Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

– Доскакалася, – нахрапом почав міністр.

– А я думала, що ти привіз цих недоносків, щоб вони мене задовольнили, – відрізала Ліліт, витягуючи маленького, кишенькового браунінга. – Живою не дамся.

– Тоді віддай касету.

– Немає ніякої касети… У тебе галюцинації. То простий приймач, що ти з дурного п'яного розуму сприйняв за диктофон. Я такою дурницею не балуюся. Я…

– Хто ти – я знаю. Давай, Лі, по-мирному. Що ти за неї хочеш? Грошей? У тебе їх вистачає і так. Зв'язки найкрутіші, навіть не моїм братися, закордонні світила. За бугром, на який ви молитеся. Але сила людини на її землі. А так, то пусте.

– Перше: гроші ніколи зайвими не бувають. Основне: верни Ракші чин. Спробуй мене зрозуміти, а далі роби, що надумав. Завтра тебе як мінімум переїде авто або особисто президент заховає в каталажку.

– Тоді… Що… Я й так йому все дозволив, аби не чіпали менти, – різким рухом Васькович осадив двох гевалів. Ті подалися на кухню пити чай і покурити.

– Тільки Ракша знає, де знаходиться той курвиний син. Тобі це може видатися чудернацьким, але тільки Ракші на роду написано вловити маніяка. Хіба важко так зрозуміти? Не такий ти вже, виявляється, швидкий, на моє розчарування, розумом. Ракші судилося його спіймати. Але за Законом. Верни Ракшу у Закон, верни його справжнє прізвище, – Ліліт запалила цигарку, кидонула до ніг міністру браунінга. – А зараз роби як знаєш. Можете мене кінчати, з оцієї пукавки. Самогубство зараз поширене явище. Інфляція. Депресія. Так що причин для самовбивства зараз досить. Просто як варені кальмари.

Генерал поклав кашкета на коліна, вилупивши свої банькаті очі на декоративних рибок, що тицялися кумедно писками об шкло. Фіолетове світло люмінесцентної лампи пучками падало на воду, і від того луска, риб'ячі очі грали різними кольорами. Яка краса, подумав міністр.

8
Танок смерті

Давно призабута «Ламбада» вихльопувалася з прочинених вікон, з відкритих настіж дверей, з роздяплених карієсних, але святкових ротів. І зовсім несподівано хтось вибрикне коником якусь дурницю, – налижуться до білої гарячки, б'ють у бубна; вітер роздуває парусом шаровари, – бряцкають дерев'яні шаблючки, долучаючись до звуків «Ламбади», до бряцкання золотих ланцюгів на шиях «братви», «крутих», що вжикали на «черокі» як божевільні. Бач, накачалися героїном: місять колесами бездомних собак так, що аж тельбухи розлітаються урізнобіч. Іноді замість собак попадають бомжі, яка різниця? Братва гуляє, бо життя коротке. Потім вони виводять на прогулянку «чау-чау», або собаку Сталіна, найлютішу тварюку, дарма, що пацьорки затулили очі, а шерсть тягнеться землею. Опудало, та й годі. В одну мить цей песик перекусює горлянку або трощить на пісок гомілку вашої ноги.

Річчі занудьгував. У нього пропав апетит. Іван не з'являвся тиждень. І Річчі нарешті вибрався за тиждень на чисте повітря. Розширеними від болю зіницями Річчі подивився на світ: на будиночки у янтарній паволоці, на сизий дим з труби, кресання чайки над озером, де біля пірсу, на кризі, підпасалося у рибалок чорне вороння. І білий сніг. Естецтво Річчі та Білозуба ще довго трималося купи, мирно співіснувало в їхній оселі; простіше, – останні тижні зими він зрідка заходив до Річчі і до нового помешкання, що вони винайняли місяць тому, з подачі старого приятеля. Майже задарма. Івану подобалося бачити Річчі нудьгуючим: як Річчі бере до рук, затискаючи витонченими пальцями білу сигаретку, або шарудить фольгою у суцільній тиші, куди зазвичай струшує попіл, – майстерно виготовляв з блискучого паперу мініатюрну гондолу і на цілий тиждень мав розвагу. На кожну пачку цигарок попільничка-човен, змайстрована з фольги. Іншим разом, на білій кухні, з підвісними, на довгих шнурах, модерновими люстрами, висікає із запальнички синій язичок вогню, розкурює люльку, пихкаючи трунким і солодким димом, накидаючи кільця на порцелянових чи з слонової кістки божків, – власність Івана. Колекція, що нею він дуже пишався. Дуже коштовна річ. Де взялися ці речі, то на дев'яносто відсотків Річчі це мало обходило, а якщо і здогадувався, то навіть самому собі боявся дізнатися. Буває така порода людей. Кретини ніколи не зізнаються, що вони кретини, тому хоч у небо плюй, хочеш в колодязь. Нічого не змінилося. Все підпорядковане якомусь законному праву, і ніхто не запитує, що ти бажаєш від цього світу. Приходить час – бери або помирай. І Річчі нагадував велику видресирувану собаку, що не може ступити й кроку без хазяїна. Тож одного разу, коли Річчі з нудьги спробував забалакати про політику, не так про політику, як про владу, тоді вперше за кілька місяців знайомства Річчі побачив, як загорілися у Білозуба очі; як баньки забігали, мов у переляканого пса, якого потягнули по хребтині ломакою. Людина завжди готова набрехати хтозна-чого, аби тільки не заглянути правді у вічі. І Річчі звикся з думкою, що той Іван, зовсім інший, не той, що приходив до нього в чужих штанях, з брунатною плямкою крові чи рідини на коліні. По-простому: Річчі заїдала ревність. Проте Річчі перестав запрошувати гостей, а Іван зрадів такому повороту в їхніх відношеннях, більше того, – він захоплено вітав пропозицію. Це надихнуло Річчі. Він тільки те й робив, що скиглив, погрожував покінчити самогубством, якщо Іван зраджує його. Іван гладив його за вухом. І все поверталося на круги своя. Іван говорив у такі хвилини одкровення, коли вони вели балачку про якусь чергову світську витівку, куди Іван був невхожий, але горів бажанням.

– Ти кажеш влада, – починав він. – Влада так п'янить, як наркотик. Спочатку виригати хочеш, а тоді ейфорія зносить вище, вище, вище. Люди видаються такими мізерними. Такими вони внаправду і є.

Річчі відповідав якимись замислуватими обертонами, що в них внаправду Іван заледве розбирався. Його цікавили гроші, влада над людьми. Його ображало те, що вони не помічають його, а тільки смерть. Вона з ним, поруч. Вона його кохання і велич, бо він керує нею, як добрий косар у серпні-місяці. Людині треба померти або взагалі не народжуватися. Іван терпіти не міг алкоголю, наркотиків, продажних жінок, повійок дешевого ґатунку. Йому бридило подібне товариство. Він тягнувся всією душею до людей заможних, вибраних, багатих. І до істерики боявся. Навіть безневинних гоміків Річчі. Останніми днями він лякався шурхоту. Зачинившись у комірчині, сидів, склавши на колінах руки, що обвисали двома великими канатами. Він подовгу дивився у вікно. До точності не можна було сказати: чи то він спостерігав, чи то він стежив за людьми, чи просто інстиктивно відчував холодну відчуженість між ним і людьми. Пройшлася зграйка молодих дівчат, розкидавши поли шубок, показуючи стегна – білосніжні, точеної форми, але це його не обходило, як і не захоплював секс з Річчі. Він з більшою цікавістю спостерігав за дітлашнею, що гасала, як маленькі гуманоїди, одягнені у болоньєві, на пуху, комбінезони. І Білозуб щиро усміхався. Коди людина мертва, то вирішується безліч проблем, що вона тягнула на горбу власного життя. Людина може отруїти кров тільки своєю смертю родичам, що вони, в свою чергу, псували ту кров йому за життя. Коли людина помирае, то від неї лихого чекати нічого. Лихі ось ці, маленькі пуп'янки, що бавляться на дитячому майданчику, що в часі готові розпуститися, через кілька років, у отруйні троянди. Дівчатка на перезмінках будуть робити мінет в туалетах Макдональдса, а їхні мами читатимуть на ніч молитовку або діловиту настанову, як після праці шпацирувати Хрещатиком з гордим виглядом великосвітської пані; тут, у цьому юрмиську, де ані верху, ані низу, і не розібратися, хто кому служить. Вони не знають, яким богам вклонятися, яким молитися, вірити сили немає навіть у щось абстрактне. Вони байдужі, як вощані манекени. Вони сповнені уколиханого щастя та радощів і повні добродійності, як нічний горщок з лайном. Кожен вірить у правоту свого діла. Але навряд чи це їхнє. Люди завикли красти, жирувати надурня, за чужий рахунок. Як у його сімейці: зайвий рот в сім'ї, хлопець трохи дивакуватий, то нехай на казенних хлібах поживе. А самі до церкви лазять. Просять хто чого. Світ паралізованих ідей. Дітлашня пашить паром. Рожевощокі. Перекочуються яскравими клубочками в прозорому повітрі. Вони висять у повітрі, як іграшки, тільки вітер не зрушить їх з місця. То вони ворушкими клубками перекочуються від майданчика, поближче до озера, а перелякані матері біжать слідом. За вікном жовтий, рідкий клей ранкового повітря. Тільки о цій порі він чув запах – сморід чогось смаленого, наче велика комаха згоряла на вогні. Запах підступав до обіду, заповнював усі шпарини. Іван зажди чекав на цей запах.

– Дихай, вдихай цей запах. Цей запах зміцнює і надасть тобі сили, – східцями на веранду піднімався чоловік у червоній сорочці, червоних штиблетах. Іван пожбурив у незнайомця табуретом, але дзиґлик пройшов молодого чоловіка наскрізь, поторохкотів по східцях, влучивши у стіну, розбився на друзки.

– А… Це ти… – прохрипів, ковтаючи липку слину, Іван.

– Поїдь у бік півдня, коли почуєш той запах, то дій. Хто б під руку не потрапивив. – І покровитель щез.

Ракща ходив церквами. Тільки там він мав надію врятуватися. Чуття звіра, колишнього мента, його не зраджувало. Смерть має властивість з'являтися тоді, коли ти найменше на неї чекаєш. Він вже навчився розрізняти її на запах, мигдалевий, з запахом підгорілої каніфолі, волошкового запаху. Смерть ходила навзирці. Зашурхотить куля. І все, тільки дух вилітає з рота сизим паром. Душок гнилозубий. Паскудь. Матері зарані виховують з своїх дітей патологічних убивць і проституток. Ракша ходив з церкви до церкви, сподіваючись ще натрапити на Дофіна. А Іван тієї миті, бовтаючись у трамваї, колисаючись на м'якому сидінні, – угледів Ракшу, але не пізнав його чи просто примарилося. Іван їхав у напрямку півдня і був певен, що розбудить суспільство, примусить заговорити про нього, Івана; а ще бажав необмеженої влади, достойний якої, тут він був певен на сто відсотків. Вони, люди, зледащіли в кінець. Терпцю прийшов край. Так і Ангел говорить. Треба, щоб вони ходили в страху, щоб вони зрозуміли – ця кара за їхні злодіяння ляже на плечі. Він котився у червоному трамваї на Солом'янку. Перед очима наче горів малиновий каганець, що показував дорогу. Але з першого разу нічого не вийшло. Він потрапив не в ті двері. Йому сказали, що така тут не мешкає, але вони знають вчительку, що мешкає, з двома дітками. Дві дівчинки? Так, здається, так. Тоді щиро дякуємо. Балаканину глушили розливи «Ламбади».

Вона майже не змінилася, ця зашмульгана, слабка на передок сучка. Його перша вчителька, перша полюбовниця Шестєрова. У неї двоє дітей. Цікаво, де ті байстрюки повзають? Жінка спокійно пропустила його до гостини, будинок приватний, і вона не впізнала його: а так, притримуючи на грудях халат, завела до вітальні. Тільки тоді, коли він сів на стілець, відкинув капюшон, поставив сумку під ноги, зазвичай звісивши руки на колінах плітями, вона щось запідозрила.

– Я можу чимось вам допомогти? – запитала.

– Я хочу запитати вас: чому? Чому ви найбільше з мене сміялися у школі; чому ви дозволили мене зґвалтувати Шестєрову? Що я вам такого поганого зробив, щоб ви мене цькували як останнього покидька, адже у мене була родина, велика родина. Але чому весь час ви виставляли мене на посміховисько…

– Іван, – у жінки з подиву і переляку зуб на зуб не попадав. – Я нічого такого поганого не зробила…

– Окрім того, що стравили мене з Шестєровим. Я ж вас любив дуже. А ви мене зненавиділи. Мені не було де голову прихилити, а ви гнали мене як собаку, що тільки-но примостився на ослоні.

– Чого тобі треба? – вона зібралася вся, стала подібною на невеличку, степову пташку, з велетенськими очима, з молошного кольору шкірою, під якою билися, пульсували голубі жилки. Вчителька і зараз мала той ефектний вид, дарма, що двоє дітей. Одна дівчинка семи років і хлопчик трьох.

– Справедливості.

– Про яку справедливість ти, Білозуб, говориш? Тобі найменше треба говорити про справедливість. Іди геть з моєї хати!

Іван неквапом піднявся, взяв до рук сумку, розщібнув, вийняв обріз і вистрілив, чаруючись грибком вогню, що рвонув з жерла, в ногу учительці. Вона спробувала закричати, але від больового шоку втратила свідомість. Коли прийшла до тями, то побачила під собою калюжу крові, ногу, перетягнуту джгутом. Кляп із смердючої ганчірки заткнув їй рота. Іван цього разу вже закінчував роздягати семирічну дівчинку, а брата прикрутив до билець ліжка, заклеївши скотчем рота. Іван заставив походити голою дівчинку перед матір'ю, а та не пручалася, виконувала все, що від неї вимагали. Потім на очах матері він зґвалтував дівчинку. Він псотив її скільки міг, доки внизу не зачвиркало, як у горщику з рідиною. Іван покинув дівчину. Мисливським ножем відрізав хлопчику одне вухо, покрутив перед обличчям матері, що знову зімліла, і він спересердя вдарив її по голові ручкою ножа. Обнишпоривши кімнату, поскладавши до торби дитячі іграшки, два фотоапарати, весь жіночий одяг, золото, гроші, зберігальну книжку. Повернувся назад. Дівчинка вже очуняла і повзала у крові, і ледь-ледь тихим, майже не чутним голосом просила допомоги. Іван вистрелив їй у голову, але не влучив. Тільки перебив ноги. Хлопчик намагався прогризти скотч. Мати раз по раз приходила до тями. Іван подався до гаража, постояв якусь хвилину, чекаючи на щось. Запах. Сигнал. Тоді він хутко ухопив каністру з бензином. Повернувся до будинку і залив усі кімнати. Дівчина очуняла і почала кричати. Цього разу вона кричала голосно. Іван на кухні взяв сокирку і двома ударами розколов їй череп. Решту присутніх не чіпав. Кинув запаленого сірника з порога і подався навпрошки, через поля, в напрямку електричок. Він вирішив їхати до Одеси.

Ракша два тижні не голився. Йому другий тиждень уряд не снилися сни. Він не пам'ятав нічого, окрім чорної вологої землі. Його опосідав жах, той жах, коли людина перед кимось заборгувалася і не може виконати свого обов'язку. І цей жах гнав його з однієї квартири на іншу. У місті повзли чутки, що десь є такий собі схиблений Ракша, що полює на якогось маніяка. Народ ще тріскотів святом, наче купа вологих петард. Балаган свята розтоплювався у маслі благодушності з вічною «Ламбадою». Іноді Ракші видавалося, що у нього дежа-вю. І він все це колись бачив, пройшов, але нічого не може згадати ніяк, до того одноманітними і порожніми видавалися йому дні. Нічого не впетравши з роздумів та зеківських тлумачень Ромодана, Ракша тиждень гасав за купами голубів. Висліджував, де вони влаштовували свої кубла. На третьому тижні він це діло облишив і почав складати карту маршруту Білозуба. Якесь непомильне чуття вело його від однієї оселі до іншого місця, де хтось бачив цього чоловіка. Люди розповідали неохоче, здебільше брехали. Але Ракша не обурювався, бо знав, що більшість його співгромадян, разом з ним, уражені брехнею. Життя надто дармова штука_т подарована людині, щоб її так легко віддати, гадав він. І знову брався за своє. Наприкінці третього тижня він, Вітька Сурмач, повернувся додому і завалився спати. Упав як у яму – без жодного звука, змучений і виснажений украй.

Аббу аль Ромодану з'явився вночі Ангел. Одягнений в чорні строї, окутаний білими крилами, він подивився на переляканого Ромодана, що тільки-но поголився, розітер, припік шкіру на підборідді одеколоном. Ангел сказав йому, ^що сьогодні о четвертій ранку прийдуть по нього, але нехай не боїться; нехай Аббу аль Ромодан попросить останню милість або прохання; яке? він сам вкладе у його уста слова, і люди виконають його прохання. І Ангел зник. Ромодан сидів кілька хвилин непорушно, зійшов геть з лиця, бо розумів, що то не галюцинація, і значить сьогодні його поведуть на «вишак». Закритий суд відбувся рік тому, коли недоумкуватий мент Ракша розпитував про того чоловіка, що убиває дітей і старих, вважаючи себе ледь не творцем всього сущого. Нехай вже гоміків, куди не йшло, – але віддати належне Аббу аль Ромадану, то він ніколи не був прихильником смерті. Хоча на його совісті висів не один «жмур». Це входило в одну складову бізнесу, тобто роботи. За роки, проведені в тюрмі, Ромодан мало змінив свої погляди, щоправда, став більш набожнішим ніж коли, а тому завжди викликав для себе муллу. Йому приводили православного попа, і Аббу аль Ромодан відмовлявся, вибачившись перед панотцем.

Міністр хмурів, тяжчав з дня в день. Йому не допомагали ані ворожки, ані віскі, ані жінки. Найменше його непокоїла тасьма, що Ліліт віддала, але ві» певен – копію. Йшлося справді про важливі речі. Він як ясний день бачив, що це робота рук не одного, а кількох чоловік. Може бути, що ця сволочуга дійсно змінює почерк. Плутає сліди. Але ведеться вкрай нахабно, полишаючи речові докази, убиває під самісіньким відділком міліції. А його розшукує по всій країні стотисячна армія міліціонерів. Міністр тримався за печінку, попивав холосас, смоктав льодяники, бо горілка виснажила його організм. А ще він гадав, як позбутися, вивернутися від надокучливого прізвища «Ракша». Після двох місяців вагань Васькович подав папери про відновлення Ракші в міліцейських лавах. Тільки в чині капітана. Потім викреслив і поставив «полковник». Нехай, як буде. І ухопився за печінку. «Треба кидати пити, бо поповзуть нехороші думки. А згори давлять, вимагають жертви, знову і знову віднайти… Та їм, курвам, і віднаходили, але все одно мало: то ті не ті, то зовсім не ті, а інших хоч у святі записуй. Коли припруть на допитах, не поспить чоловічок з тиждень або закинуть на прес-хату до рецидивістів, огуляють хорошенько, то обговорить рідну матір… Такий ото у нас слухняний народець. І не хочу бути ментом. Влада вимагає жертви, а не того, щоб ти, немолодий же, сказать, мужчина, ставав жертвою… Нехай Ракша жертвує. У нього в жилах кров шляхтича. А прізвисько-то я йому вимутив – Ракша, ракло по-сільському, жлоб по-кацапському…» Відсунувши склянку з холосасом, він подався до сейфика, де стояла почата пляшка коньяку. Він видув половину, з горличка. Крякнув, але від того не стало ані легше, ані тяжче. Приємного мало. Перший раз приємно, але не з жінкою. З першого разу ти розчаровуєшся. Оглянешся серед ночі і говориш: ну, що там такого, щоб ото скільки волочитися і перемучитися за одну ніч; що це не зовсім те, щоб ти хотів, а те, що хочеться в іншому ліжкові за кілометрів сорок, а мо' й ще далі. І отака заковика, що і ця нічим від твоєї не різниться. Так і дні в своїй неподібності, вони одноманітно подібні, наче весь час вертаєш на одне й те ж місце. Тільки сітка зморшок і вилізле волосся нагадує про смерть… І міністр Васькович думав про смерть. Він співіснував з нею абстрактно, віддалено знаючи, що є таке, як-от смерть. Коротке слово, а скільки віпхнуто в нього днів, тижнів, місяців, років, секунд, хвилин, годин, аж до зачаття. Так він балувався з нею, наче з іграшкою, доки не припекло і не зачастив до церкви. Не те щоби він був надто набожний, а радше повіяло на нього інтелігентськими замашками, а ще тому, бо державний муж, і не міг обійти стороною релігійного питання. Ніхто, майже ніхто, з його підлеглих, колег не вірили, а якщо й існувала якесь розуміння подібного, то на рівні такому: бабами-шептухами, ворожками, крутими чубатими магами і всілякою окультною тарабарщиною, якою забиті всі газетні розкидні і ятки, що її сам Васькович аж ніяк не терпів, хоча частенько заставляв водія об'їздною добиратися, накидаючи чималенький гак, бо дорогу перебігла чорна кішка. І чим більше Васькович думав про серійного убивцю, тим несподівано для себе сповзав на релігійні теми. Це його неабияк його шокувало. Таке враження, наче ти дебіл, стовбичиш голий серед усього миру, і всі тицяють на тебе пальцями. Васькович з цими і іншими думками набрав номер телефону і наказав підготувати документи для відновлення у званні полковника Ракшу. Не інакше, бухтів він до себе, – зараз ти вляпаєшся, Васькович, у халепу. Неодмінно. У Вітьки на роду написано встрягати у капосні історії.

Ліліт прокинулася, як хто підкинув, s половині ночі. За вікнами протяжно вив пес, плакав, як маленька дитина. Ліліт зайшла до клозету, потім заварила кави, зашурхотіла пачкою цигарок і дивилася на широку площу, залиту рідким ліхтарним світлом, де мошкарою шугали авта і мотоцикли, їй снився сон. І вона намагалася сама собі розтлумачити, але огида липким клубком застрягла в горлянці. Вона рвучко курила, пускала синій дим. Снився їй давній приятель, маляр. Він помер три роки тому, перетявши на руках вени. Гомосексуальні зв'язки. Для Ліліт, що оберталася у світі моди, це не було дивиною. Найцікавішим елементом цього сновидіння була незрозуміла мова. Альфред стояв на узвишші, обличчям до неї, – гарним, майже жіночим, але з ознакою мужності: чіткі риси обличчя. Одягнений у рожевого комбінезона. Видавалося, він стоїть на голубій кулі і вказує рукою донизу, на знайомий до рисочок квартал, залитий рожевим і голубим світлом. Тоді він сказав ще щось на мові, дуже подібній, близькій, але все одно незрозумілій. Тоді, надпивши великий ковток кави, Ліліт ледь не ошпарила горло, і до неї дійшло, що говорив з нею Альфред рідною мовою. Він за походженням білорус. І допиваючи каву, вона вже напевне знала, що сама таки відшукає цю скотину. Мінський масив не такий вже і великий, щоб не знати, де кубло гомосексуалістів. Випаливши кілька цигарок, вона попорпалася у шухлядці, знайшла снодійне, випила дві пігулки і провалилася в сон, – вже без марень, в тихий і лагідний, як травневий день.

Ракша повернувся додому. Запустілі квартири викликали у нього тоску, звірину тоску самотності. Його не дратував бидлам, бардак, розгардіяж, – це він постійно і наполегливо підтримував. Але пустота, юдольне запустіння викликали думки про намарність людського існування. Це асоціювалося у нього з незрозумілим, пекучим болем, що ганяв містом від дому до дому. Він не міг роз'яснити, що трапилося з ним, але знав, що так необхідно. Вороття назад немає. Та і Ракша вже був іншим. Він не постарів, але схуд, витончився, з проваленими щоками, темними від безсоння очима; він мав кремезні плечі, сильні руки. Розгрібши купи сміття, він розклав карту, детально викреслюючи місця перебування Білозуба. Він вже напевне знав його спражнє прізвище, але не було ні свідків, ані самого звинуваченого. За роботою його застав телефонний дзвінок. Ракша напружив м'язи на спині, його пробрало потом, наче хтось покликав його тихо так, віддалеку, наче моторошний голос, зовсім неживий. Мурахи поповзли шкірою, пішло холодом. Телефонний дзвінок вночі. Він повагом подався до телефону. У рурці запитали його прізвище, а тоді, переконавшись у правильності адресата, наказали негайно з'явитися до Міністерства внутрішніх справ. Ракша тільки й спромігся на слово «Так», а вголос, кладучи рурку, сказав:

– Мене не інакше до генеральського чину представили. Не інакше. Згоджусь тільки на міністра.

На ранок Ракша дізнався, що він таки знову справжній полковник і що на нього вішають справу маніяка, тобто Дофіна, як його називав юродивий: Дофін Сатани. Васькович потиснув Ракші руку єврею, вологою і липкою; і Ракші захотілося чимдуж обітерти її. Ракша почав діяти. Він напускав стукачів по всіляких притонах і гадюшниках, дешевих і багатих ресторанах. Розпитував у залізничників. І майже всі бачили цього чоловіка. Сіра, невиразна зовнішність, з усмішкою, забалакати може так, що дивина, а не чоловік. Що накоїв? Та нічого особливого, аби ви тільки потелефонували, коли з'явиться. Годиться. Значить все здорово. Г так цілий місяць. Тоді Ракша знову згадав Ромодана. Запросив його на допит.

– Ну шо, начальник, найшов свого різуна? – ухмилився Ромодан.

– Ні. Але хочу дізнатися, на який ляд ти мені на голубів показував.

– Чого ж ти така безтолкова голова? Він серед синеньких голубочків. Він десь ховається серед голубих, мать твою. Безтолоч. За останньою інформацією, то він десь отирається в голубих чи рожевих кварталах на Мінській. Більше нічим не можу тобі допомогти. Через три дні суд, а тому вже прощай, може, там зустрінемося, якщо наші попи не понабріхували щось. Не інакше воно там, як тут.

– Навряд чи для тебе там знайдеться тепла комірчинка, хоча зла від тебе не так вже й багато, а мені про свої гріхи треба думати.

– Які ми стали набожними. Ось що значить спілкування, живе спілкування з народними масами, а не… Ну. Прощай, менток, більше ми з тобою не побачимося.

Це була жінка з іншого світу. Він відразу її вирізнив по манікюру. Дорога, але скромна вдяганка. Вона навіть виглядала дорослішою, але їй десь приблизно до двадцяти п'яти років. Десь на цій межі. Сріблясте «рено», руді, до мідного переливу, кучері, зелені очі, тонка шкіра, але тверда рука. Іван торкнувся її зовсім легко, що від дотику затіпалося у нього серце в грудях; і вона, на його подив, відповіла усмішкою, не лукавою, з тріском хтивинки на дні ока, легко пускала сором'язливість гуляти молошним лицем.

– Ми справді десь вже бачилися, – сказала вона, і він помітив, як зіниці у неї ширшають чи то від збудження, чи від страху. Останнє він відкинув. Вона продовжувала: – Не думайте, що я чіпляюся на кожного гарного мужчину. Але ми справді бачилися. Ви мене, мабуть, не запам'ятали, а я вас запам'ятала. У вас Особливий погляд і усмішка. Дуже мила.

Івану потепліло нижче живота.

– Давайте пообідаємо якось у ресторані, – трохи недбало, інтригуюче запропонував Іван.

– Атож. В «Кракові». Новий зовсім ресторан. Помірні ціни. А там – як Бог покаже. Я ділова жінка, тому не можу й не маю часу на цю тяганину з квітками, з дзвінками. Давайте назначимо час і пообідаємо.

– О'кей…

Срібляста сигара «рено» прокотилася сірою Мінською, звернула ліворуч, злилася з різнобарвним кушпелинням великого гирлища траси. Ліліт сиділа і кусала від досади губи. На пробках вона клаксонила, що було сили. Верещала в мобільник, але відповіді не було чи не з'єднували з абонентом. Вона потелефонувала до Ракші, але слухавку ніхто не брав. І мисленно вона попрощалася з Ракшою. Скоро в неї теж знову почнеться здоровий конячий секс, гантелі зранку, холодний душ, дієта, подіуми, лахміття. Але Ракша, чого він їй втілющився в голову, тим паче мент, яких вона не те щоби ненавиділа, а готова була зробити все, щоби половина цих ледацюг потрапило за ґрати. Вона увімкнула приймач. Співала Едіт Піаф. Ліліт скорчила обличчя, перемкнула на новини. Ніяких тобі зрушень. Наче ця сволота не ходить під носом у людей і вирубує до ноги весь люд. Він хоче бути відомим, він вважає себе більшим, ніж є хто на світі, цей поганець. Три дні їх розділяло до зустрічі. Якщо не злякати, то вона зробить з нього решето, нарубає демонам фаршу з… Ах, знову пробка. В міліцію ані ногою, бо вони тільки заплутають справу, лишать його живим, а він, паскудь, не може, не має права жити, хоч як воно не по-християнському звучить. Вона заскочила в солярій, вилежала без задоволення свій термін, щоб лишатися собою – чарівною. Вона вигадає йому якусь божевільну історію, а він обов'язково поведеться. Люди схильні вірити брехні, а не правді.

Першим запідозрив щось Річчі. Його чутливе серце по-заячому йохкало у грудях з самісінького ранку. Річчі заварив каву, а коли сів пити, то побачив порожню перевернуту склянку Івана, і сльози полилися у нього з очей. Потім він побачив під вікнами двох молоденьких міліціантів: вітер роздував їм штани, а вони йшли повагом у новеньких «нольових» бушлатах повз будинок і перемовлялися. Провівши парочку поглядом, він притьма подався до комірчини, одягнув на себе чорну жіночу білизну і зателефонував одному старому другові, але друг навідріз відмовився, мотивував, що має одного партнера і ділитися не буде. А просто, вирішив Річчі, боявся Івана – Іван поналякував найлагідніших приятелів. І Річчі знову забутів, розплакався, як велика, безсила, амебоподібна істота, з по-чудернацьки красивими очима. Річчі бив на друзки посуд – вибирав найдорожчий, ламав пальми та фікуси. Потім вирішив покінчити з життям, але упівдороги передумав. Він приб'є оту Маленьку Карлицю, що знизу, яка напивається і кричить йому у спину, вслід: «Підарассс». Випив таблетку заспокійливого, розлігся на канапі, покуняв, встав?а півгодини і прибрав у кімнатах. Потім стильно одягнувся: саме чорне, з червоним кашне. Одягнув м'які англійські перчатки, у ванній взяв «опаску» німецького виробництва, що лишилася йому ще від діда. Випив для хоробрості скляночку червоного вина на білій кухні під червоними трояндами кохання. Він пив терпке вино і манірно плакав. Потім встав і рвучко подався геть, вискочив, навіть не зачинивши двері, подався до Карлиці. Зросту ця жінка була не маленького, тому місцева босота і дражнила її Карлицею. Річчі натиснув на дзвоника, швидко відсахнувся від вічка і вже готовий був податися назад, коли двері прочинилися і на порозі з'явилася велетенська дама у два метри зросту. Мала вона пушок над верхньою губою, підборіддя круте, майже квадратне, всіяне прищами, бородавками, обтикане волоссячком, рідким та цупким.

– Чого тобі, підар? Напевне вже на двірничих переключився?! – Вставила своє Маленька Карлиця. Це найбільше роздрочило Річчі. Щось шепнуло, дмухнуло йому над вухом, і він з усієї сили, як тільки міг, ударив жінку ногою у живіт. Відпружинився назад, наче гумовий м'ячик. Закусивши губу зубами, він повторив спробу. Карлиця завила від злості, накинулася з кулаками на Річчі, а той намарно намацував у кармані «опаску», вчепившися у рукав халату Карлиці. Вона теліпала ним як ватною лялькою, б'ючи раз по раз головою об стіну. Річчі, закусивши до крові губу, нарешті витяг «опаску» і полоснув по очах Маленьку Карлицю. Жінка завила від болю. Ухопилася за лице і посунула перетятого навпіл носа. Річчі прицілився, лежачи на підлозі і цвіркнув крицею по ногах. Та тільки сахнулася, подалася спиною у прочинені двері, але протяг стрельнув дверима, тріснув автоматичний замок і вона з Річчі лишилася сам на сам, поволі стікаючи кров'ю. Вона рухалася на нього, затиснувши кулаки, а з неї дзюрило, що з перевернутого відра. Голос, писклявий, як комариний писк, Річчі почув не відразу, а коли вже заносив втретє руку для удару. Голос сказав: «Розріж їй яремну…» Але Річчі бив куди попало, стругаючи пальці Маленької Карлиці, що олівці. Вона ухопилася останній у своєму житті раз йому за горло і стиснула мертві лабети. Забулькотіла, як великий самовар з кров'ю, впала, потягла за собою Річчі. Йому вдалося вилізти з-під туші лише за півгодини.

«Мабуть, довіку нам не відмитися від цього багна», – думала Ліліт, женучи трасою сріблястого «рено». Вона була вишукано одягнена, з тонким помаранчовим засмагом на шкірі у рідкісному парфумі, що знало кілька людей на місто. Іван зустрічав її прямо біля ресторану з великим букетом айстр. А у нього і справді чарівлива посмішка, щось ворушиться у його драконячих очах так, що нікуди подіти свої. Вони зайняли заброньований для них столик. Ліліт спостерігала краєм ока за навколишнім, але людей було мало. Вони мило розпитували одне одного про всіляку дрібноту прожитого: трохи про родичів, трохи про дітей, трохи про собак і полювання. Іван Білозуб добре умів клеїти розмови. Ліліт зовні трималася спокійно, як над прірвою, але з упевненістю, що витягнуть назад. Вона мило усміхалася, часом шарілася, часом видавала розбещене дівчисько, а собі накручувала у мізках: можна у туалеті, можна прямо на вулиці, найгіршим вартом може обійтися ресторан, що одне й те ж з туалетом. Додому до нього вона по етикету не має права їхати, бо це настрахає його, і будуть його шукати по всіх турціях і германіях, а він придбає особняк недалеко від Верховної Ради і буде навчати дітей фізики або розводитиме бджіл. Зрідка виходитиме на лови, щоб заколисати ляком спільноту. Вона їла, пила майже механічно, але з бісиками, зеленими іскорками в очах. Це йому подобалося. Акторкою тобі, шерепо, треба було стати, ти б, рідненька, такі аншлаги влаштовувала, що мало місця. Нарешті він запросив її на танок. Вони танцювали повільно, притиснувшись, наче вимагаючи або намагаючися щось відібрати важливе один в одного, вирвати шматочок трепетного життя, що поділене людиною на секунди, на хвилини, на пори року. Вони не розмовляли, тільки Іван блискав білозубою своєю посмішкою, заглядав у її вічі. Романтична, багата, красива – інший світ. Такою красивою печально жити. Але він візьме її до себе, закриє двері того світу, і вони справді можуть бути щасливими. Вони придбають десь на березі моря котедж і там поселяться. Він насправді любив дітей, далекі мальдійські острови, можливо, ще і слава пришкутильгає до його двору. Ліліт, попріч відрухову відразу до цього чоловік, тулилася попріч думкам до його гарячого, повного крові, свіжого тіла. Мізерність його душі нічого не варта, коли люди мають змогу і бажання порозумітися на рівні статевих інстинктів. Волинила «Ламбада», і Ліліт все міцніше і міцніше притискалася до нього, втягуючи запах чоловічого солодкого поту. Вона взагалі мало не зомліла, ноги підігнулися, а Іван щиро усміхнувся, заглянув у очі і запропонував відпочити. Ліліт тільки мотнула головою, а сама подумала, що ось зараз заверещить на весь зал, що хоче віддатися цьому покидькові. Вони випили вина, і вона ховала погляд, а він розповідав сальні, затаскані анекдоти, але так невимушено, шикарно і кумедно, що в часі Ліліт почала підозрювати, що чоловік цей зовсім не той, кого розшукувала стотисячна армія ментів. Вона майже здалася і дозволила накрити його долонею її. їй захотілося вибалакатися перед кимось або затанцювати до смерті. В голові у неї каламутніло, до нестерпного солодко. Його важка долоня накрила її тендітну, але вузьку руку, що знала ціну життю! Білозуб нічого не здогадувався, як і вона не була певна: чи не вигадана насправді вся ця історія від початку до кінця?