Текст книги "Дофін Сатани"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Батько завжди ступав важно і чинно, як тому вчився і чому навчали з самого народження: виростаючи чи виховуючись серед малограмотних, низькорослих мужиків, де силу кулака, тюремну відсидку, що називалася «ходкою» вважали за аксіому, чому неможливо сперечатися чи доказувати; тут говорили, якщо смерть, то буде і смерть, і ніяк ти по-іншому її не назовеш; де доброхотів не зносили за настирність, тобто на нюх не терпіли, а при першій-ліпшій нагоді, на полюванні, намагалися випадком, з берданки вибити мізки. При з'яві посеред дороги попа тицяли дулі, і ті дулі засовували до кишені, чемно вітаючись з батюшкою. Іван всього цього не знав, геть затертий столичним лоском і шиком, проте з хмільною радістю слухав чоловічі розмови про полювання, про рибалку, про життя в далекому енному селі, – тільки сірий оскал батькового ока, переляканого чи лихого, світив на нього, як на чужого зовсім, холодно, наче з ями.

Ближче до літа, вже під травень, Іван періодично почав відчувати тривогу, що захоплювала його зненацька, лякаючи каламутною печаллю: так він починав думати. І ось батько повів його містом. Спливало вже літо, мережачи повітря невимовною спекою, пряжило разом з великими чорними жирними мухами, що перетинали свій звичний шлях від Бесарабського ринку і долітали до їхнього фешенебельного, вважай, району. Того дня батько примусив його одягнутися, власноручно, а не допомагав, бо раніш його одягала мати; він приїздив від баби чи бабушки, і в останньому дійстві він бачив щось навіть чарівне, котре пахло чуланом, з часником, воском із сотів; в такі добрі і світлі часи, де пахло часником, цибулею, медом і воском, навіть брату подобалося одягати вередливого Івана. А тоді він чекав на батька у великій вітальні, то знову занудливло віддавався мріям, листаючи книжку про індіанців, вождів та Шкіряну Панчоху, побачив старого у світлій та білій кімнаті, з великими вікнами, полонячись невимовною тягою до цього незвичного чоловіка, – батько наливав собі горілки, випивав, закинувши голову, що рідкі, ще не поголені косми, торкалися плечей, і закусував салом, з рожевими прорізами, смачно хрускаючи часником. Запах дразнив ніздрі, щедро і густо, навіть хотілося їсти, але це було щось інше. В цій суміші запахів він плутався, наче у захмелілому хороводі, де звуки, дух терпкий землі віддалеку, мелодії його тихих думок набирали одного цілого. За вікнами синьо лежали двори за дворами, мов велетенські вигрібні йми майбутнього життя, де у самому вирлищі нечистот от-от, видавалося, закипить. Потім батько взяв його за руку, і він відчув шерехувату, порепану шкіру, і повів вулицями, що ще лежали чорні, порожні, виводили кудись у невідомість веж, недобудованих кварталів, де роїлися запахи; вони були далекими ці вулиці, і нагадували розповіді матері, а зараз саму її, з пустими ямами очей, що Іван аж заплакав. Повітря ще вологе, але клалися густі, ледь забарвлені у жовте тіні – на спеку і таке інше, чого він ще не розумів. Вони зайшли у метро – спочатку у холодний підземний перехід, де він знову подумав про матір, саме подумав, а не згадав чи нафантазував казна-що: мати забороняла, довго не відпускала його за межі будинку, а його прогулянки означалися заледве дитячим майданчиком, парканом або її запилюженим кабінетом.

Після цього, в цьому проміжку, пам'ять про матір зникає; вона вивітрюється в глухих закутках комуналок, куди його батько привів. І наприкінці дороги, з недитячою серйозністю, він чогось подумав, що саме це початок дороги, не інакше. Тоді, через десять років, він згадував батька з легкою ненавистю розбишаки, наче віднаходив у тому через багато років виправдання: батько носив на важких атлетичних плечах, що бувають тільки у циркачів, невеличку голову, видавалося, вона настромлена крихітним райським яблучком на тонкого шпичака шиї, що, в свою чергу, якщо добре придивитися, мала волячу силу, зміїну гнучкість, хитрий вигин, жіночу пругкість, і від того батьків погляд робився ще пронизливішим, далеким і отруйним, навіть убивчим, як у степової чи гробової гадюки; і лише тоді, зачаровані, люди помічали міцні руки, могутній торс, дебелі, трохи закуці ноги, але надто вправні, як у боксера чи футболіста. І пізніше, зовсім вже дорослим, він починав розуміти, чому мати віддалася простому провінційному босяку, що в скорому часі, на привелике захоплення інтелігентних родичів, став рецидивістом, таким робом потвердивши їхні кімнатні пророцтва, – їй, як і решті одноплемінників, не вистачало сили, а радше розуму. Те, що вони називали розумом, було просто невдячною зарозумілістю, і саме батько перший вгадав, що виросте з Івана, хоча б десять педагогічних інститутів кинулися його перелицьовувати, виховувати, любити, випещувати, ненавидіти, – один біс його син робив би все на свій розсуд. Тому вони по-своєму його ненавиділи, а може, трохи любили, але кожен вже розумів, що з Івана виросте щось таке, яке перевищить їхні пороки чи, навпаки – чесноти. Але одного не розумів тільки Іван: з якого дива батько водив його до колишнього помешкання. Він при'іце до нього, до свого батька, відшукавши десь під Тамбовом, щоб почути правду, але коли побачить його, то зрозуміє – дізнатися нічого неможливо, бо горілка, фатум і горе зітерли геть з голови старого останні здраві думки. Він лежав і конав у комірчині від цирозу печінки, з прогнилими нирками, весь у сечовинні та гівні, з крикливою алкоголічкою-рецидивісткою, котра чекала на його смерть. А того дня він вперше побачив високі стіни, з білими березневими брижами, які слизькими рибинами, що зникали у сирих і темних закутках будинку, висвітлюючи муро широкі, стіловидного типу вікна, де трухляві рами вкриті тлустим шаром сажі: колись добірні дома, що зараз гибіли під комуналками, вичорнілі від недбальства, вони похитувалися вітрами років, пущені мов старі кораблі на волю житейським шквалам людей, що несподівано увірували у правоту свого життя, а саме, що життя належить тільки їм і нікому більше, проте не позбавилися ледарства, страху перед завтрашнім днем, так як то у полишених справжньої віри, окрім їхнього власного нутра, що вивергало прекрасні думки разом з калом. Ну, то теж віра. І до Івана, як у широку трубу, линув голос батька, заледве не пророчий: «Щось мені на баб останнім часом зовсім непруха…» – холодний, важкими похмільними краплями піт на чолі, тремтячі кінчики пальців. Вони простояли майже півгодини перед велетенськими, облузаними і побитими, років з десять не фарбованими дверима, аж доти, коли двері не відкрила маленька жіночка, з миловидним обличчям, аби не купи зморшок, що павуками розлазилися її обличчям, і тому голова її нагадувала полузану порцелянову чашку. Очі у жінки великі, вицвілі від часу, від самотини та злиднів, ляку перед невідомим днем, і вологі, мов у блудливої сучки. Іван почув і відразу зрозумів цей світ, в якому животіла стара.

Батько стояв, розхитуючись за босяцькою звичкою на черевиках ще кілька секунд, що протяглися довго, так, що можна порахувати удари крапель, що стікали з проломленого даху, а вода була ще тієї зливи, днів зо два якій точно, і аж потім зайшов, перекидаючи через ліву руку, відставивши лікоть, піджака, фасонного і модного; повагом він пройшов коридором, темним і смердючим, де було тільки видно його атлетичну постать, м'які, притишені кроки молдавських черевиків з німецькими протекторами малинових, майже ніжних, як дівочі руки, підошов; потім він сів на стілець, спинкою до грудей, склавши на нього спочатку піджак, потім руки, – рипучому, поставленому біля самої груби, обкладеної імпортною кахлею, і закурив, перед цим закусивши особливим прикусом казбечину, на зековськии манір, пурхнувши струмком синього диму, а вже потім, загодя, дивлячись на ліплену стелю, дав жінці грошей, діставши їх з маленької кишеньки, – туго складені, у чотири рази. Було зрозуміло, що гроші трималися саме для цієї миловидної, з плаксивими очима жіночки. Батько дав гроші їй так, як люди, що не знають цим грошам ліку.

– Базарь, старая, і не тягни за душу… – батько підняв руку, розчепіривши п'ятірню, і стара сахнулася.

Жінка була якраз з тих, що злидні і непотрібність, але не треба плутати з непридатністю, роблять святенницями або злісними тріскухами, стукачками з доброї волі. Жінка сіла, слухняно склала руки на коліна, покірна собачій судьбині, – від неї війнуло прілотою забуття, холодом літніх жінок, що давно не знали мужчини, – і почала розповідати, розтягуючи слова на міський манір простолюду, з ухилом на блатняцький чи там дивись – вона, мовляв справді не бажає розповідати, але виходить саме так, ви мене змусили:

– Значить це було перед весною… Чи від самої весни, ото так…

Потім Іван зовсім відірвався увагою від її розповіді, щось у нього засвербіло в грудях, під підошвами, – за вікнами авто вилітали з підворіть чорними жирними мухами, тіні кидалися услід тіням, і далі, зовсім далеко виникне інший голос, наче хто вичитував закляття, і він зрозумів, що воно ото закляття, починаючи вбирати з болючою насолодою світ, що простягався перед ним у яскравих і іржавих сонячних плямах, таких великих, більших навіть, ніж весь світ, і він, Іван, провалюється за якусь межу, якої страшилася ця жінка, а зараз його батько, ховаючись за синіми пасмугами диму. Він очуняв від легкого поштовху під низ живота і почув їхні голоси – жінки та батька. Але до слуху донеслося зовсім інше звучання, на півтону вище, різкіше, глухіше, як після сну чуєш чиєсь протяжне скімлення, як хто ткнув писка в пилюку. Тонкий, різкий, водночас заглушений звук. Це як несподівано побачити гори, зачудуватися, а потім вирішити, що ти колись їх бачив, і у відчаї, в очікуваній пустоті почуттів, що нічого не приходить, наче облузаний качан кукурудзи, заклякнути з витріщеними від злості очима, – проте це через багато років. Так він почув і побачив голоси батька і жінки. До голосів у домі взагалі, припалого золотавою пилюкою минулого, де мешкало так багато і всього, що можна задихнутися внаправду. Іван міг розрізнити їх на кольори, повестися на тепло, так як відчуваєш жар вогню за склом поїзда осіннього гожого дня, навіть на смак він вирізняв ці голоси, що зараз шурхотіли ніжним травневим листям. І ще багато чого такого, чого не дозволяв отруєний дорослими його досвід.

А жінка говорила, трохи поволі, певне за звичкою, розставивши гострі коліна:

– Вона-то й лигалася з ним, бо сам понімаєш… Кормилець надо в сім'ю… А який з нього кормилець… Так собі… Малого ще не було… В пузі… Ти знамо де… – ця жінка, з прямою, як у аристократки спиною, уперто говорила «ти». До столиці вона потрапила випадком, бо закохалася у залізничного провідника, а той натішився, але не покинув – полишив у бригаді, але дбайливо підстилав під кожного зручного пасажира, там вона знайшла чоловіка і опинилася тут. Слова жінки перепліталися із спогадами про Марію, про себе, про її чоловіка, мужчину, як вона говорила. Як Марію хтось підучив «труйнути того» його, батька Івана, а вона чи то не встигла, чи то забоялася, і вже на кухні, після посадки чоловіка «на зону», на кухні, з облізлими шпалерами, поділилася досвідом з нею, Дуською чи Люською. А та, в свою чергу, намотала на вуса і підсипала полинь у горілку доходяги, тобто свого залізничника, і через три неділі того, її мужика, рівно не стало. Потім вона вже спокійно, коли Іван очухав, почала розповідати про Марію: як вона народила дитину, без жодного крику. Вона тільки вилуплювала очі в темряві, ворушила налитими кров'ю більмами, закусивши міцними, доглянутими зубами губу; вона рячила очі і по-скотинячому мовчала, так, як її вчила мати, така ж сухопара, з підтиснутим задом сучка, що прожила сорок три неповних роки і померла, стікаючи гноєм і злобою, викидаючи через свища у горлянці прокляття, але мовчала, – одна велетенська дірка у горлянці промовляла за неї. А Люська підійшла і почала допомагати. Вона все добре, уважно, ретельно, по ходу, мов записуючи, запам'ятовувала, бо життя вчить пам'ятати найдрібніші речі, бо іноді оті найдрібніші речі можуть принести великі неприємності або коштувати життя. Тому Люська запам'ятала, як високі стелі тонули у темряві, а тому видавалися безконечно високими, як стіни піраміди чи гори; запах поту, надламаний листок на фікусі, лаци місячного світла, що лежали нерухомо олійними калюжами, вихлюпуючись через проймища дверей. Тож вона зайшла і мовчки стала допомагати. Коли все закінчилося, то Марія завила, так плачуть і скиглять діти, яким строго заборонено плакати, але вона тихенько заскімлила, щоб ніхто не чув, – навіть Люська, – ткнувшись підборіддям у гостре і голе, синє від місяця і нічних ліхтарів плече, а на вигостреному обличчі лежала потворною квіткою тінь від фікуса. Трохи віддихавшись, а вона проспала рівно годину, – відкрила очі, подивилася на світанок, що тільки-тільки маружив, і сказала: «Дай його сюди…» Люська дбайливо подала дитину, а Марія звелася, напівлежачи у розкладному кріслі, взяла до рук дитину, подивилася поглядом, в якому не вичитати відрази чи любові, вигнавши, зачавши бровою гримасу, що тільки нагадувала про відразу, і про відсутність якогось там почуття, і про переляк перед завтрашнім днем; одним порухом, наче її вчили уряд кілька років, переламала дитину пополам, що навіть та не писнула. Люська було хотіла зголосити, але Марія глянула скляним і злющим поглядом, наповненим справедливим гнівом. І та углохла. «Піди поклади його під фікус…» – і знову заснула. Вона проспала рівно три години, а потім подалася до телефону: йшла похитуючись, широко розставляючи ноги. Марія стояла спиною до дверей на цементованій підлозі, на шматку найбільш холодному, там, де висів чорний, подібний на крука або підбитого птаха телефон. їй відповіли відразу, і вона мовчала, потім тихенько, жалібно почала проситися, – маленька, у довгій та перелатаній сорочці. Вона говорила знову, а на тому кінці трубку брав маленький опецькуватий чоловічок в сірому костюмі, з великою роздатою задницею; він ворушив губами, червоними і в крихтах від вафель «Артек», і говорив: ні, ви не маєте права не прийти на працю, бо я вас обов'язково звільню, бо необхідно триматися трудової дисципліни, бо необхідно бути свідомим будівником комуністичного майбутнього. І він поклав трубку, і подивився у захоплені сині очі секретарки, що друкувала на машинці, засовав задоволено задницею, подумав про геморой і посовав ще раз нею, тобто задницею. Вона повісила трубку. Уперлася круглим лобом об фарбовану стіну, прорізану важкими краплями, що збивалися у струмочки. І тут вона сказала: «Неси дошку…» – Пауза, зирк сірих очей. «Неси дошку для м'яса…» – Люська гайнула, розвіваючи спідницю, повернулася і стала як вкопана, з собачим виразом вірності на обличчі, але з розумними очима, в яких дряпалося і рвалося почуття, десь глибоко і відчайдушно. Марія, сидячи на тому ж таки розкладному кріслі, взяла дошку і пожбурила її до плити, що проти синього ранку, чистого як вода, видавалася ще більшою, нагадувала комірець свіжовипрасуваної сорочки або дитячі солодощі. Люська, зачарована смертю, коротшою, ніж можна вигадати, швидше не вигадаєш, подалася за посланою сокирою, потім хутко повернулася за дровами, ошарашено повторюючи «травень же травень же травень». Коли вона повернулася з дровами, її вивернуло; вона упала біля самих дверей і голосно завекала. Марія спокійно, з порцеляновим холодним спокоєм розрубувала дитину на дошці. «Розпалюй!! – сказала, навіть не повертаючи голови, а ошарашена Люська кинулася розпалювати плиту, все повторюючи «травень Боже мій травень тррравень». Марія тільки справедливо подивилася на неї холодним сірим поглядом, наче нічого не змінилося, легко усміхнулася, коли почула, як загудів у плиті вогонь, сама, на колінах, підповзла до плити і почала жбурляти шматок за шматком у кошлаті язики полум'я, що майже відразу бралися густими чорним димом. А опецькуватий чоловічок пройшовся коридором з безліччю зачинених дверей, втягуючи смачно жіночі запахи за дверима, завернув до туалету з герметичними кабінками; зручно вмостившись на сидінні, він спустив штани, припідняв пухлу задницю і акуратно помацав пальчиком. На його обличчя лягла тінь подиву, ба, навіть захоплення. Тоді він спритно запхнув до заднього проходу протигеморо'ідальну свічку, задоволено крякнув, ще кілька хвилин посидів, кліпаючи очима, надів штани і таким от робом знову повернувся, пощезнувши серед безлічі дверей.

А через рік батько повіз його вперше на полювання: велика олениха лежала, сіпаючись тілом, а з розірваної хортами горлянки виливалася густо кров; падало листя. «Подивися, яка осінь, синку», – сказав тоді батько. Неподалік дитиною плакало телятко оленихи. Пригадуючи, Іван позіхнув, глянув на білосніжне тіло своєї коханки, з вишневими очима, копицею каштанового кучерявого волосся. Він ніжно її погладив і подумав про чоловіка у сірому костюмі, що напевне до сих пір десь мандрує з дверей у двері, незмінний, як сам закон у цій державі. У люстрі пливли хмари, птахи і люди.

3
Ракша

Йому снився Китаєць. З якого дива, чого? чому? він і сам не знав, але аби його запитали, як перед престолом, то все одно, ясної відповіді не дочекалися б, а швидше, за старою міліцейською звичкою, збрехав, аби тільки залишили в спокої. Та і снів Ракша не любив, ліпше, коли темрява, солодка і беззвучна. Тоді чиста голова. Ранок застав його у кімнаті, заваленій недопалками, бляшанками, рваними газетами, старими листами і порожніми пляшками. Він відкрив очі, а вже потім ані з того ані з сього сказав: «Життя, блін, пройшло!» – І ледь не заплакав. Він довго стовбичив у ванній, прикипаючи поглядом до невідомості срібного овиду дзеркала, наче знаходячи у ньому щось невимовно рідне, або те, що колись було, зараз наповнюючи його істоту останніми ударами життєдайного струму, терпкого і невловимого людського щастя.

Заходячи до ліфту, з мокрою головою, але вже підтягнутий, з ясним зором сорокарічного мужчини, якому не даси і тридцяти, в темньо-синьому драповому пальті, він ляпнув, сам того не чекаючи від себе:

– Правда, чудова погода? – і заткнувся. Повільно повернув голову, але на радість не побачив у ліфті нікого, щоб ославитися, а у цьому велетенському, як сарай, ліфті він погледів самотню постать жінки, і пару фіолетових чи то зелених, справжніх, з іскорками сміху, зовсім не злого, двійко очей над його маківкою. І коли він підвів свій погляд, то зрозумів, що в житті у нього цього разу щось перемінилося, хіба тільки ліфт беззвучно падав у велетенського колодязя, шурхотіли коліщатка, але в житті колишнього полковника Ракші, щось таки перемінилося і стриіки на темному циферблаті застрибали навіжено, схиляючись невблаганного полюсу життя, підсумованого смертю. Серце калатало як у скаженого собаки. А так нічого. Полковник тільки потягнув густо ніздрями повітря, схаменувся, знову потягнув і відразу ледь не стругонув, тобто не виблював на підлогу, під ноги незнайомці: густий запах парфумів, тонких і вишуканих, пещеного тіла, шикарного одягу, котрим смердять усі «бутіки», солоду ділових паперів, з приторними домішками китайської кухні, що на поглинання котрої слабують нинішні круті, бізнесмени, політики, вбивці, кіл ери, менеджери і різна великосвітська луска разом з журналістами, – все це в одну секунду сягнуло верхівки його черепа, як айсберга, і бабахнуло з усією потужністю, яку надбала вікова цивілізація. Він стовпів та нітився від дурнуватого свого запитання, намагаючись прочитати в її очах про свою невихованість, але прикрість полягала в тому, що він сам ніколи таких дурнуватих запитань не зносив, відповідав прямо і грубо прямолінійно, тому картав себе подумки, що казна-якого хріна повторив його, бо ані неба, ані самої погоди ще не бачив в чистому виді, а зараз тільки тріскало, стукало у потилицю, що аж вискакували очі. Проте він поволі підняв оті очі, наткнувся ще на пару фіолетових, майже неживих, наче з модного журналу, майже тобі лялькових чи манекенних, але з оплавленими золотими іскрами сміху, з розуміння всього того наразі, чого бажається, непохмільного світу Ракші, і того, чого бажає почути та побачити чоловік від жінки, яка йому подобається, а чи просто – гарної жінки. Ракша з відчаєм слухав, як ніжно перебирають колеса ліфта на трансмісіях, колінчатих передачах, навіть подумав, як ото було, аби ліфт гунув вниз, бо до цього йому було ближче, ніж до неї, а ще: у нього потерлися черевики, якраз на підошві, треба не піднімати високо ноги, щоб чого доброго не побачила, а ще – його розкішному та розгульному життю прийшов кінець, тож опохмелятися доведеться простою, майже ацетоновою горілкою, хоча він ще стояв і давив перед кралею фасон, – батько його вчив_? що навіть коли тебе поставлять до стінки, намажуть лоба зеленкою, то ніколи не подавай виду, дави фасон, тримай марку. Батька він пам'ятав, але далеко, безпам'ятно, і то більше скидалося на несправдженну любов.

Він думав зараз, що був неважнецьким ментом, але в людях, слава Богу, розбирається, і що перед ним не вуличне курвисько, з наквацьованим ротом, нехай вони отим ротом однаково презервативи натягують куди треба, але одним словом – це не блядь, а справжня мажорка, добре вихована, не дурна, рідкісного виду баба, з крутих і найкрутіших значить, таких кілька років тому попересаджали скільки, що обісцятися можна, а тому він з усього ніхто, бо у кого розуму вистачить відповідати на дурнуваті запитання, забалакати у ліфті з рівнею, чи нехай то буде таксо, якщо це не робота, не довжелезна біржова черга, не ліжко, з його усіма перспективами, що сходяться і розходяться, зникають у приємній невідомості, з відкритими сторонами для спілкування, тільки на вулиці при зустрічі чемний поклін голови, яскрава, майже кривава усмішка; це тільки жебраку, коли дають, оповиті несамовитою жалістю, на чекушечку, на полушечку, можна поспівчувати, справитися щодо здоров'я і такого іншого, чого ніколи у тієї жеброти не буде. Похмілля смалило голову, коліщатка ліфта фуркали, – будинок для багатіїв, для крутих, а значить, хоча він, Ракша, колишній начальник, колишній бізнесмен, але не втратив ще лоску, зв'язків і такого всілякого, що наповнює сенсом життя безбідної людини. Коротка зупинка, втішався, яку він сам колись припинить і набере правильного напрямку. Він захотів прокашлятися, але моментально подумав, що цього робити не варто, потім спіймав себе на думці, що такого йому раніш ніколи б і в голову не прийшло. Ракша стояв і дивився жінці у плече, відчуваючи, як у грудях її, в самій серцевині, піднімається теплий, тремтливий сміх, – це тоді, коли внаправду хтось подобається, а ти його несподівано перестаєш боятися. Ракша продовжував давити фасон.

Але вони вийшли мовчки – і з ліфта, і з під'їзду, навіть не привіталися з консьєржем, котрому Ракша винен десятку; вони не торкнулися одне одного плечима: вітер напирав з півдня, теплий, нудний, що наповнює безпутством, непроханою радістю і порожньою мрією. Окрім всього, квадрат на квадрат, дивно якось все закутане у тишу, розкидавши вігті синього і жовтого світла: на похмілля, вирішив колишній полковник Ракша, чогось несподівано пригадуючи, зовсім не бажано, але повторювалося це з періодичністю похмільного синдрому, що прізвище у нього, до того, відколи він перебрався до столиці, було зовсім іншим, – Сурмач. Але Сурмачі притягалися до суду раз за разом, а не просто так, а політичні були, небдагонадійні, хоча останніх в державі не лишилося і націоналізм вивели як хлорованим розчином, як виводять літери на новенькому картузі, добротному кітелі, але попріч усьому прізвище Сурмачів викликало якщо не відверте глузування, так всезагальне несприйняття, мовляв, якісь там Сурмачі сиділи і будуть сидіти, що від них добра чекати або що там від них кому потрібно. І хоч Вітька Сурмач котився в іншому напрямку, займався всього-навсього фарцовкою, навіть не босякував, як його старший брат, здоровий, майже у два метри хлопак, якого жінки любили день-два, а мати Сурмачів працювала простісіньким бухгалтером, а батько після чергової відсидки за крамольні «стішата» повноправно, розкаяно спивався з усією країною, що щасливо торохкотіла у пропасниці розвиненого соціалізму, з людським обличчям, він, Вітька, тобто Ракша, добре розумів, що для нього у цьому містечкові метр на метр, з картузними босяцькими генералами, нічого не зміниться, а значить: п'янка, тюрма, могила. А тому, поборюючи нудоту, похмільну та гидку, Ракша віднайшов для себе на кілька хвилин виправдання, але тоді, коли не бачив перед собою, чи поряд, жінку, з нелюдсько красивими очима.

Жінка йшла поруч у м'яких одежах, що розвівалися на вітрові. У сірому шерстяному костюмові, дорогому, довгонога і пещена, вона грала у грудях і очах сміхом, таким невловимим для стороннього ока, таким зачаяним і тихим, як тільки буває напевне щастя, що навіть колишньому полковникові зробилося просто здорово і радісно від однієї нахабної думки, що до цієї жінки можна доторкнутися пальцем або покликати наступним разом, і чого доброго вона напроситься на каву, ну, як напрошуються тільки жінки, саме такі жінки, що перед цим треба ночі з дві в здогадах не поспати, а вже потім дочовпеш, – маячнула, сучка, вона ж таки маячнула, а ти, баран, нічого не дочовп. Ракші навіть незручно стало, але він уперто давив фасон, підставляючи зболене післяалкогольними судомами обличчя під теплий вітер: виліпок її стегна, проведений тонкою і м'якою лінією, що переламувався, так несподівано, що нагадував завиток її волосся, відходив рівно до красивої, класичної форми щиколотки; у неї велике і красиве, легке тіло, – лінія проходила і загиналася між ніг, вирисовуючи вузьке лоно, серед трохи завузьких, але доладних форм тазу, а штрихи талії, грудей і щиї хаотично, майже до механічного перекреслювалися, піднімаючи два крила плечей. Шапка червоного волосся, зелені, а не фіолетового кольору, радше вже яшмового кольору очі, в яких не вгадати змісту, як і належать справжнім живим жіночим очам, – за такою мрією ганявся Фрагонар і Модільяні. Пещена себелюбка, якій кортіло, швидше за все, дізнатися, хто він такий, або подивитися на близькій відстані на таку породу людей, а можливо, попросту не вистачало розуму, щоб здогадатится, що поволеньки він, колишній полковник Ракша, котиться на самісіньке дно. Але тут Ракша уперто чомусь подумав, як хто нав'язав, про дивну судьбу свою і глянув тривожно поперед себе на сіру площину видутого столичними протягами асфальту, що обмивалася зараз теплим південним вітром. Вулиця видалася йому великою посудиною, залитою густою рідиною, зеленою і драглистою, де непорушно, в одній позі та позиції захололи люди, що рухалися в такт, одним ритмом, синхронно незрозумілими, невидимими рухами, поштовхами, що розколисували цю рідину на самому верхів'ї; десь ізгори, із самісінької гори, лило спокійне і рівне світло, що не засліплювало очі, і якусь частку секунди, а мо' і того менше, Ракша навіть подумав, що переставився, мать його, а тому не встиг нічого/до пуття довести. І з дурнуватого такого ото стану його вивело вищання, на високій ноті, живе до м'яса і кісток: склоріз, почепившись у цій зеленій драглистій суміші м'ясистим чорним павуком, різав спокійнісінько на лоджії скло. І тут Ракша подумав про Бога. Вулиця знову лягла перед очима спаленими артеріями, якими Провидіння чи доля, чи фатум гнало поперед себе, позаду себе, з боків тисячі, ні, стада різнокольорових пуголовків. Потім він знову захотів подивитися на жінку, але її вже не було поруч: вона йшла тим боком вулиці, легенький вітер перебирав шовком одяг, і було видно її гарні довгі ноги у сірих штанях, купу червоного, як мідь, волосся і зелені очі, що туманом розпливалися від сміху, готові щохвилини вжалити.

– На цих козах тільки собачі рефлекси Павлова відпрацьовувати. Медицина. Меценати. Митці.

Він, не обертаючи голови, зрозумів, що казка закінчилася, все пройшло, чого б йому не хотілося, як би не викручувався він, Вітька Ракша: перед ним, важко оддихуючи велетенською пузатою рибиною, стояв Нижник, колишній опер, а нині поважний пенсіонер, батько цілого виводка дітлахів різної масті та національності, – з ним Ракша збавляв дні, пусті холостяцькі вечори, а скоро напевне, з сумом дивлячись на жінку, констатував колишній полковник, пройдуть швидкоплинні його літа, роки поглине ця товстопуза рибина, на совісті якої убієнна не одна душа. Чорними джмелями шастали соті і шестисоті «мерседеси». Ракша засунув до кишень важкі жилаві руки, майже ковальські, намацав мобільного телефона, відключеного за невиплату, але для форсу тягав із собою, – іноді спрацьовувало, тоді вони з Нижником розживалися пляшкою-другою в борг, хоча інвестори гибіли квартал за кварталом, як від напалму. Він не переставав спостерігати за жінкою. Цього разу відверто, – втрачати нема чого, нічого, нічого не зловиш у тій темній воді, тільки втратиш голову, решту сили і достоїнства. Він навіть хотів вловити запах її парфуму, її косметики, її духів, щоб потім ранками пізнавати слід її, шлейф її на вулиці: і відразу Ракша устидився своїх крамольних, інфантильних думок.

– Ходім. У мене є трохи грошей. Вип'ємо.

– Ага, Ракша, живчик і жук ти, полковнику, ти ще викрутишся, – веселою нотою потягнув Нижник.

Вони ще трохи пройшлися слідом за жінкою: він навіть побачив, як вона ступила на сонячний бік, у сонце ступила, чи просто очі неждано зайнялися, як глибоководна прірва. Ракша знову подумав про Бога. Він часто, дуже часто думав про Бога, хоча в родині його, у всіх кланових відгалузках, гілках до релігії ставилися поважно – хто вірив, а хто і ні, але ніяк не допускалося крамоли і сміху над такими речами. І він зиркнув лихуватим оком на мокрого від поту, затягнутого в секондхендівську майку, як пристаріла здоровенна беззуба акула, з вичахлим похмільним поглядом, з порами убільшки з сірникову голівку, сприйняв скрушно, як необхідність, Нижника. Над вуличкою, куди вони завернули, стояв рівно, як стовп, валізний запах. Дорогі валізи панів, що тільки перебралися на нові квартали, ще в блощицях, з довгими рудими прусаками, кліщами, смердючими кухнями, навіженою пустотою злиднів, з безкінечністю до безмежного днів, де голод продовжує кожен рік майже удвоє.

Вони ступили у тінь білих пластикових парасольок, сіли за вільного столика, а Ракша поклав перед собою мобілку, відкидаючи гордовито голову, наче захищаючись від невидимого удару. їх омивав зелений, пінявий потік трави підстрижених газонів. Стояла осінь. Якраз її початок. Люди сновигали маленькими різноколірними блискітками.