Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

– Я прийшов виконати закон.

Тільки зараз до Шестєрова почало доходити, що перед ним давній інтернатівський приятель.

– Зуб… Так… Зуб… Проходь…

– Я прийшов виконати закон і обов'язок, – сказав Білозуб.

– А що, Зуб, закон? Я своє, Зуб, відбарабанив.

– Закон є закон.

Шестєров скип'ятився:

– Кожен живе своїм законом. Інші живуть за законом Господа Бога, інші за своїм власним. Чого ти прийшов? І нічого іншого не буває… Тобі, Зуб, як і решті, треба розібратися з вірою.

– А суд з прокурорами, що тебе судили? А ми Рекса? За якими законами? Ти педріла…

– Я був молодим і дурним, як і ти, Зуб…

– Я не дуже впевнений, що вони судили за законом, – не дочекавшись відповіді, він шаснув у сумку і сказав: – Тоді я сам собі закон. – І вистрелив у голову Шестєрову.

Акуратно, щоб не замаститися, переступив через понівечений, півголовий труп, тріскаючи протекторами по розбитому картеччю посуду, Іван дбайливо повигрібав все золото, всю одіж. Забрав навіть ікони, що ані художньої, ані будь-якої цінності не мали. Дитячі байкові шаровари. Він підняв їх, потримав перед очима, наче над чимось задумався чи замишляючи щось нове, і тільки зараз побачив, що у кутку, підтиснувши коліна до підборіддя, дриґонів хлопчик років шести. Хлопчик ворушив білими черв'ячками губів, а погляд мертво уп'явся в Івана, і той погляд нічого не говориив, навіть не запитував. Тільки хлопець витріщував очі. І все.

– Іди сюди…

– …???

– Я сказав. Іди сюди. Тобі зовсім не буде боляче.

Хлопчик встав і пішов, повільно, майже крадучись, наче маленький місячний привид. Іван дістав мисливського ножа. Взяв за чуприну хлопчика, підняв як кролика. Той забовтав у повітрі ногами. Одним махом Білозуб розірвав горлянку від вуха до вуха. Другим – відтяв зовсім.

– Хеппі ендів в житті не буває, Шест. Хе-хе.

Не зачиняючи дверей, він занюшив повітря, гірке від пороху, терпке від кропу, редьки, і вийшов на залиту сонцем площу.

6
Ромодан

Ракша, збитий з пантелику, мотався між лікарнями, впевнений, що Ліліт жива. Щодо цього, як і кожен мент, який, вислухавши лекцію про життя на Марсі, вже за хвилину готовий летіти, аби тільки встигнути за пляшкою-другою до маркету; з такою ж вірою, без всяких там сумнівів, Ракша був певен, що Ліліт жива, і аби трохи часу, то «швидка» лишилася без роботи. Повезли Ліліт у невідомому напрямку, санітари навіть не глянули, навіть не промовили і слова – відштовхнули колишнього полковника в груди. Навіть коверкотове пальто не справило на них враження. Потім, після кількаденних пошуків, Ракші як хто відбив пам'ять. В суботу, після страснотерпної п'ятниці, коли Ракша безрезультатно відбивав пороги Міністерства внутрішніх справ, у суботу, рівно по полудню, несподівано для самого себе Ракша зайшов до під'їзду незнайомого дому. Він відкрив двері. Озираючись, наче уві сні, зайшов до передпокою, як у тумані. Трупи лежали на трупах. Шестеро. Три пенсіонерки. Двоє дітей і мужчина років п'ятдесяти. Ракша навскіс у вікно побачив міліцейський відділок. Вікна, що тут, що там – навстіж. Видно, як міліціонери печуть у доміно: клацання кістяшок об дерево, ляскання долонь. Гіркий, з терпкуватим присмаком, запах спаленого рушничного пороху ще не вивітрився. Всі покійники забиті з мисливського «вінчестера». Аж сюди ґелґотіння, матюччя міліціонерів. Другий поверх. Кров ще тепла. Ракша потягнув повітря з хворого зуба і ледь від сморіду не виблював. Запах заповнив порожнину. Ракша знову ледь не блювонув, але щось згадав, наче опам'ятався від дурного сну. Витяг хустку, знайшов телефон і набрав «нуль-два». Відповіли чітко, прийняли як належне, сказали «виїжджаємо», Ракша поклав трубку на місце і зійшов донизу, зупинився у під'їзді, почекав хвилинку. Міліціонери продовжували грати у доміно, потім увімкнули музику. Здається, Талькова. Тут він згадав, як спалах, у мозок полізли, вкручуючись, пекучі пацьорки, вивернули кожну клітинку, прошили від кінчиків пальців і до тім'я – Ромодан. Треба, чому він і сам не знав, але необхідно, необхідно шукати в цьому середовищі, хоча… Ні… Ромодан відламує пайку солі десь під Донецьком, якщо йому не намазали лоба зеленкою. А втім… Пустка… Як танок на слизькій поверхні… Вітер роздимає шезлонги… Чарівні жінки… Де твоє кохання, Ракша?… Немає його… Де твоє мідноволосе чудо?… До крематорію везуть…

– Невіра тебе ослаблює, чоловіче, – чує він голос.

Знову те ж саме, до обридливості, думає Ракша, піднімаючи голову, і перед ним спокійний, добре вдягнений чоловік.

– І більше нічого? – зле крутиться у Ракші на язиці.

– Піди зізнайся у всьому. Чого сидиш? Невіра тебе губить. Чого ти боїшся: коли сів у човен і відійшов у плавання, то нічого нарікати. Яка тобі різниця? Врятуєш заблудшого чоловіка, як Христос врятував людство, – несподівано голос чоловіка зламався, нерозбірливо забелькотів; він перемінився з лиця, то прибрав подоби священика, то враз, – у Ракші полізли очі на лоба, – став цапом і почав наспівувати хриплим, утробним, як у хронічного алкоголіка, голосом.

– Ізиди, – тільки і сказав Ракша, перехрестився і подався донизу, до залізничного вокзалу, плутаючи дворами. Вітька Ракша наче зав'язував туго вузли на пам'ять, з пам'яттю; наче вигнанець з минулого, він дивився на своє вихудле, змучене відображення у широких вітринах, бовтаючи калюжами, – звуки від депо залізниці падали у діжу навколишнього світу. Золотогриве моє чудо… Тьху ти… Не про те ти думаєш, Ракша. Він зупинився на вулиці Локомотивній. Кому вірити? У кого вірити? Якщо той, що говорить від імені Бога, то чи не згрішив ти, Ракша, перед самим Всевишнім? Внаправду… Кому вірити: мужику в лахмітті чи дженджику, що весь час змінював обличчя? Святе Письмо. І Ракша притьма подався додому.

А о тій порі наш добросердний, вболіваючий Генерал, назовемо його Васьковичем, різниці в тому аж ніякої немає, проходив камерами смертників. Він доброзичливо вислуховував запитання, склавши руки на череві, кивав головою, наче внаправду на ньому лежала тінь великого і геройського вчинку, що його вельможність, з горішніх, спустилася на грішну землю. Люб'язності на його слюнявих губах не було краю і межі: єлей, а не усмішка; що вдієш, – там, на горі, щось заворушилося по-червивому, на рахунок «вишака», тобто смертної кари. Але Васькович гадав, поки суть та діло, то половині з цих благеньких, з блискучими, як сама надія життя, очима, намажуть лоб зеленкою, виголять нерепушечку і тю-тю. Проте закон береже лише тільки тих, хто заховався в його тінь, ну, як Васькович, він тобто, а не як колись Ракша. Одна згадка про Ракшу оскоминою зателіпалася на язиці. А Васькович знову повернувся до моціону, мандруючи в тіні закону та його охоронників. Вони теж у його тіні, а новоспечений міністр Васькович розкидав ляпкувату тінь. Його другий день мучив страшний, прямо сказати запор, тому обличчя зеленаво відтінялося, як його не пудрила донька. Ані народна медицина нічого не могла заподіяти оказії міністра-генерала Васьковича. Іноді віслюку поталанить, а пророка візьмуть і догори ногами, або в гівно, або в смолу, або з мосту, або пилкою голову, – такий от він, закон. Хто встигнув від нього сховатися, той таки сховався. Як вівця від ножа різника. Скубе траву, а позаду хазяїн пасе оком. Як звихнеться у чужу грядку чи ще кудись там, в недопустиме місце для вівці, в ліс значить, тут вовк і розпатрає горлянку. Але Васькович так не думав. Аби він так думав, то навряд би з нього вийшов гарний міністр. Мудрість Васьковича виважена, як на терезах сліпої Феміди. Генерал умів говорити тільки чітко «да «і «не». Віддати Васьковичу, – генерал з сопливим ротом, банькуватими очима, як золоті китайські рибки з екзотичного серпентарію, він не вірив у долю, а покладався передусім на себе. Сільський парубійко, що виріс у школі-інтернаті, принаймні так офіційно трималася версія на роботі, в колективі, хоча насправді діло у нього було якесь темне та задавнене, і воно, те діло, могло випірнути на поверхню тільки в тому разі, коли його полишать звання, він перестане бути перед публікою міністром і тягнутиме на одну пенсію – кілька пляшок кефіру і пляшка пива вихідними днями. Він, як і все високостольне, полюбляв допомагати людям упослідженим, але тільки зі своєї висоти, щоб утвердитися у своєму положенні, а мо', направді не злим був чолов'ягою. А хто він, то знало кілька людців. Мати Вітьки Сурмача, якому він і зробив документи на прізвище Ракша. Від цього прізвища він знову відмахнувся. Так і зробив ручкою кокетливо. І пройшовши камерами, в такий от спосіб потверджуючи себе як людину гуманну, освічену, одначе зазначив, що в камері жодного маніяка, жодного серійного убивці. Так, трапляється різна мілкота: убивства на побутовому рівні, кілька зґвалтувань. Інших треба відпускати було, але вже нехай труться в коліщатах закону, як батюшка з Лаври говорили: там, на тому світі, розберуться. А так закон, тільки закон і нічого більше. Хтось наче нашепотів над вушко: у Бога свої закони, навіть батюшка зі своїми може підтерти гузно, нікуди батюшкові закони не годяться, бо ракло і фарисейщик. І Васькович завертів головою, – не положено по чину. Фу-ти. Феміда недарма з зав'язаними беньками. А те, що приверзлося, то від поганого життя. А Феміда з зав'язаними беньками виважує, куди і як. Краще під нею, аніж потрапити на шальки. Аби той кретин діяв так, як говорить ця безтолоч Ракша, то давно парився б у крематорії. Ось вони, напевне, і є многоликі монстри, яких звихнута алкоголізмом уява Вітьки Сурмача зліпила докупи. А втім генерал-міністр зовсім не проти того, щоб у день, в один осяйний день, все людство вирило собі єдинодушно могилу, – це принаймні було би таки нічого. Гуманно. Треба справитися щодо цього у батюшки, випити чарку винця і про земне життя сповідатися. В цій країні чим більше ти причетний до святості, тим вище здираєшся на горішні; і напевне, він потрапить до раю, точно, бо нічого такого поганого не вдіяв, а служив справно законові. А Закон – це все. І тут хтось шепнув на вухо: «Про який Закон, бевзю, ти мелеш? Твоїми законами гузно чортам підтирати і в пеклі смолу варити…» Галюцинації, так вирішив Васькович, і подумки перехрестився.

Трохи загодя йому показали місце, де виконують смертні вироки. Проста скромненька тобі кімнатка. Кахля під мармур. Вибілена вапном до половини, наче у бухгалтерській канцелярії. Але щось невимовно грузьке всілося на голову Васьковичу. Ось стіл, говорили, пригвинчений до підлоги, дзиґель також. Сюди сідав «жмур», буцімто писати на ім'я президента прохання про помилування. І міністру показали три щілини. Позаді – в потилицю. Спереді – одна. Майже класична конструкція. Одна для контрольного пострілу. Васькович чемно розпитався, що, як, куди і до чого. Він цілу хвилину державного часу простояв в глибокій задумі, відчуваючи, як давить чоло, – він-бо вперше бачив на свої очі машину смерті, керовану саме ним, генералом Васьковичем. Якось захоплює до приску шкіри. Потім дорогою до прєдваріловки, де парився з півроку Ромодан, обвішаний злочинами, як коростою чи сифілітичними гронами, – в пронафталінених, просмерділих хлоркою, лізолом, дустовим милом приміщеннях, пану Васьковичу почав ввижатися запах парфумів Ліліт. Десь він такий чув, дорогий запах парфуму. А красиве стерво. Таланить Ракші, але не бачити Ракші її, як своїх полковничих погонів. Слава Богу, вона жива. Принаймні він вчора особисто справлявся, а Ракшу на поріг не пускати – Шерлок Холмс грьобаний. Нехай радіє, що не на «Черкасах», і пряму кишку не вивернули, не витягли разом з потрохами через сраку. Хе-хе-хе. Потім він занюшив повітря, як хорт, як давно битий пес, що вже облазив, але не забув мисливських звичок. Тхнуло ацетоном, ні, радше аміаком. Щось діється зовсім не гаразд.

Вони, тобто генерал-міністр і його екскорт, вийшли наподвір'я, вологе від поливочних процедур, як і того дня, коли вперше і востаннє ступив у повній порожнечі на цей двір Комета. Вони йшли до Ромодана. Ця остання візита була для Васьковича однією чи з найнеприємніших процедур, бо Ромодану, абхазцю за походженням, відомомому кримінальному авторитетові, світила або «вишка», а якщо зійде, то максимум двадцять п'ять років критої тюрми; та позаяк його зв'язки, що сягали горішніх, найвищих чинів, ускладнювали справу; а також його доброчинна діяльність у сферах спорту, гуманітарної допомоги, закордонні зв'язки з кримінальним, і не, світом. Васькович не удостоїв його відвідинами. Ромодана підвели під конвоєм, перед дверима поставили обличчям до стіни, облапошили, під його закинуте «шо, нашальнік, на мальшіков потянуло, но я давно уже не мальшик», конвоїри зарипіли зубами і завели до кабінету, де на нього чекав міністр Васькович. Останньому, тобто генерал-міністру Васьковичу, не дуже бажано було зустрічатися віч-на-віч з заметелілим вуркою, бо вони не один раз парилися в баньці з дівками, не один «ломоть» відчикрижили одне одному, а все тієї глупої ночі, коли полковнику Ракші, невтрисраці, захотілося чогось більшого, ніж правосуддя.

– Ну, дострибався, коник пузатий, – добродушно загув, як барабан, новоспечений міністр, але якось осікся, як приблудний пес біля смітника, втягнув голову і вуха: аби не він, то хтозна, чи парився б другий рік в очікуванні суду Ромодан, а сам нинішній міністр частенько заохочував, м'яко кажучи, до дуже неординарних та неоптимальних дій.

– Ти все смієшся, – сказав Ромодан, зачекавши, коли охорона полишить їх наодинці, хоча останнього боявся саме Васькович, а бандюк сидів, розминав широкі плечі, як перед виходом у рейд чи на спортивну арену. – А тобі плакати треба. Я хоч як, а перед своїм Аллахом чистий, а ти в багні перед Христом. І шлях твій один – в кінець.

– Чомусь помічаю я, однако, що ви всі, приговорені, балакаєте про Бога… – наче відхихикнувся генерал-міністр.

– Я завжди вірив, а у вас ніколи, ви мене й здали. Де твій улюблений Ракша? Десь по помийницях небось шастає. Недопалки збирає. Чи, може, як і багатьох, без головешки знайдуть! А…

– Ракша живий-здоровісінький, та ще баб таких от… їбе, що тобі не снилося.

– Тому він і мужик, і з мужиком у нього і базар. А з тебе…

– З мене? Зо мною тобімшак світить, і не вилізеш ти зроду звідси, бо мразь і подонок…

– У якої ти брав гроші не задумуючись… Мені один кінець – натішився по саму горлянку. Як не крути, а все одно я тебе обскакав. Якщо оглянутися назад, то я, Вась, давно вас обскакав. Навіть у вірі. В камері багато часу для думок. Верни звання Ракші, нехай він плутає зі своїм маніачішкою. А я закриваю очі на те, що ти колись у мене брав.

– Шо… Шо… Паскудь, я у тебе брав… Ну… Ну… Свиня… Вона теж туди рилом, – у білих стінах затарабанив генерал-міністр.

– Синів моїх більше немає. Одного твій вишкрібок Китаєць завалив. Іншого, не маю сумніву, що теж у машині твої люди застрелили. Куди я гну? А все перед тим, що скоро риску нам підводити. Черту, лінію значить, перед содіяним. Мені перед «вишаком», тобі в сциклінні, в говні пенсіонерському перед Аллахом поставати. Дарма, що ти з лаврськими попами казьонку лизькав. Бог тобі не бригадир колгоспної артілі. Йому – що я, що ти, що тарган. З мене – духу не лишиться. Зроби добре діло. Зроби хоч раз беззаконня в ім'я закону.

Це, видавалося, зовсім безглузде прохання непокоїло найбільше міністра. Те, що він у майбутньому вирішив був потягнути трохи з Ромоданом, додало впевненості, що ніколи нічого не треба відкладати; так, вважай, Ромодан собі підписав смертний вирок, але якого біса йому заманулося захищатися за Ракшу?

– У того м'ясника мінімум сорок мертвих, – несподівано говорить Ромодан. – Мої хлопці засікли його відразу, але не нашого ума діло, – не з фуфлом же в'язатися…

– Ну, краще з міністром… – перебив Васькович.

– Ні, тут інше. Тут справа честі. Ми чесно заробляли свій хліб. Як уміли. Інакше нас змальства й не вчили. Ми чужі в цій країні, завжди чужі, повторював я собі кожного разу, коли йшов на справу. Але цього виродка не можу збагнути… Якщо не хочеш допомагати мені, то допоможи Ракші, хоча б не чіпай мені цього чоловіка. Я перед ним у боргу.

– Як він переді мною, – храпонув жерлами ніздрів Васькович.

Ромодан промовчав. Дивився на міністра, як на свіжо-вибілену стіну з чорними мухами очиськ, що зависали над житомирськими розквецяними губами, сюїяним поглядом; міністр зирив за плече засудженому, подивований спокоєм і впевненістю цього чоловіка, але чим спокійніше робився Ромодан, тим більше міністру кортіло дертися на стіну. Але згадка про Ліліт якось тепло обізвалася в його серці: йокнуло, потеплішало аж ізсередини. Йому снився дуже гарний сон. Ромодану, видно, нічого не снилося. Скоро з нього й пука не лишиться, бздо навіть вітер не понесе, але, можливо, він правий, тільки не його устами втирати про справедливість. А Ракша? Ракша нікуди не дінеться, обійдемося без принциповості. Жінки в нашому житті грають неабияку роль. Велику роль. А як вона давала, як давала, мамулічка, Ракші, йому б відразу генерала, а не полковника. Але все, то як попіл, легке та порожнє. Прожиті роки не давлять. Принаймні його. А з людством розберемося.

– Я мусульманин. Мені треба сповідуватися. Нехай пришлють муллу, – говорить, встаючи, Ромодан і цим показує, що розмову закінчено; далі від нього нічого не добитися.

– І ти мовчатимеш.

– Допоможи Ракші. І не займай хоч останнього сина…

Міністр знічено повів плечима, наче тобі не законопослушний муж, а давній приятель Ромодану, цьому чурці, цьому чорнозадому, бля, його.

– Вся наша земна печаль коротка від того, що життя надто коротке, – вирік Ромодан.

– Да, бачу, тюряга тобі пішла на пользу. А мулла… Де я тобі його візьму? Телевізор можу. А муллу… Хоча до вишака ранувато. Тоді і відшукаємо…

І Ромодана вели, порипуючи новими черевиками, двоє охоронців. Міністр постояв ще з хвилину в задумі, виваливши очі у порожнечу кімнати. І очі, як мухи, і сам, як велетенська, налита добротною людською кров'ю муха. Міністр набирав номер на мобільному телефонові, але з того кінця не відповідало.

– Треба міняти абонента, – сказав уголос.

Міністр котив у авто, а Ромодан прямував до камери, з холодильником і переносним «гаражним» японським телевізором. Ромодан, розкланявшись охороні, ліг на ліжко, тихцем дістав з-під матраца пакетик з кокаїном, швидко забив ніздрі, ввімкнув телевізор, лежав, переклацуючи канал за каналом. Значить, твої діла не пішли, Рамо, зовсім нікудишні, Рамо. І помандруєш ти, сину мій, на Схід, за сонцем, коли тобі продірявлять довбешку, у місця свої кровні, де немає місця поганинам, де жінок шанують за жінок, а мужчини помирають, як достойно мужчинам. Твоя маленька обітель, останній приют життєвий: сам собі напідгадував, Ромодане; ти повинен був розуміти, затямити, що люди скрізь люди, не інакше так покладено Всевишнім. А жив ти не за своїми законами, а навіть не за їхніми, задрипаними і просцятими невідомо звідкіля, а за чужинськими законами завойовника. І тебе любили, бо ти був таким, буцімто справжнім, справедливим, але лютим водочас. Не інакше ти плював на землю, яка тебе пригріла. По-інакшому не може бути. Тому ти й підійшов до кінця своєї юдольної мандрівки. Вся печаль від суєтності бажань, нездійсненних, а в тебе все вродь було. Але втратив синів. Братів. Дружину. Честь… Про честь Ромодан не думав, а вже вилупився в чорно-білий мерехтливий екран, де повзла лишайним поясом траса, а нею, тією трасою, котився «мерседес» міністра Васьковича.

Міністр цієї хвилини поляскував себе долонями по рожевих щоках, проходився пальцями рожевим волом, позуючи перед дзеркалом, як перед кінокамерою; він стояв зовсім голий, після ванної значить, після бриття і миття, припікаючи, прочищаючи для гігієни шкіру. В його домі, навіть без дружини, завжди було затишно. Благо, жінок не переводилося: добірних, пещених, довгоногих і зовсім не дурних. Влада, як наркотик, так і п'янить: спочатку виблювати хочеш, а потім ейфорія зносить тебе все вище, все вище, вище. А його колись оплила, за п'ятдесят дружина, померла тогоріч, і він пам'ятає ту весну, як звідусіль з'їздилися то лікарі, то знахарі. Одного навіть чудо-травника приперло. Але нічого не допомігло. Померла від променевої хвороби. Як її втелющило попертися до Чорнобиля? Та і навряд чи вибило б дур з голови, – уперта манірна столична дамочка, що зі своїми випендрьожами, бля, дістала всю рідню. В неї то відкривався пророчеський дар, то вона подалася до Тібету, ще тоді, коли тільки ці замухриги почали ошиватися на вулицях столиці. От, бля. Сестра приїхала, подивилася на труну, потім на нього, міністра, і погнала на «вольво» назад. Навіть, стерво, чарку за упокій не випила. Сини приїхали запізно. Три неділі пили, як на весіллі, гули, як бджоли, перетягавши батькових коханок, доки він марудився з державними справами. Клопоту, одним словом, вистачало, а зараз оце хтось людей ковбасить, нарізає, що шинку. Та чи мало їх зараз дорогами тиняється, як вурдалаків. Хай би хоч всі. Одним скопом, по очах їхніх видно, по дітях, по дружинах невірних, по образу життєвому – серійні убивці. Тільки просто як в кого башка вертиться, як глобус, а в іншого: калам-балам. Шашлик-башлик.

А цього разу Ракша аж ніяк не гадав, що світ – це його остання сволочна хібара, якою він нипається з кутка в куток, похвилинно натикаючись на купи, на гори блювотиння. Його прихопило елегійністю тією, що навівали романтичні буколіки украй опущеним людям. Він зараз, з хворобливою ясністю, розумів, що світ рухається інтересами, зацікавленістю з обох сторін. І завжди життя, це гнилозубе падло, брало верх. Треба було йому зустріти попа, то провидіння підсунуло йому Ліліт. Потім одібрало. Бо жінка потребує вашої сперми, що пилосос сміття, а п'яниця витверезника. Подумки він кляв себе, стовбичачи під відкритим небом, під мороским дощем, хукаючи парою, дивлячись, як віспою займаються вогники в її домі, а два вікна Ліліт, як прогнилі очиська покійників. Зараз, як завше, повторював він про себе, я піду, – але так і лишався до самого ранку; і одного паскудного разу, його ледь теплого, але ще живого, забрала «швидка допомога». Благо, розкислі «корочки» лежали в його кишені, де він значився паном полковником Віктором Ракшею. Його гойдало у солодкому сні, і Ракші видалося, що це не є той справжній каюк, відправна точка до того світу. Але коли він очухмарився, то скрізь смерділо лайном, сечею, ригаччям; в темряві шурхотіло та бзділо, булькаючи словами, сечею та кислим перегаром, що змістом часом нагадувало шипіння осіннього дощу. Демони, вирішив Ракша.

Цієї хвилини міністр натягав новенькі котонові труси. Ставав боком, зліва, по праву руч, щоб подивитися: ого, нічого мужчина. Оббризкав з ніг до голови дезодорантом, прополоскав порожнину рота, пропшикав пустоти носа, дезінфікувався повністю, від голови до п'ят, а особливо свій гостроносий цезарівський профіль. Яструбиний погляд набрав тепер навіть потішного вигляду, як у вихователів ПТУ, тільки розквасі губи та навислі очі, що навдивовиж видавалися усім мухами, хоча мали сірий, непроникний, а що не є – сталевий колір. Потім він несподівано для себе уявляв оголену Ліліт, як її непогрішима ніжність візьметься зморшками розбещеності, похоті, зла і всього-всього. Тільки непробивні ідіоти витикають вам очі розумними фразами, але чужими, похопленими на узбіччі чиєїсь дурості, або пам'ять і розум тієї людини радше відпочивали. Міністр не був таким. Це був просто ідіот, його викапана копія, римська його копія. Він уявляв себе перед Ліліт, – всю ніжну, бархатисту, відкриту для пестощів. Ну, звісно, все в народній традиції. Проте щось ворушилося білим хробаком у нього під тім'ям. Може, хробак. Але не совість. Влада не дозволяє совісті. Вона апелює до неї. Вона змушує пробудитися до неї, але навряд чи сама по собі є совістю. Міністр, виходець з більшості людей, котрі гадають: простір для них, нехай там море, нехай там гори, нехай там степ, – виключно існують, щоб вони викидали туди свій кал, всілякі екскременти і прочая відходи. І цим зближаються з масами. А натомість, довго і нудно, роками чекали на оплески, а коли отримували по мордяці, то усвідомлювали себе вершиною національної гідності. Позаяк іншого героя не знаходилося. Таким він був героєм, насправді є, і буде, і навіки. Усі пригоди набирають романтичного забарвлення тільки тоді, коли добре закінчилися – там люесом, СНІДОм чи новою болячкою. Зло завжди матеріальне, як і розрахунок на роботі. Тому не треба мати щодо цього ніяких ілюзій, окрім дулі в кишені. Гідність царів світу. Нікудишня балаканина на перебиті тисячу разів теми. Позаяк кожен в душі мрійник, чого катастрофічно не вистачає для того, щоб протягти кілька років і начумарити у світі ще більше зла, ніж було. Гівна, так з кіло, а не пів. То в народі кажуть: краще б ти здох, аби був маленьким. Але влада – це проспорений варіант, що в першій грі, тут ти лишаєшся як не в дурнях, так лежиш в тіні того, що збереже принаймні яйця. Свобода вчорашнього образчика, приклад для повторення потомкам і таке собі нікудишнє валандання з підручника в підручник з криміналістики. Особисте життя не має права дефілювати, як остання засранка, чистою місцевістю совісті. І перед відвідинами міністр вирішив заїхати в одне місце.

А того дня Іван Білозуб чи не вперше почув нечувану тоску, що розлилася всього його членами, звела зуби, і він пішов по місту, геть неприкаяний, – Ольга зійшла з дому, – колись це не так відчувалося, проте зараз порожнечу снів заповнити аж ніяк нічим. Грошей катастрофічно на витрати стало не вистачати. Майже з цього тижня все паскудно почалося з плаксивості. І снилося йому, що його хоче зґвалтувати через зад велика комаха, чимось подібна на богомола чи скорпіона. Головне – він не міг її побачити, навіть почути, уві сні тільки уявляв отакою. І пестив, наче псятину за вухом, під щелепами. А комаха знай тріщала суглобами. Перші сльотливі, тяжкі листопадові дні пересілися. Випав сніг, але швидко розтанув, полишивши ртутні плями на Хрещатику, вганяючи прілого сопуха підземними переходами.

– Людина брехлива. Ти нікого не слухай, – говорив нізвідкіля м'який утробний голос. – Вийди на Мінській. Там стоїть будинок, довжелезний білий будинок. Там тебе приймуть. Там ти перебудеш.

Тільки через тиждень, вкрай змучений безсонням, нав'язливими злими голосами, бездіяльністю, що трапилося вперше у нього, він подався туди, куди велено було йти. Він зупинився біля білого довжелезного будинку, з безліччю лоджій, налиплих, як морські мушлі, одна на одну, будинку світлого, навіть казкового, хоча хрущовської конструкції, і якусь хвилину простояв, зачудовано споглядаючи це творіння, під холодним вітром, ще з добру годину в нерішучості, – вітер надимав в обличчя, а він уперто, з насолодою приймав біль, як щось те, від чого може вилікуватися. І нарешті до нього підійшов молодий чоловік, одягнений у сірий шерстяний светр, з великими зеленими очима на блідому жіночому обличчі. Спершу його можна було, оманувшись, прийняти за жінку. Унісекс, мать вашу. Він привітався, поклавши руку на плече Івану, й Іван все зрозумів, але тут з'явився Ангел в своїй звичній подобі, з крилами, з волоссям срібним, темними очима, і сказав: «Іди! Там перебудеш. Інакше не можна».

Воля замінює порядок, принаймні вони доповнюють повнокровно одне одного, зовсім, видавалося б, несумісні, видавалося б, субстанції. Так лежав на просцяних і просмерділих простирадлах Ракша, спостерігаючи, як довгим живим коридором, між порепаних п'ят, обвислих блідих кінцівок, шастають куцоногі маленькі, карликоподібні санітари, виносячи, заносячи людей. Хтось помирав вночі. І перед цим ставало тихо. Палата мовчала, наче хто враз наказав заглохнути, до сотні, виблядкам, що вдень репетували не згірш тисячі мусульманських дервішів. Вночі – легке шурхотіння, як голуби над дахами задівають крилами теплу черепицю. Поранні запінений, перекошений рот. Все тут для нього закінчилося. Грип та інфляція з'єдналися, шаткуючи сволочужний цей світок, що добра господиня капусту на закваску, нікому вже з бідолаг не потрібний. Хворі верещать і репетують. їм хочеться жерти і жити. Але з'їдають там нагорі, потім ділять кухарі, останки, солодкі, як ковбасні обрізки, санітари і санітарки, ці брезклі поводирі, харони до воріт моргу. Хворі верещали: вони не хотіли помирати на порожній шлунок? Кому яка від того втіха – здихати на порожній шлунок. їм хотілося жерти і жити. їм не хотілося полишати цих закіптюжених, засраних, подібних на вбиральню стін, щоб віддатися справжньому життєвому подвигові. Ліпше вурчати повними помиїв шлунками в очікуванні нічної тиші. Шурхотить чиясь душенька над дахами, аби тільки не твоя. Встигай тільки бздо після лікарняного борщу випускати. Ракша відверто нудився, дивлячись на зсудомлені обличчя пенсіонерів, що давно попрощалися з щасливим ковбасним дармовим життям; він мудро дозволяв валандати, чваркати гнилу капусту, згадуючи інколи тьманий образок Ліліт. Проте його не полишала думка, що вона десь поруч, зовсім недалеко, як і смерть. Може, парує з душками пенсіонерів. Відходив він від хвороби швидко. Також хутко віднайшли Ракші більш-менш пристойну палату, бо квиточок полковника міліції, німа, розбита мобілка справити на головного лікаря враження. І коли прийшла черга на виписку, то Віктор Ракша зустрівся лицем до лиця з міністром. Останній тільки скинув догори брови, вилупився на нього, як на останнє чудо світу, але сказав:

– Здоров, Ракша… Ти що тут промишляєш? – міністр по-доброхотськи розвів руками. – Я ось подумав, що тобі дійсно можна повернутися… Тільки не подумай лишнього. Нічого. З-за баби не варто… Той…

Першим ділом Ракші закортіло зацідити по писку, по цій вгодованій мордяці, по цій випещеній харі, але він відчув, як безсило, безвільно обвисають руки навколо тулуба.

– Але чин я дійсно не можу тобі відновити… Сам розумієш… З Ліліт все гаразд. Вона жива. І, напевне, ти цього разу підеш гуляти іншим боком.

Ракша цього разу зацідив міністру під щелепу. І доки понабігали запопадливі джури, він встигнув сказати:

– Це як молошному батечку. Затямив?

Міністр, спльовуючи кров'ю, звівся на ноги, – здоровенний мужицяра; такі раніш бандюками заправляли:

– Що ти баришню кісейну з себе ліпиш, Ракша? Відвезіть подалі. Зніміть, бля, штани і нехай посидить на морозі, може, вдруге сюди не потрапить… – Потім у мобілку: – Ліліт, ти де? Зараз буду…

Ромодан перебирав речі. У нього солодко смоктало під ложечкою, як тільки його пальці торкалися сурових шнурочків, що зв'язували полотняну торбинку. Вервички з сандалового дерева, молитовник, обтягнутий зеленою шкірою, що поміщався якраз у кишеньку, там, де серце. Кілька упаковок кокаїну, дбайливо перетягнутих червоною ниткою, щоб відлякувати шайтанів; потім кілька сур, писаних арабською в'яззю, древніших, ніж це місто за ґратами, а насамкінець – світлини синів та братів. Образи батьків Ромодан тримав у пам'яті, з глибокою поштивістю, ночами вони виникали перед ним, коли молився або засинав. Коли прийшла нічна зміна, то він дбайливо сховав кокаїн, решту речей повільно, під пильними очима охорони, збирав до полотняного мішечка.