Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

І раптом немов гарячий вихор вдерся на галявину. Постріл! Це власовець. Він рвучко обернувся і з вигуком: «Бий!» – впритул вистрілив у курінного.

– Бий їх!

Граната, немов перепілка, випурхнула з руки Тараса. Здається, полетіла точно. І ніхто не помітив. Вояки в строю похитнулися й заціпеніли від несподіванки. А там, куди полетіла граната, – метушня, стрілянина, бійка врукопашну! Старшина зчепився з сотенним, у лобатого в руках гвинтівка. Татарин скочив на курінного, який повалився на землю і, не встигши зняти з нього автомата, просто з грудей убитого дає чергу. Вівчарка з виском і гавкотом бігає навколо. Стріляють охоронники, що підбігли.

Тарас упав на землю. Де граната, чому мовчить граната? Вибух, удар по голові. Ні, не осколок, де хтось ногою… Вояки, немов перелякана отара овець, шарахнулись від яру. Земля загула під ногами. Кулі свистіли над Тарасом, але він примусив себе підвести голову. Просто на нього, затискуючи пальцями закривавлене підборіддя, біг Могила – блідий, без окулярів, охоплений жахом. На галявині видно тіла, що корчаться в передсмертних конвульсіях. Довбня і охоронник добивають Сидоренка. В лісі стрілянина, гавкіт вівчарки, серед дерев миготять постаті людей.

Тарас схопився на ноги. Сотенний уже нахилився над Вепром. Надрайонний, притискаючи руку до живота, підвівся на коліна, зі стогоном видушив з себе:

– Чого ви стоїте, друже?.. Догнати! Спіймати!

Охоронник, поглядаючи на залиту кров’ю руку Вепра, поспішно рвав зубами провощений папір перев’язочного пакета.

Довбня побачив Тараса, крикнув:

– За мною!

– А зброя?

Сотенний не почув. Тарас побачив біля мертвого Сидоренка гвинтівку, взяв її й побіг за сотенним. На галявині залишилося чоловік шість убитих: курінний, старшина, чорнокоса жінка, та, що строчила в блокноті, охоронник і ще двоє, яких Тарас не встиг розпізнати. Але це не були полонені. А. Вепр залишився живим, здається, поранений, тільки поранений…

Попереду тріщали короткі черги, долинали рідкі постріли гвинтівок, протяжні, немов ляскання величезного батога.

Тарас зрозумів: з автоматів стріляють охоронники Вепра, а хтось із полонених відстрілюється з гвинтівки. Довбня біг важко, на ньому була шкіряна куртка, на сама, яку він відібрав у Кореня. Через деякий час Тарас його наздогнав. На шиї у сотенного висів автомат. Тарас бачив перед собою широку, переперезану ременем портупеї спину. Промахнутися було б просто неможливо. А з автоматом йому буде значно веселіше…

Тарас, не зупиняючись, відкрив затвор гвинтівки й мало не заплакав з досади – в магазині не було жодного набою!

– Ось він! – вигукнув Довбня, зупиняючись і показуючи на вбитого.

Це був оточенець. Він лежав, пірнувши головою у траву. Гвинтівки біля нього не було. Можливо, він утікав зі страху, не думав чинити опору, і його прошили автоматною чергою.

– Друже сотенний, дайте набоїв! – попросив Тарас.

– Де я тобі їх візьму? – злісно поглянув на нього Довбня, витираючи кров з вилиці. – Бачиш, як вийшло? Придумали! Жодної гвинтівки не дозволили видати сотні. Наказали набої віддати отим… Ось і догралися! – він підвів голову й закричав – Сюди, хлопці, за мною!

До них з боку галявини бігли вояки, які вже опам’яталися. Тарас сумно подивився на автомат сотенного й помчав туди, звідки долинали постріли. Він біг з усіх сил. Плану дій у хлопця не було, але він ще мав надію десь захопити зброю з набоями й приєднатися до втікачів. Усе залежало від випадку. Кожна мить могла бути вирішальною.

Попереду знов пролунали короткі черги. Один охоронник низько пригнувся й, пробігши метрів двадцять, заліг біля дерева. Тарас кинувся до нього, готуючись ударити прикладом по голові бандерівця.

– Куди ти під кулі прешся? – почув Тарас тривожний голос з лівого боку. – Лягай! Поповзом!

Ще один охоронник!.. Ніби на ствердження перестороги бандерівця пролунав гвинтівочний постріл, і куля з коротким посвистом упилася в стовбур бука, за яким лежав бандерівець, який щойно біг попереду.

– Це поранений, ми його підбили, – пояснив охоронник, що лежав поблизу від Тараса. – Заліг там, прикриває своїх…

– Дай набоїв! – промовив Тарас і затис побілілі губи.

– Яких? У мене ж – автомат… Ти, друже, не підповзай близько до мене. Не підповзай, кажу тобі! Побачить…

– Скажи йому, хай біжить в обхід, – крикнув охоронник, який лежав попереду за буком. – Нехай налякає його з тилу!

«Тут нічого не вийде», – подумав Тарас. Ці двоє – боягузи, весь час оглядаються один на одного, близько до себе не підпускають. Тарас кинувся вбік від них. Попереду, десь далеко, загавкала й відчайдушно завила вівчарка, пролунала автоматна черга. Тарас, кружляючи, пробіг лісом метрів чотириста. Стрілянина й вигуки лунали вже ліворуч і позаду нього. Хлопець пробіг через вибалок – це був той знайомий вибалок, з якого починався яр, і побачив, як поміж кущами промайнуло дві людські постаті, йому здалося, що це були полонені. В цей же час хлопець помітив охоронника, який підбіг і причаївся за деревом. Бандерівець швидко звів автомат, очікуючи, коли втікачі вибіжать з кущів. Тарас кинувся до нього.

Тріск автоматної черги, постріл з гвинтівки, жіночий крик: «Поганяй!» і стукіт коліс – все це злилося в одне.

Тарас мигцем побачив за кущами праворуч групу людей і серед них одну жінку, обличчя якої здалося йому на диво знайомим. Але в цей же час він за щось зачепився ногою і впав, не добігши до охоронника декількох кроків. Охоронник випустив з рук автомата й стояв навколішках, притискаючи пальцями поранену біля плеча ліву руку.

– Набої до автомата є? – благально звернувся він до Тараса. – Дай мені, мої скінчились…

Тарас не відповів. Автомат без набоїв не міг допомогти йому нічим. Перед його очима все ще стояло жіноче обличчя. Він не міг помилитися. Він пізнав би його серед тисяч інших. Це було обличчя тієї, яка двічі рятувала його, обличчя Ластівки, Ромашки…

27. ВЕПР ПОЧИНАЄ СЛІДСТВО

Пораненого коменданта надрайонної служби безпеки на плащ-наметі принесли на хутір і поклали в штабній хаті на широкій лаві. Вепр поводив себе мужньо – ні стогону, ні скарг, тільки чіткі, уривчасті накази крізь заціплені зуби. Він удавав, що не вважає своє поранення серйозним. Можливо, надрайонний сам намагався переконати себе в цьому. А проте він зажадав, щоб негайно були послані люди за лікарями. Це було перше, що він наказав ще там, на галявині. Вепр не помилився на слові – йому потрібний був не лікар, а лікарі, багато лікарів! Маленька ранка вище пахвини… Звичайно, все обійдеться, але він не має права ризикувати своїм життям. Лікарів! Нехай подивляться, хай скажуть, що це не небезпечно. Маленька, але глибока ранка… Невже там осколок? Граната… Звідки взялася граната?

Постіль була зручною і, якщо не ворушитися, біль можна було терпіти. Вепр тихо, майже пошепки віддавав накази охоронникові, який догідливо нахилився над ним:

– Вислати підводи назустріч лікарям. Доставляти їх сюди без затримки. Список…. Нехай зараз же приготують список усіх, хто стояв на лівому фланзі. Зробити таємно. Ніяких розмов про гранату. Гранати не було… Негайно повідомте, хто з утікачів спійманий або вбитий. Коли з’явиться Довбня – до мене. Могили не впускати… Дай мені хустинку й дзеркальце.

В охоронника Сокола лоб перев’язаний, обличчя в засохлій крові, мундир і ліва холоша порвані осколками. Вісім поранень, але все легкі, подряпини. Пощастило… Гора й Шум убиті. Марію – він бачив труп – всю, як решето, посікло осколками. Вона стояла поруч і заслонила собою його. Ненадовго пережила свого Петра. Вбитий ще якийсь вояка. Скільки чоловік поранено – ще невідомо. Який жах!

Охоронник подав Вепрові хустинку й кругленьке дзеркальце. Надрайонний кивнув головою, дозволив йому вийти й підніс дзеркальце до обличчя. По обличчю нічого не помітно. Здається, трохи пожовтіла шкіра, особливо біля рота й очей. Невелика втрата крові… Але чому такий гострий біль при найменшому порухові тіла? Звичайно, він допустив непростиму дурницю. Ні, ні – все було розраховано правильно, він виголосив чудову промову. Помилка полягала в тому, що отих трьох «совітів» поставили віч-на-віч з тими, кого вони повинні були розстрілювати. Цього не можна було робити. Їх треба було тримати десь трохи оддалік і підвести. для розстрілу в найостаннішу мить. Відразу заряджені гвинтівки в руки й команда – «Вогонь!» Можна було навіть дати трохи самогону кожному. Адже, ж треба було врахувати психологію цих людей – усе-таки вперше для них…

Так, вийшло по-дурному. А тут ще Могила з своїми безглуздими порадами й зауваженнями весь час відвертав його увагу. Наука на майбутнє… Як поставиться Лебідь до такої пригоди? Треба відразу ж після огляду лікарів написати й відправити донесення. Добре, що був присутній курінний Смерека… Дещо можна буде звалити на покійного. І взагалі оця сотня… Треба навести порядок… Тепер уже йому ніхто не дорікне за те, що розстріляв Богдана.

Надрайонний скосив очі на свій френч, що висів на спинці крісла. Френч зіпсований, одна пола в крові, в двох місцях осколки попороли сукно. Пропав прекрасно пошитий френч! – А того жида – кравця, який його пошив, уже нема. Поспішив розстріляти, не хотів, щоб ще в когось був так добре пошитий френч. Кравець був не схожий на жида, більше – на німця. І чого Гітлер на них так напосівся? Всіх – до одного… Це, здається, вже зайве. Добрих кравців і шевців можна було б не знищувати.

Здається, його починає морозити. Де Довбня? Чому не з’являється Сокіл? Невже комусь пощастило втекти? А все – граната. Правда, розпочав старшина й отой – хто б міг подумати – недолугий власовець, але саме граната наробила паніки. Невже її. кинув хтось із тих, хто стояв у строю? Він вияснить, він докопається. Зрештою, граната могла бути в Смереки. Але він все одно буде стояти на тому, що гранату кинув хтось з вояків. Це йому вигідно в усіх випадках.

Зайшов Сокіл, подав аркушик паперу з написаними стовпчиком кличками вояків.

– Оці стояли на лівому фланзі… Сотенний уже повернувся. І Могила просить дозволу зайти… Впустити?

Надрайонний узяв список, кивнув головою.

Охоронник привів Довбню й Могилу. Сотенний шкутильгав, по червоному, розпареному обличчю з розсіченою вилицею котився піт. У референта пропаганди нижня частина обличчя була перев’язана закривавленим рушником і на понурому носі висіли окуляри з потрісканими скельцями. Обидва вони, немов школярі, які провинилися, зупинились посеред кімнати. Губи Вепра розтяглися в легенькій посмішці.

– Підійдіть ближче. Всіх упіймали? – запитав він.

– Друже Вепр, – ухиляючись від прямої відповіді, почав виправдуватись Довбня. – Вони з гвинтівкою, відстрілювались. А в нас…

– Хто втік?

– Двох не знайшли. Того москаля, який молився, і власовця. У власовця була гвинтівка.

– Живим нікого не взяли?

– Ні.

– З моїх хлопців хто-небудь убитий?

– Та є… – закрутив головою сотенний.

– Скільки?

– Ну, вважайте, двох зразу. Та ще одного в лісі… Цей, правда, не ваш, а курінного. Один поранений у руку. І пес загинув… Татарин його задушив, пес йому всі руки покусав.

– Де вбиті?

– Сюди всіх принесли.

– Совітів закопати в лісі. Разом з вівчаркою.

– Слухаю, друже Вепр.

– Наших приготувати до похоронів. З військовими почестями.

– Ну, це вже як ведеться…

Надрайонний подав Довбні список, втомлено заплющив очі.

– Подивись. Ці люди стояли на лівому фланзі? Ти можеш підтвердити?

Довбня прочитав список.

– Так, ці завжди на лівому, бо найнижчі ростом.

– Всіх знаєш?

– Усіх.

– Хто на підозрі? – розплющив очі Вепр.

Сотенний не чекав такого запитання, по-дурному й розгублено поглянув на надрайонного коменданта й ще раз прочитав список.

– Здається… Нічого такого не помічав…

– Хтось з них кинув гранату… – тихо й багатозначно промовив Вепр і знову заплющив очі.

Довбня остовпів. Він сам уже задумувався над причиною несподіваного вибуху, але йому не могло й на думку спасти, що це була граната, кинута кимось із вояків. Зараз тільки один такий здогад наводив на нього жах. Сотенний отетеріло подивився на Могилу. Той не міг розмовляти, але ствердно закивав головою – він був згідний з надрайонним.

– Хто з цих людей викликає довір’я? На кого ти можеш покластися, як на самого себе?

– Ну, а як же! – у відчаї вигукнув сотенний. – Та хоча б ройовий Топірець. Адже Топірець і привів отих чортів.

– Послати за Топірцем. Хай чекає. Я скажу, коли йому зайти.

Сотенний вибіг з хати й відразу ж повернувся. Вигляд у нього був нещасний – не встиг прийняти сотню, як одна біда за одною…

Нехай би краще вже Богдан за все відповідав…

– Читай список. Називай прізвище, звідки він, скільки часу перебуває в сотні, що за ним помічалося. Погане й добре. Повну картину.

Довбня почав давати характеристику кожному. Він час від часу збивався, плутав, але Вепр не перебивав його, й тільки коли мова зайшла про Топірця, попросив ще раз назвати справжнє прізвище ройового.

Дійшла черга до Карася. Сотенний з найкращого боку охарактеризував молодого, кмітливого й сміливого вояку, але на обличчі Вепра вже з’явилася лагідна, солоденька посмішка.

– Кажеш, у сотні він десь з місяць?

– Так.

– Привів його Богдан?

– Так, друже Вепр, він з’явився в сотні з Богданом. Такий худий, нещасний, у тюрмі сидів перед цим. У ровенській тюрмі. Зараз від’ївся трохи, став на ноги. Бойовий, старанний. Огонь, а не хлопець! І сьогодні першим мені на допомогу кинувся, просто під кулі ліз.

– Першим… під кулі… – з посмішкою похитував головою Вепр.

Могила дістав з планшетки зошит і написав на обкладинці: «Карась свідомий українець, добре відповідав на запитання в час моєї бесіди. Навряд чи його слід запідозрювати».

Надрайонний прочитав і наказав:

– Топірця!

Брат Ясного… У Вепра були складні стосунки з Ясним. Він захоплювався Петром і водночас зневажав його. Вони були людьми різного гатунку. Вепр уважав себе людиною, яка вміє реально оцінювати обстановку. Для нього, від природи схильного до авантюризму, не було на світі нічого святого. Він давно перейняв для себе кредо від єзуїтів: «Мета виправдує засоби», – і його не дуже бентежило, якщо засіб надовго перетворювався в мету. Петро Карабаш був ідеалістом, витав у хмарах, ширяв там, у піднебессі, на крилах національної ідеї… Він не визнавав ніяких компромісів з совістю, і коли б дізнався про зв’язки Вепра з німецькою розвідкою, не шукав би пом’якшуючих обставин і, не роздумуючи, вимагав би смертного вироку для «зрадника».

Тимчасом Вепр був переконаний, що саме ці зв’язки дають для оунівців набагато більше користі, ніж «принципова позиція» відірваних від реального грунту «кришталево чистих» базік.

Ясний власноручно застрілив свого молодшого брата… Шістнадцятирічного хлопчину! Вепрові було б зрозуміло, якщо б Петро зробив це заради своєї кар’єри, слави, але Петро не був кар’єристом. Цей психопат діяв тільки в ім’я високих принципів. Як виявилось, хлопець ні в чому не був винний. Вепр уже мав точні відомості, як поляки-аківці підготовляли й здійснили свою операцію проти хутора Рутки. Це робилося, мабуть, не без благословення «друга України». Що вдієш – політика. Ясний політиком ніколи не був. Узяв і вколошкав хлопчину… Нема нічого гіршого від цих святенників, одержимих, які пруть на рожен. Така була думка про Ясного в надрайонного. Одначе зараз, коли шалений Петро Карабаш був мертвий і вже не являв собою ніякої загрози для Вепра, образ загиблого соратника змінювався у свідомості надрайонного, набуваючи все більше й більше світлих, героїчних рис.

І ось перед ним – брат Ясного. Ройовий… Це теж свідчить про принциповість Петра. Адже він міг улаштувати брата десь на вищу посаду, але, очевидно, вирішив, що це буде несправедливо, Нехай брат сам пробиває собі дорогу нагору. Тримав хлопця в чорному тілі. Ну що ж, він, Вепр, проявить піклування про кар’єру брата свого загиблого, друга. Це ж останній із Карабашів… Не треба казати йому про загибель старшого брата. Дізнається згодом сам. Але ж як він не схожий на Петра. Може, помилка? І він запитав:

– Псевдо, прізвище, ім’я?

– Топірець, Карабаш Степан.

– Старший брат у тебе є?

– Є.

– Ім’я брата.

– Петро.

– Коли бачив брата востаннє?

– Давно. Місяців зо два…

– Листа не одержував?

– Одержав… Тиждень тому.

Трохи зніяковів – знає про долю молодшого брата. Петро про все написав. Тримається гідно, хлопець з характером.

– Шеренговий Карась у твоєму рою?

– Так.

– Що можеш сказати про нього?

– Що я скажу… Накази виконує. Моторний, усе схоплює відразу. І щоб поцупив у кого що-небудь, цього не чути. Поводить себе добре.

– Він щось розповідав про себе? Хто він, звідки?

– Він з Рівного, сирота ніби… Був у Німеччині на роботі, через хвороби його відпустили звідти, потім сидів у ровенській тюрмі.

– Його Богдан до сотні привів. Де Богдан його викопав?

– Цього я не знаю.

– Я знаю, друже Вепр, – поспішно втрутився Довбня. – Мені Богдан розповідав. Вони їхали в поїзді…

Надрайонний скривив губи, злегка махнув рукою. Сотенний зрозумів цей жест і відразу ж замовк.

– Скажи, друже Топірець… Коли все це сталося… Ти стояв на лівому фланзі?

– Так.

– А де стояв Карась?

– Майже поруч, у другій шерензі.

– Ти його бачив?

– Так.

– Скажи, ти нічого не помітив? Як він стояв, як дивився… Може, він нервував, може, ти помітив який-небудь рух, помах руки?

Степан зрозумів нарешті, чому Вепр цікавиться Карасем, і те невиразне підозріння, яке виникло в нього раніше й про яке він боявся навіть подумати, знову спалахнуло й обпекло його – це Карась кинув гранату. Хто ж він, цей хлопець? Невже він не спав тієї ночі й чув розмову Юрка з Стефкою? А його відповідь Могилі? Якась дивна й двозначна… Він знав, що ройовий читає якусь книжку, пропонував відпустити полонених: «На якого біса вони нам, друже ройовий? Возитися з ними…» І на галявині, коли вони стояли в строю, у Карася був такий відчай на обличчі, ніби це його збиралися розстрілювати…

Тиша… Всі дивляться на Топірця, всі чекають, що він відповість.

– Ні, нічого не помітив…

Здавалося, що сотенний і Могила полегшено зітхнули. Тільки Вепр, як і раніше, напружено дивиться на Степана. Який пронизливий погляд мають оці маленькі очі, немовби надрайонний бачить його наскрізь.

– Чому відповів не відразу? – посміхнувся Вепр.

– Я повинен був добре пригадати все. Щоб не помилитися.

– І нічого такого не пригадав?

– Ні.

Вепр довго дивився в очі Степанові, але Степан витримав його погляд, не зморгнув навіть.

– Дістаньте з моєї сумки блокнот, ручку, – тихо сказав надрайонний, прикривши очі повіками.

Біль, що було притих, знову нагадав про себе – тупий, упертий, глибокий біль. Погано… А лікаря привезуть годин через чотири, не раніше. Треба було тримати при собі лікаря. Хоча б єврея. Серед євреїв були добрі лікарі. Лікарів, шевців і кравців можна було б і не знищувати… Вепр узяв у руки блокнот і ручку й, то посміхаючись, то кривлячись від болю, написав декілька слів.

– Покличте Сокола, – сказав Вепр, потім звернувся до Степана. – Друже Топірець, тобі нічого робити тут, у сотні. Це злочин – тримати такого хлопця на посаді ройового. Нам потрібні люди. Я пошлю тебе на важливішу ділянку. Згодний?

– Як буде наказано.

Сотенний привів Сокола.

– Хто там з наших на ногах?

– Один Савка.

– Передай Савці оцю записку. Нехай відведе Топірця до Місяця. Хай зараз же вирушають. Він знає, де вони сьогодні, будуть.

Надрайонний з прихильною посмішкою подав Степанові руку.

– Служи Україні вірою і правдою, друже Топірець. Будь нещадним до її ворогів, як твій… як наш Петро.

Тонкі пальці Вепра були холодні, потиск руки – слабкий.

Коли Сокіл і Степан Карабаш вийшли, Вепр замислився.

– Може, привести Карася? – запитав сотенний.

– Приведіть… Я хочу подивитися на нього. Тільки він не повинен ні про що здогадуватися. Відрекомендуйте мені його як такого, що відзначився сьогодні – не розгубився, кинувся під кулі…

Надрайоший раптом завмер – за дверима почувся гамір.

– Подивіться. Якщо лікар, негайно…

Двері відчинилися, й до хати швидко зайшов Марко. Він розгублено й боязко подивився на Вепра, але зразу ж упорався з своєю зніяковілістю, підійшов і щось пошепки сказав на вухо надрайонному.

– Веди сюди! – Вепр окинув поглядом хату. – Поправте простирадло, зніміть френч, поставте стілець біля мене. Всім вийти.

Він обережно підтягнув простирадло до підборіддя, поклав зверху руки. Нарешті з’явилася людина від Малого. Ну що ж, Малий переконається… Сьогоднішня пригода буде розмальована як серйозна сутичка з великим загоном більшовиків.