Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)

4. ТАБЛИЦЯ ПОЛКОВНИКА ГОРЯЄВА

– Історія цієї дрібнички така… – повторив Горяєв, обережно вкладаючи марку в маленький конвертик, – Після відступу гітлерівців з Північного Кавказу в Мінеральних Водах було затримано цивільного німця-комерсанта, який не встиг утекти з своїми військами. В нього в чемодані знайшли батареї до рації. Допитали. Комерсант признався, що рацію він викинув, але заявив, що жодного відношення до гітлерівської розвідки не має. За його словами, він погодився за обіцяну йому велику суму виконати доручення агента крупної іноземної фірми. Все його завдання полягало в тому, щоб знайти на Північному Кавказі радника Томаса Хауссера, 1909 року народження, співвласника великого філателістичного магазину в Берліні, вручити йому як пароль цінну марку, а потім прийняти й передати по рації кілька шифровок, які не мають відношення до військової таємниці. Наші, звичайно, не повірили, визнали розповідь німця за легенду. Затриманий загинув разом з вартовим під час бомбардування. Марка й легенда лишилися…

Горяєв зробив невеличку паузу, ніби для того, щоб перевести подих, і промовив повільно, підкреслюючи кожне слово:

– Так от, точнісінько таку саму марку, в такому ж водонепроникному конвертику знайшли в Гелени… Випадковість?

Оксана підвела голову й, весело поблискуючи очима, глянула на свого начальника. Поставивши запитання, полковник Горяєв ніби запрошував розвідницю взяти участь у його здогадках і роздумах. Однак той місток, який він у думках перекинув від однієї марки до іншої, був гарний, але неміцний, йому бракувало ще однієї надійної опори.

– Випадковість майже виключається, – з усмішкою сказала дівчина, розглядаючи марку.

– Чому майже?

– Важливо знати, чи був Хауссер у цей час на Північному Кавказі.

– Точних даних я не маю. Але мене це не хвилює. За логікою речей Хауссер міг і навіть повинен був там бути. На Північний Кавказ було кинуто кілька загонів відомої вам дивізії «Бранденбург».

Два місяці, проведені Оксаною «вдома», в своїх, не минули для неї марно. Це були місяці напруженого навчання за програмою, складеною Горяєвим. У перервах між заняттями вона прочитала величезну кількість захоплених у гітлерівців документів і допомогла систематизувати цей матеріал. Все, що стосувалося зловісної гітлерівської дивізії «Бранденбург», яка складалася з диверсантів, шпигунів, провокаторів, що одягали для маскування радянську військову форму, Оксана знала на зубок. Минулого року бранденбурзьці вчинили на Північному Кавказі кілька неймовірних своєю зухвалістю диверсій у тилу радянських військ. Вони захоплювали заміновані мости й утримували їх до підходу своїх передових частин, створювали пробки на найважливіших шляхах, сіяли паніку серед відступаючих. Декілька груп пробилося далеко в гори й підкупами, погрозами намагалося підбити жителів аулів на збройні виступи проти Радянської влади. Але чому Горяєв зв’язує радника Хауссера з цією дивізією?

– Ви пам’ятаєте таблицю Менделєєва? – запитав раптом Горяєв. – Коли вчений складав її, багато клітинок лишилося незаповненими. Деякі елементи не відкрито й досі, але нам відомо, що вони існують і навіть їх адреса – місце в таблиці. Я вирішив проробити щось подібне. Мені вдалося розшифрувати всього лише декілька моментів з біографії цього загадкового Хауссера, решта – білі плями. Але ось яка цікава табличка вийшла.

Полковник дістав з папки потрібний аркуш, нервово поворушив губами. Він явно хвилювався. Очевидно, незважаючи на бадьорий тон, яким він викладав свою версію, деяка непевність і сумніви все ще не залишали його.

– Почнемо з того, що 1933 року з Радянського Союзу було видворено німецького спеціаліста, який займався зовсім не тим, чим слід було. Свого часу я прочитав повідомлення про цей інциденту паризькій газеті «Монд», але, на жаль, забув, чи було зазначено ім’я спеціаліста, прізвище пам’ятаю – Хауссер. 1934 року в Німеччині вийшла брошура «Слов’яни – нижча раса». Автор – Т. Хауссер. Потім з’явилася більш солідна праця доктора Т. Хауссера «Люди степів, лісів та боліт» з підзаголовком «Дослідження про вплив природних умов на психіку росіян». Передмова Альфреда Розенберга. І, нарешті, 1937 року було видано третю книгу доктора Т. Хауссера – «Політика Німеччини на півдні Росії в роки світової війни». Цю книгу я читав. Підла, але не дурна книжка, з розбором помилок, допущених німецьким військовим командуванням при окупації України 1918 року. В ній, між іншим, наводиться надзвичайно хвалькувате висловлювання одного тупого німецького генерала: «України не було, я вигадав і створив її».

Оксані здавалося, що перелічені Горяєвим факти недостатньо пов’язуються один з одним. Хіба мало Хауссерів у Німеччині!

– Пробачте, Володимире Георгійовичу, але як ми можемо твердити, що висланий з Радянського Союзу німецький спеціаліст Хауссер, автор книг Т. Хауссер і радник Томас Хауссер – одна й та ж особа?

– Не поспішайте поперед батька… – засміявся полковник, – таблицю ще не закінчено. Зараз ви зрозумієте… Поки що тримайте в пам’яті – судячи з назв книг, доктор Хауссер вважає себе спеціалістом з питань Росії чи, як кажуть гітлерівці, – з східного питання. Це дуже важливо! йдемо далі – 1940 рік. Гітлерівці створюють на території окупованої Польщі з українських націоналістів два батальйони – «Нахтігаль» і «Роланд», що ввійшли в дивізію «Бранденбург». У серпні було проведено інспекційний огляд батальйонів. Серед офіцерів, що прибули з вермахту, було двоє цивільних. Один з них – радник Хауссер.

– О-о! – вигукнула пожвавлено Оксана.

– 1941 рік. Війна. В перших числах липня в зайнятому гітлерівцями Львові було зіграно водевіль, присвячений створенню уряду соборної, самостійної України з паном Стецьком у ролі прем’єра. Ви знайомі з цією подією?

– Так. Уряд Стецька проіснував кілька годин і був розпущений гітлерівцями.

– Цілком вірно! Тільки не розпущений, а, швидше, розігнаний. Так от, радник Хауссер був присутній на цьому спектаклі в ролі неофіційної особи. Через два дні там же, у Львові, цей спеціаліст із східного питання відвідав уніатського митрополита Шептицького. Розмовляли… Той же 1941 рік. Гітлерівці зайняли Київ. Серед українських націоналістів знову точаться розмови про створення уряду. Хауссер у цей час перебував у Києві. Комерсант з оцією марочкою шукав Хауссера на Північному Кавказі. Якщо ми згадаємо події, що відбувалися там, то цілком можливо припустити, що Хауссер міг бути учасником чи свідком цих подій. І ось тепер він сидить у Рівному, почитує літературу слов’янськими мовами, а біля Рівного союзники скидають парашутистку з уже знайомою нам рідкісною марочкою, точнісінько такою, яка, за словами загиблого комерсанта, повинна була служити йому паролем…

Горяєв хитрувато примружився й запитав:

– Ну, як працює моя табличка? Заінтригував я вас цим Хауссером? Маєте бажання з ним познайомитися й довідатися, чому наші союзники так настирливо намагаються встановити зв’язок з якимось непомітним гітлерівським радником?

Оксана мовчала. Вона ще не встигла зробити висновків з фактів, поспішно перелічених полковником. Хауссер продовжував залишатися для неї загадковою, безтілесною, безликою постаттю, наче людина-невидимка. Щось найголовніше в ньому було неясним, не давалося зрозуміти. До того ж думки дівчини роздвоювалися. Вона була вражена обсягом роботи, яку її начальник проробив за такий короткий час – адже Гелена стрибнула з літака вчора вночі. Звичайно, почалося все з марки, з другої марки, тієї, що її знайшли в Гелени. Ця марка нагадала Горяєву «легенду» загиблого німця-комерсанта. Відразу ж було зроблено запит у партизанський загін: чи є в Рівному радник Томас Хауссер?

Відповідь – є! Так почали заповнюватись клітинки таблиці, в якій сміливих, несподіваних припущень було більше, ніж фактів. Але припущення – це ще не докази…

– Я хочу поділитися з вами деякими… – почав був Горяєв, але тут задзвонив телефон.

Полковник вислухав коротке повідомлення й тихо промовив у трубку:

– Прочитайте ще раз. Не поспішайте.

Спостерігаючи за виразом обличчя начальника, Оксана зрозуміла, що повідомлення було дуже важливим для нього.

– Ясно! – Горяєв обережно, ніби боячись когось сполохати, опустив трубку на важелі, уважно подививсь на розвідницю. – Щойно одержано шифровку з загону. Встановлено, що якийсь п’яний гестапівець назвав Хауссера експертом у східних питаннях. Він сказав: «Цей кастрат Хауссер пиндючиться, тиче свого носа в чужі справи тільки тому, що він, бачите, експерт у східних питаннях».

Тепер, коли заповнилася ще одна клітинка в «таблиці» полковника Горяєва, все стало зрозумілим. Коло ніби замкнулося.

– Це – він! – сказала Оксана.

Вона знала, що німці люблять давати страшним речам туманні й безневинні назви. Загони, створені для знищення мирних жителів, звались місцевими командами, масові арешти – заходами, спрямованими на оздоровлення населення, чи, коротше – санітарними заходами, розстріли – спеціальними акціями. Все благопристойно і невинно. Землі, населені українцями, білорусами й росіянами, були для них усього лиш життєвим простором, східними провінціями. І от – експерт у східних питаннях… Загальноприйнятою мовою це, очевидно, означало – висококваліфікований консультант катів, що вирішили знищити слов’янські народи.

– Так, це він… – підтвердив Горяєв тоном шахіста, який виграв дуже важку партію: «Так, це мат…» – Гарно ми з вами вивели його на чисту воду! – Він засміявся, радісно потер руки. – Отже, заочне знайомство з паном експертом відбулося. Не будемо гаяти дорогоцінного часу, визначимо ваше завдання. Потрібно одержати відповідь принаймні на два питання. На два – обов’язково. Які це питання, по-вашому?

Легенька зморшка набігла на чоло дівчини й розгладилася.

– По-перше, що потрібно розвідці від експерта…

– Друге?

– Очевидно, важливо довідатися, чим зараз займається Хауссер…

– От, от! – підхопив Горяєв. – Яку чергову капость готує нам цей дружок Розенберга. А він готує, не сумніваюся! По-моєму, ми недооцінюємо один вид зброї, яким охоче, я сказав би, майстерно користуються гітлерівці. Ця зброя вражає непомітно, невидимо, але іноді завдає більшої шкоди, ніж танки й літаки. Я маю на увазі різноманітні провокації. Експерт у східних питаннях доктор Хауссер один з винахідників такої зброї.

– Нам треба вибити цю зброю з його рук… – сказала Оксана.

– Хто це зуміє зробити?

Дівчина стримано всміхнулася.

– Першою повинна спробувати Гелена…

– Бажаю їй успіху, – сміючись, потис руку своїй розвідниці Горяєв. – Від щирого серця. А зараз відпочивати. Ось ключ від сусідньої кімнати, там є постіль.

О восьмій нуль-нуль розбуджу. Попрацюєте з Ярославом. Виліт завтра ввечері, як тільки стемніє.

Розвідниця пішла. Горяєв поклав папери в папку, сховав її в шухляду столу. В кутку лежав скочений матрац. Полковник постеливсь на підлозі, але перш ніж роздягтися, ввімкнув невеликий трофейний радіоприймач, настроїв на берлінську радіостанцію, йшла передача польською мовою. Вже перші слова насторожили Горяєва.

– … розкрито лише три могили, в яких виявлено понад двісті трупів. На трупах збереглася польська офіцерська уніформа, в кишенях знайдено дрібні речі, документи й листи польською мовою. Є підстави вважати, що кількість полонених польських офіцерів, знищених більшовиками в Кабанячій балці, досягає двох тисяч. На запрошення німецьких властей, на місці заховання жертв більшовицького терору побували представники швейцарського Червоного Хреста, польської громадськості й багато журналістів країн Європи. Їх супроводили співробітники міністерства пропаганди Зульцман, Фріге, лікарі-експерти Ернтц, Больдт, Нейман та радник доктор Хауссер…

Горяєв мало не скрикнув. Знову Хауссер! Він хотів був постукати в стінку кімнати, в якій знаходилась Оксана, але стримався: хай відпочиває, для неї дорога кожна хвилина, сну. Він дослухав передачу до кінця. Нова підла, добре продумана провокація… За роки війни гітлерівці вигубили кілька мільйонів поляків. Їх знищували по-звірячому – розстрілювали, вішали, спалювали цілими селами, морили голодом у таборах, душили газом у спеціальних машинах. Велося планомірне знищення народу. Німецькі газети, радіо не сумували з цього приводу, не оплакували загиблих. І от раптом Геббельс почав голосно ридати над могилами польських офіцерів, нібито знищених росіянами, заволав на весь світ про більшовицький терор! Мета цієї пропагандистської кампанії? Звичайно, прагнення викликати в поляків ненависть до росіян, до Червоної Армії. І Хауссер тут як уродився… Чи не ваша це робота, пане експерт у східних питаннях?

Горяєв, після того, як завів будильник і вклався на матраці, довго не міг заснути, лежав з розплющеними очима. Йому вдалося відкрити таємного ворога, й він думав, як вибити з його рук невидиму отруйну зброю.

5. ТІЄЇ Ж НОЧІ, В РІЗНИХ МІСЦЯХ, З РІЗНИМИ ЛЮДЬМИ…

Штрафний табір для радянських військовополонених у Квітчанах вважався зразковим. Усі його будівлі було сплановано таким чином, щоб вартові могли стежити за кожним ув’язненим, який вийде з бараку. Кожна стіна проглядалася з тієї чи іншої вишки. Жодного захистку, все наче на долоні. Гола втоптана земля без жодної травинки, просторий аппельплац у центрі, доріжки, всипані битою цеглою. По землі на відстані трьох метрів від високих, загнутих усередину на зразок букви «Г», залізобетонних стовпів з колючим дротом на ізоляторах – біла смуга. По людині в смугастій табірній робі, яка переступить цю риску, вартові на вишках відкривають вогонь із кулеметів без попередження.

Вночі табір був залитий світлом прожекторів, і біла смуга вирізнялась на землі особливо чітко й зловісно. Вона лякала своєю білизною більше, ніж грізний напис чи окрик. Вона безмовно говорила про смерть.

Вважалося, що здійснити втечу з табору в Квітчанах неможливо. Так, у кожному разі, вважав комендант оберштурмфюрер Еріх Шнейдер, прозваний ув’язненими «Білявою Бестією». Він мав підставу дотримуватись такої думки – всі спроби полонених вирватись на волю закінчувались невдачею. Були випадки, коли хтось із полонених знаходив лазівку й зникав, але не минало й доби, як утікачів, мертвих чи живих, повертали до табору. Мертвих – щоб виставити трупи для загального огляду, живих – щоб скарати на очах їх товаришів. Схоже було, що Білява Бестія радів з кожного такого випадку, який давав йому можливість улаштовувати ефектне, страхітливе видовище. Не виключено навіть, що кілька втеч оберштурмфюрер спровокував навмисне, щоб закріпити в свідомості ув’язнених думку про цілковиту безнадійність таких спроб. З цією метою він при кожній нагоді повторював свій улюблений вираз: «Із мого табору можна втекти лише на той світ».

Військовополонений лейтенант Колесник дотримувався дещо іншої думки. Він вважав, що в принципі втекти можна з кожного табору, але з табору в Квітчанах важче, ніж з будь-якого іншого. Ні, він не виключав такої можливості повністю. Вся справа, вважав він, полягала в тому, як придумано, підготовлено втечу, і в тому, наскільки ласкаво поставиться до втікачів його величність Випадок, інакше кажучи, як складуться дальші обставини втечі, яких ніхто не може передбачити.

Тому несподівана нічна розмова хоч і здивувала, вразила його, та все ж не здалася позбавленою тверезого глузду.

Павло Колесник вийшов із смердючої від хлорки вбиральні, жадібно вдихнув свіже нічне повітря. Глянув на небо – ті самі зорі, що й над рідною Полтавщиною. Хоч цього не відібрали… Назустріч йому від найближчого бараку, налягаючи на праву ногу, йшов в’язень з великою непокритою лисою головою. Колесник упізнав його. В таборі багато хто з в’язнів мав прізвиська. Цього нагородили двома – Башка, Сократ…

Башка зупинився перед Колесником і, дивлячись йому в вічі, звичайним глухуватим рівним голосом сказав, наче йшлося про гудзик чи шматочок паперу для цигарки:

– Є пропозиція, Павле. Припустімо, втеча… Візьмешся?

Колесник відповів таким зляканим, пронизливим поглядом, що Башка аж збентежився.

– Ні, я не збожеволів, – квапливо і з якоюсь досадою промовив він. – Пропозиція цілком серйозна. Є гарантії. Ну?

Башка чекав відповіді. Він мав дуже худе обличчя. Тонка шкіра так щільно облягала череп, що навіть зморшки на високому опуклому чолі розгладилися. Якби не очі, ця голова могла б нагадувати голову добре збереженої мумії. Але світло-карі очі жили на мертвому обличчі, в них відчувалася душевна проникливість, вони мовби випромінювали тепло напруженої роботи думки.

Колесник давно приглядався до цієї людини, що зуміла зберегти якусь стриману внутрішню гідність, і сам не раз ловив на собі уважні, допитливі погляди Башки. Проте до розмови в них не доходило. Сьогодні Башка вперше так відверто заговорив з ним.

– Тут треба добре подумати. – Колесник мимоволі кинув погляд на найближчу вишку. – Я повинен знати…

– Все, що треба, знатимеш. У свій час. Справа, вважай, певна. Організацію, допомогу – забезпечено. В будь-яку хвилину можеш відмовитись. Це на твоєму сумлінні. Зараз у принципі: так чи ні!

Не так просто було промовити це коротке слово. Раптова пропозиція Башки приголомшила Колесника. Він зрозумів лише одне – Башка звертається до нього не від себе особисто, а й від своїх товаришів. Таке припущення було логічним.

– Не можеш вирішити? Тяжко? Добу на роздуми. Якщо погодишся, назви бажаного партнера. Втікатимете вдвох. Поки що маю справу тільки з тобою. Без мого схвалення ні з ким не радься. Домовилися?

Останні слова Башка промовив уже відходячи.

Що за людина? Прізвище – Бахмутов. Артилерист, очевидно, офіцер, у минулому викладач математики, чудово грає в шахи – оце й усе, що знав про нього Колесник.

Павло ввійшов у барак, поліз на своє місце під стелею на третьому ярусі. Бліде жовтувате світло, сморід брудного, просяклого потом одягу, хропіння, лайка і стогін крізь сон. Колесник лежав на спині з напівзаплющеними очима. Він дививсь на потріскані дошки стелі, але не бачив їх. Перед ним в’ється рідний Псьол – чудова річка, яка незмінно з’являється перед ним у думках щоразу, коли він думає про втечу. І чарівна пісня, яку співала вся Україна в передвоєнні роки,

 
Їдьмо, Галю, з нами,
З нами, козаками.
Краще тобі буде,
Як в рідної мами.
Oй ти, Галю, Галю молодая…
 

Башка не сам. Існує організація. Ясно. Вони готують втечу. Є якісь шанси на успіх. Чому вибір упав на нього? Він – молодий і ще міцний. Треба погоджуватися. Напарник? Звичайно, Ахмет. Колесник побачив перед собою дружка Ахмета, маленького, худого, жилавого татарина, тіло якого було наче вирізане з мореного дуба, й усміхнувся. Перед війною вони служили в одному танковому полку. Старший сержант Ахмет Хабатулін, чемпіон військового округу серед боксерів ваги «мухи», не надто вже змінився і в таборі. Цей потягне. А Башка ж який! Недарма – Сократ…

І знову срібляста ріка дитинства в зелених кучерявих берегах.

Він поринув у тривожно-щасливий сон.

Яке щастя! Нарешті він у своїх, у партизанському загоні «Вчитель». І відразу ж завдання – на «колію», підривати величезний, розтягнутий до самого горизонту, состав з цистернами, платформами, з танками, гарматами. Поїзд мчить, стукають колеса, але чомусь він ніяк не наблизиться до того місця, де заліг серед кущів Тарас. Тарас чекав, чекав, та й заснув. Ніколи раніше з ним такого не траплялося. А поїзд іде мимо, гітлерівська солдатня дивиться у вікна вагонів, сміється з невдахи партизана-підривника. Тарас сіпає за шнур – вибуху немає. Товариші з жахом дивляться на нього. Командир тут як тут, термосить його за плече…

– Документи! Гей, ги!

Тарас розплющив очі. В вагоні, освітленому ліхтарем, що висів у кутку, чувся стримано тривожний гомін. Перед ним стояла невисока людина в мундирі, всипаному світлими металевими гудзиками, з карабіном за плечем. Поліцай… За ним – німець.

– Чуєш? Документи.

Попався. Все… Головне – німець. Було б товарняком. А то й пішака, від села до села. Не змикитив, зрадів нічному поїздові. А, може, все-таки не причепляться?

Хлопець відстебнув шпильку від внутрішньої кишені свого поношеного, засмальцьованого піджака, дістав два складених учетверо папірці, подав поліцаєві. Оглянувся. В проході серед інших пасажирів стоять троє дівчат із зляканими, сумними обличчями й кремезний парубок років двадцяти шести в добротному синьому френчі. Судячи з вигляду, не був сільський хлопець. Він тримав руку на плечі однієї з дівчат і сердито спідлоба позирав навколо. Затримані. У німця на погонах – личка єфрейтора.

– Злодій? – пирхнув поліцай, прочитавши тюремну довідку.

– Який там я злодій, пане поліціянте? – квапливо й ображено почав пояснювати Тарас. – Злодій утік, а мене схопили помилково. Відсидів ні за що. Ви читайте другий документ. Мене через хворобу з Німеччини відправили. І не доїду ніяк. – Він скривився, наче збираючись заплакати. – Помру, видно, в дорозі…

Другий документ був німецькою мовою, але внизу був один рядок по-російськи: «Хворий. Повертається на батьківщину». І проставлено від руки латинськими літерами – «Полтава»..

Єфрейтор простяг руку, забрав у поліцая документи. Він читав їх, гидливо роздимаючи ніздрі. Не глянувши на Тараса, сховав папірці в нагрудну кишеню.

– Підеш з нами, – сказав поліцай. – Речі маєш?

– Які в мене речі…

– Давай!

Поліцай проштовхався вперед. Дівчата покірно рушили за ним. Тарас опинився поруч із крем’язнем у френчі, який кинув на нього неприязно допитливий погляд. Позаду, переступаючи довгими ногами через вузли, рухався єфрейтор. «Невже й досі діє наказ затримувати тих, хто має відпускні свідоцтва по хворобі, помічені липнем минулого року? – тоскно думав Тарас, – Німці… Від них усього можна чекати. Коли так, значить, суд, штрафний табір і – хана, Спершу будеш ішачити на честь Адольфа, а скінчаться сили – підеш димом через трубу крематорію просто на небо, до господа бога в рай без пересадки».

Напівтемний маленький вагон, що зберігся, мабуть, з часів Франца-Йосифа, обладнаний лише нижніми сидіннями, був забитий пасажирами. Більшість становили літні селянки в коротких сукняних або стьобаних безрукавках, і лише де-не-де серед білих хустин темніла чоловіча голова в старому пропітнілому фетровому капелюсі, з-під обвислих крисів якого визирало вусате зморшкувате обличчя. Весь цей селянський люд повертався з міста: німецькі власті дозволяли продавати на ринках деякі овочі, зелень, ягоди та гриби. Звичайно, такий товар для багатьох служив лише прикриттям серйозніших операцій. У містах процвітала мінова торгівля. За привезений потай шматок сала, курку,_ мішечок борошна чи крупів можна було роздобути цінні речі.

Поліцай, що пробирався вперед, наче нюхом почув щось, розсунув вузли і кошики, присвітив ліхтариком під лавку.

– Вилазь!

– Йой! Та це ж мій онук! – залементувала стара жінка, що сиділа скраю на лаві. – Пане поліціянт, та це ж зовсім малий хлопець, йому й п’ятнадцяти немає, Боже ж мій, боже!

– Вилазь! Чуєш?

З-під лавки помалу виліз вузькоплечий хлопець років сімнадцяти. Він мав знічений, жалюгідний вигляд. Баби в вагоні зчинили галас. Вони почали хором лестити поліцаєві, запевняти, що хлопець вигнався не по роках, що він не ховався, а заліз під лавку поспати. Поліцай зиркнув скоса на німця й гукнув до галасливих жінок.

– Ану тихо мені! Подякуйте, що ваших шмутків не перевіряю. Знаєте, що за спекуляцію? А ти, хлопче, йди за мною.

Тарас раптом відчув, як напружуються під сукном френча м’язи крем’язня, що стояв поруч з ним і глянув на нього. Обличчя сусіда вразило його. На ньому не було й тіні страху, приниженості, покірності. Великі, широко розставлені очі горіли завзяттям; сильні, «зігнуті майже під прямим кутом щелепи були стиснуті так, що шкіра на вилицях аж нап’ялася буграми. Хлопець досадливо позирав на всі боки з таким виглядом, наче шукав важкого предмета, яким би можна було вдарити по голові поліцая. Судячи з усього, його не лякало те становище, в якому він опинився, а тільки дратувало, сердило, і він насилу стримував своє обурення. Це була сильна, непокірна людина, що звикла, очевидно, наказувати, а не підкорятися чужій волі й силі. «Звідки це в молодого сільського хлопця? – запитував себе Тарас, – Хто він? Ким доводиться йому ця гарна дівчина, на плече якої він раз у раз кладе руку, ніби бажаючи заспокоїти, підбадьорити її, – дружина, наречена, сестра?»

Крем’язень, очевидно, відчув, що Тарас спостерігає за ним. Очі їх зустрілися. «Що можна зробити?» – запитав Тарас поглядом. Хлопець сердито глянув на товариша по нещастю, очевидно, зважуючи, чи слід йому розраховувати на можливу допомогу цього низькорослого, охлялого на в’язничних харчах кримінальника, і з тим самим неприязним виразом на обличчі ледь помітно кивнув головою: «Гаразд. Побачимо. Будь на сторожі».

Поліцай знайшов ще одного підлітка, що сховався під лавою. Тепер затриманих було семеро. Рухатися продовжували ланцюжком – поліцай попереду, позаду цибатий єфрейтор. Німець був озброєний пістолетом, що висів у нього на кобурі спереду, біля лівого бедра. Як зміркував Тарас, перевірка документів проводилась двома чи трьома патрулями одночасно в кількох вагонах. Це була звичайна облава на тих, хто зумів уникнути мобілізації на роботу до Німеччини.

Їх вели до сусіднього вагона. Тарас давно помітив одну з особливостей допотопних вагонів, з яких складався поїзд. У них не було звичайних тамбурів, натомість по обидва боки, проти кожної пари лавок, були схожі на дверцята карети двері, що відчинялися не досередини, а назовні. Знадвору, теж по обидва боки вагона, по всій довжині його, тяглися підніжки. На станціях пасажири могли входити й виходити з вагона через будь-які двері. В думці Тарас уже не раз примірявся до цих дверцят і навіть уявляв себе на підніжку. Проте він розумів, що далі все буде рівнозначне самогубству. Стрибати на ходу поїзда в темряву не можна. Та й не встигнеш – дістанеш кулю в спину раніше, ніж устигнеш відчинити дверцята. Біда…

Дійшовши до кінця вагона, поліцай озирнувся, скомандував:

– По одному, за мною!

Він розштовхав людей, що стояли на площадці, відчинив двері, які вели до проходу. Там над зчепом і буферами лежали два щитки, обгороджені тоненькими залізними поруччями.

– Олю, обережно… – сказав крем’язень дівчині, й, ніби оберігаючи її, штовхнув Тараса в бік.

Це була, без сумніву, частина якогось задуманого маневру. Хлопець у френчі працював ліктем і плечем, відтаскаючи сусіда вправо, до останніх бічних дверцят. Тарас скоса кинув на нього запитливий погляд. Крем’язень суворо насупив брови, підніс до грудей руку із стиснутим кулаком, зробив рух, наче він натискає ручку дверей, і різко нахилив голову. Тепер усе було зрозуміло – він наказував Тарасові відчинити бічні двері й відразу ж присісти, якомога нижче. Часу для роздумів не було. Тарас зіщулився, наче йому за комір кинули шматочок льоду. Він чекав ще одного знака.

Єфрейтор дістав з кобури пістолет. Можливо, він відчув щось підозріле. Тепер він тримав пістолет у правій руці і ліхтарик у лівій. В проході чулися полохливі вигуки та ойкання дівчат, що пробиралися по хисткому містку. Крем’язень натиснув на них, наче хотів проштовхнути вперед, і відкинувся назад, навалюючись на гітлерівця.

– Но, но! – гукнув єфрейтор, підіймаючи вище руку з пістолетом. – Дафай, дафай!

Хлопець у френчі, не оглядаючись, подався назад, паче кінь, що запручався, чогось злякавшись. Гітлерівець ударив його рукояткою пістолета в плече й обома кулаками з силою штовхнув у спину. Вони обидва подалися вперед. Тарас опинився збоку – між єфрейтором і бічними дверима. Туга ручка дверей піддалася…

– Ну! – пролунав обурений, нетерплячий голос крем’язня.

Цей вигук можна було зрозуміти і як протест проти грубої поведінки німця, і як незадоволення тими, хто затримався попереду.

Тарас зрозумів його правильно: настав вирішальний момент. Та крем’язень міг не встигнути зробити того, що він задумав. Треба було відвернути від нього увагу єфрейтора.

– Ахтунг! – гукнув Тарас, відштовхуючи дверцята й присідаючи.

Єфрейтор, почувши німецьке слово, різко обернув голову, побачив чорну порожнечу в отворі відчинених дверей. У ту ж мить невідома сила підняла його в повітря й виштовхнула з вагона. Уже десь там, у темряві, пролунав відчайдушний зойк, постріл…

– Олю! – гукнув крем’язень, хапаючись за ручку гальма, що виступала із стінки вагона.

Під вагоном завищали гальмові колодки. Вагон дуже сіпнуло, затрясло, а хлопець усе натискав і натискав на ручку. Френч на його спині тріснув по шву.

Поїзд почав сповільнювати хід. У темряві за дверцятами сипались, наче з під ножа на точилі, бризки іскор.

– Олю! – знову гукнув хлопець, роблячи останнє зусилля, щоб намертво притиснути колодки до коліс. – Сюди, Олю!

Він випростався, швидко оглянувся. Обличчя було червоне, блищало від поту.

У вагоні зчинився шарварок, чулися крики, слова молитви. Попереду залунав тривожний гудок паровоза. Дівчина стала біля крем’язня, притиснувши до грудей руки, бліда, перелякана насмерть.

– Хто тут? Що тут?!

З проходу у вагон ускочив захеканий поліцай. Він звів карабін, готуючись вистрілити в хлопця, але той лівою рукою вхопив за дуло, відвів убік. Гримнув постріл, куля пробила дах вагона. Хлопець ударив кулаком в обличчя поліцая.

– Віддай карабін!

– Алярм!! – заволав поліцай, намагаючись видерти зброю.

Крем’язень ударив його ще раз.

– Віддай! Я сотник Богдан. Чуєш, падло!

Поліцай, оторопіло дивлячись на хлопця, випустив зброю.

Його губи і підборіддя заливала кров.

– Тихо, люди! – гукнув крем’язень до переляканих пасажирів. – Вас не зачеплять! Німця вбив я – сотенний УПА Богдан. Так і скажете…

Тарас не марнував часу; навалившись усім тілом на ручку, він намагався притискати стерті гальмові колодки. Крем’язень відштовхнув його і, вхопившись за ручку обома руками, рвонув її донизу. Він аж застогнав крізь зціплені зуби.

Вагон ішов юзом, затримуючи рух поїзда. Тепер скреготали колеса, ковзаючи по рейках. Долітав ледве чутний гудок паровоза й вигуки, прокльони. Тарас уловив кілька німецьких слів. Очевидно, сюди поспішали патрулі з інших вагонів.

– Олю, стрибай! – наказав крем’язень, випускаючи ручку гальма. – Стрибай сміливо вперед!

Та дівчина злякано позадкувала від дверей. Хлопець сіпнув її за руку, очі його блиснули.

– Викину! Стрибай! Ну, разом…

Уже з підніжка він гукнув до Тараса:

– За мною!

Тарас стрибнув вдало. Правда, він не втримався на насипі, скотився з нього, але навіть не потовкся. Слабо освітлені вікна вагонів пропливали мимо. Той, з-під коліс якого сипались золотаві й сліпучо-білі іскри, був уже попереду.

– Хальт! Стій!

Постріли. По спалахах видно було, що стріляють навмання.

Тарас трохи відбіг і зупинився.