Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 30 страниц)

Савка пообіцяв усе передати й попрямував до лісу, а Білий, попередивши Вороного, щоб пильнував, повів Степана до хати. Він чиркнув запальничкою і, хоч на столі стояла гасова лампа, засвітив каганець. Слабенький, тремтливий вогник розгорівся, освітив велику кімнату з піччю і приробленою до неї плитою.

– Сідай, друже, поки приїде Місяць з хлопцями, я тобі дещо поясню, але спершу… – Білий зніяковіло подивився на Степана й зітхнув, – спершу я повинен висловити щире співчуття твоєму горю…

Степан подумав, що Білий має на увазі загибель Юрка й насторожився. Співчуття здалося йому вдаваним.

– Що й казати… – промовив він стримано.

– Так, слова не допоможуть, але твій брат був сильною, кришталево чистою людиною, і ми збережемо пам’ять про нього в своїх серцях.

«Це про Петра, – здогадався Степан. – Петра немає в живих… Боже!»

– Я гадав, що ти знаєш… – пожвавішав Білий, зацікавлено поглядаючи на брата Ясного.

– Як це сталося? – тихо запитав Степан.

– У Рівному стратили чотирьох наших. Повісили.

– За що?

– Німці… – знизав вузькими плечима Білий, немов одне це слово могло бути поясненням усьому.

Степан більше ні про що не запитував. Петро загинув… Німці… Був час, коли Петро молився на Гітлера. Був такий час… Це вже потім він почав ненавидіти німців. Але жодного разу не прокляв війни, на війну покладав усі свої надії. Нема Петра… Ось чому так ласкаво обійшовся Вепр з братом Ясного… Степан був пригнічений, він відчував майже фізичний біль, немов з його грудей щось вирвали, але дивно – цей біль був якимось полегшенням для нього. Схожа на гіпноз деспотична влада старшого брата не існувала. Тепер Степан міг сам розпоряджатися своєю долею і за все відповідати тільки перед своєю совістю.

– Що поробиш, друже Топірець. Боротьба вимагає жертв. Україна не забуде своїх вірних синів.

Монотонний голос Білого зовсім не відповідав тим гучним фразам, які він виголошував. Степан сів, сперся ліктями на стіл, закрив обличчя долонями. Вірні сини України!.. Той полонений українець бився з німцями, а Вепр оголосив його ворогом України. Богдан не витримав, помстився за сестру – забрали вночі, ні слуху ні духу… Юрко теж ворог… Білий просив передати Вепрові, що вони тут не сидять без роботи, щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Це ж вони своїх убивають, хапають людей по селах. Вороги…

Степан підвівся, сказав, не дивлячись на Білого:

– Я вийду, походжу…

Надворі було темно, дрібні сухі зорі блимали над головою, і тільки на заході над містом як пам’ятка про минулий день, зеленів ще клаптик неба. Степан повільно пішов по вулиці руїн. Ці руїни його лякали, обгорілі комини печей здавалися постатями жінок, закутаних у чорний жалібний одяг – прийшли на рідні згарища й застигли в Скорботному мовчанні. В теплому, запашному повітрі тихо ширяли ледь помітні в темряві кажани. Попереду біля самої землі замиготіли тіні. Степан підніс уламок цеглини й жбурнув у той бік. Почулося скавучання й гарчання. Собаки… Що вони знайшли тут? Степан вернувся назад.

Завтра вночі Юрко прийде в Горяничі. За попереднім своїм планом Степан мав намір тільки зустрітися з братом, попередити його про небезпеку. Заради цього він і погодився поїхати до Місяця. На новому місці він міг попросити, щоб його відпустили на день-два сходити за речами, навідатися до тітки. І ніхто б не запідозрив. А після зустрічі з братом він знайшов би привід відмовитися від служби в ес-бе. Сказав би, що в нього сильний нервовий розлад… Ні, він не мав наміру стати катом. Служба в сотні – інша справа. Тепер, у зв’язку з загибеллю Петра, становище змінилося, і Степан почав подумувати про те, як би йому зовсім порвати з бандерівцями. Втекти неважко – він міг би розіграти самогубство, залишив би на березі річки шапку з запискою і – шукай утопленика. Втекти можна, але питання – куди? Хоч добровільно на роботу до Німеччини подавайся…

Білий переглядав записи в розкладених на столі зошитах.

– Ну, трохи полегшало, друже? – запитав він, співчутливо поглядаючи на Степана, який заходив до хати. – Сідай поруч, я тебе ознайомлю, як вести нашу бухгалтерію.

– Навіщо це мені?

– Як навіщо? Вепр послав тебе до нас на практику. Потім, напевно, пошлють до школи й через три місяці будеш слідчим, а може, й комендантом.

Степан стримав зітхання, мовчки кивнув головою. Білий розгорнув на столі шматок старої воєнної польської карти, наклеєної на цупкий папір, і почав вступну лекцію. Він пояснював зрозуміло, коротко й чітко. Підвладна їх районній службі безпеки територія, кордони, кількість населених пунктів, число мешканців… З метою конспірації ес-бе не має постійного місця розташування. Є три пункти, де вони найчастіше появляються: оцей хутір, колишня садиба Ліщинського і Братинське лісництво. Стоянка – не більше доби. Зробили свою справу, повантажили майно на підводи й виїжджають у невідомому напрямку. В кожному селі є три таємних агенти-інформатори. Два з них знають один одного, працюють спільно. Їх завдання – збирати відомості про настрої, розмови, поведінку мешканців. Третій – особливо надійний і засекречений, про існування якого знає тільки Місяць і він, Білий, – таємно слідкує за діями звичайних інформаторів і, якщо треба, перевіряє їх повідомлення. Це примушує всіх агентів працювати сумлінно й старанно, лінивих і обманщиків карають шомполами. За більш серйозні провини – смерть. Роботи багато. В їх команді тільки десять чоловік. За останні двадцять днів вони знищили тридцять вісім членів комуністичних осередків, вісімдесят п’ять співчуваючих більшовикам, шістнадцять базік, які виступають з агітацією проти ОУН, вісімнадцять совітів, три польські родини, які намагалися вночі переїхати з Волині на територію Галичини й були затримані на шосе біля Братина, чотирьох євреїв. Усього з. поляками сто п’ятдесят три чоловіка. За цей же час шомполами покарано сім чоловік.

– Уявляєш, друже, з яким навантаженням доводиться працювати?

Називаючи цифри, Білий енергійно рухав відставленим вказівним пальцем, немов перекидав кісточками на рахівниці. Степан дивився на «бухгалтера» й не міг повірити, що все, про що так спокійно розповідав слідчий ес-бе, правда. Поруч з ним сидів худорлявий, вузькогрудий юнак з блідим пісним обличчям, запаленими очима. Одного удару кулаком було б досить, щоб звалити цю гниду з ніг. І ось, дивись, десять отаких вовкулаків зжили з світу сто п’ятдесят чоловік. За двадцять днів справилися – у Білого всі підрахунки точні. І все ж не хотілося вірити. Особливо приголомшила перша цифра.

– Друже Білий, де ви набрали стільки комуністів?

Адже хто не пішов з совітами, тих німці відразу ж постріляли…

Білий міцно стиснув губи й, не відповівши, підійшов до плити, розпалив дрова.

– Бач яка справа, – сказав він, ставлячи на плиту сковороду, – Якщо в нас який-небудь вуйко на підозрінні, припустімо, працював він за совітів у кооперативі або був депутатом сільради, виступав на зборах і наш інформатор повідомляє, що вечорами в його хаті збирається таємно кумпанія, то що це таке, по-твоєму? Тут уже немає сумніву – комуністичний осередок.

Степан не міг стримати свого здивування.

– А може, вони горілку п’ють чи в карти грають?

– Е-е, друже, ти, як я бачу, наївно дивишся на все. Ми вже розгромили не один такий осередок. Нас не проведеш, ми знаємо, чим хто дихає.

– І ці люди призналися, що вони перебували в комуністичній партії? Покажи мені протокол допиту.

Білий кришив сало на сковороду. Тонкі безкровні його губи розпливлися в посмішці.

– Паперу не вистачить, якщо ми почнемо складати протоколи. Визнання нам теж не обов’язкове. Часом хлоп такий упертий, що хлопці з нього душу виб’ють, а він жодного слова не скаже. Візьми отой зошит, що посередині. Читай, там список є. Мої інформатори повідомляють, а я записую. Кожному – рядок, прізвище, ім’я, в якому селі чи хуторі мешкає. Якщо комуніст – ставлю перед прізвищем знак оклику. Бачиш там?

– Тут хрестики, – розгублено промовив Степан.

– Хрестики я ставлю тим, хто вже покійний. Ми з Місяцем коленого дня проглядаємо цей список і вирішуємо, кого арештувати. Підбираємо, кого нам зручніше взяти. Вночі хлопці їдуть, тихо їх беруть, привозять на стоянку. До ранку слідство закінчене… Убитих кидаємо в річку чи в криницю, інколи копаємо ями.

Степан затерплими пальцями перегортав сторінки зошита. Хрестики, хрестики, хрестики…

Сало на сковороді зашкварчало. Білий дістав з кошика засипані половою яйця.

– Признаюсь тобі, що робота ця паскудна, – «– продовжував він. – Особливо, коли людина не звикла. Я перший раз мало не зомлів. Та й тепер не люблю сам руки бруднити… Хлопці все роблять, я тільки допитую й ставлю хрестики. Ми тут динамо пристосували. Добра річ. Правда, важкувата, холера, а доводиться возити з собою. Але зате все чистенько. Даси два полюси вуйкові в руки, хлопці як закрутять машину, то деякі арештовані, а особливо жінки, так перелякаються, що починають усе розказувати. З усім погоджуються'. Бояться, що електрика, як блискавка, спалить їх. А насправді струм слабий, убити не може. Сьогодні побачиш сам, як це добре виходить. Збоку навіть смішно дивитися. А от коли б’ють – неприємно… Наші хлопці до озвіріння доходять.

Степан уже не слухав. В його голові гуло. Йому почало здаватися, що він потрапив до кубла упирів, кровожерних, ненаситних, байдужих. І він думав тільки про одне – як би швидше вибратися звідси.

– Коли прибуде Місяць?

– Не раніше, як о першій чи другій ночі, – сказав Білий, ставлячи сковороду з яєчнею на стіл, – Ти куди? Будемо вечеряти.

– Не хочу. Я вийду, посиджу надворі.

– Тоді заміни Вороного, нехай іде вечеряти.

Десь опівночі на подвір’я в’їхало три підводи. Людей на возах сиділо багато, але всі мовчали, немов про все переговорили в дорозі й потомилися.

– До клуні! – наказав високий бандерівець, зіскакуючи з передньої підводи. – Неплюя покладіть біля хати, накрийте.

– Що сталося, друже Місяць? – кинувся до нього Білий.

– Нещастя… – зітхнув Місяць. – Брали Дуцняка, а він, холера, гвинтівку в Неплюя вихопив, поклав його на місці, а сам через вікно вискочив. Я скарав усю його родину там же, на місці. Це хто з тобою?

Білий відрекомендував Степана, не забувши нагадати, що він брат Ясного й присланий Вепром. Командир районної служби безпеки зрадів, міцно потис Степанові руку.

– Дуже приємно, друже, що ви прибули. Допоможете нам.

Арештованих по двоє заводили до клуні. Біля відчинених дверей уже стояв вартовий.

Ось повели жінку з непокритою головою і хлопця-підлітка. Степан здригнувся – постать жінки здалася йому знайомою. Він ступив, пару кроків уперед, щоб приглянутися, й відсахнувся. Це була Наталія Миколаївна, їх учителька… Немов для того, щоб він не мав сумніву, хтось блимнув ліхтариком і освітив у темряві голову з викладеними короною світлими косами.

– Будемо починати… – заклопотано сказав Місяць, – Хлопці, двох ведіть відразу до хати. Хто біля клуні вартовим? Туча? Дивись, друже Тучо! Коли що – стріляй! Ходімо, друзі!

В кухні, як і раніше, блимав каганець, і тут уже господарював кашовар, який устиг одягти білу куртку.

– Друже Місяць, дайте мені кого-небудь на допомогу, – звернувся він до коменданта. – Нехай хоч води принесе й гусей поскубе. То ж усе-таки будемо поминати колегу. Треба приготувати як слід, а не так-сяк.

– Візьми. Вороного, – буркнув Місяць і відчинив двері до світлиці.

Білий з засвіченою лампою в руках і Степан пішли за ним. Бандерівці ввели до світлиці двох заарештованих і потім втягли туди динамомашину. Степан упізнав її за інвентарним номером.

Арештовані – двоє селян з неголеними, худими, зморшкуватими обличями – стояли покірно, часто кліпаючи очима й облизуючи губи. Білий сів до столу, поклав перед собою передані йому Місяцем зім’яті сторінки.

– Дорощук Микола й Дорощук Іван? Рідні брати? Так?

– Так.

– Раджу вам говорити правду, нічого не приховувати. Ви знаєте Гнатишина Василя?

– Та знаємо, аякже, то, вважайте, наш сват.

– Коли Василь Гнатишин прийняв вас до свого більшовицького осередку?

Той з Дорощуків, який був старшим, подивився на Місяця й Білого, і на його обличчі з’явилася ледь виразна докірлива посмішка.

– Хлопці, що ви вигадуєте? Якщо хтось нашої загибелі захотів, то так і скажіть. Нащо комедію…

– Я тобі покажу комедію! – крикнув Місяць. – Відповідайте на запитання!

Один з бандерівців, який стояв біля дверей, високий, з кулеметними стрічками навхрест і страшним, набухлим шрамом на лиці, підскочив до арештованих і вдарив кулаком старшого так, що той не втримався на ногах.

– Маєш! Це завдаток…

Молодший Дорощук упав на коліна.

– Хлопці, богом прошу вас… Подумайте, що ви робите? У нас же діти малі… Хтось наговорив на нас.

Степан зрозумів, – час діяти. Цих двох він не знав, але в сусідньому з Підгайчиками селі Баричах майже половина мешканців має прізвище Дорощук. Виходить, Василь Гнатишин, про якого згадав Білий, його земляк.

Степан підійшов до Білого, заглянув у список. Так і є. Гнатишин Василь, Підгайчики. А перед прізвищем стоїть знак оклику. Троє дітей у Василя… Двома рядками нижче – Рум’янцева Наталка. Також, як і перед прізвищем Гнатишина, стоїть знак оклику.

– Роздягніть їх і – на машину! – наказав Місяць. – Пропустимо електрику через них – розв’яжуть язики!..

– Друже Білий, – промовив Степан з винуватим виглядом. – Не можу… Мене нудить… Краще я вартовим біля клуні постою на свіжому повітрі.

– Швидко ти, друже… – здивувався Місяць.

Бандерівці засміялись, але Білий суворо подивився на них, підвівся і щось пошепки сказав Місяцю, певно, поспівчував Степанові.

– Так, так, – посміхаючись і поглядаючи на Степана, погодився комендант. – Звичайно. Друже Тоцірець, можете змінити Тучу, а Тучі накажіть, нехай іде сюди. Тільки обережніше там.

У плиті палав вогонь. Кухар з своїм помічником чистили картоплю. Степан попросив у них хліба й сала. Йому показали, в якому кошелі взяти, і він відрізав великий шматок хліба й добрий кусень сала.

– Зголоднів? – засміявся кухар. – Не псуй, друже, апетиту, зараз гусака засмажимо.

– Коли то ще буде, – спокійно відповів Степан, – Мені на варті стояти.

Він узяв ліхтарик, що лежав на столі, й вийшов на подвір’я. З порога променем ліхтарика освітив підводи, візників, які стояли гуртом, двері клуні, вартового.

– Хто там бавиться?

– Друже Тучо, до мене!

Вартовий поспішно підійшов.

– Давай ключ. Наказано змінити тебе на посту. Ти підеш до Місяця.

– А ти хто такий? – завагався Туча. – Здається, незнайомий…

– Ти що? Місяць тобі скаже, хто я такий…

Туча тицьнув ключа Степанові в руки й пішов до хати.

Біля дверей клуні Степан зупинився, завмер, прислухався. Хтось там плакав, хтось молився, хтось заспокоював. Він тихенько вставив ключ у шпарку замка, двічі повернув його. Замок відімкнувся, косо повис на кільцях.

Степан підійшов до візників.

– Дорогу додому знаєте?

– Аякже…

– Друже, відпусти нас! Другу добу…

– Тихо! Запрягайте коней.

… Через півгодини бандерівці виволокли з хати тіла двох братів Дорощуків. Покликали візників – мовчанка. Підвід на дворі не було. Вартовий теж не відгукнувся, але на дверях клуні висів замок. Негайно побігли доповісти Місяцеві. Зчинився переполох. Усі зі зброєю в руках вискочили на подвір’я.

– Топірець! Друже Топірець!

Замовкли, прислухаючись. Тиша. І раптом стогін, що пролунав поруч на землі, примусив усіх здригнутися.

– Боже милостивий!

Хтось з Дорощуків був ще живий.

– Холера! – Місяць кинувся до клуні, загримав кулаками в двері. – Є там хто?

Тиша.

– Що таке? Хлопці, ламайте двері!.

Виламали. Зразу декількома ліхтариками освітили клуню.

Клуня була порожня. Бандерівці стояли мов укопані, не вірячи своїм очам. Першим порушив мовчанку Клешня.

– Я сказав, друже Місяць, що це погана прикмета, коли в хаті покійник. Не треба було брати совітки-професорки раз так сталося, що в цю ніч її мати богу душу віддала. Я попереджав – не послухали, сміялися. І ось вам: спершу втратили Неплюя, і тут без нечистої сили теж не обійшлося.

І Клешня поспішно перехрестився.

Місяць не був забобонним. Він по-іншому пояснив таємничу пригоду.

– Хлопці, нас вистежили. Топірця схопили й забрали. Збирайтесь! Негайно треба йти звідси.

– А динамо? А Неплюй? – боязко заперечив хтось. – На собі тягти будемо?

– Послати за підводою.

– Еге! Який відважний!

– Динаму можна залишити тут. Хто її вкраде?

– Зіпсують.

Білий не хотів втрачати динамомашини, він запропонував:

– Треба зайняти кругову оборону й чекати до ранку. Єдиний вихід.

Це було, мабуть, найрозумнішим рішенням. Місяць погодився. Негайно розташувалися навколо будинку, принишкли, чекаючи можливого нападу.

Але на цьому ще не скінчилося. Минуло хвилин десять, і нечиста сила знову нагадала про себе. Всередині хати спалахнув вогонь. Кухар з прокляттям кинувся туди й насилу погасив пожежу на плиті. Залишена на сковороді жирна гуска згоріла майже до кісток.

30. ДОРОГА БУДЕ ЛЕГКОЮ

«Всі її прохання, накази виконувати беззаперечно…»

Вепр не зовсім точно висловив свою думку. Він мав на увазі не накази, а вимоги. Посланець Малого не повинен був просити, але й не мав права наказувати. Посланець Малого міг вимагати. Вепр не знайшов цього найбільш відповідного слова, а замінив його двома зовсім різними за змістам. Він не помітив своєї помилки – в ту хвилину він уже думав про інше…

Оксана негайно скористалася помилкою надрайонного.

Як тільки вони з Довбнею вийшли з світлиці, дівчина запитала, ніби не надіючись на тямущість і кмітливість командира сотні:

– Друже, ви запам’ятали, що вам сказав Вепр?

– Так! – вигляд у Довбні був пригнічений, нещасний. – Все, що пані захоче…

– Я не про це! – незадоволено обірвала його дівчина. – Вепр сказав: всі мої накази виконувати беззаперечно. Запам’ятайте – беззаперечно! Я не допущу жодних!..

– Ну, а хіба я кажу не те саме? – розгублено й ображено запитав Довбня, – Все, що пані скаже…

– Все, що я накажу! – різко поправила його Оксана.

– Так, так, пані, – ледве не плачучи, погодився сотенний, який так і не зрозумів до пуття, чого від нього домагаються. – Я ж чув, що сказав Вепр.

– Чудово. Слухайте уважно. Перше – не турбуйте Вепра, допускайте до нього тільки лікарів. Йому необхідний цілковитий спокій. Друге – підготуйте мені рапорт про те, як усе сталося.

– Могила пише донесення.

– Хто такий Могила? – насторожилась дівчина. – Ваш писар?

– Референт пропаганди. Він усе знає, на його очах…

– Як тільки буде готове донесення, покажете його мені. Третє – мені потрібна особиста охорона. Два охоронники. Цих, які прибули зі мною, я відпускаю.

– Прошу! Зараз я сам підберу найкращих.

– Ні! Я виберу сама. Мене раз уже підвели.

Вони вийшли на ганок. Оксана поглядом окинула обличчя бандерівців, показала пальцем на Тополю, потім на Карася.

– Оцих. Ваші псевдо?

– Тополя!

– Шеренговий Карась! – Тарас цокнув закаблуками.

– Озбройте їх.

Довбня поглянув на Карася, зам’явся, але тут Же наказав хлопцям іти на склад, одержати гвинтівки й по три обойми набоїв.

– Чому тут у вас базар? – здивувалася Оксана, немов уперше побачила вояків, які юрмилися біля ганку.

– Розійдись! – подав команду Довбня. – Всім бути біля казарми.

Оксана підкликала до себе Марка, відійшла з ним убік.

– Вирушайте назад. Доповісте Малому, що ви доставили мене до Вепра.

– Пані, мені наказано… – почав було зніяковілий Марко.

– Ви мені не потрібні. Я не бажаю піддавати своє життя небезпеці через чиюсь безтямність. Негайно вирушайте назад.

Оксана підійшла до підводи, на якій усе ще сиділа заарештована.

– Злізь, Галю! Стань отам, біля тину. Нікуди не відходь.

Підвода від’їхала, Оксана оглянула спорожнілу вулицю.

Сотенний біля ганку щось пояснював жінці у квітчастій шовковій хустці.

– Друже Довбня! – кивком пальця покликала його до себе Оксана. – Тепер займемося дрібницями. Мені необхідна кімната, чиста постіль.

– Оце я й хочу… – зрадів сотенний. – Зараз Гайка вам усе зробить. Ви ж, певно, й не обідали?

– Почекайте з обідом! – сердито відмахнулася від нього дівчина, – Зараз не до цього. Треба вияснити, в якому стані Вепр. Ви здогадалися послати ще за яким-небудь лікарем?

– Так. Усім цим займається Сокіл. Він там, у хаті, з фельдшером.

– Відішліть Ганку, нехай готує кімнату, й покличте до мене Могилу.

Оксана командувала. Вона розуміла, що не можна давати найменшого перепочинку Довбні, він повинен звикнути до становища підлеглого й беззастережно виконувати її накази.

Поки що все йшло добре. Турбувала Оксану присутність у сотні референта пропаганди. Що це за людина, якими правами користується? Напевно, він трохи розумніший від Довбні.

Довбня вивів з хати високого худого чоловіка, обличчя якого майже по самі очі було перев’язане закривавленим рушником. Він однією рукою підтримував пов’язку, а другою поправляв окуляри з потрісканими скельцями, бо вони сповзали з носа. Його, очі жалібно дивилися на дівчину.

Донесення було складено детально й змістовно за такою схемою: оцінка боєздатності сотні, морально-політичний стан, характеристика колишнього командира, послідовність, з якою розгорталися події в час розстрілу, втрати й, нарешті, висновки. Оксана з великою, цікавістю читала цей документ, але час від часу супилася, начебто знаходила в ньому недоречності.

– Я повинна показати Вепрові, тут є неясні місця, – сказала Оксана, ховаючи донесення в портфель, – Друже Могило, ви людина освічена, інтелігентна, як же ви могли допустити все це?

Могила простогнав, почав щось записувати в зошиті. Оксана поспішно торкнулася до його руки.

– Не треба! Вам не можна хвилюватися. Майте на увазі, навіть невелике поранення в нижню щелепу надзвичайно небезпечне. Може закінчитися тим, що ви назавжди втратите змогу говорити. Вам потрібний спокій, постільний режим. Ідіть лягайте. Як тільки фельдшер звільниться, я пришлю його до вас.

Референт видушив з себе жалібне белькотіння, вклонився Оксані й, притримуючи обома руками підборіддя, пішов до хати.

Оксана побачила Тополю й Тараса. Озброєні гвинтівками, вони стояли на належній відстані й чекали розпоряджень.

– Так, – Оксана оглянула критичним поглядом своїх охоронців і ледве стримала посмішку: високий Тополя і низенький Тарас, стоячи поруч, виглядали досить-таки кумедно. – Візьміть оцю дівчину, хлопці, її звуть Галею, і йдіть допомагайте Ганці приготувати мені кімнату. Старшим призначаю Карася.

– Прошу пані, – заклопотано звернувся Довбня до дівчини, коли хлопці відійшли. – Я не хотів вам тоді казати… Я вам дам іншого охоронця замість цього Карася.

– Чому?

– Та чогось Вепрові він не сподобався. Має підозріння на нього.

– Карась, Карась… – зморщила лоба дівчина, немов щось пригадуючи. – Так, так… Вепр мені говорив про нього. Але то була помилка. Вепр підозріває іншого. Він мені казав…

– А це що за дівчина з вами? – поцікавився Довбня.

– Потрібна мені… – байдуже кинула Оксана й немовби спохватилася. – Друже Довбня, у нас багато невідкладних, важливих справ. По-перше, стан Вепра викликає в мене тривогу. Ну, що той фельдшер?.. Ми не маємо права ризикувати… Необхідно привезти всіх лікарів, які живуть тут поблизу. Виявляється, є багато поранених, усім треба зробити перев’язки. Потім похорони.

Оксана замовкла, побачивши підводу, що під’їжджала. На ній, крім двох бандерівців і візника, сидів худенький дідок у світлому плащі з лікарським саквояжем на колінах.

Цього разу привезли лікаря. Терапевта.

Занехаяна, брудна світличка завдяки старанням Ганки й її помічників набрала цілком пристойного вигляду. Темне павутиння, що звисало по кутках, було знято, стіни обтерто, підлогу помито. Тарас і Тополя знесли сюди кращі меблі з тих, що знайшлися на хуторі. Ганка повісила на стінах розп’яття і дві картини, розстелила біля ліжка килимок, знайшла десь вазочку з штучними квітами.

Появилась Оксана. Оглянула кімнату, підійшла до ліжка, відкинула ковдру й, гидливо зморщивши носа, помацала простирадла.

– Чистіших не було?

– Пані, коли б я знала, я б усе випрала, попрасувала, – почала виправдуватися коханка сотенного. – Ви вже не гнівайтесь. Вони тут розвели свинюшник, усе порозбивали. Ясна річ, коли хлопці самі господарюють…

– Хіба ви тут не мешкаєте?

– Що ви! – злякано вигукнула Ганка. – У мене вдома в хаті чистота. Я знаю, як повинно бути, моя сестра в Здолбунові живе, замужем за купцем, свою торгівлю має. Я і в панів у покоях бувала, бачила, як люди живуть…

Обидва охоронці і Галя стояли біля порога. Оксана мигцем неуважно глянула на них, запалила сигарету.

– Ну що ж… Дякую, Ганко. Відчиніть тільки вікна, тут душно. Скажіть, Довбня – ваш чоловік?

– Ні, – зніяковіла Ганка, – Наречений.

Коханці сотенного було років під тридцять. Вона молодилася, рум’янила щоки й малювала брови. І хоч вона увесь час підлесливо посміхалась, у її обличчі проглядало щось жорстоке, звіряче. Було схоже на те, що вона озлоблена і їй хочеться зігнати свою злість на інших.

Оксана удостоїла її співчутливим поглядом. Мимоволі поспівчуваєш – тридцять років і все ще наречена…

– Ви можете йти, Ганю. Знайдіть Довбню. Нехай він з’явиться до мене. Зараз же! Ви, друже Тополя, відведіть Галю на. кухню. Нехай її нагодують. Скажіть, що я наказала. Друже Карась, почистите мені жакет, чоботи.

Тарас цокнув каблуками й застиг по команді «струнко». Оксана скинула з себе жакет, почекала, поки за дверима стихнуть кроки, сказала тихо, посміхаючись:

– Ну, здоров, друже Карась!

Тарас уже хотів посміхнутися, відкрив було щербатий рот, але губи затремтіли, він закусив їх. З очей хлопця закапали сльози.

– Що ти? – злякалась дівчина. – Перестань. Дивись, як нервова панночка. Не впізнаю Тараса!

– Це я від радості, – Тарас проковтнув сльози, поспішно обома руками витер обличчя.

– Зовсім інша справа, – насмішкувато похвалила Оксана, – Ти тут за завданням? Посланий?

– Ні! В тому-то й справа. Попався…

– Як? У трьох словах.

– У трьох словах не вийде.

– Спробуй.

– Німеччина, тюрма, випадок…

– Ти на підозрінні. Знаєш?

– Попереджений.

– Є вірні друзі?

– Один. Не зрозумієш його. Темний…

– Псевдо?

– Ройовий Топірець. Уже поїхав кудись.

– Обережніше з ним. Гранату кинув ти?

– Було. Не стримався.

– Не панікуй. Все обійдеться. Давно тут?

– З місяць. Тут усе колесом закрутилося, а дороги до своїх не знаю.

– Знайдемо. Галя – наша. Не знає… Шепни їй, підбадьор. Без потреби до мене не заходь. Сама покличу. Іди.

– Питання: Вепр вижив?

– Невідомо. Він твій улюбленець?

– Угу! В сто разів гірший від гітлерівців.

– Познайомилась. Іди.

Оксана залишилась сама. Дівчина сіла на стілець, задумалась. Отже, їй відомо, навіщо таємничому Прістлі став потрібний Хауссер. Після розмови з Вепром вона майже дослівно могла б переказати текст третьої зашифрованої телеграми. Ті, що послали Гелену, хочуть підготувати на шляху Радянської Армії якнайбільше «вовчих ям» і цим затруднити її просування на захід. Даремно все ж таки турбувався Прістлі – експерту в східних питаннях не потрібні були підказування. Він набагато випередив своїх заморських порадників.

Підготовка кривавої провокації в розпалі. Однак таємницю Хауссера розгадано. Основне в його намірах і діях уже відоме Горяєву. Він постарається зірвати цю підлу змову і врятувати багатьох обдурених людей, уже засуджених брудними політиками на смерть. Оксані залишилося зробити не так уже й багато – зустрітися з яким-небудь німецьким інструктором, який готує командирів УПА, цієї, за висловом Вепра, «найдешевшої армії» для гітлерівців. Вона сподівалась, що зуміє примусити вмираючого Вепра влаштувати їй цю зустріч.

Доля Тараса й заарештованої дівчини-зв’язківця не викликали занепокоєння в Оксани. Вона навмисне відправила Марка й іншого бандерівця, щоб позбутися свідків. Тепер у сотні тільки воїна одна знала, хто така затримана дівчина, й за допомогою Тараса могла організувати їй втечу або навіть під яким-небудь переконливим приводом послати її до тих, до кого, вона йшла. Все залежало від того, чи зуміє вона примусити сотенного виконувати перше-ліпше її розпорядження.

Тарас старанно чистив жакет, коли накульгуючи підійшов Довбня. Обличчя сотенного прикрашала біла латка, закріплена хрест-навхрест смужками лейкопластиру.

– Глядіть мені, хлопці! – сказав він, зупиняючись біля Тараса й сварячись на нього пальцем. – Якщо пані буде незадоволені, я вам дам!

– Друже сотенний, ми все розуміємо, ми вас не підведемо!

– Глядіть!

Крізь відчинені вікна до Тараса долинали уривки розмови Оксани з сотенним. Справи у Вепра, здається, погані. Уже прибуло два фельдшери й лікар. Чекають хірурга. Вепр непритомніє. Оксана наказала Довбні нікого з медиків не відпускати, поки Вепр не видужає. Почали радитися, як ховати загиблих. Вирішили відкласти цю справу на ранок..

Жакет був почищений. Тарас постукав у двері.

– Можна! – крикнула Оксана.

Хлопець обережно повісив жакет на спинку стільця.

– Богдан – дурень! – продовжуючи розмову, сердито сказала дівчина, – Треба було все звалити на радянських партизанів. Скільки разів так робили… – І обернулася до Тараса. – Крем до чобіт маєш?.

– Зараз збігаю.

– Обітри поки що ганчіркою.

Тарас присів на коліна й шапкою змахнув пил з чобіт. Гарні-чобітки, «англіки». Не гірші, ніж у Вепра.

В той день так і не трапилось нагоди ще раз поговорити з Оксаною. Мабуть, їй було не до Тараса. Ввечері охороняти дівчину залишився Тополя, а Тарас був відісланий до казарми відпочивати.

Серед ночі хлопець прокинувся. Хтось торсав його за плече. Він подумав, що це Тополя, якого вія повинен був змінити на світанку, але, вийшовши з казарми, побачив Топірця.

– Тихо, Карась, – зашепотів ройовий, хапаючи його за рукав. – Відійдемо, справа є.

Топірець повів Тараса до лісу. На узліссі зупинилися:

– Карась, ти пам’ятаєш, що я тобі сказав?

– На пам’ять не нарікаю…

– Не бійся мене. Потрібна твоя допомога. Треба врятувати одну жінку – Наталію Миколаївну, нашу вчительку, дружину радянського льотчика. Відведи її до партизанського загону.

– Ти що, п’яний, друже? – Тарас відсахнувся, швидко підвів гвинтівку.

– Карась, почекай. Ти вислухай. Ти ж хлопець з головою і зрозумієш, що я тебе не обманюю. Вепр мене викликав, – ти це знаєш, – і почав питати про тебе. Я бачив, як ти кинув гранату.

– Іди ти! – відштовхнув ройового від себе Тарас. – Що ти мелеш?

– Та послухай, дурню, і не горлай. Коли б я сказав хоч слово Вепрові – зрозумів? – Карася вже не було б.

– Не лякай! Я ляканий.

– Знаю, який ти. Але я сказав Вепрові: «Ні, нічого поганого за Карасем не помічав». А як вийшов звідти, відразу ж, тебе попередив.

Тарасові здавалось, що його ноги грузнуть у баговинні. Ще один крок – і загинув. Хитро все придумано. Який негідник оцей Топірець! Спершу налякав, вирішив, очевидно, що він, Тарас, відразу ж почне тікати з сотні. Не вийшло… Тепер нова, тонша провокація – рятуй якусь там Наталію Миколаївну, дружину радянського льотчика. На почуття націлився. Ні, не вийде й цей номер. Раз стали необхідними такі фокуси, то це означає, що вони не знають точно, хто кинув гранату, тільки підозрівають.