Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Олесь Ульяненко
Дофін Сатани

1
Початок

Першого серпня 1989 року надійшло повідомлення: забито у нелюдський спосіб четверо людей. Але команда на виїзд барилася. Тоді за годину потелефонував сам Генерал, назвав ментів засранцями, байстрюками, виблядками. І тільки тоді команда виїхала, нашвидкуруч прихопивши все необхідне. Для такої експедиції.

їх виїхало четверо, вже після обіду, коли пантачитися не було ніякого сенсу, принаймні так видавалося, але складалося зовсім по-іншому, не як хотілося. Загалом, як гадав і думав капітан Ракша, оповитий післяполудневим спокоєм, тихою і ситою втомою. Проте коли вони, четверо, виїхали, то ніхто наперед не знав, що може трапитися саме така оказія. Капітан Ракша мирно і сито, мармеладово похитувався у солодких випарах вчорашньої ночі, хитро позиркуючи на фотографа і медексперта Зісельмана, що смердів ще вчорашнім, на ніч з'їденим молодим часником, виваливши червоні, налиті кров'ю баньки, на широкі, випорожнілі вулиці, раз по раз ловлячи розкосим хазарським розрізом вайлувату фігуру головного слідчого на прізвище Бондаренко. Через багато років Ракша не зможе пригадати насправді його прізвище, ім'я і таке інше, наївно дивуючись, згадуючи потім, виловлюючи з пам'яті залишки того дня, що цілих двадцять років уряд, капітан Бондаренко носив чотири маленькі зірочки і вже навіть не помишляв про підвищення у чині та званні. Капітана ж, Ракшу, влаштували до міліцейської школи за протекцією Генерала, однокурсника і однокласника матері. Генерал мав голомозий, обтягнутий пергаментною шкірою, зі слідами пігментації череп, синій мундир, оздоблений великими золотими ґудзиками, що нагадували очиська китайських акваріумних рибок, а в очах якого світилася доброта і влада, ситість і паразитично викохана втома, де вміщалася ще і нахабна самовпевненість, тому там не знаходилося місця для страху, бо сам чин його, державного мужа, потребував жертви. Навіть через багато років мати Ракші була від Генерала в захваті. А ще більше: він прилаштував до міліцейської школи безтолкового Вітьку Ракшу, котрому невдовзі горіла десятка років тюремного ув'язнення за хуліганство, антирадянську агітацію, бо якось п'яний Вітька повибивав вікна у райкомі, а товариші з його, підпилої до чортиків, ватаги повитирали гузна червоними прапорами. Але це до історії мало тільки дотичний, ледь вловимий штрих, тобто, щоб трохи згадати самого Ракшу і пролити характерну тінь на слідчу команду. Сам Ракша був з неблагонадійної, у всіх відношеннях, сім'ї. Водієм служив колишній армійський офіцер, бабій, чоловік тонкої психологічної конституції^ витончений естет, не педераст, а людина, яка ніколи не ставила під сумнів те, що існує якась вища сила, що рухає і його, і самого Ракшу, і фотографа Зісельмана, а то цавіть і драбкуватого і придуркуватого капітана Бондаренка; а ще він, не так давно, працював у спортивній газеті, і ось нині, на превелику досаду і лють капітана Бондаренка, збирався вибратися і жити за кордоном.

Коли вони виїхали на Печерськ, то над дахами комуналок пряжила спека. Повітря нагадувало слоєний пиріг, а будинки не похмеленому капітану Бондаренку видавалися химерними кораблями або вавилонськими спорудами, – за освітою він був недовченим лікарем-психіатром. І вже коли новенька чорна «Волга» підтягувалася до сірого хвоста масиву, загуцикавши колесами по роздовбаній трасі, викидаючи рештки снів, суму і минулої печалі з четвірки людей, Бондаренко з відчаєм сказав: «Ет, стій, повертай, бо не доїду…» – і заковтав швидко гірку похмільну слину, то всі четверо несподівано відчули, як несправедливість і тяжбина усього світу навалилася на плечі. І дорогою, через міст, коли колеса заспівали тривогою дня, вони знову повернули на плоскодахий Печерськ, таким робом накинувши лишнє коло, бо Бондаренко вирішив-таки похмелитися, заїхати до своєї коханки, настрій геть вилетів з голів слідчих, оповивши ледве не ореолом мучеників. Перед четвіркою, перед їхнім зором лежав Печерськ, овіяний золотим, гіркуватим та гидкуватим сопухом щастя, що тобі, наче старе та діряве адміральське корито, куди водили, попріч уставу, вже не тільки курв, а і добропорядних жінок, з тим засмальцьованим лоском сухотного щастя, яке вже нікому непотрібне, і навряд чи воно ото і є щастя. Рештки команди, чмихаючи крізь ніздрі сизим цигарковим димом, стовбичили добру годину під червоним цегляним будинком, з темними глибокими вікнами, чекаючи на капітана, що неквапом, недбало таки зійшов східцями, як людина, що вирішила найголовнішу проблему у своєму житті. І вони подалися на виклик, бо рація продовжувала кавчати, посилаючи періодично матюччя, прохання і даремні накази. Спека спускалася згори все нижче і нижче, розплутуючись як павутина. Капітан Бондаренко почав відгикувати і нездорова ситість, з брезклим наливом, проступала на обличчі разом із зеленою злобою вічного невдахи. Хитре хазарське око Зісельмана не давало йому покою. Тендітна відреченість його алкогольної, тобто в стані сп'яніння, душі теж не могла знайти спокою та відпочинку, як вона не хотіла, скажімо, визнавати синтаксиси, суфікси і префікси, а тому, з усього і по всьому, його стягувало у провалля: мар'яжила спека за рікном машини, вони викочували на розплилий, як велетенська жаба, підтоплений у маслі спеки, у роїщі гнойових, м'ясних запахів масив, з бурими будинками, обснованими чорним гаддям кабелів, старим і перетертим мотуззям для сушіння білизни, що інколи на тому мотуззі благочестиві патріархи сімейств закінчували безталанне і нудне життя. Нарешті рація кавкнула і заглохла. Оперативникам в трясця осточортіло, урвався терпець або, як властиво для наших людей, вирішили, що справу вони свою зробили і нехай хоч земля западеться під ногами у клятих столичних ментів. Снобізм, знамо, діло розповсюджене, що прямо вказувало на його пролетарське походження. Водія, його думки вголос чомусь довго ніхто не брав до уваги, хоча він сказав першим: «Щось не подобаються мені такі діла. Ага. Вони що там у своїй районці роблять…» Знову запала тиша, попливла за вікнами тендітна відреченість світу, що вбирала у себе спеку, темні коробки будинків, з порожниною неба над дахами, мурашвою люду, котра губилася в дюнах, білих та чистих, з собаками, помислами і таким іншим. «Хе-хе-хе, – несподівано для всіх обізвався капітан Ракша. – Мудрість задницю не того… Хе-хе…» Він напевне очікував, що його підтримають, але решта промовчала, сходячи мовчанкою, як потом, таким робом заклавши між Ракшою і командою гігантський простір, багатозначну мовчанку, що там би помістилося зразу чотири Ракші і чотири міліцейських відділки.

Їм наказало виїхати високостольне начальство, а тому дурнуваті балачки зовсім не бралися до уваги, ігнорувалися від самого виїзду. І тому вони недоумкувато лупили очі один на одного, коли машина зупинилася напроти сірого будинку, щоправда найновішої архітектурної конструкції, але в найупослідженішому районі столиці. Ракшу, як глибокого і переконаного провінціала, це образило. Капітан Бондаренко тільки сопів, випасаючи поглядом щось стороннє, всією своєю сутністю прагнучи дати чосу до якоїсь пивної буди, а тому вид у нього був набагато глибокодумнішим, серйозним, що аж не личили капітанські погони. Нарешті їм назустріч вибігла перелякана пара. Він, у просторій сорочці, з простодушною, невиразною фізіономією робітника, що в часі перевтілився, перелицювався і перейшов у зовсім інший табір, тяжким потом здобувши освіту. Вона – висока блондинка, з гнучкою талією, тендітною випещеною шкірою, м'яким зеленим поглядом, що випасав і оцінював кожного мужчину. Батьки довго переконували, що вони не пара, але так не добритися свого, проте таткове виховання і мамине далося взнаки, і жінка все життя, останні спалахи молодості, буде настирно шукати собі пару, навіть на смертному одрі, а одного разу подивується неприємно, коли забачить в ногах своїх смерть, їх, тобто четвірку оперативників, ведуть на четвертий поверх і показують злякане створіння: дівчинка Настя, а тут мешкає їхня тітка Люся, вони не можуть привести до себе, ремонт, самі розумієте, але якщо слідству буде необхідно, то вони обов'язково підуть йому, тобто слідству, назустріч. У дівчинки Насті вже на повну силу випирають принади, напевне її давлять хлопці по роздягальнях, задирають спідницю, іноді, а може й ні, вона в гарячці віддається у бур'янах, поблизу рідного дому, пацану з гітарою, патлатому і немитому, з біломориною в зубах, котрий п'є дешевий портвейн і веде, тобто «базлає» на говірці того району, звідки його в скорому часі етапують на зону в Черкасах, а мо' подалі, за крадіжку шматка мила або розбите скло у телефонній буді жовто-червоного кольору. Але Настя ще продовжуватиме кілька років уряд грати ляльками, ліпитиме вирізки з солоденькими піснями до грубого зошита, листуватиметься з піонерами Болгарії. У неї вже не пушок на лобку, а жорстке волосся, що говорить про повну статеву зрілість, – так вирішив капітан Бондаренко, сходячи похмільним потом. Ракша та Зісельман мовчки оглянули оніміле створіння, що в майбутньому, зовсім недалекому, погрожувало вирости у красуню – ґоловний біль однокласників та хлопців з під'їзду. Але всі вирішили: вийде таке ж стерво, як і її мати, і подумали про холодне пиво. Хоча це інший, паралельний світ, що нічого не має спільного з нашою історією, тому повернемося до слідчої праці. А діло було так: вона бавилася на шостому поверсі, з ким невідомо, але батьки були певні, що саме вона бавилася одна. Потім батьки побачили її, як вона спускається зовсім не по-людському, неправдоподібно, неприродно викидаючи ноги, а потім у повній мовчанці простягнула до них руки. Долоні були у чомусь липкому, подібному на червону фарбу. І батьки в один голос сказали: «Кров!».

Настя нічого не могла сказати, вона тільки вертіла очиськами, стиснувши німо губи, аж до білого, до безкровного прикусу. її розбив параліч мови, так принаймні констатував лікар, що обстежив, підняв коротеньку спідничку, підозріло щось помацав під трусиками, а батьки уважно і благочестиво, з надією спостерігали за маніпуляціями доктора з-під вижовклого фікуса. Там, аж в тому кутку, під портретом Дарвіна, посадили Ракшу. Стояла спека, серпень місяць, зависла полуднева олив'яна тиша, з піском за коміром, з піском на зубах: хотілося пива, води. Мухи висіли фантастичними створіннями над кашкетами дільничих міліціонерів, що тягнули на прив'язях велетенських і дурних, що розбризкували слиною, слідчих вівчарок. Так воно почалося. Як і кожен порядний початок, все ознаменовує кінець, а кінець відкриває справу початку, віддаючи на поталу вогню, що летить десь із неба, може з невідомості, може з таємниць, забутих у вишніх. Невідомо чого і про що. Такий початок.

Тож того дня, поранні, але не дуже, першого серпня 1989 року, до Івана Білозуба прийшов Ангел. Іван якраз вмостився у зручному кріслі, з гнутими ніжками, під червоне дерево, оббитому зеленим оксамитом, з вензелями польських графів, і спробував слухати музику з програвача, що підпливала хоралами десь в узвишші, в нагорних сферах. Напевне тому і прийшов Ангел. А трохи нижче, теж, щоправда, згори, сусід крушив стінку; панель не давалася сусіду кілька днів уряд, тому він затявся ще більше та дужче, проявляючи небувалу, непотрібну, для Івана, наполегливість. Може, тому, що сусід ходив штурманом далекого плавання на торговельному пароплаві, цей факт вкурвлював і злив Івана неабияк. Іноді, в моменти апогею, коли лють накопичувалася в Івана до неможливого терпцю, він намагався дати логічну і переконливу раду своєму гніву, але все це захолоняло десь вище, наче та лють, наче та гнівливість була наслана і її походження не потребує його, Івана Білозуба, втручання. Що потім і потвердилося, на його подив і радість. Сусід крушив стіну навіть у вихідні, а тому і цей факт немало дратував Івана, що мріяв про відпочинок. Тому, коли він намагався вслухатися в улюблену мелодію, то тільки чув протяжне вищання гойдалок, верещання дітей, ґвалт робітників, котрі повзали павуками в іржавому остюччі арматури, і почував себе не досить комфортно, навіть лякливо, наче хто його лишив без води у пустелі, чи отам у дюнах, де цятка від собаки та дитини віддалялася в перспективу все далі та далі. Загалом, останніми днями йому снилися паскудні сни. З голими бабами, здоровенними і в тілі, і попами, що пили сивуху і пускалися гарцювати в дикому тубільному танці навколо вогнища. І наприкінці тижня, коли гуркіт доріс максимальних частот, затряс могутніми ударами децибелів, вибиваючи з його голови, Івана, найдорожчі і найсокровенніші думки, до нього підступився Ангел. Гість був дуже гарним з лиця. Іван спочатку дуже перелякався, хоча з ним вже траплялися подібні оказії, але такого гарного, справді неземного створіння Іван ще не бачив. З перших хвилин він навіть припустився крамольної мислі, що до нього прийшло щось більше, але облишив, споглядаючи прибульця з солодким жахом вибраної людини. Цей солодкуватий і приторний острах потягнув ізнизу, захоплюючи якось несподівано, поселяючи в тіло знову високу і неповторну радість дитинства або перше алкогольне сп'яніння. Принаймні спочатку було так, і він, Іван Білозуб, відчув тривожну тремку втіху, потім спокій, але не полегкість. Все перестало боліти, як заніміло. Ангел видавався жіночим з лиця, але що він не жінка, то Білозуб чомусь знав напевне. Ангел пройшовся у своїх білосніжних шатах кімнатою, зашамротівши повітрям, і туніка спала з плеча, оголивши жіночу ніжність і округлість, навіть непристойність руки. Витончена кисть: біломармурові пальці, що рожево просвічувалися, як вуха новонароджених або дівочі вушка, порослі золотавим пушком, лягли на облузане підвіконня, а сам зін, затемнений притоками сонця і спеки, – чорний грифельний малюнок проти синього порцелянового неба, з ватою збитих до купи поодиноких хмар, що текли і впадали у великі пазухи піщаних дюн. Тож Ангел холодно поклав свій зір у сизу безлюдь, але від цього видався Івану найчарівнішим створінням у світі. Сама думка, що небожитель завітав до нього, струсонула Івана гордістю, а потім страхом, наче по нього прийшла сама смерть. Щось і внаправду у ньому було жіноче, м'яке, навіть приторне до похітливого: з таким усміхом відкидаються на спину дівчата, коли солодко і безвільно розкидають коліна, дозволяючи знімати трусики. Видавалося, Ангел навіть не помічав Івана, а можливо, просто чекав, що той з криком упаде на коліна, а може ще щось. Тому Іван отетеревеніло, уперто продовжував мовчати, злякано вилупивши очі, намагаючись перевести погляд кудись подалі, хоча б на чорно-білий екран телевізора. Нарешті Ангел сказав:

– Я прийшов. Ти давно цього чекав. Що чекаєш, те завжди приходить. Іноді воно приходить зовсім не до часу, коли непотрібно. Тобі поталанило, що я прийшов тоді, коли потрібно. Я прийшов вчасно.

Від цього глухого голосу Іван зніяковів, наче його спіймали на чомусь сороміцькому і стидному. Губи його побіліли, втратили життя. Йому видалося, що дірка в голові розкрилася, впускаючи через череп, до нутрощів, купи думок. Як клубки кусючих комах.

– Я тебе розумію, але не зовсім, – відказав Іван, продовжуючи дивитися на гостя, звикаючи до нього не тільки поглядом, а наповнюючись дедалі захопленням, ляком і любов'ю. Іван почав задихатися, спазми давили горло, кошлаті великі павуки перебралися до грудей. Потім до нього здалеку, наче удари дзвону у сільській церковці, донеслися ритмічні удари сусіди. Купи думок ворушилися під тім'ям, розколупуючи дитячий страх ночі. Думки гризли тім'я. Тоді Ангел звівся, туніка спала з плечей, оголивши його до пояса. Іван зажмурив очі, затулив їх рукою. Ангел засміявся, холодно і жорстоко. Іван зачарований безоднею його очей, де тисячі відтінків зникали, з'являлися, знову поринали, наповнюючи світ навколо запахами, звуками, далекими від гуркоту і чорноти сусіда. Івана кидало з однієї теплої прірви у іншу, і, коли Іван раз від разу приходив до тями, то чув, як тріщать наперебій, заливаючись, папуги у клітці, жіночі голоси. Папуги зелені, з яскравими червоними хохликами. Вони навіть намагаються розмовляти, – подумав він. Ангел сміявся, відходячи у холодну безодню всього навколишнього, і тільки тоді Іван побачив перед собою всю бридоту, гидь навколишнього світу. Смерділо від смітника, де спалювали сміття, старий одяг, трупи тварин. Падаль, одним словом. Там, недалеко за піщаними дюнами. І він дивився на Ангела, спостерігаючи, як запалюються на рампі, що нагадувала форму велетенської гільйотини, вибалушкуваті зіньки ліхтарів, по черзі, по одному. Тоді він почав з полегшенням дивитися на білі піски, що долонями вилягалися від домів, з червоними капелюшками, череп'яними, німецького чи австрійського штибу. І дітвора, що у граючих воланах спеки ганяла шолудивого пса, заскакувала на гойдалку, радіючи невідомо чому: сусідський гуркіт, як від водоспаду, падав на всю тендітність, витонченість його слуху, давив почуття і задоволення. Іван колись бачив Ніагару. Але це було гірше від того, що він бачив і чув. Тоді, щоб повернутися у реальний світ, він з великим зусиллям, наче рука наливалася свинцем, нездоровою кров'ю, підняв її і торкнувся пальцем вижовклої, тонкої, як цигарковий папір, шкіри. Він торкнувся пальцем, самим нігтем, проковтнувши липку, згірклу слину, і порух його, майже дитячий, викликав знову сміх, кабацький і чисто людський регіт у гостя, так, що Іван на якусь секунду чи її долю, задумався, а тому як він не брав на сумнів власних уподобань, помилок, бажань, то це лишилося тільки чарівною загадкою, що розтікалася проти широкого вікна, де воланами грала спека, сфери і таке інше.

– Болить? – запитав Ангел.

Іван не відповів, а стояв скам'яніло, притискаючи пучки пальців до скронь, слухаючи/ як ударами, могутніми відливами відбивають у венах токи крові, ділячи світ на миттєвості, наповнені жахом, і він зараз був готовим на все, щоб зупинити навалу смердючого і непотрібного життя. Сонце щедро заливало виїмки, і він подумав, що як мертвяку, а тому дуже злякався, пробравшись холодним потом і жахом. Потім повільно, вивільняючись з цієї сонячної напасті, виборсуючись з порожнечі, з тріском сонячного щастя, де присутній терпкий запах жінки, її поту, домішуючи туди свій страх та лють, відчай та дитячу образу, пропускаючи перед зором великі світи свого життя, він видихнув і сказав:

– Так, болить. Неймовірно болить, але зовсім по-іншому, ніж перед цим.

Ангел проплив кімнатами, заледве торкаючись кінчиками пальців підлоги. Знову присів повіддаль, усміхаючись чи глузуючи: злий провісник чи добрий гість.

– Так має бути, так повинно трапитися. Я прийшов тобі на поміч. Чого лякаєшся? Ви дуже дивні, люди: сам хотів визволення, а зараз стовбичиш і не знаєш, що робити? Піди і визволися, сам визволи себе. Якщо той чоловік не слухається, то його треба прибрати. Не інакше. І всіх, хто там буде. Як? Будь-яким шляхом. Ну, хоча б повбивай їх. Невже ти думаєш, що ми приходимо до кого завгодно. Іди визволися. Ти вибраний.

– Як?

– Ти сам знаєш відповідь. Скільки тобі товкмачити? Скільки років ти слухаєш наші голоси, але не виконуєш. Так можна позбутися величі і захисту. Ти послухай: весь світ опускається в пекло з-за того гуркоту. Неповага повинна бути покарана. Тобі належить світ, а не тому кретину. Обмеження – доля слабких.

До цього тільки Іван здогадувався, що таке вибраний, але з приторним смаком налетілого щастя, що насправді може означати це слово, усвідомив його з гіркотою непоправимості, з відчаєм втраченості, з жахом забуття і з викликом вседозволеності. Потім, коли Ангел зник, зовсім несподівано, як і з'явився, він навіть тому зрадів: день наливався спекотою, синьою до низу, наповзаючи смужкою на білі дюни, лишаючи тремтливий неспокій, засіваючи у всі пори тривогу майбутнього. Іван мало не розплакався. Подивився солоним поглядом у вікно, споглядаючи жінок, що підпливали похітливим потом, бо в серпневу спеку їм найбільше кортить, дарма що пряжить, а вони комизяться для проформи, – чим більше жінка хоче, тим більше вона видрючується. Це Іван знав, тому слюнявив поглядом повсибіч, навіть з презирством на павуків-будівельників, що повзали у купах битої силікатної цегли. Горіли, не знати чого, білими сонцями здоровенні ліхтарі на будівництві. Потім він знову з відчаєм подивився на жінок: одна пройшлася, ніжна, з пещеним обличчям і пругкою шкірою, трохи рудуватий колір волосся робив обличчя її привабливим, а задовгу шию, з безліччю симпатичних родимок, вишуканою. Вона надто гарна і горда, подумав Іван. І трохи розсердився. Проте, щоб угамувати його біль, його лють – з'явилася інша із-за кутка, вихляючи широкими, повними стегнами і крижами, тонка у станові, але з тяжким селянським обличчям, з чорними очима, що нагадували йому офорти німецьких художників п'ятнадцятого століття, де зображалися суди над відьмами. Іван побачив її круглі сідниці. Вітер закушпелів, гарячий, сопуховий вітер, і підняв спідницю, заголивши стрункі ноги, голий зад і дбайливо поголений лобок. Іван, злякавшись, підняв до рота пальці, наче обрізався. У горлі першило. Його розібрало кашлем. Тоді він вдягнувся, повільно, як одягаються люди, які ще не знають, куди підуть, що робитимуть, але напевне готові до чогось, як готовий мінер чи сапер до вибуху, що забере його життя. Він відчував на плечах, на тілі кожен шов, кожен ґудзик, кожну складку. Наразі йому прийшло в голову купити молока. У ліфті на нього сапонуло прохолодою. Жіночі запахи, – він ловив їх усюди, звідусіль, кроплячись потом, як перед першою злучкою, бриючись, як перед першим разом, вдихав він ті запахи, тонкі і щипучі, з осіннім вітром, протруєні чоловічим потом, самотні, а від того розбещені, що можна вгадати сороміцькі думки, разом з брудною білизною, рожевими менструальними водами, брудними вульвами, з трихомоназом, далекими заморськими принцами, порцеляновими мріями, і ці запахи перемішувалися з дорогими імпортними сигаретами, де впевнено витав запах тривкого і спокійно статку, що його можна сплутати з щастям. О, він їх не тільки вигадував, накликаючи вночі дивні сни, а леліяв у пам'яті своїй, як священик трепетно чекає празника, щоб виголосити громаді своє звернення. Де є все, тільки так мало місця тому, для кого і чому читалася проповідь та молитва. А коли вислизнув тихо на причманілу вулицю, омившись по самі плечі жаскими хвилями спекоти, глянув на піски і в спаленій миттєвості, що вивернула його нутрощі, зрозумів, до чого закликав його прибулець і що він має робити. Чомусь з пустотою, з тією, що передує кінцевому вибору, подивився на озера, що вихолоняли сірими тарілками десь серед глибини білих пісків.

Іван пішов іншою дорогою, хоча так йти було набагато швидше; з цього місця, де тільки пісок, видно стіну універсаму, червону, облузану, з двома благенькими тополями, що навряд чи можна назвати тополями: дерева бідненько витягувалися який рік підряд, дрібно тремтіли і гнулися за вітром. Він обійшов звичне місце, наче воно чимось уражене, закинувши, по всьому, велетенський гак, але у півдороги це його розлютило, аж пахнуло у ніздрі паленою гумою, аміаком, ще чимось, і Білозуб Іван навіть закашлявся. Потім відчув шкребку пустоту в голові, подумав чи уявив, як туди залазять блохи і насипається пісок, а тому здригнувся від самої думки, яка не виявилася для нього ані потворною, ані бридкою; просто пробрала дрож. Дорогою він зустрів колишнього зека, а зараз ні те ані се, на прізвисько Комета. Той сидів у дранті і листав брошурки, зовсім не звертаючи уваги на спеку. Очі пусті, тільки болісно стиснуті зіниці, до тонкого наркотичного блиску, хоча Комета вживав іноді спиртне, а про наркотики і думати було нічого. Проте Іван Білозуб злякався появи Комети, і навіть заходячи до брудного, з роїщами різних видів мух, гастроному, де не вистачало тільки цеце, що зависли капшукоподібними грибами над блідими купами м'яса, висохлими оселедцями, із закрученими хвостами, схожими на тараню, він якось підтиснув плечі, але зразу ж укляк, коли подибав перед собою репане, африканського виду обличчя, а перше – у ніс шибонуло запахом того ж таки аміаку, гноїща, лайна і ще чогось, а ще далі голос, а за голосом дві пари відчужених і холодних очей:

– Побійся Бога. Не роби того, що намислив. Не можна того робити. Глянь сюди. Почитай, тут все сказано. Ось, почитай. Будь розумнішим, ще не пізно. У мене сьогодні був віщий сон.

Іван з'южився, наче хто ударив його по яйцях: продавщиці, червонолиці, з рожевими балабухами грудей, з ротами, повними золотих зубів; тут були ніжні обличчя, навіть тендітні до інтелігентного, на які він не тільки задивлявся, а тому це викликало у нього розгубленість, наче хто його роздягнув перед велетенським натовпом, і сам собі потім дивуючись, він закричав на весь порожній універсамі

– Іди звідси, нечистий. І свою штундистську літературку забери, а не то я засуну тобі її в сраку, – Іван подивився на продавщиць, ті, в свою чергу, на нього, аж тоді зареготали, аж зуби блиснули, пустили гуляти золотих зайчиків смердючими оселедцями, що підходили у солоному сиропі, розфасовані дбайливо бляшанками. Одну він знову виокремив про себе, з карими очима, привітною усмішкою, і, глянувши на неї, знову набрався впевненості, ну, як нормальний мужчина. А після того він взяв молока і пішов, впевнений у тому, що треба робити.

Іван швидко повернувся додому. Він довго дивився у вікно, на піски, як людина, що втратила мову, забула сьогоднішній день. Він дивився на пустирища, але навряд чи бачив пустоту та вітер над дюнами, а так, начебто перед ним відкрилися великі життєві таємниці, і він побачив дивовижні світи. Тільки від збудження почало різати в паху. Йому знову захотілося того солодкого спустошення, як по приході Ангела, коли навіялося стільки невідомих запахів.

Проте реальний тяжкий звук відбійного молотка розколошкав цей кришталевий світ. Він заздрісно потягнувся до жінок поглядом, облизав губи, пошерхлі, розчервонілі, як у школяра. Світ пропах жінками, які хотіли його, але не знали, де шукати, навіть з якими він знався, о, зараз не знали хто він. Гуркіт відбійного молотка згори ламав і рушив його тремтливу чарівність. Він вже не міг цього терпіти, тому треба швидко покласти цьому край. Він хотів дослухатися до голосів, що полилися до нього звідусіль, здебільше добрі, трохи злі; ті, що були м'якими, розтопленими як віск, їх можна розпізнати на запах, говорили майже те, що говорив прибулець, трохи інакше, трохи дурнувато, але щоб вгадати їх, не треба ніякого зусилля. Вони тільки потверджували те, що говорив Ангел, переконуючи Івана в правильності вибору. Він сидів, уважно дослухуючись голосів, відділяючи від злих, що весь час заперечували, не тішили; тоді Іван випив підряд дві склянки холодного молока, підібрав старий, але ще досить міцний одяг і вийшов з кімнати впевненим кроком.

Слідча бригада зустріла Івана на майданчику між двома поверхами. Будинок кооперативний, тож завжди такі повні дивакуватих, міщанських нововведень, з геранню і кактусами, трояндами і левкоями у горщечках, що нагадували свинячі корита, і ними заставляли всі поверхи уряд. Він поливав червоні, як кров, троянди, що неотесана бригада сприйняла – всі до одного, – за болгарський сорт, а внаправду це був якийсь чудернацький, привезений з Індії, що навіть не називався сортом чи видом, не належав як до такого, а мав попри, на далекій своїй батьківщині, ритуальне значення. Запах від квітів стояв густий, дурний і нуднуватий, такий, як люблять жінки, і заповнював три поверхи угору і донизу. У Івана яскравий малиновий рот, що прикривав чи ховав ледве-ледве білі різці доглянутих зубів, а губи розкривалися широкою усмішкою, відкриваючи ту білосніжну і приємну, ніжну незахищеність, майже дитячу. Якщо Іван говорив, коли взагалі він говорив, то видно, як очі набирають жовтуватого світла поволі, наче запалюються ізсередини китайські ліхтарики тим невимовним оксамитовим блиском усіх спокусників або людей, захоплених чимось фанатично, і тоді разючий контраст між мерехтливим блиском рогівок та білою, пещеною, майже жіночою шкірою, з заледве зеленавим відтінком, присутнім у всіх аспірантів та наукових співробітників. Він так з самого початку відрекомендувався, коректно і виважено. Ніхто, окрім Ракші, не звернув уваги на Івана Білозуба. Він вийшов на хвилинку, мерехтнув тінню, а капітану Ракші невідомо чого запам'яталося: стоїть він на майданчику серед індійських чи болгарських рожевих троянд, що колисаються від протягу вентиляторів, у світлих, салатового кольору, бездоганно випрасуваних штанях, у голубій сорочці, з акуратними латочками, білими стьожками, стоячим комірцем, світловолосий, ще з мокрим волоссям, і зачіска навіювала про добропорядність, затишок, безтурботність, невимовну радість і захоплення життям. Більше нічого, тільки вологий, короткий погляд, який губився у невідомості.

Бригада зупинилася перед звичайнісінькими дверима, що від поштовху капітана Бондаренка, здоровенного кіровоградського мужика, з широкими долонями, з опохмиленою пикрю і сизими очима від постійного пияцтва, з низьким чолом, – легко прочинилися. Світла у передпокої не було. Бондаренко подався назад, скоряючись професійній звичці, але швидше з усього був переляканим, тому вихопив пістолет, – але ані діяти, ані виговорити щось путнього не міг, стояв мов укопаний, ворушив білим, в накипах язиком. Так спливав муторно час у темряві та тиші, видавалося, прорва його минула, а всього десять секунд, не більше. Хтось з бригади дико загорлопанив, навіть не закричав, а завив не своїм гласом, вдарив по вимикачеві, що модно поблимував зеленим фосфоричним оком. Тріснуло, посипалося іскрами фіолетове світло, наче на новорічній ілюмінації, невимовно гарне, яскраве. Труп лежав до них викрученими у передсмертній судомі ногами, наче велика комаха або атлет, що на хвилину припав до підлоги, щоб виконати якусь чудернацьку фізичну чи акробатичну вправу. Весь передпокій густо заляпаний кров'ю. Видавалося, що перед тим як перерізати йому горлянку, покійника крутили на центрифузі, доки він не віддав душу. Труп безголовий. Сухожилля і порвані нерви вказували на те, що проморочився вбивця порядно, і, з усього, це його чи не перший такого штибу досвід. З вдяганки на мертвому видно, що це вільнонайманий робітник, які тільки-но почали от-от з'являтися у заможніх городян. Бондаренко дико, наче у нього враз заболіли всі зуби, завив і звився, плутаючи слова, матюччя, ліплячи до чогось і щось подібне, котре мало нагадувати людську мову, витягнувши обидві руки з пістолетом «стєчкіним», влітаючи до просторої кімнати, розчиняючи ногами двері, пробіг кілька кроків і зупинився, вихекуючи перегар, аж Ракші ззаду було чути. Світло потекло у дверну амбразуру, видавалося, як спросонку, повільно, захлюпалося наприкінці холодцем, вихопивши ще два трупи. Кров на стінах віяром, розбризкана рівно, широкими опашами, а на підлозі – темними густими калюжами. На стіни кров лягла так, наче фуркнула з горловини велетенської відкоркованої пляшки. Бондаренко рвучко відхилив занавіски. «Суки, здорово живуть… – він покривився, потім швидко, наче школяр, виправився: – Жили, мать його. – Далі, схаменувшись: – А може, тут хто є живий…» – І знову його рука потягнулася за «стєчкіним». Роздратований Зісельман кинув: «Ніколи, кеп, не клади пістолет до кобури. А загалом, участки сюди навіть не потикали носа… Вони чекають на нас… Все видно замацано. Всі пальчики». – Світло яскравими смугами повзло кімнатою з дорогими картинами, стільцями з крученими ніжками, кріслами червоного дерева. Скрізь копи книг. Половина книг не розібрана, а у велетенських картонних ящиках, з англійськими та японськими написами. Мешканці тільки-но обживали квартиру. Підлогою, з ялинкою паркетом, бурштинового кольору, розкидано пуфів, за кількістю шість, підбитих справжнім індійським чи китайським шовком. В кімнатах прохолодно. Два кондиціонери німецького виробництва перекачували справно повітря. Телевізор та аудіотехніка імпортна, частина з соцкраїн, але більшістю японська. Бондаренко шморгонув носом: «Можна шити справу про вбивство з ціллю пограбування! Фарца засцана…» Зісельман буркнув: «Сумніви мене беруть. Тут щось не того…» «Хреститися треба, коли щось видається…» – огризнувся Бондаренко, окидаючи осовіло безголові трупи. Ще один покійник, з усього, що хазяїн кватири, одягнений у шикарні, майже небесного кольору джинси. Його напрацьовані, дужі, як у вантажника, руки, викручені так, наче у танці святого Віта. В кожній долоні він стискав по паркетині, вирваних у передсмертних муках. Нігті повиламувані з м'ясом, під самими корінцями, тобто у самій основі. На лівій руці відсутній Палець, з обручкою або золотим фамільним брюліком. Жінку, напевне дружину, оперативники знайшли на кухні. Труп її, теж безголовий, так і стояв на колінах, склавши руки і частину тулуба на стільця. Скрізь у помешканні кров лежала широкими калюжами. У попільниці з богемського кришталю – кілька сигарет. Одна лежала у жолобкові і згоріла до самого фільтру. На фільтрові сліди помади червоного, майже бурякового кольору. Решта покроплена кров'ю. Видно було, що кров цвіркала і била з перетятих артерій, бо пляшки, вилаштувані на шкапчикові, оббризкані кров'ю, наче з пульверизатора. На попільничці та цигарках видно чіткі відбитки пальців. Біла кухня залита кров'ю майже повністю. Це оперативники побачили, коли відсмикнули жалюзі. Складалося дике вражання, що убивця навмисне виточував з жертв кров поволі, смакуючи та втішаючись, як конає жінка. Жінка роздягнена, зовсім гола. Суісня дорога, мокра від екскрементів і крові лежить поруч. Зала простора, під ранній модерн. Під горіхове дерево. На стінах вітальні картини, маски, ножі. Кілька копій Модільяні. Дорогі модернові люстри, що на золотих шнурках звисають до самої підлоги. Дві дорогих, без смаку, німецькі канапи. Запах крові і французьких парфумів. Голови жертв лежать на югославському журнальному столикові. Голови лежать так, наче вбивця вкладав потаємний зміст або нібито виголошував якусь промову, принаймні з самого початку, з першого погляду видавалося так. Але навряд чи це було випадковим. Перед витріщеними очима покійників, тобто перед їхніми головами лежала книжка у досить дорогому тисненні, гарно переплетена. Ще поруч – тлустий зошит, що його в народі називають загальним. «А дєвочка нічо була» – прохрипів Бондаренко, обітер піт з чола. Хтось тільки свиснув, протяжно, з почуттям, наче не вистачало для всього цього слів, а потім закашлявся. Страх висів разом з приторним духом крові. Пізніше, всі в один раз зрозуміли, що їх насторожило: приторний, вигасаючий запах людської юшки. Він ще відчувався на майданчику, його ніяк не могли заглушити запахи троянд, півоній, сигаретного диму. Бригада від ледачкуватості, а більше від побаченого, навіть гадки не мала, з якою морокою зустрілася: вони тільки інстинктивно, як ті хорти, вертіли головами, відчуваючи, що щось таки не гаразд, зовсім все по-іншому, у цьому просяклому сонцем дні, в домі, де рівно і розкішно розіслався спокій. І Ракша, пізніше, пригадає обличчя Бондаренка, що ніколи у житті, скільки він його знав, не проймалося ані сумом, ані відразою, але тоді видно було, як нелюдський біль, що прийшов наче іззовні, заставив сльозитися його безвиразні очі, а страх пересмикував німе, як маска, обличчя. Ракша дивився то на гумове обличчя, то у велике і широке, мов кіноекран, вікно, геть чисте, майже прозоре: хмари в рівень дахам, людям, птицям. Руки Ракші несподівано потягнулися, взяли великого тлустого зошита. Обкладинка дбайливо прошита. Це – справді щоденник, як він і здогадувався, такі, як колись давно вела мати, ховаючи від батька. І неждано для себе, не відриваючи погляду від синього неба, він сказав: «Він розмовляв з ними… Вже після того як повідрізав голови…» Бондаренко тільки засапав носом, сковтнув слину, кинув, видавлюючи слова крізь спазмуючу горлянку: «Нічого особливого, Ракша, тут немає. Нічого. Пограбування з ціллю убивства…» Фотограф з водієм тільки перете? смикнули плечима. А Ракшу як хтось заставляв вертіти в руках зошита. Навіть через багато років він довго нічого ще не бачив у цих повільних, сомнамбулічних рухах, особливого. А тоді він відкрив зошит, бездумно гортаючи сторінки. І ось там, на сороковій сторінці, де стояло число, тобто день убивства, десь за кілька годин до трагедії: сьома година, чотири хвилини, десять секунд. Несподівано для опергрупи, для самого себе Ракша прочитав уголос: «Сьогодні мені вночі снився сон, що до нас підіймається покійна мама. Мама одягнена в синій халат, що його Костянтин подарував їй перед смертю. Мама прийшла і сіла. Сиділа мовчки. Дім наш нагадував чомусь великий дерев'яний корабель чи ще щось таке, я так і не розібрала. Коли я розповіла сон Кості, то він якусь хвилину дивно мовчав, наче справді був відсутнім, наче його тут не було разом зі мною. Потім сказав, що сьогодні сам бачив сон, якийсь жахливий… буцімто дивиться на себе у дзеркало, а волосся з його голови, на його ж таки очах, випадає… дуже швидко… Він навіть посміявся, якось безтурботно і легко, що був геть лисий…» Бондаренко махнув рукою: «Дурна інтілігєнція, треба знати, що сни до обіду ніхто не розказує і не записує…» – він сказав «не пише». Зісельман тільки й того, що не покрутив пальцем біля скроні і не сказав звичного «мишігіне». Він виїде до Сполучених Штатів, маленький астенічний жид, з алергічним запаленням носа, щоб потім написати листа і згадати через багато років цей випадок, щоб потім взагалі, на зріз, вкінець, позбавити Ракшу якихось ілюзій. Він не дасть забути Ракші цю історію, цей маловиразний суб'єкт, чомусь певний, що прислужується своїй справі. А зараз молодий сержант, з команди районного відділку, стоїть на колінах, рожеве вухо його пробиває навскіс проміння, він відчайдушно намагається втримати блювотину, підкидаючи худенькими крилами плечі з погонами, і все його тіло дрібно тремтить, наче у лошака. Ракша закінчує читати, роздивляється відсутнім поглядом килими, з яскравими розводами, з виводками невиданих і невідомих тварин, уквітчаних пальмами та квітами, що, видно, в уяві творців ростуть перед брамами раю чи пекла, а може, самої цариці Семіраміди, що вона їх плекала, вкладаючи холодну любов у ці небесного творіння іриси, троянди, айстри, кордемони. Один килим розгорнутий, двома кінцями прибитий до стіни, – решту не встигли. Поруч ще один, маленький журнальний столик, для кави і чаю. Кілька чашок з віденської порцеляни, з надпитою кавою. Ракша ловить свої думки у протилежному напрямку, і він, отруєний справжнім вихованням, думає, що тутішалися на каві: гіркуватий запах «арабіки», за якою простоюють у чергах знервовані або зманіжені інтелігенти. Тут зналися не тільки на каві. Ракша знову дивиться на розвернутий килим з яскравими кольорами і грворить вголос, не соромлячись: «Бабу б зараз… Стакан горілки і ну його все…» Видно, з видовжених і переляканих облич, що він не намагається навіть побороти цю думку, а притискає глупо до серця руку, і чує, як тиск відбиває у скронях маленьким дзвоном, і сержант, той, що з районних, забуває зачинити двері, напускає зелених мух, що радісно розлітаються кімнатами, розсідаючись широкими калюжами крові.