Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц)

– О, кого я бачу! – вигукнув, зображуючи на своєму обличчі приємний подив, Хауссер. – Теодор… Ну, заходьте ж! Якими вітрами занесло вас у ці краї?

– Військовий кореспондент гауптман Теодор Оберлендер повертається в Берлін після перебування на Східному фронті, – жартівливо відрапортував гість, підносячи два пальці до пілотки. І хоч він сміявся, потискаючи руку Хауссеру, сірі, широко розставлені під важким чолом очі його були не дуже-то веселі – очі втомленої розумної людини, в якої значно більше причин сумувати, аніж веселитися.

Довго, як старі друзі, трясли один одному руки. Але дружби між ними ніколи не водилося. Вони були однодумцями й суперниками. Якийсь час молодий енергійний Оберлендер ішов угору. Він вважався кращим знавцем Росії й виношував сміливі проекти освоєння східних територій. Звичайно, він добре знав Росію, в якій під виглядом наукового працівника побував не раз. До того ж він вступив у націонал-соціалістську партію ще до мюнхенського путчу, а Гітлер пам’ятав усіх своїх старих соратників. Хауссеру було відомо, що Оберлендер незадовго до війни знайомив фюрера з своїми проектами, і вже одне це свідчило багато про що. В той час Хауссер, незважаючи на ряд опублікованих робіт і докторське звання, був звичайним чиновником недавно створеного відомства Розенберга. І ось минуло всього лише три роки, самовпевненого гордівника Теодора, що мріяв стати особистим радником Гітлера, було усунуто від справ, і він, почавши війну обер-лейтенантом, дослужився лише до гауптмана, пише в газетах, а непомітний Хауссер став головним спеціалістом у східних питаннях; і його ідеї підхоплюють буквально на льоту.

– Як добре, що ви зайшли, як добре… – привітно й загадково всміхаючись, промовив Хауссер, підсуваючи гостеві стілець. – Ми не бачились… Ну, звичайно ж, відтоді, як розлучилися на Північному Кавказі. Цілий рік!

– Роки бувають різні, любий Томасе, – заперечив Оберлендер, і в його голосі почулася неприхована гіркота. – Цей рік здається мені десятиріччям. Скільки подій, скільки нещасливих подій вмістив у себе цей жахливий рік!

– Звичайно, звичайно, – квапливо, з удаваним співчуттям заявив Хауссер. Йому було прикро. Такий хороший спочатку вечір було безповоротно зіпсовано – знову розмова про політику, запізнілий аналіз помилок, пустопорожні проекти. Ні, він не збирається товкти воду в ступі, – Знаєте що, Теодоре… Давайте-но ми з вами вип’ємо по чарочці з приводу зустрічі. Посидимо, поговоримо про всяку всячину, відпочинемо.

Він заметушився, розстелив серветку на столі, дістав з буфета тарілки з яблуками й печивом, пляшку портвейну, чарки. Перед гостем поставив високу, на тонкій ніжці, з золотим пружечком угорі. Кришталь іскрився дрібно насіченими ромбиками.

Оберлендер, неуважно дивлячись у куток на стоси книжок і газет, складених просто на підлозі, надпив кілька ковтків і відсунув чарку. Він зрозумів, що Хауссер, хоч і прийняв його досить люб’язно, не має наміру вести серйозної розмови. Це було образливо. Адже він, Оберлендер, прийшов сюди не для того, щоб помилуватися лисим черепом радника, а довідатися новини, поговорити по щирості. Все-таки їх зв’язувало багато що, й вони розуміють один одного з півслова. Хауссер зараз грає не останню скрипку в таємній політиці. Однак він відмовчується, не хоче навіть похвалитися. Хитрий, обережний щур.

Хауссера влаштовувала мовчанка, але він здогадався, що гість образився, й запитав співчутливо, як запитують про стан тяжкохворого в його родичів:

– Що на фронті?

Оберлендер знизав вузькими плечима, сказав саркастично:

– Те, що пишуть у газетах, – планомірно й успішно вирівнюємо., еластичну лінію фронту й скорочуємо комунікації.

Але бойовий дух у військах, як і завжди, висоті, м’яко й наставницьки підказав Хауссер, наче гість, допустився помилки, забувши додати цю обов’язкову фразу.

Оберлендер не сподівався такого свинства від колеги. Він здригнувся, пильно глянув у вічі Хауссеру, наче перед ним була інша, незнайома людина. Але очі радника ховалися за лінзами, як за двома блискучими, непробивними щитами, і Оберлендер здався, відвів погляд.

– Без сумніву. Бойовий дух наших військ неможливо описати, – підозріло бадьорим тоном підтвердив він, зітхнув і одним духом допив вино.

Хауссер, паче нічого не зрозумів, задоволено кивнув головою й знову наповнив чарки.

– Між іншим, – сказав він весело, з відтінком гордості, – між іншим, Теодоре, ви звернули увагу на чарку, з якої п’єте? Оригінальна штучка, чи не так?

Оберлендер здивовано, зневажливо скосив очі на чарку.

– Нічого особливого. Кришталь, очевидно.

– Так, але кришталь Мозера! – вигукнув радник. – Девізом цієї фірми є слова: «Скло для королів. Мозер – король скла». Любий Теодоре, ви п’єте вино з чарки Пілсудського…

Лише тут Оберлендер помітив серед ромбиків матовий овал, на якому був зображений орел з золотою короною й золотим дзьобом і кігтями.

– Он як! – губи Оберлендера здригнулися в глузливій посмішці. – Задерикуватий польський півень. Голову обернув управо, на захід… Але це точно? Чарка маршала речі Посполитої?

Не може бути сумніву. Одна з трьох, що вціліли. Можете мені повірити.

– А, я забув, що ви колекціонер… – Оберлендер крутив у руках чарку. – Кумедно. Скло для королів… І оце все, що лишилося від маршала Пілсудського, не коронованого короля Польщі, диктатора. Зрештою, від нас, можливо, не залишиться й цього…

Оберлендер з викликом глянув на Хауссера. Радник мовчав, товсті губи були стиснені, весь його вигляд, холодний, бундючний, висловлював осуд. Але Оберлендера вже прорвало.

– Боже мій, боже мій! – тихо, з душевним болем промовив він, стискаючи обома руками голову. – І все через нашу тевтонську тупість, пихате невігластво. Я говорив, я попереджав… Не лише я, сам Розенберг дотримувався моєї точки зору. Росія не Бельгія, не Франція – нескінченні простори, невичерпні людські резерви, диявольська ідеологія марксистів… Нас не схотіли слухати. Переважила думка цього безграмотного солдафона, гладкого кабана, який нічого не тямив у східному питанні. Фюрер погодився з ним.

«Біда мені з цим гауптманом, – з насмішкою й прикрістю подумав Хауссер. – На все горло кричати про помилки Герінга й фюрера… Цього ще не вистачало! Все-таки Оберлендер, при всьому своєму розумі й знаннях, на диво прямолінійний і нетактовний. Адже навіть про найнеприємніші речі можна говорити, не вдаючись до сильних виразів, туманно, приглушено, так, що невтаємничена людина й не зрозуміє, про що мова».

Радник скрипуче кашлянув.

– Теодоре, ви перевтомилися, я думаю, й надто… ну, так би мовити… дещо збуджені.

Оберлендер знову пильно глянув на радника.

– Пане Хауссер, не турбуйтеся. В своїй кореспонденції я напишу все як слід: настрій солдатів на Східному фронті чудовий, бойовий дух високий… – Він підвівся, обсмикнув мундир. Хауссеру здалося, що його гість так розсердився, що вирішив піти геть.

– Ви стали образливим, Теодоре… – миролюбно сказав радник. Він не хотів ускладнювати стосунків з невдахою-товаришем, але й не збирався його затримувати.

Проте Оберлендер тільки пройшовся сюди-туди по кімнаті й зупинився перед Хауссером.

– Чого нам не вистачило, так це того мистецтва, яким досконало володіли й володіють англійці. Їх тонкості, хитрості! Блискучий досвід полковника Лоуренса нас нічого не навчив. Признаюся, я завжди заздрив цій людині. Як це прекрасно воювати, здобувати перемоги, не втрачаючи жодного свого солдата. Королі й султани, вожді племен, лідери партій, віроломні політики й палкі, найчесніші ватажки повсталих – усі вони стають твоїми маріонетками, діють згідно з твоїми планами, воюють, гинуть, навіть не підозріваючи, що їх тягнуть тонкі нитки, які сіпає твій палець.

Роль Лоуренса, я вважаю, надто перебільшена, – спокійно заперечив Хауссер, хоч сам у душі захоплюймося видатним англійським розвідником і навіть до якоїсь міри вважав його своїм учителем. – У тому, що про нього написано, більше легенд, аніж фактів. Безсумнівне тільки одне, що це була розумна, спритна й на диво удачлива людина.

– Я кажу не про людину, а про метод, підхід. Ви знаєте таку приказку – загрібати жар чужими руками. Англійці вміють це робити. Ми теж мали можливості, але не зуміли, не схотіли ними скористатися. Я намагався, робив усе, що міг…

Оберлендер тривожно смикнув плечем, наче хотів озирнутися й переконатися, що в кімнаті, крім них двох, немає нікого, але так і не озирнувся, а лише притишивши голос, продовжував:

– Не боюсь… Вам повинно бути відомо, що перед початком походу на Росію я добився прийому… Мені допоміг золотий значок старого націста. Фюрер пам’ятає, з ким він починав. Він мене прийняв, почав читати мій проект. Що я пропонував? Створення кількох маріонеткових держав, урядів на східній території, яку нам треба було захопити. Зокрема, йшлося про Україну. Адже ви знаєте, в нас були добре налагоджені стосунки з ватажками українських націоналістів аж до того, що деякі з них стали нашими платними агентами. Одержавши ілюзорну державну самостійність або хоча б обіцянку, що таку їм дадуть у майбутньому, вони б змогли повести за собою певну частину населення, особливо тут, на Західній Україні. Утворився б апарат самоуправління під нашим контролем, поліція, армія в розмірах, достатніх для викачування продовольства й боротьби з радянськими партизанами. Найбільш боєздатні й надійні частини української армії можна було б використати на фронті. Гадаю, що вони воювали б не гірше, ніж румуни чи італійці… А після того, як росіян було б остаточно переможено, руки в нас стали б вільними, й ми легко б навели лад: роззброїли українську армію, розігнали людців, що уявили себе державними діячами. З міфом про самостійну Україну було б покінчено раз і назавжди.

Оберлендер помовчав, скорботно похитав головою.

– Знаєте, що він мені сказав? Він не дочитав навіть до половини, повернув мені проект… Сказав: «Ви нічого не розумієте в цьому. Запам’ятайте: Україна – наша Африка, українці – наші негри!» Але це були не його слова, цю думку йому навіяв товстун. Тепер у Львові спішно формують українську дивізію СС «Галичина». Передбачається, що вона героїчно воюватиме за Німеччину. Наївно. Марна вигадка. Ці солдати розбіжаться, як тільки їх кинуть у бій. Українці добре воюватимуть, якщо їх зуміють переконати, що вони воюють не за Німеччину, а за Україну.

Хауссер мовчки, з байдужим виразом обличчя слухав колегу. Він не дивувався: те, про що говорив Оберлендер, не було для нього відкриттям. Він мислив приблизно так само. Різниця полягала в тому, що проект Оберлендера визнали за непридатний, а ідеї Хауссера знайшли підтримку й реалізуються. Проте зроблено це з фатальним запізненням… Очевидно, Оберлендер щось пронюхав, хоче одержати інформацію з перших рук і для цього завів розмову про Лоуренса. Ні, радник Хауссер не такий простий, щоб клюнути. Він не збирається розголошувати державних таємниць навіть людям, які викликають довір’я. Проте одну єретичну думку він може висловити. І то лише для того, щоб подратувати опального спеціаліста з російського питання.

– Я ось про що думаю, Теодоре, – оказав радник так, наче думка ця прийшла йому в голову не давно, а щойно. – Чи не, здається вам, що ми припустилися грубої помилки вже в самій назві країни, держави, яку збиралися завоювати?

– В назві? – сторопів Оберлендер.

– Так, у самій назві, – підтвердив Хауссер. – Ми говорили й продовжуємо говорити: Росія, росіяни, часом – більшовики, комуністи, комісари.

– А слід би?

– Слід би – Радянський Союз, радянські люди, радянський світогляд.

– По-вашому, це щось змінює?

– Багато що… Підхід, оцінки.

Оберлендер нарешті зрозумів, куди хилить радник, гмукнув, вередливо скривив губи.

– Ви маєте на увазі багатонаціональну, державу нового типу, внутрішню згуртованість, дружбу народів, з таким запалом пропаговану більшовиками?.. Ну що ж! Ми, звичайно, помилилися, вважаючи, що Росія подібна до Австро-Угорщини, й досить буде міцного удару, щоб цей склеєний з різнорідних шматків коло» розпався на складові частини. Признаюся, для мене це загадка, я досі не розумію, чому цього не сталося. А втім, історики довго будуть розгадувати сюрпризи загадки, якими почастували нас росіяни.

– Ви говорите про радянських людей? – єхидно запитав Хауссер.

– Хай буде – радянські, якщо вам більше подобається таке визначення, – спалахнув Оберлендер. – Тільки я не вірю в чортову дружбу народів! Що б мені не казали, це протиприродно. Радянських людей немає в природі, є росіяни, українці, грузини, вірмени, казахи й інші напівдикі народи. Більшовикам удалося одурманити своєю пропагандою тупі темні маси. Вони мали час. Чверть століття вони втовкмачували свої ідеї в голови так званих трудящих.

– Але ж ви самі собі суперечите, спростовуєте себе: стверджуєте, що радянських людей немає й тут же визнаєте, що більшовицька пропаганда виявилась успішною, – заявив радник, радіючи, що розмова набуває абстрактного, чисто теоретичного характеру. – До речі, як ми з вами не раз могли переконатися, не лише робітники й колгоспники, але й добре освічені радянські інтелігенти, незалежно від національної приналежності особливо палкі прихильники ідей інтернаціоналізму.

– Засліплені ненавистю фанатики.

– Вони можуть сказати це саме про нас.

– Ви вважаєте, що марксистська ідеологія виявилась більш життєвою й привабливою, ніж наша, націонал-соціалістська? – насторожився Оберлендер.

Хауссер засміявся. Ні, він не запідозрив гостя в тому, що той ставить на нього пастку. Та все ж це було схоже на пастку. Він би міг іронічно заперечити Оберлендеру: «Невже слід було сподіватися, що ті, кого німці збиралися знищити, будуть у захопленні від того, що фюрер оголосив їх представниками нижчої раси?» Але він сказав інше:

– Якби я так вважав, то не вступив би в нашу партію. Я такий же відданий і переконаний нацист, як і ви. Можете не сумніватися, Теодоре.

Радник випив вино й почав закушувати бісквітом.

– Ну, ви мене неправильно зрозуміли, – надувся Оберлендер. – Ми все-таки не прості виконавці, а спеціалісти, ми міркуємо, зважуємо. Зараз мені рідко трапляється, можливість говорити так відверто, без побоювань, що тебе запідозрять бозна в чому. Але знаєте, пане раднику, я все ж залишаюсь при своїй думці – головна наша помилка полягає в тому, що ми не зуміли посварити між собою народів Росії. Розділити, розчленувати, нацькувати їх один на одного – ось що треба було зробити. Уявімо на хвилинку, що мій проект був би схвалений фюрером. Ще б до початку війни, до того, як наші війська вторглися на Україну, захопили Білорусію, Литву, Латвію, ми зайнялися б комплектуванням урядів для…

Гостеві не вдалося познайомити радника з деталями свого забракованого фюрером проекту. Його перебив стук у двері. Хауссер глянув на годинник – уже діяла комендантська година. Стук повторився. Стукали неголосно, ввічливо і в той же час настирливо, не криючись. І хоч крім пралі пані Петронелі ніхто з жінок не появлявся в кімнаті Хауссера, щось підказало радникові, що там, у темному коридорі, за дверима, стоїть жінка.

Інтуїція не обманула його. Він відчинив двері й побачив дівчину, одягнену в строгий подорожній костюм, з коричневим шкіряним портфелем у руці. Вона мала відкрите миловидне обличчя; спокійно й уважно дивилася на Хауссера й, судячи з усього, не відчувала ніякої незручності, з’явившись до незнайомої людини в вечірню пору.

– Добрий вечір. Пробачте… – лагідно всміхаючись, сказала вона по-німецьки, бігцем оглянула кімнату, другого офіцера, що сидів біля столу, й зупинила погляд на Хауссері. – Якщо не помиляюся, пан радник, доктор Томас Хауссер?.

– Ви не помилилися. Чим можу служити?

Дівчина, наче одержавши ввічливе запрошення, переступила поріг, причинила за собою двері. Знову уважніше оглянула того, що сидів біля столу.

– У мене до вас справа, пане раднику, – сказала дівчина й кокетливо-соромливо прикусила губу.

– Я слухаю… – суворо кивнув головою Хауссер. Жіночі чари не впливали на нього, й він хотів, щоб несподівана відвідувачка відразу зрозуміла це.

– Але… Бачите… – запнулася дівчина, кинувши виразистий погляд на офіцера.

– Хай вас не бентежить. Це мій друг. І в мене немає від нього таємниць.

– Розумію… Але все-таки, пане раднику, я хотіла б поговорити, про свою справу наодинці.

«Чорт знає що…» – подумав Хауссер. Дівчина говорила лагідно, в її голосі чулося майже прохання й бриніла легка примхлива нотка, але Хауссер почув якусь приховану погрозу, так ніби вона додала багатозначно: «Це в ваших інтересах, пане раднику».

Збентеження радника не сховалося від уваги Оберлендера. Він подумав, що Хауссер, який здавна мав репутацію женоненависника, бентежиться, тільки тому, що вся ця сцена відбувається при свідкові. В таких випадках третій завжди зайвий. От, виявляється, які грішки водяться за радником, якого товариші поза очі звали євнухом. Буде що розповісти знайомим… Ховаючи блудливу посмішку, гість підвівся.

– Мені час, – рішуче заявив він, одягаючи пілотку й подаючи руку господареві. – Дякую. Відвів трохи душу. Я дещо чув, Томасе, про вашу надзвичайно корисну діяльність, успіхи. Щиро бажаю удачі. Великої удачі.

«Третій зайвий» міцно потис руку Хауссеру, кинув на дівчину лукаво-підбадьорливий погляд і поквапно вийшов з кімнати.

– Я вас слухаю. – Радник продовжував стояти біля порога й, видно, не збирався запропонувати їй сісти.

– Пане Хауссер, чи не могли б ви влаштувати мене на роботу?

– Чому ви звертаєтеся з цим до мене? Я не маю відношення до адміністрації.

– Я розумію… Але мені здається, що я могла б бути корисною вам. Я знаю кілька слов’янських мов.

«Їй щось відомо про мене й про мою роботу, – здивувався Хауссер. – Звідки?»

Сказав байдуже, нічим не виявляючи свого занепокоєння.

– Охоче вірю вам, але мені не потрібні помічники, незалежно від того, якими мовами вони володіють.

– Добрий помічник ніколи не зайвий, – добродушно засміялася дівчина. – Я розумію, ви, очевидно, не довіряєте мені. Це природно, – незнайома людина, що впала з неба… Проте я прийшла не з порожніми руками, я маю рекомендаційного листа.

– З цього слід би було починати, шановна фрейлейн, – незадоволено промовив Хауссер. – Чийого листа? Покажіть.

Дівчина розстебнула одну з зовнішніх кишеньок портфеля. Стежачи за її спокійними, впевненими рухами, радник розмірковував над тим, як йому бути, коли справді комусь із начальства спало на думку прислати цю дівчину допомагати йому. Не довіряють? Їм потрібен шпигун? Ні, з цього нічого не вийде! Ідіоти, додумались… Те, чим займається радник Хауссер, – найсуворіша державна таємниця. Він навіть Оберлендеру нічого не сказав, жодного слова. Маючи за помічника цю чарівну дівицю, він не може гарантувати, що таємниці буде дотримано. До біса! Завтра ж відправить назад.

Нарешті дівчина дістала з кишеньки якийсь маленький плоский чотирикутний предмет, який нагадував Хауссеру щось знайоме. Пакетик для марки? Дивно…

– Пане радник, я прошу вас не приймати поспішних рішень… – сказала дівчина миролюбним, ледь іронічним тоном, подаючи пакетик Хауссеру. – Вони можуть виявитися помилковими й навіть… небезпечними.

Що таке? Як розмовляє з ним це дівчисько, на що воно натякає? Що в цьому пакетику?

В Хауссера було таке дивне відчуття, ніби реальний світ утікає від нього й він переселяється в якусь фантасмагорію.

– Обережно. Краще пінцетом. У вас знайдеться?

Фантасмагорія продовжувалася. Марка… Чудеса! Це дівчисько знає, що він захоплюється філателією. Стримуючи своє нетерпіння, радник неквапно пройшовся до столу, дістав пінцет і вийняв з пакетика марку. Він підніс її до лампи, щоб роздивитися, й раптом його звичайно бліде, одутле обличчя почало покриватися червоними плямами. Він упізнав марку. Так, у нього в руках була та сама марка. Марку вручила дивна відвідувачка, ця… Що вона сказала про себе? Вона сказала – людина, що впала з неба… З неба!

Збирати марки Томас Хауссер почав у ранньому дитинстві. Заняття було похвальним для хлопчика. Марки розширювали світогляд: оця з Франції, ця з Іспанії, ця з далекої казкової Індії. Маленькі, облямовані зубчиками чотирикутники паперу розповідали багато про що – події, люди, географія, історія, екзотична фауна і флора. З часом дитяче захоплення переросло в пристрасть, у єдину пристрасть, якій удалося проникнути в холодне серце Томаса. Несподівано невинне заняття марками почало давати додатковий прибуток, і коли Хауссер під виглядом іноземного спеціаліста потрапив до Радянського Союзу, на північний Урал, він зумів за короткий час переслати й вивезти на батьківщину крім старовинних ікон і різноманітних унікальних дрібничок, вирізаних невідомими майстрами з каменю, дерева й кості, не одну тисячу радянських поштових марок. Іноземного «спеца» вислали з Радянського Союзу не за ці, а зовсім за інші справи, досить щедро оплачувані німецьким таємним відомством. Однак саме вивезені з Росії ікони, дрібнички, марки допомогли йому зібрати чималий капітал. Так побіжно він набув ще одну рідкісну спеціальність, перетворився на колекціонера-спекулянта високого міжнародного класу.

За деякі марки дуже багаті люди згодні були платити просто-таки шалені гроші, але справу з ними треба було вести дуже тонко, вміло заохочуючи й підігріваючи їх пристрасть до колекціонування. Спекулянти різних країн співробітничали один з одним, так було легше знаходити багатих клієнтів і пропонувати їм товар раніше, ніж це зробить конкурент. Хауссер налагодив ділові зв’язки з англійцем Робертом Прістлі, який вважався акулою філателістичного бізнесу.

Тридцятирічний красень Роберт Прістлі, судячи з усього, не володів якимось капіталом, але мав цілком респектабельну зовнішність, здавався людиною забезпеченою й легко заводив знайомства з людьми вищого кола. За його словами, він не розмінювався на дрібниці, а полював лише на велику дичину й не продавав, а люб’язно «відступав» марки з своєї колекції «всього лише за ту саму, правда, диявольськи велику суму, яку довелося заплатити самому». На думку Хауссера, його компаньйон і маклер був розумною, освіченою, але легковажною людиною, безпечним жуїром. Хауссер мав підстави вважати, що головним джерелом прибутків Прістлі був флірт з багатими вдовами, що шукали романтичних розваг на найфешенебельніших курортах світу. Він не гребував перебуванням на утриманні жінок, якщо йому щедро платили, й навіть хвалькувато натякав про це в розмові з радником, коли появлявся в Німеччині. А втім, Прістлі цікавили не лише жінки й марки, але й політика. Він захоплювався Гітлером, висловлював жаль, що Англія не має такої сильної людини, й казав, що збирається зробити новий, більш кваліфікований переклад книги фюрера на англійську мову.

Прістлі весь час перебував у роз’їздах. Компаньйонам доводилося вести постійне ділове листування. Через страх, що листи можуть перехопити конкуренти, англієць запропонував радникові в окремих випадках користуватися кодом і шифром. Книгою для шифру було обрано каталог поштових марок – завжди під рукою й не може викликати підозрінь.

1939 року Прістлі приїздив до Німеччини кілька разів – його справи того року йшли винятково щасливо, – а за декілька днів до нападу німців на Польщу, нападу, що означав початок другої світової війни, він знову відвідав радника. З короткої розмови з ним Хауссер з великим запізненням довідався, що під личиною безпечного марнотратника життя й жіночого угодника криється інша людина. Прістлі просто заявив, що війна між Німеччиною й Англією неминуча, й досить прозоро натякнув про бажаність співробітництва, що не має нічого спільного із спекуляцією старожитностями й поштовими марками. Хауссер обурився, пригрозив, що заявить в поліцію, але його компаньйон не злякався – він мав при собі фотографічні копії зашифрованих листів радника й при арешті міг показати їх. слідчому як незаперечні докази, що доктор Хауссер уже передавав йому деякі дані, які мають пряме відношення до державної таємниці.

Закінчили цю неприємну розмову полюбовно: Хауссер погодився не дзвонити в поліцію, Прістлі не наполягав на своїй пропозиції про співробітництво.

– Пане доктор, – сказав англієць, – ми дуже цінимо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо, щоб вони ризикували собою, коли в цьому немає необхідності. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але може настати час, коли становище зміниться. Ви будете свідком – Німеччина програє війну. Не перебивайте, вислухайте, адже ви розумна людина й зрозумієте, що я кажу це не з почуття ненависті чи патріотизму. Ні того, ні іншого в мене немає. За переконаннями я космополіт, цинік. Доля володарки морів мене мало хвилює, повірте. Свій прогноз я засновую на аналізі реального співвідношення сил і можливостей. Ви, німці, чудовий, дисциплінований народ, що володіє величезною, добре організованою силою. Але ви маєте один недолік: не рахуєтеся з реальними обставинами, ставите перед собою явно нездійсненне завдання. Гітлер протягом короткого часу досяг багато, може досягти ще більше, але ж він не хоче обмежуватися цими успіхами. Він бажає добитися того, чого ніхто не може досягти – світового панування. Ні більше, ні менше! От на цьому ви й скрутите собі в’язи. Я повертаю вам не продані марки. До речі, на цьому я нічого не заробив, усі гроші передав вам… Але мені немає кривди – розмови з вами були надзвичайно корисними, допомагали зрозуміти обстановку, настрої в політичних колах Німеччини, крім того, я мав цілком вагомий привід часто приїздити до вашої країни… Я повертаю вам марки всі, за винятком однієї. Тимчасово я залишаю її в себе. Запам’ятайте цю марку. Та людина, яка вручить її вам, буде послана мною, і їй ви можете довіритися. Не турбуйтеся, ми не будемо тривожити вас через дрібниці й не поставимо у скрутне становище. Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною.

… Зараз радник Хауссер тримав у руках точнісінько таку ж марку, як та, що залишив у себе його «компаньйон». Дівчина, що вручила йому свій «рекомендаційний лист», стояла біля дверей і, загадково усміхаючись, розглядала скромну обстановку кімнати, в якій жив експерт у східних питаннях.