Текст книги "За золотом Нестора Махна"

Автор книги: Олександр Скрипник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Операція зі звільнення Махна

Кінець травня 1923 року видався теплим і лагідним. Сонце ще не палило по-літньому спекотно, листочки на деревах були ніжно-зеленими, а трава – м’якою, духмяною і шовковистою. Махновці, яких після майже 14 місяців перебування у польських в’язницях нарешті звільнили і розмістили в бараках у Варшаві, в ці дні часто збиралися за будівлями на толоці, всідалися просто на траву і до сп’яніння насолоджувалися свободою, чистим повітрям, одним лише безтурботним єднанням із землею.

А сам батько Махно ще сидів у Мокотувській в’язниці. Скориставшись дозволом його вагітній дружині виїхати на лікування до Варшави, він доручив їй відвідати посольство Української Республіки у Польщі і почати переговори про укладання угоди з радянською владою. Галина Кузьменко зробила все, як велів чоловік. Український уряд на це дав категоричну відповідь: ніяких переговорів з махновцями не вести і жодних обіцянок не давати.

Активізація діяльності махновців за кордоном змусила керівництво ГПУ вжити додаткових заходів для одержання якомога повнішої інформації про їхні плани і наміри. Відповідну вказівку одержали іноземний відділ ГПУ і представник варшавської резидентури зовнішньої розвідки. Вся зібрана інформація надходила до Харкова в ГПУ Української соціалістичної радянської республіки.

На початку 1923 року з резидентури надійшло чергове повідомлення. Знову група махновців (11 осіб) звернулася з проханням надати дозвіл на повернення в Україну. Резидент при цьому зробив свої коментарі: «Ми вважаємо, що цих людей можна сміливо пропустити на батьківщину. У нас є всі підстави вважати, що Махно був щирим, коли намагався зв’язатися з Радянською владою. Він прекрасно і мужньо тримається у в’язниці, не компрометуючи нікого, хоча за останнє він одержав би і свободу і ще дещо. Його люди, які пережили арешт у поляків, тепер налаштовані рішуче на користь Радянської влади… Вважаю, що потрібно посприяти як прискоренню видачі їм такого дозволу, так і використанню цих людей після їхнього повернення у наших інтересах».

Зваживши всі «за» і «проти», керівництво ГПУ прийняло рішення: в’їзд махновцям в Україну, де вони будуть під пильним наглядом і не такі небезпечні, все ж дозволити. За рештою, хто залишиться за кордоном на чолі з Махном, продовжити пильно стежити і регулярно доповідати всю інформацію.

У цей час активізувалися польські анархісти. Якось у бараках з’явився невідомий молодик з жінкою і почали питати про махновців. До них вийшли Лепетченко і Сергієнко.

– Мене звати Ніка, – назвавсь чоловік, – а це Барбара. Ми польські анархісти. Хочемо з вами порадитися щодо Махна.

– А що з ним трапилося? – занепокоєно запитав Лепетченко.

– Поки що нічого не трапилося. Але незабаром суд. Його можуть засудити до кількох років і посадити у в’язницю до політичних. Звідти визволити його майже неможливо. А зараз ще можна його відбити.

Після цих слів Лепетченко з Сергієнком переглянулися. За роки, проведені в еміграції, вони стали обережними і навчилися не довіряти першому зустрічному. Ніка зрозумів їхні вагання, тому після паузи додав:

– Ваші анархісти Аршинов і Волін самі надіслали мені листи з проханням організувати операцію по звільненню Махна.

– А як би і нам побачити ці листи? – із сумнівом спитав Лепетченко.

– Ми їх не взяли з собою, але завтра принесемо.

Наступного дня Ніка приніс листи. На їх читання зібралися Лепетченко, Сергієнко, Харламов, Зайцев і Бурима. Аршинов і Волін дійсно писали, що Ніці можна довіряти у визволенні Махна. Але махновці виявляли обережність і з відповіддю не спішили. Вони розпитували про Нестора Івановича, як він себе почуває, які саме йому пред’являють звинувачення, коли буде суд і таке інше. Нарешті домовилися, що ввечері Ніка пришле Барбару за листом для Махна.

Коли поляки пішли, Лепетченко сказав:

– Все ж ми не можемо бути певними, що їх не підіслала дефензива. Давайте краще напишемо Махну зашифровану записку, в якій про все розповімо і запитаємо, як нам діяти далі.

Записку, незрозумілу для чужих очей, написали шифром, яким Махно користувався ще в ті часи, коли сидів у Бутирській в’язниці. Навчив йому потім і своє близьке оточення.

Протягом трьох тижнів ніякої відповіді не було. Ніка пояснював, що зараз немає тих охоронців, через яких можна передати записку. В неділю, коли після вечері всі сиділи і обговорювали можливий розвиток подій, нарешті з’явився схвильований Ніка.

– Завтра маємо шанс відбити Махна, – повідомив він. – Його вестимуть на ознайомлення з обвинувачувальними матеріалами. Буде лише два конвоїри. Такої нагоди може більше не трапитись.

Ніка дістав п’ять револьверів, набої до них і 250 тисяч марок. За цим спішно змалював план операції, хто чим має займатися і зник. На прощання сказав, що має багато справ, треба підготуватися, наголошував на тому, що все трапилось так несподівано.

В цю ніч махновці ще довго не лягали спати. Спочатку Лепетченко взяв револьвери й набої і вийшов з бараку. На смітнику він знайшов жерстяну коробку, старі ганчірки, спакував у них зброю і зарив у надійному місці. Повернувшись, розділив порівну між товаришами гроші.

– Що будемо робити? – запитав.

– Треба визволяти батька, – озвався Харламов.

– А якщо це провокація? – висловив сумнів Григорій Сергієнко.

– Ось і я про те ж саме всі ці дні думаю, – підтримав його Лепетченко. – Вийдемо ми на діло, і тут всіх нас разом з Махном агенти дефензиви переб’ють. Не треба буде ні суду, ні слідства… їм полегшення.

– А якщо це не так, – стояв на своєму Василь Харламов. – Якщо Ніка зі своїми друзями справді хочуть допомогти Махну, а ми їх підведемо.

– Тоді давайте зробимо так, – нарешті рішуче сказав Лепетченко. – Завтра я й Василь, зі зброєю, підемо удвох на зазначене місце. Сергієнко із Зайцевим без револьверів будуть прогулюватися неподалік. Якщо запримітимо щось підозріле, операцію відміняємо. У крайньому випадку, ми на місці непомітно викинемо зброю і втечемо. Навіть якщо нас затримають, ніхто нічого не доведе. А коли все ж мене і Харламова уб’ють, живими залишитесь ви, і тоді вже самі без сторонньої допомоги спробуєте визволити Нестора Івановича.

З цим і погодилися. А ще Зайцев під диктовку Лепетченка написав заяву, в якій говорилося, що операція по відбиттю Махна придумана польською дефензивою.

«Але нас не вдасться спровокувати», – заявляли махновці. Аркуш заяви вирішили залишити в бараці на випадок арешту.

Наступного дня Ніка біля бараку не з’явився, хоч із вчорашньої розмови всі так зрозуміли, що він має за ними зайти. Це ще більше всіх насторожило. Тому домовились самі нікуди не ходити. Так у невизначеності минув цілий день. Потім ще кілька. Махновці вже почали хвилюватися. Та нарешті з’явилися Ніка і Петро Ягодзинський, який колись сидів з Махном у в’язниці в Москві. Зібрали всіх і почали докоряти, чому ніхто не вийшов на операцію. Показали листа від Нестора Івановича, в якому той також соромив усіх за те, що ганьблять махновську славу. Але Махно писав, щоб тепер без його команди нічого не робили і почекали суду. Він вже мав адвокатів і сподівався, що на суді його виправдають.

Прочитавши лист, махновці нарешті переконалися, що Ніці можна довіряти. Всі з полегшенням зітхнули і навперебій почали розповідати про свої недавні сумніви і підозри. Ніка вже не сердився і повідав, що Махна в той день все одно нікуди не виводили, але ж все могло скластися і по-іншому. На прощання він забрав зброю і сказав, що суд має бути через місяць.

Незадовго до дня суду в бараках знову з’явився Ніка. Він відкликав Лепетченка для розмови і передав йому особистого листа від Махна. Нестор Іванович писав, що він хоч і сподівається на виправдання, але все ж таки треба бути готовим до найгіршого. І коли засудять до кількох років позбавлення волі, то він сидіти не збирається і просить організувати йому втечу відразу після оголошення вироку, на шляху до в’язниці. Про це він просив нікому не розповідати і діяти лише спільно з місцевими анархістами.

Наступного дня Іван познайомився з чотирма молодими хлопцями з варшавського бойового загону анархістів. Їхня відчайдушність настільки вразила Лепетченка, що він відразу пройнявся до них повагою. План нападу на автомобіль, яким везтимуть Махна від приміщення суду, розробляли разом. Найстарший, якого звали Михасем, запропонував зробити засідку. А до того як машина має проїхати, розкидати на дорозі погнуті цвяхи. Коли балони полопаються і автомобіль зупиниться, вони нападуть на охорону і відіб’ють ув’язненого. Для повного успіху треба було ще десь дістати автомобіль, щоб швидше зникнути з місця нападу.

Але цьому планові не судилося здійснитись. Свою справу вміло зробили адвокати, найняті за 1000 доларів, одержаних від анархістських організацій з Берліну. Польський суд виправдав Махна за відсутністю доказів організації ним повстання. Нестора Івановича, а також Домашенка і Чорну Хмару, що проходили як свідки, випустили на волю, але на деякий час заборонили покидати Варшаву. Згодом їх розіслали в різні міста. Махно з дружиною і донькою Оленою, яка народилася у в’язниці, потрапили у Торунь. Чорна Хмара – в Познань, Домашенко – в Бидгощ. Всі інші залишилися у Варшаві.

Махно проти терору

Через місяць Лепетченко одержав з Торуня листа від Махна. Нестор Іванович писав, що збирається приїхати у певних справах до Варшави, хоче з ним побачитися і обговорити деякі питання. Іван дуже зрадів, бо й сам уже давно хотів з’їздити до свого колишнього командира, та не мав грошей. Останнім часом вони з Буримою, Зайцевим і Волжаном підрядилися у Волковиську на лісозаготівлі. Робота була важка, але й платили непогано. Гроші вже були, але все ніяк не міг вирватися.

Зустріч була теплою і приємною для обох. Махно щиро сміявся, коли Іван розповідав про плани його визволення, та як вони попервах підозріло ставилися до Ніки.

– Ніка – це його псевдонім, – зауважив Махно. – А справжнє прізвище – Савицький. Юзеф Савицький. Він є одним з керівників варшавських анархістів. Спасибі їм за допомогу.

– Але вони й досі здаються мені якимись дивними, – зазначив Лепетченко. – Особливо ті молоді хлопці, з якими я розробляв другу операцію. Шибайголови якісь.

– Завтра поїдеш зі мною, ще не такого наслухаєшся. В селі Порошкове за 17 верст від Варшави Ніка збирає нараду, на яку запрошено делегатів від німецьких, польських, італійських та російських анархістів. Буде обговорюватися питання про терор на сучасному етапі. А конкретніше: треба чи не треба зараз знищувати радянських дипломатів. Ось як.

Анархісти збиралися конспіративно за містом під виглядом мисливців. Махна зустріли захоплено. Всі його вітали зі звільненням і з цікавістю дивилися як на живу легенду. Розповіді про його революційну армію, Гуляйпільську республіку, рейди по Україні і втечу за кордон ще й досі передавалися в середовищі анархістів із вуст у вуста. Звичайно, з яскравими домислами. В очах і репліках присутніх, які юрмилися навколо Махна, Лепетченко бачив здивування: вони сподівалися побачити грізного велетня-отамана. А тут перед ними стояв невисокий на зріст, непоказний, з першого погляду, чоловік з великим шрамом на правій щоці. Котрий до того ж ще не відійшов від тривалого перебування у в’язниці. Він припадав на одну ногу – давалося взнаки поранення. Але це ще більше їх інтригувало. Коли всі зібралися, на правах господаря першим слово взяв Ніка:

– Шановні колеги по боротьбі! Браття анархісти! Дозвольте від вашого імені ще раз привітати славного лицаря і грозу більшовиків Нестора Івановича Махна. Всі ми з хвилюванням чекали рішення суду і радісно сприйняли звістку про оправдальний вирок. Тепер товариш Махно з новими силами включиться в боротьбу за торжество ідей анархізму.

Всі дружно аплодували. Махно при цьому виглядав дещо зніяковілим. Але Лепетченко відзначив про себе, що йому подобається бути в центрі уваги і відчувати інтерес до своєї особи. А Ніка продовжував свій виступ:

– На міжнародному з’їзді анархістів, – нагадав він, – який відбувся у Берліні в грудні 1921 року, було вирішено братися до здійснення терору проти урядів, що переслідують анархістів, в тому числі проти радянського уряду. Сьогодні ми повинні висловитися з цього питання, а остаточне рішення буде прийняте на всесвітній нараді анархістів у Парижі. Від імені польських анархістів хочу сказати, що ми наполягаємо на терорі. Лише так ми зможемо примусити радянську владу легалізувати анархістські організації в Росії, добитися свободи слова, агітації і пропаганди. З іншого боку, терор повинен стати засобом залякування західноєвропейських держав, які мають наочно переконатися в тому, як анархісти вміють відповідати на урядові репресії.

Ніку підтримали італійські анархісти. З тими ж ідеями, але ще більш емоційно, як собі відзначив Лепетченко, виступив представник Московського центрального бюро міжпартійної групи терористів. На вигляд йому було років 25. Зовні схожий на студента, а в очах світилися фанатизм і рішучість. «Такі очі були в деяких більшовиків, коли ми їх ставили до стінки,» – подумав Іван.

– Сьогодні в Росії, – почав він відпрацьованим голосом оратора, – будь-яка вільна думка, не кажучи вже про друковане слово, повністю придушена комуністичними катами. Селянство, яке завжди було «божою худобою», і зараз лишається нею. Із робітників і селян, як і раніше, видавлюють всі соки для утримання нової армії гнобителів. Ті самі заслання в Соловки і Нарим, арешти і розстріли всіх, хто не хоче змиритися з режимом насильства, – все це вимагає відплати. Ми, група терористів, дійшли глибокого переконання, що на терор можна відповідати лише більшим терором. Ми не умовляємо, а наполягаємо: досить бути баранами, досить підкорятися розпорядженням влади. Товариші, треба озброюватися, організовуватися в підпільні гуртки, і нехай нарешті вдарить грім – анархістська революція. Будь-яку владу треба знищувати, доки б’ється хоча б одна гнобительська жилка. Геть більшовицький терор! Хай живе терор визвольний!

З того, як Махно реагував на оратора, Лепетченко зрозумів, що він не поділяє його думок, і, мабуть, сам готовий виступити. А поки що слово взяв представник російських емігрантів, анархо-синдикаліст Максимов. Він щось довго говорив про своє негативне ставлення до «пролетарської» диктатури в СРСР, до Комінтерну і Профінтерну. Та з його слів Лепетченко ніяк не міг второпати, за терор він чи проти. Нарешті, на завершення своєї промови той виголосив:

– У боротьбі з радянською владою ми у своїй більшості відкидаємо методи терору, повстань і експропріацій. Однак заперечення цих способів боротьби носить тимчасовий характер. У разі зміни обстановки можливе повернення анархо-синдикалістів на шлях терору і повстань.

Після цього виступу Ніка із задоволенням надав слово Махну, від якого чекав авторитетної підтримки своєї позиції і запальних переконливих слів. Однак Нестор Іванович почав спокійно і розсудливо:

– Що ми маємо сьогодні в середовищі анархістів? Хитання, різнобій і протиріччя. Буду говорити перш за все про російських анархістів. З одного боку, ми маємо Гордіних, які прямо благословляють радянську владу від імені анархізму, з іншого – Лева Чорного та інших товаришів, цинічно розстріляних тією ж владою. З одного боку – легальні клуби анархістів у Москві, а з іншого – здійснений анархістами вибух у Леонтіївському провулку. Про що все це свідчить? Про те, що анархісти з російської революції вийшли суттєво пощипаними. І нам сьогодні потрібно подолати розрізненість, хитання і ту апатію, що оволоділа багатьма нашими товаришами внаслідок перевтоми за роки революції. Нам потрібно зберегти кадри. Якщо ми зараз будемо сповідувати терор, нас просто знищать. А це означатиме крах анархізму.

– Невже це говорить той, – перебив Махна Ніка, ще сподіваючись схилити його на свій бік, – кого більшовики вважають своїм запеклим ворогом, чию вільну Гуляйпільську республіку знищили, її захисників розстріляли, а сам він змушений поневірятися за кордоном?

– Можливо, я відстав від реального життя, – продовжував Махно, – хоча й намагався завжди бути в курсі всіх подій. Але ви погано знаєте більшовиків, їхнє ЧК-ГПУ. Я ж зустрічався з їх вождями і добре собі уявляю, на що вони здатні. Вони самі прискіпливо вишукують бодай найменший привід, щоб розправитися з ідейними противниками. Навіщо ж ми самі будемо підставляти під удар наші розрізнені організації.

– Що ж ви пропонуєте? – кинув хтось репліку.

– Зараз необхідно виховувати нові кадри активних працівників з-поміж тих, котрі залишилися відданими ідеям анархізму, залучати на свій бік нових людей. Якщо ми організаційно зміцнимося і подолаємо практичну розгубленість, то лише тоді будемо сильними і здатними до наступних рішучих дій. Завдання, яке стоїть перед нами, колосальне, воно вимагатиме від нас і великих жертв. Але потрібно твердо знати не лише про красу і велич нашої мети, а й про те, що шлях до її досягнення важкий. Це змушує нас виховувати в собі особливу стійкість, твердість волі і міцну солідарність.

Лепетченко, затамувавши подих, слухав Махна і вперше зрозумів, як Нестор Іванович змінився за роки, проведені в еміграції. Можливо, це перебування у в’язниці на нього вплинуло, а може і щось інше. Іван не зміг би сказати. Махно для нього ще залишався тим, яким був раніше – рішучим, нещадним, іноді жорстоким, спроможним за торжество ідеї постинати голови навіть невинним людям. А тут він виступає проти терору! Що завгодно можна було чекати від нього, тільки не цього. Лише на зворотному шляху до Варшави, коли вони з Махном обговорювали нараду, Іван дещо зрозумів.

– Посуди сам, Іване, – почав Махно, – у нас була багатотисячна, добре озброєна повстанська армія і підтримка більшості населення, а ми зазнали поразки. А що можуть вдіяти одинаки чи невеликі групи, до того ж розрізнені? Отож і воно. А окрім того, нам зараз не вигідно дражнити владу: чи то радянську, чи якусь іншу. Я хочу через Аршинова і Воліна дістати дозвіл французького уряду на переїзд всіх наших товаришів з Румунії і Польщі до Парижа. Там нам буде спокійніше. А потім, якщо обстановка дозволятиме, можна буде і з представниками радянського уряду провести переговори про можливість повернення на батьківщину. Звичайно, якщо хтось захоче.

– Багато хто з наших рветься додому, – пожвавішав Лепетченко. – Тим більше, там амністію учасникам бойових дій оголосили більшовики.

– То вони через свою теперішню слабкість, – замислившись над чимось, відказав Махно. – Бо всіх за грати не посадиш, народ і так невдоволений, іншого чекали від революції. А ось коли вони стануть сильними, то, боюся, що і через 10, і через 15 років все і всім пригадають. І ще постраждають безневинні люди, ой як постраждають.

Коли приїхали до Варшави, Махно запропонував:

– Іване, поїхали зі мною до Торуня. І нам з Галиною буде не так сумно, та й почуватимемося разом безпечніше. Ти ж бо ще не забув, як був у мене ад’ютантом і охоронцем?

– Я із задоволенням, – зрадів Лепетченко. – Та чи пустять?

Наступного дня Махно кудись ходив і одержав дозвіл на виїзд до Торуня для Лепетченка і Зайцева. Згодом до них приєднався Харламов. Поселилися вони всі неподалік від Махна, орендували одну квартиру. Лепетченко заробляв швацтвом, а інші йому допомагали. Часто гуртом збиралися у вихідні, багато про що говорили, а частіше про наміри податися додому.

Махна і в Торуні не забували польські анархісти. Особливо часто приїздив Ніка порадитися з деяких питань. Нерідко вони дискутували. Якось Лепетченко, зайшовши ввечері на квартиру до Махна, почув крізь прочинені двері з іншої кімнати слова Нестора Івановича:

– Ви можете язиком робити все, що завгодно, а зброю застосовувати не маєте права.

Коли Іван зостався з ним один, Махно сказав йому:

– Запам’ятай і перекажи всім нашим: якщо вам, махновцям, польські анархісти будуть пропонувати участь у замахах на радянських консулів, то ви відмовляйтеся. Ні в якому разі не можна цього робити. Не дай Бог, ці гарячі голови накоять дурниць – тоді і нам-бо не поздоровиться. Адже підозра, в першу чергу, впаде саме на нас.

Таємна нарада

Першого травня 1924 року Лепетченко прийшов на квартиру до Махна о сьомій годині ранку. Ще напередодні вони домовились, що разом підуть подивитися, як святкують Першотравень за кордоном. За роки, проведені в еміграції, їм так жодного разу і не випало побачити це на власні очі.

Робітники Торуня збиралися невеликими групками за містом. Там можна було і помітингувати, і відзначити свято на природі. Ще здалеку Махна впізнали місцеві активісти, які вже встигли познайомитися з ним за ці кілька місяців його перебування у місті, і запросили до свого гурту.

– Пане Несторе, – шанобливо звернувся один з них до Махна, – вам, як досвідченому революціонерові, є що сказати. Людям буде цікаво почути полум’яне слово борця за звільнення робітників і селян від всіляких пут рабства.

Махно віднікувався, але його таки умовили. Після чергового оратора він ступив на пагорб, який слугував за трибуну. Присутні з цікавістю дивилися на легендарного емігранта з Росії і ловили кожне його слово. Вони хотіли почути щось незвичайне, а Нестор Іванович просто і дохідливо говорив про загальновідоме:

– Сьогоднішній день Першого травня є святом всього міжнародного пролетаріату. Цей день святкують по-різному в усьому світі, як хто може. Головне, щоб дії і помисли людей були щирими, братерськими, вільними. Але, на жаль, не завжди це можливо. До сьогоднішнього дня, скільки себе пам’ятаю, майже не випадала нагода вільно висловити свої погляди, хіба що за винятком нашого перебування на території нами ж створеної Гуляйпільської республіки. Якщо люди десь і намагаються бути вільними, то вони все одно обов’язково перебувають під гласним або негласним наглядом. Це існує і буде існувати доти, доки ті, хто прагне бути справді вільними, не скинуть, як непотрібний мотлох, капітал і державу з усіма їх законами і порядками. Щоб цього досягти, потрібно об’єднуватися в боротьбі за ліквідацію безробіття, за вільні організації трудящих міста і села, за знищення будь-яких елементів влади. Час будувати справжнє життя на засадах рівноправності і незалежності. Хай живе свобода! Хай живе світова революція!

Після Махна виступав інший оратор. Він ще не закінчив промову, як присутні захвилювалися і спрямували погляди в бік міста. «Жандарми!» – пронеслося в юрбі. Ніхто не кинувся тікати. Виступаючий зійшов з пагорба. Всі чекали, що буде далі.

– Всім розійтися, – скомандував старший над жандармами. – Нічого збиратися.

Люди почали потихеньку розходитися.

– Ось тобі і демократія, – сказав Лепетченкові Махно, щиро здивований розгоном мирного мітингу. Та ще більшим було його здивування, коли на підході до квартири їх зупинили агенти дефензиви і наказали йти за ними.

Решту дня і ніч Махно з Лепетченком провели в камері місцевої в’язниці. На питання, за що посадили, їм відповіли: «За активну участь у першотравневому мітингу, що суперечить вашому статусу перебування тут як висланих емігрантів». Обоє були просто приголомшені таким рішенням. Наступного дня Махно вживав усіляких заходів, щоб опротестувати його і добитися звільнення, та марно.

Злі і сердиті на місцеву владу, вони вголос висловлювали це, навіть не криючись перед іншими ув’язненими. Згодом, дещо заспокоївшись, Лепетченко підсів ближче до Махна і, щоб ніхто не почув, тихенько почав:

– Несторе Івановичу, це остання краплина. У мене вже немає сил все це терпіти. Як тільки звільнимося, я піду в радянське консульство і буду проситися додому. Коли не пустять, сам спробую перейти кордон. Я вже не раз думав про це. Тепер я твердо вирішив.

– Якщо остаточно надумав, відмовляти не буду, – неголосно мовив Махно. – Я б і сам разом з тобою поїхав. Знаєш, як хочеться зараз опинитися в Гуляй-Полі. Іноді як почну згадувати, душа кров’ю обливається. Але боюся, що доведеться мені жити тільки спогадами. Дорога туди мені заказана. Принаймні зараз. Пригадають минуле і розстріляють або посадять до в’язниці. Ще й показовий суд влаштують. До того ж у мене дружина і мала донька. Ними ризикувати не хочу.

– Але ж і тут життя немає, – спробував заперечити Іван.

– А я тут і не збираюся надовго зоставатися. Аршинов і Волін недавно надіслали листа. Пропонують виїхати до їхніх знайомих, а потім обіцяють оформити дозвіл на мій виїзд до Парижа. Не знаю, чи добре там буде, чи зле, але сподіваюся на краще життя. Може й ти з нами?

– Ні, Несторе Івановичу, не зможу я тут жити – у злиднях, страху, в оточенні чужих людей, говорити чужою мовою. Ні, моє місце там, на батьківщині.

– Послухай, Іване, – Махно майже перейшов на шепіт, – можна жити і не в злиднях. Пам’ятаєш про золото, залишене і заховане нами там? Аби його привезти сюди, то вистачить на все життя. Всім вистачить. А якщо ти його й привезеш сюди?

Лепетченко не чекав такої пропозиції, тому навіть не міг відразу щось відповісти. Зрозумівши його розгубленість, Махно продовжував:

– Кому, як не тобі, це зробити. Адже про основні місця схованок зараз знаємо лише ми з тобою. Щусь і мій перший ад’ютант Лютий, з котрими ми разом ховали цінності, загинули, хай земля їм буде пухом. Когось іншого втаємничувати не хочеться. Та й про деякі схованки ні словами не розкажеш, ні на папері їх не зобразиш. Потрібно лише самому на місці зорієнтуватися і пригадати. Ну, що скажеш?

– Якщо чесно, то я й сам не раз думав про те золото. Особливо, коли сидів, як ми оце зараз, у в’язницях. Був такий гріх, мріяв відкопати цінності і враз стати багатим. Які лише картини не малювала уява!

– Я тобі намалюю реальну картину, – перебив його Махно. – Потрапив би ти якщо не відразу, то згодом на гачок агентів ГПУ, і витрясли б з тебе все до останньої монети, навіть і душу б витрусили. Там, за нинішнього режиму, з такими цінностями можна лише тихо сидіти, дивитися на них і нікому не показувати. Або міняти на хліб із салом, щоб з голоду не померти. Лише тут, за кордоном, їх можна розумно витратити.

– А як їх сюди перевезти? У мене ж навіть немає ніяких необхідних документів, щоб самому безпечно переїхати.

– Думав я і над цим питанням. Щоб усе виглядало законно, треба буде офіційно звернутися в радянське консульство по дозвіл на в’їзд в СРСР. Якщо ж не дозволять, тоді дійсно спробувати нелегально перейти кордон. У цій справі може допомогти наш колишній командир ескадрону Черняк. Я з ним бачився у Варшаві, він зараз там живе. А в Умані залишилася його дружина, є й інші родичі по той бік кордону. Він часто буває в них, казав, що має знайомих контрабандистів, вони й переправляють через кордон.

– Це-то добре, – погодився Лепетченко, – але мені все одно самому все золото не довезти. Он лише в четвертій єврейській колонії ми закопали два ящики по чотири пуди в кожному.

– Візьмеш з собою Харламова, Зайцева і Черняка. А все золото і не треба забирати. Привезете один ящик. Цього поки що вистачить. Боронь Боже, щоб його випадково ніхто не знайшов. А як того раптом не виявиться на місці, тоді заберете цінності, які ми взяли у катеринославському ломбарді. Єдине, що забороняю тобі чіпати, так це золото, сховане у Дібровському лісі. Те, що ми сховали у підземеллі біля старого дуба. Нехай лежить до кращих часів. Те золото ми колись використаємо для утвердження ідей анархізму в усьому світі, для здійснення світової революції.

– Але ж його там не настільки багато, – спробував заперечити Лепетченко.

– Зате там досить платини і, найголовніше, – є прикраси з діамантами. А вони дорого ціняться. Пригадай, там були дуже рідкісні і цінні речі. Лише в старого ювеліра в Катеринославі яку колекцію забрали!

– Еге ж, – засвітилося обличчя у Лепетченка. – Той ще умовляв, щоб йому хоча б одну брошку якогось Фарбаже чи Фабарже залишили.

– Іване, пообіцяй мені, ні – поклянись, що не займатимеш цього скарбу без моєї вказівки, – лице Махна в тьмяному світлі набуло суворого вигляду.

– Несторе Івановичу, та для мене ваше слово – закон.

– Клянися.

– Клянуся, Батьку, що й близько без вашого розпорядження не підійду до того місця. І нехай буду вічно проклятий, якщо я порушу цю клятву.

– Гаразд, я вірю тобі, – Махно поклав Іванові руку на плече. – Нехай той скарб краще навіки залишиться в землі, ніж дістанеться нашим ворогам. А коли помиратиму і до того часу нам ще не випаде нагода ним скористатися, я заповідаю розпорядитися ним найвідданішим нашій ідеї товаришам. Тоді ти їм вкажеш місце і допоможеш. Пам’ятай про це, де б ти не жив: чи тут, чи в Україні. А стосовно поїздки, вирішувати тобі самому. Якщо благополучно доставиш золото сюди, можеш зоставатися зі мною і жити тут. Можеш частину цінностей взяти собі і влаштовувати своє життя там. Щодо цього я тобі наказувати не можу.

В ту ніч Лепетченко ще довго не міг заснути. Його думки літали над схованими скарбами і бентежили уяву. А як нарешті зморило, то привидівся йому той єврей-ювелір, який на колінах повзав за ним, благаючи не забирати цінності, хоч щось залишити. Він хапав за ноги і не відпускав. Іванові це набридло, він вихопив шаблю і щосили рубонув старого по руках. Половина лівої руки вмить упала на долівку. Небіжчик схопив обрубок цілою правицею, підвів на Івана наповнені сльозами й гнівом очі і вигукнув: «Щоб тобі в житті не знати ні радості, ані спокою і щоб твоя душа довічно мучилася в пеклі». Раптом відрубана рука сковзнула вгору, миттєво вчепилася Іванові в горло і почала душити. Він почав задихатися, але ніяк не міг відірвати руку.

Тут він прокинувся в холодному поту. Серце страшно калатало, ледве не вискакувало з грудей. «І присниться ж таке», – подумав він. У камері всі ще хропли. А йому вже було не до сну. Так і пролежав до світанку, роздумуючи над значенням того, що наснилося.

Їх випустили на четвертий день. На прощання попередили, щоб більше не брали участі ні в яких зборах, маніфестаціях і такому іншому. Вислухавши це, Махно заявив, що він взагалі більше не хоче залишатися у Торуні і має намір виїхати до вільного міста Данцігу. Просив, щоб йому не перешкоджали і дозволили Лепетченку з його документами побувати у Варшаві, щоб отримати дозвіл на виїзд. У жандармерії аж зраділи таким планам – випадала слушна нагода нарешті здихатися цих непередбачуваних і небезпечних підопічних.

Коли все було узгоджено і Нестор з Галиною спакували речі в дорогу, Лепетченко, Зайцев і Харламов прийшли попрощатися з ними.

– Шкода з вами розлучатися, але я сподіваюся, що ненадовго, – почав Махно. Потім, звертаючись до Зайцева і Харламова, продовжив: – А тепер, хлопці, слухайте мене уважно. Я посилаю Івана до Гуляй-Поля за схованим золотом. Хочу, щоб і ви поїхали разом з ним та допомогли в цій нелегкій, навіть небезпечній операції. Винагородою буде безбідне життя тут, за кордоном. А якщо не захочете тут жити, візьмете частину золота і можете влаштовувати своє життя в Україні. Це ваша особиста справа.