Текст книги "За золотом Нестора Махна"
Автор книги: Олександр Скрипник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)
Зустріч з Лепетченком
Теплого погожого осіннього дня Андрій Скомський повертався до Гуляй-Поля. Від залізничної станції він ішов пішки, і ці кілька верст здавалися йому безкінечністю, так хотілося якнайшвидше потрапити додому. Кожен знайомий з дитинства вибалок, пагорб, вигін він відмічав з величезною радістю, ніби старих добрих приятелів. Степ у цей час виглядав надзвичайно мальовничим. Осінь його ще тільки ледь-ледь позолотила, і він умиротворено відігрівався під лагідним сонцем. До перших приморозків було ще далеко. Легкий ніжний вітерець лише ворушив кущик перекотиполя, а згодом пронизливий суховій його розгойдає, вирве із землі і пожене безмежними степовими просторами аж за обрій, і воно більше ніколи сюди не повернеться.
Андрій в цю мить зрозумів, що він сам як те перекотиполе. Революційна буря підхопила його, вісімнадцятирічного юнака, з батьківського гнізда і понесла спочатку степовими шляхами України, а потім викинула на чужину. Але ось він повертається додому, щоб уже більше нікуди не від’їздити. Щоправда, у нього й досі не виходили з голови слова, сказані на прощання в ГПУ Кареліним: «У будь-який момент будь готовий знову поїхати до Румунії з нашим завданням». Та запах чебрецю й полину поступово відганяв сумні спогади і наближав його думки до Гуляй-Поля, над яким вже виднілися високі труби заводів Лорнера і Крігера.
Першою Андрія угледіла сестра Марійка і зі сльозами на очах припала до його схудлих грудей. Потім на ридання дочки з хати вискочила мати і ледве не зомліла від несподіванки. Увечері зібралася майже вся сім’я: сестра Антоніна, брати Іван, Олександр і Феофан. Лише Григорія з Павлом не було. Пом’янули батька, який помер ще в 1914 році, а потім з величезною цікавістю в очах слухали розповідь Андрія про життя за кордоном.
– А хто зараз із наших є в Гуляй-Полі? – запитав він у Феофана, який теж свого часу воював у махновській армії, командував загоном.
– Та тут наших багато, – відповів Феофан. – Брати Шаровські, Василь та Влас, Зуйченко Назар, Карпенко Євлампій – всіх і не перелічити. Ось сам походиш, то з усіма й побачишся.
Згодом до Гуляй-Поля повернувся й Іван Лепетченко, поселившись у будинку своєї матері Тетяни Дементіївни, що стояв неподалік братської могили на вулиці Жертв революції.
– Іване, невже це ти?! – зустрівши його, зрадів, мов дитина, Скомський.
– А що, хіба так сильно змінився? – обхопив його руками-лещатами Лепетченко.
– Та мовби ні, – ледве вирвався з його обіймів сухоребрий Андрій. – А ми про тебе нещодавно з Льовою Зіньковським згадували.
І Скомський з подробицями, але скачучи з одного на інше, розповів йому про своє життя в Румунії, про перехід кордону і перебування під арештом в ГПУ. Іванові теж було про що розказати. Так вони гомоніли допізна, згадуючи спільних друзів і знайомих.
– Послухай, Андрію, ти обмовився, нібито ви з Льовою щось про мене говорили, – пригадав Лепетченко.
– Та було діло, – трішки ніяковіючи, мовив Скомський, який уже пошкодував, що на початку зустрічі у нього вирвалася та фраза. – Це тоді як ми сиділи у в’язниці ГПУ. Якось несподівано нас почали розпитувати тільки про махновське золото. Я ж сам нічого не знаю – так їм відразу й сказав. А Льовка дещо розповів, щоправда, не про золото, а про місця переховування деяких документів і речей Махна. Що ж стосується цінностей, то він в основному посилався на тебе, нібито ти ховав. А перед нами потім виправдовувався – мовляв, Лепетченко зараз далеко за кордоном з батьком Махном, його не дістанеш, тому можна все звалювати на нього.
– От хитрий лис, – без відрази і злості в голосі вилаявся Іван і, зі свого боку, розповів Скомському про пошуки золота спільно з чекістами, про те, що Теппер служить в ГПУ, та про невдачу під час переходу кордону із Спектором, який теж був чекістом, але заради золота втікав з викопаними цінностями до Польщі. Звичайно ж, всіх своїх таємниць він не розкривав.
Через деякий час вони якось знову зустрілися на вулиці. Скомський по-змовницькому підморгнув і тихо промовив:
– Є розмова. Зайдемо до мене на сто грамів, а заодно й поговоримо.
– Що трапилося? – із занепокоєнням запитав Іван вже за столом.
– Поки що нічого не трапилося. Але після нашої з тобою першої розмови у мене все не виходить з голови золото. А оце став помічати, що Пантюха Каретников постійно возить із собою на бричці лопату. Вирішив я за ним якось простежити. Бачу, вечоріє, а він кудись збирається. Я за ним віддалік. Дивлюсь, виїхав за околицю і зупинився біля трьох верб над річкою. Ну, знаєш, де вирва. Озирнувся навкруги і почав копати. А я здалеку крадькома спостерігаю. Потім думаю: дай-но підійду й поцікавлюся, що він робить. Для годиться придумав легенду, нібито шукаю гуску, яка відбилася від табунця. Бачу, помітив мене і давай хутко загортати яму. Підходжу ближче, питаю про гуску і заодно цікавлюся, що він тут робить. Відповідає, що собака здох, і він його закопує.
– Може й справді собаку ховав, – сказав Лепетченко.
– В тому то й справа, що ні. Я ж навмисне потім біля його садиби пройшовся. Як гавкав його рудий пес, що із задраним у бублик хвостом, так і гавкає. А ще моя сусідка, Мотря, яка всі плітки знає, казала, що він давно скарби шукає, а може вже й знаходив. Я до чого веду: а що як спробувати ще раз з ним відверто поговорити. Тоді у вас із Спектором і часу було обмаль, і сам Каретников міг злякатися й не розповісти всього.
– Боюся, що нічого з цього не вийде, – відповів Лепетченко. – Пантелеймон не з тих, хто ділитиметься добром. Нічого він не скаже, навіть якщо і знайшов щось. Я ж добре пам’ятаю ту нашу нічну розмову з ним і його очі, як вони безперервно бігали.
– А що як спробувати по-іншому: запропонувати йому разом шукати золото. Адже він знає, що ти, як ад’ютант Махна, відповідав за надійність зберігання цінностей. Він обов’язково вчепиться за таку пропозицію. Всі ж бо знають, які в нього руки загребущі, і все йому мало. А там, дивись, і сам обмовиться про свої знахідки.
– Я бачу, що тобі перебування у в’язниці ГПУ пішло на користь, – пожартував Лепетченко. – Навчився стратегічно мислити.
– А ти думав! – у тон йому відповів Скомський. – Мене ще там умовляли залишитися в ГПУ експертом по закордону, але я відмовився. Для мене це дуже мілко.
Обидва дружно на прощання розсміялися. Кожен став шукати зручну нагоду, щоб поговорити з Каретниковим наодинці і не викликати в нього підозри. Незабаром Лепетченку, який підробляв швацтвом, знадобилося з’їздити в Юзівку по деяке знаряддя для свого ремесла. А він знав, що Каретников туди частенько їздить у торгових справах.
– Пантелеймоне, – зустрів він на вулиці Каретникова, – ти в суботу не збираєшся в Юзівку?
– А що?
– Та я хотів з тобою податися, якщо місце буде на твоїй бричці.
– Ну, то приходь раніше – поїдемо.
У дорозі вели розважливу бесіду, в основному про господарські, сімейні справи. Лише на зворотному шляху Іван поволі почав наближатися до давно наміченої теми.
– Гарні в тебе рисаки, – мовив він, – чи не найкращі в усьому Гуляй-Полі.
– А то ні? – гордо озвався Пантелеймон.
– Шкода, в мене немає коней. Та можна було б і з тобою одне вигідне діло зробити.
– Яке? – заблищали очі у Каретникова.
– Треба з’їздити на один хутір, але це далекувато, верст двадцять буде. Там ми дещо з Нестором Івановичем заховали до кращих часів.
Лепетченко навмисно не розкривав усі карти відразу, впевнений, що бурхлива фантазія співрозмовника досить швидко зробить свою справу.
– Можеш на мене розраховувати хоч зараз, – із запалом мовив Каретников. – Ось лише коні відпочинуть з дороги, і я готовий їхати.
– Та ні, не сьогодні. Якщо не заперечуєш, – запропонував, прощаючись, Лепетченко, – то з’їздимо в п’ятницю. Тільки візьмемо з собою ще Скомського. Утрьох легше буде копати.
Ледве дочекався Каретников п’ятниці. Змастив колеса, щоби не рипіли, нагострив лопати, заправив гасом ліхтар. Був у доброму настрої, без устанку мугикаючи якусь веселу пісню. Його зовсім не збентежило те, що доведеться копати на цвинтарі.
– Коли ми хоронили старшого Тарана, – нарешті розкрив таємницю Лепетченко, – тоді Махно наказав мені сховати у труні під тілом золото – дві торбини з монетами і різними там виробами. Це щоб легше потім було відшукати.
Звичайно ж, Іван все це вигадав. Тарана, вбитого під час раптової сутички з кінним роз’їздом червоноармійців, дійсно поховали на цвинтарі, куди вони зараз прямували. І Каретников теж тоді був присутній. Але ніякого золота в труну Іван не клав. Він придумав цю легенду, щоб остаточно випробувати Каретникова і примусити його говорити правду.
До хутора під’їхали вже затемна, і звернули на узбіччя, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Невеличкий цвинтар містився віддалік, маячив дерев’яними хрестами. Ніщо не порушувало тиші, аж моторошно ставало на душі. Скомський перехрестився і стиха нашіптував якусь молитву. Йому з самого початку не дуже подобалася ця витівка, а тепер і поготів відчував себе млосно.
– Іване, – видавив він із себе майже пошепки, – а може не будемо чіпати могилу. Це ж гріх який. Нехай собі лежить те золото в землі. На ньому ж смертна печать закарбувалася. Ми що, так не проживемо?
– Перестань, Андрію, – рішуче обірвав його Каретников. – Ти що, боїшся? А гріхи завтра в церкві одмолимо, і за упокій Тарана свічку поставимо. Йому це золото вже ні до чого, а нам жити треба, і гарно жити.
– Ну, з Богом, – ніби переконавшись, що знайшов потрібну могилу, мовив Лепетченко. – Тут земля податлива, швидко впораємось.
Але все ж робота затяглася аж за північ. Копали з перекурами. Нарешті лопата вперлася в щось тверде.
– Витягніть мене звідси, – почав благати Скомський, – я більше не можу.
– От боягуз, – присоромив його Каретников. – Дай-но я сам.
Він віддав Івану ліхтар і хутко сплигнув у яму замість Андрія. Земля під ним з одного боку просіла, і він ледве не впав. Скомський і Лепетченко з огидою дивилися на нього зверху.
– Зупинись, Пантелеймоне, не чіпай, – металеві нотки в голосі Лепетченка примусили його підвести голову й насторожитись.
– Але ж я думав… – спробував він за інерцією щось пояснити.
– Ні про що хороше ти думати не міг, – перебив його Іван. – У тебе золото затьмарило всі людські почуття.
– Ти сам хіба не такий! – спробував огризатися Каретников.
– Не міряй мене своїми мірками. Я б ні за що навіть не наступив на могилу свого бойового товариша. Ось вона, поряд знаходиться. Нехай земля йому буде пухом. І золота там ніякого немає. Ми тебе сюди привезли, щоб виконати волю Махна. Після нашої з тобою першої зустрічі я побував за кордоном і все розповів батькові: як ти від його імені забрав скриню із золотом і потім десь його сховав чи розтринькав. Знаєш, що за це тебе чекає?
Про розмову з Махном Лепетченко, звичайно ж, вигадав. Але це справило величезне враження. Каретникова сіпало, він борсався в могильній ямі, ніби звір, що потрапив у пастку. Оце тільки нарешті збагнув, у яку халепу вліз.
– Ми тебе не розстріляємо, – продовжував нагнітати обстановку Лепетченко, – забагато честі. Живцем закопаємо.
– У мене ж діти, – вже зовсім іншим тоном заговорив приречений. – Зжальтеся хоч над ними.
– Їм вистачить для безбідного існування тих цінностей, що ти накрав та потайки повідкопував, – озвався Скомський.
– Клянуся, що нічого не знайшов, – у відчаї хапався за рятувальну соломинку Каретников. – Це мене лихий поплутав. Мені весь час не давала спокою та скриня, що я виманив у вдови Долгаш, а потім, як тікав від переслідування, викинув у річку. Мені те добро щоночі снилося, і я все дно вибродив, та так нічого й не знайшов. А потім якесь затьмарення на мене впало, змушувало скрізь шукати закопані скарби. Але, клянуся, нічого не знайшов. І більше цим не займатимуся, нехай мені руки повідсихають.
– Їж землю.
Каретников загріб рукою кілька вогких грудочок і запхнув у рота. Земля скрипіла на зубах і не лізла в горлянку, але він силоміць примусив себе її проковтнути, боячись виплюнути.
– І що з ним робитимемо? – Лепетченко звернувся до Скомського.
– Та нехай живе, дідько з ним.
– Гаразд, тільки дивись мені, Пантелеймоне, останній раз попереджаю.
Скомський з Лепетченком сіли на бричку і подалися неквапливо до Гуляй-Поля. А знесилений Каретников ще довго сидів у ямі, проклинаючи їх, себе, той день, коли він забрав скриню із золотом, яке не принесло йому щастя. Цієї ночі він однією ногою побував на тому світі. А могло бути й гірше. Тільки б ніхто не дізнався про таку наругу і ганьбу. Викараскавшись з ями, він взяв лопату і став гарячково її загортати, щоб навіть слідів ніяких не залишилося. І лише почорнілі від часу хрести та місяць на небі німотно спостерігали за його роботою.
Загадкове вбивство
Зима дещо остудила запал шукачів махновських скарбів. Товстий шар снігу покрив мерзлу землю, і ні про які пошуки не могло бути й мови. А навесні наснага почала відновлюватися.
Як не маскувалися чекісти разом із Лепетченком ще тоді, влітку, щоб ніхто не звернув уваги на їх пошуки, все ж Гуляйпіллям пішов розголос. Колишні махновці, яких тут жило багато, розповідали легенди про награбоване золото та певні місця його зберігання. Безкінечні плітки, що переповідалися за чаркою-другою самогону, часто втрачали свій первісний зміст, а потаємні місця, про які згадувалося, поступово завойовували все нові території на гуляйпільській землі. Цікавість підігрівали різноманітні чутки про якісь знахідки, що насправді дуже рідко підтверджувалися.
Мало хто знав, що за всіма подіями уважно стежить райуповноважений ГПУ Іван Мулука. Більше того, він ретельно все аналізував і вже перевірену інформацію доповідав своєму керівництву в Олександрівський окружний відділ. Одним із основних його завдань було вивчення настроїв колишніх махновців і безпосередній нагляд за Іваном Лепетченком. Йому також було відомо про пошуки золота, що здійснювалися минулого літа під наглядом співробітників губернського відділу. Тепер Мулука мав уже самостійно опікуватися цим питанням. «Особливо звертай увагу на приїжджих, незнайомих осіб, тих, хто повертається додому із закордону, – дістав він вказівку. – Серед них можуть бути посланці від Махна. Пильнуй, бо від тебе залежить багато».
Якось Мулука одержав повідомлення про вбивство махновця Юхима Бурими в селі Кінські Роздори. Він знав, що Бурима недавно разом із Лепетченком повернувся з Польщі, тому відразу зацікавився обставинами пригоди. Із райвідділу міліції для розслідування направлявся Микола Куриленко. Порадившись, вони вирішили їхати разом.
– Як саме його вбили? – поцікавився Мулука, коли рушили підводою.
– Кажуть, ножем штрикнули.
– А за що?
– Хтозна. Мабуть, по п’янці. На місці з’ясуємо.
– А я думаю, тут все серйозніше, – всім своїм стурбованим виглядом, настороженим поглядом, зведеними на переніссі бровами, наморщеним лобом Мулука показував, що йому за посадою дано знати й розуміти більше від інших.
– Та облиш, Іване, – кепкував з нього іронічний Куриленко. – Ви завжди в звичайній справі, яка не варта й виїденого яйця, вбачаєте якийсь прихований зміст чи контрреволюцію.
– То ви в міліції куцо мислите, – не піддався грайливому тону чекіст, – а тут, можливо, політикою пахне. Бурима де був? У Польщі, разом з Махном. Не виключено, що приїхав сюди з якимсь завданням. Під час його виконання став комусь поперек дороги, щось не склалося, ось його і вбили.
– Яке там завдання? Перепилися, як свині, а тоді давай один одного за грудки хапати. А там і ніж під руку трапився.
За розмовою час швидко спливав. Незчулися, як попереду замайоріли куполи церкви, побудованої в Кінських Роздорах ще за батька останнього царя. На подвір’ї садиби, де жив Бурима, метушилися люди – готувалися до похорону. Столи, збиті з неструганих дощок, виставили в затишку попід стіною давно не біленої хати. З дверей назустріч приїжджим вийшов старий змарнілий дід Іларіон – батько вбитого.
– Ми з району, – відрекомендував себе і свого супутника Мулука. – Що тут у вас трапилося?
– Та от позавчора прийшов я ввечері додому, – почав старий Бурима, – у кухні на столі недопита пляшка самогону, об’їдки, а в хаті все розкидано, побито, і він в крові лежить, скрючений на підлозі, з ножем у грудях. Вже мертвий.
– Когось підозрюєте? – запитав Куриленко.
– Ніхто нічого не бачив. Навіть не знаю, що й думати. Нібито ні з ким він тут не заводився, не сварився.
– А в хаті нічого не зникло? – продовжував Куриленко.
– Та, нібито, нічого.
– Дивно все це, – кинув репліку Мулука. – Давайте зайдемо всередину.
У хаті було вже все прибрано. У великій кімнаті в труні лежав покійник. Тьмяно горіла свічка, відбиваючись на образах. Дві бабусі в хустинках схлипували, сидячи на широкій лаві. В іншій кімнаті Мулука звернув увагу на закривавлену купу одягу в кутку.
– Ще не встигли прибрати, як перевдягли, – перехопив його погляд старий Бурима. – Ось поховаємо, потім замиємо кров і ще зноситься. Шкода викидати. Це Юхим із-за кордону привіз.
Мулука нагнувся, підняв вельветову куртку, розправив, щоб подивитися на дірку від ножа. Раптом з куртки щось випало і закотилося під лаву. Іван присів і побачив маленьку монету. Ніби розпечену жарину, він її обережно взяв і поклав собі на долоню. Це була золота царська п’ятірка – 5 рублів або третина імперіалу, як її прозвали. Всі зачудовано мовчки дивилися.
– Звідкіль це? – першим не витримав батько вбитого.
– Ось і я хочу запитати: звідки? – пронизливо дивився на нього Мулука.
Він знову взяв куртку і тепер уже ретельно оглядав її. Перевірив кишені, обмацав все до рубчика, але більше нічого не було.
– Він вам щось про золото говорив? – отямившись, почав задавати питання і Куриленко.
– Яке золото? Я вперше цю монету бачу.
– Можливо, десь у хаті є схованка?
Приголомшений Іларіон Бурима мовчки знизав плечима. Провівши все своє життя в нужді і злиднях, він вперше так близько бачив золоту монету.
– Здається, я починаю дещо розуміти, – загадково промовив Мулука. – Але краще про все поговоримо вже після похорону. А обшук тут, я вважаю, зайве робити.
Він відразу попрямував до дверей. Слідом за ним вийшов Куриленко.
– Поки вони будуть на цвинтарі, а потім ще поминальний обід, – звернувся чекіст до свого міліцейського колеги, – постарайся дізнатися, хто був з Буримою того дня. І взагалі, поцікався, кого з чужих бачили в селі. Це дуже важливо. А я сходжу на цвинтар разом з усіма. Може там щось надибаю.
Після поминок Куриленко відкликав уповноваженого ГПУ до тину і повідомив:
– Є цікаві новини. Позавчора, у день вбивства, в селі бачили Івана Лепетченка. – А ще дуже важливу інформацію я отримав від корчмаря. Того дня ввечері в корчмі допізна засиділись Григорій Олексієнко і Петро Прохватило. Коли вони вже допилися до чортиків, а платити було нічим, Олексієнко хотів дати корчмарю золоту монету. Але товариш його зупинив і сховав її в кишеню, сказавши, що борг повернуть пізніше.
– Послухай, Миколо, – Мулука від хвилювання потирав руки, – я все більше схиляюся до однієї версії. А що як Бурима десь відкопав махновські цінності? Я думаю, для тебе не таємниця, що у нас на Гуляйпіллі є чимало таких схованок. Дізнавшись про знахідку, сюди приїхав Лепетченко, щоб усе вилучити. Але Бурима не захотів так легко розставатися із здобиччю, за що й поплатився життям. А золота монета випадково зосталася у нього в кишені.
Цього разу Куриленко не став іронізувати, бо й сам почав схилятися до думки, що тут не все так просто, як йому спочатку уявлялося. «Схоже, в разі успіху, знову всі лаври дістануться ГПУ, – безрадісно думав він. – Але треба й самому покрутитися. Можливо, й мені перепаде якась відзнака».
– Тоді звідки взялися монети у Олексієнка і Прохватила? – запитав він.
– Оце нам і треба зараз з’ясувати, – розпорядився Мулука. – Ходімо, пошукаємо їх.
У цей час обидва колишніх махновці сиділи на виструганій з колоди лаві під крислатим горіхом на подвір’ї у Олексієнка і жваво обговорювали останні події.
– Невже ти нічого не пам’ятаєш? – уже вкотре запитував Григорій Олексієнко. – Ти ж між нами завжди бував найтверезішим.
– Хоч убий, не пам’ятаю, – щосили напружував пам’ять Петро Прохватило, аж зморшки вкривали вузький лоб. – Як у тітки Марії Кравченчихи утрьох могорич пили, пам’ятаю. Потім Юхим Бурима пішов додому, а ми з тобою почвалали до корчми добавляти. Після закриття я запропонував ще навідатися до Юхима, щоб упевнитись, що у Кравченчихи самогон таки добріший, ніж у нього. Ми ще з ним тоді за обідом об заклад побилися про це, а він все не погоджувався. Пригадую, що Юхим виставив пляшку первака, ми випили по склянці, а далі – як у тумані.
– І я нічого не пам’ятаю, – безнадійно похитав головою Григорій. – Прокинувся уже вранці удома. Голова тріщала, всього нудило. До обіду ледве оклигав. А потім почув, що Юхима знайшли мертвим з ножем у грудях.
– Григорію, це ж, правда, не ми? – переляканими виряченими очима дивився на нього Прохватило.
– Нехай Бог милує, таке скажеш! – Олексієнко тричі перехрестився. – Хіба ж рука підніметься на свого товариша!
– А ти чув, що люди на похороні казали? – запитав Прохватило. – Ніби гепеушник у нього в кишені золоту монету знайшов.
– Ну то й що?
– А те, – спересердя підвищив голос Петро, – що позавчора у корчмі тебе дідько смикнув теж золотою монетою за випивку розплачуватися. Теж забув? Якщо отой з ГПУ і міліціонер про це дізнаються, то вони швидко зв’яжуть два кінці в один вузол. Спробуй тоді виправдатися.
– А я скажу, що монета в мене ще з війни лишилася. Зберігав, як пам’ять.
– А якщо тітка Марія про все розкаже? – не заспокоювався Прохватило.
– Не розкаже. Вона ж сама просила, щоб ми нікому не говорили, що розплатилася з нами золотом. До того ж, щедро заплатила. Де такого ще заробиш – за вимурувану піч, перекритий дах і полагоджений паркан виклала три золоті п’ятірки! Мені, тобі і Юхиму – по одній монеті. А де вона сама їх взяла? У тому й справа, що про це вона ані чичирк. Значить, тут щось не все гаразд.
– А що, коли сам Махно залишив їй золото на зберігання? – несподівано висунув припущення Петро. – Вона ж у нього у контррозвідці служила, і батько їй довіряв, бувало, особливо важливі завдання.
– Все може бути, – погодився Григорій, – та хіба про це від неї дізнаєшся. Вона ж якась відлюдькувата. Ні з ким не водиться, живе сама по собі.
У цей час хвіртка рвучко відчинилася і на подвір’я увійшли Мулука, Куриленко і голова сільради. Впевненою ходою вони рішуче попрямували до спантеличених співрозмовників.
– Якраз ви обоє, голубки, нам і потрібні, – з іронією в голосі промовив Куриленко. – Якщо чесно в усьому признаєтесь, собі ж краще зробите.
– А в чому нам треба признаватися? – першим озвався Прохватило. – Ми нічого поганого не зробили.
– Де ви були позавчора ввечері? – суворо запитав Мулука.
– У корчмі, – продовжував за обох відбиватися Петро, – там ми цілий вечір просиділи, аж до закриття. Корчмар може підтвердити.
– А потім?
– Потім розійшлися по домівках. Бо ж випили надміру, тому мріяли лише про одне – якнайшвидше добратися до ліжка й завалитися спати.
– А коли ви востаннє бачилися з Буримою? – поставив чергове запитання Мулука.
– В обід того ж дня, – першим відповів Григорій Олексієнко. – Ми разом у тітки Кравченчихи дах перекривали. Після цього ми з Петром пішли у корчму, а Юхим – додому.
– І на скільки ви там погуляли? – вставив своє питання Куриленко.
– Та вже й не пам’ятаємо.
– А ось дехто з присутніх у корчмі запам’ятав, – продовжував міліціонер. – Ви пропили все, що мали, а потім намагалися розплатитися золотом.
Після цих слів у Григорія Олексієнка всередині ніби щось обірвалося, у грудях шалено закалатало серце, а в роті все пересохло, і язик став дерев’яним. Та він швидко отямився і, відчуваючи, що пауза занадто затяглася, став пояснювати:
– Я справді хотів віддати корчмарю золоту монету. Беріг її ще з війни, а тут мало не пропив. Але Петро мене стримав, і ми домовилися, що розплатимося за випивку іншим разом.
– На монету можна подивитися? – поцікавився Мулука.
– Чому б і ні, – Григорій дістав з кишені невелику торбину, розв’язав шнурок, вийняв звідти монету і подав чекістові. Мулука поклав її на долоню, а поряд – знайдену у Бурими. Вони були однаковісінькими.
– Це – твоя, а інша була у Бурими, – сказав Мулука. – Як це можна пояснити?
– Не знаю, – знизав плечима Олексієнко. – Він мені про свої збереження нічого не розповідав.
– Гаразд, – підсумував Мулука, зрозумівши, що зараз він від них нічого не доб’ється. – Поїдете з нами в Гуляй-Поле. Там в усьому розберемося.
До Гуляй-Поля добралися вже пізно ввечері. Тому затриманих залишили під вартою у райвідділі міліції. Допитувати їх вирішили наступного дня, ретельно продумавши всі питання і можливі версії. Але спочатку Мулука хотів поспілкуватися з Іваном Лепетченком. Всю дорогу йому не давала спокою думка про присутність Івана в день вбивства Бурими у Кінських Роздорах. Йому дуже хотілося пов’язати цей приїзд ад’ютанта Махна з убивством і щоб у кінцевому результаті вдалося вийти на сліди золота. Мулуці не терпілося розплутати цю загадкову справу і знайти заховане махновське золото. Він вже уявляв собі, як про його успіх будуть доповідати в Олександрівськ, потім у Катеринослав, Київ, Москву…
Вранці він наказав привести до нього Лепетченка. Іван, який встиг звикнути, що до його особи ГПУ і міліція проявляють підвищену увагу, черговому виклику не надав особливого значення. Та й питання, які спочатку ставив Мулука, були звичними: де бував останніми днями, що робив, з ким спілкувався? Але коли розмова зайшла про поїздку у Кінські Роздори, Мулука почав проявляти особливу затятливість.
– Мене попросили бути хрещеним батьком, – спокійно пояснив Іван. – В обід ми всі були в церкві з гостями, а потім поїхали в сусіднє село Зразки, щоб випити за здоров’я хрещеника.
– А до кого їздив? – поцікавився Мулука.
– До Івана Машка, що по той бік річки живе.
– А в Гуляй-Поле коли повернувся?
– Наступного дня вранці виїхав, і скоро й тут був.
– І про вбивство Юхима Бурими ти нічого не чув?
– Юхима вбито? – з сумом і жалем у голосі перепитав Лепетченко. – Коли? Хто це зробив?
– У той день, коли ти нібито до церкви ходив. А хто це зробив, зараз з’ясовуємо. – Мулука про себе зазначив, що Лепетченко, можливо, й непричетний до вбивства. Хоча все це ще потрібно було перевірити. Щоб бесіда не виявилась даремною, він вирішив порушити головне питання, з тих, що його найбільше хвилювали, – про заховані скарби.
– У вбитого знайшли золото. А ти тоді чекістам нічого не говорив про схованки у Кінських Роздорах.
– Для мене й зараз це новина, – не піддався на провокаційне питання Лепетченко. – А Юхима шкода. Відчайдушний і щирий був чоловік.
По суті, розмова закінчилася нічим. Лепетченко з невеселими думками повертався додому, а Мулука почав готуватися до бесіди з Олексієнком і Прохватилом. Тим часом події в Кінських Роздорах розгорталися за ніким не передбаченим сценарієм. Бездітна набожна вдова Марія Кравченко, приголомшена звістками про смерть Бурими, арешт двох інших махновців і вилучення в них золотих монет, була у відчаї. Вона не спала всю ніч, розмірковуючи, як їй діяти далі. «І треба ж було вскочити в таку халепу», – картала вона себе за необачність.
Ще у 1920 році, коли махновська армія з боями відступала через її рідні місця, Марія вирішила залишитися вдома. Довгі виснажливі переходи давалися тяжко, до того ж підкосила хвороба. Використавши нагоду, Махно наказав, щоб у неї на зберігання залишили частину цінностей із великого інтендантського обозу – килими, відрізи тканин, теплий зимовий одяг. А ще – невеличку скриньку із золотими монетами.
– Щоб надійно зберегла, – наказав Щусь. – Настануть кращі часи – все добро повернеш у нашу спільну повстанську скарбницю.
Та незабаром вона дізналася, що Щусь загинув, наступного літа сам батько Махно з невеликим загоном втік до Румунії і очікувати його повернення було марно. Минав час. Коли з-за кордону приїхав Юхим Бурима, Марія кілька разів заводила з ним розмову про Нестора Івановича, про його наміри, намагаючись дізнатися, чи, бува, не збирається той об’явитися знову на Гуляйпіллі. Розуміла, що сподівання марні, тож поступово стала звикати до думки, що все залишене на зберігання тепер вже є її законною власністю. Нерозумно було й надалі тримати золото без якоїсь користі для себе.
Деякі речі Марія почала продавати ще раніше – нужда змусила. Самій – без чоловіка, дітей, без будь-якої допомоги було важко зводити кінці з кінцями. А з перекриттям даху їй і поготів було не впоратися. Тому й покликала на допомогу колишніх махновців, пообіцявши щедро віддячити і сподіваючись, що вони нікому не розкажуть про золоті монети, одержані від неї за роботу. Платити ж бо їй більше було нічим.
Після того, що трапилось, вона всю ніч провела у молитвах і поклонах перед образами, благаючи Бога відпустити їй гріхи і змилостивитися над нею. Марія картала себе за те, що золото, можливо, стало головною причиною вбивства Бурими. Вона вже знала, що Олексієнка з Прохватилом чекісти забрали в Гуляй-Поле. Розбурхана уява малювала їй страшні картини: на допиті махновці зізнаються, що це вона їм дала золоті монети, і вже вранці за нею приїздять із райцентру, заарештовують, здійснюють обшук у будинку, знаходять скриньку із золотом. Про те, що буде далі, й думати не хотілося.
Вранці, нагодувавши нашвидкоруч худобу, вона висипала решту монет у хустину, зв’язала кінці докупи і подалася до церкви.
– Зніміть із мене гріх, – припала вона до ніг здивованого батюшки, – візьміть це золото на храм Божий і врятуйте мою душу грішну.
Заспокоївши жінку і вислухавши її сповідь, батюшка не зрадів, а виявив завбачливу розсудливість. «Звичайно, такі кошти для церкви були б не зайвими, – думав він. – Але якщо про їх походження дізнаються в ГПУ, що цілком ймовірно, то можуть бути великі неприємності». Тому він дипломатично відказав:
– Бог простить твої гріхи, якщо ти щиро розкаюєшся. Але прийняти це золото я не можу. Іди з миром і молися частіше.
У якомусь напівсні Марія опинилась біля сільради і вклякла на ганку. Ноги, які стали важкими, мов налиті свинцем, не слухалися, але запаморочена свідомість штовхала зробити крок, який би зняв тягар з душі. Мов уві сні вона відчинила двері до кабінету голови, поклала на стіл важкенький вузлик, тремтячими руками розв’язала його і не витримала – розридалася. Лише через деякий час, випивши води і заспокоївшись, про все розповіла.
Після обіду з Гуляй-Поля приїхав уповноважений райвідділу міліції Микола Куриленко для перевірки всіх версій убивства. Несподіване розкаяння Марії Кравченко, про яке він тут дізнався, полегшило йому роботу. Тож він зі знанням справи склав протокол вилучення цінностей і відібрав у неї детальні пояснення. «Ото Мулука позаздрить», – задоволено думав він, повертаючись назад.
