Текст книги "За золотом Нестора Махна"
Автор книги: Олександр Скрипник
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)
Зустріч з Пантелеймоном Каретниковим
На шляху до Гуляй-Поля Лепетченко лише удавав, ніби дрімає. Насправді всі його думки, мов розтривожені бджоли над вуликом, роїлися навколо золота. В уяві чітко поставали картини трирічної давності: повні ящики із монетами та ювелірними прикрасами, їх чаруючий блиск і витончені форми. В голові один за одним виникали неймовірні картини, як він вночі відкопує скарб, переносить на плечах по одному важкі ящики городами за село, торочить їх до сідла і сторожко веде коня до гаю в заздалегідь обране місце. При місячному сяйві пересипає золото в кілька малих скринь і закопує їх в різних місцях. З собою бере лише невелику торбину, з півпуда, і прямує до Одеси. Там у порту він знаходить Самуїла Цукермана, того самого, з яким вони разом тікали з румунської тюрми, і вже удвох вони придумують, як забрати решту золота і перейти кордон.
Серце схвильовано билося у нього в грудях, ледь не вистрибувало. «Ні, цей план не підходить, – Лепетченко почав тверезіше мислити. – Одному цього не вдасться зробити. А що, як спробувати взяти у спільники Каретникова?» Але відразу він відкинув цю думку. По-перше, навряд чи йому вдасться поговорити з ним наодинці. А по-друге, він не був впевненим, чи можна сьогодні Пантелеймону довіряти такі таємниці. Той і раніше вирізнявся своєю скупістю й хитрістю, дбав лише про власні інтереси. А за ці роки, взагалі невідомо, яким він став. До того ж, не подобаються оті його навідування в місця, де Махно залишав на зберігання цінності.
Лепетченко міг лише здогадуватися, звідки Каретников дізнався про схованки. Ще тоді він помічав, як Пантелеймонова дружина Феня, котра також була в загоні, весь час тинялася поблизу, коли вони збиралися щось ховати. Не виключено, що підгледіла і запам’ятала. Та в цьому ще слід було остаточно переконатися під час зустрічі з ними. Але вже зараз Іванові стало зрозуміло, що Каретникову довіряти не можна.
Залишався ще один варіант – зважитись на пропозицію Спектора. З одного боку, вона насторожувала, бо елементарно могла бути хитрою пасткою ГПУ. Якщо це так, то йому не бачити ні золота, ні свободи. Але, з іншого боку, Іван хотів вірити Маркові. Він його трішки знав ще по махновській повстанській армії, і тому був відверто здивований тим, що той зараз служить у ГПУ. «Не такі в нього переконання і характер, щоб бути справжнім чекістом, – розмірковував Лепетченко. – Найвірогідніше, він потрапив у органи випадково, а тепер його це цілком влаштовує: що не кажи, а представник влади, усі кругом його бояться». Але ж Іван добре пам’ятає випадок, коли Спектор із експропрійованих махновцями у Катеринославі спільних цінностей взяв золотий годинник і крадькома сховав у кишені. Отже, не байдужий до золота.
Поринувши у думки, Лепетченко не помітив, як вони під’їхали до Гуляй-Поля. Знайомі до болю місця відразу відволікли його від складних розмірковувань. І голос Ісаака Теппера повернув до буденних проблем.
– Почекаєте мене тут, – наказав Ісаак. – Я владнаю всі питання з головою сільради і повернуся.
Але голова, як з’ясувалося, був у від’їзді. Із його заступником, колишнім махновцем Шаровським, Ісаак не захотів зв’язуватися. Це могло зашкодити їхнім планам. Тому він про все домовився з начальником гуляйпільської міліції.
О другій годині ночі Лепетченко і Спектор, як і було домовлено перед цим на невеликій нараді, відправилися до будинку Каретникова. Він містився у тому кутку Гуляй-Поля, де, як вважалось віддавна, проживали відомі місцеві конокради і шахраї. Біля темних вікон будинку стояла підвода. Зі стайні було чути хрумання коней.
– Спочатку поговоримо з ним спокійно, – запропонував Лепетченко. – Можливо, він і сам про все розповість. А якщо ні, то доведеться його трішки полякати.
Спектор намацав ручку револьвера у правій кишені штанів.
– Краще бути наготові, – погодився з Лепетченком. – Все може трапитися.
Постукали у вікно. Невдовзі почувся голос Каретникова:
– Хто там?
Іван назвався. Двері скоро відчинилися і на ганок вийшов здивований і дещо переляканий господар.
– А я вже думав, що це юзівські бандити навідалися, – почав він пояснювати своє хвилювання. – Ми лише пару годин, як із Юзівки повернулися, на базар їздили. А ви звідки тут узялися?
– Не галасуй, Пантелеймоне, – перебив його Лепетченко. – Краще підемо до хати, там і поговоримо.
На поріг вискочила ще заспана Феня.
– Іване, звідки ти взявся? – тільки й видавила із себе і відразу перевела погляд на чоловіка.
Та Лепетченко встиг помітити в її очах здивування, страх і якісь холодні недобрі іскорки.
– Та заходьте вже, заходьте, – намагаючись надати своєму голосові привітності, знов заговорила вона. – А я оце два дні тому випадково зустріла Ольгу Куриленко, ну, ти її, Ваню, добре пам’ятаєш. Так ми з нею якраз про тебе згадували. Мабуть, не випадково.
– Сідайте, – вказав Пантелеймон на лаву, – і розказуйте, яким вітром вас сюди занесло.
– Ми приїхали аж із Польщі, – почав Лепетченко, – із особливим завданням батька Махна: забрати залишені колись тут на зберігання цінності й документи і доставити йому за кордон.
Спектор уважно стежив за реакцією Каретникова і відразу помітив, як той увесь напружився.
– Так ви оце сьогодні приїхали чи вже десь побували? – обережно поцікавився Пантелеймон.
– Ні, не сьогодні, – відповів Лепетченко. – Ми вже навідалися у Гаврилівку, Петропавлівку і в деякі інші села. Та про це поговоримо потім. Ви краще розкажіть, як тут живете.
При згадці про ці села у Каретникова всередині все похололо. Саме там вони з Фенею ще у 1921 році забрали сховані Махном цінності. «Але чи знають про це непрошені пізні відвідувачі? – думав він. – Судячи з усього, щось знають. Тому краще самому розповісти. Але не про все. По ходу розмови буде видно, що їм відомо».
– Живемо, як і всі, – почав Пантелеймон. – Загалом не бідуємо. Там щось купимо, тут продамо – так і крутимося, тримаємось торгівлі і ні в яку політику не втручаємося. Нас ніхто не чіпає, і ми нікому нічого поганого не робимо. Щоправда, був якось один інцидент з чекістами.
– Що за інцидент? – відразу запитав Спектор, який до цього сидів мовчки і лише слухав.
– Ще три роки тому, – почав Каретников, – коли Махно подався за кордон, ми повернулися до Гуляй-Поля. Згодом якось з братом Харитоном і нашими колишніми махновцями Шевченком і Сагайдаком ми домовились обікрасти млин на хуторі Решетилівському, що недалеко від Полог. Як зараз пам’ятаю, забрали тоді 19 мішків зерна і мішок борошна. А вже наступного дня на подвір’ї у Харитона на хуторі Марфополь чекісти все це знайшли і дізналися про нас. Сагайдака з Шевченком відразу заарештували і розстріляли. А нам з братом і Фенею вдалося втекти.
– Може, стіл накриємо? – перебила чоловіка Феня. – У нас і горілка добра є.
– Не треба, ми не голодні, – заперечив Лепетченко. – Краще так поговоримо. Лише попити щось принеси.
– Молоко холодне з погреба будете?
– Оце якраз те, що треба, – погодився Іван.
Коли жінка вийшла з хати, Спектор, який з професійною цікавістю слухав розповідь Каретникова, запитав у нього:
– Невже вас після всього цього залишили в спокої?
– Якби ж то так. За нами по всьому району ганялися ЧК і міліція. Утікаючи, ми випадково потрапили в Гаврилівку. Я знав, що в цьому селі живе дід Забудько, котрий симпатизував махновцям. У нього ми вирішили сховатися і переночувати. За вечерею дід розповів мені, що Махно залишив у нього на зберігання цінності і документи, але зараз він не знає, що з ними робити. І тоді в мене майнула думка податися за кордон, бо тут вже не можна було лишатися. Тому я взяв у діда всі цінності і документи, щоб передати їх Несторові Івановичу. Але зі своїми документами я побоявся їхати до кордону, бо мене по дорозі могли схопити, тож спочатку, аби перечекати, подався на Донеччину до свого далекого родича. Там згодом дізнався про амністію і вирішив повернутися до Гуляй-Поля.
– Ти про золото і документи розповідай, – увірвався терпець у Лепетченка.
– Не гарячкуй, Іване, все розкажу, – Пантелеймон залпом випив півкухля молока, бо аж в роті від хвилювання пересохло, і продовжував, – щоденник Махна, карти та інші документи я зарив там, за хатою у свояка, щоб не возитися. Боюся, що вони до цього часу вже й згнили у землі. А металеву коробку із золотими монетами забрав із собою. Але коли ми повернулися до Гуляй-Поля, за нами прислали міліціонерів, щоб заарештувати. Я схопив коробку із золотом, вискочив у вікно і почав втікати. А коли зрозумів, що мене все одно схоплять, то викинув її у річку. Відразу після цього я був поранений і здався. Півроку мене протримали у в’язниці і відпустили.
– А золото ти потім з річки дістав? – запитав Спектор.
– Якби ж то, – на цей раз щиро вигукнув Каретников. – Я те місце мабуть сотню разів обшукав уздовж і впоперек, але все марно.
Ще не вирішивши, наскільки можна вірити в цю історію, Лепетченко сердито мовив:
– Не треба було взагалі забирати у діда Забудька цінності. Не ти їх там залишав, не тобі було ними й розпоряджатися.
– Та я ж хотів зробити як краще, – виправдовувався Каретников. – Хто ж знав, що все так станеться.
– А де ти подів золото, яке забрав у вдови Долгаш у Петропавлівці, – повний сундук, оббитий залізом, зелений такий? – не змінюючи тону, раптово запитав Лепетченко.
– Про який сундук ти кажеш, Іване? – Пантелеймон зробив здивований вигляд. – Я нічого більше не брав.
– Тільки не бреши, – Спектор вихопив револьвер і націлив його на Каретникова. – Нам вдова все розповіла, як ти з дружиною приїхав до неї, набрехав, нібито Махно лежить поранений і прислав тебе по золото.
Аби розмова відбувалася вдень, вони б помітили, як зблід після цих слів Каретников, як руки у нього помокріли і почали тремтіти. Дивлячись на націлений на нього револьвер, він судорожно розмірковував: «Якщо розповісти всю правду, то треба буде віддати все золото, а його вже лишилося менше половини. Адже частину він витратив на купівлю коней і підвод, частину відібрали злодії, коли вони з дружиною якось пізно ввечері поверталися з Юзівки – тоді самі ледве врятувалися від смерті. Ні, краще мовчати, бо, чого доброго, ще й пристрелять друзі-махновці за те, що позаздрився на спільні цінності».
В цей час Феня, яка досі сиділа мовчки за столом і нервово кусала край хустки, нагло підскочила до Лепетченка, схопила його за руку і залементувала:
– Іване, і ти повірив отій сучці? Вона ще тоді в загоні постійно заздрила нам з чоловіком, бо чомусь незлюбила нас. То вона навмисне нас обмовила. Мені люди розповідали, з якою злістю вона говорила про те, що ми зараз із Пантелеймоном заможно живемо. А золото, мабуть, сама заховала і не хоче віддавати.
Каретников, який встиг взяти себе в руки, теж додав:
– Іване, ти ж знаєш, що ми не барахольники, нам чужого не треба. Хочеш – можеш обшукати всю хату. Якщо щось знайдеш, тоді можеш спокійно застрелити і мене, і мою дружину.
– Гаразд, – сказав на це Лепетченко. – Зараз ми тебе не чіпатимемо. А твою розписку, яку ти дав діду Забудьку про вилучення в нього цінностей, я передам батьку Махнові. Нехай вже він вирішує, що з вами робити.
– Тільки про нашу зустріч щоб нікому не говорили, – попередив на прощання Спектор, – інакше…
Він не закінчив фразу, сховав револьвер у кишеню і вийшов з хати. Відійшовши на деяку відстань від подвір’я, промовив:
– Ну що скажеш, Іване?
– Сам не знаю, що й думати. З одного боку, нібито правду каже, а з іншого – не все в’яжеться у його розповіді. Щось він приховує, але як з нього витягти всю правду, навіть не знаю.
– Ти сам такий, що нікому не довіряєш, – зауважив Спектор з натиском.
Лепетченко зразу на це нічого не відповів. Так вони деякий час йшли мовчки. Іван заговорив першим:
– Я обдумав твою пропозицію, Марку. Але якщо ти мене обманеш, Бог тебе рано чи пізно покарає. Так і знай.
Спектор, який уже й не сподівався, що Лепетченко перед ним розкриється, відразу мовив:
– Можеш мені повністю довіритись. Вранці ми всі від’їздимо до Катеринослава. На цьому пошуки золота припиняються. Але тебе ще деякий час потримають під вартою. Остаточне рішення прийматимуть у губернському відділі ГПУ. Там у нас з тобою вже не буде нагоди про все поговорити.
– Я теж про це вже думав, – сказав Лепетченко. – Отже, уважно слухай і запам’ятовуй. Один із в’їздів у село Велику Михайлівку проходить через міст. Там протікає річка Вовча. За мостом справа ростуть два дерева. Між ними десь на глибині одного метра закопаний дерев’яний ящик. Всередині в ньому лежить загорнута у промаслені ганчірки велика коробка із золотом.
– А про це місце ще хтось знає? – поцікавився Спектор.
– Ні, я сам ховав і нікому про це не розповідав. Навіть Махно про цю схованку не знає.
– Тоді зробимо так: одержавши відпустку, я приїду сюди, відкопаю золото, потім знайду тебе, і ми все зробимо так, як потрібно.
– А як ти мене знайдеш?
– Іване, ти мабуть забув, де я працюю, – вже усміхаючись, сказав Спектор, поплескуючи його по плечу. Незважаючи на пізній час, він відчував себе бадьорим, сповненим сил і енергії.
Розрахунок чекістів на те, що Лепетченко довірить свої таємниці колишньому махновцю, справдився. Тепер операція з пошуку золота набувала зовсім іншого характеру, в якій власне скарбу вже відводилася другорядна роль. Але для початку потрібно було все ж відкопати золото.
За сценарієм ГПУ
Заступник начальника Катеринославського губернського відділу ГПУ Говлич відсунув на край столу телефонний апарат і замислився. Щойно він мав розмову із заступником голови ГПУ УСРР Карлом Мартиновичем Карлсоном. Той цікавився ходом пошуків махновського золота і тим, які заходи планується здійснити найближчим часом в цій справі. Він зазначив, що про операцію доповідали «наверх» і вона перебуває на контролі у перших осіб.
Говлич повідомив, що пошуки золота поки що не дали ніяких результатів, і попросив ще тиждень на здійснення другого етапу операції, яка мала на меті виведення Лепетченка за кордон разом із співробітником ГПУ, котрому ставилося завдання увійти в довіру до Махна та дізнатися про його плани і наміри. Заступник голови ГПУ схвалив цей задум. Він лише не погодився з тим, щоб цінності дійсно вивезли за кордон.
– Але якщо ми їм не дозволимо взяти з собою золото, – наполягав Говлич, – Махно може запідозрити щось неладне. Так ми ризикуємо життям нашого співробітника.
– Я це розумію. Але ж ми не можемо власними руками зміцнювати фінансове становище антирадянських закордонних організацій, – категорично заперечив Карлсон. – Це буде занадто дорога ціна за можливість отримувати інформацію, нехай навіть безпосередньо від самого Махна!
Врешті-решт вирішили, що не варто ділити шкіру невбитого ведмедя. Потрібно спочатку відкопати золото, про яке розповів Спекторові Лепетченко, а потім вже продумати всі деталі майбутньої операції.
Говлич, який у відсутність начальника губвідділу вперше виконував його обов’язки, трішки нервував. І було від чого. Адже в той час, коли начальник перебував у відпустці, а інший заступник хворів, саме йому доводилося здійснювати таку відповідальну операцію. У разі провалу можна було підмочити репутацію, а то й поплатитися кар’єрою. До того ж це б зламало його найближчі плани, бо через тиждень він мав здавати свої справи і їхати на навчання у вищу прикордонну школу ОГПУ СРСР. Зате якщо все пройде успішно, то його помітять і можна буде навіть сподіватися на підвищення. Розмірковуючи над цим, він ще раз проглянув доповідну записку про хід пошуків золота на Гуляйпіллі, а потім наказав викликати всіх учасників недавньої операції.
– Щойно я мав телефонну розмову із заступником голови ГПУ УСРР Карлсоном, – вагомо почав Говлич, коли всі зібралися в його кабінеті. – Він зазначив, що за ходом нашої операції постійно слідкує керівництво управління і вимагав від нас щоденних доповідей про зроблене. Тому я можу дати вам лише один день на відпочинок. Вранці у цьому ж складі на автомобілі поїдете у Велику Михайлівку за золотом. Решті співробітників відкривати тонкощі всієї справи ми не будемо, щоб не надавати їй розголосу. Тому вас я попрошу тримати всю інформацію у суворій таємниці. Навіть колегам по роботі забороняю про щось розповідати. А зараз всі вільні. Лише Спектора попрошу затриматися.
– Сідай, Марку Борисовичу, – запропонував йому Говлич, коли всі вийшли. – Ти вже, мабуть, здогадуєшся, що на тебе чекає надзвичайно відповідальне завдання. Не побоїшся йти в саме лігво ворога?
– Трішки страшнувато, – чесно зізнався Спектор, – але в мене є передчуття, що все буде гаразд.
– Одного передчуття замало, – Говлич перегорнув свої нотатки, зроблені під час телефонної розмови з Карлсоном. – Потрібно ретельно продумати всі деталі майбутньої операції і всі варіанти можливого перебігу подій. Через два дні сюди приїде співробітник іноземного відділу ГПУ, який проінформує тебе про обстановку в Польщі і способи зв’язку з нашою резидентурою. У цей час там збирають і узагальнюють всю інформацію про Махна та його оточення, що надходить з офіційних джерел та від нашої агентури. Але про це поговоримо потім. Зараз головне – привезти сюди золото і придумати, як його залишити у нас, щоб воно ні в якому разі не дісталося Махну.
– Але це може насторожити і Лепетченка, і Махна, – зауважив Спектор. – Тоді мені ніхто там не повірить.
– Знаю, але є розпорядження «зверху», – Говлич багатозначно подивився на стелю, – щоб золото лишилося в Україні. Тому потрібно думати, як це зробити.
– А які у вас зараз плани стосовно Лепетченка? – поцікавився Спектор. – Адже я йому сказав, що у мене відразу буде відпустка. Так що потрібно з ним якнайшвидше десь тут в коридорах зустрітися, нібито випадково, і домовитися про подальші спільні дії, інакше у нього можуть виникнути зайві підозри.
– Його ми кілька днів потримаємо у камері, – відповів заступник начальника губвідділу, – а потім видамо йому тимчасові документи і випустимо, організувавши за ним цілодобовий нагляд. Що ж стосується зустрічі, то ми її обов’язково влаштуємо, але вже після вашого повернення з Великої Михайлівки.
Наступного дня Говлич наказав привести до нього Лепетченка. Він вирішив продовжити з ним гру, розпочату ще на Гуляйпільщині Спектором, і підготувати грунт для наступного етапу операції.
– Погані у нас з вами справи, Іване Савелійовичу, – почав розмову Говлич, коли Лепетченко залишився наодинці з ним у кабінеті. – Чи то у вас пам’ять погіршилася, чи навмисне не хочете показувати нам місця, де заховане золото.
– Все, що знав, я розповів і показав, – став виправдовуватися Лепетченко. – Але ж не моя в тому провина, що у тих місцях не виявилося цінностей.
– Гаразд. Тоді розкажіть, яка у вас була домовленість із Махном на той випадок, коли ви дійсно нічого не знайдете. Адже ви повинні якось повідомити його про це?
– З Нестором Івановичем ми домовилися таким чином, – Лепетченко вирішив казати правду, бо тут йому особливо нічого було приховувати, – якщо я знайду золото, цінності та документи, то привезу все йому. А якщо нічого не знайду, то повідомлю про це через дружину Черняка, яка живе в Умані. Вона регулярно підтримує контакти зі своїм чоловіком, котрий зараз знаходиться у Польщі. Він тоді розшукає Махна і все йому передасть. А я залишусь в Україні.
– Отже, з Катеринослава ви поїдете до Умані, – нібито розмірковуючи вголос, промовив Говлич, запалюючи цигарку. – Але спочатку ви напишете листа Махну, в якому опишете свої пошуки і попросите його вказати нові місця, де заховане золото.
Такого повороту подій Лепетченко не очікував. Адже якщо Махно надішле відповідь, в якій назве місця схованок, то її спершу прочитають у ГПУ, і тоді вже чекістів обманути буде важко. Цього не можна було допустити.
А Говлич, нібито вгадавши його думки, продовжував:
– Але не подумайте хитрувати. Листа напишете тут, ми його прочитаємо і законвертуємо. Ось вам папір і ручка. Зараз вас проведуть у камеру, там сядете і спокійно про все напишете. А через пару днів ми вам видамо тимчасові документи, і ви поїдете до Умані, передасте листа. Після цього можете повертатися в Гуляй-Поле.
Тільки зоставшись у камері наодинці зі своїми думками, Лепетченко чи не вперше збагнув, що ніколи його тепер ГПУ не залишить у спокої. Лише не міг вирішити, що чекістів більше цікавить: інформація про золото чи про Махна. Але в будь-якому випадку йому потрібно було попередити Нестора Івановича про небезпеку, і краще зробити це особисто, бо в листі про все не розкажеш. Та й невідомо, чи дійде до нього лист, чи не перехоплять його по дорозі. Він мав на увазі не той лист, про який йому говорив заступник начальника відділу ГПУ, а інший, в якому він збирався описати всі перипетії перебування на Україні і передати його окремо. Але як тільки він уявив собі, що цей лист може потрапити до рук ГПУ, дефензиви або навіть колишніх махновців, то відразу відкинув цю думку. Отже, потрібно самому знову їхати в Польщу і там вже розшукувати сліди Махна. Добре, якщо Спектор знайде золото і їм вдасться перейти з ним кордон. Тоді можна буде сюди вже й не повертатися. Всі інші можливі варіанти розвитку подій, над якими розмірковував Лепетченко, ні до чого втішного не приводили. Залишалося одне: чекати.
Вранці з воріт губернського відділу ГПУ виїхала вантажівка, у кузові якої сиділо кілька чекістів. Всі вони були озброєні. Крім того, на дні кузова лежали лопати. Спектор сидів у кабіні і вказував дорогу. Ці місця він знав непогано, тому Великої Михайлівки дісталися порівняно швидко. Ще здалеку він побачив за мостом два старі осокори. Навкруги нікого не було видно, і це йому сподобалося.
– За мостом повертай до тих дерев, – вказав він водієві.
Коли всі злізли з машини, Спектор взяв лопату, визначив приблизно відстань між деревами і встромив її в землю посередині. Суха, поросла травою земля, була твердою. Намітивши майбутню яму розміром два на два метри, почали копати. За невеликим шаром чорнозему відразу з’явилася руда глина. Вже заглибилися на півметра, тому удвох копати стало незручно.
– Давайте я, – запропонував Ісаак Теппер і сплигнув у яму.
Хвилин через п’ять, викидавши небагато землі, він зауважив, вказуючи праворуч:
– А тут легше копається, глина не така влежана.
За деякий час лопата саме в тому місці наштовхнулася на щось тверде. В яму відразу сплигнув Спектор і вже разом почали розкопувати навколо. Досить швидко стали вимальовуватися обриси дерев’яного ящика. Щоб його обкопати з усіх боків, розширили всю яму праворуч.
– Принесіть лом з машини, – попросив Спектор, – зараз ми його підковирнемо.
За допомогою лома дійсно вдалося швидко підважити ящик так, що тепер його можна було взяти руками.
– Важкий, – зазначив Теппер, – швидше підхоплюйте.
Кришка ящика була прибита великими гвіздками, так що довелося попотіти, щоб її відкрити. Всередині, як і розповідав Лепетченко, лежала чимала за розмірами металева коробка з тих, в яких звичайно зберігають інструменти. Замотана в промаслені ганчірки, вона навіть не поіржавіла. Защіпки з двох боків легко відкрилися і перед очима чекістів відразу постала картина, яку жоден з них у своєму житті ще не бачив. Коробка була поділена на три окремі частини. В одній з них насипом лежали золоті монети, в іншій – обручки, ланцюжки з кулонами і хрестиками, масивні браслети та інші вироби, про призначення яких присутні могли лише здогадуватися. У третій частині коробки, найбільшій за розміром, лежали золоті виделки, ложки, ножі і кілька свічників.
– Дайте хоча б у руках потримати, – попросив водій, у якого очі округлилися і аж блищали від вигляду такого багатства.
Він узяв браслет, ледве застебнув його і відвів руку, щоб подивитися на це диво збоку. На його великій, жилавій, засмаглій руці на фоні здоровенного кулака, збитих до крові під час ремонту машини пальців з почорнілими нігтями коштовна прикраса виглядала якось неприродно, навіть смішно.
– Що, не підходить? – з іронією запитав Спектор.
– Ні, розмір не мій, – вловивши жартівливий тон, відповів водій.
Повернувши все на місце, коробку закрили. Спектор сам підняв її і спробував приблизно визначити вагу.
– З коробкою кілограмів двадцять буде, – підсумував він. – Але тут одна коробка майже половину затягне.
Поставили її в машину, швидко загорнули яму і рушили назад. Надвечір були вже у Катеринославі. Говлич був задоволений результатами поїздки чи не найбільше від усіх. Він відразу зателефонував у Київ і доповів про знахідку. Потім вони зачинилися зі Спектором у кабінеті і почали обговорювати план майбутніх дій. Дізнавшись про зміст останньої розмови начальника з Лепетченком, Марк запропонував:
– Якщо він все одно прямуватиме до Умані, то можна буде організувати нам перехід кордону в районі Волочиська. Це там недалеко. Я особисто знаю начальника Волочиського прикордонного загону Генріха Люшкова. Він раніше разом зі мною в Одеському губернському відділі ЧК працював, і ми з ним товаришували. А щоб золото не потрапило за кордон, я придумав одну хитру комбінацію. Я нібито домовлюся з контрабандистами, в ролі яких виступатимуть наші люди, про переправу через кордон. А вони розіграють з себе бандитів: відберуть у нас в останній момент, уже по той бік кордону, наші речі, в тому числі й золото, а самі втечуть.
Говлич на мить замислився, аналізуючи пропозицію.
– А це ідея, – сказав він після паузи. – Потрібно лише добре продумати всі деталі, щоб не виникло непередбачених ситуацій. Бо якщо золото потрапить за кордон, із нас тут голови познімають.
– Я розумію, – погодився Спектор. – Але це, як на мене, найкращий вихід із ситуації.
– Гаразд, я переговорю з керівництвом у Харкові, – підсумував Говлич, – а потім будемо діяти далі.
– Тепер мені потрібно побачитися з Лепетченком, – нагадав Спектор.
– Це ми елементарно влаштуємо. Завтра я його викличу до себе і попрошу, щоб його потримали у приймальні. А ти в цей час нібито випадково зайдеш, щоб поставити печатку в документах перед від’їздом до Одеси. Підійдеш до нього попрощатися, шепнеш, що золото вже в тебе і домовишся про зустріч на вокзалі.
– Тобто, завтра ми з ним маємо вирушити до Умані? – перепитав Спектор.
– Так, завтра. Не будемо гаяти часу. Зараз я зв’яжуся з Харковом і, якщо наш план схвалять, відразу надішлю відповідні вказівки в Умань і Волочиськ, щоб готувалися до проведення операції.
