Текст книги "По живу і мертву воду"

Автор книги: Николай Далекий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

19. СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ

Єва Фальк, помічниця радника Хауссера, була легалізована. Вона одержала маленьку кімнату в тому ж будинку, де жив радник, продовольчі картки, перепустку на право ходити по місту вночі. Скористатися з цієї перепустки Оксані ще не довелось, але вдень вона появлялася на вулицях міста досить часто. Офіцери й солдати заглядалися на вродливу струнку дівчину, яка діловито йшла поруч з низеньким цивільним чиновником в окулярах. Рівний, упевнений крок молодої німкені, яка вміє марширувати, голова гордо піднесена, права рука засунута в кишеню жакета… А дивиться – тільки поперед себе.

Навіщо знадобився союзникам оцей експерт у східних питаннях? Які нові задуми зріють у голові загадкового й небезпечного майстра провокацій? Відповідь на перше питання повинні були дати радіограми, але тільки в тому випадку, якщо їх пощастить розшифрувати… Чим займається радник тепер, яку чергову провокацію він готує – про це Оксана повинна була довідатись сама.

Треба було поспішати, може статися, що часу буде обмаль. Перший день нічого не дав. Всі обережні спроби Оксани вивідати що-небудь ні до чого не привели. Хауссер навіть близько не підпускав «помічницю» до своєї таємниці. Він погодився, що повинна бути створена видимість, ніби Єва Фальк займається чимось серйозним, посилено допомагає йому.

Оксані було запропоновано читати окупаційні газети, що видавалися українською і польською мовами, й робити з них виписки. «Що саме виписувати?» – запитала Оксана. «Не має значення, – знизав плечима радник. – Виписуйте все, що вас цікавить. Адже це для форми».

Ту зброю, якою хотіла скористатися Оксана, Хауссер намагався обернути проти неї ж. Він, мабуть, хотів мати точніше уявлення про її розум, обізнаність, інтереси. По виписках з газет це було б неважко зробити. Є мудре прислів’я: покажи мені твої книги, і я скажу, хто ти…

Оксана немовби була й не від того, щоб читати газети й робити з них виписки, але тут же висловила сумнів, чи може бути така робота достатнім маскуванням. Якщо вона буде сидіти в кімнаті, може скластися враження, що Хауссер ховає її, боїться показати людям.

Неминуче виникнуть плітки й підозри. Набагато вигідніше показати, що вона активно допомагає радникові, виконує хоча б яку-небудь чорнову роботу. До того ж – вона не буде пояснювати причини – їй потрібно частіше бувати на вулицях у найрізноманітніших закутках міста. Але це не повинні бути безцільні прогулянки. «Ваша помічниця, – переконувала Оксана радника, – повинна виглядати, як серйозна, ділова людина, яка розуміє свою відповідальність і поспішає виконати кожне доручення шефа». Доводи були переконливими, й Хауссер погодився, хоч і явно неохоче.

Радник вирішив, що Єва може відвідувати різні цивільні установи, брати там для нього різноманітні довідки, що не мають таємного характеру.

Першого ж дня вони встигли (Оксана наполягала, щоб Хауссер пішов разом з нею) побувати на біржі праці. Радник відрекомендував начальнику біржі свою «помічницю» й сказав, що в її функції входить вивчення настроїв майбутніх робітників Німеччини й питання психологічної підготовки їх. Оксана зрозуміла, що тут, на біржі праці, вона навряд чи довідається що-небудь нове про Хауссера, але нічим не виявила свого розчарування. Її увагу привернув барвистий плакат, що висів на стіні. На фоні ретельно оброблених ланів, ферм з племінною худобою й чудового селища з гостроверхими дахами, критими черепицею, яке сховалося в долині, стояли рожевощокі, веселі хлопець і дівчина у вишитих сорочках. Вони просто-таки ледь стримували своє захоплення. Напис під плакатом пояснював причину їх надзвичайної радості: «Ми побачимо Німеччину!»

Оксана похвалила плакат. Особливо їй сподобався напис. «Тут є щось від туризму, а романтика подорожей завжди захоплює молодь», – глибокодумно зауважила «помічниця» радника.

На цьому можна було й закінчувати перший візит, але в розмову втрутився заступник начальника біржі пан Герасимчук. Це була прилизана в’юнка особа з обличчям, схожим на рильце пацюка, що побував у цирульні… Пан Герасимчук – йому явно не терпілось вислужитися, показати, що його персона приносить користь, – попросив познайомитися з текстом заготовленого ним послання анонімного духовного пастиря до українських хлопців і дівчат, які виїжджають на роботу до Німеччини. Звернення називалось: «У тяжку хвилину надійся на бога». На думку Герасимчука, це послання треба віддрукувати на смужках рожевого паперу у великій кількості, щоб кожний, хто поїде до Німеччини, міг берегти цю пам’ятку про батьківщину біля серця.

Хауссер, невдоволено насупившись, узяв. листочки в Герасимчука. Він тримав їх перед собою так, щоб могла читати і його «помічниця». Вже перші рядки переконали Оксану, що послання написане рукою досвідченого єзуїта. Не було нічого схожого на безглуздий плакат, що висів на стіні, який навряд чи міг кого-небудь спокусити або обдурити. Духовний пастир знав шлях до серця – ніяких радощів, ніякого захоплення від того, що «ми побачили Німеччину!» Ні, в кожному слові єлейне співчуття і навіть сум.

«Діти мої! Ви відірвані від своїх близьких і дорогих, покинули рідні, милі Вашому серцю міста й села, їдете до чужого незвіданого краю. Що чекає Вас там, на чужині? Праця, і та праця може бути нелегкою. Вона буде здаватися Вам удвоє тяжчою тому, що Ви будете серед чужих людей, мови яких багато хто з Вас не знає. Вірю, будуть важкі хвилини у Вас, не один раз Ваші серця стиснуться від суму за рідним домом і сльози потечуть струмками від незаслуженої образи. Не втрачайте віри, надійтеся на бога, моліться, молитва підбадьорить і заспокоїть Вас. Нічого легкого в житті нема… Будьте терпеливі й слухняні. Покажіть тим людям, серед яких будете жити, що українці не бояться праці, навіть найчорнішої, і Ви примусите Ваших господарів і начальників ставитися до Вас, працьовитих українців, по-іншому. Тільки чесною працею, зразковою поведінкою, відданістю своїй релігії Ви можете викликати повагу й любов не тільки до себе особисто, але й до всієї української нації».

Духовний пастир здогадувався про можливі конфлікти й на релігійному грунті. Він усе передбачав, давав поради, як треба себе поводити в таких випадках. Можливо, наприклад, яке-небудь релігійне свято буде оголошене німцями робочим днем. Що робити хлопцям і дівчатам у такому випадку – обурюватись, бунтувати? Ні в якому разі! «Поважайте чужі звичаї! Нехай буде гірко одягати брудний робочий одяг у святковий день, зустріньте це гідно, послушенством і палкими молитвами до бога. В праві на молитву Вам ніхто не відважиться відмовити».

Оксана не захотіла читати далі. В неї було таке відчуття, немов її годують прокислим повидлом на сахарині. Кожне слово анонімного духовного пастиря було липке, брехливе й текло отрутою: «Не ремствуйте на своїх господарів, які б жорстокі і несправедливі вони не були, працюйте не покладаючи рук і втішайте себе молитвою».

– Візьміть, пані Єво, – сказав Хауссер, передаючи листочки Оксані. – Дякую, пане Герасимчук. Ваша ідея заслуговує, на увагу. Тепер усе залежить від наявності паперу.

– Можна й не на рожевому, – метушливо кланявся сяючий Герасимчук. – Можна й на звичайному. Важливо, щоб кожний міг одержати. Дуже важливо! Наші люди віддані релігії. Слова духовного пастиря вплинуть на них більше, ніж наказ або, скажімо… покарання. Будьте ласкаві, пане раднику.

Даремно старався Герасимчук, з реакції Хауссера Оксана зрозуміла, що його послання не буде вручатися невільникам – нема паперу. Виходить, ініціативу цього лакея можна схвалити. І коли вийшли з біржі, дівчина сказала:

– Хто б міг подумати? У цього пана Герасимчука така вульгарна фізіономія, а дивіться – літератор!

– Ніякий він не літератор, – буркнув Хауссер. – Пройдисвіт.

– Але ж написано, я б сказала, не без талану.

– Ще б пак! Цей шахрай підсунув нам трохи скорочене й змінене послання уніатського митрополита Андрія Шептицького.

– Он як! – щиро здивувалася дівчина. – Але що нам перешкоджає поставити підпис митрополита? Це було б солідно.

– Не можна. Митрополит Шептицький – глава уніатської, греко-католицької церкви. Його вплив розповсюджується серед населення Галичини. На території Волині, яка належала раніше до Росії, мешкають в основному православні.

– Можна без підпису. Врешті-решт для нас не має значення, хто автор, митрополит чи оцей пан Герасимчук.

– У нас немає паперу на всілякі дурниці, – похмуро відповів Хауссер, – незабаром усі газети доведеться друкувати на сірому обгортковому папері.

– Дуже жаль. Я думаю, що пан Герасимчук має рацію, такі палкі слова духовного пастиря багато молодих людей справді носило б біля серця. Непогана психологічна підготовка…

– Не дуже, – заперечив радник. – Послання Шептицького було надруковане у Львові на прекрасному рожевому папері. Ви знаєте, як повелися з тими посланнями оці брудні свині? Вони в дорозі підтирали ними зади. Пробачте… Колія залізниці була встелена тими рожевими папірцями.

– Гадаю, що ви перебільшуєте, – посміхнулася Оксана. – Це могли робити тільки хулігани. Я переконана, що послання, яке написано так сердечно й майстерно, відіграло б певну роль, принесло б користь, нахилило б багатьох до покірності й послушенства.

– Ви могли б бути дійсно хорошою помічницею, пані Єво, – посміхнувся Хауссер, – Ви швидко схоплюєте і відчуваєте психологію.

– Саме тому я й запропонувала вам свої послуги…

Оксана йшла поруч з радником, вигляд у неї був поважний, діловитий, праву руку вона тримала в кишені жакета.

Решту дня дівчина провела за читанням газет і коли наткнулася на нарис Марії Чайки, в якому захоплено розповідалося про те, з яким гарячим бажанням свідома українська молодь їде до Німеччини, вирішила відвідати журналістку.

В кімнаті Марії було накурено, на столі лежали списані сторінки з багатьма перекресленими й виправленими рядками. Незважаючи на солодкувату люб’язність, з якою журналістка зустріла Оксану, було помітно, що вона незадоволена відвідинами дівчини, яка перешкодила їй працювати.

– Пробачте, Маріє, я на хвилинку. Я можу вільно розмовляти українською мовою, але не дуже міцно себе почуваю в правописі. Якщо можна, то прочитайте оцей невеличкий твір і виправте помилки. Буду вам дуже, дуже вдячна.

Журналістка взяла рукопис, закурила й почала читати, тримаючи ручку напоготові. Виправляти їй нічого не довелося, але чим далі читала вона рукопис, обличчя її ставало все похмурішим. Вона, відразу ж упізнала автора.

– Відносно граматики – все правильно, – сказала Марія. – Це послання митрополита Шептицького. Що ви збираєтесь робити з ним?

– Ми надрукуємо його на рожевому папері й будемо роздавати українським робітникам, які їдуть до Німеччини.

Журналістка пильно глянула на помічницю радника й промовила з викликом:

– Було б краще, Єво, коли б ви замість рожевих папірців давали їм у дорозі по мисці гарячого супу й кусню хліба.

– Це ідея! – Оксана вдала, що дуже зраділа зауваженню журналістки. – Не знаю, як відносно гарячого супу, але разом з посланням можна буде видавані по бутерброду. Ну, хоча б з повидлом. – І вона закінчила, дуже задоволена собою – Такий маленький-маленький бутерброд з повидлом. Це ви добре нам порадили – духовний харч буде немовби зміцнений матеріальним. Такі речі залишаються в пам’яті. Правда?

У Марії округлились очі, ніздрі затремтіли. Оксана невинно дивилася на неї і цей погляд обеззброював. Марія, здається, вирішила, що має справу з наївним дурненьким дівчиськом, відповіла сумно:

– Бутерброди не поможуть, послання теж. Ви погано поводитесь з українськими робітниками, погано годуєте їх. У нас є таке прислів’я: молоко в корови на язиці. Для того, щоб робітники добре працювали, їх треба добре годувати.

– Як? – здивувалася Оксана, – Це кажете ви? Дивно… Я щойно читала в газеті вашу статтю, Маріє. Чудова стаття! В Німеччині ваші молоді люди прилучаються до культури, набувають різних спеціальностей, ставлення до них краще, ніж до робітників інших національностей. Харчування, враховуючи воєнний час, цілком можливе. Я просто раділа, коли читала. Не розумію…

Обличчя журналістки почало густіше й густіше червоніти. Марія всунула до рота сигарету, поспішно прикурила й зробила глибоку затяжку.

– Так, я це написала… – твердо, з якимось внутрішнім зусиллям промовила вона. – Повинна була написати.

– Не розумію! – Оксана зобразила на своєму обличчі цілковиту розгубленість. – Як же так? Скажіть, це правда, ви це точно знаєте, що з вашими робітниками в Німеччині погано поводяться, зле їх годують? Я з цими питаннями не стикалась. Думаю… Ваша стаття… там усе так гарно описано.

Марія закашлялась. Кашель був сухий, різкий. Обличчя почервоніло, на скронях проступили сині вени. Здається, Марія була дуже хвора. Нарешті їй стало легше, вона сплюнула в хустинку, мигцем поглянула на неї й затиснула в кулаці.

– Вам, мабуть, не слід багато курити? – співчутливо сказала Оксана.

Журналістка зневажливо махнула рукою, криво посміхнулась.

– Дурниці! Просто потрапила до горла крихітка тютюну. Не звертайте уваги… Ви багато дечого не розумієте, Єво. Є політичні міркування. Мене ніхто, чуєте, ніхто не може звинуватити за те, що я написала цей проклятий нарис, хоч я сама червонію за нього. Але більше так писати не буду. Не буду! Я взагалі не буду писати до цієї газети.

– Але ж чому?

– Такі політичні міркування. – Марія раптом лукаво підморгнула співбесідниці. – Становище змінилося.

Їх розмова урвалася з приходом нареченого Марії. Він лише вклонився Оксані, міцно стуливши губи, сів на стільця. Оксана хотіла зразу ж піти, але журналістка затримала її. Марія була зворушена, очі в неї блищали, вона якось умить погарнішала.

– Знаєш, Петрусю, – сказала вона, взявши Оксану за руку. – Я вирішила кинути роботу в газеті. Досить! Треба взятися за те, що принесе більше користі.

– Так, ти, здається, маєш рацію… – сказав Петро, пильно подивившись на її подругу. – Пора…

– Цей намір визрів у. мене давно, але остаточно вирішити допомогла мені пані Єва.

Петро здивовано звів брови, глянув на німкеню.

– Так, пані Єва… В розмові з нею я зрозуміла, що одна смуга мого життя закінчилась і повинна розпочатися інша – безстрашна, героїчна. Ми помчимо з тобою на сірому вовкові. Не бійся, я не впаду… Ми будемо разом. Дякую вам, пані Єво! Заходьте, будьте ласкаві.

Оксана попрощалась і пішла, роздумуючи над останніми словами журналістки. Куди збиралася помчати Марія зі своїм нареченим на сірому вовкові, дівчина не зрозуміла, бо не знала, що Петро перебуває на нелегальному становищі. Але ж інше було зрозумілим. На гітлерівців націоналістам надіятись уже не було чого, а звідси виходить, що й не треба більше переконувати молодих українців їхати до Німеччини та розмальовувати, який рай їх там чекає. Тепер Марія, очевидно, почне складати запальні листівки, вихваляючи не Гітлера, а власного «жорстокого й прекрасного вождя». Брехня залишиться брехнею. Марія від свого не відступиться, буде продовжувати обдурювати й продавати свій народ.

Вранці, як і домовились напередодні Оксана пішла разом з Хауссером до міської управи. Радник ішов мовчки, вигляд у нього був хворобливий, шкіра під очима набрякла, відвисла мішечками. Оксана, немовби не помічаючи пригніченого стану свого «шефа», йшла поруч, дивлячись тільки вперед, права рука в кишені… Людей на вулицях у цей ранішній час було мало. Рідкі перехожі старалися прошмигнути повз них.

Хауссер озирнувся на всі боки й приголомшив Оксану несподіваним запитанням:

– Ви збираєтеся шантажувати мене, якщо те, що запропонує Прістлі, буде для мене неприйнятним?

Ось про що він думав усю ніч – який буде характер завдання, чи зможе він його виконати? Чудово! Прістлі, очевидно, існує, але мені не слід підтверджувані його існування. Гелена не знає імен тих, хто її послав, а й у кожного з них може бути декілька кличок… Треба заспокоїти бідолаху-радника». Оксана відповіла спокійно й розсудливо:

– Навіщо передбачати гірше? Я думаю, що від вас не будуть вимагати неможливого. Щодо цього, то я на вашому боці.

– І ви можете підтвердити Прістлі, що я не маю ніякого відношення до військових справ?

Оксані стало гаряче. Вона відчула, що Хауссер був близький до того, щоб трохи відкрити краєчок своєї таємниці.

– Звичайно! Але… Тільки в тому випадку, коли я буду переконана в цьому.

– Відомості про армію, військову промисловість, економіку – все це виключене, – сердито сказав радник. – Мене не інформують, і я не цікавлюсь… Знаю тільки те, що повідомляють газети й радіо.

– Є інші не менш важливі галузі… – підказала дівчина.

Хауссер насупився, обійшов це зауваження мовчанкою. Оксана знову помітила його настороженість і ворожість. Не вийшло, розпитувати його не можна. Доведеться відкласти до більш сприятливого випадку.

– Я вважаю цю розмову передчасною, пане раднику. Я вірю в успіх. І пам’ятайте, я не ворог ваш, я – помічниця…

– Пані Єво, ви могли б відповісти на одне запитання?

– В залежності…

– Прістлі англієць чи американець?

– Кому б ви надали перевагу?

– Американцеві, все ж таки…

– Яке це має значення? До речі, ви впевнені, що Прістлі це є Прістлі?

– Тому я й запитую. Я знав його як англійця.

Оксана засміялась і помітила, що на губах радника появилося щось подібне до посмішки. Дуже добре, це перша ознака довір’я.

Вони завернули до вузенького провулочка, який виходив на ширшу вулицю. Кроків за тридцять від тротуару стояла маленька легкова автомашина. Молоденький солдат-шофер, який сидів за кермом, позіхав, але його обличчя – звичайне, солдатське, раптом привернуло увагу Оксани. Чому в неї виникло це дивовижне враження, дівчина не могла зрозуміти, але їй раптом, здалося, що у шофера не одне, а два обличчя, і одне зміщене, перекошене, – начебто солдат злегка повернув голову й напружено прислухався до того, що відбувається позаду нього, Це тривало всього якусь мить і було схоже на галюцинацію, обман зору. Насправді солдат сидів, сонно дивлячись перед собою, у нього було спокійне, свіже обличчя.

З-за рогу вулиці, назустріч їм, неквапною, рівною ходою вийшов високий офіцер. Оксана відразу ж упізнала його – той самий гауптман, якого вона бачила день тому в своєму будинку. Він підійшов до машини, легенько постукав носком чобота в покришку колеса, перевіряючи, чи не спустила камера, сказав солдатові:

– Ернст! Треба заправити машину, але спершу – на вулицю Симона Петлюри. Візьмемо обер-лейтенанта. І обережно на цих вибоїнах, душу можна витрусити.

Сідаючи поруч з шофером, гауптман мимохідь глянув на тих, що проходили повз машину, затримав погляд на дівчині, але, здається, не впізнав її, або якщо й упізнав, то не міг пригадати, де бачив.

Машина м’яко рушила з місця.

Хауссер і Оксана вийшли на ріг вулиці. Радник повернув було праворуч, але поблизу залунали вигуки, жіночий плач. Оксана оглянулась. Неподалік від особняка стояла вантажна автомашина з солдатами, які здивовано дивилися на відчинене вікно на другому поверсі. У вікні появилася голова офіцера. Він гукнув униз:

– Всім – з машини! Бурфельг – у гестапо! Тут убивство! Швидко!

Голова офіцера зникла у вікні. Солдати почали вистрибувати на бруківку. Фельдфебель скочив на підніжок, і машина промчала повз радника й Оксану.

Хауссер, нічого не пояснюючи, швидко попрямував до особняка.

– Куди ви? – наздогнала його дівчина.

– Ходімо! – з великим хвилюванням вигукнув Хауссер. – Там… Невже?..

Вони пройшли повз солдат, які юрмилися на бруківці й тротуарі. Із вікна долинало голосіння жінки. Радник, виявляючи несподівану для його комплекції спритність, побіг нагору по східцях. Оксана ледве встигала за ним. Услід, важко гупаючи чобітьми, бігли солдати.

У коридорі другого поверху Оксана побачила перелякану, заплакану жінку в білому фартусі. Вона з жахом дивилася на розчинені двері в якусь кімнату і, судорожно дихаючи, бурмотіла щось незрозуміле.

Хауссер добіг до порогу кімнати з розчиненими дверима й зупинився. Оксана подивилася через його плече й побачила чоловіка в мундирі судді, який лежав на килимі біля письмового столу. Над ним схилився розгублений лейтенант.

– Пане лейтенанте, – почулося за спиною Оксани. – Подивіться, що ми знайшли на сходах.

Єфрейтор протиснувся вперед і простяг офіцерові записну книжечку в голубуватій обкладинці. Лейтенант поспішно погортав книжечку й закричав люто й радісно:

– Ось тут по-російському! Це він загубив. Убивця! Свою записну книжку!..

– Покладіть на місце! – фальцетом вигукнув радник, і його випещена, без зморщок, шия, що перевисала через комір, почервоніла. – Зараз же покладіть! Нехай гестапо! Вони знають…

– Це він… – голосила жінка у фартусі. – Як я могла подумати… Такий галантний… Це він убив!

– Покладіть усе на місце! – знову закричав Хауссер. – Нічого не зачіпайте, лейтенанте. Оточіть своїми людьми квартал. Зараз же! Заспокойтеся, фрау Марто! Боже! Серед білого дня… – Він торкнувся до руки Оксани. – Ходімте, пані Єво. Я не хочу зустрічатися з тими панами. Я їх не можу бачити…

По східцях Хауссер ішов, тримаючись за руку своєї помічниці, немовби сліпий чи п’яний. Його обличчя блищало від поту. На вулиці радник зупинився, зняв окуляри, почав протирати хустинкою спітнілі скельця. Оксана вперше побачила його очі, вони були великі, банькаті і чомусь нагадували дівчині двох сліпих, безпорадних кошенят, хоч це порівняння ніяк не підходило до очей.

– Який жах! – Хауссер задихався. – Ходімте!.. Щось неймовірне. Під самим носом штурмбаннфюрера… Серед білого дня!

… Гауптман, записна книжечка в голубуватій обкладинці… Перекошене від напруги обличчя молоденького шофера… Знову гауптман. Він ішов спокійно, цілком спокійно. Так, він не поспішав. І в машину сідав не поспішаючи, спершу постукав ногою в покришку колеса. «Обережніше на цих вибоїнах…» Невже він стріляв у суддю? Безперечно. Книжечка в голубуватій обкладинці загублена або підкинута. І це книжечка Петра, нареченого Марії – лейтенант, очевидно, помилився, записи в ній зроблені не російською, а українською мовою.

– Пане раднику! Вам погано? – в голосі Оксани бриніло щире співчуття.

Хауссер легенько здригнувся і, ніби прокинувшись, здивовано подивився на помічницю.

– Скажіть, пані. Єво… Ми проходили повз якусь автомашину. Ви не звернули уваги на офіцера? Як він виглядав, у якому званні?

– Н-ні…

– І номера автомашини не помітили?

– Навіть не подивилася. А чому ви запитуєте? Може, ви все ж таки поясните мені, що тут сталося? Хто вбитий?

– Радник юстиції…

– Не розумію… Хто його застрілив?

– Тихіше… – Хауссер підозріло оглянувся на всі боки. – Відразу видно, що ви з неба впали. Партизани, звичайно. Можливо навіть, що це зробив отой офіцер, який на наших очах чкурнув на автомашині в невідомому напрямку.

– Ви… ви це серйозно? – Оксана навіть зупинилася від здивування. – Партизан у німецькій формі, на машині, вдень, у центрі столиці України?..

– Вас це не повинно дивувати.

– Неймовірно!

– Вони викидають коники ще кращі! Нещодавно так само серед білого дня було викрадено і вивезено з міста полковника. І все це відбувається під носом у Герца.

– Ви маєте на увазі штурмбаннфюрера, начальника…

Сердитий Хауссер не дав Оксані договорити.

– Так, саме цього пана я маю на увазі. Якщо так буде продовжуватися… Давайте зайдемо в яке-небудь подвір’я. Я повинен сісти. Щось із серцем.

«Не вистачало ще, щоб з ним трапився удар…» – подумала Оксана, поспішно відчиняючи першу ж хвіртку. На щастя, біля веранди будинку була лавка. Оксана посадила радника, розстебнула гаплик на комірі мундира. З глибини заскленої веранди на неї злякано дивилася якась жінка, мабуть, господиня. Оксана показала їй жестом: «Води!» По зблідлому обличчі радника котилися краплі поту. Оксана скинула з нього кашкета й, немов віялом, почала обмахувати ним голову шефа. Вийшла господиня з великою квартою води. Дівчина набрала в рот води й декілька разів, як кроплять білизну перед прасуванням, бризнула на голову радника, потім витерла мокрою хустинкою його обличчя, лисину, шию.

– Випийте води. Мокру хустинку покладіть на груди біля серця. Отак! І ні про що не думайте. Перейде Просто ви перехвилювались.

Хауссер сидів, трохи відкинувши голову назад. Мундир був розстебнутий на грудях, і з-під нього визирала жовта шовкова сорочка. «Звичайно, це від перевтоми, – думав радник, пройнявшись жалем до себе. – Ще б пак, не спати дві ночі підряд. Ця історія з ешелоном… Увесь час у напрузі. А тут безглузда загибель радника юстиції, невиправдана, безглузда втрата, якої можна було уникнути. Не треба було заходити й дивитися на труп…»

Він відчув, як дівчина взяла його за руку, намацала пальцем пульс. «Уважна… Але всі його хвилювання почалися з її візиту. Нехай би біс забрав того Прістлі, марки, Гітлера й усе на світі. Так можна загнати себе в домовину раніше, ніж упаде Третій рейх і знадобиться допомога Прістлі».

Блідість щезла з обличчя радника, й воно набуло попереднього кольору. Він підвів голову, глибоко й полегшено зітхнув.

– Усе гаразд. Дякую, пані Єво. Пробачте.

– Чому ви не носите з собою якихось таблеток чи крапель?

– Це вперше зі мною. Очевидно, на грунті перевтоми, – Хауссер повернув хустинку дівчині, старанно обтрусив мундир, застебнув на всі гудзики.

Вони вийшли на вулицю.

Мабуть, за цей час звістка про вбивство якогось, видного гітлерівця встигла поширитися по місту. Перехожих на вулицях майже не було видно, а ті, що появлялись, ішли поспішно, мовчки, боязко оглядаючись. На Гітлерштрасе стояв патруль з офіцером на чолі, перевіряв документи у всіх, хто проходив вулицею або проїжджав на машинах. Як помітила Оксана, особливо старанно перевірялися документи офіцерів і солдатів. Радника й дівчину лейтенант пропустив відразу ж, мигцем глянувши на їх перепустки.

В міській управі також відчувалася пригнічена й тривожна атмосфера. Співробітники управи з особливою поспішністю й підлесливістю підхоплювались зі своїх місць, кланяючись радникові. Догідливість, собача готовність угадати наперед бажання хазяїна, переляк… Начальник статистичного відділу, до якого вони зайшли, поспішаючи назустріч Хауссеру, мало не скинув зі столу арифмометр…

Хауссер поводився так, начебто нічого не знав про трагічний випадок. Попросив дати зведення про здачу хліба селянами й, посадивши Оксану поруч, заглибився у вивчення цифрових даних. Очевидно, ці зведення дійсно цікавили радника, бо він досить довго розглядав їх і, здавалося, забув про існування своєї помічниці. Завідуючий відділом стояв біля столу напівзігнувшись, готовий у будь-яку хвилину дати потрібне пояснення.

– Так… – промовив Хауссер. – Давайте почнемо.

Вони почали виписувати назви сіл і прізвища старост, які, за словами радника, особливо злісно саботували здачу контингенту. Таких злісних сіл виявилося тьма-тьмуща. Під диктовку Хауссера Оксана старанно виписувала колонкою: порядковий номер, назва села, прізвище старости, відсоток виконання.

Їх роботу перервала поява бравого лейтенанта в загальновійськовій формі. Лейтенант переступив поріг і підняв два пальці до козирка кашкета.

– Пане раднику, – ніби нагадуючи про щось, тихо й ввічливо сказав він і ласкаво подивився на Оксану.

– Так, так, – поспішно кивнув йому головою Хауссер, підводячись з-за столу. Він не здивувався й не став розпитувати лейтенанта, немовби давно вже чекав його приходу. – Продовжуйте, пані Єво. На сьогодні цієї роботи вам вистачить.

Лейтенант відчинив двері, пропускаючи радника, й подарував Оксані чарівну посмішку:

– Пробачте, фрейлен!

Коли двері за ними зачинилися, Оксана, ніби не задоволена тим, що шеф пішов, запитала у статистика, який ще не отямився від шоку, що охопив його при появі лейтенанта, і все ще продовжував стояти по команді «струнко»:

– Хто цей офіцер?

– Ви не знаєте лейтенанта? – запитав статистик і, витягнувши шию, повідомив напівпошепки: – Лейтенант Гайлер з гестапо…

Отже, Хауссер – своя людина в гестапо. Його запрошують туди відкрито, і він знає, чого його кличуть. Не таке вже й важливе відкриття… Оксана була незадоволена собою – закінчувалася друга доба її перебування в місті, а вона майже нічого нового не довідалася про експерта в східних питаннях.

Попрацювавши ще близько години, Оксана вирішила піти на обід. У коридорі вона майже зіткнулася з жвавою, гарненькою кароокою дівчиною, яка тримала в руці потертий шкіряний портфель.

– Пробачте, як вас звати? – запитала вона по-німецькому, весело зазираючи в очі Оксани.

– Єва Фальк.

– Ви співробітниця радника Хауссера?

– Так.

– Для радника. Розписуватися за одержане не треба. – Дівчина вручила Оксані листа й швидко пішла на вулицю.

Конверт не був заклеєний. Оксана заглянула в нього й побачила папірець зі стовпчиками цифр. Шифровка… Перша шифровка, прийнята Геленою звідти. Зв’язок з Пошукайлом працював чітко.