Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

Він уже ступнув до дверей, але, не розуміючи, що спонукало його зробити це, повернувся, затис у долонях голову дівчини й поцілував її в перенісся. Стефа схлипнула, з боязкою вдячністю торкнулася пальцями до його ліктя.

Степан пішов, несучи в серці бентежність і тривогу, яких він раніше ніколи не знав.

23. ПАНТЕЛЕЙМОН СПІВАЄ ПСАЛМИ

Через дві години маленька група на чолі з Топірцем була недалеко від хутора. Щоб скоротити шлях, ройовий звернув з дороги, що в’юнилася лісом, і повів хлопців вибалком поміж велетенських буків з гладенькою сизуватою корою на могутніх, немов відлитих з металу, стовбурах. Вибалок ставав усе глибшим і глибшим, нарешті перейшов у яр з крутими, стрімкими схилами й намитим на дні водою м’яким білим сухим піском, який добре приглушував кроки. Ці глибокі яруги в лісі, що поросли по краях рідкими кущами, лякали Тараса, викликали почуття якогось тягаря, пригніченості. Там, нагорі, в зелених шатах буків уже буяло вранішнє сонце, а в яру ще клубочився туман, було темно, й оголене коріння дерев здавалося гадюками.

Несподівано Топірець зупинився й, попереджуючи, відвів руку. Всі троє завмерли. Тарас почув спів. Ройовий розгублено оглянувся, дав знак іти за ним. Чіпляючись руками за коріння, вони почали видиратися нагору по стіні яру. Вилізли й знову завмерли, прислухаючись. Без сумніву, це співала людина. В тихому лісі, пронизаному серпанковими списами сонячного проміння, голос людини звучав виразно. Не можна було розібрати слів, долинала тільки якась проста радісна мелодія.

– Тихо!.. – сказав ройовий і крадькома пішов уперед.

Спів затих. Вони пройшли ще сотню кроків, ліс посвітлішав, попереду виднів залитий сонцем зруб. І тут знову, вже зовсім близько, почувся спів, тягучий, гугнявий. Тепер Тарас міг розібрати кожне слово?

 
… Лиш не вистачає сил співати хвалу,
Хвалу творцеві, що не покине нас,
Не кине рабів своїх у важкий час…
 

– Баптист… – сказав Корінь. – Псалми співає.

У Тараса було таке відчуття, що голос, який вони почули спершу, належав іншій людині – вже надто він відрізнявся за настроєм від цього сумного псалма.

Топірець зі своїми вояками пройшов ще декілька кроків, і вони опинилися біля крайніх стовбурів буків, що рівною стіною височіли біля вирубки, й побачили між низькими кущами обдерту людину з непокритою лисою головою. Вона тримала в руці якийсь козубець і раз у раз нагиналася – очевидно, збирала ягоди. Тарас подивився на землю й побачив широке, ледь випукле червлене листя, білі квіточки й синювато-червоні великі ягоди, що висіли біля них. Тут, на зрубі, ще цвіли й дозрівали суниці.

Невідомий випростався, з ніжною, щасливою посмішкою подивився навколо, похитав головою й заспівав зовсім по-іншому і іншу пісню, слова якої, можливо, народилися щойно в його серці.

 
Ой, ви милі, ой, ви славні,
Мені глянути б на вас, пригорнути вас,
І більше нічого мені не треба.
Як вернусь додому, я прийду до вас,
Поцілую матір і жону свою,
Діточок малих візьму на руки…
 

Тараса збив з пантелику псалом. Коли б він не чув псалма, то зразу ж здогадався б, хто цей голодранець і як він опинився тут. Але баптист… Це ніяк не в’язалося в його уяві з тими, хто відважується на втечу з табору військовополонених.

Топірець суворим жестом наказав підлеглим іти за ним.

Голодранець збирав ягоди і знову заспівав півголосом псалом, вихваляючи спасителя й покладаючи на нього всі надії: «Спаситель наш прийде і всіх у рай нас поведе».

Він помітив людей, коли вони були. вже за п’ять кроків від нього. Повернення з солодкої мрії до дійсності було настільки для нього несподіваним, неймовірним і неправдоподібним, що він у першу мить не злякався, а, здається, тільки дуже здивувався. Баптист так і остовпів з відкритим ротом і злегка простягнутою вперед лівою рукою, в якій він тримав козуб із суницями. Думка про жахливе й непоправне оволоділа ним не відразу, але на схудле обличчя, освітлене сонцем, уже впала та особлива, добре знайома Тарасові тінь… Вираз застиглого обличчя змінився непомітно й швидко. Страшним був оцей роззявлений, беззвучний, щербатий рот без двох, очевидно, вибитих, верхніх зубів. Страшними були широко розплющені очі, сірі, напрочуд чисті, наївні, очі, що виражали зараз уже не здивування, а тільки жах.

– Хло… Хлопці, – тихо, майже нечутно зашепотіли його потріскані, пошерхлі губи.

Він похитнувся, ледве не впав, стрепенувся раптом, напружуючи всі м’язи свого виснаженого тіла, немов готуючись кинутися вбік і побігти, але відразу ж обм’як, жалюгідно посміхнувся:

– Хлопці, любі, ви чого? Ну, чого вам? Ідіть собі з богом!

– Мовчи! – погрозливо повів цівкою автомата Топірець.

Баптист спершу поглянув на автомат, потім підвів очі, сковзнув поглядом по запиленому чубі, випущеному з-під мазепинки, прикрашеної вирізаним з алюмінію тризубом, упав навколішки.

– Не треба… Облиште! Ну, навіщо, га? Нащо ми вам здалися? Відпустіть…

Він простягав уперед руки, в лівій він ще тримав білий козубець, великі спілі ягоди висипалися з нього.

Корінь пройшовся кудись убік, повернувся й доповів ройовому:

– Там ще двоє, в кущах, сплять.

Міцно спали оті двоє. Вони лежали поруч, притиснувшись один до одного, так само, як ще недавно лежали біля клуні Корінь і Тарас. В одного обличчя було прикрите кашкетом, інший, маленький і дуже смаглявий, крутив головою, намагаючись уві сні скинути червону мурашку, що бігла в нього по носі. На ногах у обох, як і в баптиста, були постоли, поруч лежали палиці, казанок і забруднені сажею, чимось напхані торби. «Радянські військовополонені!..» – ойкнув про себе Тарас, і йому стало гаряче.

З дивним, напружено непроникним виглядом на обличчі Топірець відступив назад, мигцем, сердито поглянув на Тараса. Здавалося, він чогось злякався. Накинутися на нього, вихопити автомата, розбудити тих, що сплять, і – хай там що буде – втекти, з ними? Але, мабуть, не подужає він Топірця, Корінь кинеться на допомогу ройовому, а оті спросоння не втямлять, що діється… І головне – хутір близько, якихось чотириста метрів залишилося до нього.

– Хлопці! – раптом несамовито закричав позаду баптист і зразу ж повалився на землю, збитий кулаками Кореня.

Ті, що спали, рвучко підхопилися на ноги, отетеріло дивлячись на незнайомих людей, які їх обступили. Той, що був вищим на зріст, лобатий, першим отямився:

– Хлопці, хлопці, – промовив він, поривчасто дихаючи. – Не треба! Не бийте його! Ми вам нічого поганого не зробили. Не треба так. – Голос його звучав благально, з легким відтінком докору, й ставав усе спокійнішим. – Ви ж люди, добрі люди, й бачите, в якому ми становищі. З кожним може трапитися… Ми йдемо, нікого не займаємо, нікому від нас шкоди нема. Давайте, хлопці, по-доброму, по-людяному: ви своєю дорогою, ми – своєю… – Лобатий поглянув на баптиста, якого Корінь обома руками тримав за комір. – А це наш товариш, він – хвора людина… Ви вже пробачте йому, якщо він вам у чомусь перешкодив.

Тарасові здалося, що Топірець розчулився й близький до рішення відпустити цих бідолах. Він відразу ж прикинувся дурником, сказав зневажливо:

– На якого дідька вони нам, друже ройовий? Морочитися з ними…

– Отаке! – почувся позаду незадоволений голос Кореня. – А що тобі сотенний скаже, коли довідається? Дасть нам такого жару!

Степан вагався. Він зрозумів, що це за люди. Йому не хотілося вести їх до хутора, тим більше, що там зараз перебуває Вепр. Передчуття підказувало йому, що справа може закінчитися дуже кепсько, й що від нього залежить, будуть жити чи загинуть оці люди. Степан готовий був відпустити їх. Він знав, на яку небезпеку наражався, якби навіть сталося так, що він просто прогавив, і полонені втекли в нього з-під носа. Йому дісталося б, його б розжалували в шеренгового. Цього він не боявся. Але йому не давала спокою думка про молодшого брата, якого він вирішив урятувати що б там не сталося й наперекір усьому. Одна ця думка породжувала почуття тяжкої вини перед сотенним, який послав його в засідку, перед Вепром, Петром, перед усіма, з ким він був зв’язаний останнім часом і хто довіряв йому. Взяти ще одну біду на голову Степан не міг. Це було б зрадництвом. Він поглянув на лобатого й сказав рішуче:

– Ходім! Забирайте ваші торби. Палиць не брати!

Лобатий пильно подививсь йому в очі.

– Може, передумаєш? Ти ж людина…. Стань на моє місце.

– Збирайтесь! – крикнув Топірець, суплячись.

Затримані підняли з землі свої торби. В смаглявого, схожого на татарина, з торби випала обгоріла картоплина. Баптист поспішно нагнувся, щоб узяти її, але татарин скреготнув зубами, копнув ногою по його простягнутій руці, й картоплина полетіла в кущі.

– Ось, Павлуш, як він нам подякував. Я тоді казав тобі… Ми його взяли – камінь на шию повісили.

– Гаразд, Ахмете… – невдоволено промовив лобатий. – Ми все ж таки люди ще…

– Ми люди, – погодився татарин. – Він – не людина, він – непорозуміння, а не людина. Шайтан дохлий. Тьху!

– Винуватий, хлопці, винуватий, Ахметушко, – в розпачі тряс головою баптист, який ішов позаду своїх товаришів. – Каюсь, винуватий… Ранок був такий гарний, як рідна мати, лагідний. Серце зігрілося, забув про все і заспівав. А вони, як з-під землі! А навіщо? Ну, навіщо ми їм? Кого ми скривдили? – Він оглядався на конвоїрів, намагався заглянути то одному, то другому в очі. – Взяли б та й відпустили… По-доброму. Хлопці! Чуєте? Відпустили б, га?

– Замовкни! – не витримав татарин. – Павлуш, скажи йому. В мене вуха болять.

Баптист замовк, але ненадовго. Він усе ще не міг змиритись з тим, що сталося.

– Як же так виходить, Павле! – запитав вія крізь сльози. – Адже це вже яка земля? Українська. Люди які? Українці. Ну, такі ж, як і ти. Тієї ж нації, одним словом. Чого ж вони? Га? Ми ж у тридцять дев’ятому визволяли? Мій же братик за них десь тут, під Тернополем, голову поклав, якраз у тридцять дев’ятому.

Лобатий не відповідав, ішов, схиливши голову, дивлячись собі під ноги. Раптом він зупинився, рішуче обернувся до бандерівців.

– Ось що, хлопці! Давайте не будемо поспішати. Навіщо гарячкувати? Ще встигнемо до чорта на весілля… Давайте поговоримо…

Він стояв, уперто розставивши ноги, й дивився з посмішкою людини, якій втрачати нічого й тому готової на все.

Татарин теж зупинився. Відчувалось, що тіло його напружилось. Він кидав карими очима на постаті конвоїрів, очевидно, оцінюючи їх силу, можливу швидкість у погоні. Схоже було, що він приготувався до нападу, й тільки чекав сигналу товариша.

Зблідлий Топірець рвучко підвів автомат, відступив крок назад…

– Ану не обертайся! – закричав перелякано Корінь. – Іди, холера, тобі кажуть, а то…

– Що «а то»? – тихо, але відверто насмішкувато промовив лобатий. – Стріляти будете? Ну, стріляйте. Справа не мудра. Зброя у вас є.

– Ідіть! – суворо наказав Топірець.

– Скажіть хоч, хто ви такі будете?

– Зараз довідаєтесь, – сказав ройовий і додав невпевнено – Вам ніщо не загрожує…

Попереду почулися голоси.

– Агов! – зрадівши, закричав Корінь, – Хлопці, сюди!

Лобатий прислухався, окинув поглядом товаришів, схиливши голову, покірно пішов уперед.

24. ЗАКЛЮЧНА ШИФРОВКА

Цього разу чорнява розсильна застала Оксану вдома. Вона навіть не зайшла до кімнати, а тільки прочинила двері, перехилившись через поріг, кинула на долівку конверт, запитала, чи не знає фрейлен, де перебуває пан радник. Оксана відповіла, що не знає, й розсильна відразу ж зачинила двері.

В конверті крім коротенької шифровки була записка, написана по-німецькому м’яким жіночим почерком.

«Дорога моя! Я не могла виконати твого прохання щодо хутра чорно-бурої лисиці. Я бачила п’ять шкурок, але всі вони така погань, що ніякий хутровик не зможе зробити чогось путнього. Пошукай у комісійних магазинах. Можливо, тебе влаштує щось інше – видра, куниця, каракуль, тхір. Підбери собі до лиця. Можеш радіти за мене, я виходжу заміж і збираюся покинути цю брудну діру й поїхати до Кракова, – куди переводять мого майбутнього чоловіка. Дуже шкодую, що ти залишаєшся тут. Наші всі прагнуть на Захід, додому. Нехай береже тебе бог! Твоя вірна подруга Г.»

Оксана повільно, запам’ятовуючи кожне слово, двічі прочитала записку й заплющила очі. Сталося гірше з того всього, до чого вона готувалась. Пошукайло повідомляв: радіозв’язок закінчений, більше шифровок не буде, ключ до шифру не знайдений. Оксані пропонували спробувати встановити, якою книгою користується Хауссер для шифру, і в той же час її попереджали, що в місті затримуватися довго не можна – Гелена одержала розпорядження негайно виїхати до Польщі, можливо, в останній телеграмі Хауссера повідомляють саме про це.

Все виходило вкрай невдало. Оксана не мала, надії на те, що вона зуміє дізнатися, якою книжкою користується радник для розшифрування телеграм. Вона вже пробувала… Книг у радника було багато. Вони лежали купками на підлозі біля письмового стола, займаючи весь куток. Одного разу Оксана попросила Хауссера дозволити їй узяти яку-небудь для читання. Радник не заперечував. «Яку можна? – запитала дівчина, попередньо оглянувши декілька книжок, що лежали зверху на кожній купці. «Першу-ліпшу», – не задумуючись, байдуже відповів Хауссер, думки якого, видно, були зайняті чимось іншим. Оксана почала перебирати книжки, беручи до рук то одну, то другу, сподіваючись почути поспішний вигук: «Ні, не цю, – цю я сам хочу прочитати…» – або щось подібне. Але радник навіть не дивився в її бік. Оксана зрозуміла, що всі її хитрощі цього разу марні, ту книжку Хауссер добре ховає від сторонніх очей.

Необхідно було знайти іншого ключа до таємниці експерта в східних питаннях.

Оксана з огидою подивилася на зашифровану телеграму. П’ята, остання…

Стовпчик цифр, якихось вісім-десять слів. Які це можуть бути слова? Дівчина запалила сигарету й почала роздумувати, перевіряючи свої попередні припущення. П’ять шифровок. Тільки одна з них, третя за рахунком, адресована Хауссеру, виявилася великою, решта були такими ж короткими, як і ця, заключна. Мабуть, слід передбачати таку найбільш вірогідну схему переговорів. У першій телеграмі, яку вона вручила радникові, був ввічливий і інтригуючий запит з трохи прихованою погрозою: «Пане Хауссер, за обставин, що склалися, буде розумно, якщо ви погодитесь зробити для нас декілька послуг, які не завдадуть шкоди вашій країні. Відповідайте».

Радник відгукнувся обережно, набиваючи собі ціну: «В принципі погоджуюсь. Усе залежить від характеру й складності завдання». Після цього прийшла довжелезна зашифрована телеграма, на прийом якої Гелена витратила гри сеанси. Це було щось схоже на інструкції. Радникові дано розпорядження, що і як зробити.

Хауссер, вдавши хворого, цілий день сидів у своїй кімнаті, певне, зайнятий розшифровкою послання.

Оксана, під різними приводами, двічі цього дня заходила до нього. Кожного разу їй доводилося чекати перед зачиненими дверима хвилину-дві, й, коли радник впускав її до себе, на письмовому столі стояла тільки вазочка з квітами.

Увечері він приніс коротку відповідь. В тому, що Хауссер прийняв усі вимоги Прістлі, Оксана не сумнівалася. Вперше після того, як на міській площі було повішено чотирьох оунівців, на обличчі радника можна було помітити ознаки доброго настрою.

Чому обережний Хауссер дав згоду так швидко, не роздумуючи? Причин могло бути дві: по-перше, експертові не треба було докладати особливих зусиль для виконання завдання, і, по-друге, це завдання відповідало його власним задумам, які він збирався здійснити або вже здійснював. Останнє, мабуть, найближче до істини. Отже, його відповідь повинна бути тільки такою: «Даю згоду. Все буде виконано».

Так, того вечора Хауссер мав чудовий настрій. Напевно, він зрадів, що історія з маркою, яка спершу так налякала його, завершилася щасливо. Перед самим виходом з квартири Хауссер затримався біля дверей. «Пам’ятаєте, Єво, нашу розмову про другий фронт? – запитав він. – Я роздумував над цим питанням і, знаєте, дійшов до висновку, що союзники дійсно зацікавлені у створенні другого фронту…» – «Але ж я говорила вам це саме, – сказала Оксана, розігруючи здивування. – Наші керівники не раз…» Вона хотіла послатися на офіційну заяву Черчілля, але Хауссер перебив її. «Одну мить, дорога Єво, вислухайте мене до кінця, – в голосі радника звучала нотка іронічної переваги. – Вашому Черчіллю потрібний другий фронт, але не проти німців, а проти росіян. О, це було б чудово! Уявляю собі, як би він зрадів…» На запитання Оксани, чому він так гадає, Хауссер не відповів. Він лише з хитрим, багатозначним виглядом легенько поплескав рукою свою помічницю по плечу, мовляв, не треба зайвих слів, і вийшов.

Другий фронт проти росіян… Оксана була вражена. Само по собі таке припущення було нісенітницею. Дівчина знала, що в усіх країнах, загарбаних фашистською Німеччиною, спалахує партизанська боротьба. Перемога радянських військ вселяє народам надію на близьке визволення. Сателіти Німеччини й ті, напевно, проклинають той день і годину, коли вони зв’язали свою долю з Гітлером.

Що ж мав на увазі Хауссер? Невже фантастична ідея створення якогось другого фронту проти росіян лежить в основі одержаної ним інструкції? Ні, швидше цей вислів є лиш художнім перебільшенням, і він має на увазі якусь меншу капость.

Оксана згадала все, що говорив Хауссер про інтереси союзників, і його висловлювання з цього приводу набули логічного зв’язку і ясності. Ось яким був хід його міркувань: «Я не думаю, щоб союзники були в захопленні від воєнних успіхів росіян… Я гадаю, що ваші були б не від того, щоб ми, німці, зуміли якнайдовше затримати росіян де-небудь тут, на кордонах Західної Європи… Вашим політикам хотілось би здерти шкуру зі звіра, вбитого іншими». І, нарешті, як висновок: «Вам потрібен другий фронт, але не проти німців, а проти росіян. Уявляю собі, як зрадів би Черчілль…» До цього висновку експерт у східних питаннях прийшов після того, як дізнався, чого хочуть від нього ті, хто послав Гелену.

Отже, Хауссер міг переконатися, що він не помилився у своїй оцінці намірів союзників – їх турбує навальне просування радянських військ, вони хотіли б з’явитися в Західну Європу як переможці й визволителі, одержати шкуру фашистського звіра, вбитого іншими. Взагалі це не було таємницею для радянських людей. Сама поведінка союзників, зволікання з відкриттям другого фронту неминуче викривали їх плани. Оксана не раз чула, як радянські командири й навіть рядові бійці, коли мова заходила про те, чому англійці й американці не відкривають другого фронту, – саркастично кидали на адресу союзників відоме прислів’я: «Майстри чужими руками жар загрібати». Таємницею були ті конкретні вказівки, що їх одержав Хауссер.

Оксана зрозуміла, що зволікати не можна, і її дії повинні бути швидкими й рішучими. Необхідно чимось приголомшити Хауссера. Вона припускала: радника попереджено, що його «помічниця» не. знає і не повинна знати змісту зашифрованих телеграм. Це ускладнювало її завдання. Але Хауссер боягузливий, він чекає не дочекається тієї хвилини, коли Єва розпрощається з ним. На цьому Оксана й вирішила зіграти.

Перш за все, радник не одержить повного тексту останньої радіограми. Дівчина ретельно переписала на новому аркуші паперу декілька початкових цифр шифровки і вклала цей листок до конверта, а зашифровану телеграму заховала глибоко в кишеню. Все, можна йти на штурм.

Хауссер був у себе. Напевно, щойно прийшов. На столі лежав напханий портфель. «Продовольство», – здогадалась Оксана.

– Ви чимось занепокоєні? – запитав радник, помітніші похмурий вигляд дівчини.

– Невеличка неприємність…

– Що саме? – насторожився Хауссер.

– Це вас не стосується, – поспішила заспокоїти його Оксана. – Це мої неприємності. Гадаю, нема нічого серйозного, все владнається. Просто мені доведеться пробути тут довше, ніж я думала.

– Але ж розмова відбулась, ми про все домовилися… Сподіваюсь, мою останню відповідь передано?

– Ще вчора, – дівчина закусила губи.

– В чому ж справа? Щось трапилось?

– Та ні, пане раднику, – Оксана вдала, що розсердилась, – хай це вас не хвилює. Ніякої небезпеки, я впевнена…

Вона домоглася свого – Хауссер був переляканий її неясними визнаннями про якусь небезпеку, яка загрожує їй, а, отже, – і йому. Тепер треба сміливо атакувати. Дівчина труснула головою, немовби відганяючи неприємні думки, й приступила до справи.

– Пане раднику, я одержала розпорядження, – це, звичайно, не означає, що вам не довіряють, – але мені доручено перевірити, як практично виконуються вказівки. Так би мовити, ваші перші кроки. Сподіваюсь, це не забере в нас багато часу?

Хауссер, стиснувши губи, довго дивився на дівчину. Лінзи приховували його очі, але Оксані, здавалося, що вона добре бачить їх – недовірливі, насмішкувато ворожі.

– Ви вважаєте це складним? – промовила вона з розчаруванням, – У вас ще нічого не готове? Погано. Мені доведеться стовбичити тут… Розумієте, вони вимагають переконливих доказів.

– Єво, вам відомий зміст шифровок? – тихо записав радник, не зводячи очей з дівчини.

«Попереджений. Злякався, не вірить. Треба стояти на своєму твердо. Ті, хто послав Гелену, могли наплутати, передумати, нарешті, в останню хвилину», – вирішила дівчина.

– Ні, я не знаю змісту шифровок, – ніби дивуючись з запитання радника, призналась Оксана. – Мова йде про наслідки. Їм потрібні від мене докази.

– В такому випадку, я повинен запитати про ваші повноваження. Ви можете терміново відіслати мою шифровану телеграму?

Оксана насупилась, з прикрістю цмокнула губами.

– Саме в цьому вся складність, пане раднику. Зв’язок на декілька днів буде перерваний. Ви не повинні надавати значення… Просто задля обережності. Я не хочу піддавати себе, а отже, й вас, найменшій небезпеці. Було б безглуздо, коли б наприкінці…

Здається, допомогло. Як і того вечора, при врученні марки, зблідле обличчя експерта в східних питаннях почало вкриватися червоними плямами. Оксана не мала сумніву – в цю хвилину радник ненавидів свою «помічницю».

– Все ж таки, що трапилось? – хрипло запитав він і почав розстібати гаплика біля коміра.

– Кажу вам, що нічого особливого, – підлила масла до вогню Оксана. – Виникла підозра, що нашу рацію засікли. Запеленгували… Довелося припинити прийом адресованої вам шифровки і негайно перенести рацію в інше місце.

– Ви впевнені, що рація була запеленгована, чи це тільки припущення?

– Навіщо вам ці подробиці, пане раднику? Тільки зайві хвилювання.

– Я хочу знати! – пискляво викрикнув Хауссер і стиснув кулаки. – Я повинен знати, що у вас там відбувається, який ступінь небезпеки!

– Заспокойтеся, – сказала Оксана. – Вам ніщо не загрожує. На квартирі був обшук, але там нічого й нікого не знайшли. Зараз рація в іншому, безпечному місці. Що з вами? Може, води?

Хауссер заперечливо закрутив головою й, тримаючи руку біля серця, почав ходити по кімнаті.

– Боже, – стривожилася Оксана. – Я ж казала вам – зверніться до лікаря. Якісь таблетки, порошки …

– Найкращими таблетками буде для мене, коли ви якнайшвидше заберетесь зі своєю ідіотською рацією звідси, визвірився радник. – Здається, все ясно, я все зрозумів з усім погодився, так ні – продовжують свої передачі..

– Не кричіть, будьте ласкаві. Гадаєте, мені весело? У мене теж нерви… Я думаю, що після перевірки ми негайно виїдемо звідси, й моє повідомлення про наслідки буде передано з іншого місця. Адже нашим це зовсім байдуже.

– От і передавайте з іншого місця! – зарепетував Хауссер. – Я забороняю, так, забороняю вам робити це тут. Досить з мене!

– Заспокойтеся… В українців є приказка: не такий чорт страшний, як його малюють.

– З мене досить! – розгнівано рубонув рукою радник, – більше жодних передач звідси. Нехай забираються!

Ось коли його взяло по-справжньому, й усі страхи, що накопичилися за цей час, прорвалися назовні.

– Але, пане раднику… – ніби трохи розгубившись перед таким спалахом гніву, сказала Оксана. – Ми ж повинні передати ваше запитання й прийняти відповідь. Все решта – я маю на увазі моє повідомлення про наслідки – буде передано з іншого місця. Можете мені повірити.

Хауссер опам’ятався. Витер хустинкою голову, ображено надув губи.

– Коли ви думаєте відновити зв’язок? – запитав він, важко дихаючи.

– Я не можу сказати точно. Все буде залежати від фактора безпеки. Можливо, днів через десять-п’ятнадцять.

Радник незадоволено гмукнув, замислився. Оксана дала йому час для роздуму й раптом ніби схаменулася.

– Почекайте… Як я не додумалась! Я маю початок зашифрованої телеграми. Можливо, там говориться про повноваження? В такому випадку я зразу ж відправлю моїх радистів, а сама після перевірки виїду слідом за ними. Ваші пеленгатори працюють відмінно… Просто-таки снайперська, точна наводка.

Оксана поспішно дістала конверта, і Хауссер майже вирвав його з рук дівчини, спершу з радістю, потім з розчаруванням подивився на куций стовпчик цифр і буркнув:

– Чекайте мене в себе.

Вирядивши з кімнати свою «помічницю», радник відразу ж замкнувся на ключ. Почувши, як позаду клацнула пружина замка, Оксана подумала, що, можливо, ключ від таємниці експерта в східних питаннях уже лежить у неї в кишені. Треба тільки постійно тримати радника в стані панічного страху перед можливим провалом міфічних радистів. Через двадцять хвилин він зайшов до Оксани, як і раніше, схвильований, і занепокоєний.

– Що-небудь є? – запитала дівчина, маючи на увазі вказівки щодо її повноважень для перевірки виконання радником одержаних розпоряджень.

– Ні, вони дякують мені. На цьому шифровка уривається. Я не знаю, що мені робити…

– Доведеться чекати, коли можна буде налагодити зв’язок, – зітхнула дівчина. – Нічого страшного, пане раднику. Ви тільки не хвилюйтеся. Мине днів десять-п’ятнадцять, і ваші пеленгатори заспокояться.

– Я не розумію… – розвів руками Хауссер. – Мене попередили, щоб. я не говорив вам жодного слова про зміст шифрованих телеграм. Хіба вам не довіряють цілком?

Це запитання викликало в Оксани веселу, поблажливу посмішку.

– Справа не в довір’ї, а в розробленій системі безпеки. Звичайно в мої функції не входить перевірка. Для перевірки до вас повинна була прибути ще одна людина.

– Ще одна? Вони збожеволіли!

– Така система, – знизала плечима Оксана. – Вважається, що так безпечніше. Але, певне, виникли якісь ускладнення з посилкою нового агента, й перевірку доручили мені. Це виняток з правила. Я не повинна цим займатись, але ж ви самі розумієте… наказ є наказ.

– Ви що-небудь знаєте про моє завдання?

Дівчина засміялася.

– Пам’ятаєте, пане раднику, ми ще з самого початку домовились, що на деякі ваші запитання я відповідати не буду.

– На це запитання можете відповісти. Як же ви будете займатися перевіркою, якщо ви не знаєте, що я повинен зробити?

– Я маю вказівку перевірити тільки те, що вже зроблено.

– Ну, а коли я ще не встиг що-небудь зробити?

– Он як! – здивовано промовила Оксана й засмутилася, – Це дуже погано, пане раднику, де може зіпсувати наші стосунки. Я змушена буду повідомити, що ви ще не приступили до виконання завдання. Що буде далі, залежатиме від нових вказівок. Боюся, що мені доведеться сидіти тут бозна-скільки й чекати наслідків. Почнуться запитання, нагінки, а кожний сеанс зв’язку може накликати небезпеку. Ви не потішили мене, пане раднику, ні, зовсім не потішили.

Радник роздумував декілька секунд і сказав рішуче:

– Відсилайте вашу рацію. Якнайшвидше!

– Як це зрозуміти?

– Я вам дам переконливі докази, що завдання успішно виконується.

«Нарешті… Не показувати тільки, що я зраділа. І, звичайно, не треба поспішати з «відсилкою» радистів. Міфічні радисти можуть ще стати в пригоді…» Оксана відповіла заклопотано:

– Я сама хотіла б, щоб радисти якнайшвидше виїхали з міста, але поки я не дізнаюся про наслідки, про це не може бути й мови. Я не можу порушувати інструкцію.

– Добре, але ви можете дати мені слово, що вони не будуть пробувати крутити свою машину?

– Ви маєте на увазі вихід в ефір, передачі? Звичайно. Я сама боюсь відновлювати передачі.

– І що до мене для перевірки не пришлють нову людину?

– Це я можу пообіцяти вам тільки тоді, коли буду переконана, що такої перевірки не потрібно.

– Ви переконаєтесь, – кивнув радник. – Ви побачите все на власні очі.