Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц)

Хвилин зо дві йшли мовчки. Раптом сотник знову зупинився, з ніяковою й лукавою усмішкою подививсь на супутника.

– Все-таки ти трошки прибрехнув, друже Карась… Признайся!

– Ані краплинки. Як на сповіді.

– Тоді скажи, як ти міг розібрати те, що написав лікар червоним чорнилом?

– А я й не розбирав, – здивувався Тарас з такого запитання.

– О-о! – Богдан радісно ткнув пальцем у груди хлопця. – Не розібрав, а написав… Молодець, що признався! А я собі думаю ну, може, по-німецьки він трохи розуміє, так лікарі ж пишуть на цій… на латині. Я знаю…

Тарас зрозумів, у чому справа, протяжно свиснув, розвів руками й щиро розсміявся.

– Ну, сотнику, ти мене здивував. Латинський алфавіт знає кожен учень п’ятого класу. З цього починається вивчення іноземних мов. Дай мені папір, олівець, і я тобі зразу будь-яке слово напишу латинськими літерами.

– Це ти правду кажеш, – неохоче погодився Богдан, – У поляків теж латинський алфавіт. – І тут же спохватився, хитренько блиснув очима. – А все-таки скажи, як ти зрозумів, яку хворобу написав лікар? Адже вони наші хвороби по-своєму називають.

– Знов за рибу гроші… – розсердився Тарас і закричав, наче перед ним був не сотник УПА, від якого багато в чому залежала його дальша доля, а тупоголовий учень. – Не розбирав я, кажу тобі! Не знаю я латини, не вивчав. І яка хвороба, не зрозумів. Я скопіював запис, ну, так би мовити, змалював його. Спершу на папері спробував, а потім уже на бланку. Зрозумів?

Богдан понуро кивнув головою.

– Ну, хвалити бога, – насмішкувато сказав Тарас. – Дійшло, нарешті, й до тебе…

Рушили. Сотник мовчав, думав про щось. Судячи з усього, він не образився й, можливо, не помітив того, що Тарас кричав на нього, як на хлопчиська. Що ж до Тараса, то він отямився й був незадоволений з себе, справедливо розсудивши, що з Богданом йому не слід розмовляти як рівний з рівним. Тарас навіть не міг зрозуміти, як це в нього вийшло. Очевидно, почуття мимовільної переваги над сміливим, але малограмотним сільським хлопцем виникло в нього поступово і непомітно й несподівано виявило себе. Ні, з сотником УПА треба поводитися обережненько.

– Ти скільки вчився в гімназії? – запитав Богдан невдоволено.

– У нас гімназій нема, середні школи вважаються, – лагідно пояснив Тарас. – Восьмий клас закінчив… – І м’яко, непомітно перейшов на шанобливе «ви». – А ви скільки?

– Я? Чотири зими в польську школу ходив, – з несподіваною злістю відповів сотник. – От і все! Думаєш, за Польщі нам, українцям, легко було вчитися? Чом би не так! Щоб мене вивчити, батькові довелося б усе поле продати, та й то б не вистачило. А нас у батька було четверо…

– Ну, звичайно, я вас розумію… – продовжував пружинити Тарас. – Умови не дозволяли.

– Це не те, що й вас! – не міг заспокоїтися Богдан. – У вас дітей до школи за вуха тягнуть. І – безкоштовно!

«Ось воно в чому справа… – промайнуло в Тарасовій голові. – Богдан надзвичайно самолюбивий. Слухаючи мою розповідь, він наче приміряв мої вчинки до себе: зміг би він усе так придумати й зробити, чи ні? Зміг би, крім одного – заповнити четверту графу, підробивши почерк лікаря. Для нього навіть сама думка про можливість такої підробки виключалася, а для якогось шмаркача – «совіта» ця операція виявилась зовсім легкою. Оце саме й «заїло» сотника. Грамота, видно, була його болючим місцем». І Тарас вирішив використати цю обставину для політико-виховної роботи.

– Так, так, – охоче погодився він. – У нас, у Радянському Союзі, навіть дурнів змушують учитися. Хочеш – не хочеш, а вчись. Нічого не вдієш. Такий закон для всіх– загальна, обов’язкова, безплатна середня освіта. – Хлопець насмішкувато чмихнув, ніби аж дивуючись з такої безглуздої системи, й підлив олії до вогню – Якби не війна, так оце мені в. Інститут довелось би вступати.

Богдан сердито, недовірливо, із заздрістю зиркнув на нього:

– В інститут? Бач, який скорий!

– Так змусили б, – простодушно заявив Тарас. – Думаєте, своєю волею… Я ж не дуже-то й брався за науку. Ледачий.

Це, здається, доконало Богдана. Помовчавши, він запитав у похмурою підозріливістю:

– Комсомолець?

– Як? – наче не зрозумів хлопець.

– У комсомолі був?

– Ні-ні… Я політики не люблю, не втручаюся.

– Оце й добре! – суворо похвалив Богдан. – Щоб у мене в сотні ніякої політики і агітації. Чуєш?

– Не сумнівайтеся, – заспокоїв його Тарас. – Тримати язик за зубами я вмію.

– А то я вас, східняків, знаю… – продовжував сотник. – Ви всі там національно несвідомі. Забули, якого ви кореня, роду. Є в мене один такий… Як нап’ється, так і починає: «Дружба народів, усі нації рівні…» Може, й ти так думаєш?

– П’яний чого не скаже…

– Еге! Що в тверезого на думці…

– Щодо цього будьте спокійні, пане сотнику, – поспішно сказав Тарас. – Я краплі в рот не беру. Як баптистський проповідник…

– Не крути! Я тебе про нації питаю.

Тарас зрозумів, що його заганяють у кут. Треба було відповідати. Він здивовано, придуркувато кліпаючи віями, подививсь на Богдана.

– Щодо націй? Так?

– Як, по-твоєму, всі нації рівні?

– Ні-ні! – заперечливо захитав головою Тарас, важко зітхнув і продовжував – Яка може бути рівність? Я в Німеччині був, там мені все добре розтлумачили щодо націй: німець – це людина, а українець, поляк чи, скажімо, росіянин – це тупе бидло. Недарма ж вони за одного вбитого німця розстрілюють десять, а то й двадцять наших… От який німець дорогий! Як можна рівняти?

Сотник зупинився, уважно, оцінююче оглянув своїми гострими сірими очима непоказну постать супутника, очевидно, намагаючись скласти про нього нове, більш правильне уявлення.

– Знову крутиш? Дурником прикидаєшся? Я тобі не бауер, мене не обдуриш.

Тарас розгублено й винувато знизав плечима.

– Скажіть, як щось не так, пане сотнику. Може, я що не так. Кожна людина може помилятися…

Несподівано міцно стиснуті Богданові губи затремтіли в усмішці; очі подобрішали, але він тут же оволодів собою, сказав твердо:

– Ти добрий штукар. Я тебе наскрізь бачу. Зрозумів? Так от, слухай. Забудь про свій комсомол, дружбу народів і все, що тобі совіти в голову напхали. Ти – свідомий українець, борець за самостійну Україну, стрілець УПА. Родом ти будеш не з Полтавської області, а десь з Волині. Ну, хоча б з самого Рівного, і щоб ніякий собака не знав, що ти східняк, совіт. Так, для тебе краще буде… Зрозумів?

– Як накажете, пане сотнику…

– Не пане сотнику, а друже сотенний, друже Богдане. Так мене треба називати, друже Карась. Молитви знаєш?

– Отче наш… Вистачить?

– Навчу ще… – злагіднів Богдан. – Мене ти не бійся. Кажи все, що думаєш. Але тільки на самоті. Мене ніяка більшовицька агітація не бере… З іншими – ні слова.

– Зрозуміло, друже Богдане. Можна запитати?

– Кажи.

– Проти кого воюватимемо?

– Проти німців і поляків.

– А поляки що? – здивувався Тарас. – Вони хіба за німців?

Богданове обличчя порожевіло від припливу крові, на лобі здулася вена. Він знову відчув у словах хлопця підступ, насмішку.

– Запам’ятай, друже Карась, в українців три вороги – німці, поляки, москалі-більшовики.

– Ого! До біса ворогів! А друзі?

– Америка, – не зразу і якось невпевнено відповів сотник. – Америка багата, сильна держава, вона нам допоможе.

Тарас кивнув головою, задумався на секунду й знову запитав:

– Друже Богдане, от я тут трохи не зрозумів вас. Скажімо так, серед українців теж є комуністи. Багато! То хто вони нам будуть – вороги, друзі?

– Вороги! – майже вигукнув Богдан. – Але українців ми перевиховаємо, зробимо свідомими.

– Це можна! – бадьоро погодився Тарас. – Дуже просто!

– А хто не захоче прийняти національну ідею, з тими в нас розмова буде коротка. Для таких у нас ес-бе є.

– Це що, наче гестапо?

– Ще краще.

Тарас засміявся.

– Ну, тоді діло піде! Будемо вішати чи розстрілювати тих несвідомих?

– Як трапиться…

– Я розумію, друже Богдане, що під рукою буде – мотузка чи рушниця. От потіха буде. У німців від сміху животи полопаються.

– Чому?

– Ну як же! Німці хотіли наш народ знищити. Скажемо правду – побили багатьох, але всіх відправити на той світ таки не зуміли. Часу їм не вистачило. А тепер ми самі своїх будемо вішати й розстрілювати. Комедія!

Тарас чекав усього. Сотник міг розізлитися, заїхати йому кулаком по фізіономії, дати прикладом у груди чи навіть пустити в нього кулю, але Богдан тільки сумно подивився на нього.

– Друже Карась, якщо ти ляпнеш таке кому-небудь з наших, то я вже не зможу врятувати тебе від смерті. А я тобі смерті не бажаю. Ти мені подобаєшся. Я люблю веселих людей.

Це було сказано з щирою тривогою за долю Тараса.

Однак Тарас здогадався, що ще одне почуття тривожить душу відважного малописьменного сільського хлопця. Сотенний УПА не був цілком певен, що обрав для себе єдино правильний і можливий шлях у житті. Майже підсвідомо він шукав інших, правильніших шляхів і боявся цих пошуків.

8. ГЕЛЕНА

Командир партизанського загону, відомий Оксані під кличкою Пошукайло, виявився зовсім не таким, яким вона його уявляла. Він був худорлявий, хворобливий на вигляд, одягнутий у пристойний сірий костюм спортивного крою з викладеним комірцем білої сорочки. Якби не ремінь, на якому, на німецький манер, висіла кобура з пістолетом, його можна було б вважати за сільського вчителя чи за представника якої-небудь іншої найзвичайнісінької мирної професії. Він і тримався так, ніби сидів не в землянці, а приймав у себе в скромному кабінеті молодого спеціаліста, який щойно прибув до нього на роботу.

Спершу розмова точилася ввічлива й незначна. Пошукайло розпитував Оксану, чи бувала вона раніше в цих місцях, чи знає історію краю, його особливості, якими мовами володіє. Він усе поглядав і поглядав на Оксану й, хоча в його темних, добре зашторених очах не з’явилося ні подиву, ні розчарування, ні досади й, тим більше, радості, розвідниця зрозуміла хід його думок. Командир загону, очевидно, не був вільний від почуття ревнощів, бо ж справу із зловленою ним лазутчицею передано іншій, спеціально присланій до них з Великої землі людині. Проте зараз його, видно, тривожила не стільки так звана честь мундира, скільки те, що шанси на досягнення успіху малі. Перед ним молоденька дівчина, що ніколи не бувала в цих місцях. Він здогадувався, що Сивий прислав до нього кращу свою розвідницю, але не наділена ж, справді, ця дівчина якимось незвичайно чудесним даром, і що може зробити вона, якщо його люди й сам він нічого не добились від Гелени? Отже, справа безнадійна, і ця дівчина даремно ризикувала, добираючись сюди. Однак…

– Як ви уявляєте собі виконання свого завдання?

Оксана зрозуміла, що її випробовують на самовпевненість і апломб.

Поки що нічого конкретного, – відверто призналася вона. – На першому етапі я підкоряюся вам особисто й нічого не роблю без вашої згоди. Сивий сказав, що ви розробляєте план дій і, можливо, запропонуєте декілька варіантів на вибір. Після цього я дію самостійно, вірніше, на свій страх і риск, однак, при можливості, консультуюся з вами. Зв’язок через вас. Ось вихідні дані.

Командир потер пальцем підборіддя, наче перевіряючи, чи гладенько воно виголене.

– Все це передбачалося на кращий випадок. На превеликий жаль, цього разу випадок такий, що… Коротше кажучи, ми поки що нічого не можемо запропонувати вам.

Он як! Він не має надії на успіх. Було схоже, що Пошукайло щось приховує від неї.

– Вона що-небудь вам розповіла?

– Нічого. В тому й справа. Тільки назвала своє ім’я – Гелена.

– Але, можливо, це кличка?

– Більше нічого не змогли добитися. Я сам допитував. Боюся, що з цього нічого не вийде.

В Оксани з’явилося підозріння, що захопленої в полон розвідниці вже немає живої.

– Ця жінка… жива? – тихо спитала Оксана.

– Звичайно! – здивувався командир і тут же насупився. – А хто вам розповів, що вона пробувала покінчити з собою?

– Ви, – невинно всміхнувшись, відповіла Оксана. – Щойно… Поставивши це питання.

Командир загону нічим не виявив свого збентеження. Побіля очей у нього з’явилися веселі зморшки.

– Чудово, – сказав він, – Але чому ви запитали, чи жива вона?

– Дуже просто, – знизала плечима дівчина, – Я зрозуміла так: ви не вірите в те, що ми зможемо довідатися про таємницю Гелени, а таємницю поховати може тільки смерть. Поки людина жива…

– Це правда, – погодився командир загону. – Що ж, допитаємо її у вашій присутності.

– Як ви гадаєте, чому вона намагалася покінчити з собою?

Пошукайло знизав плечима.

– Фанатичка. Очевидно, були якісь вказівки щодо цього… Дуже налякана.

– Дозвольте, я поговорю з нею наодинці?

Пошукайло кинув на дівчину пильний погляд. Очевидно, вона здалася йому надто самовпевненою, і це засмутило його. Але він сказав цілком коректно:

– Будь ласка. Бажаю вам успіху.

За кілька хвилин Оксана в супроводі ординарця командира загону підходила до низенької землянки, біля входу до якої під могутнім дубом стояв вартовий. Був теплий ранок, окутаний серпанком ліс пронизувало сонячне проміння. Неподалік кувала зозуля, щедро відраховуючи комусь роки життя.

Наступна зустріч з Геленою викликала хвилювання в душі Оксани. В ті роки багато жінок навіть сам політ у пасажирському літаку вважали за щось незвичайне, мало не героїчне. Гелена пролітала над лінією фронту, над країнами, заповненими ворожими військами, над сотнями стволів зенітних батарей, які пильно стежать за тим, що робиться в небі. Вже сам по собі цей політ був для неї подвигом. Другим подвигом був стрибок з парашутом на землю, де на Гелену чатувала небезпека мало не на кожному кроці. Гелена не уникнула небезпеки, вона потрапила до рук тих, кого вважає своїми ворогами. Вперта мовчанка, спроба покінчити з собою… Очевидно, вона хотіла накласти на себе руки з-за страху, що вороги зуміють змусити її розповісти про ту мету, задля досягнення якої вона прибула сюди, в тил до німців на Східному фронті. Гелена обирала смерть, як надійну запоруку збереження таємниці. Хто ж вона така, ця жінка, що назвала себе Геленою, в чому полягає таємниця, задля якої вона готова померти, що дає їй силу – ненависть чи любов, жадоба подвигу чи жадоба помсти, сліпий фанатизм чи холодний точний розрахунок?

Оксана відчувала, що їй необхідно одержати відповіді на ці запитання, але ще не знала, яким чином зможе вона зробити це і чи зможе взагалі.

І ось перед нею ця молода жінка. Вона лежить на застелених білим рядном ялинових вітах на боці, підтягти зігнуті в колінах ноги, з руками, зв’язаними рушником за спиною.

– Доброго дня, пані Гелено!

Жінка підвела голову, світло впало на її м’яке, ніжне обличчя. Вона зляно, недовірливо дивилась на несподівану гостю, що заговорила до неї по-польськи, й, очевидно, намагалася пригадати, чи не бачила вона її колись раніше. Впевнившись, що не бачила, мовчки відвернулася. Оксана ввійшла до землянки, присіла навпочіпки й розв’язала полонянці руки. Гелена сіла на рядні й, розтираючи затерплі руки, знову уважно й неприязно подивилась на незнайому дівчину. У неї було ще рум’яне, повне обличчя з покусаними, розпухлими губами, великі сірі озлоблені очі, над якими нависло густе м’яке волосся з каштановим відтінком.

– Я думаю, пані Гелено, вам треба вмитись, – діловим рівним тоном, у якому все ж звучала нотка співчуття, запропонувала дівчина, – Після цього ми з вами зможемо поснідати.

Гелена мовчала, насторожено вивчаючи обличчя дівчини, її руки, одяг. Вона була переконана, що незнайомка з’явилася недаром, і від неї нічого доброго, крім підступу, не можна сподіватися. Оксана підбадьорливо подивилась на неї, запитала з веселим подивом:

– Пані не хоче вмиватися й снідати? Пані не бажає навіть відповідати, коли до неї звертаються? Чому?

Глузливо-ущиплива посмішка з’явилася в очах Гелени.

– Хто є пані? – раптом запитала вона різко. – Полька?

– Ні, – без вагань відповіла дівчина. – Я українка.

– Я так і думала… – задоволено кивнула головою Гелена. – Дякую пані за те, що сказала правду.

– Може, й пані скаже мені правду? Хто пані? Полька?

Гелена затрималася з відповіддю, нарешті промовила твердо:

– Так. Я полька.

– Чудово! – засміялась Оксана. – Домовимося говорити одна одній правду.

– Ні! – очі Гелени розширилися й мовби закам’яніли. – Я нічого не скажу пані. Марні сподівання.

– Чому?

– Тому, що й пані не скаже мені правди.

– Для чого гадати? Спробуймо, я згодна відповісти на будь-яке запитання пані. Припустімо, пані запитує, скільки мені років. Відповідаю – двадцять два. А скільки років пані?

– Добре. – Гелена вп’ялася очима в дівчину. – Хай пані, в такому разі, скаже мені, хто вона така.

– Згодна. Але якщо я скажу правду, пані також скаже, хто вона?

– Так! – майже вигукнула Гелена, відкидаючи рукою волосся, що впало на очі.

– Слово гонору?

– Слово гонору. Богом присягаю. Але тільки правду!

– Вірю, – Оксана щиро глянула в очі жінці. – Я– радянська людина й борюся проти ворогів мого народу – гітлерівців.

– Що? – зневажливо засміялась Гелена. – Радянська… За кого пані мене приймає? За маленьку дівчинку? Звідки тут…

Вона раптом замовкла і з виразом душевного болю на обличчі прислухалась до далекого звуку, схожого на дитячий плач.

– Нащо пані крутить мені голову, – сумно, вже без злості, продовжувала Гелена, – Пані прислали до. мене, щоб вона ніжно й ласкаво пролізла мені в душу, все випитала, довідалася. Даремні надії! Я католичка. Я мовчатиму й терпітиму, як мовчали й терпіли перші християни, не боячись ніякої муки. Мати божа дасть мені сили.

Оксана сіла на низеньку колоду, дістала сигарети, запропонувала Гелені. Та жадібно подивилась на сигарети, але відмовилась.

Оксана запалила.

– Послухайте, пані Гелено, й подумайте над моїми словами. Я скажу вам ще одну правду. І не одну, а відразу дві. Так, мене послали, щоб я, беру ваші слова, залізла пані в душу і про все довідалася. Пані цьому вірить?

– Так.

– Чудово. Тепер ще одна правда. Мені невигідно її відкривати, бо вона настроїть пані проти мене, і я б могла цю правду приховати. Але я не приховаю. Пані – католичка, вона вірить у бога, а я в бога це вірю. Я – атеїстка.

– О-о! – наче стогін вирвалося з грудей Гелени. Вона дивилась на Оксану напіввідкривши рота, з неприхованим страхом.

– От бачите, ви злякались мене, – засмучено промовила Оксана. – Але я сказала правду. Я не збираюся сперечатися з пані про релігію, але пані прекрасно знає, що серед релігійних людей є і негідники, й злочинці. Хіба серед гітлерівців мало католиків, але ж це не перешкоджає їм убивати католиків поляків. І не лише дорослих, а й дітей. Я правду кажу, пані Гелено?

– Правду, але я пані не вірю.

– Як же так? – усміхнулась Оксана. – Пані визнає, що я кажу правду й…

Розвідниця не договорила, помітивши, що Гелена не слухає її. Знову з’явилася туга в очах, знову тривога, біль, радість на обличчі – Гелена знову почула плач дитини. «Вона мати»… – здогадалась Оксана.

– Пані Гелено, скільки років вашій дитині?

Жінка здригнулася й, не змігши приховати свого подиву, видивилась на дівчину. Зрозуміла, як та здогадалась, облизала рузпухлі губи.

– Я попрошу в пані сигарету…

Запалила, жадібно затягуючись димом, сказала розгублено:

– Рік і вісім місяців моїй дитині.

– Вона лишилася там? – тихо й співчутливо запитала Оксана.

– Так… – з легким викликом підвела на неї очі Гелена.

– А чоловік? Його немає живого?

– Так! Пані швидко про все здогадується. Чоловік загинув рік тому. А пані одружена?

– Ні, – сказала Оксана. – Той, кого я кохала, теж загинув. У мене на очах… Пані вірить мені?

– Вірю, – задумливо кивнула головою Гелена. – В це можу повірити. Пані теж могла зазнати багато тяжкого. Війна…

– А в те, що я вам друг, а не ворог, повірити не можете? – з гіркою посмішкою запитала Оксана.

Очі Гелени знову стали холодними.

– Навіщо пані хоче мене обманути? Я ж бачу пані наскрізь, як на рентгені.

– Це було б добре… – повеселіла Оксана.

– Пані хоче, щоб я повірила, що вона радянська… – насмішкувато продовжувала Гелена. – Це смішно. Невже пані вважає мене дурненькою?

Справа поверталася досить дивно. Оксана здогадалася, що крайня ворожість Гелени викликана якимсь непорозумінням, яке необхідно було розвіяти якомога швидше.

– Хто ж я така, по-вашому? – запитала дівчина здивовано.

– Тільки не радянська…

– А хто ж?

Тепер Гелена не приховувала своєї ненависті. Так, вона ненавиділа дівчину, що сиділа перед нею, люто, всією душею, як найбільш небезпечного і погорджуваного свого ворога.

– Хто ж я така? – починала втрачати терпець Оксана.

– Українка! Бандерівка! – вигукнула дівчині в обличчя Гелена.

Це було так несподівано, що Оксана розсміялася.

– Пані Гелено, в такому разі, ми з вами вже друзі, – заявила вона весело. – Вставайте, вмивайтеся й будемо снідати. Признаюся, я вже добре таки зголодніла.

– Так, пані добра артистка, тому її й послали сюди. Хай пані скаже, якщо вона совітка, де вона так добре навчилася розмовляти по-польськи!

– А хіба я добре розмовляю?

– Для українки непогано.

– Дякую, – всміхнулася Оксана й перейшла на англійську, – Де ви жили в Англії? Вам сподобалася ця країна? Правда, що там часто бувають тумани?

Тут уперше на обличчі Гелени з’явилася розгубленість.

– Ви все зрозуміли? – продовжувала Оксана по-англійськи. – Зрозуміли, я бачу по очах. Бачите, я не запитую, де ви проходили підготовку, вчилися радіосправи, стрибали з парашутом і як звуть того, хто послав вас сюди. Мене це Не цікавить. Вставайте, пані Гелено. Будемо снідати.

Оксана подала руку жінці, щоб допомогти їй устати, і вражена Гелена прийняла її руку. Та перш ніж вийти з землянки, вона запитала:

– Пані, скажіть, як ви опинилися тут, серед бандерівців?

– Яких бандерівців? Пані помилилася. Тут радянські партизани.

– Не вірю. Тут не може бути радянських партизанів. Докази?

– О! За цим зупинки не буде. Невже вам не пояснили обстановки перед тим, як посилали?

– Я знаю обстановку… – похмуро сказала Гелена.

Ординарець командира сидів біля дуба, поруч з вартовим, курив. Побачивши, що Оксана виходить із землянки разом з затриманою в лісі парашутисткою, він схопився. Видно, помітив, що дівчина задоволена розмовою, яка відбулася, і по його устах перелетіла схвальна усмішка.

– Звідки ви родом, товаришу? – запитала його Оксана.

– Тутешній… – ухильно відповів партизан.

– Українець?

– Так.

– А ви, товаришу вартовий?

– Те ж саме, – відповів вартовий, ліниво підводячись на ноги.

– Поляки в загоні є?

Ординарцеві ця розмова не була приємною й зрозумілою. Він хитрувато всміхнувся:

– Запитайте командира. Він знає…

Оксана засміялася розуміюче. Гелена, стиснувши губи, недовірливо, допитливо дивилась то на одного, то на іншого партизана й, здається, переконалася, що хлопці не грають і що їх відповіді не заготовані заздалегідь. Коли вона почала вмиватися, знову, цього разу вже більш виразно, долетів дитячий плач, і вона завмерла з намиленим обличчям, не підводячи голови.

– Хочете глянути на дитину? – запитала дівчина.

– О, пані, я буду вдячна…

Оксана наказала ординарцеві піти до командира й від її імені попросити дозволу привести в землянку жінку з дитиною.

Сніданок минув у повній мовчанці. Гелена замислено жувала кашу, очі її то. ставали порожніми, то в них відбивалася якась тривожна думка, й вона завмирала на секунду з піднесеною до рота ложкою, то її насторожений погляд падав на постать дівчини, але дивитися Оксані в вічі вона уникала.

Оксана не турбувала її питаннями. Найважча розмова була ще попереду. Розвідниця обмірковувала не лише докази, до яких їй треба буде вдатися, щоб схилити на свій бік Гелену. Її як людину хвилювала доля цієї жінки, й коли вона говорила Гелені, що вона їй не ворог, а друг, це були не просто слова. Гелена з’явилася з чужого, ворожого Оксані світу, але в цьому світі були не лише вороги, а й друзі і ті, хто міг стати другом. Таких людей була більшість. Оксана думала про те, що саме спонукало Гелену піти на ризик. Гроші? Звичайно, гроші відігравали для неї важливу роль – чоловік загинув, вона в чужій країні, дитина… Але, очевидно, це не було головним, були й інші причини. Які? Палкий патріотизм? Бажання допомогти своєму, народові? Схоже… Хай це залишиться Гелені, на це ніхто не посягає.

Наприкінці сніданку ординарець привів низеньку селянку в стьобаній безрукавці з закутаною в хустку дитиною на руках. Личко дитини було брудне, в червоних прищах, вона смоктала ганчірочку, яку мати раз у раз умочала в чашечку з молоком.

Гелена, ледь зачувши кроки, відразу насторожилась, підвелася і з прояснілим обличчям, притиснувши руки до грудей, ступила назустріч селянці. Вона дивилась на дитину жадібно, сяючи вологими очима. Селянка не розуміла, для чого її сюди привели, але, побачивши двох жінок, почала, наче виправдуючись, пояснювати, що вона відлучила дитину від грудей, а соски немає, й дитина ніяк не звикне до ганчірочки, зчиняє крик на весь ліс. Вона намагалася говорити по-українськи, але постійно збивалася, вставляла польські слова, й ця особливість її мови, видно, не відразу дійшла до свідомості Гелени.

– Пані полька? – запитала Гелена раптом, допитливо й здивовано видивившись на селянку.

– Так!

– Звідки?

Жінка назвала своє село й, скривившись, заплакала, почала розповідати, як на них уночі напали бандерівці, й вони ледве встигли втекти, взявши з собою лише корову, а все інше, що наживалося роками, пішло димом і прахом, і що коли б не совіти-партизани, яким допомагав її чоловік, то невідомо, що було б з ними. Певне, погинули б, як багато інших.

– Чоловік пані поляк? – знову запитала Гелена.

– Так! Наше село все з поляків.

– А де чоловік зараз? – допитувалась, не зводячи очей з селянки, Гелена.

– З нами, пані, тут нас декілька польських сімей, а як далі буде, не знаю. Нас хочуть відправити ближче до Білорусії, туди, де більше партизанів. А мій чоловік, він… Він хоче лишитися тут, з цими партизанами.

Селянка заплакала ще дужче, слідом за нею закричало й мале. Мати підхопила потрісканими пальцями ганчірочку, швидко намочила її в молоці, всунула в рот дитині. Гелена з нерухомим обличчям дивилася на неї, видно, вражена всім, що вона почула.

Оксана мовчки слухала розмову, не вставляючи до неї жодного свого слова. Вона розуміла, що розмова ця розкриє очі Гелені на багато що. Розвідниця з гордістю подумала, що в її руках найкраща і найвірніша зброя – правда.

Після того, як дві польські жінки наговорилися досхочу й селянка пішла, Гелену важко було впізнати. Від її войовничості, непримиренності, запеклості не лишилося й сліду. Вона сиділа на колоді сумна, заглиблена в свої суперечливі думки.

– Пані Гелено, тепер ви вірите, що я вас не обманювала?

– Так.

– Можливо, у вас виникає думка, що жінку, яку ви бачили, спеціально підготували для зустрічі з вами?

– Ні! – після деякого вагання твердо заявила Гелена.

– Тоді прошу вас зробити те, що ви обіцяли…

Гелена пильно подивилась на дівчину.

– Добре, хай пані це знає. Я прилетіла з Англії, мене післали ваші союзники.

– Хто?

– Точно не знаю, слово гонору, – притиснула руки до грудей жінка, наче закликаючи цим жестом вірити в щирість її слів. – Зі мною розмовляв представник нашого польського уряду в Лондоні. Двічі. Перед тим, як я вступила до школи, і коли повинна була летіти сюди.

– Що він сказав вам?

– Він сказав, що коли я виконаю завдання, то врятую життя кількох десятків, а може, й сотень тисяч поляків.

– А вам не спадало на думку, що вас можуть одурити?

– Ні! – блиснула очима Гелена. – Ні, ні!

– Але ж ви змогли зараз переконатися, що вам неправильно описали обстановку в тутешніх місцях?

Гелена спохмурніла, не відповіла.

– Ви не сподівалися зустріти тут радянських партизанів і тому прийняли їх за бандерівців. Чи не так?

– Ті, хто посилав, могли не знати…

– Добре. А звідки в вас така тверда впевненість, що вас не могли обманути? Адже якби вам вдалося виконати своє завдання, то ви так би й не довідалися про зміст тих шифровок, які б ви приймали й передавали через свою рацію… Я, здається, не помиляюсь?

– Так, я зв’язкова, тільки зв’язкова, – палко підтвердила жінка. – Більше я нічого не скажу пані.

Гелена відразу ж замкнулася, і в її очах з’явився вогник фанатичної впертості. Це було те, чого Оксана боялася найбільше. Треба було починати спочатку.

– Гелено, подумайте й скажіть, кому в даний момент вигідно, щоб українці й поляки ворогували, вбивали один одного? На це питання ви мені можете відповісти?

– Німцям! – рішуче заявила Гелена.

– Ви переконалися, що радянські партизани проти такої ворожнечі й роблять усе можливе, щоб не розпалювати, а погасити її?

– Так!

– А пані знає, чим займається та людина, на зв’язок з якою її післали?

Гелена, видно, весь час чекала підступу, відчувала, що слова радянської дівчини тіснять її, заганяють у кут. На її розпухлих губах з’явилася уїдлива посмішка.

– Пані з часом буде чудовим слідчим…

– Мені подобається, коли ви всміхаєтесь, – серйозно сказала Оксана, – Це подає мені надію, що ми з вами незабаром станемо друзями.

– Ні, не станемо… – з невеселою посмішкою похитала головою жінка.

– Чому? А якщо я скажу, що постараюся допомогти вам виконати завдання?

– Хо-хо! – глузливо вигукнула Гелена. – Я помилилася, пані вже зараз може замінити будь-якого слідчого!

– Ви знову мені не вірите, – спокійно продовжувала Оксана. – Тоді повірте логіці. Я – радянська людина. Радянські люди проти національної ворожнечі й не хочуть, щоб тутешні українці й поляки вбивали один одного. Ми щиро бажаємо, щоб вони об’єдналися й били свого спільного ворога – гітлерівців. Пані може заперечити мені?

– Ні, – після короткого роздуму відповіла Гелена й тут же з сумнівом похитала головою. – Моя кохана, дорога пані, що ви можете зробити? Хто оживить загиблих? Хто підійме з попелу те, що знищив вогонь? Це стара непримиренна ворожнеча…

– Гелено, значить, по-вашому, ми повинні сидіти згорнувши руки? Ви міркуєте, як людина, яка прийшла на пожежу й замість того, щоб лити, воду на вогонь, засунула руку в кишені й каже: «Навіщо гасити, однаково згорить!» Я таких людей вважаю негідниками.

Розгнівана Оксана дістала сигарети, мовчки простягла пачку Гелені. Обидва запалили.

– Пані казала, що коли вона виконає завдання, то врятує життя багатьох поляків. Так?

– Так мені сказали…

– Значить, якщо вас не обманули ті, хто посилав сюди, то радянським людям немає рації перешкоджати вам у виконанні завдання. Це не суперечить нашим інтересам, а навіть навпаки. Пані згідна?

Гелена мовчала. Курила, дивлячись на землю.

– Так от. Ми згідні допомогти вам виконати завдання. Ті, хто посилав вас, переведуть на ваш рахунок у банку обіцяну суму, яка піде на виховання вашої дитини, а ви з своєю рацією вирушите туди, куди захочете.

Гелена з шумом випустила затримане в легенях повітря, насмішкувато й сумно всміхнулася.

– Люба пані, це було б чудом, а я в чудеса не вірю.