Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 30 страниц)

– Слухай, друже, ти мене помилково вважаєш за іншого, – з погрозою промовив Тарас. – Ходімо до Вепра. Там усе вияснимо.

– Загинемо обидва.

– А чого тобі гинути? Хіба ти гранату кинув?

– Я ту жінку визволив. Її ес-бе заарештувало. Це наша вчителька. Мене вже шукають, напевно…

«Негідник і хитрюга, яких світ не бачив. Покласти його тут, на місці? Ні, треба вести до сотенного, розбудити Оксану».

– Ходімо до Вепра, – в голосі Тараса відчувалася злорадність. – Ходім, ходім, друже.

Топірець не рухнувся з місця, тільки тихо покликав:

– Юрку!..

Тарас здригнувся, озирнувся й побачив позаду себе темну постать. І ще хтось, теж з автоматом. Добре насіли на нього, нічого не скажеш. Він намацав пальцем спусковий гачок, набій був у стволі.

– Карась, не поспішай. Я знаю, ти не віриш братові. Я на твоєму місці теж не повірив би. А їв нас іншого виходу нема.

Трохи захриплий, простуджений голос цього, іншого, видався Тарасові знайомим,' але він ніяк не міг пригадати, де його чув. Юрко, Юрко!.. Невже це той Юрко?

– Топірець, стояти на місці. Ти – за мною! – наказав Тарас.

Вони відійшли.

– Як звати?

– Юрко.

– Де ти був уночі п’ять днів тому?

– Навіщо тобі?

– Відповідай.

– У Горяничах… – після короткого вагання відповів Юрко.

– З ким ти зустрічався? Ім’я?

– Стефа.

– Що їй передав?

– Рідний?

– А який же!

Справді, це був той самий Юрко, розмову якого Тарас чув уночі. Виходить, чув і Топірець. Ось чому він зникав тієї ночі, а потім бігав назад до села, шукав касету від автомата… І про якусь Наталію Миколаївну тоді Стефа згадала. Здається, хлопцям можна вірити. А як же з їх старшим братом, про якого казали, що він майже друг самого Баядери?

– А ще у вас брат є?

– Ясний. Його вже нема.

– Куди подівся?

– Німці повісили.

– Байка… – не повірив Тарас.

– Слово честі, – гаряче зашепотів Юрко. – Ти, Карась, вір нам. Якщо хочеш знати, старший брат мало не вбив мене, стріляв, у руку поранив. Треба врятувати Наталію Миколаївну. Це – золота людина, а може загинути. Розумієш, Степан був у ес-бе цієї ночі й визволив усіх заарештованих. Покажи нам шлях до партизанського загону й слово за нас скажи, щоб повірили. А найкраще – ходімо з нами. Адже ти тут на підозрінні. Троє нас буде – два автомати й гвинтівка. Три чоловіки й дві жінки. Дійдемо, ми тут місця знаємо.

Повернулись до Топірця. Тарас змусив детально розповісти про вчительку й про те, що відбулося в ес-бе.

– Ось що, хлопці, – сказав він рішуче. – Я вам зараз нічого обіцяти не можу. Чекайте мене тут.

– Слухай, Карась, не крути, – схопив його за груди Топірець. – Нам потрібна, ясна, тверда відповідь.

– У мене що – всі відповіді готові в кишені лежать? Якщо ви мені не вірите, то як я вам можу довіряти? Сказав – прийду. Чекайте.

Двоє вікон штабної хати були освітлені. Там біля Вепра чергували лікарі. Біля ганку стояв вартовий. Тарас пройшов повз нього, вартовий навіть не окликнув його. Вояки…

Тополя зрадів зміні, відразу ж пішов відпочивати.

Тарас перечекав хвилини дві й наблизився до вікна. Вікно було відчинене.

– Щось трапилось? – почувся голос Оксани, й її рука трохи підняла краєчок фіранки.

– Так. Надзвичайна подія.

– Розказуй.

Оксана вислухала розповідь Тараса, не перебиваючи. Запитала:

– Ти їм що-небудь сказав про мене?

– Що я – маленький?

– Гаразд, я їх відішлю до загону. З однією умовою – нехай раніше знищать банду Місяця.

– Та їх же тільки двоє… – здивувався Тарас.

– Буде троє.. Підеш з ними. Вранці одержиш дві гранати. Чого мовчиш? Злякався?

– Нітрішки.

– Візьмеш Галю. Їй повинні бути відомі адреси місцевих підпільників, вона йшла до них. Можливо, допоможуть вам. Якщо буде виконано цю умову,’ тільки тоді я зможу послати до партизанського загону братів Ясного. Шлях буде легким. Збір біля хутора Вишневого. Все зрозуміло?

– А як же ти?

Оксана тихо засміялась.

– Це вже моя турбота, друже Карась.

Хлопці чекали Тараса на тому ж місці, але появились не відразу, пересвідчились, чи не йде хто за ним слідом. Швидко відійшли глибше в ліс. Тарас виклав свої умови. На його подив, брати не стали довго обговорювати цього питання й вагатися.

– Ну як, Юрку? – запитав Степан.

– А що тут думати? – загорівся Юрко. – Їх зараз там вісім чоловік. У нас буде дві гранати. Нападемо несподівано. Зробимо. Вони ж боягузи, слово честі. Звикли тільки проти беззбройних воювати.

Домовились, куди повинен буде вийти ввечері Тарас. І розійшлися, міцно потиснувши один одному руки.

31. СИЛА І ТВЕРДІСТЬ ВІРИ

Лише двоє втекло від переслідування.

Можливо, вони виявилися найбільш хоробрими й спритними? Ні. Можливо, більше від інших любили життя? Ні. Їм просто пощастило. Ті, що загинули, прикривали їх відхід. Кожний по-своєму.

Сидоренко чинив опір до останнього подиху й затримав Довбню. Оточенець, який розгубився і почав утікати пізніше від усіх, відвернув увагу вцілілих охоронників Вепра, став мішенню для перших автоматних черг. Поранений Колесник заліг, відстрілювався й затримав погоню. Ахмет знищив вівчарку.

Втекли власовець і Пантелеймон. Не. знали вони, чому татарин, який біг попереду, раптом кинувся назад: Ахмет не міг залишити пораненого друга, хотів йому допомогти. Але Колесник зрозумів, що порятунку для нього нема, й, випльовуючи кров з рота, люто крикнув Ахметові, який намагався підвести його:

– Тікай! Прикрию.

Ось тому Ахмет опинився позаду Пантелеймона й власовця, і вівчарка наздогнала саме його. Татарин зумів відірвати її від себе, схопив покусаними руками за нашийник і розтрощив голову лютого пса об стовбур бука. Майже в ту ж мить його скосила автоматна черга.

Не знали вони, ці двоє, яким пощастило втекти від смерті, й того, що цівку одного з націлених на них автоматів відвела радянська розвідниця. Вона раніше від бандерівців, які сиділи поруч з нею на возі, зрозуміла, що це за люди біжать лісом, тому й огріла батогом коней, перш ніж палець бандита натиснув на гачок.

Пантелеймон і власовець знали одне: смерть десь там – позаду, за плечима, й треба втікати від неї.

Майже добу йшли вони, не зупиняючись надовго, тримаючись північно-східного напрямку. Йшли мовчки, як два сторожких нічних звірі, час від часу прислухаючись, пильно позираючи на всі боки.

Власовець ніс гвинтівку на плечі. Він був поранений у ногу нижче стегна й дуже шкутильгав, але спочатку йшов так швидко, що Пантелеймон ледве встигав за ним. Страх підганяв їх. Їм здавалося, що погоня наступає їм на п’яти й ось-ось пролунає позаду нетерплячий гавкіт вівчарки.

Тільки коли настала темрява, вони насмілилися зробити коротку зупинку. Відсапались. Власовець роздер сорочку й перев’язав ногу. Відразу пішли, далі.

Другого дня їм стало зрозуміло, що погоні боятися нічого. Проте одне лихо змінилося іншим – у власовця розболілася поранена нога, кожний крок давався йому нелегко. Він. брів слідом за Пантелеймоном, спираючись на гвинтівку. Харчувалися дикими яблуками й ягодами ожини, які встигав збирати по дорозі баптист. Одного разу вони набрели на велике поле в лісі.. Хліб уже скосили й вивезли, але Пантелеймон, повзаючи на колінах по стерні, назбирав трохи ячмінного колосся. В іншому місці пощастило накопати картоплі. Декілька разів вони бачили в лісі людей. Селяни везли колоди й. хмиз. Жінка з дітьми збирала гриби. Але їх ніхто не помітив.

На світанку сполохали біля джерела дику козу з козенятами.

– Боже створіннячко… – прошепотів Пантелеймон і ласкаво всміхнувся, задивившись у той бік, де зникли тварини.

Коли втамували спрагу, вмили обличчя, власовець зняв пов’язку й оглянув рану. Рана була маленька, куля з автомата пробила м’якуш скраєчку, пройшла навиліт під шкірою сантиметрів два-три, але тіло навколо дуже спухло й почервоніло. Власовець кінчиками пальців довго обмацував опух. Молоде смагляве обличчя його з запалими очима й щоками ставало все більш неспокійним і похмурим.

– Погані мої справи, – промовив він з тяжким зітханням. – Доведеться розводити вогнище.

– Місце Тут добре, глушина, – погодився Пантелеймон, оглядаючись навколо. – Воно б і можна… Так вогню ж у нас нема.

– Знайдемо. Назбирай хмизу. Якнайбільше. Тільки обережніше, будь ласка.

Пантелеймон вибрав місцинку, став навколішки й, розв’язавши мотузочок, який служив за ремінець, висипав з-за пазухи на землю картоплю й дрібні червонобокі яблука. Через декілька хвилин він приніс до джерела оберемок хмизу. Власовець, накинувши мундир на голі плечі й озброївшись половинкою леза бритви, вирізував з спідньої сорочки вузенькі довгі смужки. Те ж саме він зробив і з підшивкою мундира. Потім добре виправ ці ганчірки в струмку й повісив на гілля.

Пантелеймон наносив хмизу, старанно склав його поверх насипаної, на землю картоплі. В трьох місцях знизу підклав дрібні трісочки й шматочки березової кори. Вогнище було готове.

Власовець сумним кивком голови схвалив дії свого супутника.

– Й-як тебе звати? – він трохи заїкався.

– Пантелеймон. А тебе?

– Ігор.

– Ти наш, руський?

– А чий же… – На почорнілих губах власовця появилася гірка посмішка. – Єфрейтор Червоної Армії. К-колишній…

– Як же ти німцем став?

– Жити, д-дурень, захотів… – втомлено заплющивши очі, сказав Ігор. – Це, брате, довга історія. С-сумна історія. Але своїх – я нікого не зрадив, не вбивав. Можеш мені по-повірити. Помирати буду з спокійною совістю.

– Чого ти помирати зібрався? – поспішив заспокоїти його Пантелеймон. – На все божа воля.

Ігор не відповів, кусаючи губи, глянув на купу хмизу.

– Добре, зараз спробуємо підпалити. Тільки спершу назбирай, б-будь ласка, сухого листя. Якнайбільше.

Листя склали товстим шаром на сухому місці недалеко від купи хмизу. Вийшла добра постіль.

Ігор, болісно скривившись, ще раз оглянув рану, обмацав почервонілі опухлі місця.

– Дивись, як не п-пощастило. Нічого не п-поробиш. Ось що, Пантелеймоне. Я звідси далі не піду. Днів п’ять а то й більше лежатиму. З-зрозумів? Тебе тримати не буду. Хочеш зі мною бути – залишайся, спасибі скажу. Захочеш піти – д-дорікати не буду. Це т-твоя справа.

– Що ти, милий! Не покину я тебе. Раз бог так призначив…

– Дивися сам. Не змушую, – Ігор дістав з-під підшивки коміра мундира декілька сірників і маленький шматочок коробки, загорнутий у провощений папір.

– Як здогадався запастись? – здивувався Пантелеймон.

– З-запасався… Р-розумієш, нас, власовців, на фронт везли. Ми змовилися невеликою групою. Хотіли захопити зброю і втікати до партизанів. Н-негідник один видав, провокатор. Я встиг на ходу з поїзда зіскочити. І п-по-пався. З вогню та в полум’я.

Вогнище запалало. Ігор замовк, похмуро дивлячись на вогонь. Коли трохи перегоріло й язики полум’я стали невеликими, він почав сушити приготовані бинти, близько підставляючи їх до вогню. Потім загнав лезо бритви в паличку, пропік його над жаром.

Пантелеймон, роззявивши рота, здивовано слідкував за його приготуваннями.

– Ти навіщо оце? Що збираєшся робити?

– Маленьку операцію.

– Але ж куля вийшла?

– К-куля в-вийшла, а починається газова гангрена.

– Що?

– Не чув? Погана штука, б-брате. Розумієш, в рану п-потрапили мікроби, вони швидко розмежуються в тілі навколо рани й виділяють газ. З-закінчується тим, що людина помирає.

– Кров псується? Зараження?

– Ні, зараження крові – це інше, – зітхнувши, сказав Ігор, – Зараження крові – це певна смерть. А з газовою гангреною ще спробую п-повоювати…

– А як же це?

Ігор невесело посміхнувся.

– С-спробую. Винятковий випадок в історії батальної хірургії. Р-розумієш? Мікроби цієї гангрени анаеробні, не можуть жити на повітрі, г-гинуть. І дуже важливо, щоб газ, який вони виробляють, міг виходити з тіла. Для цього біля рани роблять неглибокі надрізи на шкірі. Це полегшує доступ повітря й вихід газу.

Пантелеймон покосився на встромлену в землю паличку з шматочком леза, зітхнув і злякано подивився на Ігоря. Нарешті, він зрозумів, що той збирається робити.

– Ти будеш різати ногу?

– З-зроблю надрізи. П-присиплю попелом і п-перев’яжу. Іншого виходу нема. Попіл не ліки, але він стерильний, у ньому немає мікробів.

– Ти лікар?

– Ні.

– А звідки ж усе знаєш?

– Лежав у військових госпіталях, б-бачив. Медичні підручники читав на дозвіллі, б-був присутнім на операціях, перев’язки допомагав сестрам робити. Я, бачиш, Пантелеймоне, хлопець дуже, грамотний, допитливий і швидко все збагнути можу. З к-колишніх вундеркіндів!.. Ось тому й стараюся зберегти своє дорогоцінне життя.

Останні слова Ігор промовив з гіркою іронічною посмішкою, і в його карих стомлених очах заблищали сльози.

Пантелеймон немов зачарований дивився на нього.

– Н-недобре, Пантелеймоне, коли людина надто вже чіпляється за життя, – з тією ж, зверненою до самого себе іронією, продовжував Ігор. – Дуже н-недобре. А я все чіплявся. І раптом – стоп! Сам не знаю, як у мене в-вийшло… Просто вогнем мене обпекло, коли той с-сучий син почав говорити про радянських людей. Фашист. Справжній! Це моє щастя, що я не витримав. Найцінніше у мене. Нехай помру, але катом не був. Вигадав, садист!.. За німецьким взірцем працює. Жаль, що не я його поклав, хтось інший н-нагодився.

Ігор витер рукавом мундира сльози. Хвилювання, що охопило його, погасло. Він узяв гвинтівку, відкрив затвор. Жовто заблищала латунна оболонка загнаного в ствол набою. Це був останній з тієї обойми, яку він одержав від сотенного. Єдиний.

Пантелеймон з неприхованою огидою поглянув на гвинтівку, наче вона була живою, жорстокою й підступною істотою, і задумався. На його обличчі застигла скорботна, всепрощаюча посмішка.

Картоплю їли мовчки. Кожний з них узяв по чотири штуки, решту відсунули набік і накрили листям, щоб не дражнила. Запас. Закусили яблуками.

Ігор приліг, простягнув поранену ногу. Так він лежав обличчям до землі добру годину. Пантелеймон сидів, підібгавши під себе ноги, очі в нього злипалися, голова раз у раз падала на груди. Він здригався, тряс головою, злякано прислухався й знову починав дрімати.

Раптом Ігор підвівся.

– Давай п-помиємо руки й почнемо. Ти будеш у мене асистентом.

– Що?

– Будеш д-допомагати. Не б-бійся – різати буду я сам. Допомагатимеш бинтами перев’язати.

Через кілька хвилин усе було готове до операції. Ігор стягнув холошу з пораненої ноги, присів поруч з купкою дрібного охололого попелу, на якому лежали зв’язані, згорнуті бинти, обережно взяв пальцями уламок леза. Ігор був блідий.

– Ну що ж, п-почнемо… Боже, благослови на подвиг.

Пантелеймон, який не зводив очей з Ігоря, просіяв обличчям.

– Згадав! – радісно вигукнув він. – Все ж таки згадав бога, спасителя нашого!

Ігор не звернув уваги на слова Пантелеймона, здається, він і не чув їх. Закусивши губу, дивився на кінчик леза, затиснутий між пальцями, й, очевидно, вирішував, чи на достатню глибину будуть зроблені надрізи.

– Облиш!.. – з великим хвилюванням простягнув до нього руки Пантелеймон. – Не треба, Ігоре! Краще помолись. Бог почує твою молитву. Від усього серця тільки… з твердою вірою. Забудь усе. Пам’ятай лише бога, отця нашого, спасителя.

Це було так несподівано, що Ігор у першу мить розгубився.

– Т-ти що? Що з тобою? – запитав він, злякано дивлячись на Пантелеймона.

– Молись, Ігоре, – поспішно й нестямно продовжував баптист. – Бог почує, сотворить чудо, відведе своєю рукою смерть. Правду кажу тобі, брате мій. Усім серцем і душею звернися до спасителя. Силою і твердою вірою твоєю.

По натхненному, розчервонілому обличчю Пантелеймона текли сльози радості й зворушення, простягнуті руки тремтіли.

Ігор зніяковів. Тільки тепер він здогадався, що його товариш по нещастю душевнохвора людина. Люди з ненормальною психікою завжди викликали в Ігоря тривожне, майже панічне почуття, немовби в природі існували мікроби божевілля, і він боявся заразитися ними.

– Віра врятує тебе. Бог милостивий…

– П-почекай… – поспішно промовив Ігор. – Заспокойся, Пантелеймоне. Я згідний: бог милостивий. Але ж сказано – путі господні неісповідимі.

– Істинно кажу – неісповідимі, – зрадів баптист, почувши з уст юнака слова священного писання. – Істинно…

– Н-ну й маєш! – посміхнувся Ігор. – А раз неісповідимі, то звідки ти знаєш, що не с-сам бог вклав мені в руки оцей скальпель?

Пантелеймон жалісно зморщив обличчя, закліпав очима. Для нього не існувало логіки чи іронії, і все ж запитання Ігоря скерувало його думку в інший напрямок. Він намагався щось зрозуміти, знайти відповідь, але так і не зміг, тільки, дурнувато. Й радісно посміхаючись, похитає головою.

– Ігор, бог сотворив чудо на твоїх очах, щоб ти пройнявся світлом господнім, зяяв пелену з очей своїх, повірив у нього. Я молився, і він дарував нам життя. А скільки разів віра рятувала мене! Татарин, той нехрист, з самого початку біля ями хотів задушити мене. Бог відвів його руку. Я знав, я бачив.

– П-почекай, почекай, – поцікавився Ігор. – Яка яма? Ти не поспішай, давай усі свої чудеса по черзі.

– Була яма… – в очах Пантелеймона блимнув переляк, і на мить його обличчя стало розумним. Він проковтнув слину, зіщулився, недовірливо поглядаючи на Ігоря, ніби чекав від нього якоїсь каверзи. – Не скажу, де. Павликові було навіяно від бога – хоч на вогні горіти, хоч смертну муку прийняти, а повинні ми мовчати про ту яму. Розповів він мені, Павлик, про господнє навіяння…

Ігор дав Пантелеймонові виговоритися. В розповіді баптиста втеча з табору й усі дальші події втратили реальність і виглядали чудесним і незбагненним проявом божественної волі.

– І тоді бог послав нам старця, щоб втамував він голод наш. Старець поворушив у порожньому вогнищі паличкою і – повіриш? – де й узялась у вогнищі тому печена картопля. Багато! Наїлися досхочу. І взув нас старий, і сказав своїй жінці, щоб відвезла нас. Серед білого дня везла вона нас на возі, не криючись, бо людям не дано було нас уздріти – дивились і не бачили.

Загалом, вийшло щось на зразок «житія» святого Пантелеймона.

Ігор спочатку слухав уважно, з цікавістю, а потім нудно стало, й він, насупившись, почав розглядати рану.

– Все ясно й з-зрозуміло, – сказав він, коли Пантелеймон закінчив оповідати. – Раз така справа, с-спе-речатися не будемо. Іди-но сюди. Ближче. Нахилися над ногою і слухай.

Ігор почав натискати пальцем на опухлі місця.

– Н-нічого не чуєш? Не хрускає?

– Ні.

– Що робити? З-здаєтьоя, я рано почав панікувати. При газовій гангрені, коли натискаєш пальцем на опух, п-появляється слабкий хрусткий звук. Давай-но, Пантелеймоне, відкладемо операцію назавтра. Га? Н-не будемо гарячкувати. Як ти гадаєш?

– А я тобі що казав? На все божа воля.

– П-правильно. А путі господні неісповідимі… Тут у нас з тобою розходжень нема й не може бути. Отже, сеанс польової батальної хірургії відкладається до більш точного діагнозу.

Наступного дня Ігор переконався, що опух навколо рани не тільки не збільшився, а навіть ніби стух. Пантелеймона знову охопило величезне збудження. Він тріумфував.

– Дійшла моя молитва до бога. Я ж уночі молився за тебе, Ігоре. Ти спав, а я молився.

– Отже, ще одне ч-чудо?

– А що ж? Ти ж ногу хотів різати. І тепер не віриш?

Ігор глянув на нього веселими очима.

– Ану лишень поворуши в попелі палицею… Покопирсай, покопирсай.

– Навіщо?

– Як – навіщо? Може, там картоплі печеної більше стало. Старець уночі приходив і підкинув нам на прожиток…

Пантелеймон зітхнув, пильно, з забобонним страхом подивився на Ігоря й, відкривши рота, придуркувато засміявся, зрозумівши, що той пожартував.

– Що, не п-приходив божий старець? А було б зовсім непогано, коли б він п-підкинув нам хоча б відро картоплі. Знаєш, дядечку, ти весела людина, з тобою нудьгувати не будеш. Як же ти в полон п-потрапив?

– Як?.. Підняв руки, німець ударив, вибив зуби, й повели мене.

– Це теж за чудо треба вважати?

– Аякже! Скільки людей навколо мене було побито, а я, вважай, один в окопі уцілів. Кулемет був поруч, почав косити німців, а в нього снарядом я-а-к трахне!

– А ти с-стріляв? Убив хоча б одного німця?

– Навіщо? Нам не можна людей убивати. Сказано – не убий. Стріляти – стріляв, бо сержант примушував. Тільки я так собі, бахкав куди попало.

Немовби приймаючи доводи Пантелеймона серйозно, Ігор ствердно кивав головою.

– А що? – продовжував баптист. – Коли б усі люди дотримувалися божої заповіді й не вбивали, то війни не було б.

Ігор зняв з себе ремінь і показав на пряжку.

– Знаєш, що тут по-німецькому написано? «З нами бог». У кожного фашистського солдата така пряжка. І вбивають. З божою д-допомогою. З-зрозумів?

– Не говори так, не хули бога. Вони, німці, не справжньої віри, вони ідолопоклонники. На рукотворні образи моляться.

На цьому їх релігійний диспут закінчився. Ігор давно вже зрозумів, що баптист лише завдяки якійсь безглуздій випадковості опинився серед радянських військовополонених, які втекли з табору. І хоч він тільки заважав їм, утруднював шлях до своїх, вони не кинули його. Жаліли? Напевно, ні. Вони були бійцями, їм не до жалості. Просто не могли повести себе інакше: справжня людина залишається людиною за будь-яких умов. Це найвища проба. Але яка жорстока доля у своєму сліпому виборі: ті двоє загинули, а нікому не потрібна людина, яка не зуміє й не захоче помститися за товаришів, залишається цілою й неушкодженого. Каже, не убий…

Ігор не боявся смерті, але він боявся вмерти, не помстившись. А мститись йому було за кого. Інколи йому здавалося, що це гра, що він хитрує сам з собою, з своєю совістю, чинить підлість. Але там, на галявині, совість сказала своє слово, й він уже не соромився чужого мундира. Тільки помститись, тільки б пощастило знову одержати до рук зброю.

– Давай, Пантелеймоне, з’їмо п-половину картоплі. Згідно твого принципу: дасть бог день, дасть бог і харч. Полежимо тут до вечора, п-прославимо господа і – в дорогу.

Як Пантелеймон відчув у господарі крайньої хати «брата во христі» і яка між ними була розмова, це залишилось для Ігоря невідомим.

Вони наткнулися на хутір, розташований біля самого лісу, як уже добре стемніло. Насувалася гроза, блискавки спалахами освітлювали далеку хмару, грім гуркотів здаля. Вирішили пошукати на городі картоплі. Пантелеймон поповз уперед. Ігор знайшов грядку з морквою й порався біля неї, поки не напхав повну пазуху. Пантелеймона не було чути, але на подвір’ї раптом загавкав собака. Ігор причаївся, почекав, поки собака заспокоїться, й почав відповзати до лісу. Там він підвівся, декілька разів тихо свиснув.

Минуло кілька хвилин. Почав накрапати дощ. Пантелеймон немов у воду канув. Ігор тихо покликав свого супутника по імені й тут же при спаласі блискавки побачив перед собою постать Пантелеймона.

– Ходімо, Ігоре, – зашепотів баптист. – Брат Василь прийме нас на ніч, нагодує. Ходімо, не бійся. Ніхто знати не буде. Він нас в отій клуні сховає. А вранці підемо собі…

Спокуса перечекати грозу під дахом, у теплі, була велика. Ігор завагався. Він почав розпитувати Пантелеймона про господаря, але той твердив своє.

– Василь – брат во христі. Не обдурить, не зрадить, нагодує. Тільки ти рушницю тут залиш. Заховай. Не можна до брата з рушницею.

Розлучатися з гвинтівкою Ігореві не хотілося.

– Добре, я з-заховаю, але не тут, біля к-клуні.

– Облишив би ти її зовсім, гвинтівку оцю, – мало не плачучи, промовив Пантелеймон. – Навіщо смерть з собою носиш? До людей з миром іти треба.

– Ходімо, – сказав Ігор, знімаючи з плеча гвинтівку. – Де він нас чекає?

– Біля клуні.

Ігор засунув приклад під пахву, притис рукою гвинтівку до тіла.

– Д-давай, уперед.

Господар чекав їх. Ігор устиг непомітно покласти гвинтівку під самою стіною клуні. Спалах освітив низенького чоловіка з круглим пухким обличчям.

– М-мир дому цьому, – сказав Ігор, пригадавши вітання молочниці-баптистки, яка до війни кожного ранку заходила до них у хату.

– З миром при… – почув він у відповідь. Решту заглушив грім.

Впали великі краплини дощу. Господар поспішно й мовчки повів їх до клуні. Тут пахло сіном, пилюкою, мишами.

– Брати, – схвильованим, тремтячим голосом зашепотів господар, – Бог звелів нам… страждучим та знедоленим. Прошу вас. Одну, ніч можу тримати. Раненько розбуджу, йдіть. Бог мені простить, але більше, не можу. Сам смерті боюся. Сім’я, потерпіти може.

– Ми підемо, брате, – гаряче запевнив Пантелеймон. – Вранці підемо. Бог не залишить тебе, брате Василю.

– Он там сіно. Будете спати. А отут на верстаку кисле молоко й хліб… Не осудіть. Що бог послав.

Господар не поскупився для «страждучих та знедолених». Він приготував для кожного по півбуханця з медом і маслом. У великому глечику було кисле молоко. В’їли все. Пантелеймон гикнув, сказав діловито, підбадьорююче:

– Нічого, що все з’їли. Хлібця брат Василь дасть на дорогу. Дасть. Я попрошу.

На подвір’ї шуміла злива. Ігор спробував двері – замкнені знадвору. Його охопило тяжке почуття, немов він сам себе загнав у пастку. Гвинтівка там, під стіною…

– Чого ти, Ігоре? – озвався до нього Пантелеймон. – Не тривожся. Брат Василь не обдурить нас. Ні. А якщо зачинив, значить так треба, йому і нам спокійніше буде. Іди на сіно, чуєш?

Полягали на запашному сіні, але Ігор не міг заснути. Знайоме болісне почуття тривоги росло в ньому. Він раптом зрозумів, що це почуття не тривоги, а непоправної вини, яке ніколи не залишало його з того часу, як автомат випав з його занімілих пальців, і він побачив свої піднесені догори руки. Так, він і не помітив, як підніс руки. Захоплений ними розбитий німецький бліндаж був повний диму й пороху, що роївся в повітрі, а в просвіті стояв залитий сонцем фріц, худий, зарослий вогнисто-червоною щетиною. В огидній жаб’ячій плямистій накидці. Він щойно стріляв з автомата в темряву бліндажа й готовий був знову натиснути на спусковий гачок. Потім їх без ременів, без пілоток гнали полем повз підбиті танки, ті самі, на яких вони три доби підряд, трощачи все на шляху, мчали. на захід, набагато випередивши свої наступаючі війська, й ті фріци – г він пізнав їх по запилених, неголених пиках – які ще годину-дві тому в паніці тікали від них, підбігали до десантників, люто, з м’ясом, зривали з їх гімнастерок ордени й медалі, частували прикладами.

«Не зачіпайте! – кричав чепурненький німецький офіцер з прибулого підкріплення. – Нехай ідуть у полон з усіма орденами».

Пам’ять нещадна. В Ігоря була чудова пам’ять. Він чув голоси товаришів.

«Не здавайтеся, хлопці! Полон гірше смерті, гірше смерті!..» – це кричить у бліндажі поранений заступник політрука Бондаренко.

«Не десантники ми, а г… на паличці!» – каже сержант Васильєв. Ігор іде поруч у колоні полонених з розбитим до крові обличчям, з однією уцілілою медаллю «За відвагу» на гімнастерці. – «Хлопці, краще здохнути з голоду, в сортирі втопитися, а тільки не це», – Довгих апелює до їх совісті – почалось вербування в РВА. І палкий шепіт лукавого одесита Сергія.

«Ігоре, не будь дурнем. Табір – вірна смерть. Батьківщині потрібні не мерці, а солдати. Одержимо зброю, переб’ємо власовських офіцерів і – до своїх. Зрозумів? Треба шариками ворушити!» Він був хитрий, отой Сергій-одесит, але його перехитрували.

«Путі господні…» Хто виголосив ці слова, Ігор не зрозумів. Він уже спав.

Власовці, які напідпитку з’явилися в ту ніч до Василя Коморки, не знали, що в його клуні переховуються чужі. Вони приїхали до хутора потай від свого начальства й зовсім не з метою розшуку радянських військовополонених, які втекли. Це були відчайдушні карні злочинці з батальйону РВА, що вже два дні перебував на постої в сусідньому селі Добросани. Навів їх на баптиста місцевий сільський злодій – карні злочинці швидко впізнають один одного й знаходять спільну мову. Грабувати в селі на виду в начальства було небезпечно. Експедиція на хутір обіцяла бути багатою на здобич – місцевий колега запевняв, що у Василя Коморки, якщо його гарненько потрусити, знайдуться не тільки хороші речі, продукти, а й тверді долари, червінці царської чеканки. Вирішено було здійснити грабунок під виглядом обшуку. Ніч випала якнайкраща – темрява, гроза.

Троє солдатів вдерлося до хати.

– Слухай, господарю, нам відомо, що ти переховуєш партизанів. Кажи правду! Ти – баптист, бог тебе покарає, якщо збрешеш. Однаково ми перевернемо твою господу догори дном і знайдемо.

Василь Коморка не був негідником, він був боягузом. До того ж вирішив, що хтось доніс на нього, й відмовлятися марно.

Признання господаря, що в його клуні ночує два невідомих йому мандрівники, викликало у власовців замішання, однак вони швидко зміркували, що арешт підозрілих осіб буде добрим приводом для «реквізиції». Що б вони не відібрали в баптиста, той навіть і не подумає скаржитись.

– У них є зброя?

– Що ви! Це нещасні, голодні люди.

– Знаємо тих нещасних та голодних… Ходімо. Гляди – тихо! Сполохаєш – голову відірвемо й хату спалимо. Викличеш їх і скажеш, що до сусідів поліцаї приїхали, обшук роблять. Мовляв, треба тікати.

Ігор прокинувся з тим же почуттям гіркого, непоправного лиха, яке мучило його перед сном. На подвір’ї гавкав собака. Хтось тихо заспокоював його. Дзенькнуло кільце на дроті’, й гавкання стало глухішим. Очевидно, собаку десь зачинили.

На подвір’ї були чужі люди… Ігор розбудив Пантелеймона.

– З-за нами п-прийшли… Чуєш? Т-треба тікати. Поповзли. За мною.

– Що ти? Брат Василь… Бог з тобою!..

– З-за мною, Пантелеймоне, якщо хочеш жити.

Почувся звук засува, якого відкривали. Ігор уже був у кутку біля стіни. З того боку, під стіною внизу, лежала гвинтівка. Він намацав лату, до якої були прив’язані нижні снопи солом’яної покрівлі, підпер її плечем і відірвав один кінець від крокви.

– П-паятелеймоне, до мене!

Заскрипіли двері, Ігор завмер.

– Брате! Брате Пантелеймоне! – плаксивим голосом покликав господар.

– Чого тобі, брате Василю?

– Іди сюди. Швидше. Приятеля буди.

– Ігоре, де ти?

Собака продовжував гавкати, чути було, як він дряпає лапами двері. Господар був не сам…

Ігор наліг на лату, підняв прасло солом’яної покрівлі, перехилився через дилі й скочив униз. Він забив поранену ногу й звалився на бік; на щастя, пальці відразу ж намацали ложе гвинтівки.

– Ось він! Зіскочив. Сюди! – залунало зовсім близько.

Почувся тупіт ніг. З-за рогу показалася ледве помітна в темряві постать. Ігор чекав цієї миті. Не підводячись з колін, рвучко підняв гвинтівку й вистрілив. Спалах на мить освітив пряжку, гудзики мундира.

Ігор швидко скочив і побіг до лісу.

Позаду хтось галасував нелюдським голосом, матюкався. Прогриміло два постріли. Ігореві здалося, що обидві кулі прошили його тіло, але він біг, не падав і чомусь не відчував болю. Ось гілля вдарило по обличчю, подряпало шкіру. Простягнувши перед собою руки, ухиляючись від зустрічних стовбурів дерев, Ігор пробіг ще метрів сто.

Зупинився. Тяжко дихаючи, обмацав себе. Ні, не зачепило ніде… Витер долонею мокре лице. Знову помацав груди. Ага, морква… Прислухався. З боку хутора долинав несамовитий жалісний крик. «Б’ють Пантелеймона. Бідолаха! Тепер уже чудес не буде. Чудеса закінчились…»