вікнами дільничних міліціонерів. Вони чули глухі постріли з обріза, але продовжували грати у доміно, пиячити. Ця сволочуга була великими над малими. Ця тварюка рабствувала перед вищими світу цього; тремтіла від збудження і захоплення перед «крутими», високого рангу бандюками. Йому хотілося ласо жити, як він і звик до життя: мотоцикл, машина, свій будинок, потім дальнє ходіння по морю, плавання за кордон тобто, а потім аспірантура. Все це у Ліліт склеювалося з окремих шматочків, з розмов із Ракшею. Це зрозуміло, шо він заздрив багатим, ненавидів голоту. Як ясний день зрозуміло. Не в той бік понесло. Він убиває дітей і пенсіонерів, колишніх своїх близьких людей по інтернату. Її брала моторош про голову коханця. Вона не мала сумніву щодо цього вбивства, то його робота, а як же інакше, тільки його, і нічия більше. Ліліт ганяла містом мов одержима, проскакуючи зелене світло. її авто несло юзом, кидало з бардюри на бардюру швидкісної траси. Нарешті «рено» вискочило на Харківську трасу. Миготіли білобоко, просто заглядіння, сільські будиночки у чотири поверхи, накриті червоними капелюшками черепиці, синього керамзиту. Десь під Бро-варами «рено» різко гальмонуло, смалонувши обгорілою гумою, і крізь опущене скло, пихкаючи синім сигаретним димом, вона запитала у малечі, що прив'язували собаці до хвоста жестяну бляшанку: де знайти будинок баби Орисі? їй відразу показали, аби тільки не заважала займатися екзекуцією, що для них було дуже важливим, бо пес цей попередирав усіх дворових собак, і малі вирішили чинити самосуд. Пес покірно віддавався дитячим тортурам. Але бігти не хотів, сік зубами блохи. А дітвора не могла зрушити пса з місця, він упирався на всі чотири кості, чухмарячи зада об пісок, – ніяк не хотів зрушати, гребучи задніми лапами. Пес вибирав за краще тортури з бляшанкою, аніж бути утопленим або повішеним добродійниками-господаря-ми. Пес, віддати належне, був таки воровковитою натурою, але сородичів своїх не чіпав, а от від шинки чи задавленого гусака собацюра не відмовлявся. Але малі, щоб випередити дорослих, порішили піддати його тортурам, а потім втопити злого вурдалаку. Достойні діти своїх батьків.

Баба Ориська: цілительниця, заклиначка демонів, колишня бандурша на зоні, організувала секту. Огрядна, з карими очима, до темноти ночі, вона з року в рік огряднішала. Курила міцні цигарки, встромивши «Приму» в мундштук. Носила засмальцьований халат, фартух поверх – в дірах та пропалинах, недбало заштопаних. Просторий її двір, що нагадував літній кінотеатр, заставлений табуретками, лавками, вилаштуваними колом, а на них стояли у повен зріст досить вельможні чини: рекетири, державні службовці, деректори, професори, видавці; сюди залучилося кілька кінодів, телезірок і прості служаки тіньового бізнесу – кілери. Вони екстатично вітали бабу Орисю. Аплодуючи у ритм, вигукуючи у ритм поляскування слова, густі, хрипаві, наче в горлянці булькотіла розігріта смола. І баба почала проповідувати: глухий голос виходив з черева, як вода закипала в електрочайнику, а в самій утробі ворушилася, видавалося, якась купа тварюк, і Орися, замість відповіді на привітання, гучно пускала вітри, тобто бзділа. Видно, це і було її привітанням.

– Де те фуфло, що називається міністром?

Орися, як рак, що його тільки-но вкинули в окріп.

– Я ж нічого поганого… До мене такі люди їздять…

Міністр-генерал відлежувався у закапелку, хитро примруживши свої булькаті очі. Його тіпало третій тиждень невідомо чого, а радше від алкоголю. Так він вирішив. Пиячив він безпробудно, хоча завжди знав міру. Але неясне, щось не роз'ясниме, висіло над ним, над його сивіючою головою. Він вже боявся ходити до батюшки, він боявся спілкуватися з своїми підлеглими. Заявлявся у Раду тільки для годиться.

На роботі черкав підписи, бездумно, як Бог на руку чи душу покладе. Черкав підписи: тому «вишак», тому «по-життєве», а кому – амністія. Без розбору, як ото подаєш жебраку на вулиці, а напозір він багатіший Мідаса, – даси по справедливості, а виходить не тому, кому варто. Щоправда, його найменше хвилювали події останніх років. Віддати належне розсудливості міністра, – він все пустив плином. Як заманеться. Проте він мало вірив, що людина, серійний вбивця, може змінювати методу. Якщо це правда, то це або божевільний, або геній, що скотився з рейок; і якщо правий Ракша, то цей маніяк мав високий інтелектуальний потенціал. Стотисячна орава дармоїдів, вигодуваних на казенній тушонці, шукала, збиваючись з ніг, нипаючи країною, а він бабахав у них прямо під вікнами. Чортівня якась. Зашелестів листок, а тобі – громи і каміння об бруківку. Горілка не допомагала. Іноді він вживав морфій. Потім знову тушив горілкою, дозуючи з кокаїном.

– Що ти хочеш? – вилазячи з конури: брезкле обличчя, червоні капшуки під очима.

– Я хочу знайти цю падлюку… Я знаю, де він… Він убив… Ракшу…

– Ти з глузду з'їхала. Кого шукати? Ти що, його на власні очі бачила? Ще мені одна віща Касандра. Брись до клієнтури, що зачекалися твого секіля… Лігретниця і мїнетниця.

Юрмисько зливалося, розсипалося, знову зліплялося, як купа вареників, знову розліплялося, стягувалося у тягучу масу, харкаючи від газів чи випльовуючи через усі отвори «демонів», що їх виганяла баба Ориська.

– Іди, Сатано! Ти служиш Сатані, – заверещала Ориська неправдоподібно тоненьким голосочком, потім зайшлася і зовсім не своїм глаеом; зійшла піною, як ванночка з піною для бриття.

– Іди, Сатано… Іди, Сатано… Іди, Сатано… Ти служиш Сатані… Ти служиш Сатані… – заверещали речитативом, в один голос бажаючі зцілитися.

– Ану вас всіх, ти ще поплатишся, Васьковичу. Здорово поплатишся. Це не погроза.

– Я тебе в порошок зітру, сука недоношена. Кишка тонка.

– Ну, це ми ще подивимося, – тихо, ледь не з плачем, блідіючими висинілими губами проговорила Ліліт. – Правда за мною.

– Ні. За законом. А закон – це я. Навіть не президент. Ніхто мені не вказівник. Чхати я хотів. Не сунь носа куди не слід. Засцянка хєрова… Я державний чоловік, а ти простітня. І президент така ж потаскуха, як і ти… Ич чим надумала взяти старого вовка…

– Цього мені було і треба, – спокійно і врівноважено мовила Ліліт, відходячи назадки до «рено», по ході виймаючи з кишені диктофон. Покрутила перед обличчям на одному пальчику, продітому крізь петлю шнурочка. – Зараз ти нікуди не дінешся. Шабашуй далі.

«Рено» рушило з місця, а спраглі зцілення заверещали і зацибали на дзиґликах, лавках, стільцях. Мама їхня, Орися, стояла у повен зріст, з піднятими догори руками, з запіненою бородою. «Щоб ти здохла, падлюка», – подумалося Ліліт, але зовсім не по-злому: як можна вибачити рідній свекрусі.

«Рено» котило Харківською трасою: вогні серпантином світлячків тягнулися упродовж шосе; дома стояли мов обезлюднілі, лише червоні вічка каганцями вікон горіли рівним вогнем, видаючи там ознаки життя; дальнобійні фургони пливли у темряві на ілюмінаційне зарвище над містом; вони йшли, як великі пароплави сухопутних морів і рік, у невідомість життя чи смерті, слави чи любові, і шурхотіння коліс, гамір людей і запах помаранчів. Потім Ліліт зовсім заспокоїлася; їй стало байдуже, навіть холодно, навіть захотілося попоїсти чогось смачненького. Спочатку надмірний спокій налякав її, наче виття собацюги під вікнами на чиюсь смерть. Поволі вона забувала Ракшу, міністра і все навколишнє. їхала навмання, до японського ресторану. Зіткнення з реальними речами тонко, майже непомітно зближало її зі світом: так, дно чайника, куди налип недопалок паперу, пляма на светрі після застілля наодинці; тонкий пух, сірий пух спаленого паперу чергової цидулки залицяльника, щітка з волоссям того ж таки Ракші і удари трамвайних коліс під її широким синім вікном. Це було життя. І вона не хотіла ним, цим життям, гребувати. Підкотила до японського ресторану. Гальмонула. Відразу кілька чоловік запропонували їй свої послуги – підтримати під ліктик, допомогти зняти хутро – сяка-така мила блаж, що подобається жінкам. Ліліт дійсно була ефектно красива. І, на привеликий жаль усіх мужиків, – не блядь, якщо не враховувати випадкових зв'язків незаміжньої жінки. Тут її зовнішність давала привід для нездорових думок.

Річчі не скупився на гроші. Закоханий, він пурхав метеликом у яскравому кімоно з зеленими і червоними драконами. Готував печеню. А коли Івана довго не було, він впадав у тоску, і тоді Річчі став приводити до себе молоденьких, зовсім юних хлопчиків. Але все це закінчувалося платонікою. Ніяких статевих контактів. Одна романтична платоніка. Неосяжне ясне синє небо за вікном. І Річчі благодушно дозволяє пестити своє волосся, з неприхованою радістю, з приємністю відчуваючи, як м'який павучок пальців, п'ятірня, лапками, лапками перебирався від тім'я і до шиї. Річчі мружив від втіхи, як коллі, очі, якого щойно почухали за вухом. Він би віддався з превеликим задоволенням, але лякався Івана. Але саме чому? Того ніхто не знав. Його не лякала смерть. Те, що Іван вибраний, а він, Річчі, повинен йому допомагати, то в цьому у нього не було ніякого сумніву. Проте сумніви щодо божественного, взагалі божественного не тільки до Івана, закрадалися давно. У відчаї, не дочекавшись Івана, він мастурбував, бавився вібратором, пластиковим фалосом, плакав, скиглив, що більше на поріг його не пустить. Немає нічого. Чорна яма. І все. Ніякої божественної вибраності не існує. І все.

Нарешті з'являвся Іван, але це підбадьорило Річчі, бо з'явився він не сам, а з довготелесим типом на прізвише Пахноцький. Тож Пахноцький розповів свою коротку історію, що розчулила чутливу душу і серце Річчі. Служив він, Пахноцький, прапорщиком у піхотному полку. І вподобав його зампотилу. Ну, той, що командує горшками, яловичиною, свининою, тушонкою. Пахноцький сам у захопленні від такої уваги, але прапорщик Алібасов, колишній його коханець, там би мовити, – Пахноцький червонів, – зчинив справжній скандал. Ледь не дійшло ледь не до суду армійського. І винним у всьому виявився Пахноцький. Після офіцерського суду честі його затягли солдати до котельної. Вибили передні зуби, зняли штани і зробили те, що роблять всі, тільки насильно. Поодягавши брезентові рукавиці, вони забавлялися з його прутнем як могли – до крові. Потім побили. Вибили ще і кутні зуби. Непритомного підкинули до танкової дивізії. І от вся історія. Звинуватили командира полку, потім Пахноцького витурили за межі НДР, де він служив, а там, в Союзі, справа його не пішла далі військової дрібної канцелярської контори. Обійшлося. Займається зараз Пахноцький тим, що грає на гітарі, виконує другорядні ролі в масовках вистав та інколи з'являється на здибанці гомосексуалістів на Льва Толстого в туалеті. Він ніколи не думав, що опуститься так низько, але нічого не поробиш. Доля у нього така. Що там? На Льва Толстого? Як воно? Стоїть один на проході, вибачаюсь, на виході, – світло у туалеті відсутнє: сморід лайна, сечі, хлорки. Той, що на вході, сигналить запальничкою, кількістю спалахів сповіщає, хто прийшов, – свій чи чужий. І всі роблять вигляд, що мочаться. І така у них конспірація, хоча кажуть, що закон скоро скасують за переслідування гомосексуалістів чи вже відмінили. Але вони, туалетні пєдіки, ніяк не можуть змінити своїх вульгарних, мазохістських штучок. Річчі плакав. А Іван сидів нерухомо, розхитуючись на стільцеві, в такт і ритм завиванню Річчі. Іван не розпитував про Алібасова, про полковників та майорів, про коханців та коханок. Він тільки цікавився їхнім збіговиськом на Льва Толстого. В парку Шевченка. Потім він дістав з торби «Поляроїд», сфотографувався, розкинувши широко руки і розкрилля могутніх плечей, роздягнений до пояса, розіклавшись, напівлежачи на дивані, – білозубо усміхнувся у кадр. Потім нашвидку одягнувся; зібрав усі необхідні речі до сумки: великого залізничного ліхтаря, ломик, якесь брудне манаття і щось замотане у просмальцьований папір. Це все, що помітив Пахноцький. Іван сказав: «Скоро буду. Чекайте…» Дорогою він зайшов до бару і випив велику склянку пива з насолодою, як діти п'ють з материних грудей молоко. Солодке поглинання пінястого питва збадьорило його. Несподівано дорогу йому застив чоловік у зношеному, колись дорогому пальті. Сказав: «Зупинись! Що поганого зробили ті люди? Вони й так потерпають від усіх, від всього; вони самі по більшості потерпають від цього».

– Відійди, нечистий. Я знаю, хто від чого потерпає.

І чоловік одійшов. Поплентав у куряву туману. Івану він нагадував Ракшу, але, на жаль, на превеликий жаль, то був не Ракша, колишній полковник. Інакше б склалася історія.

Він повернуся під ранок. Геть виснажений. Сів на дзиґликові, звісивши на колінах руки. Його тіпало, гладким чолом цибонів струмочками піт. Збігав на широкі його груди. До поясу роздягнений. За вікнами тріщали петарди. Від нього несло креозотом, сечею та лайном. На лагідний окрик Річчі він навіть не повернувся, – жоден м'яз не спотворив його обличчя.

– Кажуть, хтось повбивав людей на Льва Толстого… В туалеті… Скрізь багато крові та лайна і всякого там…

– Мало чого кажуть… Де Пахноцький?

– Спить…

– Буди його…

Річчі переступав з ноги на ногу. Пахноцький з'явився сам, протираючи кулаками очі, усміхаючись спросоння.

– Вибий йому зуби. Це він у всьому винен, – чітко вимовив Іван.

Річчі впав на коліна і заплакав. Пахноцький, ще нічого не розуміючи, завертів головою. Іван швидко дістав обріза, вкинув металеву гільзу до стволу і вистрелив. Прямо в груди. Влучив з першого разу.

– Здорово. Дірка як у вулику. Кровищі-то… Річчі, прибери. Пошаткуй цю скотину і викинь собакам…

Річчі плакав, він повзав у липкій крові, намагаючись підтримати голову Пахноцького, що падала, згиналася в шиї, з рота пузирилася рожева рідина, а в грудях клекотало, і сердега намагався вхопити рештки повітря ротом, а захлинався власною кров'ю. За вікнами раз по раз торохкотіли шутихи та петарди. Нарешті Іван не витримав. Похитуючись, підійшов, одіпхнув коліном Річчі, вийняв мисливського ножа і перерізав Пахноцькому горлянку.

– От і все. А зараз треба готуватися до Нового року. І провадити здоровий спосіб життя. А то щось розгулялись дуже… Жити треба скромно. Тоді все буде. Злидні. Я хочу, щоб ці суки боялися жити, боялися спати. Вони живуть і нічого не бояться. Бо немає на них управи і закону. Я є закон.

– Атож… Атож… – викручуючи ганчірку в тазика, збираючи кров, згоджувався Річчі, сьорбаючи носом.

За кілька годин до свята у Річчі зібрався весь квіт суспільства, – всі чемні і вишукані пани. Так він заявив Івану. Один в леопардових штанях, інший одягнений в червоне, майже жіноче манаття; інший вишукано вимахував перед обличчям манікюром, що його роблять тільки жінкам у дорогих салонах. Обличчя присутніх пломеніли від щастя, заливалися рум'янцем. Ходили, погойдуючи стегнами, кокетливо виставляючи зади, губами видавали утробні звуки, що їх можна почути в клозеті, коли справляють нужду «по-великому». Вони по-дитячому пустували, сікаючи очиськами то туди, то сюди, підморгували одне одному. Ще одні, найбільші ревнивці, намагалися забитися у глухого кута, щоб не впала його «пасія» чого доброго комусь на око. Це строкате товариство рухалося, шмигало, гуділо мухами біля маленьких журнальних столиків, де понаставляно було всілякого делікатесного їдла. Вони пхалися і верещали, мов купа чортів, що вирвалися з пекла на земну прогулянку. Річчі тільки плескав у долоні, вітаючи нових гостей. Але всі чекали на новенького, тобто Івана. Річчі помітно хвилювався, до білого стискаючи пальці, обламуючи манікюр. В цьому карнавалі тіней, яскравих фарб він почував себе непотрібним: без Івана нічого не могло бути. І тут хтось вигукнув: «Дивіться! Яка заграва, як красиво!» Всі поперли натовпом, хором белькочучи, до широкого вікна.

– Це пожежа. Щось горить. Далеко за містом, – сказав один з гостей, одягнений у фіолетові рейтузи, з квіточкою на матні і бантиком назаду. – Доки ці ідіоти доїдуть, то, напевне, там нічого буде гасити… Ось того року…

І всі з пожежі перекинулися: «А скажіть, скажіть, що того року?» І чоловік в рейтузах, набиваючи ціну, що нарешті-таки привернув-таки увагу публіки, почав віднікуватися, а потім розповів якусь дуже страшну історію, що трапилася тієї зими. Хтось повбивав людей, а дітлахи згоріли живцем у підпаленому злодієм домі. «Фу-фу-фу…» – гидливо покривила публіка губки, але розповідь, з усього, їм сподобалася. З цієї розмови Річчі почав переслідувати неясний, ледь смутний страх, жахіття, що вселилося в його домі. Чим більше, чим довше не було Івана, тим більша лютувався на нього, Річчі перераховував усі негативні сторони його характеру, поведінки; від того, як він підтирає задницю, вимиває руки, дуже акуратно, дбайливо, по кілька разів. Але нічого такого, щоб не вірити йому, запідозрити в зраді – Річчі навіть не припускався такої крамольної думки.

Нарешті о четвертій ранку Іван з'явився під гучні овації гостей. Іван постав перед публікою якийсь просвітлений: очі волого блищали; приніс купу подарунків, багато дитячого одягу, з відеокамерою старого виробництва. І під несамовитий регіт та захват подарував камеру шістнадцятилітньому хлопчику. Решту пороздарював батькам, які ще, окрім нестандартної орієнтації, мали сім'ї: жінок, дітей, прибиральниць, покоївок. Іван з'явився у брунатного кольору штанях, з плямкою на коліні.

– Що це у вас? Кров… – почав розмову мужчина у фіолетових кальсогіах. – Не інакше десь поранилися… Ох, а мабуть, когось убили!

Іван стояв спокійно, засунувши руки до кишень, не видаючи себе ані поглядом, ані поведінкою.

– Дурні у вас жарти, – тільки те і сказав.

Річчі вдавав з себе ображеного. Річчі, тріпонувши своєю класичною голівкою, обтягнутою чорним набріоліненим волоссям, пробухтів, надимаючи губки: «Фу, поганий хлопчисько… ти ледь не зіпсував празник і настрій…» – І юрба загула по-новому, аж до самої половини наступного дня, нанюхавшись кокаїну, обпившись французьким, справжнім, шампанським. Сусідню кімнатку, майже комірчину, Річчі виділив для інтиму. «Це так романтично… Свічки… канделябри… Троянди кохання…?» – виходячи з комірчини, звернулася до Річчі пара телезірок.

– Ні-ні-ні… То заслуга Вана… Йому дякуйте, – так Річчі називав Івана Білозуба.

– Ну просто божественний дар, Річчі, тобі доля послала. Піднесла прямо на блюді. Тримайся цього чоловіка. Він тебе ніколи не підставить. Будь певен. Ми з Сомом знаємося на людях…

Але Річчі знав, що вони брешуть і заздрять водночас. Щось таке вони, ця парочка педріл, вловили у поведінці Білозуба, якусь таємницю.

Ліліт гасала на «рено» у пошуках Ракші; потім їй встрелило в голову знайти особисто того виблядка, якщо вже Ракша загубився, а може, вже давно плаває дном, загрібає муляку десь у озері на Оболоні чи Харківському. А Білозуб о тій порі якраз думав про неї, оповитий солодким сумом, з огидою розглядаючи тіла, що лежали покотом: хто на канапі, хто не доповз до туалету чи кухні, – виблював упівдороги, так і тицьнувся писком в ригаччя. Вони хропли і бзділи, пускаючи вітри і сивушні дракони. Тільки троє, накачавшись наркотою, танцювали цілу ніч і півдня, упершись лобами. Так і крутилися до світанку. Річчі зачинився у комірчині, сховався від Івана, так, щоб він знайшов його, – хлопчиська треба трішки помучити.

А Ліліт лежала, зануривши обличчя у пухову подушку. Сили її покинули. Ліліт не плакала – цьому її навчило життя. Вона не груба натура, але з прагматичним по-мужському розумом, де цвьохали романтичні думки, як бджоли у пасіці. Життя, з самого дитинства, ніколи їй не видавалося легким, – так її виховали. І вже дорослою вона напевне знала, що життя – це суцільне свинство. Чим тепліша калюжа, тим більше кортить вивалятися у багнюці. Всі бажають бачити сонце якнайдовше, але живуть так, наче бачать востаннє. Ліліт набрала номер телефону мобільника, але там промовчало, – харкнуло і промовчало. У цю мить двері прочинилися, і на порозі замалювався міністр-генерал, з набряками під очима; позаду – два здоровенних бевзя.