Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 30 страниц)

– Друже Богдане, я прошу не приймати необміркованих рішень. Так не можна. Зв’яжіться з курінним.

– Це моя справа….

– Я вас розумію, в вас горе… Але я знаю, є така політична лінія – без наказу німців не чіпати.

– Ви хочете, щоб я подарував їм? – вигукнув Богдан. – Ні, друже Могила, цього я їм не подарую.

Пройшли мимо.

Богдан поспішав. Він, здається, боявся, що йому можуть перешкодити зробити те, що він надумав. Сидоренко енергійно допомагав сотенному. «Військспец» переродився: замість гримання і сварки – діловитість, спокійні, чіткі накази. Кожен вояка одержав гвинтівку чи карабін, по тридцять набоїв, сухий пайок – півбуханця хліба й шматок сала. Сидоренко в присутності сотенного й кількох вояк випробував кулемети. Кулеметів у сотні виявилось чотири: крім привезених був один старенький ручний кулемет Дехтярьова з саморобним прикладом і станковий невідомої системи. Сидоренко стріляв чудово – всі кулі лягли в накреслене на дошці коло.

Коли все було готове, сотню вишикували в саду біля могили. Богдан підійшов до прикрашеної квітами домовини. Зціпивши зуби, довго дивився на сестру сухими, широко розплющеними шаленими очима, потім тихо прочитав якусь молитву, став на коліно й поцілував покійницю в чоло.

– Віко…

Коли труну опустили в могилу, Богдан кинув у яму жменю землі, стрільнув з пістолета в небо і, не чекаючи, поки яму засиплють, поставлять хрест, пішов геть. Все… Він відходив від свого горя. Горе вже поступилося в серці сотенного місцем жадобі помсти. Ніщо не могло зупинити Богдана.

Сотня виступила з хутора з настанням темряви. В хуторі лишилося кілька вартових і референт пропаганди. Могила, сіпаючи підборіддям, з жалем дивився вслід колоні, що віддалялася.

15. НАША ВЛАДА БУДЕ СТРАШНОЮ

Оксана стояла біля порога й чекала, що скаже радник. Минуло хвилин зо дві, як вона вручила Хауссеру свого «рекомендаційного листа», й протягом цих хвилин експерт у східних питаннях не сказав жодного слова.

Нахиливши голову, він дивився собі під ноги. Червоні плями зійшли з обличчя радника, й він здавався ділком спокійним.

Думка про марку, яку англієць залишив у себе, пообіцявши повернути її у відповідний момент, довго не давала спокою Хауссеру, але в останні місяці він почав якось забувати про неї. За час війни доля Англії не раз висіла на волосинці. Власне, якби фюрер не задумав трагічного походу на Схід, володарки морів давно б уже не існувало. Англію врятували росіяни. Чому ж Прістлі не спробував повернути марку раніше, в ті важкі для його країни дні, а зробив це тепер, коли смертельна загроза для Англії минула? І в вухах радника знову зазвучали сказані йому на прощання слова «компаньйона»: «Ми дуже цінуємо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо піддавати їх невиправданому ризикові. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але, можливо, становище зміниться. Ви будете свідком – Німеччина програє війну…» І те, що було сказано на самий кінець: «Не турбуйтеся, ми не будемо непокоїти вас через дрібниці… Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною». Що ж, виявилося, Прістлі мав рацію в одному – Німеччина програла війну. Можливо, він має рацію і в іншому, посилаючи «рятівну» марку. Час, уже час радникові Хауссеру подумати, як йому діяти, щоб вчасно, цілим і неушкодженим вискочити з-під уламків, як валитиметься будівля Третього рейху. Але ця дівчина… Краще, аби на її місці був мужчина.

Хауссер здавався спокійним, однак Оксана не дуже-то вірила в цей спокій. З того, що мовчанка надто затяглася, вона зрозуміла, що візит Гелени був цілковитою несподіванкою для експерта в східних питаннях і поставив, його в тупик. Отже, Хауссер. уперше, одержує пакетик із знайомою маркою. І йому насамперед необхідно вирішити для себе питання в принципі – «так» чи «ні». Це було гіршим з того, що передбачала Оксана, вирушаючи сюди. Якщо Хауссер боягуз або марка не змогла справити на нього магічного впливу (налякати то вона налякала), то він постарається якнайшвидше спекатися від подавця «рекомендаційного листа». Способи для досягнення такої мети можуть бути найрізноманітнішими. Припустімо, нещасний випадок від необережного поводження із зброєю… Навіть така загадкова подія не могла б накликати серйозного підозріння на таку солідну довірену людину.

– Ви мені дозволите закурити?

Ага, здригнувся радник… Схоже, він так глибоко замислився, що забув про її існування.

– Будь ласка.

– І сісти?

Хауссер квапливо подав стілець дівчині, він зробив це, видно, машинально, не відриваючись від своїх думок. Але, можливо, він грав, бажаючи приспати пильність небезпечної гості. Оксана сіла, вийняла сигарету, клацнула запальничкою. Сухий металевий звук був подібний на звук бійка, спущеного в незарядженому пістолеті.

– Пане радник, мені б не хотілося порушувати цього питання, але задля уникнення можливих неприємностей нам слід домовитися про одну деталь наших взаємин. Ви повинні зрозуміти, що незалежно від того, яке рішення ви приймете, моя безпека гарантується вашою безпекою.

– Яким чином? – неуважно запитав Хауссер.

– Якщо зі мною що-небудь станеться, – я вже не кажу про арешт, але ж бувають різні нещасні випадки з смертельним кінцем… Попереджую, з вами також трапиться щось подібне. Ні, ні, вас не будуть шантажувати, вас просто знищать.

– А хіба ви не сама? – вихопилось у Хауссера.

Оксана зрозуміла, що з цього моменту експерт у східних питаннях назавжди відкинув думку про можливість будь-яких підступних дій, спрямованих проти неї.

– Дуже жаль, пане раднику, але в деяких випадках я повинна буду утримуватись від бажання задовольнити вашу цілком, законну цікавість.

– Але для чого я потрібен Прістлі, це ви можете мені сказати? – насилу стримуючи роздратування, запитав Хауссер.

«Прістлі… Це прізвище або кличка, – відзначила про себе дівчина. – Ну, хвалити бога, радник уже наполовину згоден вступити в контакт з тими, хто послав Гелену».

– Від вас вимагається, щоб ви прочитали шифровку й відповіли на неї.

Кілька секунд Хауссер дививсь на Оксану, і його обличчя знову почало вкриватися червоними плямами.

– Ну, гаразд. Дайте її…

– Шифровку я одержу за кілька днів. Зараз мені потрібна ваша згода.

– Вважайте, що ви її одержали. Мені тільки не подобається, що в цю делікатну справу замішано багато людей.

– Не хвилюйтеся. Таємниці буде дотримано. Нам невигідно піддавати вас ризикові.

Оксана не знала, що вона майже дослівно повторила те, що сказав англієць Хауссеру при прощанні. Хауссер ці слова пам’ятав добре. Він помітно заспокоївся. Однак радник не позбавляв себе надії розгадати, чи дівчина має спільників у цьому місті, чи вона діє самостійно. І він зробив ще одну спробу.

– Я кажу це тільки тому, що кожна нова людина в місті може викликати підозру. Якщо потрібна якась моя допомога…

– Все гаразд, пане раднику. Вам доведеться подбати тільки про мене. І негайно ж. Я повинна десь переночувати. А завтра ви приймете мене на роботу. Адже вам не завадить тямущий помічник, чи не так?

– Ви маєте документи?

– Так.

– Фальшиві?

– Мені подобається ваша проникливість, пане раднику, – засміялась Оксана. – Здається, ми розумітимемо одне одного з півслова.

– Ну що ж, ходімте, – сказав Хауссер після короткого роздуму.

– Один момент! Куди ви збираєтесь повести мене?

– Але я ж не можу залишити вас тут на ніч? – здивувався Хауссер.

– Повірте, я на це не розраховувала. Але я хочу знати, що за люди, до яких ви мене поведете.

– Це журналістка, поетеса, співробітниця місцевої української газети. Вона живе в цьому будинку, сама. Вас влаштовує?

– Якщо немає нічого іншого…

– Є ще одне місце. Молода дівчина, фольксдойч, але до неї часто приходить жених, німецький офіцер.

– Мабуть, краще до журналістки. І ще одне запитання, пане раднику: хто той офіцер, якого я в вас застала, де він служить?

– Військовий кореспондент.

– Прізвище?

– Оберлендер.

«Оберлендер? Доктор Теодор Оберлендер, колишній політичний керівник батальйону «Нахтігаль», потім був на Північному Кавказі політичним радником командира диверсійного полку «Бергман», – згадала Оксана. Так, мабуть, це він. Вони з Хауссером одного поля ягоди. Відбулася зустріч друзів…»

– Вам щось говорить прізвище мого друга? – запитав Хауссер, насторожуючись.

– Ні, але він був свідком мого приходу до вас…

– Він тут проїздом.

– Тоді все гаразд. У вас, звичайно, знайдеться комплект чистої постільної білизни? Чудово! Загортати не треба. Я покладу в портфель. Дуже дякую. Ви розумієте, я вирушила сюди без нічого…

Хауссер повів Оксану довгим темним коридором до сходів. Спустилися на перший поверх. І знову пішли коридором. Радник зупинився біля якихось дверей. Оксана прислухалась. За дверима дзюркотів тихий голос, наче хтось там читав молитву. Часом голос підносився, але відразу ж падав, і слів розібрати було неможливо. Хауссер постукав.

– Хто там? – запитали за дверима по-німецьки.

– Маріє, відчиніть, будь ласка, Хауссер…

Як зрозуміла Оксана, в кімнаті сталося якесь замішання; минуло секунд п’ять-шість перш ніж їм відчинили. Біля порога стояла молода смаглява жінка із збудженими, трохи зляканими чорними блискучими очима.

– О, пане раднику! Прошу.

Біля столу сидів якийсь чоловік з чорним кучерявим чубом. Він підвівся й, уважно дивлячись на Хауссера, чемно вклонився.

– Це мій брат, пане раднику, – нервово всміхаючись, пояснила Марія. – Він зайшов у гості… Я читаю йому свої нові вірші.

Хауссер розуміюче закивав головою.

– Брат ночуватиме у вас?

– Ні, що ви! – збентежилась Марія. – Він піде до товариша.

– Чудово. Я хотів би, щоб ви прийняли до себе мою… нашу нову співробітницю. Лише на день-два. Сподіваюся.

– Про що тут говорити, пане раднику, – поспішно промовила Марія, оглядаючи Оксану. – Я буду дуже рада…

– В такому випадку, мені залишається побажати вам доброї ночі, – Хауссер глянув на Оксану. – О дев’ятій ранку попрошу вас… Без запізнень.

– Добраніч, пане раднику, – кивнула головою Оксана.

Коли двері за радником зачинилися, Марія безцеремонно звернулася до Оксани:

– Я попрошу пані сісти. Он на той стілець… Я тільки закінчу розмову з братом і займусь вами. Можете взяти книгу чи журнал. Оці німецькою мовою.

Марія говорила по-німецьки досить швидко, але з жахливим акцентом.

– Дякую, – сказала Оксана, взяла з купки книг ілюстрований журнал і почала розглядати фотографії.

Марія зібрала з столу якісь списані аркуші, вмостилась на ліжку навпроти брата.

– Чорт його приніс із своєю німкенею, – тихо з досадою сказала вона по-українськи, квапливо запалюючи сигарету. – На чому я зупинилась, Петрусю?

– Народ і вождь.

– Так, так, ось це місце… – Марія глибоко затягнулася, почала читати неголосно, але з почуттям, артистично – Що таке народ? Пісок, глина, безформна маса… Як працює скульптор? Він ліпить постать із шматків глини або відсікає від каменя зайве. У глини не питають, ким вона хоче бути, будь-який камінь піддасться різцеві… Нам треба ліпити з глини, висікати з каменю прекрасну постать нації. Хто це зробить? Сильна особа, вождь. Вождь, породжений бурхливими подіями, загартований у горнилі боротьби. Він не повинен знати сумнівів. Такі люди в нас є. Ми не будемо такими сентиментальними, як німці, й не повторимо їх помилок. Ми ні перед чим не зупинимося. Наша влада буде страшною! Горе тим, хто дав одурманити себе більшовицькою пропагандою, хто втратив національне почуття й вірить у більшовицьку дружбу народів. Ми нікого не будемо щадити. По коліна в крові, по трупах своїх нерозумних братів ми підемо до мети. Нація народиться в стогоні, крові й вогні. Але яка це буде нація!

Марія глянула на брата, щоб пересвідчитися, яке враження справили на нього ці слова, й продовжувала;

– Якщо буде потрібно, ми не зупинимося ні перед чим. Словом, ножем, кулею будитимемо в душах лінивих і покірних земляків наших національну свідомість. Ми не будемо числитися з жертвами. Хай упадуть тисячі, сто тисяч, мільйон. Тим краще! Нація, міцна й монолітна, загартована, як криця; підійметься з крові й очиститься кров’ю. Інтереси нації перш за все. Без вагань і сумнівів ми підемо за своїм жорстоким і прекрасним вождем!

Закінчивши читати, Марія відкинула аркушика, запалила погаслу сигарету, запитала:

– Ну, як, Петрусю?

– Яскраво й сильно. Вітаю. Перепиши і дай мені примірник. Ми віддрукуємо листівки.

– Але це не для всіх… – стривожилася Марія.

– Звичайно! Лише для нашої еліти, для командирів.

– Для тих, хто зрозуміє…

– Саме так. Вітаю, дуже сильно написано.

Марія, задоволена, всміхнулася.

– Як бачиш, твоя Марія не марнувала часу… Але це не все. Я підготувала до друку статтю доктора Івана Гладиловича, в якій він твердить, що расові відмінності між українцями й росіянами значно істотніші, ніж, наприклад, між українцями й німцями. Таким чином, про нашу расову спорідненість із москалями не може бути й мови.

– А чи не занадто? Наукові таланти цього Гладиловича… В статті є якісь аргументи, докази?

– Яке це має значення! Наукові докази мене менш за все турбують. Важлива сама думка, яку ми повинні вбити в голову читачеві, – москалі не наші слов’янські брати, а зовсім чужі нам у расовому відношенні люди. По крові вони ближче до татар, монголів.

– Так, у цьому є рація.

– Ще б пак! – вигукнула Марія, обхоплюючи руками коліна. – Ну, досить про справи. Я так скучила за тобою, любий, така рада, що бачу тебе.

– Я теж…

– І так невдало. Тобі доведеться піти, а я повинна буду мило розмовляти з німецькою дурепою. Вже за одне це я її ненавиджу.

– Ми зустрінемося завтра. Вранці, коли вона піде. Ти можеш з’явитися в редакцію з запізненням?

– Звичайно. Але я не хочу розлучатися з тобою так швидко. Знаєш, ми вийдемо на подвір’я, там лавка. Ти тільки попередь Романа, що ночуватимеш у нього.

Марія підвелася й звернулася до Оксани по-німецьки:

– Я зараз прийду. Проведу брата…

Вони вийшли. Оксана відклала журнал, замислилася. Те, що вона почула у цій кімнаті, не було для неї несподіванкою, відкриттям. У партизанському загоні їй показали товсту віддруковану на склографі брошуру «Ідея і чин». В цьому євангелії націоналістів, що нагадувало вільний переказ маячних ідей Муссоліні й Гітлера, наводилось кілька висловів Степана Бандери. Оксана запам’ятала один – «Наша влада буде страшною». Марія лише художньо «оформила» думку свого «жорстокого й прекрасного вождя», яку той запозичив у Гітлера. Народ для них глина… Задля досягнення влади готові на все. Треба буде знищити сотні тисяч українців – не замислюючись знищать, аби лише панувати над рештою. Обман, терор – ось їх зброя. Треба ж додуматися до такого – за своїми расовими ознаками українці ближче до німців, ніж до росіян… Якась чортівня, бісівське наслання. Але ж ці двоє реальні люди й, здається, не дурні. І вони кохають одне одного. Українці… Вороги!

На стіні висіла велика фотографія. Людина у френчі з розкуйовдженою гривою на лобі суворо дивилась на Оксану порожніми очима маніяка. Ні, це не Гітлер. Петлюра. Трохи далі репродукція з старовинної картини – в овалі сердитий старий у плащі поверх рицарського обладунку, тримає булаву в правій руці. Гетьман Мазепа. Ось боги, яким молиться Марія. Яка жадоба крові в цієї маленької тендітної жінки – «по коліна в крові, по трупах…» А в самої очі блищать, ніздрі роздуваються.

Минуло кілька хвилин, господиня не поверталася. Біля столу в куті лежав акуратно підшитий комплект газети «Волинь». Оксана підняла підшивку, почала переглядати. В передовій редактор газети Улас Самчук підносить до небес Гітлера. А от стаття, підписана Марією Чайкою: «Диявольська більшовицька пропаганда». Виявляється, Марія ще восени 1941 року побувала в окупованих гітлерівцями Житомирській і Київській областях і прийшла до сумного висновку: треба дивитися правді в вічі – національна ідея не знаходить жодного відгуку в переважної більшості українців, більше того, вони вороже ставляться до націоналістів, вважаючи їх прислужниками гітлерівців. І, звичайно ж, у всьому винна диявольська більшовицька пропаганда… Який жах – радянські люди не хочуть ворогувати між собою – вони за дружбу народів! Марія переконалася в цьому й змушена зробити гірке визнання: «В краї, де вже прищепилося радянське братерство народів, національний світогляд здаватиметься диким божевіллям, а ті, хто несе цей світогляд, будуть цілком чужими для людей на східних землях». Дуже, дуже приємно було Оксані читати ці рядки в газетці, що видається на гроші гітлерівців. Марія не помилилася. Що правда, то правда, тільки сліпі безумці можуть розраховувати на те, що їм удасться розділити народи Радянського Союзу непроникними перегородками, посіяти серед них національну ворожнечу. Оксана хотіла покласти підшивку на місце, але тут почулися енергійні кроки, і в кімнату поспішно ввійшла збуджена, щаслива Марія.

– Я до ваших послуг, дорога пані, – весело сказала журналістка, але, побачивши підшивку в руках німкені, змінилась на обличчі. – Ви… ви можете читати?..

– Чому це вас так дивує, Маріє? – звернулася до неї Оксана по-українськи. – Адже ви читаєте й говорите по-німецьки.

– Але ви повинні були сказати… – спалахнула журналістка. – Це все одно, що підслуховувати чужу розмову. Я була впевнена, що ви не розумієте, про що я говорю з братом.

– Так, вийшло негарно, – погодилась Оксана. – Все ж винні ми обидві: ви не запитали, я не сказала. Я просто не встигла. Проте чи варто так засмучуватися? Хіба сталося щось трагічне? Комічний випадок та й годі.

Марія не зводила з Оксани очей.

– Ви чули те, що я читала?

– Так, – ніби трохи розгубившись, призналася Оксана. – По-моєму, ви читали якийсь уривок з книги фюрера, перекладеної на українську мову. Чи не так?

Оксана цілила в самісіньке око. Марія збентежилась, її авторське самолюбство було ображено. Однак у глибині душі вона повинна була визнати, що німкеня де в чому має рацію. Все ж вона спробувала заперечити вплив ідей Гітлера на її твір.

– Ви помиляєтесь…

– Можливо. Але дуже подібно… Фюрер любить такі сильні вирази: «Ми ні перед чим не зупинимося… По коліна в крові, по трупах…» Хіба ви не читали книги фюрера, не слухали його промов?

Це запитання добило журналістку. Вона читала, вона захоплювалась… Вона бачила Гітлера в хронікальних фільмах, тішилася його шалом на трибунах, його жестикуляцією, мімікою, зойками. Фюрер довгий час був її ідолом. Доти, поки не стало ясно, що він навіть слухати не хоче про самостійну Україну.

– Що ж, – задумливо знизала плечима Марія, – деякі співпадіння можливі і навіть закономірні. Національна ідея залишається однією й тією ж для кожного народу. Важливе те, хто зможе втілити її в життя.

– Це дано тільки народові вищої раси і її вождю, – відрізала Оксана. – Народи нижчої раси не повинні навіть мріяти про це.

Слова Оксани прозвучали як ляпас. Вони зачепили найболючіше місце в душі журналістки. Марія розлютилася, їй захотілося віддячити.

– Історія покаже, кому дано, кому не дано, – сказала вона з викликом.

– Без сумніву, історія покаже, – підхопила Оксана, – Історія вже не раз казала своє слово. – І щоб усе стало ясним, кивнула головою на стіну. – До речі, чиї це портрети висять у вас?

– Імена цих людей нічого вам не скажуть…

– А історії, народу? – тихо, наче не надаючи цим словам особливого значення, запитала Оксана й відчула таємну радість, побачивши замішання Марії.

– Ви запитуєте так, наче знаєте, хто це, – журналістка видивилась на Оксану.

Продовжувати розмову в такому дусі було б необережно. Не можна переступати забороненої лінії. До того ж відносини з Марією повинні мати дружній характер.

– Пробачте, якщо моє запитання було нетактовним. – Оксана зітхнула. – Я не наполягаю. Може, це ваші родичі… І взагалі, Маріє, я почуваю себе дуже незручно. Зовсім того не бажаючи, я, здається, зіпсувала вам вечір і настрій.

– Звідки ви взяли? – удавано здивувалася Марія. – Не вигадуйте, будь-ласка. Мені цікаво з вами розмовляти, і я охоче…

– Не треба, Маріє, я ж зрозуміла…

– Що ви зрозуміли?

– Те, що це не брат ваш і я порушила ваше побачення. Тільки, бога ради, не думайте, що я вбачаю в цьому щось погане, аморальне. Я не якась вузьколоба міщанка й дотримуюсь широких поглядів. Ви вже вибачте мені, що так сталося.

Марія дивувалася: «Чудна, загадкова німкеня. Не розбереш, розумна чи наївна. Говорить неясно, недомовками, розумій, як хочеш. Щойно намагалася принизити мене, натякнувши на те, що я належу до нижчої слов’янської раси, а тепер от розчулилася, вибачається за те, що перешкодила розмові з Петром. Здогадалася…»

– Як ви називаєтеся? – запитала Марія.

– Єва.

– Це все дрібниці, Єво. Ви мені теж пробачте, що в розмові з братом… з Петром я нетактовно висловилася щодо вас. І ви вгадали – Петро мій наречений.

– Може, ви влаштуєте мене на цю ніч в іншому місці?

– Що ви, що ви!

– Ну, чому ж? Якщо є можливість… Ми, жінки, повинні допомагати одна одній, особливо в таких випадках. Я скажу радникові, що ночувала в вас.

«Ні, вона добра, щира дівчина. І зовсім не така гордячка, як мені здалося», – подумала Марія.

– Ну, що ж, дорога Єво, я буду вдячна вам. Ви переночуєте в моїх подруг. Вони теж живуть у цьому будинку, на поверх вище. Вранці, як тільки прокинетесь, будь ласка, приходьте до мене.

Маріїні подруги жили на другому поверсі. Вони відступили Оксані ліжко з периною, й вона, не заводячи розмов з господинями, швидко заснула. Здається, вже вранці, перед самим пробудженням, їй приснився Гітлер з булавою в руці, який потім перетворився на злого діда в плащі поверх рицарського обладунку. Але тут же виявилося, що це не фюрер і не гетьман, а Марія. Погрожуючи булавою, вона сказала: «Наша влада, буде страшною!» Цього разу Оксана не стримувалася, відповіла гнівно: «Не надійтеся! Народ не глина, він не допустить зрадників до влади. Ви згинете разом з Гітлером!»

Ранком Оксані довелося бути свідком загадкової події, якій вона того дня не надала особливого значення.

Вийшовши до сходів, щоб спуститися на перший поверх, вона побачила внизу високого офіцера, що гортав записну книжку в голубуватій обкладинці. Як тільки офіцер помітив дівчину, він заховав книжечку в кишеню. Оксана думала, що він запитає про когось з мешканців цього будинку, але офіцер тільки уважно окинув її поглядом і не поспішаючи вийшов на вулицю. Він був довгообразий, білявий, з трохи запалими щоками. На мундирі стрічка залізного хреста, погони гауптмана.

Як тільки Оксана звернула з сходової клітки в довгий коридор першого поверху, вона побачила, як із кімнати вибігла Марія. Журналістка почала неспокійно нишпорити по коридору, шукаючи чогось на підлозі.

– Доброго ранку, Єво, ви не бачили, тут ніхто не проходив?

– Ні. Щось сталося?

– Розумієте, я виходила в коридор почистити братів піджак і, здається, загубила одну річ…

Виявилось, пропала Петрова записна книжка. «Брат» Марії стояв посеред кімнати, поголений, напахчений одеколоном, знову й знову засував руки в кишені й повторював, досадливо хмурячись…

– Така маленька, в голубій обкладинці…

Почали шукати в кімнаті, перекидали все, але так і не знайшли. З тих фраз, якими перекинулись Петро й Марія, Оксана зрозуміла, що в книжечці крім адрес та ініціалів її господаря нічого не було записано. Все ж Петро, ніжно попрощавшись із своєю нареченою, пішов зажурений, та й Марія, що почала частувати Оксану кавою, здавалася дуже засмученою.

«Записна книжка в голубій обкладинці… – думала Оксана, сьорбаючи каву з чашки. – Чи не її я бачила в руках гауптмана? Але для чого потрібна була німецькому офіцерові чужа записна книжка? Просто співпадіння. Мені, в кожному разі, вплутуватися в цю історію нічого».

Оксана не підозрівала навіть, що незабаром історія з загубленою записною книжкою в голубій обкладинці знову нагадає про себе.