Текст книги "По живу і мертву воду"
Автор книги: Николай Далекий
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)
28. ВІЧ-НА-ВІЧ
Усі вийшли з хати. Вепр примружив очі, півтемрява зімкнулась над ним. Його морозило, і йому хотілося лежати отак, не рухаючись, нічого не бачачи, ні про що не думаючи, довго-довго. Немов крізь сон він почув легкі кроки. Розплющив очі й здивувався – біля нього стояла сувора, вродлива дівчина з портфелем у руці.
– Фельдшерка? Лікарка? – запитав він, зрадівши тому, що, можливо, хлопці переплутали.
– Ні. Ви – Вепр?
– Так.
– Мене послав до вас друг України Малий.
Он як! Малий послав до нього бабу… Це дівчисько буде інспектувати його. Самолюбство надрайонного було уражене. Ну що ж, він зуміє замилити очі цьому інспектору.
– Дуже радий. Прошу сідати.
– Як ви себе почуваєте? Ви в змозі розмовляти?
– Хай це вас не турбує. Легке поранення. Ми щойно відбили напад більшовиків.
– Так, мені довелося бути свідком. Нагодилися під постріли й декілька годин чекали в лісі, поки все стихне.
Надрайонний уявляв собі, як тремтіла від страху ця молоденька німкеня, почувши постріли, й поспішив її заспокоїти.
– Не хвилюйтесь. Тепер ви в цілковитій безпеці.
Оксана помітила іронію Вепра.
– Я не зовсім упевнена, – сердито промовила вона, сідаючи на стілець. – Після всього, що мені довелося пережити…
– Але я не міг, пані, всього передбачити, – м’яко, тим же ледь насмішкуватим тоном, заперечив надрайонний. – Ми на війні…
– Я кажу не про цей випадок. Вам відомо, що люди Місяця схопили мене як більшовицького зв’язківця, добу тримали під арештом, провокували, били?
Кров ударила в обличчя Вепра. Він зрозумів, чому посланець Малого прибув з таким запізненням. Яка ганьба! Беркут і Місяць дістануть своє, як тільки він підведеться. Він провчить отих молокососів. Боже, з якими людьми йому доводиться працювати – темнота, селюки, а кожний мріє стати міністром, полководцем, дипломатом…
– Пані, можете бути певні, що всі винні зазнають заслуженого покарання. Слово честі! Я сам усе розслідую… А поки що прийміть мої найщиріші пробачення. Може, вам потрібна медична допомога? Незабаром сюди прибуде лікар.
– Ні, лікаря мені не треба. Але я змушена буду повідомити про те, що сталося, свого шефа. – Оксана вирішила добре налякати Вепра.
– Що поробиш, пані, що поробиш, – засмутився надрайонний. – Зрозумійте моє становище. Я буду говорити відверто, цілком відверто. Ми маємо мало досвідчених, добре підготованих людей. Доводиться все будувати на голому місці. І якщо хочете знати, в цьому до деякої міри винні й ви, німці.
– Я прошу вас… – Оксана гордовито підвела голову.
– Але ж ви не підтримали нас на початку війни з більшовиками, – з сумним докором сказав Вепр. – Ви заарештували наш уряд і найактивніших членів ОУН.
– Це вже належить історії! – відрубала Оксана.
– Гаразд, не будемо зачіпати історію, – поблажливо посміхнувся Вепр. – Але Малий повинен зрозуміти, що ми втратили дорогоцінний час, необхідний для організації державного апарату, підготовки людей і армії. Ми змушені брати різних молокососів, жовторотих хлопчаків і ставити їх на відповідальні пости. Ця безглузда й обурлива історія, в яку ви потрапили особисто… Нічого подібного не сталося б, якби Місяць мав хоча б таку підготовку й досвід, як ваш рядовий гестапівець. Ви, звичайно, знаєте, що сталося на залізниці? Сотнею, яка напала на ешелон, командувала відважна людина, але, людина, яка зовсім не розумілася в політиці. Я розумію ваше обурення – величезна втрата, ешелон з танками!.. Але прошу передати Малому, що сумний епізод, який відбувся біля Братина, – це випадковість, непорозуміння. Так, так, нещасний випадок!
«Невже хтось з оунівців здійснив на залізниці диверсію проти гітлерівців? – подумала Оксана. – Вепрові можна вірити, він жалкує, виправдується…»
– Так, але все ж таки… – суворо, нібито її не задовольнили пояснення Вепра, промовила дівчина.
– Пані, повірте, то була чиста випадковість. Ми на війні, а на війні можуть бути жертви й від власної зброї. Ми покарали винного за трагедію, покарали жорстоко. Колишній командир сотні засуджений спеціальним трибуналом і розстріляний як більшовицький агент, який пробрався до наших лав. Я особисто був присутній при розстрілі…
– Цей сотенний був дійсно зв’язаний з більшовиками?
Вепр кілька секунд обдумував відповідь, потім сказав рішуче:
– Ні, не був. Але це не має значення. Зараз ми перебуваємо в складній і важкій обстановці. Повірте, нам не так уже й легко переконувати темні маси в тому, що німці —. наші друзі, союзники. А тому ми повинні вдаватися до хитрощів: усіх, хто надумає повернути зброю проти німців, ми будемо звинувачувати у зв’язках з совітами, всіх будемо жорстоко карати як більшовицьких агентів. Обов’язково повідомте про це Малого. Передайте, що ми залишаємося вірними нашому союзницькому обов’язку. В нас спільний страшний ворог – совіти, більшовики. І ви. самі змогли переконатися в тому, що ми вже тепер проводимо з ними боротьбу й зазнаємо жертв.
– Пане Вепр… – почала Оксана, але надрайонний, ледь посміхнувшись, поправив її:
– Друже Вепр… Називайте мене – друже Вепр… З метою конспірації.
– Друже Вепр, ви згадали про жертви. Але що ваші жертви порівняно з тими, яких зазнають зараз на Східному фронті німецькі солдати, цвіт Німеччини, захищаючи Європу від більшовицько-азіатських орд? – Це була майже точна цитата з статті в газеті «Волинь», яку Оксана прочитала перед від'їздом.
Здається, Вепр розізлився, посмішка його набрала в’їдливого відтінку.
– Якщо Малий надіслав до мене пані, то я можу сподіватися, що вона розуміється в обстановці, політиці, й мені не доведеться пояснювати їй найпростіші речі?..
– Ні, не доведеться. Але питання про жертви я не вважаю простим.
– Всьому свій час. Я хочу запитати пані: чому німці раптом стали такими добрими до нас., оунівців? Ви випустили майже всіх арештованих оунівців, постачаєте нам зброю, даєте в наші військові школи своїх інструкторів, допомагаєте організувати службу безпеки…
– Цього вимагає політика, – не змигнувши оком, сказала Оксана.
– Чудово!.. Пан радник дуже розумна людина й знає, що він робить… Ми йому вдячні. Я ще про одне хочу запитати вас: де, на вашу думку, будуть перебувати радянські війська через півроку або, скажімо, через рік? Ми розмовляємо з вами відверто, чи не так?
– Я зрозуміла вашу думку… Малий намалював мені картину можливих подій.
– А він сказав вам, що німецьке військо змушене буде залишити цю територію й сюди прийдуть совіти?
– Це не виключається… Нам, можливо, доведеться зробити це з метою вирівнювання фронту.
По обличчю Вепра розпливлася відверто глузлива посмішка, але він відразу ж по-мученицькому скривив губи й тихо застогнав.
– Пробачте, – сказав він, млосно посміхаючись. – Свіжа рана. Це минеться… Ми говорили з вами…
– Про те, що станеться, якщо ми скоротимо лінію фронту, – нагадала Оксана.
– Ми говорили про те, що німці будуть змушені в недалекому майбутньому відступити, а сюди прийдуть більшовики, – нещадно уточнив Вепр. – Ось тоді ви, німці, скажете нам спасибі, бо в тилу совітів появиться армія ваших союзників. Врахуйте, ми дуже вигідна армія для вас. Це не те, що дивізія СС «Галичина», повірте. Ми не вимагаємо ні обмундирування, ні продовольства, нам потрібні тільки зброя й боєприпаси, якомога більше зброї і боєприпасів. Було б добре, коли б ми одержали від вас автомати, це найзручніша зброя для нас. Скажіть Малому, нехай не буде скупим, зробить для нас усе можливе. Все окупиться, запевняю вас – окупиться з лихвою. Як тільки фронт пересунеться на захід і ми опинимось у тилу більшовиків, ми почнемо активні бойові дії.
Вепр зціпив зуби, заплющив очі, очевидно, намагаючись затамувати біль, і продовжував, знизивши голос:
– Можливі великі операції… Так, так, не сумнівайтеся!.. Але в основному ми будемо дотримуватись тактики безперервних дрібних нічних операцій: будемо нападати на обози, невеликі групи солдатів, міліції, на залізничників, радянську адміністрацію. Вже тепер ми готуємо в лісах і селах добре обладнані схрони. Уявіть собі: вночі стрілянина, вбиті, поранені, а вдень – усе тихо, нікого нема. Налякані мешканці, будуть тримати язика за зубами – вони нікого не знають, нікого не бачили… В цьому відношенні ми будемо спокійні. Передайте Малому про те, що його порада повністю втілюється в життя: ми взяли на облік усіх людей у селах, які можуть мати симпатії до більшовиків, і безжалісно знищуємо всіх підряд. Решта буде налякана. Ніхто й не писне! Більшовикам потрібний буде хліб, продовольство – ми постараємося, щоб вони нічого не одержали. Кожний, хто добровільно віддасть податок, буде страчений. Ось тоді ви оціните своїх союзників і пожалієте, що мало допомагали нам.
Цього разу Вепр замовк надовго. Він лежав зціпивши зуби, з напівзаплющеними очима, то намагався посміхнутися, то здригався й кривився від болю.
– Будьте ласкаві, – Вепр простягнув до Оксани руку. – Там десь мій френч. Дістаньте з внутрішньої кишені жетон. Я дам його вам на всякий випадок…
Від шовкової підшивки розірваного, закривавленого френча надрайонного чути було легкий запах парфумів. Оксана знайшла в кишені два саморобних мідних чотирикутних жетони, подібних до гардеробних номерків.
– Візьміть один з них, який-небудь… Повертатися будете по нашому експресу. Це набагато безпечніше.
Це наш новий таємний вид сполучення і зв’язку. Ми організували декілька ліній. Це лінія на Рівне. За чотири кілометри звідси – хутір Вишневий. Там є одна хата під червоною черепицею. Господар – Андрій Дудка. Перший пункт. Досить тільки вручити жетон на першому пункті, і вас доведуть, довезуть, а якщо треба буде, то й на руках донесуть від пункту до пункту – до самого Рівного. Ніхто ні про що не буде запитувати, ніхто не посміє затримати – жетон це перепустка, документ, наказ. Ви прибудете до Рівного раніше, ніж поїздом.
– Мов казковий килим-літак… – посміхнулася Оксана.
– Так, мов килим… – тихо сказав Вепр і прикусив губу.
Оксана подивилась на його пожовкле обличчя, загострений ніс, помітила темну пульсуючу жилку на скроні, і раптом їй стало ясно, що ця людина вмирає. Чи здогадується Вепр, наскільки серйозне його поранення? Не схоже… Видно, він намагався обманути себе, бадьорився, але, без сумніву, кожне слово давалося йому нелегко.
– Чому пан радник дозволив стратити наших товаришів? – несподівано запитав Вепр.
– Він докладав усіх зусиль, щоб не допустити цього.
– Так. Він розумна людина. Але йому також важко… Я розумію. Не треба було цього робити, не треба… Нагадайте панові раднику, що ми продовжуємо розпалювати ненависть між українцями й поляками. Я готую дві великі акції.
– Але, власне, для нас, німців, користь від цієї ворожнечі невелика…
Вепр розплющив очі, здивовано подивився на дівчину. Оксана зрозуміла, що допустила помилку. Треба було якось по-іншому, більш тонко примусити Вепра висловитися на цю тему. Вона спокійно продовжувала:
– Я розумію, ворожнеча між українцями й поляками відвертає їх від боротьби з нами, робить неможливими їх спільні виступи проти нас.
– Не тільки це. Треба дивитися вперед. Ми заздалегідь викликаємо в поляків недовір’я, ненависть до радянських солдатів. Адже в радянській армії є багато українців. Я впевнений у тому, що Малий це також ураховує. Я навіть думаю, що для польського уряду в Лондоні теж вигідна ця ворожнеча. О, вони не хотіли б, щоб поляки зустрічали радянських солдатів з квітами, як своїх визволителів… То хитрі дипломати.
Голос Вепра ставав усе тихішим і слабшим. Він майже марив.
– Ви говорили про свої військові школи, в яких працюють наші інструктори, – нагадала Оксана. – Я повинна побувати хоча б в одній з них.
– Це важко. На жінку будуть звертати увагу. Але якщо пані наполягає, я постараюсь… Я можу вам організувати зустріч з інструктором. Він вам розповість. Нам потрібні такі люди. І зброя… Автомати… Автомати… Передайте Малому…
Оксані треба було одержати відповідь ще на одне запитання. Признатися, їй не терпілось якнайшвидше вийти з хати. Там, біля ганку, чекав її Тарас. Ось уже кого вона аж ніяк не сподівалася зустріти тут…
– Друже Вепр, ви вмієте міркувати як політик. Одне приватне питання. Припустімо, що росіяни переможуть нас, німців. На що ви можете розраховувати в такому випадку?
Очі надрайонного ожили, хитро заблищали.
– Цього ми не боїмося. Нам допоможуть Англія й Америка. Вони не захочуть пустити совітів у Європу. Побачите – Англія й Америка оголосять більшовикам війну. Ми налагодимо з ними зв’язок. Можливо…
Вепр не договорив, але Оксана зрозуміла, що він хотів сказати: «Можливо, зв’язок уже налагоджується». Коло замкнулося. Тепер Оксана знала, – про що йшла мова в третій шифровці. Але даремно розвідка союзників потурбувала радника й почала давати йому настанови. Експерт у східних питаннях далеко випередив своїх наставників і вже давно почав свою криваву гру. Вепр – дрібний пішак у цій грі. Його смерть не буде навіть помічена, в «друга України» знайдуться інші фігури. Гра йде на великий рахунок, на життя тисяч обдурених людей. Полковник Горяєв не помилився, відчувши в непомітному, здавалося б, чиновникові особливо небезпечного ворога, який діє непомітно, але підлою і страшною зброєю – хитро підготованими провокаціями.
– Де лікар? – розплющивши очі, з болісною посмішкою запитав Вепр. – Я вас прошу… Ви, напевно, голодні. Покличте сотенного Довбню. Він десь там, за дверима. Я повинен дати йому вказівки.
Оксана не встигла підійти до дверей, як Довбня вже з’явився на порозі.
– Привели лікаря? – стрепенувся надрайонний.
– Поки що фельдшер…
На обличчі Вепра з’явилося розчарування, кивком він покликав до себе сотенного..
– Друже, оця пані… – насилу вимовив він. – Ти мені відповідаєш за неї головою. Перше-ліпше її прохання, наказ виконувати беззастережно. Зрозумів?
– Зрозуміло, друже Вепр…
– Давай цього коновала…. – Вепр посміхнувся своєму жарту й простягнув Оксані руку. – Пробачте, я повинен перервати нашу розмову. Я скоро підведусь. Мені потрібна тільки добра перев’язка й день-два спокою. Ми ще поговоримо. Я все розкажу, поясню. Передайте…
Надрайонний випустив руку дівчини. Посланця «друга України» вже не існувало для нього. Боязко й жадібно Вепр дивився на захеканого товстуна, якого підводив до нього сотенний. Звичайний сільський фельдшер з ситим, придуркуватим і переляканим обличчям стояв перед Вепром, немов людина, яка здатна відгадати його майбутнє. Завчена посмішка зникла з обличчя Вепра. Широко розплющеними, застиглими очима він запитував свого оракула: «Життя чи смерть? Життя чи смерть?»
29. ВИБІР
Гранату кинув Карась… Це зробив він. Більше нікому. Ось коли розкрилася та небезпечна таємниця, що приховував у собі незрозумілий хлопець, якого привів у сотню Богдан. Як він зважився? Адже не в м’ячика грався, кидаючи гранату, знав, на що йде, чим ризикує. Виходить, припекло. Хто він? Совіт? Нічого не зрозумієш, розмовляє, як справжній волиняк. Де його підчепив Богдан? Богдан зник, ніби корова язиком злизала. Все має зв’язок з нападом на німців. Богдан зник, з’явився Вепр.
Степан вийшов слідом за Соколом на ганок. Обличчя в нього палало. Він відразу помітив Карася серед вояків, які товпилися на вулиці. Хлопець стояв біля тину, розмовляв з товаришами, а сам скоса поглядав на ганок штабної хати. Невже здогадався, навіщо ройового викликали до Вепра? Якщо здогадався, то чого чекає, на що надіється? Схоже на те, що Вепр накаже, а можливо, вже й наказав арештувати Карася. А хто потрапить до рук Вепра… Слід попередити. Нехай утікає негайно. Можливо, він усе ж таки не спав тієї ночі, чув розмову Юрка з Стефкою? Почнуть Вепрові хлопці його катувати – все розповість, шмаркач, згадає, що було й чого не було. І пропав Юрко… Треба попередити. Тільки як же зробити, щоб не помітили? Біда та й годі!..
Поки Степан вирішував, як йому треба вчинити, до штабної хати під'їхала підвода. На ній, крім візника, сиділо два незнайомих бандерівці й дві дівчини. Одна з дівчат – по одежі й на вигляд міська – трималась дуже впевнено, інша – сільська, з переляканими сумними очима – була схожа на арештовану. Ще не встигла підвода зупинитися, як один з бандерівців з похмурим і неприємним обличчям зіскочив на землю і, відштовхуючи всіх, хто не встиг відступити, вибіг на ганок і зник за дверима.
Карась тим часом опинився біля підводи. Допоміг злізти міській дівчині. Дівчина байдужим кивком подякувала йому, стріпнула пил зі спідниці й обвела суворим поглядом людей, які стояли біля хати. Степан помітив на її щоці й чолі змащені йодом подряпини. Тут з хати вибіг щойно прибулий бандерівець і шанобливо запросив міську дівчину йти за ним.
Користуючись тим, що увага всіх була прикута до приїжджої, Степан, проходячи повз Карася, наступив йому на ногу й попрямував до тину. Там він стягнув з ноги чобота й оглянувся. Карась ішов за ним.
– Ану, допоможи…
Тарас негайно підскочив до ройового.
– Подивися… В тебе рука тонша. Там, здається, цвях. У самісінькому носку.
Тарас засунув руку в чобіт, і їх голови опинилися поруч.
– Слухай, ти… чортяко… – поривчасто дихаючи, промовив Степан, – Тобі тут не місце… Змивайся! Інакше…
– Не розумію, друже… – так само тихо, не підводячи голови, відгукнувся Тарас, і губи в нього побіліли.
– Заїду по пиці – зрозумієш, – крізь зуби прошепотів ройовий. – Я нічого не знаю й не бачив, нічого не сказав… – І додав уже голосно, роздратовано, вириваючи чобота з рук Карася. – Не намацав? Давай сюди!
Ройовий всунув ногу в чобіт і, не глянувши на Карася, пішов до клуні.
Тіла вбитих лежали в саду на траві, недалеко від могили сестри Богдана. Проходячи поблизу, Степан поглянув у той бік. «Совітів» кинули разом з вівчаркою сяк-так, а своїх хлопців поклали рядком, голова до голови, накрили ряднами. «Совітів» четверо – старшина Сидоренко, українець, татарин і оточенець, той, який повинен був розстрілювати. Серед своїх – труп жінки. Напевно, колишня вчителька. Занесло її сюди. Загинув курінний Смерека й три охоронники. Хто винен? Вепр міг би відпустити полонених. Петро, той, мабуть, відпустив би. Все ж таки в характері Петра є благородство. А втім, хто зна? На брата він руку підняв… Хто Ж насправді цей бісів Карась? Видно, все ж таки з совітів. А, може, й волиняк, комсомолець. Скільки їх таких німці й хлопці з ес-бе перестріляли! Дивись який загартований і безстрашний! Ну, тепер-то він дасть тягу! Напевно, вже втік. Куди ж він піде? Це його справа. Нехай іде до всіх чортів, поки ще тримається відчайдушна макітра на плечах.
Степан не став довго роздумувати про Карася. Під три чорти всіх! У нього була одна мета – врятувати молодшого брата. Цій меті повинні бути підкорені його почуття, думки і дії. Він усе розрахував. Вирішив речей з собою не брати, а скласти їх у рюкзак і залишити на своїй солом’яній постелі в клуні, йому потрібен був привід якнайшвидше повернутися назад до сотні. Мав намір з’явитися на хуторі наступного дня увечері, забрати рюкзак, а на зворотному шляху вночі навідатись до Горяничів і побачитися з Юрком. Та хата в них на прикметі. Треба, щоб Юрко негайно перевів Стефку в інше місце, а сам сховався десь надійніше. Можливо, з часом пощастить розплутати вузлик, який зав’язав Петро, й довести, що Юрко й Стефка ні в чому не винні.
Степан спакував речі в рюкзак. В руках у нього залишилася тільки книжка, вірніше, рештки книжки, більшість сторінок з неї було вирвано. Залишати книжку в рюкзаку, було небезпечно, хто-небудь може залізти й знайти її, а книжка російською мовою… Брати з собою ще більш ризиковано. Треба викинути. Степан засунув книжку за пазуху й вийшов з клуні.
Річка з тихим шумом омивала закрут високого берега. Степан зайшов у кущі верболозу, повитого диким хмелем, що росли над самим берегом. Він дістав книжку й раніше ніж жбурнути її у воду, розгорнув навмання. Цю книжку він роздобув випадково й читав потайки, жадібно, уривками. Залишилося вже небагато, й він шкодував, що не дочитав.
Очі забігали по рядках, і в Степана відразу перехопило подих, немов сумна доля донського козака стала раптом його власного долею.
«В сінях дзвякнула клямка. Першою увійшла Дуняшка. Григорій побачив її бліде обличчя і, ще ні про що не питаючи, взяв з лавки папаху і шинель.
– Братику!..
– Що? – тихо спитав він, одягаючи в рукави шинель.
Задихаючись, Дуняша поквапливо сказала:
– Братику, втікай зараз же! До нас приїхало четверо вершників зі станції. Сидять у світлиці… Вони говорили пошепки, але я чула… Стояла під дверима і все чула… Михайло каже – тебе треба арештувати… Розказує їм про тебе… Втікай!
Григорій швидко ступив до неї, обняв, міцно поцілував у щоку.
– Дякую, сестро! Іди, а то помітять, що вийшла. Прощавай, – і обернувся до Аксіньї: – Хліба! Швидше! Та не цілого, а окраєць!
От і скінчилось його недовге мирне життя… Він діяв, як у бою, поспішно, але впевнено: пішов у світлицю, обережно поцілував сонних дітей, обійняв Аксінью.
– Прощавай! Скоро подам звістку…
Все, досить… Але очі не послухались, ще раз ковзнули по рядках.
… Цілуючи її, він відчув на губах теплу, солону вологу сліз.
Йому ніколи було втішати й слухати безпорадне, незв’язне белькотіння Аксіньї. Він легенько розняв її руки, що обіймали його, ступив у сіни. Прислухався і рвучко відчинив надвірні двері. Холодний вітер з Дону хлюпнув йому в обличчя…»
Все! Степан обома руками штовхнув від себе книгу, і вона, шелестячи надірваними сторінками, полетіла вниз, упала в воду. Прощавай, Григорію Мелехов! Прощавай, сувора й чесна книго!
Степан на мить заплющив очі, й серце його защеміло і стиснулося від передчуття. Що чекає його попереду, які перешкоди доведеться долати, куди приведе його цей шлях, на який він став? Та стежки назад не було. Юрко, сам того не знаючи, кликав Степана до себе на допомогу, благаючи не покидати його в біді. І Степан, усе відкидаючи, нічого не боячись, ішов на поклик брата.
Савка вже бігав по хутору й шукав ройового.
– Де ти пропадав, друже Топірець? – нетерпляче закричав охоронник. – Зараз їдемо. Йди одержуй автомат. Давай швидше, підвода чекає.
Склад, де зберігалася зброя, був відчинений. У дверях Степан зіткнувся з Тополею й Карасем. Обидва вояки одержали гвинтівки й набої. Карась, поклавши гвинтівку на трохи підняте коліно, спритно загнав п’ять набоїв у магазин, а дві обойми поклав до кишені.
– Куди ви? – розгублено запитав Степан.
– Ту пані, яка приїхала, охороняти будемо, – відповів Тополя. Карась кивком голови підтвердив слова Тополі й сказав тихо, зворушено:
– Дякую, друже ройовий. Добре слово не забувається…
Так і залишилось таємницею для Степана, чому Карась не зважив на його попередження. Зрозумів він тільки одне: хлопець цей грається із смертю, грається вміло, весело і, мабуть, не вперше.
На підводі Степана вже чекали Савка й тих два бандерівці, які приїхали разом з дівчатами. Не встигли в’їхати в ліс, як зустріли ще одну підводу, на якій везли лікаря, сухорлявого дідка з сивою запорошеною борідкою. Провели її очима.
– Ну, хлопці, тяжкий сьогодні для нас день видався, – сказав Савка.
– А як усе сталося? – обернувся до нього один з бандерівців.
– Як, як… По-дурному сталося. П’ятьох наших поклали ні за хвіст собачий. Мало того – двоє совітів утекло, й гвинтівка в них.
– Ми цих двох бачили. Ось Марко і вуйко Григор можуть підтвердити. Я їх мало не поклав. Розумієш, друже, як вийшло? Під’їжджаємо ми до вас. Ну, кілометрів півтора залишилося. Чуємо, нібито граната вибухнула й постріли.
– Спершу були постріли, потім граната, – сумно уточнив Савка.
– Не заперечую. Чуємо, стрілянина… Й усе ближче, ближче. Марко й каже: «Заїдемо в кущі». Пані наша погодилася. Дивлюсь, біжать двоє. Один начебто німець з гвинтівкою, а другий… Не втямиш, хто він, голодранець якийсь. Біжать майже-поруч, нас не бачать, а всього метрів сто-сто двадцять до них. Німець оглянувся, припав до дерева й вистрілив. Тут я побачив когось з ваших і тоді зрозумів, хто вони, ті двоє. Тільки хотів різонути по них з автомата, а пані налякалась та батогом по конях! Я так з воза на землю і гепнувся. Поки підвівся, їх і слід прохолов. Я їх неодмінно скосив би. Пані перешкодила.
– Вона мені мало коней не покалічила, – похмуро відгукнувся візник.
– Е, не кажіть, вуйку, кіньми вона добре правила. Не чекав навіть від неї такого.
– Друже Сич, а хто ця пані? – поцікавився Савка. – Я її перший раз бачу.
– Марка запитай… – засміявся Сич. – Може, він скаже.
– Вепр з нею довго розмовляв… – пояснив причину своєї цікавості Савка. – Аж поки фельдшера не привезли.
– Ну й базіки ви, хлопці, – незадоволено морщачись, сказав Марко. – Як сороки. Сунете носа не в свою справу…
Степан був радий, що його ніхто ні про що не запитував. Він слідкував за дорогою й думав про своє. В його роздумах – він відчував це – назрівав якийсь перелом. Справа була не тільки в тому, що Степан вирішив урятувати молодшого брата, хоча саме цим він виправдував усі свої останні вчинки. Треба було вирішити корінне питання свого життя. Від цього рішення залежало його сучасне й майбутнє.
Коли Степан разом з Юрком учився в радянській школі, він знав, до якої мети йому треба прагнути. Юрко, той кидався від одного захоплення до іншого, фантазував, перебирав усі романтичні професії – майбутній геолог-мандрівник, моряк, льотчик і навіть кіноактор… Степан мріяв стати інженером. Він добре засвоював усі предмети, але точні науки давалися йому особливо легко. Учитель математики захоплювався ним, казав, що в Степана природне обдарування, аналітичний розум. До політики Степан ставився насторожено, боявся її. Можливо, вплинуло те, що захоплення політикою покалічило життя гарячому й нерозважному старшому братові.
Коли почалася війна й прийшли німці, Степан зрозумів, що та мета, до якої він прагнув і яка була цілком реальною для нього за совітів, стала тепер недосяжною. Таким, як він, нічого було й мріяти про вищу технічну освіту за нинішніх умов. Треба було тверезо дивитися на речі. Німці здобували перемогу за перемогою, швидко загарбали величезні простори європейської частини Радянського Союзу, і можна було гадати, що перемогу одержить Гітлер. Що буде потім?
Петро твердив, що вони, оунівці, зможуть відстояти Україну. Він вимагав, щоб Степан пішов у сотню. Степан підкорився волі брата. В перемогу й самостійну Україну він не дуже-то й вірив, але вирішив, що все ж таки загибель у бою з німцями більш достойна для нього доля, ніж смерть від голоду на роботах у Німеччині. Туди, до Німеччини, гнали молодь нещадно. Однак усе сталося не так, як він думав і як пророчили інші. Щось схоже на чудо сталося біля Волги, й переможні армії Гітлера покотилися назад. Совіти поверталися. Здається, радіти б цьому, але Степан не міг, знав, у якому таборі він опинився.
Те, що відбулося сьогодні на галявині, приголомшило Степана Карабаша. Вразила не розправа, що готувалася, і не її жорстокість, безглуздість, а щось інше, що зачепило не лише почуття, а насамперед свідомість молодого освіченого хлопця. Він розумів, що смерть трьох сміливих, нещасних людей, які не вчинили жодного зла ні йому, ні його товаришам, ляже на його сумління, хоча й уб’ють їх за наказом Вепра інші. Як не було йому тяжко й гірко, він змирився з цим – не в його волі й силах будь-що змінити. Ну, а коли нічого не можеш зробити, то стій зціпивши зуби й чекай, поки. все закінчиться. І Степан стояв, чекав…
Полонений – лобатий українець – почав говорити добре, він звертався до розуму й совісті. Совість свою Степан прикрив роздумами про фатальну неминучість того, що має статися, але думка залишилася незахищеною. І логіка, з якою полонений говорив про долю українського народу, вразила його. Як, потім не старався і не викручувався Вепр, на яких почуттях не грав – він' так і не зміг заперечити основного в доказах свого супротивника, відповісти на запитання: що було б з українським народом, якби в боротьбі з німцями він виступив один на один, без підтримки народів-побратимів, як говорив лобатий… А яку долю, українцям готував Гітлер, Степан уже знав добре. Навіть Петро і той не крився, говорив, що німцям потрібні земля і наймити.
Про все це Степан роздумував і раніше, але тільки сьогодні, там, на галявині, вперше так гостро й настійно виникло в його свідомості запитання: «Чия правда? На чий бік треба стати, щоб потім не каятися й не проклинати себе?» Відповіді Степан не міг знайти. Вірніше, він боявся твердої, чесної відповіді, тому що його життя стало б тоді нестерпно важким. Ні, він не хоче торкатися політики й усе, що робить, це тільки заради брата, тільки заради Юрка.
На підводі проїхали кілометрів з десять. Горяничі залишилися збоку, ліворуч. Степан знав ці місця, і коли Савка на роздоріжжі зіскочив з воза, здогадався, куди вони підуть.
Савка попрямував дорогою.
– Куди? В Колки? – запитав Степан.
– Ну… – відгукнувся Савка.
– Навіщо ж дорогою крутити, підемо навпростець, тут близько.
– Еге! В обхід два кілометри, а навпростець усі десять.
– Іди за мною, не заблудимо.
Пішли лісом. Уже сутеніло. Але Степан вивів точно, ліс попереду порідшав, і за деревами зачорніла напівзруйнована піч, що височіла над руїною, немов пам’ятник нещастю. На хуторі вціліло від вогню тільки дві цегляні будівлі, які стояли осторонь, – великий будинок і хлів. Усі вікна в будинку були забиті дошками.
– Є хто-небудь? – крикнув Савка, зупиняючись біля воріт.
– А кого тут чорти носять? – весело відгукнувся хтось із-за густого, давно не стриженого живоплоту. – Савка, здається?
– Він самий, друже Вороний. Як ви тут? Місяць є?
Озброєний гвинтівкою бандерівець вийшов з-за кущів.
– Чекаємо. Білий тут.
З будинку вийшов хлопець в окулярах з польовою сумкою біля пояса, з автоматом за плечима. Степан упізнав його – перед війною той закінчив бухгалтерські курси й працював рахівником у' Братинській райспоживспілці. Білий… Права рука Місяця.
Білий засвітив ліхтарик і прочитав подану йому Савкою записку.
– Добре, – мляво сказав він. – Як там Вепр? Нічого не казав? Не лаяв нас?
– Йому не до вас… Поранений.
– Хто? Вепр?
Савка досить охоче розповів про те, що сталося. Він, може, й радів з того, що першим повідомляє таку новину з усіма подробицями.
Вороний час від часу охав і ахав, а Білий слухав напружено, міцно стуливши губи, й тільки час від часу скоса поглядав на Степана, який мовчав.
– Яке поранення у Вепра? Буде жити?
– Сокіл його перев’язував, казав, що зовсім маленька дірочка. Там уже лікарів наїхало!
Виявилось, що Савці наказано було відразу ж повертатися назад, і Білий його не затримував, тільки дав на дорогу хліба й сала.
– Скажеш Вепрові, як спитає, що ми тут не сидимо без роботи. Щоночі чоловік п’ятнадцять-двадцять… Так що його наказ виконується.