Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Комета, син шулявської шльондри і конголезійського негра-марксиста, якого убили на «кругловій» дорозі, коли той намагався затягнути до ліжка дівчину ватажка місцевої банди. І зовсім не з дурного тону, а через незнання місцевих звичаїв, бо навіть напівдикому негру невтямки, що такі гарні дівчата можуть продаватися у країні комунізму. Можна поілюзувати, що перед самою смертю він розчарувався у системі загального людського щастя, з сонцем розвиненого чи развітого соціалізму. Ватажка, як належить, посадили, потім він отримав «вишку», тобто смертний вирок, наче символічно окресливши загадкове коло подій, що відбулися невдовзі. Комета був нівроку дужим чоловіком, доволі працелюбним, з темною шкірою і м'якими африканськимми рисами обличчя, що чомусь імпонували совєтській людині як інтернаціоналісту, гуманісту і таке інше. Кожен, хоч трохи освічений у марксистській чи ленінській практиці чолов'яга, хотів випити з Кометою, залюбки повчити його життю, бо почував перед ним незрозумілий обов'язок та комплекс, який кремпує середню людину перед акторами, поетами, вченими та всілякими хвостатими знаменитостями. Комету залюбки і з добрим серцем запрошували на гостину, усупереч репутації його матері, хоча послугами її користалося замалим не півпоселення, що натоді було тільки приміською столичною зоною. Псуватися Комета почав швидко, як і кожен пацан, тобто малолітній хлопчак, що виростав і мужнів на вулиці, тицяючись, мов сліпе кошеня, засцяними підворотнями. Він швидко, десь у дванадцятирічному віці, навчився красти в універсамі пиво та оселедці, а потім вони з Ходановичем, його товаришем, в майбутньому ґвалтівником і пасивним педерастом, пропивали та прощали з великим задоволенням здобуте. Комета від природи був цікавим чоловіком, тому, видно, і носив таке поганяло. Він читав брошурки, книги про розбійників, про піратів, про королев і рицарів, часто намагаючись розповісти про це несусвітньо дурним своїм шкільним товаришам. Причиною його падіння, тобто сповзання до низу по суспільній драбині, була, напевно, і вроджена чутливість, відсутність будь-якого виховання, але радше оте романтичне осяяння, що супроводжувало Комету скрізь, де б йому не випадало з'являтися. Про нього, у його товаристві, говорили «світла людина», і тягнули хто до столу, хто у ліжко, набалакуючи купу компліментів, неіснуючих достоїнств, пророчили за чаркою велике майбутнє, мабуть, комірника чи сторожа. З усього цього можна зробити висновок – краще б Комета не читав. Для нього, тобто Комети, друзі вартили набагато більше, ніж заведено у середовищі робітників, навіть інтелігенції, бо ані ті, ані останні не приймали цього так щиро до серця, як сам Комета. А ще причиною: завищена чутливість Комети, – як і кожна потенційно здорова одиниця суспільства, обтяжена творчими коплексами, любив дівчат, саме любив, задивляючись на них, наче слухаючи музику, спостерігаючи зовсім невідомий, протилежний світ, але жінок страшила його темна шкіра, палаючі очі, тому сприймали відповідно, як малюнок з часопису «Навколо світу», і милувалися з нього, як з сьомого чуда світу, тому і виходило, гуляло у товаристві: Комету ліпше тримати за блазня або як яскраве екзотичне створіння, хоча про це говорилося потаємно, сам на сам, в перекурах між пиятками, танцями, весіллями, але відчували, скоро навіть дуже, нестандартність ситуації, а тому хитро, замало не делікатно, давали зрозуміти, що і хто він. І згодом все вийшло на білий день. Тут Комета і почав навісніти. Добре начитаний, він вимагав до себе зовсім іншого ставлення, ніж до когось, і всі це розуміли, але навряд чи підтримували, називаючи його хвальком, брехунцем, а тому Комета виписував на людях зовсім-таки ексцентричні вибрики, котрі наводили думку про хворобливий, розладнаний розум Комети. До вподоби було краще мати справу з вантажниками чи робітниками, які фільми про революцію дивилися в п'яному, розібраному стані, і то раз на рік, але знати, що чекати від них, а по всьому – нічого окрім білої гарячки. І поганяло він дістав якесь незвичне для того середовища, де йому мимоволі доводилося існувати, куди невблаганна доля занурювала все глибше, і тому він жив, наче у глейкому смердючому водовороті, з якого вибратися шансів один із ста. Він навіть, перед самою службою в армії, намагався віднайти причину і поступив учитися до сільськогосподарського технікуму, але швидко був відрахований за нетактовну поведінку, політичну неграмотність, і насамкінець, уквітчаний всілякими іншими мотиваціями та констатаціями, фактично був полишений морального црава на спілкування в онному суспільстві, а факти ті, що ними заповнювалися блацки, особові справи, а ще тюрми, говорили про досконалість і справедливість правосуддя, – а тому в часі Комета навідріз відмовився показуватися на грамотні люди і втратив віру до них взагалі. В армію, на службу, Комета не потрапив. Його арештували за фальшивим звинуваченням у пограбуванні пивного бару. Як не доводив адвокат, що пройнявся долею талановитого, – так він вирішив, – хлопця, як не клялися свідки, але Кометі, на невимовну радість судді та прокурора, припаяли п'ять років позбавлення волі в таборах суворого режиму; і хоча відсидів він з тих п'яти тільки три, але повернувся звідти зовсім іншим чоловіком, із стурбованим обличчям і очима, що вибирали людей, речі і все інше. І на дім, на батьківщину свою, він подивився по-іншому. Товариш його, Ходанович, спав уже років зо два обісцяний під тим же універсамом, де вони крали оселедці та пиво: Комета стояв і дивився на нього під мороским осіннім дощем, розуміючи, що нічому не дивується, але дивно якось хочеться плакати. Тож статус у Комети на вулиці визначився швидко. На роботу він не міг влаштуватися з багатьох причин. По-перше, він спробував тюремного хліба, тобто зледащів, а Комета пішов і відбував покарання як путьовий, тобто не стукач, не гомік, не ґвалтівник, а тому розбестився на зоні від неробства, що було мірилом, зековським законом, – там він навчився добре грати в карти, нарди, точити ручки до викидних «фінок», малювати гральні карти, розказувати, або «тіскати» романи і всілякий інший мотлох, зовсім непотрібний у вільному житті, а для обивателя жах із жахів. Друге: він продовжував запоями читати, ляпати погожими днями язиком на «п'ятачку» десь поблизу пизниці, але йому, засвідчимо, хотілося правильно жити, нормально співіснувати з рештою населення, то радше давали знати гени безпутнього батька-марксиста, а можливо, загроблене марнославство талановитої людини, що підло була викинута суспільством за бар'єри. І останнє: закон і моральний лик совєтської людини, – що найменше бралося до уваги, але воно то і було чи не найголовнішим чинником. Тяжіння людини до нормальності завжди балансує між злочином і збоченством. Ще у шкільні роки він визначив, що тут нічому не навчать, а ще більше: не візьмеш знання у блідавеньких, полишених енергії вчителів; але тоді, на свій розсуд, Комета намагався дошукатися порятунку у книжках. Він ще не знав таких слів – «пророки» і «Бог», хоча іноді вони траплялися на його очі. Віддати належне – він довго і часто прочитував ці місця, якось шанобливо виділяючи, наділяючи їх увагою, теплотою і ніжністю, навіть тоді, коли говорилося про них в досить негативному тоні. А на волі Комета вперто хотів бути нормальним, тобто мати красиву жінку, гроші, повагу серед тих людей, з якими він спілкувався і жив. Більше йому нічого не хотілося. Хіба що аби його слухали. Власне, нічого нового він не бажав, але життя витискало з нього поволі щось головне, без чого його мрії поволі перетворювалися на ексцентричні вибрики, доволі нестандартну і неадекватну поведінку у тому середовищі, де будь-яке непорозуміння сприймалося щонайменше як зрада, а її можна прирівняти до єресі, що нею тавруються відступники і клятвопорушники, хоча час потвердив, що одне одному навряд чи заважає. Одягався Комета вишукано, але досить яскраво, незвично і «модно». Жінок приваблювала його вдяганка, манера добре говорити, ясно викладати думку, – тому в часі проблеми з жінками у нього відпали самі собою: найкращого чоловіка, як у ліжку, так і на людях, годі пошукати. Жінок підманював екзотичний, світлого шоколаду колір шкіри, яскравий одяг, гроші, що водилися не густо, але завжди були. Він не зловживав алкоголем, був добросердним і навіть великодушним. Спочатку це імпонувало людям, ну, як розвага. Далі – це починало насторожувати, дратувати, хоча ніяких небезпек, нічого немислимого, страшного у цьому високому, гнучкому і сильному чоловікові не було, хіба що навіжена снага, але це теж тільки поверхня. Талант не люблять, кажуть, а геній ненавидять. Хоча тут далеко до правди, бо Комета завис десь між невизначеним поняттям люмпена, який чогось хотів, а таких у країні скоро з'являться тисячі і тисячі, з претензією, на ідіотсько незрозуміле краще життя. Проте Комета міг би стати винятком. Але причини зумовлюють інші причини. Система, як і будь-яка інша, намагалася зломити людину, а якщо ні, то перегнути на свій бік, цим вже конкретно окресливши її долю, і що гірше, ніяк не добереш: жити безродним смердючим люмпаком, покидьком суспільства, з тверезою головою, повною талантів і розуму, чи відверто перейти на бік системи, що продукує блага, дає надію, але її не виконує, та з дивідендів котрої можна непогано влаштувати свій зад, і не тільки у зручному сральнику чи унітазі, а на пуховій канапі, навіть не вітчизняного виробництва. Будь-якій системі необхідно завантажити людину комплексом неповноцінності або дати зрозуміти, що вона остання буква у цьому алфавіті, нехай навіть якщо вона, ця літера, стоїть і в перших числах, і той алфавіт починається з останньої букви. Система стравлює людину з людиною на будь-яких рівнях і сферах, в будь-яких устроях і організаціях, ладах, режимах, з липовими і прекрасними конституціями, що виточують кров не так безболісно, де расизм звучить як моцартівська чи шопенівська сонатина. Система виламує руку, а не руки, щоб зробити слухняного раба, працівника, тому їй спідручніше мати у своєму арсеналі всі засоби знищення, вже зазубрені до тупості цивілізацією, але свіжі, з акцентом на державний устрій. Комета дивно і химерно не підпадав під такий статус. Він почав ходили до церкви, де заприятелював із священиком, батьки якого були репресовані, а про засуджених за нізащо людей він якось дізнався, коли відбував перший строк покарання, тому пройнявся, як незаслужено скривджений, до них симпатією. Тут він зовсім по-іншому вимовив слово «батьківщина» і ніколи не забував про нього, до самої смерті. З цього часу у нього з'явилося щось таке, взагалі незрозуміле для пересічного обивателя, що мріяв життя глупими днями, безпросвітною п'янкою, гульнею та виталищем велетенського, як пиріг з пап'є-маше на майданах, під час вразника, з вічною втомою очікування вічних свят і карнавалів, власного безпутства, яким навіть не допоможе щезнути відривний календар. Кометі все те нудило, було чужим, і скоро він відверто зненажав те товариство, де кілька десятків років уряд добивався незрозумілого визнання. Скоро він почав і сам пописувати великими круглими літерами до зошита, але нікому не показував, бо дуже соромився. Якось він обмовився священику про свої літературні вправи, і той надавав купи книжок, зовсім заборонених, зовсім не релігійних, хоча Комета чекав і хотів саме таких, там не було Святого Письма. Так він, Комета, торкнувся іншого, запашного і чудесного, геть незрозумілого світу. Можливо б, у цьому було якесь продовження, але у тому році церковку обікрали. І міліція з'явилася з собаками, з автоматами наперевіс, з криками, з ґвалтом, тягнучи п'яну матір за коси підлогою, але прийшли-таки по Комету. Вражений Комета відмовлявся, посилаючись на те, що священик є його приятелем. Але батюшка уперто мовчав. Кометі показали заяву, написану священиком. Він не повірив і попросив зустрічі з святотцем. Той не з'явився, але Комета і на цей раз зрозумів, що його підставляють, як, напевне, і самого попа, хоча сумніви у нього були: від природи Комета був тонко психологічно обдарованим, мав трохи збочену уяву. Головне, що він вірив в Бога, а значить батюшка у нього був поза всілякими сумнівами, – думки, як і належить неофіту.

А трапилося те, з чим він зустрічався все своє життя, хоча ніяк не хотів це брати до уваги, не міг звикнутися, по природі своїй маючи іншу ментальність, щирість душі та незлобливий характер. Церкву пограбували п'яні підлітки номенклатурних, тобто вельможних, батьків, тому ніхто в цьому нічого не побачив лихого, наче пограбували пивний ларьок або ще щось з цього розряду, що називалося незрозумілим дивакуватим вибриком, ну, коником у народі, майже нічого не взяли, щоправда, нагадили, насрали десь там на паперті чи як воно у них називається, – малі та дурні, вивчаться, якщо доживуть. Можна запам'ятати той день, тому що він був болюче світлим, лишень сонце линяло крізь хмари. І сонячний та світлий комуністичний порядок демаршували обивательський день, що співпадав з чимось, де мораль присутня як лейкемічна хвороба, проте священик почав добиватися свого і не переставав писати заяви. Тут і склалося: з'явився цілий підполковник КДБ, вивантаживши перед батюшкою купи забороненої літератури. Потім батюшці нагадали, що донька його навчається у Москві, у вузі досить елітарному і має невдовзі зробити непогану кар'єру, тому заяву варто не тільки забрати, а навіть переписати на ім'я, і цей добродушний, ввічливий та грамотний чоловік, повибачавшись, чемненько дістав папірця з написаним там прізвищем Комети. Невідомо, чи довго торгувався священик, але таки згодився. Не пірнеш, не дістанеш так глибоко у людську психіку, не покличеш когось на допомогу. Кометі знову всунули строк, майже мінімальний, але після цього Комета відверто почав зневажати все, про що говорили майже всі тодішні газети, також він не вірив людям, які розводилися про справедливість, ненависть, любов і таке інше. З другого ув'язнення він вийшов сорокарічним чоловіком, що загалом, на купу, пробув за ґратами добрих п'ятнадцять років свого життя: він мав високу статуру, досить гнучку, кучеряве африканське волосся, вже вифарбуване густо сивиною. Його зневажали за те, що він, Комета, буцімто спаскудив церкву, хоча ніхто з його співвітчизників туди не потикав носа, але так було треба, і його зневажали з несподівано народженою святістю та побожністю. Це не дивувало Комету, але кидало у розпач. Він спокійно проціджував крізь душу послід людської і громадянської моралі. Якісь номенклатурні соплістони і байстрюки викликали співчуття, а його зневажали. Двоє з них пізніше померли від передозування наркотиків. Доля решти невідома, як була б невідома доля самого Комети. Він вийшов на волю геть не адаптований до середовища, геть на пси втративши віру у все, що говорили і робили люди, але повний наївних думок, що вони лишать його у спокої, як і він лишить у спокої їхні домагання та посягання на світ, на його скромну особу, що обертається там і не може з нього вибратися. Самотнысть – такий вимір, що тяжко піддається логічному міркуванню. Самотність Комети велика і заодно банальна, як самотина пересічного алкоголіка або загробленого системою яскравого релігійного діяча чи великого поета. Відсутність логіки навряд чи знакова, і присутність ірраціонального, що теж відверто розгулювало широкими і світлими вулицями країни, де все наливалося якоюсь нездоровою силою, і хто – той він, та його величність, та могутність, що тоді правида у країні? Навряд чи знайдеться і знаходилася тоді пряма відповідь на запитання. Але варто глянути, як воно летить, розкинувши широкі крила, покриваючи крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром велетенські простори країни, то можна, з відвертим невіглаством, сказати, хто кому служив, хто кого кликав, хто кому молився, якщо це надавалося на назву молитви. Комета все це ясно розумів, але вижити за будь-яку ціну, за будь-яких умов стало у нього за кредо. Він грав у карти, у нарди, іноді од відчаю пиячив. Він відверто зневажав устої держави, в якій жив, існував; він лаяв уряд і попів, зеків та вільних. Інших в країні попросту не існувало, вони не вживалися. Між пиятками він багато читав, з болем спостерігаючи за старіючою матір'ю, що пускалася берега далі і далі, розуміючи, що нічого не може вдіяти, як не зупинити вітер, бо тут править той і влада у нього зовсім інша, коротка і жорстока. Він, дивлячись на матір, набирався терпимості, хоча його розбирало зло, що скільки років зневажено, що скільки несправедливості звалилося на його плечі, проте все це дуже швидко для нього набрало буденного резонансу, як звук розбитого скла, що доносився віддалеку. Його більше цікавило: чому, без всякого нацьковування, напевне ж без вагомої причини, кадебісту підсунули папірець саме з його ім'ям. Він наяву хотів побачити зло, що піднялося на нього, проти незахищеного, ледве-ледве викоханого маленького світу, що повинен був вирости у великий і неповторний. Сама його істота на тоді вміщувала і складалася з шкільних лубочних знань, фрагментів забутих та заборонених літераторів, що іноді пропаганда ставила як ікону перед людьми всього злого і непотрібного, а значить, Комета віднаходив там щось таке, що живило його розум і не тільки; потім до його рук випадком почали потрапляти шматки метафізичних праць; потім на блошиному ринку він придбав Святе Письмо, вірніше, сектантську Біблію, з коментарями, які він піддав нищівній критиці, записавши все у тлустого, грубого зощита. Словом, між пиятками, він намагався рятуватися, ховаючись літом куширями, кущами від стороннього ока, наче лякаючись злої долі, що чигала на нього, наче оскаженілий лев чи навіть страшний звір Апокаліпсису. Відтоді як йому потрапила до рук Біблія, яку навіть священник не додумався подарувати Кометі, вважаючи його надто примітивним суб'єктом, що годився лишень на жалість, – отож саме Святе Письмо дало йому зрозуміти, що діється і твориться навколо і чиєю владою і силою все покривається. Він намагався відійти від людей.і світу, але був надто молодим, грубим і диким, як для такого свавільного життя. Його приваблювали жінки, але жінок такі люди мало приваблювали. їм на багато привітнішим видавався той Комета, що грав у карти і пиячив, – останнє Комета робив дуже рідко, пив тільки задля годиться, відчуваючи непоправимии сум і печаль, а ще, що вірогідніше, перебиваючись мізернею заробітнею, розвантажуючи вагони на залізничній станції, або взагалі здавав пляшки, тоскно споглядаючи навколишнє життя. З чого і жив, дякуючи Господові. Іноді його ані з того ані з сього пробивало запитати: а що полишиться після смерті? чи буде там присутній запах і пам'ять земного життя, чи все провалиться у смердючу і холодну яму забуття і невідомості? Можна лишень уявити, що думав переляканий від несподіванки пересічний совєтський обиватель, котрий навіть не здогадувався, що після смерті ще повинно щось бути. Тому розумову хворобу у Комети на загал визначили досить скоро. Здебільше таких людей, загнаних вже до краю, лишають у покої, з надією, що вони самі вже автоматично чи фатально дійдуть своєї прірви. Але не так виходило з Кометою. Він робився з дня в день злим на язика. Люди, що оточували його, починали боятися його, як звично лякаються чорного кота, що перебігає дорогу в небажаному місці чи священика, а Тому тримали дулі в кишені, плювали через плече, зрідка, забобонно, клали хреста, початком страхаючись його як простого зека, але з часом це зсунулося у їхній свідомості з чимось більшим, десь відсилалося в ті далекі часи, коли люди ще ходили до церкви і вірили у якесь абстрактне зло, і десь підсвідомо Комета у них асоціювався з нечистою силою, а може, уособлював у собі ще щось страшніше, тільки от що оте страшніше – ніхто не знав. При всій своїй безтолковості та безгрішності Комета помалу чомусь ставав уособленням зла і страху перед непорочним лицем обивателя. Через багато років, поближче до нинішніх подій, коли від нього ще не зовсім смерділо сечею, лайном, гноєм і аміаком, вони намагалися залучитися його підтримкою, підкупити його увагу, аби він поворожив чи спричиннив, але розгніваний такими пропозиціями Комета з тріском та соромом вигнав, ледь не побив кілька благочестивих матрон, доволі гарних, в міру розпутних, котрі могли користь принести зовсім іншу, але це тільки утвердило його у вірі, в ненависті до цього світу, бо Комета був переконаний, що тут все твориться в ім'я ворога Господнього. В цьому був і правий, але тут віддавало невіглаством самоука, що опирався тільки на свій розсуд та своє чуття. Тож за такі оказії на нього скаржилися міліції, а та в свою чергу кілька разів відкривала карні справи на Комету. Окрім того на нього навішували усіх собак, коли десь грабувався ларьок, билася пика, зчинялося ґвалтування чи якась протизаконна дія. Нарешті, владі вдалося знову запроторити його за ґрати, як називалося тоді – «за тунєядство», звідки Комету скоро випустили за гарну поведінку і за станом здоров'я, бо запідозрили у нього рак. Просидів Комета два роки «на Черкасах», повернувся геть висохлий, з відсутнім поглядом, що часто зупинявся тужливо на небі. Ходив він пустирищами, спав невідомо де, бо дім його опечатали, запломбували відразу, як померла мати, і він довго шукав її могилку, але так нічого і не знайшов, і пролежав у безпам'ятстві кілька тижнів, молячись невстанно і тихенько, наче поранений приблудний пес під парканом лютого хазяїна. Але люди так і не полюбили Комету. Діти при нагоді запускали у нього каміння, жінки, а особливо молодиці, плювалися услід. А він заходився проповідувати. Спочатку він приходив до порожніх церков і слухав, як правилося, потім це йому обридло і видалося нудним, геть полишеним змісту, за винятком, коли читали Євангеліє. Він уперто лаявся з попами, з дяками, з бабками, що висідалися на лавках у церкві, вважаючи себе за вершину святості. Він змагався сам із собою, переборюючи нездорове тяжіння до спиртного і жіночої половини. Хоча трохи пізніше він знайшов таку ж неприкаяну, майже сліпу жіночку на ім'я Христя, так і прожив кілька років, уже прибраний і чистий, з цупкою бородою, смаглявий, з м'якими, видимими рисами африканського походження, про яке йому весь час нагадували, і що мати у нього блядь, а не хтось інша. Христя померла дорогою, взимку: заблукала і замерзла. Після чого Комета геть посивів. Христі вдалося у влади висудити якусь житлплощу, там він і жив, далекий від реального світу: його скляний, майже відсутній погляд ловив Іван Білозуб кожного разу, коли йшов на працю, в магазин або повертався з черговою жінкою. Вони обидва уважно, навіть для стороннього ока, подовгу змірювали одне одного поглядами, і упродовж скількох років, аж до цього дощовитого дня, Комета мовчав, зовсім не озивався, спостерігаючи за Іваном, наче за великою шкідливою комахою. Того дня Кометі привиділися стрічки, різнокольорові три стрічки. Він нічого не розумів, але знав, що це не дарма. Йому останніми роками виділося всілякого, тоді він лягав і чекав. Він намагався не робити того, чого не розумів, але уважно, як велика дитина, придивлявся до снів, до людей. Він навчився розрізняти зле від доброго чи навпаки – не робити нікому злого, хоча сам чи не найбільше потерпав від того злого. І цього дня, що валив воланами спеки, пропах смертю і кров'ю, він прокинувся з тоскою, як людина прокидається з радісною печаллю, здогадуючись, що в житті щось переміниться, але не знаєш, з якого боку. Несподівано для себе він почав кричати біля магазину, під злий регіт продавщиць. І коли до нього увірвався наряд міліції, що не стримувала дурних своїх собак, і знайшла закривалені речі загиблих, він зрозумів, що буде мовчати, бо так потрібно Господу Богу, щоб він сплатив жертву набагато років пізніше, щоб зло покаралося як найлютіше, як найстрашніше, щоб усім воно лягло на обличчя.

Його повели спочатку до котельної на допит: дощ лив такий, що годі було добиратися, а ще дільничі міліціанти злилися, що нічого не виходить, а на роль убивці та грабіжника саме підходив Комета, син нігера і шулявської шльондри. Отже, щоб показати столичний, центровий тобто форс, за допит взявся капітан Бондаренко. Комета сидів на табуретці, а за вузьким віконечком періщив, не перестаючи, дощ, заливалися бездомні пси, віщуючи смерть і тугу. Капітан Бондаренко наказав насипати у валянок піску, і робив це невимушено, навіть допомагав та показував, як це робити, не ховаючись від підозрюваного чи допитуваного Комети. У свідки потім візьмуть Ходановича, обмиють і причешуть, а також його повнолітнього сина, дрібного злодюжку, що мав житло десь на Караваєвих дачах і навіть, поговорювали, процвітав. Син Ходановича знайде ще кілька свідків, з пісними і блідими обличчями ще совєтських сутинерів, педерастів, з числа провінційних акторів, що приїхали шукати щастя у столицю та так і зависли у тягучій невідомості вічного празника, що ним повна столиця. Комету били нещадно, як тільки дозволяло попереднє слідство. Вічний невдаха, капітан Бондаренко, сповнився справедливості та гніву – невтомно працював по ребрах Комети валянком. Комета тільки хекав, вихаркуючи липку рожеву слину. Ракша затуляв собі долонями очі, чого дуже соромився, а Зісельман взагалі розвернувся спиною до Бондаренка, прямо виголосивши, що до цього скотства не має ніякого відношення, і нехай все минеться, тобто дощ і ця клятуща справа, то неодмінно подасть рапорт на звільнення. Водій, витягнувши довгі цибаті, як у клоуна, ноги, сидів у проході, намагаючись уникнути бесіди з дільничими міліціонерами, що наперебій просили валянка з рук капітана, переконавши себе і сумління, що перед ними справжній убивця, – курив короткими затяжками, байдужий до всього, що накочувалося на цих людей, і подумки прокручував варіанти, як найтихіше відвідати церкву, невідомо чого, соромлячись, бо до цього він зрідка заходив туди на Пасху. Міліціанти зазирали в обличчя Кометі, щось кричали, плювали, а не втримавшись, збивали його ногами, топтали. Комета навіть не озивався. Коли йому дуже боліло, то він тільки хрипів – якимось нелюдським хрипом. Нарешті дощ перестав, вщух раптово, але за п'ять хвили грюкнуло, і полив ще більший, геть поховавши небо, масив, дороги. Треба було їхати, але міліціонерів охопила ейфорія, світла радість вливалася в їхні душі, наче в дірки увірвався чистий і свіжий вітер. Вони гамселили кулаками, плювали в обличчя Комети, з кожною хвилиною не відчуваючи не те щоби жалю, а навпаки – обуяв їх справедливий гнів. Але тут завищала рація, і збуджений Бондаренко забелькотів у ту рацію. Говорив Генерал – у синьому мундирі, з золотими ґудзиками, важний і важливий чоловік у цій історії. Він схвально поставився до того, що вбивцю затримано, що не треба розтягувати, щоб, чого доброго, справа не скочила кудись і не набрала якихось чудернацьких обертонів, а тому швиденько треба Комету доправити на Лук'янівку. На Комету відразу накинулося троє чоловік, заламали руки, а Ракша, бридячись, двома пальцями, почепив кайдани йому на руки, подумки виводячи собі в заслугу щиро виконаний громадянський обов'язок; про справедливість він намагався не думати. І Комету повели під дощ, що розмотувався мітлами, – вітер дув зі сходу, холодний, майже осінній. А Іван стояв, заворожений стихією, радісно дихаючи у рожевих індійських трояндах, а потім у нього з носа потекла кров, у голові запаморочилося, і хтось підтримав його, простягнув хусточку, і він почув голос: «Бідолага. Він такий вразливий». Він аж просльозився від цих слів.

Забачивши перед собою роззяплені, наче смердюча пащека, двері «чорного ворона», Комета зупинився і ноги його мимоволі підігнулися, бо відчув самим нутром, що нічого вже для нього у цьому світі не лишилося. Відтак він набрався духу і попросив Бога, щоб це трапилося, але по-швидше, бо він надто втомився марудитися цим життям. Тоді його повезли: повз червоні, закидані сміттям зарості рогози, повз червоні куби і прямокутники домів, що піднімалися над брудними пісками, як могильні склепи, і він дивився на це вже без жалю, хоча тут пройшла добра половина його життя. Потім він затулив очі долонею, намагаючись уявити чи згадати матір, потім Христю, потім ще когось, і заснув. Розшурхали його біля самої Лук'янівки. Він вловив рештки міліцейської розмови, наче зазирнувши несподівано у глянцевий, яскравий часопис: хлопці добивали анекдот. Його вивели на подвір'я вологе і тихе від дощу, порожнє від людського відчаю, з криками охорони, з рипінням кованих дверей, з нудотним запахом параші, з казенним духом, з віянкою мигдалю, де вгніздилася сама смерть. І він її почув. Як легке і тремтливе дихання Христі. Почув на допитах, де вже його не били, а тицяли папера в руки, щоб він підписав, і, ставлячи підпис, він добре розумів, що виводить на папері собі вирок, але нічого не міг з цим поробити, наче якась нелюдська сила скрутила у три дуги, і він, Комета, тільки безпутно, мовчки мацав своїм осклілим для життя поглядом небо, безпечно споглядаючи, як западається земля, відкриваються багна небесні. Доходило, що це більше, ніж підпис, а тому що справедливість, як ти не крути, візьме своє, а тут-таки більше, ніж справедливість. І тоді він сидів, тихенько наспівуючи псалми. Слідство не тривало довго. Відтоді, як його повели до прокурора, потім на суд, під невсипною охороною, коли собаки навіжено рвалися з прив'язів, а його супроводжували довгим сірим коридором, з казенним запахом дорогих сигарет, шкіряних крісел, посадили в дерев'яний вольєр – все звично, без людей. Опустивши голову, він слухав, як токи крові приливають до голови, а потім легко задихав, коли виголосили вирок: «Вища міра, з подачею на оскарження до Генерального Секретаря». В камері, де чекав виконання вироку, він не відчув самотності, але не було і спокою, що для нього стояв за дверима. Комету морило на сон, а голова була тяжкою, і нічого більше. Тільки коли йому тупим тюремним лезом, майже без мила, голили голову, ретельно і кожного тижня, він чув, як десь в ребрах і об легко тьохкає серце, піднімав плечі і слухав, як зле радіють перукарі і лається охорона. Він молився, і чомусь менше за себе, а більше за того чоловіка, що стояв у кущах рожевих індійських троянд, з водянистим зацькованим поглядом, зануреного в окроп жаху і порожнечі. Потім до нього прийшли, виголосили вирок, сказавши, що прохання про амністію відхилили, але ще є надія написати до самого Генерального Секретаря особисто, – на це Комета тільки усміхнувся і пішов з охороною. Він був пошукав вікна, але так нічого і не побачив, набрав у легені повітря і зайшов до кімнати. Перед ним поклали чистий аркуш паперу, і він встигнув тільки вивести «капітан Ракша». Постріл викинув мізки і очі на стіл. Один з охоронників сказав: «Відмучив, мать його». Невідомо для чого офіцер зробив контрольний постріл. Стояв і тупо дивився, як осідає пасмами дим на бутафорську меблю. Так Комету розстріляли рівно через місяць після того, як трапилося вбивство, нікому не збрело в голову назвати убивство серійним. Прохання Комети задовольнилося, і він пішов зі світу майже легко, як на людей, нікого не згадавши у пам'яті своїй, окрім Бога, можливо тому, що втомився згадувати земне життя, якось ненароком здивувавши байдужістю своєю високочольне начальство, котре рапортувало Генералу з великими золотими ґудзиками, що справу закрито у «зв'язку з виконанням вироку». Яким був вирок, високочольне начальство не цікавилося. А капітан Ракша пив цілий тиждень. Перших три дні він шукав причину, потім облишив. А далі капітан Бондаренко, веселун і анекдотщик, завмер у компанії пияків, перелякано витріщивши очі на стелю, наче щось там забачив, ну, приміром велетенського кошлатого павука, потім ухопився за горло, вивергаючи білу піну, завалився спиною, разом із стільцем на підлогу, засукав ногами, та так швидко, що навіть, коли приїхали лікарі, то не могли підійти, а як підійшли, то закричали теж не своїм гласом, як опечені чи ошпарені, і почали викликати реанімацію, і лікар, що приїхав з реанімацією, сказав, що тут треба працювати робітникам з канатної фабрики або акробатам, так бідоласі повикручувало ноги та ступні, а язик глибоко запав у горлянку, обличчя зробилося синім, як дитячий м'яч. Тоді вперше капітан Ракша разом з водієм сходили до церкви і поставили свічку. Проте свічка потухла. У широких вітражах, відбиваючись у вікнах, летіли зовсім, здавалося, безтілесні янголи з фресок, і тільки двійця відвертала погляди, – на них зирили масні, майже жирні очі врубелівських пророків; запах, густий і нудний, ладану, тоскні голоси старушенцій, що виспівували псалмів та молитов. «Ходім звідси». Тоді Ракша вийшов швидко, тягнучи за рукав водія, що імені його через багато років ніяк не міг пригадати, а тільки торжественний настрій, прохолоду дня і як чистим та порцеляновим небом котилися білі кучугури хмар, і дійшовши якогось «гадюшника», де вони намірилися випити, вони обидва несподівано розвернулися і знову подалися до церкви. Свічка стояла на місці і горіла рівним полум'ям. Вони переглянулися, і вперше за скільки років капітан Ракша впевнено тричі поклав хреста. Далі вони знову пили у якомусь напівпогребищі, на Володимирській, раз по разу піднімаючи злякано голови, дивлячись у замурзане вікно, – опускали голови і продовжували пити, говорити, нікого, навіть самих себе не слухаючи, щось марудно бубнячи під носа, а як їм видавалося: з почуттям і серцем. Ракша пив і з несказанним, благоговійним прямо-таки тремтінням, спочатку згадував і думав про Генерала, що влаштував йому кар'єру, а потім наче ото прокинувся, як зі сну перед собою побачив зовсім незнайоме обличчя, бліде, з непроникною маскою, тобто затверділе, як у найманого убивці, і тому капітан Ракша несподівано, не своїм гласом закричав на весь «гадюшник». Водій, як годиться, підняв своє осовіле обличчя і теж подивився нагору, але рівно там нічого не уздрів, тому потягнувся за склянкою. Ракша тієї ж хвилини зовсім погано подумав про Генерала, згадавши, як той потайки бігав на сповідь, а там Запився разом з попами, і разом вони кричали наперебій пісень церковних та православних, сороміцьких та злий тюремний блатняк, а батюшки плакали, тільки Генерал робив трагічне обличчя. І Ракша випив, опустив важке від горілки та думок обличчя і подумав про Зісельмана: клятущий жид, знову виплутався, може, прокрутитися ось так, що ані сіло ані впало не звинуватиш у чомусь, ага, а не піймаєш – споганити життя це теж право таланту, – наприкінці вирішив він, для своєї користі. Засинаючи, він таки вирішив, що поганий з нього мент, щасливо захропів, пускаючи на царину слину.