Текст книги "За золотом Нестора Махна"
Автор книги: Олександр Скрипник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
Сліди золота губляться
Одинадцятого серпня 1924 року Іван Лепетченко разом із співробітниками ГПУ виїхав поїздом з Катеринослава у напрямку Гуляй-Поля. На станції Мечетній вони зійшли і пішки попрямували в село Велику Михайлівку, що знаходилося за 40 верст від Гуляй-Поля. Лепетченко йшов із Теппером, інші по двоє трималися позаду на відстані двох-трьох верст, щоб не викликати підозри у зустрічних.
Ще під арештом у Славуті, Лепетченко вирішив про закопане золото і не згадувати, а водити чекістів по селах до місцевих жителів, у яких вони залишали на зберігання здебільшого килими, відрізи тканин, одяг, документи, гроші, деякі цінності, серед них, звичайно ж, було й золото. Але найбільші коштовності закопувалися в землю, їх Махно нікому не довіряв зберігати. У Великій Михайлівці вони дещо залишали у селян. Але Іван точно вже не пам’ятав, де знаходяться їхні садиби.
– А прізвища хоч пам’ятаєш? – запитав у нього Теппер.
– Одного звали Курочка.
– Може це його так дражнили? – уточнював Ісаак.
– Ні, це прізвище, я точно запам’ятав, таке смішне.
Ось і село показалося. Його околиця підходила прямо до Дібровського лісу. А ось і річка Вовча. Той же міст через неї, що був кілька років тому. Якщо його тут перейти і заглибитися в ліс версти на півтори, то там би Іван безпомилково міг знайти місце схованки головного скарбу, до якого Махно йому на прощання заборонив навіть наближатися. У нього аж серце сильніше забилося від упізнавання знайомих місць і спогадів про неодноразове перебування тут.
А ось Курочку довелося шукати майже годину. Нарешті підійшли до його садиби. Дід був якраз удома.
– Добридень, діду! – привітався Лепетченко. – Чи пізнаєте мене?
– Та ніби знайоме обличчя, а не пригадаю.
– Давайте зайдемо до хати, – запропонував Іван, – там і поговоримо. У нас дуже серйозна справа.
Коли зайшли і сіли в кімнаті на лавці, Іван назвав дідові своє прізвище і нагадав про залишені у нього на зберігання речі, а також сказав, що вони за дорученням Махна прийшли, щоб їх забрати.
– Тепер згадав тебе, – промовив дід. – А як там батько Махно поживає?
Багато місцевих жителів і махновців за звичкою називали Нестора Івановича «батьком», хоч дехто й сам йому годився у батьки. Напевно, його поважали як народного отамана і головного командира. Таке величання і збереглося за ним. Все це подумки відзначив Лепетченко, а діду відповів:
– Махно поживає нормально. Але це вас не стосується. Давайте валізи.
– А їх уже забрали.
– Що значить забрали? – здивовано запитав Теппер.
– Ще у двадцять другому році приїхав отаман Чубенко із загоном і наказав віддати. Я йому й видав обидві валізи. Одна була з набоями. А в іншій зберігалися якісь документи і цінності. Що вже там було, я не знаю. Але більше нічого не лишилося.
– Не виконав ти, діду, наказ Махна, – зауважив Теппер. – Він попереджав тебе, щоб нікому, крім нього, не віддавав речі, чи ні?
– Попереджати-то попереджав, – схвильовано заговорив Курочка. – Але вони теж махновці, як і ви: приїхали зі зброєю, почали тицяти наганами під ребра… Я й віддав.
– Гаразд, не будемо витрачати часу, – сказав Ісаак. – Про наш візит щоб нікому не розповідав. А зараз скажи нам, як знайти дім Оксани Процайко.
У Процайко, за словами Лепетченка, було залишено невеликий ящик із золотом вагою приблизно фунтів 20. Дещо поблукавши, вони нарешті знайшли потрібну садибу. Але тут тепер проживала не Оксана, а її родичка, яка сама зразу впізнала Лепетченка. Запросивши несподіваних гостей до хати, вона запропонувала їм пообідати. Але вони відмовилися, сказавши, що нема коли.
– Ви, мабуть, приїхали за тим ящиком? – першою почала господиня.
– А ти теж знаєш про нього? – в свою чергу запитав Іван.
– Про цей ящик зараз все село знає. Ще два роки тому про нього якимось чином дізналися чекісти. Кілька разів приходили з обшуком, поки не знайшли його в печі. Після того Оксану заарештували, але згодом випустили. Зараз вона живе на хуторі. Можете піти до неї, це недалеко. Вона вам про все більш докладно розповість.
Теппер вирішив, щоб не втрачати часу, Оксану не розшукувати. Всі обставини конфіскації можна буде пізніше з’ясувати в Олександрівську. А в цей день вони ще мали відвідати село Гаврилівку. Там у одного діда, котрий, як пригадував Лепетченко, мав якесь відношення до млина, вони залишили на зберігання сумку Махна із золотими монетами, щоденником Нестора Івановича, картою бойових дій та деякими документами, зокрема, першим договором із радянською владою і договором з Петлюрою. Лепетченко тому так добре все це знав, бо Махно перед розставанням у Торуні дуже просив його знайти саме цю сумку і привезти йому. Свої записи та документи він збирався використати для написання історії махновщини.
Теппер запропонував відразу йти до млина. Там вони зустріли одного з працівників на прізвище Носов, який довго не міг зрозуміти, про кого у нього питають. Нарешті Лепетченко описав прикмети діда, і тоді той зрозумів, що його розпитують про нинішнього соцького.
Через півгодини вони постукали у двері дідової хати. Господар зустрів їх насторожено. Він довго розпитував, хто вони такі і за чим прийшли. Лепетченко пригадав усі обставини передачі йому на зберігання сумки і одну з подробиць, про яку міг знати лише він.
– У сумці я тоді спеціально відрізав ремінь, – сказав Іван, – щоб його можна було використати як пароль, коли б ми когось іншого послали за нею. Але він, на жаль, загубився.
Згадка про таку деталь змусила діда здатися, і він, як про найбільшу в світі таємницю, розповів, що у вересні 1921 року до нього приїздив Пантелеймон Каретников з дружиною, нібито від імені батька Махна, і забрав сумку під розписку.
– Розписка у вас збереглася? – поцікавився Лепетченко.
– Аякже.
– Віддайте її мені.
– Не можу.
– Чому? – здивувався Іван.
– А якщо батько Махно сам приїде колись за своєю сумкою, що я йому скажу?
– Гаразд, – почав виходити із себе Лепетченко, – давай папір, напишу, що розписку Каретникова я забрав.
Лише тоді дід віддав згорнутого вчетверо папірця. Коли попрощалися і вийшли на вулицю, Лепетченко промовив до Теппера:
– Не розумію, як Каретников дізнався про сумку. Він про неї ніяк не міг знати. Махно мені наодинці наказав тоді сховати її. Більше ніхто про це не чув.
Наступного дня група тим самим порядком, як напередодні, направилася в село Петропавлівку, розташоване між залізничними станціями «Гуляй-Поле» і «Гайчур». Тут у вдови Долгаш було залишено частку катеринославського золота у зеленій оббитій залізом скрині. Вдова зустріла колишніх махновців, як старих добрих знайомих.
– Де ж ви тепер? Чим займаєтесь? У справах сюди приїхали чи проїздом? – засипала вона питаннями.
Лепетченко був здивований, чому це вона відразу не зрозуміла, по що вони приїхали.
– Ми за дорученням Нестора Івановича приїхали за скринею.
– Як за скринею? – перепитала вона. – Щось я, Іване, тебе не розумію. Адже ще у 1921 році до мене приїхав Каретников з дружиною, сказав, що батько Махно лежить поранений і що ти не відходиш від нього ні на крок. Потім пояснив, що ви його послали забрати ту скриню.
– І ти йому віддала? – мало не вигукнув Іван.
– А що, не треба було? – у розпачі перепитала вдова. Вона аж змінилася на обличчі, перелякавшись, що зробила тоді дурне. – Я ж думала, він правду говорить, паразит такий. Я ж йому на підводу для Нестора Івановича ще хліба, сала, ковбаси добряче поклала…
Лепетченко після цих слів вже не стримався і вилаявся. А схвильована вдова Долгаш знову заговорила:
– Так може та скриня у Каретникова і зараз вдома?
– Але ж де його шукати? – зітхнув Іван.
– У Гуляй-Полі, де ж іще. Він там живе, торгівлею промишляє.
– У Гуляй-Полі, кажеш? – перепитав Лепетченко вже з іншою інтонацією в голосі. – Це добре. Ми його провідаємо. Але нікому про нашу розмову не говори.
– Що ви, боронь Боже, – перехрестилася вдова.
За селом всі учасники групи зібралися в невеличкому ліску, щоб порадитися, як бути далі.
– Я вважаю, що слід відразу їхати в Гуляй-Поле, – сказав Спектор, – знайти Каретникова і витрясти з нього все про сундук і сумку Махна. Можливо, він їх навіть удома й зберігає.
– Я теж схиляюся до цієї думки, – підтримав його Теппер. – Заодно там трішки перепочинемо і зв’яжемося з Катеринославом.
У Гуляй-Полі Спектор попрямував до начальника районної міліції. Голови сільради в цей час не було, а з його заступником Власом Шаровським він не хотів говорити про мету приїзду, бо той сам був колишнім махновцем. У повстанській армії він командував артилерією. Начальник міліції відразу дав розпорядження своїм підлеглим обережно з’ясувати, де зараз знаходиться Каретников. За годину йому доповіли, що той поїхав у Юзівку. Повернеться через кілька днів. Тому вирішили заночувати, а зранку підводою рушити далі. Начальник міліції дав необхідні розпорядження і подбав, щоб новоприбулих ніхто з гуляйпільців не бачив.
Наступного дня всі прокинулися раненько, поснідали і направилися за 50 верст від Гуляй-Поля в двадцять п’яту німецьку колонію, яку ще називали Дармштадт. За три версти від колонії зупинили коней. Далі Лепетченко з Теппером попрямували пішки до господаря, в якого були залишені деякі речі і портфель з документами Махна. Господиня зустріла їх насторожено.
– Невже ви мене не пізнаєте? – перепитав Лепетченко.
– Не пізнаю, – щиро відповіла вона.
– А пригадайте той день, коли через колонію проходив загін Махна і зупинявся на перепочинок.
– Пам’ятаю, було таке.
– Тоді ж у вас залишили на зберігання деякі речі, чи не так?
– Речі то залишали, але не ви, – рішуче відповіла жінка. – То був високий чорноволосий єврей.
Лепетченко відразу здогадався, що мова йде про Льовку Зіньковського. Не розгубившись, він покривив душею і відрекомендував свого супутника:
– А це його брат.
– Так, я Данило Задов, брат начальника контррозвідки батька Махна, – відрекомендувався Ісаак Теппер.
Жінка дещо розгубилася від такого повороту справи. В цей час до кімнати зайшов господар. Він погано розумів українську мову, тому дружина швидко йому проказала німецькою, за чим прийшли неждані візитери. Від себе додала, що Теппер справді схожий на того єврея. Вислухавши дружину, німець зауважив:
– Вас я не пізнаю. Але я запам’ятав, що речі тоді залишали на зберігання двоє махновців, прізвище одного з них Лепетченко.
Іван зрадів, дістав свій документ і подав господині. Вона прочитала вголос прізвище. Вираз обличчя її чоловіка відразу змінився. Він почав вибачатися і просив передати батькові Махну своє щире розкаяння:
– Деякі речі під час голоду довелося продати чи виміняти на продукти. Але ми в боргу перед Нестором Івановичем не залишимося. Згодом все повернемо.
– Несіть все, що зосталося, – суворо мовив Теппер.
Жінка пішла в кімнату і через деякий час винесла портфель з книгами та документами, серед яких були деякі накази. Потім з іншої кімнати принесла невелику металеву коробку. Теппер аж напружився всім тілом, побачивши коробку. «Золото», – подумав він. А Лепетченко спокійно взяв її у руки.
Він відразу впізнав хірургічний набір, яким не раз користувався Махно під час поранень. Він легко відкрив кришку. Ісаак з цікавістю зазирнув усередину.
– Що це?
– Особистий хірургічний набір Нестора Івановича.
– А де золото?
– Ніякого золота нам не залишали, – злякано мовила жінка.
Німець теж заперечливо почав хитати головою, зрозумівши, про що питають.
– Зараз я ще принесу, – хутко вибігла жінка з кімнати.
За мить вона з’явилася, тримаючи в руках чоботи і постільну білизну.
– Що це? – не зрозумів Теппер.
– Це особисті речі батька Махна.
– Залиште їх собі.
Коли непрошені візитери почали збиратися, до них заговорив господар німецькою мовою.
– Що він каже? – запитав Лепетченко у жінки.
– Він просить залишити розписку про те, що речі забрали.
– Гаразд, давайте напишу, – погодився Іван.
З портфелем і металевою коробкою вони вийшли з села і попрямували до своїх супутників, яких знахідка теж не обрадувала.
– Куди далі? – прискіпливо подивився на Лепетченка Спектор.
– Я точно не пам’ятаю, – відповів Іван, – десь в сусідніх колоніях теж залишали якісь чемодани і ящики. Що в них було, не знаю. Махно сам давав розпорядження своїм командирам. Можливо, я пригадаю місця, якщо ми проїдемо селами.
Але всі пошуки в колоніях Людвігсталь, Ейхвальд і Марієнфельд виявилися марними. Лепетченко так і не згадав жодного місця. Невдоволені безрезультатними пошуками, шукачі золота поверталися до Гуляй-Поля, маючи намір ще зупинитися у четвертій єврейській колонії, де, за словами Лепетченка, на городі в одного селянина Щусь за наказом Махна закопав якийсь ящик вагою близько двох пудів.
За два кроки від скарбу
Про ніби закопаний Щусем ящик Лепетченко придумав вдало. Перевірити цю інформацію ніяк не можна. Щусь загинув, Махно далеко за кордоном. А сам він, бач, не знає, що в ящику, може й золото. Про це йому невідомо, і про місце, де закопано скарб. Махно особисто давав вказівку Щусю, а він знаходився в цей час поряд з ними у будинку, хоч дещо чув, але нічого не бачив.
Іван вигадав цю легенду ще тоді, коли вони шукали у Великій Михайлівці. Він довго розмірковував, як би йому перевірити, чи на місці ті ящики з золотом в четвертій єврейській колонії, по які його насправді й послав Махно. І нарешті придумав історію, що давала можливість побувати на тому самому місці, де вони зі Щусем закопали два ящики із золотими монетами та різними прикрасами.
Звивиста дорога, плавно огинаючи глибокі яри та пагорби, тягнулась степом. День видався спекотним і безвітряним. Лише спів жайворонків високо в небі та рипіння підводи порушували навколишню тишу. Серпневе сонце припікало й хилило на сон. Лепетченка так зморило, що він почав дрімати. До того ж давалися взнаки втома і напруження, які не полишали його впродовж останніх тижнів, місяців, років. Йому пригадалося, як вони вигрівалися під травневим сонцем за бараками після виходу з варшавської в’язниці. Але зараз він відчував себе зовсім інакше, ніж тоді. Змирившись із нинішнім своїм становищем, він дещо заспокоївся і дійшов висновку, що принаймні його життю ніщо не загрожує. Тепер хотілося лише одного: щоб його всі залишили в спокої і дали можливість нормально жити. Вже не хотілося ні золота, ні багатства, ні закордону. Якби тільки дозволили поселитися у батьківській хаті в Гуляй-Полі і більше не чіпали. Він би жив собі тихо, мирно і спокійно.
– Іване, вночі спатимеш, – взяв його за плече Марк Спектор. – Давай пройдемося, ноги розімнемо, а то засиділись.
Лепетченко зліз слідом за ним на землю, потягнувся.
– Гарний сьогодні день видався, – сказав він.
– Жаркувато трішки, – додав Спектор.
– Послухай, Марку, а як ти потрапив на роботу в ГПУ? – запитав Лепетченко, коли вони трохи відстали від інших.
– Для мене самого це стало несподіванкою, – відповів Спектор, який давно був готовий до цього запитання. – Пам’ятаєш, як нашу повстанську армію радянське командування кинуло на допомогу Фрунзе для розгрому Врангеля? Так ось, в одному з боїв я був поранений. А коли через пару тижнів вийшов з госпіталю, то мене не пустили наздоганяти своїх, а залишили при штабі дивізії червоних. Один з їхніх командирів, який лежав разом зі мною в госпіталі, дізнавшись, що я грамотний і вмію писати, забрав мене з собою. Потім нашу дивізію перекинули під Одесу. Там якраз у цей час формувався полк ЧК, куди я й потрапив. Згодом мене перевели на роботу в губернський відділ ЧК.
– І чим ти там займаєшся?
– А ось про це тобі знати не обов’язково, – підкреслюю чи своє особливе положення, відказав Спектор. – Робота у нас таємна і дуже відповідальна. Доводиться вистежувати і затримувати всіляких контрреволюціонерів, саботажників, шпигунів.
– Ти що ж, і мене шпигуном вважаєш?
– Та який з тебе шпигун. Хоча наші вороги за кордоном до яких тільки хитрощів і підступності не вдаються, щоб нашкодити нашій державі, – багатозначно додав він. – Вони і вас, колишніх махновців, можуть використовувати у підривній діяльності проти СРСР. А ми робимо все, щоб не допустити цього.
– Та яка там підривна діяльність, – заперечив Лепетченко. – Он і румуни, й поляки самі махновців побоюються, щоб вони ніяких повстань не організували на їхній території. Тому і стежили там за нами, і до в’язниці садили.
– То ти, Іване, багато чого не знаєш. А нам про їхні підступні задуми все відомо.
– Може й так, – погодився Лепетченко, пригадавши, як його допитували чекісти на кордоні і як він дивувався, звідки вони все про нього знають.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Спектор ніяк не наважувався розпочати розмову, до якої він готувався вже кілька днів, але все не траплялося слушної нагоди. Ще на нараді в Катеринославському губернському відділі ГПУ йому, як колишньому махновцю, дали завдання увійти в довіру до Лепетченка і вивідати в нього місця, де заховане золото. Чекісти зовсім не вірили в щирість махновського ад’ютанта і не мали впевненості у тому, що він їм покаже всі схованки. Тому вони передбачили і такий варіант, в якому Спектору відводилася особлива роль. А ще йому доручалося дізнатися від Лепетченка про наміри Махна, зокрема, що він збирається робити із золотом і чи не замишляє якоїсь акції проти радянської влади.
Зібравшись із думками, Спектор продовжив:
– Послухай, Іване, скажи хоч мені відверто, невже тоді у 1921 році, коли ви пішли до Румунії, Махно з собою не прихопив золото? Адже тут ходили чутки, що ви переправилися з цілим обозом цінностей і жили там на широку ногу.
– То все неправда, Марку. З усіх цінностей у нас був лише один коштовний перстень, який Зіньковський віддав дружині Махна Галині, щоб його румуни не відібрали. Ми його пізніше в Бухаресті продали, щоб було на що жити. Не вір тому, що про нас розповідають. Тяжко нам всі ці роки жилося за кордоном, дуже тяжко. Було б у нас золото, ми б горя не знали.
Вловивши мрійливу нотку у словах Лепетченка, Спектор вирішив її розвинути:
– Мабуть, тим, хто має вдосталь грошей, за кордоном добре живеться?
– Не питай. Надивився я на їхніх панів, на їхні розваги: дороге вбрання, бали, ресторани, гарні панночки.
– Махно, мабуть, теж захотів такого життя? – обережно запитав Спектор. – Чи він збирається потратити золото на щось інше?
– Нестор Іванович хоче переїхати до Парижа і забрати з собою інших товаришів, – не вловивши у словах чекіста прихованого підтексту, відповів Лепетченко. – А ще він збирається написати й видати книгу про історію махновського руху. На це потрібно багато грошей.
Одержавши відповідь на одне із запитань, що цікавило ГПУ, Спектор знову спрямував розмову в попереднє русло.
– Було б у мене хоча б з півпуда золота, – нібито сам до себе промовив він, – я придумав би, як ним найліпше розпорядитися. Але з таким багатством краще жити не тут. У нас швидко все експропріюють, ще й заарештують, звинувативши в експлуатації трудового народу і зв’язках із контрреволюцією. От якби податися за кордон.
Спостерігаючи за реакцією Лепетченка і не помітивши нічого підозрілого, Спектор вирішив, що настав час для головного.
– Іване, нас зараз ніхто не чує, і я можу бути з тобою відвертим, – мовив він. – Сподіваюся, ти не настільки наївний, що думаєш, нібито тебе із золотом випустять за кордон. Про це не може бути і мови. Якщо щось знайдемо, все буде конфісковане.
– На інше я й не сподівався, – спокійно відказав Лепетченко.
– Я знаю, про що ти зараз думаєш, – продовжував Спектор. – Що з часом тебе залишать у спокої, ти житимеш у Гуляй-Полі, потім відкопаєш сховане золото і втечеш за кордон. Так ось, Іване, можеш про це забути. Куди б ти не пішов, за кожним твоїм кроком будуть стежити. Самому тобі не вдасться нічого зробити, а тим більше перейти із золотом кордон. Я в ГПУ працюю хоч і недавно, але вже дещо знаю, можеш мені повірити.
Лепетченко слухав мовчки. Він уже почав здогадуватися, до чого веде Марк.
– В останні дні я довго розмірковував про всі ці події, пов’язані з пошуком золота, про своє життя, – продовжував Спектор, – і в мене визрів план. Якщо ми домовимося, все повинно вийти. Я продумав усі деталі. Слухай. Після завершення пошуків, незалежно від того, знайдемо ми щось, чи ні, тебе ще деякий час триматимуть в ГПУ. Потім, можливо, дозволять поселитися в Гуляй-Полі. А мені відразу після повернення до Одеси мають дати відпустку. Я зможу спокійно приїхати сюди, знайти те місце, про яке ти мені детально розкажеш, забрати золото. Потім я зроблю необхідні документи для нас з тобою, домовлюся з контрабандистами, і через кілька днів ми почнемо нове життя за кордоном.
Спектор говорив так переконливо і при цьому у нього так блищали очі, що Лепетченко навіть розгубився: вірити йому чи ні. Він ще обдумував запропонований варіант, коли їх покликали з підводи. Наближаючись до групи, Марк ще раз наголосив:
– Подумай над моєю пропозицією гарненько. Іншої можливості в тебе не буде.
Підійшовши до підводи, Марк непомітно підморгнув Ісаакові Тепперу, мовляв, усе йде нормально.
– Як будемо діяти в селі? – запитав Ісаак, вказуючи на четверту єврейську колонію, яка виднілася вдалині за пагорбом.
– Нам потрібно їхати всім, уп’ятьох, – сказав Спектор. – Судячи з того, що розповів Лепетченко, нам доведеться копати в кількох місцях на городі. Зробити це непомітно буде важко. Тому необхідно придумати якусь легенду.
– Скажемо, що шукаємо ящик зі зброєю та гранатами, який закопали під час відступу махновці, – запропонував один із чекістів.
– А що, непогана ідея, – згодився Теппер, – до того ж цілком вписується у наші плани. Як думаєш, Іване?
– Я вважаю, що ніхто нічого не запідозрить. Ми дійсно тоді і зброю закопували, і ящики з набоями.
– Тоді показуй дорогу, – розпорядився Теппер.
Лепетченко без особливих труднощів знайшов садибу, де вони з Махном і Щусем закопали два ящики із золотом. Висока стара тополя, що росла на подвір’ї, виднілася здалеку. Але туди він чекістів не повів, це не входило в його плани.
– Тпру, – зупинив він коней біля сусіднього подвір’я. – Здається, тут.
– Здається, чи справді тут? – перепитав Теппер.
– Тут, – уже впевненіше сказав Лепетченко. – Пізнаю і хату, і он ту розложисту грушу на подвір’ї.
Господар – міцний кремезний чоловік років сорока, побачивши приїжджих, поспішав з городу до хати.
– Доброго дня! – привіталися з ним чекісти.
– День добрий! – насторожено відповів той.
– Я уповноважений губернського відділу ГПУ, – назвався один із чекістів і показав документ. – У нас є одна серйозна справа до вас. Давайте зайдемо в хату.
Господар відчинив двері, і всі відразу з полегшенням відчули, як звідти повіяло прохолодою.
– У нас є дані, що три роки тому на вашому подвір’ї чи на городі махновці закопали ящик зі зброєю, – пояснив чекіст. – Ви у той час де були?
– У двадцять першому я знаходився у Кінній армії Будьонного, – все ще насторожено відповів господар. – А Настя, дружина, з дітьми тут жила. Може, вона щось знає.
– А де вона зараз? – запитав інший чекіст.
– Пішла бичка напувати. Зараз прийде.
Хвилин за п’ять до хати увійшла повногруда загоріла жінка з порожнім відром у руці. Дізнавшись, що за гості завітали і з якою метою, вона пригадала, що тоді у їхньому селі дійсно зупинялися махновці.
– У нас теж ночували чоловік шість чи сім, – сказала вона. – Але я не бачила, щоб вони щось ховали чи закопували. Я весь час поралася біля печі, готувала їм їжу, а вночі була з дітьми. Може вони щось і ховали. Не знаю.
– Тоді несіть лопати, – попросив перший чекіст, який видавав себе за старшого. – Будемо шукати. А ви поки що нагодуйте коней.
– Звідки почнемо? – звернувся Теппер до Лепетченка, коли вони вийшли на город.
– Я ж кажу, що сам не знаю, – уже вкотре повторив Іван, тримаючись своєї легенди. – Ми з Махном були на постої у сусідньому будинку. А Щусь з іншими махновцями зупинилися тут. Увечері він зайшов до нас, одержав від Махна розпорядження закопати якийсь ящик і пішов собі ось на це подвір’я, де ми зараз знаходимося. Більше я нічого не бачив.
– Не будемо ж ми увесь город перекопувати, – невдоволено сказав Спектор.
– Так, не будемо, – несподівано твердо промовив Теппер, – ми на городі взагалі копати не будемо.
Всі подивилися на нього, нічого не розуміючи. А він, про щось думаючи, звернувся до Лепетченка:
– Коли саме ви тут зупинялися?
– Здається, у грудні, – відповів Іван, ще не здогадуючись, чому він про це розпитує.
– У грудні на городі земля була або мерзлою, або такою, що через грязюку туди й не зайдеш, – продовжував Ісаак. – Отже, ящик могли закопати або на подвір’ї, або у сарайчику для худоби.
«Ну й хитрий, чортяка, – вилаявся подумки Лепетченко, аж серце стиснулося від хвилювання. – Все вірно вирахував. Чого доброго, почнуть шукати на сусідніх подвір’ях і, не приведи Господи, випадково натраплять на справжню схованку».
– Тоді було ще не так холодно, – спробував він переконати Теппера. – Снігу точно не було. Це я добре пам’ятаю.
Але Ісаак стояв на своєму, і вони до самого обіду копали в різних місцях на подвір’ї, у сарайчику, відразу за перелазом, де вже починався город, але, зрозуміло, нічого не знайшли. Вирішили пообідати, перепочити, а потім знову продовжити пошуки. А Лепетченко весь цей час маявся, як би йому перевірити, чи на місці золото он у тій буряковій ямі, поряд з ним, на сусідньому подвір’ї – навіть звідси ляду видно. Сходити туди і подивитися він не міг. Це викличе підозру, адже за кожним його кроком стежать очі чекістів. Треба було щось придумати.
На мить від цих думок його відірвав духмяний запах борщу, який зварила господиня і саме насипала його в миски. Іван підійшов ближче до столу, подивився. Такого борщу він давненько не куштував – з квасолею, галушками, ще й затовченого салом.
– А часнику у вас до такого смачного борщу знайдеться? – поцікавився він.
– Зараз збігаю на город, вирву, – відповіла господиня.
– Не хвилюйтеся, я сам, – зупинив її Іван, зрадівши нагоді хоча б на кілька хвилин відірватися від чекістів.
– Тоді йдіть прямо стежкою і побачите зліва грядку, за цибулею.
Вирвавши дві головки часнику, Іван вже зібрався вертатись, коли побачив, як із сусіднього подвір’я на город виходить з лопатою дядько років за п’ятдесят. Іван затримався на хвилинку і, коли той наблизився, привітався й ніби між іншим сказав:
– Гарні у вас, дядьку, буряки вродили. Мабуть і в ямі не помістяться всі. Доведеться ще одну копати.
– Та був би врожай, а яма в мене простора і глибока, – відповів сусід, – Ми її з братом ще до революції викопали і відтоді жодного разу не розширювали. Все уміщається.
У Лепетченка ніби від серця щось відлягло. «Отже, золото так і лежить, зарите на дні бурякової ями, – зробив він висновок. – Що ж, це добре. Воно свого часу дочекається». Намагаючись приховати гарний настрій, він сів за стіл і з апетитом почав їсти борщ із часником.
Після обіду розшуки продовжились, але знову безрезультатно. Надвечір зморені чекісти, попередивши господарів, щоб нікому не розповідали про їхній візит, виїхали з села і попрямували у бік Гуляй-Поля. У них залишалася остання надія щось дізнатися про сховане золото у Пантелеймона Каретникова.
