Текст книги "За золотом Нестора Махна"

Автор книги: Олександр Скрипник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Олександр СКРИПНИК
ЗА ЗОЛОТОМ НЕСТОРА МАХНА

Замість передмови

Скіфське золото, скарби Івана Мазепи та Данила Апостола, діжки із золотом Павла Полуботка… Не одне покоління українців мрійливо вчитувалося у перекази, легенди, оповідки і навіть документальні свідчення про нечувані цінності, заховані нашими видатними пращурами у курганах, у підземеллях, під церквами, закопані під віковічними дубами, утоплені в озерах, переправлені на зберігання за кордон. Скільки написано статей, досліджень, книг на цю тему… А скільки перекопано рідної землі у таврійських степах, Криму, в Батурині, Запоріжжі…

Скарби Нестора Махна у цьому переліку стоять окремо. Напевне, пил історії ще не встиг потьмарити їхній блиск. А нові свідчення і віднайдені документи постійно підігрівають інтерес до цієї утаємниченої епопеї.

Що сьогодні достеменно відомо про махновську скарбницю? У різні часи вона поповнювалася за рахунок так званих експропріацій: гроші, золото, срібло, коштовності відбиралися у колишніх представників буржуазії та інших заможних верств населення, конфіскувалися в ломбардах і банках. Найбільша здобич дісталася під час захоплення повстанською армією Маріуполя і Катеринослава. Та це не йде в жодне порівняння з тим багатством, яке махновцям пощастило добути під час проведення двох операцій. Спочатку їм вдалося захопити два обози з грошима і цінностями Добровольчої армії Денікіна. Це були кошти, які призначалися для оплати англо-американським союзникам за постачання зброї, боєприпасів і обмундирування. А згодом після підступної розправи над отаманом Грирор’євим здобутком Махна стали 124 кілограма золота у зливках, 238 пудів срібла і майже півтора мільйона рублів золотими монетами царської чеканки, забраними раніше з Одеського державного банку.

Возити за собою таке добро було складно й обтяжливо. У зв’язку з цим Махно і його найближче оточення частину цінностей лишали на зберігання у довірених людей, а решту закопували в землю. Про місцезнаходження цих справжніх скарбів знали одиниці.

Так сталося, що під час втечі за кордон нічого з цього взяти з собою не вдалося. І, по суті, з цього моменту починається заплутана і драматична епопея пошуку махновського золота. Його шукали соратники Махна, які зрозуміли, що всесильний колись батько уже не повернеться і їм нічого боятися, шукали чекісти, яким стало оперативним шляхом достеменно відомо про нечувані скарби, а також місцеві мешканці, розбурхану уяву яких постійно підігрівали різноманітні чутки й оповідки.

А що ж робив сам Нестор Махно, аби повернути собі неміряні багатства? Закордонний період життя і діяльності селянського отамана виявився найменш вивчений і досліджений. Лише доступ автора до маловідомих архівних матеріалів органів державної безпеки дав змогу вперше об’єктивно показати життя махновців у еміграції, розповісти про діяльність чекістів зі збирання інформації й полювання на Махна під час його перебування у Румунії, Польщі, Німеччині і Франції, а також про історію пошуку махновським ад’ютантом за завданням самого батьки захованих цінностей на території нинішньої Запорізької і Дніпропетровської областей.

Під час роботи над книгою і її новою редакцією авторові вдалося безпосередньо ознайомитися з матеріалами оперативної розробки Нестора Махна і його близьких соратників у період їхнього перебування в еміграції і після повернення декого на батьківщину, з повідомленнями резидентур радянської зовнішньої розвідки про Махна, його плани і наміри, з архівними справами, в яких детально відображено здійснення масштабних операцій розвідки і контррозвідки з виведення на радянську територію колишніх махновців, яких почали активно використовувати у своїх цілях іноземні спецслужби, з протоколами допитів махновців у архівних кримінальних справах, зокрема, Галини Кузьменко – дружини Нестора Махна.

Одним із найважливіших завдань було неупереджено викласти все те, що вдалося дізнатися з архівних справ, не зображуючи учасників тих далеких подій лише темними фарбами, як це робилося раніше, але й не героїзуючи їх. У зв’язку з цим з’явилася ідея доповнити й підкріпити художню канву документами, що надає розповіді більшої достовірності і переконливості. Зіставляючи їх з авторською розповіддю, читачі зможуть самі зробити висновки про ті давні складні, своєрідні, заплутані, драматичні і трагічні події, а історики одержать у розпорядження новий фактичний матеріал для подальших досліджень.

Автор лише свідомо не став торкатися теми співробітництва оточення Махна, особливо дуже наближених до нього людей, з органами ЧК-ГПУ-НКВД. Інакше це була б зовсім інша книга, якщо брати до уваги тогочасну масштабну роботу органів держбезпеки щодо вербування широкого кола осіб з метою боротьби з ворогами радянської влади. Тільки суд Божий може дати відповідь на непрості питання: хто, кому і як тоді служив, на кого доносив, кого зраджував, під страхом смерті це робив чи з якихось інших міркувань, щиро діяв чи лукавив.

Зрештою, зроблено лише один зріз, розглядаючи який можна віднайти багато цікавого матеріалу для подальших розвідок. І хоч епопея пошуку махновських скарбів несе на собі певний відбиток авантюризму й міфічності, сьогодні вже ніхто не заперечуватиме, що це реальні факти, які міцно закарбувалися на шпальтах історії.

Виносячи на суд читачів книгу, котра вперше невеличким тиражем вийшла у 2001 році в Запоріжжі завдяки зусиллям видавництва «Дике Поле» і підприємства «Мотор-Січ», автор далекий від думки, що вона повністю вичерпує порушену проблему й може претендувати на доконечну істину. Після цього у пресі й на телебаченні з’явилася низка нових матеріалів на цю тему, однак усі вони хибують багатьма неточностями. У зв’язку з цим об’єктивно можна констатувати лише одне: деякі епізоди поки що так і лишаються нез’ясованими, а таємниці нерозгаданими. Тема махновського золота мабуть ще довго бентежитиме уяву нащадків.

ЧАСТИНА ПЕРША

Страшна ніч у Мишуриному Розі

Усе літо 1921 року кавалерійські частини Червоної Армії переслідували загони Махна. Це нагадувало полювання на загнаного звіра, який ще залишався досить сильним, хитрим і небезпечним. Сам Нестор Іванович виглядав у ці дні змученим і виснаженим. Давалися взнаки недавні хвороби і поранення, тривалі переходи, безсонні ночі. В обрамленні довгого чорного волосся його худе і бліде обличчя, з жорстко застиглими складками навколо рота, здавалося неживим, ніби з воску.

І все ж за цією непроникною маскою і непоказною статурою з хлопчачими вузькими плечима вгадувалися рішучість, величезна воля, вибухова імпульсивність – та незрозуміла сила, що змушувала підкорятися всіх оточуючих. Від пронизливого стиглого погляду його темно-карих очей багатьом ставало моторошно.

Нестор напівлежав на тачанці. Чотиримісячної давності поранення через стегно в сліпу кишку ще не давало змоги їхати верхи. Колеса дуже рипіли, і це його все більше дратувало. Але змастити їх було нічим. Кілька тачанок взагалі потребували ремонту. До того ж в обозі закінчувався провіант, коні вибилися з сил, люди теж хотіли перепочинку. Махно жестом покликав свого ад’ютанта і особистого охоронця Лепетченка.

– Іване, передай Льовці Задову, нехай зі своїми хлопцями знайдуть човни для переправи. Заночуємо на правому березі.

Нестор, чи не єдиний з-поміж махновців, іноді називав свого начальника контррозвідки Зіньковського його справжнім прізвищем – Задов. Псевдонім – Зіньковський – той узяв вже після революції.

Аж під вечір загін чисельністю до 300 чоловік переправився через Дніпро між Кременчуком та Орликом і зупинився в селі Мишурин Ріг. Махно розпорядився негайно знайти свіжих коней, взяти в місцевому кооперативі колісну мідь, підкови, фураж, харчі і все, що може знадобитися для продовження рейду.

Після пізньої вечері зморені махновці швидко поснули. А комнезамівці, невдоволені експропріацією, потайки зійшлися до балки і, сховавшись в лозняку, стали думати, як повернути своє добро. Власними силами з таким загоном не справитися, це зрозуміло. Вирішили піднімати всіх селян з навколишніх хуторів.

Махно з дружиною Галиною заночували в одній з непоказних хат села. На ганку біля дверей дрімав Іван Лепетченко. Інший охоронець спав у сінях. Щоб не заснути, Іван вже кілька разів умивався холодною водою просто з відра. Та це знімало втому ненадовго. Він сидів, роздивлявся зоряне небо і думав, що його чекає далі. Цього ніхто не міг вгадати. Ось уже кілька місяців їх безупинно гнали червоні. Здавалося, ще один запеклий бій, і їм – кінець. Лише дивом вдавалося уникати розгрому і вириватися з оточення. Те диво для нього було живим і зримим – батько Махно. Він, як дикий звір, за кілька верст відчував небезпеку, а в критичний момент вибирав єдине вірне рішення, яке щоразу рятувало загін від повного знищення. Здавалося, сам Господь Бог був на його боці – вказував шлях і заступався.

«Чому вони нас женуть, як хижих вовків? – розмірковував Лепетченко. – Адже ми воювали за народ, за справедливість, і прості люди були з нами. А може, краще було б припинити цей безглуздий опір, скласти зброю і прийти до нової влади з покаянням? Ні, багато крові на руках, ой, забагато. Не простять і не помилують. Та й розбиратися ніхто не буде. Виведуть у чисте поле, і шаблями, шаблями…»

Якась тінь промайнула за деревами у городі. Лепетченко дістав маузер, тихо підійшов до величезної груші, що росла на подвір’ї. Щоб сховатися від місячного сяйва, присів і став вдивлятися у темряву. Нікого. Мабуть здалося. Вернувся, попив з відра води і знову сів на ганок. Маузер поклав на коліна. Дивлячись на нього, чомусь згадав батьківський браунінг, з якого вперше у житті вдалося стрельнути. І то лише один раз.

…Савелій Лепетченко був урядником у Гуляй-Полі. За іронією долі його вбили у 1908 році саме місцеві анархісти. Махна, щоправда, з ними тоді не було, але він належав до їх групи. Згодом анархістів заарештували, і за цей та інші злочини посадили до в’язниці. А восьмирічний Іван з п’ятьма братами і сестрою залишилися на руках у матері. Кілька років походив у сільську школу, потім, дванадцятирічним, мати віддала його в науку до хорошого гуляйпільського шевця Білоцерківського. Пізніше довелося попрацювати й у місцевого німця-маляра, у єврея-пекаря.

З поверненням до Гуляй-Поля у 1917 році Нестора Махна все змінилося. Сімнадцятирічний Іван Лепетченко вступив до щойно організованого загону «За врятування революції», який здебільшого займався експропріацією майна поміщиків та німців-колоністів. Коли до Гуляй-Поля підійшли австрійці, загін відступив до Царицина, де влився у 14-у Ворошиловську армію. Так і воював Лепетченко аж по 1919 рік, доки не потрапив у полон до петлюрівців на станції Лозова. Тоді від розстрілу його врятував загін повстанців, які розгромили петлюрівські частини і звільнили багатьох полонених. Начальник штабу загону Горєв одразу упізнав Івана – ще в 17-му починали разом у Махна, – і забрав з собою до Гуляй-Поля. Там сам Нестор Іванович наказав видати Лепетченку одяг і чоботи, бо петлюрівці все відібрали, і запропонував залишитися у нього в особистій охороні.

Махно взагалі Лепетченків шанував, і всі вони служили йому вірою і правдою, незважаючи на те, що колись його однодумці вбили їхнього батька. Марія, махновська контррозвідниця, була розстріляна у 1919 році біляками. Олександр, ад’ютант Махна, у 1920 році вбитий червоними. Павло виконував обов’язки секретаря штабу. Іван став ад’ютантом, особистим охоронцем і однією з найбільш наближених до Махна персон.

Раптовий постріл вмить розігнав усі думки. Куля влучила в одвірок, поруч з головою. Лепетченко підхопився і прожогом кинувся в сіни.

– Червоні! Вставайте! – крикнув він у розчинені двері кімнати, де спали Нестор з Галиною.

Стрілянина вже лунала з усіх боків. Іван, разом з іншим вартовим, безладно стріляв у відповідь крізь вікна. За мить у сіни вискочив Нестор, похапцем одягаючись.

– Що трапилося?

– Не знаю, мабуть, червоні вночі підкралися.

– Треба пробиватися до коней і відходити в степ. Будь з Галиною, не залишай її саму, – наказав Нестор, дістаючи з кобури свого маузера.

З клуні повибігали сонні махновці, ще не добре розуміючи, що робиться. Біля воріт зав’язався рукопашний бій. Нестор вискочив на подвір’я, і в ту ж мить щось гаряче обпекло лівий бік і руку. Він стиха скрикнув. Підбіг Зіньковський.

– Несторе Івановичу, краще вам повернутись! В хаті безпечніше.

– Коня! – сердито перебив його Махно.

Не встигли вони пробігти й десяти метрів до стайні, як Нестор упав мов підкошений. Страшенний біль пронизав праву ногу. Над ним схилилися Зіньковський і Галина з Лепетченком.

– Чого вирячилися? Допоможіть встати! – закричав.

Іван з Льовою підсадили його на коня, скочили верхи самі, і всі разом городами подалися в степ. Далеко за селом, вже на світанку, невеликими групами збиралася решта махновців. Тридцяти бійців недорахувалися, ще двадцять було поранено. Перебинтований Махно лежав на розстеленій шинелі, відчужено дивився в небо. І цього разу смерть обминула, хоч була зовсім поряд. Шість поранень, дарма що не дуже тяжких, завдавали йому чималого болю.

Та ще більше боліло і клекотало в грудях від безсилої люті і злості. Якісь нікчеми комнезамівці, навіть не регулярні частини, змусили його, як останнього боягуза, рятуватися втечею. Перше, що спало на думку і чого вимагали інші бійці, – жорстока помста. Та емоції поступово вгамувалися, і гору взяв здоровий глузд. Зібравши командирів і найближчих соратників, він почав неголосно, але тоном, що не припускав заперечення, говорити:

– На село не підемо.

Вловивши в уривках фраз і виразі облич своїх бійців невдоволення, після паузи ще жорсткіше додав:

– Я сказав – не підемо. Іншим разом ми б їх усіх посікли, як капусту, але не зараз. Так ми лише зав’язнемо тут на цілий день, втратимо ще людей, яких і так мало, та й набої треба поберегти. А червоні нам на п’яти наступають. Може вони вже десь на підході до села.

– Несторе Івановичу, – стискуючи кулаки, несподівано перебив його Іванюк, – дозволь взяти своїх хлопців і розквитатися з ними. Ми лише туди й назад.

– Уб’ю! – гнівно відрубав Махно, судорожно смикаючи з кобури маузер. – Думаєш, у мене серце кров’ю не обливається? Я б їх сам рвав зубами на шматки. Після того, як вони наших братчиків в знак подяки постріляли і порубали в Криму – кілька тисяч забили – я їх ненавиджу лютою ненавистю. І ніколи їм цього не забуду.

Махно хворобливо закашлявся, відклав у бік маузер і вхопився здоровою рукою за груди. Галина подала йому кухоль з водою, та він жестом зупинив її і продовжив:

– Зараз за нами кинули цілу кавалерійську дивізію. Вони думають, що і нас багато. А нас лише три сотні. Після сьогоднішньої ночі стало ще менше. Нам треба поповнити армію бійцями та зброєю і рушати далі на захід, до Східної Галичини. Там наші брати піднімають національно-визвольний рух. Там ми знайдемо підтримку і ще покажемо себе.

Порадившись, махновці вирішили розділитися на дві групи. Одна, на чолі з Махном, рушила в напрямку Нікополя. Іванюк повів своїх хлопців до Нового Бугу. Там домовилися з’єднатися.

Останній ривок до Гуляй-Поля

Загін, залишивши ліворуч Дніпро, рухався на південь. У прибережному селі поміняли коней, залишили кульгаві тачанки і взяли підводи, запаслися харчами. Під вечір були вже біля Томаківки. Зупинилися в невеличкому хуторі і виставили кругом дозори. Махно одразу підізвав Івана.

– Слухай мене уважно, – тихо мовив. – Підеш в Гуляй-Поле.

– Так ви ж казали…

– Не перебивай. Так, казав, що нам туди не можна. Нас там напевно підстерігають. Я вже давно зрозумів, що вони обложили всі наші колишні бази. Куди б ми не поткнулися вивіреними шляхами, скрізь натрапляли на засідки. Але сюди я прийшов з однією метою, – притишив він голос, хоч ніхто не чув, – нам потрібне золото. Те золото, що ми з тобою і Щусем закопали в четвертій єврейській колонії. Щуся вже нема, царство йому небесне. Зосталися ми з тобою. Пам’ятаєш місце?

– Звичайно, – відказав ад’ютант.

– Золото нам потрібне для продовження боротьби, – говорив далі Махно. – Візьми десять хлопців і найкращих коней. Трішки перепочиньте, поїжте й одразу рушайте. Як стемніє, перепливете Дніпро і степом поскачете до Гуляй-Поля. Села обминайте, у бій з червоними не вв’язуйтесь. Я вас чекатиму на цьому місці завтра до присмерку. Коли щось трапиться і затримаєшся, шукай нас в районі Нового Бугу. І помагай тобі Бог.

У напівтемряві десяток вірних махновців, ведучи коней у поводу, вступили у Дніпро. Невдовзі вони злилися з кущами в плавнях на протилежному боці. Про справжню мету рейду поки що знали лише двоє. Решті пояснили, нібито їдуть у розвідку.

До залізничного селища дісталися без пригод. Далі Лепетченко навіть вночі орієнтувався безпомилково. Ліворуч залишалися Гуляй-Поле і Марфополь. Їм потрібна була четверта єврейська колонія або, як її ще називали, село Межиріч. А ось і широка балка, що якраз виводить до села. Тут зупинились і Іван вирішив розповісти усім про справжню мету експедиції.

– Послухайте, хлопці, що я вам скажу, – почав неголосно. – Ми сюди прийшли не в розвідку. Батько Махно послав нас по золото. Воно закопане в селі. Якщо там нема червоних, ми його заберемо, і все, до останнього грама, доставимо в загін. Золото потрібне для продовження нашої справи. Той, хто позаздриться на нього, нехай затямить собі, що і на тому світі відшукаємо. Ви мене знаєте. Та я вам вірю, інакше б не взяв на діло.

– А багато золота? – вирвалося у Василя Харламова.

– Два ящики по чотири пуди в кожному.

– З таким багатством і за кордон можна, – мрійливо додав Василь.

– Не нам це вирішувати, – обірвав його Лепетченко. – Не гаятимемо часу. Зараз балкою прямо вийдемо до крайніх хат, а там рукою подати.

Він не став розповідати, де саме в колонії закопано скарб і скільки ще золота та інших цінностей заховано і залишено на зберігання на Гуляйпіллі. Про це знало лише кілька особливо наближених до Махна людей. Настане час, і вони заберуть все. Нехай ще полежить, в землі не зіпсується. А зараз потрібно викопати ці два ящики. Тільки б у селі не було червоних.

Біля околиці спішились. Прислухались. Ніби все спокійно. Вперед вислали Василя Харламова з двома хлопцями, а самі лишилися чекати. Лепетченко ще раз пригадав місце, де сховали золото. Це було позаминулої зими. Тоді, після відмови Махна виступати на польський фронт, командування червоних вирішило покінчити з його загонами, щоб не залишати у себе в тилу велику, добре озброєну армію, подальші дії якої ніхто не міг передбачити. На розгром махновців кинули кілька дивізій Першої кінної армії Будьонного. Махно, щоб зберегти маневреність свого війська, наказав позакопувати або залишити на зберігання у вірних людей цінності та інше добро – воно займало в обозі багато місця і заважало швидко пересуватися.

Про золотий запас Нестор Іванович подбав сам. Ще коли проходили село Гаврилівку, що в п’ятдесяти верстах від Гуляй-Поля, за його розпорядженням у місцевого селянина залишили ящик із цінностями, експропрійованими в Катеринославському ломбарді. Там були золоті годинники з ланцюжками, браслети, обручки, кулони з коштовними каменями, в тому числі з діамантами, платинові речі. Махно особисто знав селянина і довіряв йому. Та, незважаючи на це, прощаючись, суворо попередив:

– Якщо хоч одна річ пропаде, тебе і всю твою рідню перестріляємо. Так і знай.

А пізніше, коли зупинилися на ночівлю у четвертій єврейській колонії, Махно задумав сховати ще два ящики з найціннішим скарбом. Та так, щоб про це мало хто знав. Найнадійніше, звичайно, було їх закопати. Але тоді стояли такі морози, що землю було не вдовбати. Слушну ідею підказав Лепетченко.

– За городом є глибока бурякова яма, накрита жердинами, хмизом і соломою. Зараз вона порожня – мабуть все вибрали, я заглядав. Там можна закопати. І місце примітне – поруч росте висока тополя. При нагоді швидко знайдемо і відкопаємо.

– Гайда, покажеш.

Місце Махну сподобалось. Він покликав Щуся, коротко все йому пояснив і наказав копати. Земля на дні не була мерзлою, копалося легко. Єдине, що доводилося згинатися в три погибелі, бо яма виявилася не такою вже й глибокою. Щусь кілька разів бився головою об жердяну ляду і спересердя лаявся. Мерзла солома сипалася за комір і подразнювала мокре від поту тіло. Копали з Лепетченком по черзі.

Близько півночі все було готове. На дно обережно опустили два ящики: один – із золотими монетами, другий – з різними ювелірними виробами. Зверху закидали землею і добре втрамбували. Потім притрусили залишками дрібних в’ялих буряків, прикрили яму лядою і пішли спати. А на ранок густий лапатий сніг сховав усі сліди.

Тепер Лепетченко вдивлявся крізь кущі, намагаючись розгледіти ту стару високу тополю, яка мала слугувати орієнтиром. Надворі вже починало сіріти, тому він без особливих труднощів помітив її контур праворуч на пагорбі. Раптом від села донісся окрик, а за мить ранкову тишу розітнув різкий звук пострілу. Потім ще і ще раз.

Постріли чулися все ближче. Махновці осідлали коней і приготували зброю. За кілька хвилин показався Харламов. Він біг і на ходу відстрілювався через плече. Його переслідували двоє, стріляючи навздогін. Вони вже були майже поруч. Лепетченко неспішно прицілився у першого і вистрілив. Той спіткнувся, ніби наштовхнувшись на якусь перепону, пробіг ще кілька кроків і впав. Інший круто розвернувся і побіг назад. Але теж був відразу збитий з ніг кулями.

Переляканий Харламов важко дихав.

– Там червоні, – кричав він. – Наших підстрелили.

В ту ж мить на пагорбі з’явилося кілька вершників. Все село відразу прокинулось і ожило: іржали коні, гавкали собаки, кричали люди. Ліворуч ще показалися вершники, і Лепетченко зрозумів, що треба мерщій тікати.

– Відходимо! – скомандував він.

Коні рвонули вперед. Навздогін залопотіли постріли і довгою чергою вдарив кулемет. Становище втікачів було кепським. Вони мчали балкою, порослою кущами, а праворуч і ліворуч по рівнині скакали червоні. З пагорба безперервно бив кулемет. Скосило ще двох хлопців.

– За мною, праворуч, – скомандував Лепетченко. Пам’яталось – там, за дві версти, був невеликий лісок, і це могло їх врятувати. За ліском вони звернуть в іншу балку і нею непомітно можуть вийти аж до залізниці.

Оглянувшись, він нарахував десятків зо два червоноармійців. Вони відстали, але погоню не припинили. В ліску переслідувачі дещо розгубилися, і це допомогло махновцям остаточно від них відірватися. За залізницею віддихалися. Прислухалися. Нібито тихо. З десяти чоловік лишилося п’ятеро.

– Не пощастило нам, хлопці, – сказав Лепетченко важко. – Та нічого не вдієш. Добре, хоч самі вижили. Треба швидше повертатися до своїх.