Текст книги "За золотом Нестора Махна"
Автор книги: Олександр Скрипник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)
Підступна акція «контрабандистів»
Лепетченко ще раз перечитував листа для Махна, коли за ним прийшли. Прямуючи коридорами, він уважно роздивлявся по боках, чи не зустріне десь Спектора. Він із занепокоєнням думав про те, що його ось так ще деякий час протримають у камері, потім відправлять в Умань, і він не матиме змоги зустрітися з Марком. «А що, коли Спектор вирішив перехитрити і мене, і ГПУ? – ставив він перед собою найнеймовірніші запитання. – Забере золото собі і спокійно поїде у свою Одесу. Адже впевнений, що я нікому про нашу змову не розповім, бо інакше мене у ГПУ так притиснуть! І вже будь-якими методами вибиватимуть інформацію про місця схованок».
З такими невеселими думками Лепетченко зайшов до приймальні, де йому наказали почекати, поки заступник начальника звільниться. Хвилин через десять із кабінету вийшов Говлич з якимось чоловіком. Побачивши Лепетченка, він сказав йому, що скоро повернеться, а потім звернувся до чергового:
– Зв’яжіться з Леоновим, нехай він занесе документи на Лепетченка. Ми сьогодні його відпускаємо.
Іван навіть не здогадувався, що з ним чекісти ведуть звичайну оперативну гру і що ця фраза була сказана не випадково. Тільки-но він зрадів від щойно почутого, до приймальні зайшов Спектор.
– О, привіт, Іване, – вдаючи здивування, мовив він. – Що це ти тут сидиш?
– Та ось викликали, чекаю.
– Зараз я зроблю відмітку у документах про від’їзд, – навмисне голосно говорив Спектор, – і побалакаємо.
Він дістав якісь папери і направився до чергового. Потім підійшов до Лепетченка і крадькома підморгнув йому, мовляв, усе гаразд.
– Сьогодні від’їжджаю одеським поїздом додому, – продовжив він.
– Мене сьогодні теж, начальник щойно сказав, відпускають, – мовив Іван.
– А куди ти поїдеш? У Гуляй-Поле?
– Ні, спочатку в Умань, до дружини Черняка. Через неї передам, що нічого не знайшов.
– А я все, що треба, знайшов, – пошепки, скоса поглядаючи по боках, швидко мовив Спектор. – Побачимося на вокзалі перед відходом поїзда. Тільки до мене не підходь, сядемо у різні вагони, потім зустрінемося.
В цей час до приймальні повернувся Говлич.
– Бувай здоров, – потискуючи Лепетченкові на прощання руку, вже голосно сказав Спектор. – Можливо, ще колись побачимось.
– Їдеш до Одеси? – запитав його Говлич.
– Так, сьогодні повертаюся. Відпочину трішки, якраз обіцяли відпустку дати.
– Тоді щасливої дороги!
– До побачення.
Спектор покинув приймальню і попрямував коридором до сходів. А Говлич разом із Лепетченком зайшли до кабінету.
– Написав листа для Махна? – відразу запитав Говлич.
– Написав, – Лепетченко подав складений вчетверо аркуш.
Говлич уважно його прочитав, поклав у конверт і заклеїв. Потім ще деякий час про щось розмірковував. Нарешті промовив:
– Все вірно написав. Зараз принесуть твої документи і можеш відправлятися в Умань. Там скажеш дружині Черняка, що після повернення до Гуляй-Поля відразу напишеш їй листа із своєю адресою і будеш чекати звісток від Махна. А сам, як тільки з’явишся у Гуляй-Полі і поселишся, відміться в Олександрівському окружному відділі ГПУ. Ми їх про все попередимо. І не сподівайся нас десь обманути. Зрозумів?
– Зрозумів.
Покинувши приміщення ГПУ, Лепетченко, не поспішаючи, направився до залізничного вокзалу. Йому ще не вірилося, що все так легко закінчилося, тому він автоматично кілька разів озирався, щоб пересвідчитися, чи не супроводжує його хтось із чекістів. Але позаду не було видно нікого з тих, хто міг би претендувати на належність до цієї грізної організації. На закохану парочку молодят, котрі про щось весело гомоніли між собою, прямуючи на деякій відстані, та на чоловіка з торбою по той бік вулиці, схожого на приїжджого селянина, Лепетченко навіть не звернув уваги. А саме вони пильно стежили за кожним його кроком. «Молодята» мали завдання вести його до вокзалу, а «селянин» – супроводжувати в поїзді до того момента, як Іван зустрінеться зі Спектором.
Діставшись вокзалу, Іван відразу купив квиток і став чекати. Йому не терпілося поговорити зі Спектором, розпитати його про знахідку і пересвідчитися, що Марк відкопав саме те золото, яке він колись власноручно пакував і ховав. Час швидко спливав, а він все не з’являвся. За десять хвилин до відходу поїзда Лепетченко вже почав нервувати. Він вийшов на перон і уважно роздивлявся по боках в сподіванні побачити серед від’їжджаючих знайому фігуру Спектора. Нарешті він його таки угледів і поспішив назустріч. Але Марк непомітним жестом зупинив його, розвернувся і попрямував на посадку до вагона. У руці він тримав невелику валізу, яка видавалась важкуватою. Поглядом прикипівши до неї, Лепетченко ледве переводив подих від хвилювання і стримував себе, щоб не бігти. Він проминув вагон, у який зайшов Спектор, сів у наступний і став чекати. Поїзд вже чверть години як їхав, коли нарешті до Івана з’явився Марк.
– Слава Богу, – з полегшенням промовив Лепетченко, – а то я вже хвилювався і місця собі не знаходив.
– Розслабся і заспокойся, – усміхаючись, сказав Спектор, – бо ти зараз нагадуєш злодія, котрий щось украв і боїться, що його ось-ось схоплять.
– Не знущайся, Марку. Знав би ти, що я пережив і передумав за ці дні, то так би не говорив.
– Гаразд, не гарячкуй. Ось тут є те, що тебе заспокоїть, – Спектор поплескав рукою по валізі.
– Дай хоч одним оком зазирнути, – не втримався Іван.
– Саме зараз я і збираюся все висипати на стіл, – іронічно мовив Марк.
Лепетченко нарешті заспокоївся і збагнув, що той має рацію. До цієї теми вже не поверталися, аби не викликати зайвої цікавості у попутників. Про наступні плани можна було говорити лише наодинці, щоб ніхто не почув.
– А родичам Черняка можна довіряти? – запитав Спектор, коли вони зійшли з поїзда. – Адже у нас з собою більше ніж півпуда золота. А то передушать нас вночі, як куниця півнів, і на цьому закінчаться наші райдужні мрії.
– Та ні, не бійся, я їм вірю. До того ж, ми не будемо у них довго затримуватися. Лише дізнаємося, чи не було ніяких повідомлень з Польщі від Махна, розпитаємо, де ліпше перейти кордон, переночуємо і розпрощаємось.
– Перехід кордону я краще візьму на себе, – перебив Спектор. – У мене вже є певний досвід спілкування з контрабандистами в Одесі. Сподіваюся, що і з тутешніми швидко про все домовимося. Тим більше, мені дали знати, що вони мають тут надійні «вікна» на кордоні.
– А чим будемо розплачуватися з ними? – запитав Лепетченко. – Адже я чув, що за переправу вони вимагають чимало грошей.
– Великих грошей у нас нема, тому заплатимо золотом, – запропонував Спектор. – Кількох монет буде досить.
Погодившись на цьому, вони рушили далі, обговорюючи подальші плани. Вже майже біля самого будинку, де мешкала дружина Черняка, Лепетченко раптом щось згадав.
– Дай сірників, – попросив він Марка. Коли той подав йому коробку, Іван швидко дістав з внутрішньої кишені листа, відразу розірвав його на кілька частин і підпалив.
– Що ти робиш? – запитав Спектор.
– Це лист, який я мав за завданням чекістів передати Махну. Тепер в ньому потреба відпадає. Ми скоро самі знайдемо Нестора Івановича і про все йому розповімо. Спектор із сумом дивився, як догорає лист, але нічого вдіяти не міг. Одна із запасних можливостей дізнатися про інші місця схованок золота безпосередньо від Махна, на що сподівалися в ГПУ, відпадала. Але зараз в цьому вже не було потреби. Скоро він сам мав потрапити у лігвище Махна.
Роза Черняк зустріла довгоочікуваного гостя радісно.
– А я вже й не сподівалася, що ти повернешся, – сказала вона Лепетченку. – Довго ж тебе не було. Ми думали, щось трапилося.
– Всякого було, – Лепетченко обійшовся загальною фразою. – Якби не допомога колишнього бойового товариша, то справи були б кепські.
– Марк, – відрекомендувався Спектор.
Роза весь час скоса поглядала на важку валізу, не наважуючись прямо запитати про золото. Нарешті не витримала і поцікавилася:
– Так ви знайшли те, за чим їздили?
– Не все, але дещо знайшли, – відповів Іван, у свою чергу запитавши: «А де всі твої?»
– Поїхали до родичів у Житомир. Через кілька днів повернуться. А ви поки що поживете у мене, відпочинете.
– Ні, так довго ми не можемо чекати, – заперечив Спектор. – Пробудемо у вас хіба що два дні.
– Куди ви так поспішаєте? – вдаючи образу, швидко заговорила Роза. – Ось повернеться шурин, разом поїдете в бік Ковеля. Він вам допоможе там перейти кордон. Можливо, і сам з вами перейде, бо щось від мого чоловіка немає ніяких звісток.
– Ні, ми туди не поїдемо, – відразу заперечив Лепетченко, у якого були ще свіжі спогади від недавнього переходу кордону в районі Ковеля. – Спробуємо перейти в іншому місці.
– Ви краще напишіть листа своєму чоловікові у Варшаву, – запропонував Спектор, – про те, що ми дещо знайшли і скоро прибудемо з товаром. Нехай швидко попередять про це Махна.
– Дійсно, – погодився Лепетченко, – напиши, Розо, сьогодні ж такого листа і відправ. Він має швидше, ніж ми, дійти до Варшави.
Поївши після дороги, Спектор запропонував Лепетченкові вийти з хати на перекур.
– Не будемо гаяти часу, – зазначив він. – Я зараз подамся у бік кордону в район Волочиська, там знайду потрібних людей, про все домовлюся, переночую і завтра повернуся. А ти постережеш золото. Уважно дивись, щоб Роза не запустила руки у валізу.
Спектор не став розповідати, що у Волочиську начальником прикордонного загону працює його старий приятель Генріх Самійлович Люшков. Вони товаришували ще з часів спільної роботи у Одеському губчека. До 1922 року Люшков був там начальником адміністративно-організаційного відділу. Потім його перевели у Кам’янець-Подільське відділення ГПУ, а в квітні – до Волочиська. Він вже мав одержати повідомлення про приїзд Спектора і деякі вказівки у зв’язку з цим.
– Привіт, друже! – Люшков міцно потиснув руку Спектора. – Я вже на тебе чекаю і навіть встиг дещо підготувати до твого приїзду.
Він наказав привести двох співробітників, а сам продовжував:
– Значить, збираєшся за кордон?
– Так, посилають із спецзавданням.
– А надовго?
– Не знаю, все буде залежати від обстановки.
– А де там будеш?
– Спочатку у Варшаві, а де потім – невідомо ще.
– Гаразд, не буду випитувати твої таємниці, своїх вистачає, – підсумував Люшков, хоч і цікаво було б дізнатися про справжню мету закордонного «відрядження» свого приятеля. Що у того надзвичайно важливе і особливе завдання, він зрозумів ще тоді, коли одержав вказівку з Харкова забезпечити йому надійний перехід кордону.
– А де твій візаві? – поцікавився він у Марка.
– Він чекає в Умані у знайомої. Я йому сказав, що завтра повернуся.
– Тоді у нас залишилося не так багато часу, – сказав Люшков.
– Зараз прийдуть хлопці і підемо на місце переправи. Там про все і поговоримо.
Прикордонники, які мали вдавати з себе контрабандистів, Спекторові спочатку не зовсім сподобалися, але Люшков його заспокоїв:
– Ми їх відповідним чином одягнемо, заборонимо сьогодні голитися, так що можеш не хвилюватися – будуть як справжні.
– Платню за переправу вимагайте відразу, – зазначив Спектор. – Для початку поторгуйтеся. Наполягайте на більшій сумі. І найголовніше, щоб як побачите монети, у вас очі так блищали, ніби ви вперше тримаєте у руках золото.
Решту часу Спектор витратив на вивчення карти польської території і маршруту подальшої подорожі. Люшков детально його інструктував, як краще дістатися найближчого залізничного вокзалу, як себе поводити у разі затримання. Спати вони полягали вже далеко за північ, поговоривши перед цим про Одесу, спільних друзів і колег.
Наступного дня Спектора машиною відвезли до Умані. Лепетченка він застав у будинку самого, Роза пішла десь на базар за продуктами. Поки вона не повернулася, Марк встиг розповісти вигадану історію про результати своєї поїздки і запропонував відразу збиратися.
– А може залишитеся ще хоч на пару днів? – умовляла Роза.
– Ні, нас сьогодні ввечері вже чекатимуть на кордоні, – твердо відмовився Спектор.
Зібравши в дорогу харчів, Роза на прощання попросила Лепетченка обов’язково знайти Черняка і сповістити її, якщо з ним щось трапилося. Подякувавши за хліб-сіль, Спектор і Лепетченко вирушили в бік кордону.
Заздалегідь визначеного місця вони дісталися з деяким запізненням. Подивилися уважно навкруги – нікого. Вдалині виднілася річка Збруч, на спокійній поверхні якої віддзеркалювалося призахідне сонце. На тому боці була польська територія. Лепетченко із сумом дивився туди. Йому не хотілося покидати Україну. Лише кілька тижнів він провів на рідній землі, не маючи змоги навіть поспілкуватися з близькими і друзями. Все так несподівано повернулося і закрутилося, що він навіть не встиг отямитися і осмислити те, що діється. Стрімкий вир подій поглинув його у свою круговерть, і він змушений пливти за течією. А куди його винесе – невідомо. Але він ще побореться. Для цього достатньо сил. До того ж, за останні роки він добре навчився чекати. І зараз був впевнений, що його час ще настане.
Роздумам поклав край ледве чутний свист з кущів, що росли у вибалку. Вони повернули голови у той бік і побачили, як їм хтось махає рукою.
– Це нас кличуть, – зрадів Спектор. – Пішли.
– Чому затрималися? – з докором промовив «контрабандист», який виглядав старшим і був, судячи з усього, головним. – У нас все розплановано по хвилинах. Тут через кожні дві години проходить прикордонний наряд. Так що потрібно поспішати.
– Але спочатку, як і домовлялися, гроші в руки, – зауважив молодший, зі шрамом на правій щоці, що надавало його обличчю суворого, навіть злого вигляду.
Спектор поліз у кишеню і дістав звідти дві золоті монети.
– Сподіваюся, цього вистачить, – сказав він.
Молодик зі шрамом відразу взяв монети і почав їх уважно роздивлятися, пробувати на зуб.
– Нібито справжні, – з неприхованим задоволенням підсумував він.
– Дай-но сюди, – перебив його старший, забираючи монети.
Роздивляючись їх, він робив вигляд бувалого знавця. Потім тоном, який не передбачав заперечень, додав:
– Ще одну і вважайте, що остаточно домовились. Ризик дорого коштує.
Спектор спробував заперечувати, але «контрабандист» відрубав:
– Тоді шукайте інших.
Довелося погодитись. Марк розкрив валізу, деякий час рився у ній, нарешті дістав ще одну монету. Він навмисне робив це незграбно – так було заплановано. Тим часом проводирі з неприхованою цікавістю намагалися зазирнути у валізу.
– Ви що, ювелірний магазин пограбували? – з кривою посмішкою на обличчі запитав старший.
– Хіба ми схожі на злодіїв? – відказав Спектор. – Просто розпродали все своє добро і ось утікаємо в Польщу, до родичів.
Сховавши до внутрішньої кишені золоті монети, переправники направилися у бік Збручу, на мальовничі береги якого вже спали сутінки.
– Ми що, уплав будемо переправлятися? – запитав Лепетченко.
– На жаль, аероплана ми ще для цього діла не придбали, – спробував пожартувати старший.
– Вам смішно, а я не вмію плавати, – із занепокоєнням продовжував Іван.
– Не хвилюйтеся, – заспокоїв його провідник. У нас під берегом є схований човен.
Решту шляху йшли мовчки. Зупинилися недалеко від річки у кущах.
– Ярославе, ступай до човна і чекай нас там, – наказав старший напарникові. – А ми звідси поспостерігаємо за польською стороною.
Отаман «контрабандистів», він же – старшина Волочиського прикордонного загону Віктор Петренко, казав правду. Все дійсно було розплановано по хвилинах. Для успіху операції переправу потрібно було починати о дев’ятій годині вечора. Він дещо хвилювався, бо те, що йому належало зробити за декілька хвилин, було досить незвичним. Головне, щоб валізу із золотом тримав у руках Спектор і щоб не перекинувся човен. Все інше мало відбутися за розробленим сценарієм.
– Час вирушати, – нарешті скомандував Петренко, даючи останні настанови. – Тільки все потрібно робити мовчки, особливо на тому боці. Інакше можуть почути прикордонники. Он яка тиша стоїть. Після того, як дістанемося протилежного берега, ми відразу повертаємо назад, а ви швидко прямуйте подалі від кордону.
Тихо ступаючи один за одним, всі троє наблизилися до берега, де в човні на веслах їх вже чекав четвертий. Петренко запропонував Лепетченкові, як найбільшому за комплекцією, сісти в носовій частині, а сам зі Спектором вмостився позаду. Валіза залишилася біля Спектора. Він її тримав однією рукою, а іншою тримався за борт човна.
Збруч у цьому місці був не дуже широкий, тому іншого берега дісталися швидко. Коли човен торкнувся піщаного берега, Лепетченко зіскочив і обернувся, щоб взяти у Спектора валізу. Але саме в цю мить сильний удар веслом по голові збив його з ніг. Ще не отямившись, він встиг побачити, як Спектор після удару в обличчя падає з човна на мілину. «Контрабандисти» миттєво відштовхнулись від берега і швидко погребли назад.
Лепетченко підбіг до Марка, допомагаючи йому підвестися. Той тримався за праве око і тихо лаявся.
– Де валіза із золотом? – запитав Іван.
– Там, у човні. Я не встиг навіть нічого вдіяти.
– Оце так потрапили в халепу, – Іван розгублено стояв по коліно в воді і вдивлявся крізь непевні сутінки, як човен уже пристав на тому боці, з нього хутко повискакували їхні супроводжуючі, затягли човна у кущі і вмить зникли в темряві.
– Я зараз перепливу річку, – запропонував Спектор, – прижену сюди човна, ми разом переправимося назад і спробуємо їх знайти.
– Марна трата часу, – відповів у розпачі Лепетченко. – Вони зараз так заховаються, що й не дихатимуть. Тим більше з таким скарбом.
– Тихіше, – раптом мовив Спектор. – Хтось іде.
– Мабуть, польська варта. Мерщій тікаймо, – Іван схопив Марка за рукав, і вони подалися подалі від річки.
Хвилин через п’ять віддихалися, озирнулися. Вдалині світлою смужкою крізь темні хащі дерев проглядав Збруч. За ним лежала рідна українська земля. А попереду чатувала невідомість.
В пошуках Махна
Поїзд, в якому їхали Спектор з Лепетченком, наближався до Варшави. Вони сиділи мовчки. Кожен думав про своє. Іван всю дорогу розмірковував про невдачу, що трапилася на кордоні. Спочатку він сердився на Марка, бо ж саме той знайшов провідників, які врешті виявилися злодіями і так нахабно пограбували їх. «І підгадали ж зручний момент, – уже вкотре прокручував він у пам’яті недавні події. – Раптово напали і швидко втекли на човні. А я не міг навіть кинутися навздогін, бо не вмію плавати. До того ж, будь-якої миті на нас могла натрапити польська варта. От якби в іншому місці мені з тими контрабандюками здибатися…»
Спектора він уже менше винив у тому, що трапилося. Той і сам постраждав: зараз сидів і прикривав рукою підбите око, навколо якого утворився великий жовто-чорний синець. Але золото вже не повернути. Тепер головне: знайти Махна і про все йому розповісти. Звичайно ж, Нестора Івановича такий результат походу мало порадує, але нічого не вдієш.
– Це вже Варшава? – запитав Спектор, виглядаючи у вікно.
– Так, під’їжджаємо, – відповів Лепетченко.
Марк весь час сидів повернувши голову до вікна, щоб сусіди по вагону менше бачили його підбите око, і тепер розглядав околиці. Він уже заспокоївся і обдумував подальші плани. Перший етап операції пройшов успішно. Він – за кордоном, разом з ад’ютантом Махна, а золото залишилося в руках ГПУ. Щоправда, довелося трішки постраждати, але все це було заздалегідь передбачено. Начальник Волочиського прикордонного загону і його давній приятель Люшков з цього приводу жартував: «Коли битимуть, не відхиляйся, а, навпаки, підставляй щоку. Зате потім буде менше підозр». І дійсно, Лепетченко почав йому навіть співчувати, пересердившись за те, що знайшов ненадійних провідників. Тепер для Марка найважливішим було, щоб йому повірив сам Махно і прийняв до свого близького оточення. А перед цим ще мала відбутися зустріч з Григорієм Сергієнком.
Сорокарічний Григорій Іванович Сергієнко був одним з найстарших і найдосвідченіших серед махновців. У повстанській армії він обіймав відповідальну посаду начальника постачання і знаходився поряд з Нестором Махном з першого до останнього дня бойових дій. І в еміграції він намагався триматися поближче до свого колишнього командира. Лише в Торунь з ним не поїхав, залишившись у Варшаві.
Лепетченка зі Спектором він зустрів тепло. Про мету Іванової поїздки на Україну він знав від самого Махна, тому вже довго чекав його повернення або хоча б якихось звісток з батьківщини.
– Я бачу, Іване, ти не сам приїхав, – Сергієнко відразу пізнав Спектора. – Але спочатку проходьте до кімнати, там про все поговоримо.
Слухаючи довгу розповідь прибулих, він часто їх перебивав, розпитуючи про Гуляй-Поле, про своїх родичів, про те, як там взагалі живуть люди, про порядки і таке інше. Потім розповів про себе та інших земляків, зазначивши, що сліди Махна загубилися десь у Данцігу.
– А з Нікою ти давно бачився? – запитав Лепетченко. – Можливо, у нього є якась інформація про місце знаходження Нестора Івановича.
– Та вже давненько ми з ним не зустрічалися, – відказав Сергієнко.
Лепетченко вирішив наступного дня розшукати Ніку і поговорити з ним. Побачивши Лепетченка, Ніка зрадів і відразу запитав:
– Привіз золото?
– Віз, та довезти не вдалося, – відказав Іван і розповів про всі свої пригоди, починаючи з ковельської переправи через кордон.
– Я здогадуюсь, від кого чекісти могли дізнатися про нашу операцію, – несподівано сказав Ніка.
Лепетченко дивився на нього, нічого не розуміючи, а він продовжував:
– Пам’ятаєш, хто фінансував цю справу?
– Звичайно, пам’ятаю – Померанець.
– Так ось, гроші для цього він одержав у радянському консульстві.
– Не може бути, – не повірив Лепетченко.
– Ще й як може, – відкинув заперечення Ніка. – Адже спочатку Померанець казав нам, ніби взяв гроші у своєї сестри і її чоловіка. Але коли я їх запитав, скільки вони дали, то сестра з подивом відповіла, що ніяких грошей вони не давали. При цьому натякнула, що можливо він взяв певну суму в радянському консульстві, куди частенько навідувався.
– Ось воно чому по той бік кордону на мене вже чекали, – зробив висновок Лепетченко. – І під час допиту з’ясувалося, що їм відомі всі наші плани.
– Отже, з самого початку всі плани щодо золота були приречені на провал, – підсумував Ніка.
– Виходить, що так. Хоча був же один шанс.
Лепетченко мав на увазі допомогу Спектора і невдачу, яка їх спіткала на кордоні під Волочиськом. Замислившись на якийсь час, Ніка висловив свій сумнів:
– А може не варто так довіряти цьому чекістові?
– Так він уже ніякий не чекіст, оскільки разом зі мною втік за кордон. Тепер йому немає дороги назад. Там його неодмінно розстріляють. Особисто я йому довіряю. А в ЧК він потрапив зовсім випадково.
– І все ж я б радив бути з ним обережним, – стояв на своєму Ніка.
– А де зараз Померанець? – поцікавився Лепетченко. – Ось з ним я б зустрівся і поговорив начистоту.
– Доведеться трішки зачекати. Вони разом із Черняком, Зайцевим і Харламовим сидять у Ковельській в’язниці, їм «шиють» справу про спробу підірвати пороховий склад і залізничний міст. З такими звинуваченнями якщо й відпустять, то не скоро.
Про Махна Ніка теж нічого не знав. Залишалося одне: їхати у Данціг і шукати його за старою адресою, яку мав Сергієнко.
А в цей час, користуючись відсутністю Лепетченка, Спектор вийшов прогулятися містом. У Варшаві він жодного разу не був, але ще у Катеринославі мав нагоду по карті вивчити центральну частину. Фахівці по Польщі з ГПУ детально проінструктували його, як знайти невеликий цегляний будинок під черепицею, розташований у одному з численних провулків. Без особливих труднощів відшукавши потрібну адресу, Марк зробив ще одне коло, щоб пересвідчитися, чи немає за ним «хвоста». У будинку пробув недовго. Передав інформацію про своє прибуття і місце знаходження і відправився назад. Огляд історичних пам’яток не входив в його плани.
Увечері Лепетченко повідомив про свій намір їхати до Данціга.
– Давай поїдемо разом, – запропонував Спектор.
– Ні, я краще один. Так безпечніше. До того ж у нас немає необхідних документів і дозволу на поїздку. А мені в такій ситуації звичніше діяти – все ж три роки прожив за кордоном.
Лепетченко, хоч і мало вірив, що вдасться знайти Махна, але дуже сподівався на це. Невизначеність становища пригнічувала його, він не знав, як йому діяти далі. Якби привіз золото, все було б просто і ясно. Напевне він залишився б за кордоном і тримався поближче до Махна. Але те золото, що було вже в руках, пропало, а головний скарб лишився лежати на Гуляйпіллі. Можна ризикнути ще на один похід туди й назад, та повернутись сюди із дорогоцінним вантажем майже неможливо. Там на нього чатує ГПУ. Але й тут жити у злиднях після того, як він побував на батьківщині і побачив рідні місця, Іван теж уже не міг. Нестримна сила наперекір всім обставинам тягла його додому. Зустріч і розмова з Махном мали вирішальне значення.
Івана й тут спіткала невдача. Хазяйка квартири, на якій жив Махно у Данцігу, повідомила, що недавно німецькі жандарми і особи в цивільному забрали з собою Нестора Івановича і Галину з дитиною. Де вони зараз перебувають, вона не знала.
З безрадісними думками повертався Лепетченко до Варшави. Він навіть задрімав у поїзді і вчасно не помітив наближення контролерів, які разом з жандармами перевіряли квитки і документи. Він знав, що тут з ним ніхто розбиратися не буде, чому немає візи і з документами не все гаразд. Його просто затримають і передадуть польській варті, а що буде потім – невідомо. Якщо почнуть з’ясовувати всі обставини його трирічного перебування спочатку в Румунії, а потім у Польщі, то можуть докопатися до багатьох дуже цікавих подробиць біографії, в тому числі до втечі з в’язниці чи до «підривних» ковельських подій.
Ні втекти, ані сховатися. Тим часом контролери опинилися поряд. Нічого іншого не лишалося, як подати їм старі документи.
– А де ваша віза? – запитав після паузи контролер.
– Та я лише на один день їздив до Данціга, щоб провідати хворого товариша, – спробував якось виправдатися він, але це не подіяло.
– Підете з нами! – підступив ближче один із жандармів.
На кордоні німці здали Лепетченка двом польським жандармам, які повинні були супроводжувати його до Варшави. Іван бачив, що ті не у захваті від цього, тим більше вночі, коли всім нормальним людям хочеться спати. Один з його конвоїрів теж швидко засопів у вагоні. Щоб приспати пильність іншого, Іван запевнив його, що нікуди втікати не збирається, бо йому нічого боятися: у Варшаві розберуться в усьому і відпустять.
Тим часом в нього визрів зовсім інший план. Він розумів, що зараз ще є можливість для втечі. У Варшаві її може не бути. Перебираючи в уяві різні варіанти, він зупинився на найбільш простому і дієвому, як йому здалося. Перед станцією Млова він звернувся до свого опікуна:
– Пане начальнику, я не встиг взяти у дорогу харчів, а так їсти хочеться, що аж шлунок болить. Ось, візьміть гроші і купіть мені щось поїсти на станції, а заодно й собі.
Іван не помилився, розсудивши з величенького черева жандарма, що той не відмовиться від дарового бутерброда. Трішки повагавшись, той узяв гроші, але спочатку посмикав свого колегу:
– Янек, прокинься. Подивись за ним, а я зараз прийду.
– Гаразд, тільки швидше, – прокинувшись, мовив інший жандарм. Сонними очима він подивився на Івана, котрий мирно сидів у кутку, потім знову заплющив очі і за мить вже знову спав.
Саме на це Лепетченко і сподівався. Він тихо підвівся, обережно обминув свого охоронця і рушив до тамбура. За мить вже опинився з іншого боку поїзда. Ховатися поблизу вокзалу не став, вирішив пішки йти до іншої станції, а вже звідти якось добиратися до Варшави, уникаючи нових зустрічей з жандармами.
Почувши про результати поїздки, Сергієнко і Спектор дуже засмутилися, але кожен по-своєму. Марк жалкував, що завдання ГПУ опинилось під загрозою зриву і що зустрітися з Махном, ймовірніше за все, не доведеться. Григорій Іванович хвилювався за Лепетченка, який залишився без будь-яких документів – все забрали жандарми. Тепер його перебування у Польщі ставало ще більш небезпечним.
– Що думаєш робити далі? – запитав він у Івана.
– У мене один шлях – повертатися на Україну.
Рішучість, з якою він це сказав, означала, що Лепетченко зробив остаточний вибір. Розсудливий Сергієнко цілком схвалив його рішення, бо й сам не збирався надовго затримуватися у Польщі. Він лише чекав від радянського консульства офіційного дозволу на повернення.
– Це ти правильно, – сказав він Іванові. – У нас тут немає майбутнього. Все навколо чуже, і ми тут нікому не потрібні. А помремо, так нікому буде й могилу доглянути. Я теж упевнився, що таке життя не для мене. Кращого, ніж жити на рідній землі серед своїх людей, немає нічого.
– А може не варто поспішати, – втрутився Спектор. – Давайте спочатку через польських і німецьких анархістів спробуємо розшукати Махна. Або напишемо листа Аршинову і Воліну в Париж. Можливо, Нестор Іванович уже там, непогано влаштувався і нам допоможе туди виїхати.
– Ні, з мене досить закордонних поневірянь, – відказав Лепетченко. – Ти можеш лишатися, а я збиратимуся назад.
– Зараз тут, у Варшаві, знаходяться наші хлопці Бурима і Волжан, – зазначив Сергієнко. – Вони теж готові нелегально перейти кордон і податися на Гуляй-Поле.
– От і добре, – підсумував Лепетченко. – Піду разом з ними.
Спекторові нічого не залишалося, як зоставатися у Варшаві і чекати подальших вказівок від свого керівництва з Харкова.
Минуло ще кілька тижнів, і лише у середині листопада Лепетченку разом з Волжаном і Буримою вдалось перетнути кордон. Завдяки вчасному повідомленню Спектора, за їх переправою і подальшим пересуванням по українській землі непомітно стежили співробітники ГПУ, аж поки вони не дістались Гуляй-Поля. Іван передбачав, що вдома перебуватиме під таємним наглядом. Йому хоч і вдалося перехитрити чекістів, не вказавши їм основного місця, де закопане золото, але все ж він відчував, що до кінця йому не повірили. Тепер розпочиналася гра «хто кого».
Особисто він не збирався поспішати. Навіть думки про захований скарб він намагався відганяти від себе. І тільки ночами, уві сні, розбурхана уява знову й знову переносила його у село Межиріч до старої високої тополі, вела крізь хащі Дібровського лісу до лише йому відомих місць. Він брав у руки лопату і копав. Але щоразу натрапляв на якісь кістки і черепи, а з викопаної ями віяло таким холодом, що йому ставало моторошно. Та він продовжував копати, аж поки не провалювався у якусь безодню, звідки вже не було ніякого вороття.
